Менеджмент освіти

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

МІЖНАРОДНИЙ ЕКОНОМІКО-ГУМАНІТАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ АКАДЕМІКА СТЕПАНА ДЕМ'ЯНЧУКА

Л.П. Коробович

МЕНЕДЖМЕНТ ОСВІТИ

Конспект лекцій

Рівне - МЕГУ - 2012

Конспект лекцій з дисципліни «Менеджмент освіти» (для студентів-магістрів всіх форм навчання спеціальностей "Українська мова і література", «Історія», «Педагогіка вищої школи») / Укл.: Коробович Л.П. -Р: МЕГУ, 2012. - 68 с.

Укладач: Л.П. Коробович

Рецензент:

Затверджено на засіданні кафедри менеджменту, протокол № ______ від «__» __________ ____ р.

ЗМІСТ

Вступ

Лекція 1

Тема 1. Поняття про основні теорії систем, управління освітою як цілісна система

Лекція 2

Тема 2. Основні рівні управління освітою, директивні та нормативні документи, що регламентують діяльність навчальних закладів. Теоретичні та методологічні основи процесу навчання у ВНЗ

Лекція 3

Тема 3. Основні типи навчальних закладів освіти, особливості їх діяльності

Лекція 4

Тема 4. Науково-методичне та нормативне забезпечення діяльності навчально-виховного закладу

Лекція 5

Тема 5. Системний підхід до управління навчальним закладом

Лекція 6

Тема 6. Науко-методичне забезпечення навчального процесу у ВНЗ

Лекція 7

Тема 7. Проблеми визначення критеріїв оцінювання управлінської діяльності закладів та установ освіти. Підвищення ефективності контрольно-аналітичної діяльності закладів та установ освіти

Список літератури

Лекція 1

освіта управління навчальний

Тема 1. Поняття про основні теорії систем, управління освітою як цілісна система

Важко дати єдине абсолютно чітке та повне визначення поняття «менеджмент». Функції, сфери, рівні менеджменту та ситуації у яких вони реалізуються значно різняться між собою. Щоб з'ясувати сутність менеджменту на нього треба подивитись з різних точок зору:

з філологічної;

з емпіричної (практичної), тобто як виду професійної діяльності;

з точки зору системи знань, тобто виникнення та розвитку науки управління.

Все це визначає логіку викладення матеріалу в першій темі. Спочатку з'ясовуються причини, які обумовлюють необхідність управління будь-якою організацією. Далі розглядаються сучасні підходи до визначення поняття «менеджмент». З'ясовується, хто такі менеджери і чим їх діяльність відрізняється від діяльності інших категорій робітників. І, нарешті, розглядається, як виникла і розвивалася наука управління.

1. Організація як об'єкт управління

Перш ніж усвідомити сутність категорії “менеджмент”, слід з'ясувати, що таке організація, які цілі її діяльності і чому будь-якою організацією потрібно управляти.

За визначенням Ч. Бернарда: “Організація - це група людей, діяльність яких свідомо координується для досягнення загальної мети або спільних цілей”.

Всі організації мають загальні для них характеристики:

всі організації використовують чотири основних види ресурсів (рис. 1.1.):

людські ресурси;

фінансові ресурси;

фізичні ресурси (сировина, устаткування тощо);

інформаційні ресурси.

Рис. 1.1. Загальна системна модель організації

будь-яка організація є відкритою системою. Ресурси, які організація використовує для виробництва продукції (надання послуг) вона забирає із зовнішнього середовища. В свою чергу продукція, що виробляється організацією також реалізується у зовнішньому середовищі. Отже організація може існувати лише у взаємодії з оточуючим середовищем. Це означає, що будь-яка реально існуюча організація є відкритою системою.

поділ праці в організації. Якщо навіть дві людини працюють спільно для досягнення єдиної мети, вони повинні поділити роботу між собою.

Поділ загальної роботи в організації на її складові частини називається горизонтальним поділом праці. Результатом горизонтального поділу праці є формування окремих підрозділів організації (відділів, цехів, виробництв, ділянок тощо).

Оскільки робота в організації розподіляється між окремими підрозділами та виконавцями, хтось має координувати їх діяльність. Внаслідок цього об'єктивно виникає необхідність у так званому вертикальному поділі праці, тобто у діяльності з координації роботи підрозділів та окремих виконавців у середині підрозділів.

Діяльність з координації роботи інших людей в широкому розумінні і становить сутність управління організацією.

Таким чином, необхідність управління об'єктивно виникає внаслідок горизонтального та вертикального поділу праці в організації. Оскільки поділ праці є загальною характеристикою діяльності будь-якої організації, всі організації потребують управління.

Глобальною метою діяльності будь-якої організації є досягнення успіху. Організація вважається успішною, якщо досягає поставлених перед собою цілей.

Складові успіху:

а) виживання, тобто можливість існувати якомога довше;

б) результативність та ефективність.

Щоб бути успішною впродовж тривалого часу, вижити та досягти своїх цілей, організація має бути як ефективною, так і результативною.

За словами П. Дракера:

результативність є наслідком того, що робляться потрібні слушні речі (doing the right things);

ефективність є наслідком того, що вірно (правильно) створюються ці самі речі (doing things right).

Перше і друге є однаково важливим.

Якщо мета організації обрана правильно, це означає, що діяльність організації задовольняє певну важливу, реально існуючу потребу (створюються речі, на які є попит). Результативність у такому розуміння - це щось невідчутне на дотик, непомітне. Ефективність, навпаки, можна вимірювати кількісно. Відносна ефективність організації має назву продуктивності і вимірюється як співвідношення вартісної оцінки усіх виходів з організації та вартісної оцінки усіх входів в організацію.

