Конституційне право зарубіжних країн

Громадянство - прав. приналежність ос. до д-ви, яка породж. конст/прав. зв'язок між ними.

Категорія підданство як пр-ло застосовується у країнах із монарх.формою правл-ня.

Взаємний прав.зв'язок , який виникає внаслідок належності ос.до гром-ва тієї чи ін.д-ви полягає у:

рівності гром-н в межах д-ви та поза її межами;

охороні людей в д-ві та поза її межами;

відповідальності особи перед д-вою.

Громадянство є важливим елементом конст.статусу ос. Д-ва пошир.свою вл.на своїх гр.-н як на своїй тер.так і за її межами. Так само і гр.-нин може вимагати захисту своїх інтересів з боку д-ви свого громадянства, де б він не знаходився.

Гр.-во як суб.п-во включ.в себе ряд правомочностей: п-во проживати на тер.д-ви, володіти всім комплексом п-в і свобод, обов'язків, займати держ.посади, вільно залишати і повертатися на тер.своєї д-ви., користуватися захистом держ.вл.

49. Порядок набуття громадянства (підданства) в зарубіжних країнах

Філіація (франц. filiation від лат. films -- син) -- набуття громадянства у зв'язку з народженням. Закони різних держав базуються на принципах або "права крові", або "права грунту". Згідно з принципом "права крові" дитина набуває громадянства батьків незалежно від місця народження. Згідно з принципом "права грунту" дитині надається громадянство держави, на території якої вона народилася незалежно від громадянства батьків. Набуття громадянства за "правом крові" у правовій доктрині і законодавстві України та деяких інших держав називають набуттям громадянства "за походженням", а за "правом грунту" -- "за народженням". Принцип "права крові", як правило, застосовується у поєднанні з принципом "права грунту": діє змішана система. Наприклад, у Законі "Про громадянство України" послідовно провадиться принцип "права крові", але діти апатридів і діти, батьки яких невідомі, набувають громадянства України з огляду на народження на її території, тобто за "правом грунту".

Натуралізація (укорінення) -- індивідуальне прийняття до громадянства за проханням заінтересованої особи. Згідно із законом прохання приймається до розгляду уповноваженим державним органом лише через певний строк проживання у країні (США, Австралія, Україна, Франція 5, Англія -- 7, Іспанія -- 10 років).

Трансферт (франц. transfert, від лат. transfero -- переношу, переміщую) означає автоматичну зміну громадянства осіб у зв'язку з передачею території, де вони проживають, від однієї держави до іншої. Згідно з діючим у сучасному міжнародному праві принципом поваги прав людини процедура трансферту здійснюється після плебісциту про державну належність території, внаслідок якої населення дає свою згоду на перехід території до іншої держави і тим самим -- на зміну громадянства. Крім того, окремим категоріям населення, окремим особам надається право оптації -- вибору громадянства, тобто право набути нового громадянства через трансферт або зберегти громадянство держави -- колишнього суверена. Оптацією називають також право вибору одного з двох громадянств, яке надається біпатриду з огляду на конвенції про скасування подвійного громадянства. У разі самовизначення нації і створення нової держави громадянство нової держави набувається мешканцями цієї країни згідно із законом про громадянство, як правило, автоматично.



50. Підстави і порядок припинення громадянства (підданства) в зарубіжних країнах

Громадянство - особливий правовий зв'язок між особою і державою, що породжує взаємні права і обов'язки.

Підданство - це громадянство в монархії.

Припинення громадянства відбувається 3 шляхами:

1. вихід із громадянства здійснюється у вільному або дозвільному порядку. У більшості країн прийнята дозвільна процедура виходу з громадянства. Заяву про вихід розглядають компетентні органи. Вони враховують юридичні й фактичні обставини, що склалися у зв'язку з цією заявою, і за певних умов можуть відмовити. Проте в жодній з розвинутих країн можливість виходу з громадянства не заперечується;

2. законодавством окремих країн передбачено власне втрату громадянства, тобто автоматичну втрату громадянства за певних умов. Найчастіше умовою такої втрати громадянства є натуралізація в іншій державі. Звичайно, в країнах, де встановлений дозвільний порядок виходу з громадянства, не припускається його автоматична втрата. У країнах, де визнаний принцип вільного виходу з громадянства, автоматична втрата його є звичайною процедурою;

3. позбавлення громадянства, набутого в порядку філіації, називається денаціоналізацією, а позбавлення натуралізованого громадянства -- денатуралізацією. Денатуралізація є досить звичайною процедурою. Вона нерідко пов'язана з різного роду протиправними діями, зокрема з набуттям особою громадянства з порушенням закону. Що ж стосується денаціоналізації, то її можливість пов'язується з державним суверенітетом. Проте законодавство переважної більшості країн не припускає денаціоналізацію, пов'язуючи це з тим, що громадянство за народженням є одним з невідчужуваних, природних прав людини.



51. Особливості набуття громадянства шляхом натуралізації.

Другим найбільш розповсюдженим способом набуття громадянства є т.зв. укорінювання або набуття громадянства у порядку натуралізації. На думку англійського юриста Вайса, натуралізація у вузькому розумінні цього слова може бути визначена як надання шляхом формального акта громадянства іноземцю за його клопотанням. Інший англійський учений- Хадсон під натуралізацією розуміє усяке набуття громадянства після народження . Інакше кажучи, натуралізація -- це надання органами влади відповідної держави громадянства особі (іноземцю) за її заявою. Вона здійснюється, як правило, на основі вільного волевиявлення зацікавленої особи і тягне за собою втрату громадянства за народженням. Особи, які набувають громадянство шляхом натуралізації, як правило, користуються тими же правами і несуть ті ж обов'язки, що й інші громадяни. Але в ряді країн обмежуються їхні політичні права. Наприклад, відповідно до розділу 1 ст. ІІІ Конституції США, Президентом може бути обраний тільки природжений громадянин США.

