Шляхи попередження важковиховуваності учнів у школі першого ступеня

3. Кількість дітей у сім'ї, місце навчання, характер взаємовідносин між дітьми (якщо недоброзичливі - чому?).

4. Умови виховання учня в сім'ї (наявність кімнати чи місця, хто більше займається дитиною (батько, мати, бабуся, дідусь, брат тощо), яку роботу вдома виконує учень, статус дитини в сім'ї, єдність вимог сім'ї і навчального закладу.

5. Статус учня в групі, взаємостосунки з однолітками (поважають, лідер, байдужі, недружелюбні, цькують, насміхаються) - причини. Хто має вплив, хто захищає чи карає?

6. Коротка характеристика здоров'я. Ставлення учня до спорту, здорового способу життя, наркогенних речовин.

7. На основі яких соціальних, психологічних, медико-біологічних ознак належить до важковиховуваних (неуспішність, помилки сімейного виховання, прорахунки навчально-виховної роботи, стан здоров'я).

8. Особливості поведінки в сім'ї, школі. Ставлення до праці.

9. Особливості темпераменту, характеру, інтересів, пам'яті, уяви, уваги.

10. Профілактичні заходи щодо подолання важковиховуваності.

Вчинок дитини - досвід її самостійної поведінки - має внутрішній мотиваційний зміст. Вимоги вчителя, батьків не діють на учня, тому що він внутрішньо не сприймає ці вимоги. Найімовірніше, він не буде їх виконувати, або ж виконає формально, оскільки вони можуть викликати лише опір або протест. Зовнішні причини діють лише через внутрішні умови, через психічний стан суб'єкта, через його думки і почуття.

Важливою умовою успіху в подоланні девіантності є бажання дитини змінити саму себе, що є передумовою цілеспрямованих позитивних суб'єктивних новоутворень. Самосвідомість - усвідомлення себе як людини - є необхідною умовою саморегуляції, тобто управління своєю поведінкою.

У нашому дослідженні ми виокремили такі шляхи попередження важковиховуваності учнів у школі першого ступеня:

Ё Організація вчителем системної профілактичної роботи з учнями класу щодо появи важковиховуваних дітей.

Ё Удосконалення форм і методів корекційної роботи вчителя з важковиховуваними дітьми молодшого шкільного віку.

Ё Коригування виховного середовища сімей з метою подолання важковиховуваності учнів.

2.2 Організація вчителем системної профілактичної роботи з учнями класу щодо появи важковиховуваних дітей

Оскільки причини виникнення проблеми важковиховуваних дітей обумовлені не тільки індивідуальними особливостями особистості, але й недоліками виховно-освітньої роботи родини, закладів освіти, то її успішне попередження залежить від тісної взаємодії останніх. Основними напрямами взаємодії початкової школи з родинами учнів у попередженні важковиховуваності дітей є наступні:

· спільна робота з підвищення науково-методичного рівня педагогів з розглянутої проблеми та рівня педагогічної культури батьків;

· спільне програмування змісту профілактичної роботи;

· спільна практична діяльність з реалізації наміченої програми попередження й подолання як цілісного явища важковиховуваності, так і його окремих проявів, спільний аналіз її результатів.

Метою такої взаємодії має бути перебудова освітньо-виховної роботи початкової школи і сімейного виховання.

Успішному вирішенню завдань профілактичної роботи сприяють як загальні методи (створення сприятливого психологічного мікроклімату в школі, родині, усунення емоційно-психологічних перевантажень дитини тощо), так і спеціальні (організація успіху дитини в рольовій грі, навчанні, керівництво її поведінкою шляхом опори на позитивні якості, формування її взаємин з однолітками через прищеплювання навичок життя й діяльності в колективі, подолання недоліків, прогалин, дисгармонійності, інтелектуального, морального й емоційно-вольового розвитку).

До об'єктивних умов, що сприяють підвищенню ефективності розглянутої взаємодії, відносяться: забезпеченість шкіл кваліфікованими педагогічними кадрами; наявність матеріальної бази для організації різнобічної виховної роботи з дітьми; удосконалювання керування взаємодією виховних інститутів; позитивні зміни в організації сімейного виховання; подолання формалізму в організації навчання й виховання дітей у школі; наявність науково обґрунтованої програми й рекомендацій із окресленої проблеми.

Серед суб'єктивних умов успішності взаємодії варто назвати оволодіння його учасниками системою знань про причини, ознаки й прояви важковиховуваності; методикою її діагностики й профілактики на основі наступності й взаємодії; створення атмосфери доброзичливості, взаємоповаги й взаємної вимогливості між педагогами й батьками, загального основи позитивних взаємин у родинах, колективах шкіл.

Профілактика важковиховуваності може вестися у двох напрямках. По-перше, це попередження її виникнення, тобто зняття зовнішніх причин, які можуть приводити дитини до такого стану, інтенсивне формування позитивних ї гальмування негативних якостей, властивостей, сторін особистості. По-друге, це попередження її розвитку, тобто подолання виникаючих прогалин в у розвитку дітей, корекція поведінки, діяльності й відносин, зняття негативного емоційного стану дитини.

Ми пропонуємо вчителям початкових класів орієнтовну програму організації індивідуальної роботи з попередження важковиховуваності й подолання окремих її проявів у дітей школи І ступеня, яка складається із трьох основних напрямків:

1. Зміна умов сімейного виховання дитини:

а) підвищення психолого-педагогічної грамотності батьків, культури взаємин;

б) створення виховуючи ситуацій у родині, активне включення батьків у виховний процес;

в) індивідуальні консультації, допомога батькам у вихованні позитивних і подоланні негативних якостей дитини;

г) контроль за організацією нормального режиму для дитини, усунення її не контрольованості і бездоглядності;

д) допомога в організації розумної діяльності дитини (гра, праця, творчість, пізнання довкілля), її спілкування в родині;

є) заходи щодо усунення порушень сімейного виховання, відновлення виховного потенціалу родини.

2. Удосконалення навчальної-виховної роботи із класом:

а) корекція ставлення педагога до дитини, активне використання методів позитивного стимулювання дитини, зняття психологічних перевантажень;

б) гуманізація міжособистісних відносин у дитячому колективі, створення сприятливого психологічного мікроклімату в класі, що сприяє емоційному комфорту всіх дітей;

в) раціоналізація навчально-виховної роботи в класі;

г) взаємодія вчителів і батьків у педагогічному процесі.