Як менеджери сприяють ефективній та результативній діяльності організацій? Вони це роблять у процесі виконання чотирьох основних функцій менеджменту:

1) планування; 2) організація; 3) мотивація; 4) контроль.

Отже, у вузькому розумінні менеджмент - це процес планування, організації, мотивації та контролю організаційних ресурсів для результативного та ефективного досягнення цілей організації.

Зазначені функції менеджменту, що виконуються у зазначеній послідовності, утворюють поняття «цикл менеджменту».

Слід зауважити, що такий підхід до розуміння циклу менеджменту зовсім не означає, що процес управління носить дискретний характер (в понеділок - планування, у вівторок - організація тощо). Реально у роботі менеджера постійно сполучаються усі перелічені функції менеджменту.

2. Еволюція поглядів на сутність менеджменту

Для визначення діяльності з координації роботи людей на практиці використовують різні поняття:

“управління”;

“менеджмент”;

“адміністрування”;

“керування” тощо.

“Управління” - найбільш загальне поняття. Воно поширюється на велике коло різноманітних об'єктів, явищ і процесів, наприклад:

технічні системи;

господарські системи;

суспільні системи;

державні системи тощо.

“Менеджмент” - це поняття, яке використовують переважно для характеристики процесів управління господарськими організаціями (підприємствами).

“Адміністрування” - поширюється на управління державними установами або для позначення процесів керування діяльністю апарата управління підприємства.

“Керування” - поширюється на мистецтво тієї або іншої особи (менеджера) впливати на поведінку і мотиви діяльності підлеглих з метою досягнення цілей організації.

“Менеджмент” - це надзвичайно широке та багатомірне поняття.

Етимологічно менеджмент походить від латинського слова “manus” - рука. Початково це слово означало вміння дбайливо вести домашнє господарство, майстерно володіти засобами праці, вправно працювати. З появою багатьох видів роботи, з поглибленням спеціалізації виникла потреба в діяльності, яка пов'язувала в єдине ціле роботу багатьох окремих виконавців. Відповідно до цього трансформувався і зміст поняття “менеджмент”. Це слово увібрало у себе всі чисельні вимоги до управління як до науки, мистецтва ведення справ і стилю роботи.

Сучасний Оксфордський словник англійської мови тлумачить поняття "менеджмент" не однозначно, а саме:

менеджмент - це спосіб, манера спілкування з людьми;

менеджмент - це вміння та адміністративні навички організовувати ефективну роботу апарату організації;

менеджмент - це влада та мистецтво керування;

менеджмент - це органи управління, адміністративні одиниці, підрозділи.

Поміж менеджерів-практиків та вчених ще й досі не існує єдності поглядів щодо сутності менеджменту:

перші вважають, що менеджмент - це професія, що орієнтована на практичне використання. Головне тут - реальний результат, який забезпечується накопиченим досвідом менеджера;

другі вважають, що менеджмент - це процес досягнення мети організації за допомогою інших людей. Тому, головне для менеджера - це мистецтво спілкування з людьми та керування ними;

треті вважають, що менеджмент - процес прийняття раціональних рішень. Тому, головне завдання менеджера - це пошук оптимальних управлінських рішень за допомогою математичних моделей та на основі використання системи наукових знань.

Останніми роками спостерігається певна конвергенція поглядів на менеджмент. У широкому розумінні менеджмент - це вміння досягати поставлених цілей, використовуючи працю, інтелект та мотиви поведінки інших людей (рис. 1.2.).

Рис. 1.2. Основні складові та сфери менеджменту

У діяльності всіх менеджерів, незалежно від функції, яку вони виконують, посади, яку вони обіймають, галузі, у якій вони працюють, є дещо спільне. Саме це спільне, загальне для діяльності всіх менеджерів і становить фундамент науки менеджменту, складає її основи.

При цьому слід зауважити, що знань теоретичних основ управління замало для забезпечення ефективного функціонування тієї або іншої організації. “Той, хто ставить діагноз за книгою, або намагається управляти, вивчивши напам'ять принципи менеджменту, рідко коли досягає успіху”.

Відомо, що за всіх інших рівних умов кінцевий результат діяльності різних керівників не однаковий. Спроби пояснити це науковими методами результатів не дають і дати не можуть. В управлінській діяльності завжди присутнє дещо таке, що не піддається кількісному аналізу і що прийнято називати мистецтвом управління. Проте, це не означає, що управління

здійснюється спонтанно, стихійно, що менеджер покладається тільки на вдачу, інтуїцію, власний досвід. Мистецтво управління саме і є вмінням менеджера-практика пристосувати досягнення науки управління до:

особливостей власного характеру;

особливостей підлеглих;

особливостей відповідної сфери бізнесу.

Таким чином, наука та мистецтво менеджменту не виключають, а доповнюють одне одного. Мистецтво менеджменту завжди спирається на наукові знання, які покладено в його о

3. Менеджери в організації

Менеджмент часто розглядають і як вид професійної діяльності. З цієї точки зору для розуміння сутності менеджменту важливо знати, хто такі менеджери і чим їх діяльність відрізняється від діяльності інших категорій працівників. Для цього потрібно знати відповідь на декілька конкретних запитань, а саме:

Які ознаки діяльності менеджера?

На які об'єкти спрямована діяльність менеджера?

Які ролі виконують менеджери в організації?

Які особисті якості необхідні менеджерові?

Директор, керівник групи, начальник, завідувач тощо - всі ці слова позначають посади. Люди, які обіймають ці посади можуть бути об'єднані загальним поняттям «менеджер», оскільки можна визначити наступні спільні для них ознаки діяльності:

менеджер керує роботою одного або кількох співробітників організації;

менеджер управляє частиною або всією організацією, в якій він працює;

менеджер отримує певні повноваження та приймає в межах цих повноважень рішення, які будуть мати наслідки для інших співробітників організації.