Натуралізація має два основних різновиди: індивідуальна натуралізація і натуралізація внаслідок правонаступництва дер¬жав. Остання особливо актуальна для країн, що звільнилися, і для колишніх республік СРСР. Індивідуальну натуралізацію, можна поділити на натуралізацію, побудовану на власному виборі, і натуралізацію за законом (юридичний наслідок укладення шлюбу з громадянином(кою) даної держави, усиновлення, опіки, визнання батьківства, займання певних посад, надання почесного громадянства).

Законодавство усіх держав передбачає певні передумови або вимоги до натуралізації.

Набуття підданства Данії шляхом натуралізації: особа, яка досягла 18 років, має право постійного проживання та проживає на території Данії протягом останніх 4 років та інші вимоги.

Для того, щоб стати підданим Данії іноземець повинен набрати 100 балів (70+15+15).

70 балів-загальні вимоги:проживання на території Данії на законних підставах протягом останніх 4 років; не вчинення будь-яких серйозних злочинів; відсутність простроченого державного боргу; не отримання державної допомоги протягом 3 років до подання заяви; складення іспиту на знання датської мови на рівень 2; існування повної зайнятості протягом 2 ? років протягом останніх 3 років.

15 балів-активна громадянська позиція: необхідно приймати активну участь у діяльності громадських організацій або скласти іспит на громадську активність.

15 балів-додаткові вимоги: необхідно завершити програму у вищому навчальному закладі Данії (професійний ступінь бакалавра, бізнес-академії, середній професійний ступінь або скласти іспит на знання датської мови рівня 3).

Набуття громадянства Фінляндії шляхом натуралізації: За заявою: особа може отримати громадянство Фінляндії за заявою, якщо досягла 18 років, проживає на території Фінляндії (безперервно протягом останніх 6 років; протягом 8 років після досягнення 15-річного віку, при цьому останні 2 роки-безперервно), не звинувачується у вчиненні злочину, не має не виконаних зобов'язань у сфері публічного права, має можливість отримання постійного заробітку, розуміє фінську мову (має відповідні навики в усній, письмовій мові та знаю фінські жести).

За заявою за спрощеною процедурою: особа, чий батько на момент її народження був громадянином Фінляндії, може отримати громадянство Фінляндії; громадянство Фінляндії отримує дитина віком до 12 років, яку усиновили громадяни Фінляндії; особа віком від 18 до 23 років, яка протягом 10 років проживає на території Фінляндії (останні 2 роки безперервно) може отримати громадянство Фінляндії; особи, які були громадянами Фінляндії, якщо вони досягли 18 років і протягом 10 років (останні 2 роки безперервно)проживали на території Фінляндії можуть отримати громадянство Фінляндії; громадяни Ісландії, Норвегії, Швеції або Данії, які досягли 18 років, постійно проживають на території Фінляндії протягом 6 років і не були ув'язнені можуть отримати громадянство Фінляндії.

52. Особливості набуття громадянства (підданства) шляхом натуралізації в різних зарубіжних країнах

Натуралізація у вузькому розумінні цього слова може бути визначена як надання шляхом формального акта громадянства іноземцю за його клопотанням.

Натуралізація -- це надання органами влади відповідної держави громадянства особі (іноземцю) за її заявою. Вона здійснюється, як правило, на основі вільного волевиявлення зацікавленої особи і тягне за собою втрату громадянства за народженням. Особи, які набувають громадянство шляхом натуралізації, як правило, користуються тими же правами і несуть ті ж обов'язки, що й інші громадяни. Але в ряді країн обмежуються їхні політичні права. Наприклад, відповідно до розділу 1 ст. ІІІ Конституції США, Президентом може бути обраний тільки природжений громадянин США.

Законодавство усіх держав передбачає певні передумови або вимоги до індивідуальної натуралізації. Як правило, вимагається досягнення повноліття; письмова заява; знання державної мови; ценз укорінення -- певний мінімум проживання в країні (звичайним є п'ятирічний термін, 7 років -- в Алжирі, 10 -- у Бельгії та Іспанії, 30 -- в Бразилії); відсутність певних хвороб (психічні або СНІД), наявність засобів існування; повага до закону; "політична лояльність" тощо. У США, наприклад, виключена можливість натуралізації для осіб, які дотримуються лівих поглядів, або є атеїстами. Законодавство Латвії, крім досконального знання латиської мови, вимагає обізнання з історією країни у ХХ ст.; наявність предків, які проживали у Латвії у цьому ж періоді; докази наявності здоров'я і відсутності психічних захворювань, а також на СНІД; не бути зареєстрованим у Інтерполі; неналежність до партій, які борються за насильницьке повалення конституційного ладу тощо.

Крім названих, у деяких країнах визначають також інші умови, які обмежують можливості натуралізації. Це такі, як наявність кваліфікації та професійної підготовки; відмова від іноземного громадянства (ФРН); ведення добропорядного способу життя (Греція, Канада, Скандинавські країни); а в Республіці Чад -- входження до однієї з громад, розташованих на території держави.

З іншого боку, для певних категорій осіб установлюються пільгові умови натуралізації. Так, іммігрант, який прожив у США тривалий час (20-30 років), може бути натуралізований -- навіть якщо і не витримає іспит на знання мови. У Болгарії, Греції, Ізраїлі, ФРН та деяких інших державах встановлена полегшена процедура натуралізації для осіб корінної національності. Для мешканців Північного союзу строк імміграції у Швеції скорочений з п'яти до двох років.

Законодавство зарубіжних країн не визнає за собою права натуралізацію. За своїм характером натуралізація є дозвільною процедурою, пов'язаною з принципом державного суверенітету. Тому навіть виконання всіх формальних вимог процедури натуралізації ще не гарантує набуття громадянства. Як правило, натуралізовані громадяни рівні у правах із корінними мешканцями. Але зустрічаються й винятки. Натуралізований бразилець, наприклад, може бути позбавлений громадянства і висланий, якщо буде встановлено, що до натуралізації він скоїв злочин, а також за незаконні операції з наркотиками.

53. Правові гарантії громадянства (підданства) в зарубіжних країнах

Гарантії прав і свобод - це способи забезпечення реалізації і захисту прав і свобод.