3. Допомога дитині в особистісному зростанні:

а) організація психолого-педагогічної діагностики дитини й надання їй необхідної психологічної та педагогічної допомоги (за необхідності - залучати психологів і соціальних педагогів);

б) індивідуальна робота щодо усунення недоліків інтелектуальної, моральної, емоційно-вольової сфер;

в) включення дитини в активну діяльність на основі використання її позитивних інтересів і уподобань;

г) подолання демотивованості, негативної мотивації навчання;

д) організація успіху дитини в засвоєнні шкільної програми;

є) керівництво спілкуванням дитини з однолітками на основі опори на позитивні якості особистості;

ж) робота з формування мотивації досягнень.

Слід підкреслити, що профілактична робота щодо попередження появи важковиховуваних учнів припускає якісну перебудову всієї системи стосунків у школі й педагогічному процесі в цілому. Одиничні заходи педагога, як профілактичні, так і з конкретними важковиховуваними учнями, на тлі загальної недостатньості педагогічної роботи особливого ефекту не дадуть, а лише відіграють допоміжну роль. Конкретне втілення цієї системи залежить від реальних цілей і можливостей педагогічного колективу школи. Профілактична робота в контексті зазначеної проблеми має вестися з дотриманням наступних особистісно-орієнтованих принципів:

· безумовне прийняття дитини;

· розуміння психічного розвитку підлітка і його самопочуття;

· бачення реальних можливостей кожного учня, а не пред'явлення йому завищених вимог;

· прояв гнучкості в виховній тактиці, яка повинна бути підпорядкована індивідуальним особливостям дитини, а не особистісним поглядам, звичкам та настроям;

· повага до особистості дитини;

· готовність до "діалогу на рівних".

Освітньо-виховна робота вчителів початкових класів із важковиховуваними дітьми і з такими, які мають певні симптоми важковиховуваності, може вдосконалюватися через здійснення диференційованого й індивідуального підходу до них; зміну ставлень педагога до таких дітей і методів роботи з ними; формування в класі міжособистісних відносин, зміна положення «важких» дітей у колективі; забезпечення постійних контактів з батьками.

Оскільки в ході констатувального етапу експерименту було з'ясовано, що більшість вчителів школи І ступеня проблему важковиховуваності пов'язують з порушенням дітьми дисципліни, ми пропонуємо ряд прийомів, які спрямовані саме на покращення дисципліни в класі:

1. Фокусування.

Прийом фокусування передбачає концентрацію уваги учнів до того, як розпочнеться урок. Отже, ви повинні зачекати й не розпочинати роботу доти, доки всі не заспокояться. Досвідчені вчителі знають, що мовчання - ефективний засіб. Вони можуть підкреслити, що чекають на увагу, продовжуючи мовчати ще 5-10 с після того, як клас повністю заспокоївся. Варто розпочати урок тихіше, ніж завжди. Зазвичай у вчителя, який розмовляє тихо, учні поводяться спокійніше, аніж у того, хто говорить голосно. Діти змушені сидіти мовчки, аби мати змогу почути розповідь чи пояснення вчителя.

2. Пряма настанова.

Невпевненість збільшує рівень збудження в класі. Прийом прямої настанови передбачає на початку кожного уроку повідомлення учням плану уроку. Вчитель визначає, що він та учні мають зробити за урок. Він може визначити час для виконання окремих завдань.

Ефективним є спосіб поєднання цієї техніки з першою - виділити учням час у кінці уроку для справ на їхній вибір. Учитель може більше сподіватися на увагу класу, коли діти знають, що в них залишиться час на власні справи. Вони усвідомлюють, що чим більше вчитель витратить часу на те, щоб привернути їхню увагу, тим менше вільного часу в них залишиться

3. Контроль.

В основі цього прийому - обхід класу. Встаньте й пройдіться класною кімнатою. Ходіть, коли учні працюють. Стежте за ходом виконання ними роботи. Через 2 хв. після початку виконання учнями письмових завдань учитель має обійти клас, перевірити, чи всі розпочали роботу, чи правильно зрозуміли завдання, чи поставили свої прізвища на роботах.

Окрім фізкультхвилинок можливі перерви. Вчитель може надавати індивідуальні поради, якщо необхідно. Учні, які ще не включилися у виконання завдання, швидше це зроблять, побачивши, що вчитель наближається. Таким чином можна заохотити до роботи тих, хто не досить уважний або надто повільний.

Вчитель не втручається в хід роботи, не намагається робити загальні зауваження, якщо тільки не помітить однакових проблем у кількох учнів. Він говорить спокійним голосом, і діти цінують його особисту позитивну увагу.

4. Моделювання.

Усім відомий вислів «Навчити можна власним прикладом». Ввічливі, жваві, повні ентузіазму, терплячі, толерантні та організовані вчителі показують приклад своєю поведінкою. І, навпаки, вчителі, у яких слово розходиться з ділом, збивають із пантелику дітей та провокують їх до порушення поведінки.

Якщо ви хочете, щоб учні не підвищували голос під час роботи, ви маєте також говорити тихіше.

5. Невербальні сигнали.

У 50-ті роки XX ст. звичайним предметом на уроці був нікельований дзвінок, який стояв на вчительському столі. Подзвонивши, вчитель міг привернути загальну увагу класу.

Невербальними сигналами є також вираз обличчя, поза, жести. Ретельно підберіть типи невербальних сигналів для використання на уроці. Поясніть учням, що ви хочете від них, коли використовуєте ці сигнали.

6. Контроль середовища.

Класна кімната має бути теплим та радісним місцем. Учням подобається, коли в класі щось періодично змінюється. Класи, прикрашені картинами, оформлені з використанням приємних кольорів, викликають в учнів інтерес до навчання.

Діти прагнуть щось знати про вас і ваші інтереси. Нехай у вашому класі буде щось особисте: сімейне фото, щось, що стосується вашого хобі, якась колекція на вашому столі тощо. Вони обов'язково спонукають ваших учнів до особистої розмови. Коли діти краще знатимуть вас, ви матимете значно менше проблем із дисципліною.

Нехай класна кімната буде місцем, де ви легко зможете керувати увагою учнів, де їм буде легко зосередитися на виконанні завдання.

7. Ненав'язливе втручання.

Розумний учитель подбає про те, щоб учень не був покараний за свою погану поведінку, опинившись у центрі уваги. Він проводить урок, запобігаючи виникненню проблем. Вжиті ним заходи щодо порушників поведінки мають бути майже непомітними для навколишніх. А отже, решта учнів не відволікатиметься від виконання роботи.

Ефективно використовувати під час уроку прийом «згадування імені». Як тільки вчитель бачить, що учень розмовляє або не працює, просто вставляє ім'я цієї дитини в розповідь так, щоб це виглядало абсолютно природно: «Як бачиш, Денисе, ми розібрали одну з десяти колонок». Денис, почувши своє ім'я знову повертається до роботи, причому решта класу не звертає на це уваги.

