Ідеологія як культурний феномен: апріорно-сакральне ядро

Размещено на http://www.allbest.ru/

Ідеологія як культурний феномен: апріорно-сакральне ядро

Дичковська Г. О.

Займатися проблематикою визначення поняття "культура" - вкрай невдячне заняття, в силу того, що поняття надзвичайно широке, охоплює та об'єднує різні феномени людського буття, а тому часто внутрішньо не однозначне. Інтернет-довідник "Вікіпедія" надає такі визначення: "Культура -- термін для означення алгоритмів людської поведінки і символічних структур, які надають цій поведінці сенсу і значимості. У сучасній науці нараховується декілька сотень визначень поняття культура, жодне з яких не є загальноприйнятим... В широкому розумінні культура -- це сукупність як матеріальних, так і нематеріальних ("духовних") цінностей, властивих суспільству в цілому або окремій соціальній групі. Поняття культура в частині нематеріальних цінностей об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд"[11].

В силу того, що деталізація поняття "культура" не входить в завдання даної роботи, ми скористаємося вказаним визначенням, особливо взявши до уваги ідею алгоритму людської поведінки та символічних структур.

Ідеологія ж трактується як "система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відбиває інтереси, світогляд, ідеали, настрої людей, класів, націй, суспільства, політичних партій. Політична ідеологія може розглядатися як форма суспільної свідомості і як явище культури" [12]. Співставляючи ці два визначення ми отримуємо розуміння, що ідеологія - це феномен культури, який формує алгоритм функціонування політичного буття суспільства та відображає глибинно-екзистенційні світоглядні пріоритети людей в сфері комунікативної співпраці.

Інакше кажучи, ідеологія - це ділянка, частина культури, що формує алгоритми людської поведінки в царині політично-комунікативної взаємодії шляхом творення системно взаємопов'язаних ідей, що відображають ідеали, потреби та інтереси суспільства або суспільної групи. Ідеологія продукує символічні структури, через семантичні фільтри якихпроходять саме ті знаки і символи, які є детермінуючими і спрямовують поведінку суспільства у напрямку заданого ідеалу.

Серед головних детермінуючих феноменів ідеології визначальними є ті, що мають апріорно-сакральний характер. В даному випадку варто звернутися до відомої роботи Й.-Г. Фіхте "Darstellung der Wissenschaftslehre: aus d. Jahren 1801/02" [13]. Вона може бути ключем розуміння апріорної матриці ідеології. В даному випадку знамените фіхтеанське Я, Ichheit, Я-буття дає нам розуміння того як формується світоглядно-ідеологічна система. Якщо досліджуючи проблему пізнання загалом ми можемо сумніватися і сперечатися із фіхтеанством та суб'єктивним ідеалізмом в цілому, то в системі координат суспільної свідомості фіхтеанська матриця дає нам методологію розв'язку загадки становлення ідеології.

Фіхтеанське "Я" не даремно ототожнюється із знанням і свободою [13]. Адже дія, діяння виходить саме із цих двох аксіоматичних напрямних. Я - ніщо інше, як легітимізована суб'єктність, що прагне своєї сутнісної реалізації. Видатні психологічно-філософські авторитети ХІХ-ХХ ст., починаючи від А. Шопенгауера і Ф.Ніцше та закінчуючи новітніми дослідженнями в сфері онтопсихології і позитивної психології (А.Менегетті,

Н.Пезешкіан), в той чи інший спосіб звертають нашу увагу на необхідність сутнісної реалізації особистості.

Поза увагою залишається, як правило, колективна суб'єктність, в силу того, що спільнота розглядається як десуб'єктизатор особистого. Між тим, колективна суб'єктність може формуватися лише як сума чи навіть інтегративна цілісність окремих суб'єктностей, а не як нівеляція суб'єктності. Вказана дихотомія розуміння сутності колективної суб'єктності є джерелом теоретичного нерозуміння, методологічного колапсу та навіть світоглядного конфлікту при розгляді питання про співвідношення суспільного та індивідуального.