Існує 2 групи гарантій:

1. міжнародно-правові - закріплені в комплексі глобальних і регіональних конвенцій і забезпечують діяльність цілого ряду міждержавних об'єднань і органів:

а). універсальні - здійснюються в рамках діяльності ООН і всіх її спеціалізованих установ;

б). регіональні - здійснюються в рамках американської, європейської та африканської системи.

2. внутрішньодержавні гарантії - всі способи забезпечення і захисту реалізації прав і свобод, що визначаються окремою державою:

а). судові;

б) несудові.

Групи внутрішньодержавних гарантій:

1. за обсягом:

а). загальні - для групи прав і свобод;

б). спеціальні - для окремого права і свободи;

2. за сферами суспільних відносин:

а). економічні (матеріальні) - фінансування виборчого процесу;

б). політичні - визначають атрибут державного політичного режиму;

в). організаційні - наявність правил, які обмежують свавілля державних органів і посадових осіб (принцип розподілу влад);

3. за джерелами закріплення та юридичною силою:

а). конституційні (основні) - саме закріплюють права і свободи в К., встановлюють найважливіші принципи, встановлюють вказівки про відповідальність за порушення прав і свобод:

- інституціональні конституційні гарантії:

*судові - регулюються діяльність судів тільки законом, незалежність суду, змагальність судового процесу тощо;

*процесуальні:

?гарантії, що адресовані всім потенційним і дійсним учасникам процесу);

?гарантії для обвинувачуваних осіб (презумпція не винуватості, право на суд присяжних, неприпустимість застосування негуманних жорстоких покарань);

?гарантії для свідків (неможливість свідчити проти себе, проти родичів, сім'ї).

*матеріальні конституційні гарантії.

54. Інститут омбудсмана

Відповідно до визначення міжнародної асоціації юристів, народний захисник - "омбудсмен" - це "служба, передбачена Конституцією або актом законодавчої влади, очолювана незалежним державною посадовою особою високого рангу, яка відповідальна перед законодавчою владою, отримує скарги від потерпілих осіб на державні органи, службовців, наймачів або діє на власний розсуд і уповноважена проводити розслідування, рекомендувати коригувальні дії, подавати доповіді "

Сьогодні інститут омбудсмена є загальновизнаною правозахисною інституцією, яка функціонує більш ніж у 100 країнах світу.

Уперше інститут омбудсмана згадується в Конституції Швеції 1809 р., звідки знайшов своє поширення у багатьох країнах світу, маючи при цьому різні назви, як-от парламентський адвокат, громадський прокурор, комісар із прав людини тощо.

Зазвичай „омбудсманами” в світі називають тільки тих людей, яких безпосередньо обирає парламент, проте в окремих країнах особи, які фактично виконують функції омбудсмана, призначаються урядом. Наприклад, так відбувається у Франції, де омбудсман призначається урядом і називається медіатором.

Парламентський омбудсман проводить розслідування, обираючи методи за власним розсудом, у рамках, визначених нормами права тієї чи іншої країни. Завершується розслідування складанням звіту про його результати або висновком щодо обґрунтованості скарги. Зокрема, у Великій Британії омбудсман складає звіт про результати розслідування, при цьому проблемою є те, що висновки, котрі в ньому містяться, мають рекомендаційний, а не зобов'язуючий характер.

Головне завдання омбудсмена є здійснення правозахисної функції -

забезпечення захисту прав людини. Однією з головних функцій омбудсмена у світі є контроль за діяльністю виконавчих та інших органів державної влади шляхом розгляду скарг громадян на дії тих чи інших органів або посадових осіб, що призвели до порушення прав та свобод людини і громадянина.

За своєю суттю інститут обмудсмена є додатковим інститутом захисту прав людини. Він доповнює захист, який здійснюється органами судової влади, прокуратури.

Світовий досвід стверджує, що необхідність в омбудсмені виникає, коли існуючі органи не здійснюють ефективного контролю у сфері управління, і тому виникає необхідність у додаткових механізмах захисту прав і свобод людини.

Так, підставою для введення посади омбудсмена у Великобританії стало незадоволення населення зростанням тиску зі сторони бюрократії, тобто у країні туманного Альбіону був високий тиск. У Польщі цей інститут виник у 1988 р., коли було важке економічне становище (у картці написано - хронічне схуднення через недоїдання).

Виконання рішень омбудсмена залежить від рівня правової культури в країні.

Рішення омбудсмена Швеції та Фінляндії носять обов'язковий характер і вони можуть самостійно притягувати державних службовців до дисциплінарної і кримінальної відповідальності. Омбудсмени Австрії та Іспанії мають право клопотати перед конституційними судами цих країн про неконституційність правових актів.

Процедура звернення до омбудсмена максимально неформальна та гнучка, а доступ до нього є безплатним і відкритим для всіх громадян держави.

Моделі інституту омбудсмана:

1. Виконавчий омбудсмен. Він є органом виконавчої влади, призначається урядом або президентом, йому підконтрольний і підзвітний. Це досить рідко зустрічається варіант, який існує у Франції (Медіатор) і призначається Радою Міністрів. Також схожий інститут діє в деяких штатах США. Власне, це спірне питання: чи можна французького медіатора віднести до омбудсмена.

2. Незалежний омбудсмен. Він являє собою особливу і самостійну гілку влади, рівень якої відповідає рівню законодавчої, виконавчої та судової влади. При цьому він може бути призначений президентом або парламентом, але після призначення не підпорядковується призначив його органу. Така модель омбудсмена існує в Португалії (Проведор юстиції), Намібії та Нідерландах.

3. Парламентський омбудсмен. Він знаходиться в системі законодавчої гілки влади, призначається (обирається) парламентом і підзвітний (або підконтрольний) йому. Він виступає як орган парламенту, але має широкі повноваження, що надають йому певну самостійність і незалежність від самого парламенту. Основним напрямком діяльності класичного парламентського омбудсмена є контроль за діяльністю адміністрації та її посадових осіб (на відміну від двох інших моделей, в яких його контроль поширюється як на виконавчу, так і на законодавчу владу).