8. Стверджувальна дисципліна.

Це традиційний обмежувальний авторитаризм. Запропонована Ле Кантером, вона має максимально застосовувати заохочення. Учням презентуються чіткі правила, на необхідності виконання яких постійно наголошується.

9. Стверджувальні «Я» - повідомлення.

Будучи компонентом стверджувальної дисципліни, ці «Я» - повідомлення» є формулюваннями, що використовує вчитель під час сутички з учнем, який погано поводиться. Вони мають бути чітким описом того, якою повинна бути поведінка учня.

Вчитель, який досконало володіє цією технікою, фокусує увагу учня насамперед на тій поведінці, якої від нього чекають, а не на поганій: «Я хочу, щоб ви...», «Мені потрібно, щоб ви...», «Я чекаю, щоб ви...».

Недосвідчений учитель може припуститися помилки: «Я хочу, щоб ви припинили...». Це, як правило, породжує конфронтацію та протест. Увага сфокусована на поганій поведінці, й учень готовий до негайної відповіді: «Я нічого не зробив!» або «Це не я...», й починається з'ясовування стосунків

10. Гуманні «Неповідомлення».

Ці «Я» - повідомлення виражають почуття вчителя. Томас Гордон, автор методики навчання вчительської майстерності (ТЕТ), виокремлює 3 типи таких послань. Перше - це опис поведінки дітей: «Коли ви говорите одночасно зі мною...». Друге - це враження, яке ця поведінка справляє на вчителя: «Я маю зупинити мій урок...». І третє - почуття, які вона породжує в душі вчителя:«... Це засмучує мене».

Учитель, якому постійно заважає учень, може одного разу вдатися до досить емоційного висловлення своїх почуттів: «Я не можу уявити, що такого я тобі зробив, чому ти вважаєш, що я не гідний твоєї поваги, в той час, коли решта учнів так не вважає. Якщо я був до тебе колись надто суворим чи неуважним, будь ласка, дай мені про це знати в будь-якому разі. Я почуваюся так, ніби чимось тебе образив, а ти тепер вважаєш за потрібне демонструвати мені свою неповагу». Після такої розмови учень має заспокоїтися на тривалий час.

11. Позитивна дисципліна.

Говоріть дітям, як потрібно поводитися, замість того, щоб перераховувати речі, які вони не повинні робити. Замість «не бігайте» скажіть «ходіть спокійно». Замість «не бийтеся» - «розв'язуйте конфлікти цивілізовано». Передавайте ваші правила як сподівання. Поясніть учням, як ви чекаєте від них пристойної поведінки в класі.

Частіше вдавайтеся до схвалення. Коли ви бачите, що хтось поводиться добре, висловіть йому своє задоволення. Ви можете це зробити словами, але не обов'язково тільки ними. Посмішка, схвальний порух головою - все це сприяє хорошій поведінці.

Враховуючи, що традиційно головним інститутом виховання є сім'я, в ній закладаються основи особистості дитини, і до вступу в школу вона вже значною мірою сформувалася як особистість, один з цінних професійних обов'язків вчителя - це організація такого співробітництва з батьками учнів, яке б доповнювало його педагогічні дії. Протиріччя між педагогом та батьками учнів виникають з різних причин. Однак сім'я є основним джерелом формування моральних позицій дитини. Тому взаємодія учителя і батьків повинна бути спрямована на усунення, нівелювання особистісних недоліків таких дітей, подолання відставань у їхньому розвитку, відсутності інтересу до провідної діяльності; формування ігрових, навчальних умінь і навичок; розвиток активності в інших видах діяльності. А відтак, на основі проведеного дослідження нами було розроблено рекомендації, які дозволять педагогам і батькам стримувати прояви окремих ознак важковиховуваності:

1. Кращий спосіб уникнути більшості проблем у вихованні дитини - виявляти до неї більше уваги, любові і ласки, яких вона так потребує.

2. Батьки повинні стежити за своєю поведінкою в сім'ї. Кращий спосіб виховання дітей - єдність їх дій.

3. Не можна застосовувати фізичні покарання.

4. Допомагати дитині знаходити друзів. Заохочувати розвиток позитивних якостей, а саме активності, ініціативності тощо, перешкоджати її негативним рисам, зокрема ворожості, скутості. При цьому враховувати у вихованні та навчанні особистісні властивості дитини.

5. Необхідно пояснювати підлітку наслідки агресивної, асоціальної поведінки.

6. Давати можливість дитині задовольняти потреби у самовираженні і самоствердженні.

7. Обмежувати перегляд відеофільмів зі сценами насильства. Це ж стосується й комп'ютерних ігор.

8. Спрямовувати енергію дитини в правильне русло, наприклад, заняття в спортивних секціях; заохочувати її до участі в культурних заходах.

Таким чином, профілактична робота щодо попередження появи важковиховуваних учнів буде ефективною лише за умови налагодження якісної цілеспрямованої взаємодії між вчителями, учнями і їх батьками щодо реалізації цілісної профілактичної програми, яку неможливо звести лише до серії поодиноких профілактичних заходів.

2.3 Удосконалення форм і методів корекційної роботи вчителя з важковиховуваними дітьми молодшого шкільного віку

Головними завданнями корекційної роботи вчителя з важковиховуваними молодшими школярами можна визначити такі:

1. Навчання дітей конструктивних форм поведінки та основ комунікації.

2. Розвиток здібності адекватного сприйняття себе та інших людей.

3. Усунення надмірного напруження і тривожності молодших школярів. Викорінювання бар'єрів що заважають продуктивним конструктивним діям дітей.

4. Регуляція соціальних відносин дітей.

Важковиховувані діти потребують посилення виховання правильних етичних уявлень, стійкої соціалізації, вироблення соціально позитивної і ефективно насиченої домінанти, мобілізації своїх особистих ресурсів, уміння контролювати себе, долати байдужість до соціального життя тощо. Тому робота вчителя початкових класів з важковиховуваними дітьми має бути спрямована, в першу чергу на активізацію правильної соціалізації особистості. Форми такої роботи можна поділити на три групи: індивідуальні - початковий етап (довірлива бесіда): врахування особливостей учня, доброзичливість; групові - проведення заняття з групою з однаковими відхиленнями в поведінці; колективні - засновані на використанні позитивного впливу колективу (він об'єкт, і він же суб'єкт виховного впливу).