Я, Ichheit, Я-буття - вихідна, апріорна позиція ідеології, яка жодним чином не переймається проблематикою становлення, походження чи генезису "Я", вона приймає це як данність і розгортає своє бачення, планування навіть проектування світу в однозгідності до вказаної аксіоми. Суб'єктність можна окреслити як Я-дія, вчинок, вплив і, як наслідок, - результат. Суб'єктність є базовою основою будь-якої ідеології, часто явно чи неявно сакралізованою. Власне, скільки суб'єктів -стільки ідеологій, але все це розмаїття чітко слідує певним закономірностям, алгоритмам у своєму подальшому розвитку. Суб'єктність на предметному, суспільно- практичному рівні перетворюється на своєрідну легітимацію буття дії роду, класу, нації, фірми, сім'ї, церкви, правителя, особи тощо. Причому суб'єктність колективу екстраполює вказану здатність на представників своєї громади.

Постає також питання сакралізації суб'єктності. Сакральне як феномен поєднання з найвищою істиною (буттям, вічністю, благом, свободою тощо) завжди має аспект спорідненості до Абсолюту. В такому випадку сакралізація - своєрідна атрибутивна складова суб'єктності. Суб'єктність як дія в своєму філософському відповіднику обов'язково здійметься до проблеми першодії, першодвигуна, джерела руху, первинної детермінанти. В залежності від того яку відповідь дасть філософія на питання про первинну першопричину, сформується подальше прагнення довести співпричетність Я до цієї вихідної детермінанти.

Якщо першоджерелом світу є Бог, то зв'язок з Богом дає сакралізацію і таким чином легітимацію суб'єктності. Звідси намагання утвердити істинність певної релігійної системи, обґрунтувати 'її стосунок до пророків, святих чи самого Бога. Новий час, поборовши релігійний догматизм, першоджерелом дії зробив сцієнтичне знання, Істину, та підготував прихід матеріалізму. Тепер обґрунтуванням незаперечності власних вчинків служить причетність до об'єктивного закону або до матеріально- виробничого світу. Приналежність до теократії, аристократії, буржуазії чи пролетаріату - всього лиш форми внутрішньо-тотожного алгоритму причетності влади до найвищої істини буття. ідеологія фіхте психологія особистість

В парі буття-небуття та намаганні осягнути буття через причетність до Абсолюту, виявляється глибока екзистенційна спрямованість будь-якої ідеологічної системи. Пошук сакрального - це насамперед пошук безпеки і блага, абсолютної захищеності, тобто життя без смерті, без втрат та лиха. Абсолютна безпека передбачає абсолютну всемогутність. Всемогутній Бог надає нам змогу щасливого і безконечного життя. Тобто завдання пошуку Бога (істини, сакрального) полягає в тому, щоб отримати опіку Божої всемогутності, яка може знищити нашого потенційного ворога і будь-яку небезпеку.

Підсвідома установка БОГ=БЛАГОДАТЬ=БЕЗПЕКА має неявне, часто не вербалізоване, але дуже жорстке для виконання ототожнення БОГ = ЗНИЩЕННЯ МОГО ВОРОГА. Саме звідси бере початок фанатична жорстокість релігійних війн. Бог = знищення мого ворога, прочитане зворотно означатиме: знищення мого ворога = БОГ. Інакше кажучи, знищуючи все, не догідне нам, ми отримуємо ілюзію служіння Богові (справедливості, істині) як найвищому абсолюту.

В силу того, що все (всі) зовнішнє є небезпечним, прагнення знищити його або підкорити (опредметнити) є тим танатичним джерелом, яке живить людський деструктивізм. З цього виникає абсурдна установка, що повернення до Бога - це ніщо інше як знищення Іншого. Давно відомо, що найжорстокіші протистояння частіш за все відбуваються між доволі близькими світоглядно та ідеологічно людьми та групами людей. Міркування етолога Конрада Лоренци [2] пояснюють цю ситуацію дуже просто: внутрішньовидова агресія спрямована насамперед на собі подібних, як на потенційних конкурентів у життєвій ніші середовища.

Ліквідація Іншого починається із простого механізму: доведення відсутності в ньому божественного (сакрального). Саме звідси походять ідеологічні перверзії. Замість становлення власної суб'єктності дія починає спрямовуватись на десуб'єктизацію Іншого через його десакралізацію. Замість ДІЇ Я формується заборона Дії Іншого. Буття і дія Я набувають форми контролю і керування Іншим. Десакралізований та десуб'єктизований Інший може бути тільки інструментом-виконавцем дії Я.