Залежно від обсягу повноважень, сфери компетенції та інших факторів умовно можна виділити кілька моделей омбудсмана в світі.

Найбільш поширеною з них є так звана класична, або сильна, модель омбудсмана, вперше запроваджена у Швеції на початку XIX ст.

Характерними ознаками шведської моделі стали надзвичайно широкі повноваження та сфера компетенції.

Попри успіх шведської моделі, для більшості країн світу інститут омбудсмана став відомим лише після створення служби омбудсмана в Данії у 1953 р. Саме ця модель, з огляду на близькість правової системи Данії як до романо-германської, так і до англосаксонської правових культур, отримала найбільше визнання в світі. Повноваження датського омбудсмана були дещо вужчими порівняно з його шведськими колегами, але в той же час це був перший успішний експеримент по впровадженню нової інституції в країні, де, по-перше, діяв принцип міністерської відповідальності уряду перед парламентом, а, по-друге, тривалий час існував судовий контроль за діяльністю адміністрації, якого не знали Швеція і Фінляндія.

У Великобританії була введена “слабка” модель омбудсмана. Вона характеризується вузькою сферою компетенції, обмеженими засобами правового впливу, а також запровадженням так званого парламентського фільтра, в результаті якого було різко обмежено доступ до омбудсмана громадян. Така можливість звернень передбачена тільки через парламентаріїв.

У 1999 р. після тривалих дебатів було запроваджено посаду Уповноваженого з прав людини в Раді Європи.

55. Поняття суспільного ладу в зарубіжних країнах

Конст. лад - це певний тип конституційно-правових відносин, який зумовлений певним рівнем розвитку сус-тва, держави і права. Зміст КЛ включає: державний і суспільний лад, конституційний статус людини, громадянство, народовладдя, організацію держ влади і територіальний устрій.

Принципи КЛ поділяються на загальні і спеціальні:

1. загальні: суверенність; демократизм , судів, існування демократичної політ системи; гуманізму - повага до особи і людини і забезпечення прав і свобод; реальність - відображення реально існуючих суспільних відносин в законодавстві на момент прийняття Конст. і на перспективу; системність - логіка, послідовність і повнота положень Конституції; наукова обґрунтованість К;

3. спеціальні: поділ прав; верховенство права; пряма дія норм Конст.; судовий захист прав; громадянство; держ. мова; недоторканість території; не порушення прав приватної власності; недопустимість використання збройних сил для обмеження права людини; відповідність норм міжнародних договорів Конст. законодавству.

У понятійному апарті вітчизняної науки КП термін конституційний лад почав застосовуватися відносно недавно. Радянська наука використовувала поняття “суспільний устрій” та “суспільний лад”.

Громадянське суспільство розуміють як систему автономних по відношенню до державної влади суспільних відносин у сфері соціально-економічного, духовного ат культурного життя. Часто під гром суспільством розуміють певний суспільний устрій, за якого людині гарантується вільний вибір форм його економічного та політичного буття, забезпечуються загальні права людини та ідеологічний плюралізм.

56. Теорія розподілу влади як принцип організації влади і побудови системи державних органів

Виникнення самої теорії розподілу влад (її називають і теорією, і доктриною, і принципом) необхідно пов'язати з боротьбою буржуазії, яка на ранньому етапі виражала інтереси широких прошарків населення, проти феодального абсолютизму. Передбачалось, що законодавча влада буде вручена органу народного представництва - парламенту, виконавча - главі державі. Судова влада повинна була здійснюватися незалежними судами. Теоретичне обгрунтування цієї теорії небезпідставно пов'язують з іменем англійського автора Дж.Локка , Ш.-Л.Монтеск'є. Поділ влади є функціональною ознакою правової держави. Це обумовлено необхідністю поділу повноважень, тим, що державі властива агресивність, та системою стримувань і противаг.

Необхідність поділу повноважень пояснюється тим, що надмірна концентрація повноважень в руках одного органу чи особи неможлива. Крім того, необхідною є певна спеціалізація органів: міністерство закордонних справ повинно займатися стосунками з іншими державами, а міністерство охорони здоров'я - організацією охорони здоров'я громадян.

Система стримувань і противаг є гарантом проти узурпації влади будь-якою з гілок державної влади і водночас утворює певний механізм їхньої взаємодії, що сприяє взаємному інформуванню та стримуванню, пошуку прийнятних варіантів у ході підготовки урядових і законодавчих заходів. На систему стримувань і противаг впливають зовнішні чинники, розподіл повноважень, поділ функцій держави, різні терміни функціонування різних державних органів та особливі повноваження судової влади. До зовнішніх чинників належать інші держави, політичні партії, рухи тощо. Розподіл повноважень на користь якоїсь однієї з влад - законодавчої (представницької) чи виконавчої (адміністративної) - руйнує всю систему стримувань і противаг.

Поділ функцій держави також суттєво впливає на систему стримувань і противаг. Так, Конгрес США приймає закони, які не повинні суперечити Конституції (за винятком так званих «поправок до конституції»). Якщо ж вони їй суперечать, то Президент США має право їх не підписувати. Тоді відповідний білль не стає законом. Якщо ж Президент підписав його, то Верховний Суд США може його відмінити як антиконституційний. Крім того, відповідні законодавчі акти мають бути затверджені конгресами окремих штатів. Це заважає узурпації влади Конгресом США.

Поділ влади в парламентських формах правління умовно можна назвати німецькою системою, а в умовах президентської - американською системою поділу влади.

Різні терміни функціонування окремих державних органів дозволяють існувати без особливих перебоїв різним інститутам держави. На прикладі України це можна пояснити таким чином: термін повноважень Верховної Ради України та Президента України - 5 років, а Конституційного Суду України - 9 років. Це дозволяє державному апарату функціонувати без перебоїв.

Поділ влади можна вважати не лише засобом її обмеження, а й показником єдності влади, внутрішньо розділеної внаслідок поділу функцій. Тобто державна влада є єдиною тому, що вона здійснюється державним апаратом в цілому і не існує декількох «державних влад», які конкурують одна з одною.