Метою організації таких форм можуть бути:

1. Розвиток необхідних якостей: рішучість, самостійність, ініціативність, хоробрість; сила волі, наполегливість у досягненні мети; працелюбність; впевненість у собі і в своїх силах, їх об'єктивна оцінка; уміння терпіти (витримувати втому і пов'язані з нею неприємні відчуття); уміння концентрувати думки та увагу, переключати їх з одного предмета на інший; уміння і здатність засвоювати нові навички, професійні дії; уміння пристосовуватися до постійно зростаючих навантажень (фізичних, розумових); уміння долати психологічні бар'єри (напруження під час спілкування, невпевненість, страх); активізація відпочинку і відновлення процесів в організмі (самонавіювальний сон і відпочинок); критичне ставлення до своїх недоліків, чесність і безкомпромісність у виконанні обов'язків; самоконтроль; моральні уявлення.

2. Позбавлення від негативних рис і звичок: шкідливі звички; невпевненість у собі, нерішучість; неспокій, тривога, страх; боягузтво; лінощі; самовпевненість, зазнайство, переоцінка своїх можливостей; нестійкість уваги, настрою; подразливість; нав'язливі стани (думки, відчуття, дії).

Засобами досягнення завдань корекційної роботи вчителя мають стати такі форми роботи:

1. Бесіди.

2. Рольове програвання ситуацій.

3. Вправи на самопізнання і самовиховання.

4. Етюди, пантоміма.

5. Мистецька діяльність.

6. Фізичні вправи, рухливі ігри.

7. Ділові ігри.

8. Тренінгові заняття.

Приклад ділової гри наведено в додатку 11.

Останнім часом все більшої популярності серед педагогів-практиків набувають тренінгові заняття. Ми сформулювали декілька правил для тренінгових занять:

Участь у тренінгових вправах і в виконанні окремих завдань є добровільною.

Говорити потрібно коротко, конкретно й тільки про те, що сам відчуваєш (не давати інтерпретації чужої думки).

Слухати товаришів уважно, не перебиваючи.

Критикувати не людину, а конкретний вчинок.

Критикувати лише у м'якій, доброзичливій формі. Бажано, щоб критика супроводжувалася конкретною порадою та впевненістю учнів щодо виправлення своїх вад або помилок.

Під час занять доцільно розсадити дітей по колу, щоб вони добре бачили один одного. Заняття мають бути побудовані таким чином, щоб на кожному з них було 2-3 серйозні вправи або гри й кілька вправ, мета яких - забезпечити психологічне "занурювання" (на початку заняття) або розслаблення (наприкінці).

Отже, кожне заняття може мати таку структуру:

І. Розминка. На цьому етапі забезпечується "розморожування" учнів, їх емоційне входження у тренінгове заняття. Тут доцільно використовувати рухливі ігрові вправи, музику.

ІІ. Велика гра (основна частина). На цей етап при плануванні і проведенні занять відводиться основна частина часу і основне змістове навантаження. Саме на цьому етапі ми використовували ігри та вправи, спрямовані на корекцію агресивності молодших школярів та їх комунікативної і емоційної сфер. У перервах між двома вправами також доцільно включати рухливі ігри, вправи на релаксацію.

III. Розслаблення (розрядка). Завданням цього етапу є забезпечення плавного виходу з тієї психологічної атмосфери, яка виникла під час основної частини заняття. Тут, як і на першому етапі, можна використовувати музичні твори: рухливі ігри або, якщо діти не втомлені, невеличкі розвивальні завдання.

Цілком зрозуміло, що корекційна робота з важковиховуваними молодшими школярами буде ефективнішою, якщо тренінгові заняття будуть носити не ситуативний характер, а об'єднані в єдину корекційну програму.

Так, наприклад, така програма може мати наступну структуру:

І. Діагностичний блок (3-4 заняття)

ІІ. Реконструктивно-формуючий блок (7-8 занять)

ІІІ. Закріплюючий блок ( 2-3 заняття)

Завданнями діагностичного блоку є: зниження емоційної напруги дітей; засвоєння учасниками тренінгу правил групової взаємодії; емоційне усвідомлення дітьми своєї поведінки; формування в учнів навичок самоконтролю.

Під час першого етапу тренінгу відбувається адаптація дітей до умов роботи в групі, засвоєння її правил, зняття емоційної напруги і тривожності, створення атмосфери "захищеності" і безпеки в групі, а також діагностується характер самооцінки, рівень адекватності домагань кожної дитини, характер та ієрархія взаємовідносин, бар'єри спілкування кожного учня та неадекватні компенсаторні засоби поведінки.

Основними засобами досягнення задач цього блоку є рольове програвання ситуацій, етюди, рухливі ігри, образотворча діяльність, релаксація. Приклад першого (вступного) заняття діагностичного блоку програми розміщено у додатку 12.

Завданнями реконструктивно-формуючого блоку є: самопізнання і самоусвідомлення дітьми свого "Я - образу"; формування вміння розуміти емоційний стан іншої людини і регулювати свій; ігрова корекція агресивної поведінки дітей, нейтралізація негативної емоційної енергії; набування дітьми конструктивних форм поведінки і нового досвіду спілкування; прищеплення учням навичок самоконтролю. Приклад заняття реконструктивно-формуючого блоку розміщено в додатку 13.

Завданнями закріплюючого блоку є: закріплення здобутого досвіду спілкування, конструктивних форм поведінки і емоційного реагування на конфліктну ситуацію; закріплення уміння розуміти емоційний стан іншої людини, адекватно виражати і регулювати своє; формування етичних представлень учасників групи; сприяння перенесенню набутих знань і навичок у життєві соціальні відносини дітей; ігрова корекція агресивності дітей, нейтралізація негативної емоційної енергії; відпрацювання і закріплення навичок релаксації, саморегуляції і самоконтролю.

Під час проведення занять цього блоку тренінгу важливо закріпити новий досвід спілкування, що склався у учасників тренінгової групи, з тим щоб діти могли вільно переносити його в повсякденне життя. Продовжуються пошук і обговорення способів поведінки, альтернативних агресивній, вироблення власного ставлення до агресивної поведінки, усвідомлення дітьми розширення можливостей в соціальному житті у зв'язку з відмовою від агресивної поведінки.

Метою третього блоку тренінгових занять є підведення підсумків всієї роботи. У зв'язку з цим наприкінці тренінгових занять дуже корисно і цікаво знову запропонувати дітям вправу "Шосте почуття", щоб виявити, чи змінилася ситуація, чи підвищилося "почуття .групи" в її учасників. Звичайно, запитання треба дещо змінити, адже діти можуть пам'ятати результати, одержані минулого разу. Але останнє запитання радимо залишити те ж саме, акцентуючи увагу дітей на тому, що їм необхідно визначити загальний емоційний стан усіх учасників групи саме в конкретний момент. Аналіз відповідей на це запитання також дає корисну для вчителя інформацію. Приклад заняття закріплюючого блоку розміщено в додатку 14.