Тобто, менеджер - це людина, яка займає постійну керуючу посаду, наділена повноваженнями і приймає в їх межах рішення за певними видами діяльності організації.

Будь-яку організацію можна розглядати як систему, тобто сукупність взаємозв'язаних у єдине ціле окремих елементів. Будь-яка організація одночасно є і відкритою системою. Це означає, що вона може існувати лише за умови обміну речовиною, енергією та інформацією з її зовнішнім середовищем.

До основних компонентів внутрішнього середовища організації відносяться: виробництво, дослідження та розробки, технологія, сировина, матеріали, фінанси, працівники тощо.

Зовнішнє середовище прямого впливу містить: постачальників, споживачів, конкурентів та інших економічних партнерів (наприклад банки).

До зовнішнього середовища опосередкованого впливу включають: економічну, соціальну, політико-правову, технологічну, екологічну, міжнародну компоненти тощо.

З цими компонентами доводиться мати справу менеджеру. У відповідності до цього розрізняють наступні сфери менеджменту:

виробничий менеджмент;

фінансовий менеджмент;

управління персоналом;

управління дослідженнями та розробками;

фінансовий облік;

маркетинг;

загальна адміністрація.

Менеджер може:

1) керувати будь-якою з них (або її частиною);

керувати кількома одразу;

керувати всією організацією в цілому.

У залежності від кількості компонент (сфер) організації, якими управляє менеджер, розрізняють три рівні менеджменту:

вищий;

середній;

нижчий.

Співвідношення сфер та рівнів менеджменту схематично зображено на рис. 1.3.

Рис. 1.3. Співвідношення сфер і рівнів менеджменту

До вищого рівня відноситься невелика група основних керівників організації: президент (директор), віце-президенти (заступники), головний виконавчий директор.

На вищому рівні менеджменту:

формулюється місія та встановлюються організаційні цілі;

визначається загальнокорпоративна стратегія та основні задачі щодо її реалізації;

приймаються рішення щодо виходу на нові ринки, випуску нової продукції, залучення інвестицій, напрямків досліджень та розробок тощо.

До середнього рівня менеджменту належать керівники виробничих та функціональних підрозділів організації.

Вони є відповідальним за розробку та реалізацію оперативних планів та процедур впровадження тих рішень, які були прийняті вищим керівництвом організації.

Менеджери середнього рівня мають досить широку свободу дій щодо реалізації планів. Вони, наприклад, самостійно визначають: скільки необхідно найняти нових робітників; яке нове обладнання придбати; як використовувати засоби масової інформації для реклами тощо.

До менеджерів нижчого рівня відносять керівників секторів, груп, майстрів, бригадирів тощо.

Їх основним завданням є координація діяльності операційних виконавців.

Таким чином, вищі керівники організації опрацьовують стратегію, середні розробляють плани її реалізації, а нижчі - відповідають за конкретну роботу, яка виконується у відповідності до цих планів.

Формальні повноваження, які отримують менеджери в організації визначають відповідний статус менеджера. Цей статус, у свою чергу, визначає характер міжособових відносин менеджера: з його начальниками; з працівниками рівного рангу; з підлеглими. Такі міжособові відносини, з іншого боку, забезпечують менеджеру отримання інформації, яка необхідна йому для прийняття рішень.

Дослідження, проведені у 70-рр. Г. Мінцбергом, дозволили визначити ролі менеджерів в організації та класифікувати їх за трьома групами (рис. 1.4.).

Головний керівник - символічний голова, в обов'язки якого входить виконання звичайних дій керівника (прийом відвідувачів, участь у церемоніях тощо).

Лідер - відповідає за наймання, навчання та мотивацію працівників.

Пов'язуюча ланка - забезпечує зовнішні контакти (листування, участь в нарадах на виїзді тощо).

Той, хто приймає інформацію - розшукує і отримує різну інформацію (обробка пошти, особисті контакти, поїздки тощо).

Той, хто розподіляє інформацію - передає отриману інформацію членам організації.

Представник - передає інформацію для зовнішніх контактів організації, діє як експерт.

Підприємець - шукає можливості для удосконалень, ініціює нове, забезпечує його реалізацію.

Той, хто усуває порушення - забезпечує коригування курсу дій у випадку виникнення відхилень від планів.

Той, хто розподіляє ресурси - розподіляє в межах своєї компетенції ресурси організації (розробка бюджетів).

Той, хто проводить переговори - представляє організацію на зовнішніх переговорах.

Численні дослідження у західних країнах стосовно якостей, необхідних успішному менеджеру, дозволяють лише приблизно окреслити основні з них:

технічні здібності (здатність кваліфіковано, із знанням справи виконувати роботу на своїй ділянці, технічні прийоми конкретної діяльності);

аналітичні здібності (здатність ідентифікувати ключові фактори тієї чи іншої ситуації, визначати їх взаємодію і ступінь важливості);

діагностичні здібності (здатність ставити діагноз проблем організації, тобто визначати їх симптоми та причини виникнення);

здатність взаємодіяти з людьми (здатність налагоджувати контакти та будувати стосунки із співробітниками організації);

концептуальні здібності (здатність усвідомлювати причинно-наслід-кові зв'язки в організації, бачити, яким чином можна скоординувати діяльність окремих частин організації, аби досягти поставлених цілей найбільш продуктивним способом).

Зазначені якості необхідні на різних рівнях управління організацією у різному ступені (рис. 1.5.).