57. Держава як суб'єкт конституційного права в зарубіжних країнах

В конституції кожної країни закріплюються права і свободи людини і громадянина. Д є гарантом конституційних прав і свобод. Д. є суб'єктом конституційного права, є учасником відносин, які безпосередньо виражають її суверенітет. Як носій д. сама визначає коло відносин, учасником яких вона є. Д. в цілому є учасником конституційно-правовихї відносин у сфері судочинства. З цим пов'язані процесуальні гарантії прав і свобод, реалізація яких забезпечується авторитетом Д. такий підхід - демократичне ставлення у суспільстві до прав і інтересів людини. У зазначених правовідносинах держ. Органи і посадові особи виступають як представники Д. Ще одним випадком конст.- прав. відносин, суб'єктом яких виступає Д. є громадянство.

58. Характерні риси і напрями діяльності держави в зарубіжних країнах

Напрями діяльності держави в зарубіжних країнах визначаються через встановлені конституційні принципи внутрішньої та зовнішньої політики держави. Перші в сучасних конституціях формуються доволі рідко. Конституції, як правило, обмежуються встановленням конкретних завдань політики публічної влади. Другі набули значного поширення після Другої світової війни. Вони встановлюють в конституціях такі засоби зовнішньої політики, як відмова від війни (Японія), проголошення постійного нейтралітету (Австрія), участь у державних союзах (країни ЄС).

59. Принципи державної організації в зарубіжних країнах

Принцип народного суверенітету-джерелом влади є народ, який здійснює її в представницький чи безпосередній формі.

Принцип розподілу державної влади на законодавчу, виконавчу, судову. Кожна з них має певну самостійність і врівноважена іншими завдяки використанню системи стримування та противаг. Кількість трьох гілок влади не є сталою. У деяких сучасних країнах особливого значення набула установча влада як окрема гілка, утворюються державні органи, які не належать до трьох традиційних гілок влади.

60. Принцип поділу влади і його значення

Теоретичне обгрунтування цієї теорії пов'язане з Дж.Локком (1632-1704) та Ш.-Л.Монтеск'є (1689-1755). Відповідно до поглядів Монтеск'є свобода, тобто право робити все, що не заборонено законом, може бути забезпечена тільки в такій державі, де влада розділена на три гілки: законодавчу, виконавчу і судову. Компетенція кожного органу визначається так, щоб виключити його панування над іншими органами.

Аналізуючи законодавство зарубіжних країни можна виділити основні тенденції та ознаки реалізації даного принципу.

Законодавча влада-це делегована народом своїм представникам у парламенті (Верховній Раді, Державні Думі, Конгресі, Сеймі тощо) державна влада, що має виключне право приймати закони. До повноважень парламенту належать й деякі інші функції-контрольна, засновницька тощо.

Виконавча влада-влада, що має право безпосереднього управління державою. Носієм цієї влади в масштабах усієї країни є уряд (Рада Міністрів, Кабінет Міністрів, Федеративна Рада тощо). Головою виконавчої влади є глава держави (президент) або прем'єр-міістр (канцлер, державний міністр тощо). Виконавча влада діє безупинно і скрізь на території держави, спирається на людські, матеріальні та інші ресурси, здійснюється чиновниками, армією, адміністрацією тощо.

Судова влада-незалежна влада, що охороняє право, виступає арбітром у спорі про право, відправляє правосуддя.

61. Форма правління в зарубіжних країнах та її різновиди.

Форма правління є комплексним конституційно-правовим інститутом і становить систему вищих органів державної влади та спосіб (порядок) їхньої взаємодії.

Форма правління- система формування і взаємостосунків глави держави, вищих органів законодавчої та виконавчої влади.

Форма правління як комплексний конституційно-правовий інститут існує і визначається в єдності юридичної та фактичної конституцій, тобто формальних і конвенціональних конституційно-правових норм, які можуть дуже часто прямо суперечити одна одній, причому в цьому випадку провідна роль належить фактичній конституції.

Виділяють такі форми правління: монархія та республіка.

У переважній більшості зарубіжних країн є одноособовий глава держави, правове становище якого залежить від форми правління країни. У країнах з монархічною формою правління главою держави є монарх, правове становище якого вирізняється двома основними особливостями. По-перше, влада монарха юридично вважається непохідною від якої-небудь іншої влади, органу або виборчого корпусу. Монарх панує (обмежено або абсолютно) за власним правом і вважається джерелом усієї державної влади. Монархова прерогатива навіть у парламентарних монархіях пронизує всю державну систему; усе державне управління здійснюється від імені монарха. Влада монарха спадкова, вона переходить від одного представника царюючого дому (династії) до іншого у встановленому законом порядку.

У післявоєнний період у низці випадків монархія була ліквідована конституційним шляхом (Італія, Індія, Гана, Пакистан, Нігерія, Кенія, Сьєрра-Леоне), при цьому в названих країнах установлення республіканської форми правління було зумовлено серйозними політичними передумовами. У багатьох випадках ліквідація монархії була результатом переворотів (Єгипет, Ірак, Ємен, Афганістан, Ефіопія) або революцій (Болгарія, В'єтнам, Албанія, колишня Югославія, Угорщина, Румунія).

Республіканська форма правління склалася тільки в Новий час, її утвердження було одним із результатів буржуазних революцій кінця ХVІІІ ст. Республіка з погляду прихильників природного права й прихильників ліберальних ідей виступає як закінчена у формально-юридичному значенні, найбільш прогресивна й демократична форма правління.

62. Монархія, як форма правління та її різновиди

Монархія у перекладі з грецької цей термін означає єдиновладдя.

Монархія -- це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: коро­лю, царю, султану, шаху, імператору і т.п.

· Абсолютні: влада монарха не обмежена. Такі монархії були найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму. Монарх сам видає закони, може безпосередньо керувати адміністративною діяльністю або призначати для цього уряд, вершить вищий суд. Жодних обмежень його влади немає, принаймні юридично, хоча політичні, морально-етичні, релігійні і інші чинники можуть бути присутні. Сьогодні їх залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін.