Програма і вправи, які запропоновані на заняттях такого тренінгу, спрямовані на попередження та корекцію агресивності молодших школярів та інших проявів важковиховуваності.

Таким чином, ефективна реалізація корекційних можливостей будь-яких форм і методів роботи вчителя школи І ступеня з важковиховуваними учнями залежить від багатьох факторів: особистісно-професійних властивостей вчителя (спостережливість, тактовність, гуманізм, емпатія, толерантність та ін.), рівня його загальної і педагогічної культури, володіння вербальними і невербальними засобами спілкування, зовнішнього вигляду; знання індивідуально-психологічних властивостей учнів і вибору правильної стратегії, тактики, техніки спілкування стосовно кожного важковиховуваного учня; наявності узгодженого стійко-позитивного стилю відносин між вчителем і учнем; взаємодії вчителя з батьками дітей.

2.4 Коригування виховного середовища сімей з метою подолання важковиховуваності учнів

Сьогодні уже можна вважати доведеним, що джерела морального неблагополуччя потрібно шукати перш за все у сімейному вихованні. І це неважко пояснити: в дитинстві і ранньому дитинстві сім'я майже безроздільно формує особистість дитини.

Сім'я - основний інститут виховання дітей. Зразки поведінки діти переймають від своїх батьків, але ж батьки визначають і норми оцінювання поведінки. Діти часто грають ролі своїх батьків, тому дуже важливо запобігти закріпленню дезадаптивних форм поведінки дитини шляхом психокорекційної та консультативної роботи не тільки з дітьми, а й з батьками.

Хороше сімейне виховання має свої унікальні особливості, які дуже ефективно впливають на становлення майбутньої людини і громадянина. Погане ж сімейне виховання майже завжди призводить до непоправних втрат у формуванні потрібних нам людських рис дитини. В таких випадках ніяке, навіть добре організоване суспільне виховання практично не може відновити ці втрати.

В нормальній сім'ї стосунки між батьками та дітьми формуються на основі любові, духовної єдності та взаєморозуміння. Вони й створюють той неповторний мікроклімат родини, який сприятливо діє на формування особистості дитини і створює необхідну базу для подальшого позитивного впливу на неї правильно організованого суспільного виховання.

Проте в життєвій практиці ми зустрічаємося з окремими випадками, коли сім'я не може вплинути і не впливає позитивно на дитину.

Коли говорити про те, що є особливого в подібних сім'ях, то варто перш за все підкреслити: внутрішньосімейні стосунки в багатьох із них і поведінка батьків не відповідають нашим моральним нормам. Характерною для них є також надзвичайно низька педагогічна культура. Як правило, такі сім'ї прийнято називати неблагополучними.

Д. Боумринд виділила параметри сімейного стилю (контроль, вимоги, засоби спілкування, емоційна підтримка), які "відповідають" за певні риси характеру дитини, пов'язані з відповідною поведінкою.[47]

Отже, існує причинно-наслідковий зв'язок між стилями сімейного виховання і формуванням негативних форм поведінки дітей. Зокрема, висока агресивність найчастіше спостерігається в дітей з родин з такими типами виховання:

- "емоційне відкидання" (тип "Попелюшка", коли мінімальна увага до дитини поєднується з надмірністю заборон, суворістю вимог);

- "гіпопротекція" (дитина полишена сама на себе, батьки не цікавляться нею, не контролюють її поведінки). Висока інтенсивність агресивності при стійкому почутті провини (тобто дитина переконана в тому, що вона є поганою людиною, постійно вчиняє щось недобре) відзначається в дітей з родин:

- з "жорстоким поводженням" (надмірно суворі покарання навіть за незначні порушення поведінки);

- з "домінуючою гіперпротекцією" (приділяють занадто багато уваги, позбавляють самостійності).

Вивчивши та проаналізувавши паспорти сімей,ми дійшли висновку: із 63 обстежених нами сімей благополучних - 41, неблагополучних - 8, неповних - 9, багатодітних - 5.

За основу ми взяли тест - опитувальник батьківського ставлення Варги -Століна [75], що являє собою психодіагностичний інструмент, орієнтований на виявлення батьківського ставлення до дітей.(додаток 15)

Батьківське ставлення приймається як система різноманітних почуттів по відношенню до дитини, особливостей по вихованню і розумінню характеру і особистості дитини, його вчинків.

Структура тесту була побудована на основі математичного значення значущих факторів. В результаті факторизації даних було отримано 4 фактори: «прийняття-відштовхування», «кооперація», «симбіоз», «авторитарна гіперсоціалізація», «маленький невдаха».

Опитувальник складається з 5 шкал:

1. «Прийняття-відштовхування».

Шкала показує інтегральне емоційне ставлення до дитини. На одній шкалі батькам подобається дитина такою яка вона є. Батьки поважають індивідуальність дитини, симпатизують їй.;проводять з дитиною час, поважають її інтереси і плани. На іншій шкалі: батьки виховують свою дитину погано, непристосованою до життя, відчувають до дитини смуток, злість, не довіряють дитині та не поважають її.

2. «Кооперація».

Шкала показує соціально бажаний облік батьківського ставлення. Батьки зацікавлені в планах дитини,намагаються допомогти, співчувають їй;високо цінують інтелектуальні та творчі здібності дитини, відчувають гордість за неї; задовольняють ініціативу и самостійність дитини; довіряють дитині, намагаються стати на її бік з будь яких питань.

3. "Симбіоз".

Шкала відображає міжособистісний бар'єр у спілкуванні з дитиною. Батьки відчувають себе з дитиною єдиним цілим, прагнуть задовольнити всі потреби дитини, огородити її від труднощів, неприємностей в житті; постійно відчувають неспокій за життя дитини.

4. "Авторитарна гіперсоціалізація".

Шкала відображає налагоджену форму керування поведінки дитини. Батьки вимагають від дитини дисципліни та виконання всіх вимог. За вияв своєї думки дитину буде покарано. Батьки слідкують за досягненнями дитини, його індивідуальними особливостями, думками, тощо.

5. «Маленький невдаха».

Шкала відображає особливості виховання і розуміння дитини батьками. Батьки вважають дитину маленькою. Інтереси, думки, почуття здаються батькам дитячими. Дитину вважають непристосованою, не успішною та відкритою для поганих справ. Батьки не довіряють своїй дитині. У зв'язку з контролюють її дії.