Десуб'єктизація - це ментальна смерть. Сучасна європейська мода на симулякри [1], фіктивні реальності тощо - показник, наскільки глибоким є насправді це явище, попри позірну свободу, лібералізм і демократію [3]. Будь-яка ідеологія, що ступила на шлях перверзійності, спрямовує свою енергію не тільки на пошук власної причетності до сакралізованої Істини, але насамперед на доведення відсутності такої причетності в Іншому.

Патриції та аристократичні еліти, буржуазія, пролетаріат, арійці - не просто доводили можливість своєї дії, своє Я-Є. Одночасно слід було довести нездатність інших до суб'єктності або їх причетність до "зла", що давало підставу їх знищити чи знешкодити. Інший не Є, не може діяти і бути. Якщо десуб'єктизація спрямована на блокування Дії, то десакралізація - ще глибший удар - це ствердження Не-Є Іншого. Інший відсутній як сама навіть можливість буття.

Сакральність як атрибут суб'єктності переслідує стратегічну мету оволодіння Буттям. Перед Я-діє очевидно мусить бути Я-є, а дія звернена в часі на безконечне відтворення буття Я. Суб'єкт намагається оволодіти БУТТЯМ. При всій складності онтологічної проблематики буттєвість в ідеологічних алгоритмах має кілька атрибутивних особливостей, які забезпечують суб'єкту можливість існування. Атрибути ідеологічного буття - це час, простір і смисл. Панування над часом і простором дає змогу фізичного життя і дії, а смисл, найважче окреслюване поняття, - мета дії будь-якого суб'єкта будь-якої ідеології.

Перверзійна десуб'єктизація спрямована насамперед на десакралізацію

- відсутність святості, істини, блага в Іншому позбавляє смислу його існування. Що закономірно робить можливим позбавити Іншого часу і простору. Освоєння (долання) простору - це здатність суб'єкта діяти тут і тепер, буття в матеріально-фізичному світі, свобода дії і творення. Українське слово пере-бування доволі точно відображає смисловий відтінок значення простору в ідеологічній ієрархії значень.

Складність філософських характеристик часу і простору проектує певний хаос і в ідеологічні системи, однак певні закономірності та алгоритми можна прослідкувати. По-перше, це опанування фізично- природного простору. По-друге, вплив на соціальний простір. Інакше кажучи, ідеологічний простір - це територія в інтегративній цілісності з людьми, а не просто фізична широчінь. В цьому аспекті цікавим є своєрідний "простір часу", який долається тільки за рахунок єдності поколінь. Тобто час також має своєрідні просторові характеристики.

Ідеологічний алгоритм опанування простору і часу має кілька базових точок фіксації. По-перше, ойкумена, середовище буття можливе тільки у випадку доцільності буття загалом. По-друге, фізично-географічна територія є складовою частиною буття людини і соціуму. По-третє, право на володіння простором опосередковано дає змогу володіння буттям.

Ідеологічний простір - це своєрідна зона безпеки для індивідуального та колективного суб'єкта. Причому безпеки не лише фізичного, але й духовного буття. Простір як місце існування в людському вимірі доповнюється способом вияву духовного буття певного соціуму чи групи, своєрідне соціальне "наповнення" простору. Саме тому опанування простору - одне із першочергових завдань ідеології. Своєрідне "право на простір" - це специфічне формування власності на територію та духовно- смислову ідентифікацію. Моя територія, моя нація, мій клас, моя група. Особлива форма переходу із БУТИ в МАТИ. "Я" потребує простору і форми (методу) для свого виявлення. Право володіння географічним простором обґрунтовується за рахунок ідеї Богопризначення, спадщини (земля предків) та Богопричетності (я - істинний). Соціальний простір формується через певні форми діяння, взаємодії між людьми.

Знищення Іншого відбувається за рахунок позбавлення його простору Буття. Він не сакральний, не обраний Богом, не долучився до істини, його спадщина не легітимна в силу не легітимності діянь його предків. Знищення соціального простору іде через руйнування сили взаємодії.

Руйнування традиції - це не просто ліквідація обрядовості, це насамперед деструкція навиків спільної соціальної дії.

Інакше кажучи, ідеологічне підґрунтя володіння простором - це спільна власність і спільна дія. Перверзійні ідеології обґрунтовуватимуть неможливість існування спільної власності і спільної дії для Іншого, для того, хто не входить в структуру даної ідеології. Таким чином знімається загроза Чужого простору, а опосередковано - чужого буття.