Рис. 1.5. Якості, необхідні менеджеру

4. Управління освітою як цілісна система

Менеджмент освіти - наука про особливості прояву виробничих відносин та специфіку дії економічних законів у сфері освітньої діяльності. Сучасна теоретична і практична наука, яка вивчає особливості управління закладами освіти в умовах ринкової економіки. Як самостійна наука відокремилась від інших наук у першій половині XX ст., а остаточно сформувалась у другій половині XX ст. Функції менеджменту освіти:

§ забезпечення економічної оцінки та наукового планування освіти;

§ визначення економічної ефективності підготовки кваліфікованих кадрів;

§ економічне та моральне стимулювання працівників освіти;

§ планування (стратегічне та поточне);

§ організація роботи закладу освіти;

§ керівництво закладами освіти;

§ контроль за роботою закладів освіти

У науковій літературі поняття «управління» і «менеджмент» часто розглядають як ідентичні, хоча ряд авторів відстоюють точку зору щодо їх принципової різниці, розуміючи під менеджментом тільки одну із головних функцій управління -- організаційне керівництво. Тому ми вважаємо за потрібне висвітлити поняття менеджменту, його становлення, особливості розвитку у нерозривній єдності з науковим управлінням, що дасть можливість аргументовано перейти до теоретичного обгрунтування освітнього менеджменту і змісту діяльності менеджерів освітньої сфери.

Аналіз наукової літератури показує, що еволюція терміну «менеджмент» (від англійського mangement -- управління) привела до відмінностей у тлумаченні цього поняття. Фундаментальний Оксфордський словник англійської мови наводить чотири значення слова «менеджмент»: 1) спосіб (манера) спілкування з людьми; 2) мистецтво управління; 3) специфічні здібності і адміністративні навички; 4) орган управління, адміністративна одиниця.

В інших джерелах «менеджмент» визначають як наукову дисципліну, що висвітлює проблеми управління, вивчає техніко-організаційні і соціальні аспекти управління суспільним виробництвом.

Отже, менеджмент -- це управління якимось соціальним об'єктом; володіння майстерністю управління; професіоналізм організатора виробництва, що забезпечує високий рівень ефективності праці без жорсткого адміністрування. В англомовних країнах цим словом виражають функцію, навчальну дисципліну, професію, галузь наукового дослідження.

Термін «менеджмент» використовується також у державних та громадських організаціях, де намагаються досягти мети при мінімальних витратах з максимумом ефективності. А тому науковий статус даного поняття має різні професійні модифікації. Для економістів -- це фактор виробництва нарівні з працею і капіталом, для адміністраторів -- система влади і організації, що регулює відносини між керівником і підлеглим, для соціолога -- елемент структури суспільства і системи соціальних статусів.

Таким чином, менеджмент -- це наука, яка набула свого розвитку разом з економічними та соціальними змінами в багатьох країнах, де і досі проходить зміна існуючих стереотипів управлінського мислення. Ефективність існуючих систем управління, що виправдовували себе в минулому, все частіше виявляється малопродуктивною в сучасних умовах соціального розвитку. Менеджери, які переглянули свої підходи до розуміння суті цього явища, в кінцевому підсумку добиваються хороших результатів (про це свідчать наукові роботи українських і зарубіжних дослідників).

Аналіз літературних джерел з проблем менеджменту в освіті показав, що в даний час ця тема в існуючих публікаціях розкрита не в повному обсязі. Тому в даній роботі окремий інтерес становить розгляд теорії менеджменту і підходів, викладених у роботах дослідників цього наукового напрямку.

Оскільки поняття «менеджмент» належить до нововведених дефініцій у педагогічній науці України й безпосередньо стосується нашого дослідження, спинимося докладніше на його інтерпретації в педагогіці. На нашу думку, кожний керівник закладу освіти, здійснюючи управлінсько-педагогічні функції, забезпечуючи ефективну життєдіяльність навчального закладу, добиваючись позитивного кінцевого результату, практично виступає в ролі менеджера, хоча може бути мало ознайомлений з технологією менеджменту.

Тому цілком закономірно постає питання підготовки менеджерів освіти, а не просто керівників, управлінців чи адміністраторів.

У цих термінах, звичайно, є змістовна єдність, що ставить, на перший погляд, під сумнів необхідність і правомірність проведення спеціального дослідження для введення цього поняття. Однак проведений нами аналіз дає підстави зробити висновок, що у змісті цих понять, їх трактуванні і здійсненні на практиці є суттєві відмінності.

По-перше, поняття «менеджмент» використовувалося основоположниками науки управління для характеристики суб'єкта управління, який діє у певній організації. У загальному розумінні сучасні вчені використовують терміни «адміністрація», «адміністрування», що більшою мірою відображає знеособлену систему управління.

По-друге, використання поняття «менеджер», на нашу думку, дозволяє характеризувати професійного керівника як представника особливої професії, а не просто управлінця. Отже, менеджер повинен мати, як правило, спеціальну професійну підготовку, і в цьому його відмінність від просто керівника-практика.

Крім цього, поняття «менеджмент», «менеджер» набули великого поширення у багатьох країнах світу, де протягом останніх десятиріч, з урахуванням управлінських традицій кожної держави, відбувається інтернаціоналізація теорії менеджменту, постійно вивчаються її досягнення з метою вдосконалення функціонування підприємств, фірм і установ як виробничої, так і невиробничої сфер.

Вважаємо за необхідне розрізняти терміни «педагогічний менеджмент» і «освітній менеджмент».

Наприклад, класний керівник, вчитель навчає і виховує дітей в освітньому закладі - це педагогічний менеджмент.

Освітній менеджмент - це галузь наукового знання, яка вивчає сутність та зміст процесів управління освітніми організаціями.

Аналізуючи історичний розвиток менеджменту як науки управління, можна виділити чотири основні школи управлінської думки, які набули розвитку в США у першій половині XX століття.

За історико-хронологічними ознаками їх можна назвати в такому порядку: школа наукового управління, адміністративна школа, школа психології і людських взаємин і школа науки управління, або кількісна школа. Практичне використання теоретичних розробок кожної із чотирьох шкіл виявило доцільність і правдивість запропонованих ними відповідей на питання управління для конкретних ситуацій.