Дана методика «вимірює» ставлення батьків до дитини за 5 критеріями (шкалами). Кожна шкала вимірюється за відповідними запитаннями. В дослідженні брали участь 20 батьків.

Ми отримали такі результати:

1. «прийняття відхилень» - 6 учнів (30%);

2. «кооперація» - 6 учнів (30%);

3. «симбіоз» - 5 учнів (25%);

4. «авторитарна гіперсоціалізація» - 2 учня (10%);

5. «маленький невдаха» - 1 учень (5%).

Опрацювавши результати експерименту, ми пропонуємо напрями для батьків щодо вивчення і дослідження дітей,:

1. Психологічне дослідження , а саме визначення самооцінки учня, коло знайомих, друзів , відносини в колективі; анкетування «Я і мій внутрішній світ» ( додаток 16),Тест "Малюнок сім'ї"(додаток 17), "Дерево"(додаток 18, "Я вдома", "Намалюй дім” (додаток 19)

2. Трудові доручення в сім'ї.

3. Розширення кола художніх інтересів у сім'ї ( книги, пісні, кінофільми, арт терапія тощо).

4. Організація сімейних свят.

5. Введення традицій у сім'ю.

6. Екскурсії природою всією родиною. (додаток 20)

7. Написання текстів-міркування на моральні теми.

Генеральна лінія розвитку дитини полягає перш за все у спільній діяльності, яку розумно організовують дорослі, коли дитина разом з батьками бере участь в якихось спільних справах, вона засвоює їхній досвід, їхні інтереси, їхнє ставлення до речей, явищ, людей. Лише за таких обставин створюються передумови для духовної близькості між батьками й дітьми, налагоджується взаєморозуміння і виникає природна можливість старшим впливати на молодших, передавати їм свій духовний набуток, коригувати поведінку. Саме така картина характерна для більшості радянських сімей.

Стає очевидним, що найбільш значущим механізмом формування характерологічних рис дитини, відповідальних за самоконтроль і соціальну компетентність є механізм засвоєння засобів і навичок контролю, використовуваних батьками. Зрозуміло, ця залежність не завжди пряма, частіше вона опосередкована додатковими умовами і факторами: соціальними, економічними, інтелектуальним кліматом у родині, особливостями когнітивного і фізичного розвитку дитини.

Дитина може стати важкокерованою з різних причин. Серед них є й такі, які безпосередньо пов'язані з невмінням батьків виховувати або, ще гірше, з попусканням та байдужістю до власних дітей. В окремих випадках сімейних конфліктів і сварок кожен із батьків намагається залучити на свій бік дітей, не гребуючи ніякими засобами. Причому дитина іноді змушена виступати у ролі посередника або судді, до якого апелюють обоє батьків. В подібній ситуації вона поставлена перед необхідністю вибору: кому із батьків віддати перевагу. Це ще більше загострює і без того складну обстановку в сім'ї. У таких сім'ях батьки здебільшого не користуються авторитетом у своїх дітей.

Такими є найбільш типові моменти побутового устрою і внутрішньосімейних стосунків, які призводять до шкідливого, неправильного формування особистості дитини в подібних сім'ях.

Найбільш типовими помилками сімейного виховання є:

1. Дефіцит позитивного спілкування батьків з дітьми.

2. Відсутність у дорослих стійких власних моральних установок.

3. Організація життя в сім'ї не сприяє формуванню у дитини моральних звичок.

4. Батьки не знають і не розуміють внутрішнього світу своєї дитини.

5. Недоброзичливе, грубе ставлення дорослих до дитини.

У неблагополучних родинах і в дошкільний період, і в перші роки навчання у школі діти внаслідок деяких природних особливостей свого віку в більшій мірі підкоряються вимогам, розпорядженням батьків. З віком поступово і ніби непомітно для необізнаної з педагогікою людини становище починає змінюватися. Духовно розвиваючись, дитина, залишена сама на себе, починає засвоювати життєвий досвід, але не під впливом спілкування з батьками чи особами, що замінюють їх, а частенько під впливом випадкових знайомих, товаришів, а іноді й під впливом осіб, які ведуть паразитичний спосіб життя. Підростаючи і все більше відчужуючись від батьків, він чи вона поступово звикає до надмірної в даному випадку шкідливої самостійності, яка виявляється не лише в максималістських судженнях, надто викривлених і неправильних за своєю суттю, але й також у надмірній свободі вчинків та дій.

Спроби батьків вплинути старими заходами, як правило, не досягають мети, а ведуть до ще більшого відчуження. Діти відчувають загострене почуття дорослості та самостійності, і тому будь-які вимоги батьків викликають у них опір, бажання довести, що вони уже дорослі і мають право на повну самостійність.

Ситуація відчуженості, як один з найбільш важливих і в той же час прихованих для стороннього ока факторів неблагополуччя сім'ї у найважливішій і найсуттєвішій сфері її діяльності - вихованні дитини, може бути викликана й іншими конкретними причинами, також пов'язаними з низькою педагогічною культурою батьків.

Відсутність позитивного впливу батьків, пристосовництво до норм моралі часто доповнюються у дітей найрізноманітнішими і чисто випадковими впливами, які хоч і короткочасні, але, накопичуючись, можуть готувати грунт для легкого сприйняття майбутніх поганих впливів.

Щоб цього не трапилось, треба серйозно поліпшити постановку сімейного виховання, і тому в першу чергу слід розв'язати проблему педагогічного всеобучу батьків. «Жодного батька та матері без мінімуму педагогічних знань!» - цей лозунг потрібно всюди втілювати у життя.

Увага суспільства повинна бути спрямована на подолання деяких характерних для сьогоднішнього дня труднощів сімейного виховання. Однією з таких труднощів для багатьох батьків є дефіцит часу, який призводить до дефіциту спілкування і тому сприяє відчуженню дітей від батьків, втраті взаєморозуміння і, зрештою, може, і навіть дуже суттєво, змінити родинну атмосферу: створити непотрібну і здебільшого шкідливу дистанцію між дітьми й батьками.

Сьогодні у виховному процесі роль дітей і батьків у однаковій мірі надзвичайно важлива.

Тісна взаємодія шкільного та сімейного виховання, можна сказати, стала одним із тих основоположних принципів, на яких нині будується педагогічна наука. Бо саме в сім'ї починається формування особистості дитини, її моральних якостей, у сім'ї вона, як правило, проводить більшу частину свого часу. Тому сімейний мікроклімат, атмосфера життя в рідному домі, ставлення батьків до морально-культурних цінностей, до громадських і домашніх обов'язків - усе це стає тією життєвою опорою на якій ґрунтується світогляд дитини і з якою вона приходить до школи.