· Обмежені (інші назва-парламентські, конституційні): влада монарха значно обмежена представницьким органом, що визначається затверджуваною ним конституцією, змінити яку монарх не має права. Розвинуте розділення влади при дотриманні принципу верховенства парламенту над виконавчою владою, демократичний або принаймні ліберальний політичний режим. Верховенство парламенту виражається в тому, що уряд, який звичайно призначається монархом, повинний коритсуватися довірою парламенту (або його нижньої палати), а монарх вимушений призначати главою уряду лідера партії, що має в парламенті (нижній палаті) більшість місць, або лідера коаліції партій, який має таку більшість.

· Дуалістичні: монарх -- глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи -- монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові.

· Теократичні: абсо­лютна влада релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.

· Станово-представницькі: поряд з монархом -- главою держави існує який-небудь дорад­чий представницький орган певних класів або всього населення. До таких держав можна віднести Росію до 1917 р., Польщу в XVII-- XVIII століттях.

63. Дуалістична монархія і її ознаки

Дуалістична монархія -- це така форма правління, коли мо­нарх -- глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи -- монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові.

В основі дуалістичних і парламентарних форм правління лежать ідеї Ж.-Ж. Руссо про єдність верховної влади, з якої випливало право законодавчої влади контролювати виконавчу.

Дуалістична монархія з'явилася в XVIII в. у результаті компромісу між зростаючою буржуазією й ще пануючою феодальною верхівкою суспільства й була історично перехідною формою від абсолютної монархії до парламентарної.

Дуалістичних монархій у сучасному світі практично немає. Тільки Йорданія, Марокко, Таїланд і Непал мають деякі риси такої монархії. Цей різновид монархії, характеризуючись подвійністю державної влади, має такі ознаки:

* уряд формується монархом незалежно від партійного складу парламенту;

* уряд формально несе подвійну відповідальність - перед монархом і парламентом, але реально підкоряється, як правило, волі монарха;

* монарх при цьому виражає інтереси феодалів, а парламент - інтереси буржуазії та інших верств населення;

* у країні створюється і діє двопалатний парламент, причому нижня палата обирається населенням за куріальною системою, а всі або частина депутатів верхньої - призначаються монархом;

* монарх видає надзвичайні укази;

* має право відкладеного вето стосовно законів парламенту ( без його твердження закон у силу не вступить);

* може розпустити парламент;

* парламент не може шляхом вотуму недовіри або іншим способом відправити уряд у відставку;

* парламент може впливати на уряд, тільки викори­сто­вуючи своє право встановлення бюджету держави.

* глава держави наділений правом законодавчої ініціативи.

Для монархії дуалістичної типовий авторитарний політичний режим.

Подібна форма правління існувала в кайзерівській Німеччині з 1871 по 1918 p., а також у монархії Габсбургов (з 1867 по 1918 p.). Прийнято вважати, що дуалістична монархія відбиває процес переходу від абсолютизму до демократичної форми устрою в державі.

64. 67,Республіка, як форма правління в зарубіжних країнах та її різновиди

Республіка -- це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не мають монарха.

В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну і дис­циплінарну).

Республіки як форми правління почади інтенсивно виникати після буржуазних революцій в XVI--XVII століттях і є доміную­чою формою правління в сучасний період.

Є декілька класифікацій. Одні виділяють три види республіки, інші-шість.

· Суперпрезидентська: конституції мають яскравий авторитарний характер, зосереджуючи всі можливі важелі влади в руках президента. Ставлячи законодавчу владу в підлегле становище, вони, власне кажучи, знищують систему стримувань і противаг, що є однією з характерних ознак "класичної" президентської республіки. Суперпрезидентську республіку встановлюють новітні конституції Туркменистану 1992 p., Узбекистану 1992 р. і Перу 1993 р. У всіх трьох випадках президент, крім звичайних повноважень, які йому належать у президентській республіці, може розпустити за своїм бажанням законодавчий орган влади. Конституції суперпрезидентських республік установлюють досить своєрідні підстави для розпуску парламенту. Так, президент Узбекистану може розпустити законодавчий орган "У разі виникнення в складі Олій Мажліса Республіки Узбекистан (офіційна назва вищого законодавчого органу в цій країні. - Авт.) непереборних розбіжностей, що ставлять під загрозу його нормальне функціонування, або кількаразового прийняття ним рішень, що суперечать Конституції" (ст. 95 Конституції Узбекистану 1992 p.). Подібне формулювання міститься в Конституції Перу 1993 р.

· Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім населенням, так як і парламент. В такій рес­публіці президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний парламенту. Наприклад, у США, Мексиці, Іракці.

· "гібридна" президентська: "Гібридну" президентську республіку можна назвати своєрідною пародією на напівпрезидентську республіку. Представляє форма правління в Замбії (раніше випробувана в Кенії та інших африканських країнах), установлена Конституцією 1991 р. Суть її полягає в тому, що президент є главою держави і главою виконавчої влади, безпосередньо очолюючи уряд (кабінет міністрів), а поста прем'єр-міністра немає. Однак уряд несе солідарну відповідальність перед парламентом і у випадку винесення вотуму недовіри повинен бути відправлений президентом у відставку. У свою чергу президент може розпустити парламент. Цікаво, що члени кабінету міністрів повинні бути депутатами парламенту.