Освоєння часу - ще складніший феномен, який передбачає взаємодію поколінь. Причому важливою є як перспективна, так і ретроспективна взаємодія. Минуле дає змогу нагромадження ресурсу і смислу, майбутнє - надію розгортання і еволюційного зростання. Долання часу - це своєрідна боротьба із смертю. Влада над потомством (над сексуальністю) дає змогу перемогти смерть в часі, саме тому сексуальність - одна з базових владних характеристик [6]. Очевидно, що це дуже глибинна архетипічна проблематика. Психоаналіз застряг на сексуальності, не втямивши, що сексуальність - тільки різновид владарювання, а не навпаки [5]. Тобто влада над сексуальністю є тільки інструментом оволодіння часом. Це метод долання смерті від часу.

Влада над потомством може бути як фізична, так і духовна. Конфлікт маскулізму і фемінізму пролягає саме в цій площині: кому належить потомство, чоловікові чи жінці? Хто буде жити в часі, хто подолає смерть?

Як не дивно, десуб'єктизація потомства - один із механізмів власного продовження в часі. Нащадки не повинні виявляти власної суб'єктності, а тільки здійснювати дію, закладену в них батьками, тобто продовжувати батьківську суб'єктність у своєму тілі. Таке оволодіння майбутнім поколінням дає ілюзію реалізації, але позбавляє можливості взаємодії, адже остання можлива лише у співсубєктності. Діти, що не пройшли процесу суб'єктизації, не відбулися як індивіди. За К.Юнгом "індивідуація є ... процес диференціації, що має на меті розвиток індивідуальної особистості. Так як індивід не тільки є окремою особою, але й передбачає колективне ставлення до свого існування, то процес індивідуації веде не до відокремлення, а до більш інтенсивного та всезагального колективного зв'язку" [8,45].

Ідеологія, намагаючись подолати час, може діяти через співсуб'єктність минулого і майбутнього, а може продукувати залежність та імітацію становлення через формальне повторення колишньої дії, симулякр, позбавлений внутрішнього змісту та сутності [1].

Співсуб'єктність в сексуальності - це співтворення майбутнього чоловічим та жіночим началом. Незважаючи на начебто цілковиту очевидність попередньої фрази, численні перверзії сучасного світу не дають підстави стверджувати, що вказаної суб'єктної взаємодії досягнуто. Вікова десуб'єктизаці жінки обертається на сьогодні мізоандрією, мізогінією, гомосексуальністю та десуб'єктизацією чоловіка [9;10;14]. В результаті ми маємо катастрофічну демографічну кризу європейського світу, що ставить під питання існування його в майбутньому загалом.

Чоловічо-жіноча взаємодія має означати бажання творення майбутнього. Страх перед часом і бажання творення майбутнього - не тотожні взаємно. Творення суб'єктного майбутнього покоління можлива тільки при взаємодії суб'єктностей, що дасть змогу побудови якісно нового світу, який ще не відомий нам в апостеріорному вимірі.

І бажання творення часу майбутнього, і оволодіння ним передбачає наявність фізичного буття, простору (матеріального ресурсу), і знання як потребу творення певного майбутнього (слово май-бутнє чітко відображає зміст: те, що має бути).

Психоаналітична екстраполяція: діти - підвладні дає змогу зрозуміти, що власне тут корінь ідеологічної владно-підвладної проблематики. Суть у дихотомії: співдія із майбутнім поколінням чи оволодіння майбутнім поколінням? (аналогічно: спів дія з підвладним чи оволодіння підвладним?). Співдія здійснюється у співсуб'єктності, оволодіння не передбачає суб'єктності Іншого, тобто майбутнє покоління (підвладні) тільки відтворює реальність батьків (володарів) і не творить своєї реальності.

Всі ідеології явно чи неявно містять цей психоаналітичний блок і він часто буває суттєвим і визначальним. Алгоритм підпорядкування собі майбутнього передбачає насамперед відтворення в ньому істини (сакрального), а через причетність до нього - віддзеркалення в ньому "Я".

Третій ідеологічний блок - інструментально-методологічний. Це не стільки алгоритми опанування владного буття, скільки символи, які безпосередньо прямують до опредметнення та формування реальності. Інакше кажучи, якщо суб'єктність та сакральність відповідають на питання ХТО? Простір час і смисл - на питання ЩО? То інструмантально- методологічний блок ідеології відповідає на питання як? Яким чином Я-сакральне і дієздатне має опанувати простір і час. За Тофлером опанування буття здійснюється через Силу (насилля), Економіку (ресурс) та Знання (мета діяльності, знання Блага, Істини) [4].