Інша проблема, коли батьки за будь-яких обставин намагаються «не виносити сміття з дому» і самотужки спробують розв'язати питання, складність рішення якого навіть не уявляють. Як тут не згадати відомих американських педагогів та психологів Роберта та Джин Байярд: «Не відчувайте себе самотніми. Тисячі батьків переживають подібні проблеми і, цілком можливо, деякі з цих дорослих зовсім поруч. Але більшість людей утримує їх у таємниці, вважаючи соромними. Для батька допустити, щоб негативні факти про його дитину стали відомі - все одно, що одержати самому погану оцінку...» [5]

Зазвичай прийнято говорити про так званих «важких» дітей. Неслухняних дітей прийнято обвинувачувати («злі наміри», «порядні гени»). Із психологічної точки зору до числа «важких» попадають не гірші, а особливо чутливі й ранимі діти. Вони під впливом життєвих навантажень швидше «сходять із рейок», а тому потребують допомоги, а не осуду. Причини ж стійкого неблагополуччя треба шукати у глибинах психіки, і вона найчастіше емоційна, а не раціональна.

Психологічно можна виділити чотири основні причини порушення поведінки дітей:

- боротьба за увагу - неслухняність варто розглядати як спосіб привернення уваги до себе;

- боротьба за самоствердження - діти дуже чутливі до обмеження своєї свободи та до різких заборон;

- бажання помститись - у цьому виявляється образа на батьків;

- утрата віри у власний успіх - це глибоке переживання дитиною власного неблагополуччя. При цьому може спостерігатися зсув даного неблагополуччя: дитина переживає неблагополуччя в одній сфері, а невдачі виникають в іншій (наприклад, не складаються стосунки з товаришами, а в результаті стає запущеним навчання; або неуспіхи у школі провокують конфлікти вдома).

Задача дорослого (батька) зрозуміти, що з дитиною відбувається насправді. Зробити це можна, звернувши увагу на свої переживання та почуття. Якщо дитина бореться за увагу, то дорослий, як правило, відчуває роздратування; якщо дитина протистоїть дорослому, то останнього переповняє гнів; якщо це помста дитини, то дорослий відчуває образу; якщо ж дитина переживає неблагополуччя, дорослого охоплюють безнадійність і розпач.

Найважливіша психологічна порада батькам і вихователям: не реагуйте у звичний спосіб і не створюйте тим самим порочне коло. На практиці це здійснити досить складно, тому що наші емоції включаються автоматично.

Якщо вашій дитині необхідна увага, то дайте її їй у спокійні моменти, коли ніхто нікому не досаждає (під час гри, спільних занять тощо). Витівки в цей час краще залишити без уваги. Якщо дитина бореться за незалежність, то менше включайтесь у її справи. Якщо ви розумієте, що дитина мстить вам, то спробуйте зрозуміти, за що.

Якщо дитина зневірилась у собі, то зведіть «до нуля» усі свої очікування та претензії до неї. Знайдіть доступний для неї рівень задач й організуйте спільну діяльність, тому що сама вона не може вийти із глухого кута. Постарайтесь не критикувати дитину й шукайте будь-який привід, щоб її похвалити.

Історія людського суспільства поклала на батькову голову відповідальність за своїх дітей, за організацію життя родини, коронувавши їх як найперших і незамінних вихователів у житті кожної людини. Без батьківської мудрості нема виховуючи силу сім'ї. Батьківська мудрість духовним надбанням дітей, сімейні стосунки побудовані на громадянському обов'язку, відповідальність, мудрій любові й вимогливій мудрості батька й матері, самі стають величезною виховуючого силою.

"Виховання майбутніх матерів і батьків - одно з найважливіших завдань школи" так говорить В.О. Сухомлинський у своїй книжці "Батьківська педагогіка" [ 82].

Бути хорошим дітьми - означає не допускати, щоб старість батька й матері була отруєна, твоєю поганою поведінкою. Будь-яке бажання своє піддавай контролю розуму, думки, свідомості а як це бажання відіб'ється в духовності світі, моїх батьків". Що воно дасть їм і що відбере в них.

На думку В. Сухомлинського, дуже важливо, щоб дитина мала духовне життя, моральні цінності " Дитину треба вчити і вчити, що вона живе не в пустелі, а серед людей, отже, кожен твій крок врешті-решт відбивається на твоєму ближньому, тому що йдеш ти кудись з якою метою; кожне твоє слово відгукнеться в душі іншої людини, але як відгукнеться залежить від тебе. Уже те, що ти дивишся на навколишній світ і бачиш його, - приховує, в собі добро і зло: все залежить від того, що ти бачиш і як бачиш; так вчимо ми своїх вихованців.

Отже, діяльна турбота про життя, щастя, спокій іншої людини - основа душевної краси. Справжнє піклування вихователя про долю дитини починається тоді, коли йому вдається домогтися, щоб вона поділилася часткою своїх духовних сил з іншою людиною, щоб найвищим щастям для неї була турбота про щастя іншої людини, щоб уміла керувати своїми діями, вчинками, поведінкою, намірами. Людиною вона стане тоді, коли в її душі назавжди оселиться лагідність, чуйність, душевність, сердечність.

Комплексний підхід (від лат. соmplexus - поєднання, зв'язок) до виховання передбачає діалектичне забезпечення єдності вимог у системі всебічного гармонійного виховання (морального, розумового, трудового, естетичного та фізичного), а також єдності й узгодженості форм, засобів і методів впливу на особистість з боку різних соціальних інституцій (сім'ї, загальноосвітніх та професійних закладів, дошкільних та позашкільних виховних закладів, засобів масової інформації)

Отже, найгостріша і найболючіша проблема сучасної загальноосвітньої школи - погіршення дисципліни, зростання негативних проявів у поведінці, правопорушення, злочини. Доведено , що в більшості випадків (близько 80%) правопорушення дітей і підлітків ніяк не можна назвати несподіваними, оскільки це - закономірний наслідок тривалого негативного впливу; передусім сім'ї та школи

Батькам і вихователям варто пам'ятати, що при перших спробах поліпшити взаємини з дитиною вона може підсилити виявлення своєї поганої поведінки, тому що не відразу повірить у щирість їхніх намірів і буде постійно їх перевіряти. Шлях нормалізації відносин із дитиною, яка дорослішає, довгий і важкий. Дорослим у якомусь сенсі доведеться змінювати себе, але це єдиний шлях виховання «важкої» дитини.