На сьогодні освіта виступає в різноманітних іпостасях, вона багатофункціональна. До її функцій належать пізнавальна, виховна, гуманізаційна, культурного наслідування, розвиваюча, перетворююча, прогностична, координуюча, адаптивна, профорієнтаційна, підготовки до трудової та суспільно-політичної діяльності, до сімейного життя та інше. Усі ці функції взаємопов'язані і взаємодіють у різних варіаціях.

Отже, освіта - це система, що забезпечує передачу наукових знань, умінь і навичок підростаючим поколінням і всьому населенню, що задовольняє їх потреби в освітніх послугах і професійно-кваліфікаційній підготовці, а також формує відповідні естетичні оцінки і моральні правила поведінки в суспільстві. Освіта належить до галузі нематеріального виробництва. Особлива роль сфери освіти пояснюється:

специфічним місцем освіти в системі суспільного поділу праці - це єдина галузь, що задовольняє запити населення в освітніх послугах і спеціалізується на відтворенні головних виробничих сил суспільства;

рівень освіти населення є однією з головних ознак добробуту народу, держави;

ця галузь сама для себе готує професійних робітників - викладацькі кадри;

праця в галузі освіти стала однією з наймасовіших видів людської діяльності.

Законодавчу базу для галузі освітньої, як і для всіх інших галузей, формує Верховна Рада України. Потім закони підписує Президент і вони надходять у Кабінет Міністрів України, який розробляє механізм впровадження законів у життя, тобто розглядається послідовність, розробляються інструкції, накази, Декрети Кабміну, які передаються у відповідні міністерства.

Практично, кожне Міністерство має відповідні заклади освіти, що займаються підготовкою фахівців для відповідної галузі. Але найбільше опікується системою науки освіти Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України, яке складається з відповідних департаментів.

Обласні управління освіти, що підпорядковані безпосередньо Міністерству освіти і науки, молоді та спорту України та відповідним обласним адміністраціям, нараховують близько 30 фахівців і складаються з відповідних відділів. Вони керують роботою міських та районних відділів освіти.

Система управління освітою в кожній з держав світу має свої національні, історичні та інші особливості . Але всі системи освіти мають і спільні риси. Умовно за спільними ознаками їх можна поділити на чотири великі групи:

1. Централізовано - державна система управління освітою. До цієї групи відносяться такі системи, де всі заклади освіти належать державі. Центральний державний орган управління ( як правило це Міністерство освіти або комітет освіти ) керує всіма закладами освіти, тобто питання закриття чи відкриття закладу освіти, призначення керівника, зміна структури закладу освіти - всі ці питання вирішуються централізовано. Така система управління була в Радянському Союзі, а тепер вона існує в Китаї.

2. Державно - централізована система управління - це така система управління, в якій існують різні форми власності закладів освіти: державні, колективні, приватні .

Певні повноваження по управлінню закладами освіти передані державним органам на місцях (обласним, районним, міським). Але глобальні питання управління, зокрема такі, як перехід на дванадцятибальну систему оцінювання, введення нових освітньо-кваліфікаційних рівнів та інше - вирішуються Міністерством освіти, або іншим централізованим органом управління.

3. Державно - громадська - при цій системі управління повноваження громадських організацій закріплені у відповідних законах про освітню діяльність. Певна частина управлінських рішень затверджується наглядовими радами, опікунськими або іншими громадськими організаціями.

4. Громадсько - державна система управління освітою. Вона діє у високорозвинених державах, наприклад, США, Франція, Німеччина, Великобританія. Ця система передбачає повну самостійність і автономність закладів освіти, наприклад, навіть дипломи університети видають не державного зразка, а власні - це найбільш демократична система управління освітою.

Самостійні заняття

§ Визначити поняття «система», «управління», основні види і типи систем.

§ Розкрити поняття про соціальну систему, види соціальних систем та основні їх ознаки.

§ Охарактеризувати мету та функції управління, основні компоненти системи управління освітою.

§ Розкрити значення менеджменту освіти в сучасних умовах.

Лекція 2

Тема 2. Основні рівні управління освітою, директивні та нормативні документи, що регламентують діяльність навчальних закладів. Теоретичні та методологічні основи процесу навчання у ВНЗ

1. Державна політика у галузі вищої освіти

Державна політика у галузі вищої освіти визначається Верховною Радою України.

Державна політика у галузі вищої освіти ґрунтується на принципах:

· доступності та конкурсності здобуття вищої освіти кожним громадянином України;

· незалежності здобуття вищої освіти від впливу політичних партій, громадських і релігійних організацій;

· інтеграції системи вищої освіти України у світову систему вищої освіти при збереженні і розвитку досягнень та традицій української вищої школи;

· наступності процесу здобуття вищої освіти;

· державної підтримки підготовки фахівців для пріоритетних напрямів фундаментальних і прикладних наукових досліджень;

· гласності при формуванні структури та обсягів освітньої та професійної підготовки фахівців.

Реалізація державної політики у галузі вищої освіти забезпечується шляхом:

- збереження і розвитку системи вищої освіти та підвищення її якості;

- підвищення рівня освіченості громадян України, розширення їх можливостей для отримання вищої освіти;

- створення та забезпечення рівних умов доступності до вищої освіти; надання цільових, пільгових державних кредитів особам для здобуття вищої освіти у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

- забезпечення збалансованої структури та обсягів підготовки фахівців з вищою освітою, що здійснюється у вищих навчальних закладах державної та комунальної форм власності, за кошти відповідних бюджетів, фізичних і юридичних осіб, з урахуванням потреб особи, а також інтересів держави та територіальних громад;

- надання особам, які навчаються у вищих навчальних закладах, пільг та соціальних гарантій у порядку, встановленому законодавством; належної підтримки підготовки фахівців з числа інвалідів на основі спеціальних освітніх технологій.