· Напівпрезидентська: Напівпрезидентську форму правління закріплюють новітні основні закони таких далеких одна від одної країн, як Польща ("Мала конституція" 1992 p.), Хорватія, Румунія, Монголія, Алжир, Гвінея, Мавританія, Габон, Намібія, Фіджі.

o президент республіки, як і за двох попередніх форм є главою держави, але не виконавчої влади, однак зовсім інакше (і досить характерно) визначаються роль і функції президента - він є "гарантом національної незалежності, єдності та територіальної цілісності" (ст. 80 Конституції Румунії 1991 p.), "стежить за дотриманням конституції, стоїть на варті суверенітету й безпеки держави, дотримання міжнародних договорів" (ч. 2 ст. 28 "Малої конституції" Польщі 1992 p.), "забезпечує послідовність і єдність Республіки й нормальне функціонування державної влади" (ст. 94 Конституції Хорватії 1990 p.), "забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічної влади" (це формулювання з Конституції Франції 1958 р. відтворюють новітні основні закони більшості франкомовних країн Африки);

o президент може скликати засідання уряду й головувати на них (ст. 87 Конституції Румунії, ст. 38 "Малої конституції" Польщі, ст. 102 Конституції Хорватії);

o президент має право "сильного" вето, подолати яке можна лише кваліфікованою більшістю голосів членів парламенту (ч. 1 ст. 33 Конституції Монголії, ст. 18 "Малої конституції" Польщі);

o президент може самостійно призначати референдум (ст. 98 Конституції Хорватії, ст. 90 Конституції Румунії, новітні конституції всіх франкомовних країн Африки);

o парламентський мандат, як правило, не може поєднуватися з міністерським портфелем.

· "гібридна" парламентська республіка ("чвертьпрезидентська"): Ця форма за більшістю ознак збігається із суто парламентарною, крім такого важливого моменту, як спосіб обрання президента республіки. Президент обирається загальним голосуванням громадян, що забезпечує йому досить значну незалежність від парламенту й de facto істотнішу роль у державно-політичному житті, ніж та, на яку він міг би розраховувати у суто парламентарній системі, де коло конституційних повноважень у глави держави зовсім ідентичне. Виникає дуалізм виконавчої влади і трикутник владних структур: президент - уряд - парламент. Така форма правління закріплена у конституціях Литви 1992 p., Болгарії 1991 p., Словаччини 1991 p., вже давно існує, наприклад, у Фінляндії.

· Парламентська:

o президент республіки наділяється статусом глави держави (п. 1 ст. 54 Конституції Чехії 1992 р., ст. 77 Конституції Естонії 1992 р., п. 1 ст. 101 Конституції Словаччини 1992 p.), чим, по суті, фактично й вичерпується опис ролі президента в системі органів державної влади;

o президент республіки обирається не народом, а парламентом, а іноді - особливим органом, що включає членів парламенту й представників низки інших органів (ч. 2 ст. 54 Конституції Чехії, п. 2 ст. 101 Конституції Словаччини, ст. 79 Конституції Естонії, параграф 29 Конституції Угорщини);

o президент не несе відповідальності за дії, пов'язані з виконанням своїх функцій (ч. З ст. 54 Конституції Чехії), відступ від цієї норми в Угорщині, Словаччині й Естонії видається нелогічним;

o президент республіки має право розпускати парламент або одну з його палат у суворо визначених конституцією випадках (п. "в" ст. 64 Конституції Чехії, п. "д" ст. 102 Конституції Словаччини) або оголосити позачергові парламентські вибори (п. З ст. 78 Конституції Естонії);

o найважливіші акти президента республіки, крім дій щодо призначення уряду, промульгації законів і низки особистих ініціатив, вимагають контрасигнації прем'єр-міністром або іншим відповідним членом уряду (ч. 3 ст. 63 Конституції Чехії, абзац 2 параграфа 30 Конституції Угорщини);

o знову сформований уряд затверджується парламентом і є відповідальним виключно перед ним (ст. 68 Конституції Чехії, параграф 33 Конституції Угорщини, ст. 113 і 116 Конституції Словаччини, ст. 89, 94 Конституції Естонії);

o уряд проголошується вищим органом виконавчої влади (ст. 108 Конституції Словаччини, ст. 86 Конституції Естонії, ст. 67 Конституції Чехії);

o закріплюється вирішальна роль прем'єр-міністра у визначенні персонального складу уряду (абзац 2 і 5 ст. 68 Конституції Чехії, ст. 111 Конституції Словаччини).

65. Ознаки республіканської форми правління

Загальними ознаками республіканської форми правління є:

- виборність глави держави та інших верховних органів дер­жавної влади на певний строк;

- здійснення державної влади не за власним правом, а за дору­ченням народу;

- юридична відповідальність глави держави у випадках, перед­бачених законом;

- обов'язковість рішень верховної державної влади для всіх інших органів державної влади;

- переважний захист інтересів громадян держави, взаємна від­повідальність людини і держави.

66. Президентська республіка в зарубіжних країнах

Теоретично президентська республіка будується за принципом жорсткого поділу влади. У конституціях відповідних країн існує чітке розмежування компетенції між вищими органами законодавчої, виконавчої та судової влади. Вищі органи влади не тільки структурно відокремлені, а й мають значну самостійність щодо один одного.

· дотримання формальних вимог жорсткого поділу влад і запровадження збалансованої системи стримувань і противаг;

· обрання президента на загальних виборах;

· поєднання повноважень глави держави і глави уряду в особі президента;

· формування уряду президентом лише за обмеженою участю парламенту;

· відсутність політичної відповідальності уряду перед парламентом;

· відсутність права глави держави на розпуск парламенту;

· відсутність інституту контрасигнування, тобто скріплення актів президента підписами міністрів, які б і несли за них відповідальність.

Уперше ця форма правління була встановлена в США відповідно до Конституції 1787 р. У подальшому північноамериканська форма правління була зразком для багатьох країн, але найбільшого поширення вона дістала у державах Латинської Америки (Бразилії, Венесуелі, Гаїті, Гватемалі, Гондурасі, Домініканській Республіці, Колумбії, Мексиці, Парагваї, Еквадорі та ін.).

68. Форми державного устрою в зарубіжних країнах

Форма державного устрою являє собою внутрішню будову держави, її розподіл на складові -- адміністративно-територіальні одиниці, автономні чи політичні утворення та їх співвідношення з центральною владою.

Форма державного устрою - це спосiб органiзацiї державної влади, який визначається характером взаємовiдносин держави як цiлого i її складових частин. Свiй вияв форма державного устрою знаходить в особливостях полiтико-територiальної органiзацiї (устрою) держави та iї адмiнiстративно-територiального устрою.