Керуючись народною мудрістю про те, що "дітей легше виховувати, аніж перевиховувати" та "розпочинати виховувати потрібно тоді, коли дитятко ще поперек ліжка лежить", потрібно завжди опікуватися тим, що, як і з ким робить ваша дитина. А щоб спрямовувати її на позитивні думки і гарні вчинки, доцільно велику увагу приділяти іграм морального змісту: вони можуть бути як рухливими, скажімо, вдень, так і досить спокійними - перед сном.

Не менш важливою для дитини будь-якого віку є можливість побути наодинці зі своїми думками. Адже численні життєві враження потребують усвідомлення і закріплення. Тому не тривожте дитину нетерміновим до неї звертанням - краще поспостерігайте за нею, за виразом її обличчя, поглядом, рухами. Спробуйте вгадати її настрій, зрозуміти його причину, відзначити про себе, наскільки адекватно до ситуації вона виявляє емоції. Такі спостереження дозволять батькам глибше і краще зрозуміти свою дитину, налагодити з нею довірливі стосунки, а при потребі навчати її адекватного вияву емоцій.

Проте не варто чекати швидких результатів - обопільне розуміння, яке лежить в основі партнерства між батьками й дітьми, не завжди складається легко, просто і швидко. Йому дуже шкодить моралізування, менторський тон. Тож потрібне терпіння та розуміння того, що воно досягається значно складніше, коли не приділяти цьому належної уваги або коли праця і домашні клопоти вкрай обмежують спілкування з дітьми. За тими хатніми клопотами можна втратити і дитину. То ж саме її особистість має бути на першому місці. З роками така доброзичливість і увага дитини буде повернута до вас.

Взагалі спілкування можна вважати універсальним методом виховання. Завдяки йому людина утверджується в житті, впливає на когось і сама перебуває під впливом інших, отримує інформацію про зміст довкілля і захищає себе.

У психології процес спілкування ділиться на три основних види:

- соціально-орієнтоване (спрямоване на суспільну думку, на те "що прийнято і неприйнято; що скажуть інші);

- предметно-орієнтоване (на світ речей, який оточує нас);

- особистісно-орієнтоване (на конкретних людей).

Кожний із цих видів передбачає пізнання людиною, зокрема дитиною, довкілля, самої себе та свого місця у соціумі. Всі вони представлені в сімейному спілкуванні, і не може навіть стояти питання про те, яке з них важливіше для становлення дитини як особистості. Пріоритети визначаються конкретними обставинами, віком дитини, її потребами вчасного розвитку та індивідуальними особливостями. Спілкування може відбуватися як з ініціативи батьків, так і з ініціативи дітей. Однак довірливе спілкування не може бути нав'язливим, воно має виникнути з природного бажання іншої сторони.

Процес контактування проходить у своєму розвитку певні етапи (стадії). Затримка того чи іншого або спроба якийсь із них пропустити, "перескочити" можуть зруйнувати взаємодію.

Отже, успіх процесу взаємодії значною мірою залежить від послідовності його розвитку та здійснення переходу на іншу стадію тільки за наявності певних ознак контакту. Такими умовними етапами (стадіями) контактної взаємодії можна вважати:

* виникнення бажання;

* пошук спільних інтересів;

* реалізацію способів індивідуального впливу і взаємної адаптації через погоджену взаємодію.

Забезпечувати спілкування також можна на різних рівнях:

* вербальному (словесному);

* безслівному;

* підсвідомому.

Останній чинник зумовлює особливий вплив не тільки того, про ЩО говорять, а й ЯК говорять. Отож найголовнішою умовою контакту між людьми, й особливо між батьками та дітьми, є щирість і чесність, до яких діти особливо чутливі. Найбільш поширеними засобами - голос (його тембр і сила), погляд, лексика, інтонація мовлення.

Вельми важливим моментом під час спілкування є, напевне, взаємний емоційний контакт, сповнений вражень і задоволення. Як свідчить практика, батьківське виховання - це, перш за все, кропітка і тяжка у повному розумінні слова робота з налагодження міцного і постійного психологічного контакту з дитиною. Основою такого невимушеного контакту завжди постає щира зацікавленість батьків усіма справами дитини, вміння будувати діалог, який ґрунтується на принципах партнерства, рівноправ'я, взаємоповаги, визнання, розуміння та знання своєї дитини батьками. Дорослим важливо пам'ятати що діалог не можна перетворювати у монолог, тобто щоб замість партнерського спілкування не зосереджуватися тільки на собі чи тільки на дитині. В таких випадках контакт буде втрачений.

З огляду на це надзвичайно важливо, щоб у процесі реалізації взаємин "Я - ТИ" акцент ставився не на "Я" чи на "ТИ", а на їх зв'язок, який об'єднує два різних особистісних світи. Вияв цього "Я - ТИ" можливий за умови довіри вихованця до вихователя (дитини до батьків), що ґрунтується на механізмі емпатії. Отже, момент єднання - обов'язковий фактор досягнення виховних цілей. Все це слушно й актуально і для сім'ї та сімейного виховання дітей, яким необхідно почуватись не тільки улюбленцями своїх рідних, а й потрібними їм, навчитися здатності розуміти інших і бути готовими завжди прийти їм на допомогу, в тому числі і добрим словом.

До компонентів (складових) спілкування між батьками і дітьми насамперед відносяться: зворотній зв'язок; взаємна повага; уважне слухання; активне слухання; відвертість; розуміння; обов'язки; різноманітність; запобігання припущенню; виразність.

Важливим фактором взаємин батьків і дітей є високий рівень їх взаєморозуміння, для встановлення якого необхідна здатність розуміти одне одного, вміння бачити за зовнішньою стороною поведінки її істинність - мотиви дій, висловлювань, емоційних реакцій.

Особливості стосунків батьків і дітей, пов'язані з рівнем їх взаєморозуміння, формують і специфічний стиль спілкування між ними. Деякі батьки будують стосунки з дітьми на довірі й повазі. Інші вважають, що не обов'язково переконувати дітей у правомірності своїх вимог. У першому випадку формується дружній стиль спілкування, який ґрунтується на проханні, пораді, доброму гуморі, підбадьорюванні, тобто такий, який сприяє формуванню в дітей почуття власної гідності, розвиває максимальну самостійність і доброзичливість; у другому - складається наказовий (командний) стиль спілкування, який проявляється в безапеляційному тоні, вимогах безумовної слухняності, в надмірній різкості, залякуванні тощо. Він формує скритність, безініціативність, озлобленість, жорстокість, низький рівень людської самоцінності, звичку до сліпої підкори.