2. Управління у галузі вищої освіти

Кабінет Міністрів України через систему органів виконавчої влади:

- здійснює державну політику у галузі вищої освіти;

- організує розроблення та здійснення відповідних загальнодержавних та інших програм;

- у межах своїх повноважень видає нормативно-правові акти з питань вищої освіти;

- забезпечує контроль за виконанням законодавства про вищу освіту.

Управління у галузі вищої освіти у межах їх компетенції здійснюється:

- спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки;

- іншими центральними органами виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади;

- Вищою атестаційною комісією України;

- органами влади Автономної Республіки Крим;

- органами місцевого самоврядування; власниками вищих навчальних закладів;

- органами громадського самоврядування.

Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі освіти і науки:

- здійснює аналітично-прогнозтичну діяльність у галузі вищої освіти, визначає тенденції її розвитку, вплив демографічної, етнічної, соціально-економічної ситуації, інфраструктури виробничої та невиробничої сфер, ринку праці на стан вищої освіти, формує напрями взаємодії з іншими ланками освіти, стратегічні напрями розвитку вищої освіти відповідно до науково-технічного прогресу та інших факторів, узагальнює світовий і вітчизняний досвід розвитку вищої освіти; бере участь у формуванні державної політики у галузі вищої освіти, науки, професійної підготовки кадрів;

- розробляє програми розвитку вищої освіти, стандарти вищої освіти;

- визначає нормативи матеріально-технічного, фінансового забезпечення вищих навчальних закладів;

- здійснює навчально-методичне керівництво, контроль за дотриманням вимог стандартів вищої освіти, державне інспектування;

- здійснює міжнародне співробітництво з питань, що належать до його компетенції;

- здійснює ліцензування та акредитацію вищих навчальних закладів незалежно від форм власності та підпорядкування, видає їм ліцензії, сертифікати;

- здійснює встановлення відповідності документів про вищу освіту та вчені звання;

- формує і розміщує державне замовлення на підготовку фахівців з вищою освітою;

- сприяє працевлаштуванню випускників вищих навчальних закладів;

- затверджує умови прийому на навчання до вищих навчальних закладів;

- затверджує статути підпорядкованих йому вищих навчальних закладів та вищих навчальних закладів приватної форми власності;

- погоджує статути вищих навчальних закладів державної форми власності, підпорядкованих іншим центральним органам виконавчої влади, вищих навчальних закладів, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим, та вищих навчальних закладів комунальної форми власності;

- організовує вибори, затверджує та звільняє з посад керівників підпорядкованих йому вищих навчальних закладів;

- погоджує затвердження на посаду керівників вищих навчальних закладів комунальної і приватної форм власності;

- організовує атестацію педагогічних і науково-педагогічних працівників щодо присвоєння їм кваліфікаційних категорій, педагогічних та вчених звань;

- разом з іншими центральними органами виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, органами влади Автономної Республіки Крим, місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади комунальної форми власності, забезпечує реалізацію державної політики у галузі вищої освіти і здійснює контроль за втіленням державної політики у галузі вищої освіти, дотриманням нормативно-правових актів про вищу освіту в усіх вищих навчальних закладах незалежно від форми власності і підпорядкування;

- здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Інші центральні органи виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, спільно із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки:

- беруть участь у здійсненні державної політики у галузі вищої освіти, науки, професійної підготовки кадрів;

- беруть участь у здійсненні ліцензування та акредитації вищих навчальних закладів;

- сприяють працевлаштуванню випускників підпорядкованих їм вищих навчальних закладів;

- здійснюють контрольні функції за дотриманням вимог щодо якості вищої освіти;

- організовують вибори, затверджують та звільняють з посади керівників вищих навчальних закладів;

- затверджують за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки статути підпорядкованих їм вищих навчальних закладів;

- здійснюють інші повноваження, передбачені законом.

Акти спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі освіти і науки, прийняті у межах його повноважень, є обов'язковими для інших центральних органів виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, органів влади Автономної Республіки Крим, місцевих органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, вищих навчальних закладів незалежно від форм власності.

Вища атестаційна комісія України забезпечує виконання державних вимог при атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації.

Вища атестаційна комісія України:

- формує мережу спеціалізованих вчених рад та контролює їх діяльність;

- формує нормативні та методичні засади діяльності спеціалізованих вчених рад;

- розробляє і затверджує вимоги до рівня наукової кваліфікації здобувачів наукових ступенів, вченого звання старшого наукового співробітника та встановлює критерії атестації наукових кадрів вищої кваліфікації;

- забезпечує єдність вимог до рівня наукової кваліфікації осіб, які здобувають науковий ступінь кандидата або доктора наук і вчене звання старшого наукового співробітника; формує мережу експертних рад;

- проводить експертизу дисертацій для здобуття наукових ступенів та атестаційних справ для присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника;

- затверджує рішення спеціалізованих вчених рад про присудження наукових ступенів і рішення вчених (наукових, науково-технічних, технічних) рад про присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника, а також скасовує їх у разі невиконання державних вимог при атестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації;

- вирішує в установленому порядку питання переатестації наукових і науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації, позбавлення наукових ступенів і вченого звання старшого наукового співробітника, оформлення й видачі дипломів і атестатів, а також розглядає апеляції; присвоює вчене звання старшого наукового співробітника;

- здійснює співробітництво з державними органами інших країн з питань, що належать до компетенції Вищої атестаційної комісії України;

- вирішує в установленому порядку питання взаємо визнання документів про присудження наукових ступенів та присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника;

- здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Акти Вищої атестаційної комісії України, прийняті в межах її повноважень, є обов'язковими для міністерств, інших центральних органів виконавчої влади, установ, в системі яких створено спеціалізовані вчені ради по присудженню наукових ступенів кандидата і доктора наук та діють вчені (наукові, науково-технічні, технічні) ради, що приймають рішення про присвоєння вченого звання старшого наукового співробітника.