Е.Тофлер в своїй масштабній багатоаспектній роботі "Метаморфози влади", розглядаючи та аналізуючи величезну кількість емпіричного матеріалу, опираючись на особистий досвід спілкування із ведучими політиками домінуючих країн та злочинцями, засудженими до довічного ув'язнення, приходить до висновку, що влада "використовує насилля, багатство і знання (...) , щоб змусити людей діяти певним чином. Взявши за "точку відліку" цю тріаду, ми можемо проаналізувати владу в цілком чистому вигляді і ясніше зрозуміти як влада контролює нашу поведінку від народження до смерті" [4].

Незважаючи на те, що вказана "тріада" Е.Тофлера достатньо співзвучна міркуванням про владу над тілесністю (простором), над ресур- созабезпеченням, та над істиною, є дуже великі відмінності між схемою розуміння владно-політичних стосунків, запропонованих в цій роботі, та Е.Тофлером.

По-перше, Е.Тофлер не бачить або не надто звертає увагу на те, що вся, запропонована ним тріада є, по суті, влада насильства і контролю, суть якої не змінюється від методів управління. Суть поняття "насильство", яке застосовує Е.Тофлер, найкраще ілюструється цитатою із Мао Цзедуна, яку автор виносить як епіграф: "влада виростає із дула гвинтівки". Тобто під "насильством" тут розуміється пряма загроза фізичному існуванню або безпосереднє вбивство. Мабуть, доречним є твердження, що для давніх суспільств найбільш характерною була влада насильства, для Нового часу - влада ресурсів і грошей, для сучасного - влада інформації та знань (Перша, Друга і Третя хвиля) та що всі складові "тріади" взаємопосилюють одна одну або перетікають одна в одну.

Але ВСІ вказані форми владного керування скеровані на десуб'єктизацію підвладного і не містять аспекту співдії чи навіть ідеї можливості розвитку суб'єктності. Таким чином Сила, Ресурс, Знання та Благо - ті найбільш узагальнені знаки ідеологічних систем, що формують їх семантичне поле і спрямовують на оволодіння буттям.

В даній проблемі корінь владно-ідеологічної переверзії. Намагаючись подолати десуб'єктизацію, суспільство, окремі люди, а часом і ідеології спрямовують свій негативізм на інструменти, механізми десуб'єктизації (владу, військо, економіку, релігію тощо), не розуміючи, що абсолютно ті ж механізми служать водночас і інструментами суб'єктності, та забезпечення буттєвості. Саме тому необхідним є глибинне розуміння знаків і символів, які проектують суспільство на практичну діяльність.

Всі варіанти силового поля - військо, фізична сила, зневага до життя тощо - мають на меті захист життя від фізичної смерті, від насильства в теперішньому просторі. Амбівалентно саме військо є насильницьким стосовно Іншого. Тут доволі тонкі межі і переходи. Тобто семантично:

Насильник - захисник від насильства;

Убивця - охоронник життя;

Цей аспект мають всі ідеології, але не всі чітко-фізично-військовий. Скажімо, церква може здійснювати убивство через анафему, світські інститути - через систему права. Тобто є обов'язково аспект регулювання цієї проблеми, але не обов'язково безпосередньо військом. Фактично тут відбувається відстоювання права на фізичне життя. Влада над тілесністю. Сила спрямована на охорону простору і можливість в ньому фізичного існування.

Військо крім площини вбивства-насилля-захисту має дуже важливий аспект, на який рідко звертають увагу, хоча він є атрибутивним стосовно будь-яких військових інститутів: узгоджена синхронна дія. Інакше кажучи, Сила війська - в співдії, в спільному напрямку, в груповій поведінці, в узгоджених вчинках. Нажаль такої співдії досягають, як правило через абсолютну ліквідацію суб'єктності, через насилля над одиницею, через зневагу до особистості, через страх покарання, через нівеляцію в масі.

Наша сучасна тенденція гіпердемократичності і гіперліберальності, виступаючи супроти насилля здійснила неадекватне смислове перенесення і заперечила спільну дію як несумісну із особистісною свободою та смисловим діянням. Між тим саме спільна дія в суб'єктності, в смислі, породжує СИЛУ, яка здатна бути детермінуючим фактором матеріально- фізичного буття.