· Федеративна: Федерація -- це союзна держава, територія якої складається з державних утворень, наділених юридичною і певною політичною самостійністю. Федеративність є зазвичай ознакою держав, які історично формувалися шляхом об'єднання чи завойовування різних територій. Історія свідчить, що найбільш стійкими є федерації, створені на територіальній основі (США, Мексика, ФРН). Натомість федерації, які будуються за національно-територіальною ознакою (колишні СРСР, Югославія, Чехословаччина, сьогоднішня Росія, Індія), змушені рахуватися з можливими сепаратистичними проявими, які загрожують цілісності такої держави.

· Унітарна: Унітарна (від лат. unitas -- єдність) держава відрізняється політичною єдністю, неподільністю. Окремі адміністративно-територіальні одиниці та області не мають власного законодавства, свого особливого судоустрою вищих органів державної влади. Кожна із складових єдиної держави має однакові права і представництво в органах держави. Парламент, глава держави, уряд поширюють свою владу на територію всієї країни. Їх компетенція не обмежується повноваженнями будь-яких місцевих органів.

· Конфедеративна: це форма союзу держав, за якої держави зберігають свій суверенітет у повному обсязі. У різний час конфедераціями були: Австро-Угорщина до 1918 p., Швеція і Норвегія до 1905 р., США з 1781 до 1787 p., Швейцарія з 1815 до 1848 p., Германський союз з 1815 до 1867 p., з 1958 до 1961 р. конфедерацію Об'єднана Арабська Республіка складали Єгипет і Сирія, з 1982 по 1989 р. Сенегал і Гамбія. Конфедеративна форма об'єднання держав характеризується такими основними ознаками: 1) конфедерація утворюється на основі відповідних договорів; 2) суб'єкти конфедерації мають право вільного виходу з неї; 3) суверенітет у конфедерації належить державам, які входять до її складу; 4) до предмету відання конфедерації входить невелике коло питань: війни і миру, зовнішньої політики, формування єдиної армії, системи комунікацій тощо; 5) у конфедерації утворюються тільки ті державні органи, які необхідні для вирішення завдань, особливо виокремлених за договірними актами; 6) постійно діючі державні органи конфедерації позбавлені владних повноважень; 7) суб'єктам конфедерації належить право відмови у визнанні або в застосуванні актів союзної влади та ін.

· Імперія: (від лат. imperium -- влада, панування) -- це велика держава, яка містить у своєму складі території інших народів і держав. Імперії створювалися з головної держави -- метрополії і кількох або багатьох приєднаних, у тому числі шляхом завоювання, країн чи народів, які не встигли створити власну державність або втратили її. Імперія має монархічну форму правління, її главою є імператор.

Головна відмінність між унітарною та федеративною державами полягає в тому, що територія унітарної держави складається з тією чи іншою мірою самоврядних адміністративних чи політико-адміністративних одиниць, які не мають політичної самостійності, тоді як федеративну державу складають державні утворення з певною політичною самостійністю, а сама федеративна держава виступає як союз цих утворень. Тому унітарні держави називаються ще простими, а федеративні -- складними.

69. Основні ознаки унітарної держави

· Окремі адміністративно-територіальні одиниці та області не мають власного законодавства, свого особливого судоустрою вищих органів державної влади.

· Кожна із складових єдиної держави має однакові права і представництво в органах держави.

· Парламент, глава держави, уряд поширюють свою владу на територію всієї країни. Їх компетенція не обмежується повноваженнями будь-яких місцевих органів.

· Всі адміністративно-територіальні одиниці мають однаковий юридичний статус, не володіють політичною самостійністю.

· єдине громадянство.

· єдина система законодавства. Найвищою за юридичною силою є Конституція -- Основний Закон, норми якого застосовуються на всій території країни без будь-яких вилучень і обмежень. Місцеві органи влади зобов'язані застосовувати й усі інші нормативні акти, прийняті центральними органами влади. Їх власна нормотворча діяльність має суто підлеглий характер, поширюється на відповідну локальну територію.

· діє єдина судова система. Судові органи, як і всі інші правоохоронні органи, являють собою ланки єдиної централізованої системи.

70. Унітарна форма державного устрою в зарубіжних країнах та її ознаки.

Унітамрна держамва -- це єдина цілісна держава, територія якої поділяється на адміністративно-територіальні одиниці, що не мають статусу державних утворень і не володіють суверенними правами.

· Централізована унітарна держава характеризується тим, що управління на всіх субнаціональних (нижчих загальнодержавного) територіальних рівнях здійснюється адміністрацією, що призначається вищим органом виконавчої влади.

· Децентралізована унітарна держава характеризується тим, що місцеві органи формуються незалежно від центральних органів влади (обираються населенням і т. п.) та користуються значними повноваженнями у вирішенні місцевих питань.

· Відносно децентралізована унітарна держава характеризуються поєднанням прямого державного управління на місцях із місцевим самоврядуванням: на вищому (область) та середньому (район) субнаціональних територіальних рівнях одночасно функціонують органи виконавчої влади загальної компетенції та органи місцевого самоврядування.

Ознаками унітарної держави є:

1. до складу такої держави не входять територіальні утворення, що наділені ознаками суверенітету;

2. вона має єдину систему державних органів;

3. в унітарній державі діють єдина конституція і єдина система законодавства;

4. в ній існує єдину громадянство;

5. її складові частини найчастіше мають статус адміністративно-територіальних одиниць (це частини території держави, організаційно відокремлені для виконання загальних завдань державного управління);

6. у міжнародних стосунках унітарна держава виступає як єдиний представник.

71. Принципи федералізму в зарубіжних країнах

Федерація - це Д, територія якої складається з території її членів - суб'єктів (державних утворень). Ці Д звичайно кваліфікуються як складні. Нині їх налічується близько 20. Територія федеративної д розглядається як сукупність територій суб'єктів федерації - штатів (Австралія, Бразилія, Венесуела), провінцій (Аргентина, Канада), земель (Австрія, ФРН), республік (Росія, Югославія), кантонів (Швейцарія).

Є 2 різновиди федерації:

1)федерація заснована на договорі, суб'єкти якої - суверенні Д, що зберігають за собою значний обсяг повноважень, аж до права виходу з федерації;