Органи влади Автономної Республіки Крим, органи місцевого самоврядування, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, в межах своєї компетенції:

- забезпечують виконання державних програм у галузі вищої освіти;

- вивчають потребу у фахівцях на місцях і вносять спеціально уповноваженим центральним органам виконавчої влади у галузі праці та соціальної політики, економіки, освіти і науки та іншим центральним органам виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади, пропозиції щодо обсягів державного замовлення на підготовку, перепідготовку та підвищення кваліфікації фахівців;

- подають до спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі освіти і науки пропозиції щодо формування мережі вищих навчальних закладів;

- затверджують за погодженням із спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки статути підпорядкованих їм вищих навчальних закладів;

- сприяють працевлаштуванню випускників підпорядкованих їм вищих навчальних закладів, їх соціальному захисту; залучають у порядку, передбаченому законом, підприємства, установи, організації (за їх згодою) до вирішення проблем розвитку вищої освіти.

Повноваження власника (власників) щодо управління вищим навчальним закладом визначаються в межах законів статутом вищого навчального закладу. Власник (власники) вищого навчального закладу:

- розробляє статут вищого навчального закладу;

- організовує ліцензування вищого навчального закладу;

- призначає керівника вищого навчального закладу на умовах контракту відповідно до цього Закону;

- здійснює контроль за фінансово-господарською діяльністю вищого навчального закладу;

- здійснює контроль за дотриманням умов, передбачених рішенням про заснування вищого навчального закладу;

- приймає рішення про реорганізацію або ліквідацію вищого навчального закладу;

- здійснює інші повноваження, передбачені законом.

Власник (власники) здійснює (здійснюють) права, передбачені частиною першою цієї статті, щодо управління вищим навчальним закладом безпосередньо або через уповноважений ним орган (особу). Власник (власники) або уповноважений ним (ними) орган (особа) може делегувати свої повноваження керівникові або вищому колегіальному органу громадського самоврядування вищого навчального закладу.

Вищий навчальний заклад є юридичною особою, має відокремлене майно, може від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і мати обов'язки, бути позивачем і відповідачем у суді.

Вищий навчальний заклад згідно із законом може виступати засновником (співзасновником) інших юридичних осіб, що здійснюють свою діяльність відповідно до напрямів навчально-науково-виробничої діяльності вищого навчального закладу.

Акредитовані вищі навчальні заклади у встановленому порядку можуть створювати навчальні та навчально-науково-виробничі комплекси, які є добровільними об'єднаннями. Всі учасники комплексу зберігають статус юридичних осіб.

У вищих навчальних закладах державної і комунальної форм власності кількість студентів, прийнятих на перший курс на навчання за державним замовленням, повинна становити не менше ніж 51 відсоток від загальної кількості студентів, прийнятих на навчання на перший курс.

Створення, реорганізація та ліквідація вищого навчального закладу третього або четвертого рівня акредитації державної форми власності здійснюється Кабінетом Міністрів України.

Створення, реорганізація та ліквідація вищих навчальних закладів першого і другого рівнів акредитації державної форми власності здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки та іншими центральними органами виконавчої влади, які мають у своєму підпорядкуванні вищі навчальні заклади.

Створення, реорганізація та ліквідація вищих навчальних закладів, що перебувають у власності Автономної Республіки Крим, здійснюється органами влади Автономної Республіки Крим.

Створення, реорганізація та ліквідація вищих навчальних закладів комунальної форми власності здійснюється органами місцевого самоврядування.

Створення, реорганізація та ліквідація вищих навчальних закладів приватної форми власності здійснюється їх власником (власниками).

Вищі навчальні заклади четвертого рівня акредитації відповідно до законодавства іноземних держав та за згодою спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі освіти і науки можуть створювати за кордоном свої структурні підрозділи.

Вищі навчальні заклади іноземних держав можуть з дозволу спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади у галузі освіти і науки створювати свої структурні підрозділи на території України. Створення в Україні вищих навчальних закладів за участю іноземних фізичних та юридичних осіб здійснюється відповідно до міжнародних угод, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

Мережа вищих навчальних закладів державної і комунальної форм власності визначається Кабінетом Міністрів України відповідно до соціально-економічних та культурно-освітніх потреб у них. Вищий навчальний заклад діє на підставі власного статуту. Статут вищого навчального закладу має містити:

- повну назву, юридичну адресу, дату прийняття рішення про створення;

- права та обов'язки власника (власників);

- обсяг цивільної правоздатності вищого навчального закладу;

- обсяг основних засобів (розмір статутного фонду), наданих власником (власниками);

- порядок утворення, діяльності та повноваження органів управління вищим навчальним закладом, права та обов'язки керівника;

- порядок обрання представників до органів громадського самоврядування;

- джерела надходження та порядок використання коштів та іншого майна вищого навчального закладу;

- порядок звітності, контролю за здійсненням фінансово-господарської діяльності;

- концепцію освітньої діяльності;

- порядок внесення змін до статуту вищого навчального закладу;

- порядок реорганізації та ліквідації вищого навчального закладу.

Освітня діяльність на території України здійснюється вищими навчальними закладами на підставі ліцензій, які видаються у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. У ліцензіях на освітню діяльність зазначаються назва напряму, спеціальності, освітньо-кваліфікаційний рівень та обсяги підготовки, термін дії ліцензії, а також юридична адреса вищого навчального закладу, його відокремлені структурні підрозділи (філії) та їх юридичні адреси.