Економіка - дуже актуальна площина на сьогоднішній день. Тобто військо уже менш ефективна зброя, ніж економіка. Ресурс життєзабезпечення узалежнює не менше, а може і більше, ніж страх перед убивством. Економіка дає змогу долати час, "продовжує життя", дає змогу вирощувати потомство. Економіка розкриває площину майбутнього. Тобто це фізичне буття-триваюче-в-часі. Економіка - джерело забезпечення фізичного існування і сучасні економічні імперії є не менш серйозним владним інструментом, ніж колишні військові залоги. Вони виконують функцію володіння людським ресурсом через узалежнення від споживання і роботодавця.

Одним із найбільш проблемних питань економічного семантичного поля є проблема власності. Але ідеології рідко підіймаються до розуміння того, що приватна власність чи суспільна - попри більш ніж гарячу суперечку з цього приводу - аспекти цілком інструментальні, головне

- наявність основи матеріального світу та фізичного буття для людини і суспільства.

Лібералізм і соціалізм, стоячи нібито на протилежних позиціях (приватна власність - суспільна власність) в своїй визначальній мотивації тотожні. Обидва намагаються дати людині основи матеріального забезпечення і таким чином надати їм можливість дії, суб'єктності, свободи. Водночас лібералізм, абсолютизувавши приватну власність, робить її детермінантою, коли не тотожністю свободи, не розуміючи, що остання є тільки інструментом суб'єктності і, як будь-який інструмент, може бути використана як для посилення суб'єктності, так і для десуб'єктизації колективного чи індивідуального суб'єкта.

В соціалізмі приватна власність також є детермінантою, але не свободи, а десуб'єктизації. Намагаючись усунути залежність індивіда від власника та забезпечити всім (суспільству) матеріальний достаток, соціалізм забирає приватну власність, тим самим захоплюючи джерелоресурсозабез- печення кожного члена суспільства. Таким чином, здійснюється тотальне узалежнення людей від ресурсорозпорядження.

Підсумовуючи, варто сказати, що індивідуальна суб'єктність, вимагаючи матеріального джерела ресурсозабезпечення, є цілком сумісна із колективним ресурсозабезпеченням. Більше того, так само як неодмінним для збільшення фізичної безпеки є творення географічного та соціального простору, співсуб'єктність в економіці має бути спрямована на забезпечення необхідного простору безпеки економічної діяльності особистості. Суспільство, як колективний суб'єкт має забезпечувати і спільний "економічний простір", і спільне ресурсозабезпечення, адже є галузі людського буття, які не можуть бути задоволені в індивідуальному вимірі. Ця своєрідна економічна співсуб'єктність не має нічого спільного до соціалістичної залежності, це посилення ресурсності через врахування інтересів кожного суб'єкта, через визнання його сакральності та права на творення матеріального ресурсу.

Семантичні фільтри ідеології суттєвого значення надають поняттю "знання". Але тут часто зустрічається понятійна плутанина. Може бути знання як засіб виробництва, знання як методика виготовлення (тоді воно в підпорядкуванні сили чи економіки) і не становить якогось особливого ідеологічного ресурсу. Хоча, звичайно, є цінним як інструментарій.

Водночас може бути стратегічне знання, яке є детермінуючим стосовно владно-політичного фундаменту суспільства, саме воно максимально ідеологічне. Тобто Знання-як-знання-Блага, знання способу впорядкування суспільства, знання алгоритму формування влади і напрямку розвитку колективного та індивідуального суб'єкта. Воно є цілеспрямовуюче і фактично може підпорядкувати собі всю ідеологічну систему. Саме тут може відбуватися максимальна перверзія не просто через десуб'єктизацію іншого, а через підміну самої суб'єктності. Тобто: суб'єкт - пролетаріат, його напрям і дію визначає компартія, і керівник компартії. Тобто реально суб'єкт - керівник компартії. Суб'єкт - Бог, реально - представник Бога на землі - голова церкви. Оця монополія на знання блага - це і є максимально можливий негатив ідеологій, який може сягати тотального маніпулювання суспільством і своєрідної ідеологічної диктатури.

Максимальний позитив - узгодження буття в колективі, посилення буттєвих потенцій за рахунок спів дії, визначення спільної дії, спільного блага, еволюційне зростання. Викидаючи негатив ідеології у нас з "водою" викинули і "дитя", тобто можливість узгодженого напрямку дії і творення майбуття. Що обертається хаосом і втратою орієнтиру. В такій дезорієнтації навіть фіктивна мета і напрям більш прогресивні, ніж тотальна деструкція.