Ліцензування освітньої діяльності вищих навчальних закладів здійснюється перед початком підготовки фахівців за напрямом, спеціальністю спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки шляхом проведення ліцензійної експертизи. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі освіти і науки на підставі заяви вищого навчального закладу про проведення ліцензійної експертизи у двомісячний термін приймає рішення про видачу ліцензії або про відмову у її видачі.

Обов'язковою умовою видачі ліцензії вищим навчальним закладам є наявність у них необхідної матеріально-технічної, науково-методичної та інформаційної бази, бібліотеки, науково-педагогічних кадрів за нормативами, що встановлюються спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки. Вищому навчальному закладу, що успішно пройшов ліцензійну експертизу, видається ліцензія на освітню діяльність, як правило, на термін завершення циклу підготовки фахівців за напрямом, спеціальністю, але не менше ніж на три роки. Продовження терміну дії ліцензії здійснюється у порядку, встановленому для її одержання. З дня прийняття рішення про ліквідацію вищого навчального закладу видана ліцензія втрачає чинність. Вищі навчальні заклади, що мають ліцензії, вносяться спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки до Державного реєстру вищих навчальних закладів. За результатами акредитації напрямів, спеціальностей та вищих навчальних закладів видаються сертифікати у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. У сертифікаті про акредитацію напряму або спеціальності (або у додатку до нього) зазначаються назва напряму або спеціальності, освітньо-кваліфікаційний рівень та обсяги підготовки, термін дії сертифіката, а також юридична адреса вищого навчального закладу, його відокремлені структурні підрозділи (філії) та їх юридичні адреси. У сертифікаті про акредитацію вищого навчального закладу (або в додатку до нього) зазначаються назва вищого навчального закладу, рівень акредитації та термін дії сертифіката, а також юридична адреса вищого навчального закладу, його відокремлені структурні підрозділи (філії) та їх юридичні адреси.

Акредитація напряму, спеціальності та вищого навчального закладу здійснюється спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади у галузі освіти і науки шляхом проведення акредитаційної експертизи. Спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у галузі освіти і науки на підставі заяви вищого навчального закладу про проведення акредитаційної експертизи приймає рішення про видачу сертифіката про акредитацію напряму, спеціальності та вищого навчального закладу чи про відмову у його видачі.

Вищі навчальні заклади, що успішно пройшли акредитацій ну експертизу, отримують сертифікат про акредитацію напряму, спеціальності або вищого навчального закладу, термін дії якого не може перевищувати 10 років. Продовження терміну дії сертифіката здійснюється у порядку, встановленому для його одержання. З дня прийняття рішення про ліквідацію вищого навчального закладу виданий сертифікат втрачає чинність.

Управління вищим навчальним закладом здійснюється на основі принципів:

- автономії та самоврядування;

- розмежування прав, повноважень та відповідальності власника (власників), органів управління вищою освітою, керівництва вищого навчального закладу та його структурних підрозділів;

- поєднання колегіальних та єдиноначальних засад; незалежності від політичних партій, громадських та релігійних організацій.

Автономія та самоврядування вищого навчального закладу реалізуються відповідно до законодавства і передбачають право:

- самостійно визначати форми навчання, форми та види організації навчального процесу;

- приймати на роботу педагогічних, науково-педагогічних та інших працівників; надавати додаткові освітні послуги;

- самостійно розробляти та запроваджувати власні програми наукової і науково-виробничої діяльності;

- створювати у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України, інститути, коледжі, технікуми, факультети, відділення, філії, навчальні, методичні, наукові, науково-дослідні центри та лабораторії, конструкторські та конструкторсько-технологічні бюро, територіально відокремлені та інші структурні підрозділи;

- здійснювати видавничу діяльність, розвивати власну поліграфічну базу;

- на підставі відповідних угод провадити спільну діяльність з іншими вищими навчальними закладами, підприємствами, установами та організаціями;

- брати участь у роботі міжнародних організацій; запроваджувати власну символіку та атрибутику;

- звертатися з ініціативою до органів управління вищою освітою про внесення змін до чинних або розроблення нових нормативно-правових актів у галузі вищої освіти, а також брати участь у роботі над проектами щодо їх удосконалення;

- користуватися земельними ділянками в порядку, встановленому Земельним кодексом України.

Структурні підрозділи вищого навчального закладу створюються відповідно до законодавства. Структурні підрозділи можуть мати окремі права юридичної особи.

3. Теоретичні основи процесу навчання у ВНЗ.

Вища освіта - рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідовного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній середній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації.

Систему вищої освіти складають: вищі навчальні заклади всіх форм власності; інші юридичні особи, що надають освітні послуги у галузі вищої освіти; органи, які здійснюють управління у галузі вищої освіти.

До структури вищої освіти входять освітні й освітньо-кваліфікаційні рівні:

1) освітні рівні:

неповна вища освіта;

базова вища освіта;

повна вища освіта;

2) освітньо-кваліфікаційні рівні:

молодший спеціаліст;

бакалавр;

спеціаліст,

магістр.

У вищих навчальних закладах підготовка за напрямами і спеціальностями фахівців всіх освітніх та освітньо-кваліфікаційних рівнів здійснюється за відповідними освітньо-професійними програмами ступенево або неперервно залежно від вимог до рівня оволодіння певною сукупністю умінь та навичок, необхідних для майбутньої професійної діяльності. Освітні рівні вищої освіти:

1. Неповна вища освіта - освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста.

2. Базова вища освіта - освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра.

3. Повна вища освіта - освітній рівень вищої освіти особи, який характеризує сформованість її інтелектуальних якостей, що визначають розвиток особи як особистості і є достатніми для здобуття нею кваліфікацій за освітньо-кваліфікаційним рівнем спеціаліста або магістра.