Нема поганих і добрих ідеологій. Є ідеологія - як вияв реальних потреб людей, яка ніколи не виникає випадково, вона вказує на реальних суб'єктів, що потребують творчої реалізації або на певні потреби цих суб'єктів. Звернемось ще до міркувань М.Хайдегера. Визначаючи, що "житлом буття є мова", філософ водночас підкреслює, що думка не породжує буття, вона лише відносить до буття те, що дано їй самим буттям, та заразом підкреслює, що "думка дає буттю слово". Якщо спроектувати вказані міркування на співвідношення "влада - політична ідеологія", то стане зрозумілим, що буття влади через систему знаків, серед яких домінуючими є, звичайно, мовні, оприявнює себе в ідеології, а остання витворює семантичні знаки-смисли, головне значення яких в тому, що вони спрямовані на діяльність і здійснення, розгортання політичного буття до реалізації його абсолютної сутності [4].

Підсумовуючи, можна сказати, що апріорно-сакральне ядро ідеології, забезпечуючи суб'єктність Я і можливість його буттєвості формує важливий компонент розвитку суспільної культури. Будь-яка ідеологія - це своєрідна світська теодицея, намагання здобути буттєвість та подолати зло. Її семантичне поле, сформоване прагненням співсуб'єктності чи десуб'єктизації впливає на загальнокультурні процеси і на формування свідомості суспільства загалом. Ідеології зазвичай розподіляють за представництвом суб'єкта (ідеологія тої чи іншої держави, класу, нації тощо). В запропонованій схемі більш суттєвим є сутнісне протиставлення між владою-насильством та владою-співпричетністю, де перша орієнтована на десуб'єктизацію підвладного і використання його тілесного, ресурсного та інтелектуального потенціалу для потреб "правителя", а друга - на взаємопосилення суб'єктів владно-організаційного діалогу, на формування органічного мультиструктурного об'єднання.

Витворення ідеології суб'єктної владної співпричетності - виклик сьогоднішнього дня. Суспільство, долаючи насильство, впадає в десуб'єктизацію, а прагнучи дії - проектує її в насильство. Подолання цієї дихотомії дасть змогу становлення ідеології нового типу.

Література

1. Бодріяр Жан. Символічний обмін і смерть / Пер. з французької Леоніда Кононовича. - Львів: Кальварія, 2004. - 376 с.

2. Лоренц К. Агрессия (так называемое "зло") / Пер. с нем. - М.: Издательская группа "Прогресс", "Универс", 1994. - 272 с.

3. Маляс, Гіта. Діалоги з Янголом. Пер. З фр. Т.Плющ. - К.: Факт, 2006. - 420 с.

4. Тоффлер Э. Метаморфозы власти / Пер.с англ. - М.: ООО "Издательство АСТ", 2002. - 669 с.

5. Фрейд З. Расщепления Я в процессе защиты //Фрейд Зигмунд. Психология бессознательного. Под. Ред. А.М.Боковникова и С.И. Дубинской. Пер. с нем. А. М.Боковникова. - М.: ООО "Фирма СТД", 2006. - С.415-425.

6. Фуко М. История сексуальности-III: Забота о себе / Пер. с французского Т.Н. Титовой и О.И. Хомы под общей редакций А.Б. Мокроусова. - М.: Дух и литера. ГРУНТ. РЕФЛ-БУК; К., 1998. - 285 с.Хайдеггер М. Письмо о гуманизме. Пер. В. В. Бибихин // Хайдеггер Мартин "Бытие и время". - М.: "Республика", 1993.

7. Юнг К.Г. Сознание и бессознательное /К.-Г. Юнг; пер с нем. В.Бакуев. - М.: Академический проект, 2007.

8. http://pl.wikipedia.org/wiki/Androfobia

9. http://pl.wikipedia.org/wiki/Mizoginia

10. http://uk.wikipedia.org/wiki/Культура

11. http://uk.wikipedia.org/wiki/Політична_ідеологія

12. http://www.zeno.org/Philosophie/M/Fichte,+Johann+Gottlieb/Darstellung+d er+Wissenschaftslehre.+Aus+dem+Jahre+1801

13. http://pl.wikipedia.org/wiki/Feminizm

Размещено на Allbest.ru