Конституційне право зарубіжних країн

Влада в дем. Д у вигляді 3 гілок є політичною формою вираження влади народу. Будучи “поділеною”, влада в державі повинна залишатися цілісною, єдиною, тому що йдеться про поділ не влади, а функцій здійснення цієї влади. І не лише про поділ, але й про взаємодію даних функцій.

Юридичний прояв єдності і гармонійності влади полягає у тому, що:

1) органи ДВ в сукупності мають компетенцію, необхідну для здійснення функцій і виконання завдань Д;

2) різні органи Д не можуть приписувати тим самим суб'єктам за тих самих обставин взаємовиключні правила поведінки

91. Місце і роль парламенту в системі верховної влади зарубіжних країн

Державні ф-ії в кожній країні здійснюються розгалуженою системою органів. Вищі органи держави - парламент, глава держави і уряд, верховний суд - реалізують основні владні повноваження, а їхня діяльність набуває політичної значущості.

Парламенти, як вищі органи держави, розглядають як органи законодавчої влади, а іноді і як такі, що своєю діяльністю формально забезпечують функціонування і саме існування інших вищих органів держави. Відомо, що немало К. було прийнято парламентами або за їх безпосередньою участю, і саме К. утворюють правову основу для існування і функціонування всього державного механізму. Звідси можна говорити про установчу роль парламентів щодо інших елементів цього механізму.

Парламенти є представницькими органами. В основі формування і роботи парламентів лежать ідеї народного представництва, впровадження яких у політичне життя пов'язане із становленням сучасної державності ЗК.

Парламенти є загальнонаціональними колегіальними представницькими органами державної влади, які повністю або частково формуються народом (виборчим корпусом) і діють на постійній основі.

Парламенти у своїй роботі виконують ряд процедур:

1. законодавча - розробка і прийняття нормативно-правових актів;

2. установча - участь у формуванні органів державної влади;

3. парламентський контроль - прослуховування звітів підконтрольних і підзвітних парламенту органів;

4. бюджетна - затвердження бюджету та контроль за його виконанням.

У президентських республіках К. встановили досить жорсткий розподіл ф-ій вищих органів держави. Внаслідок цього парламенти діють як юридично і фактично незалежні органи з властивими тільки їм важливими повноваженнями.

У країнах з парламентарними формами правління уряд майже завжди контролює парламент за допомогою партійної більшості у представницькому органі, на яку він спирається. І хоча питання про формування та діяльність урядів виноситься за межі парламентів, саме останні виконують роль офіційної структури, яка приймає остаточне рішення.

92. Структура парламентів і порядок формування їх палат у зарубіжних країнах

Загальнодержавний представницький орган може мати різні назви (Парламент - Великобританія, Італія, Франція, Японія, Індія, Бельгія та ін., Конгрес - в США та країнах Латинської Америки, Риксдаг - в Швеції, Кнесет - в Ізраїлі, національні збори, народні збори, меджліс, і т.д.), але за ним закріпилася узагальнена назва - парламент.

Сучасні парламенти складаються з однієї чи двох палат, хоча історії відомі випадки трьох палат, шести палат у парламентів.

Спочатку парламент у Великобританії був однопалатним, він став двопалатним в середині 14 ст. в результаті компромісу між двома соціальними групами (аристократією і буржуазією).

Двопалатна структура в країнах парламентської системи була гарантом від поспішного прийняття рішень членами нижньої палати. За традицією верхня палата була більш консервативною, захищаючою традиції, а нижня - більш демократичною і прогресивною. Вони таким чином ніби складали баланс.

В Європі в період буржуазних революцій створювалися однопалатні парламенти, вони були більш мобільні і пристосовані для реалізації революційних ідей, але в деяких країнах вони перевищували свої повноваження і перетворювалися в засоби деспотії.

В США однопалатний Конгрес був перетворений у двопалатний Конгрес, так само у Франції відбулися зміни після гострих революційних потрясінь.

Перевага двопалатного парламенту полягала в тому, що верхня палата стримувала нижню від непродуманих і жорстких рішень.

В країнах з федеративною формою правління майже завжди є спеціальна друга палата для представництва інтересів суб'єктів федерації (США, Австралія, Австрія, Венесуела, Індія, Мексика та ін.)

В двопалатних парламентах є дві моделі взаємовідносин між палатами: рівний правовий статус та неоднаковий.

Наприклад, в США дві палати конгресу мають рівні повноваження у законодавчій сфері, але нижня палата має виключні повноваження у сфері фінансів, а верхня - ратифікує міжнародні договори, затверджує призначення посадових осіб та виконує роль суду в процедурі імпічменту.

Довгий час принцип рівності був свідченням демократизму і пропагувався після Другої світової війни.

Але практика показує, що рівність прав палат не завжди дає позитивні результати, так рівність компетенції може привести до зникнення специфічних функцій у палат і вони можуть просто дублювати роботу одна одної.

Важливу роль в діяльності парламентів відіграють його керівні органи.

В нижніх палатах та однопалатних парламентах вони обираються депутатами, як правило на першій сесії на весь строк повноважень парламенту.

Як правило за традицією голову нижньої палати називають спікером. Крім нього депутати можуть обирати одного чи двох віце-спікерів, секретарів, які редагують та підписують протоколи засідань, а в деяких країнах (Франція, Італія, Бельгія) обирають ще й квесторів, які займаються адміністративно-господарською діяльність в парламенті.

Голова верхньої палати в деяких країнах обирається як і голова нижньої палати (Франція, Італія, Японія), а в деяких країнах цей пост займається за посадою. Наприклад, в США віце-президент стає керівником верхньої палати; в Великобританії Палатою Лордів керує Лорд-канцлер, член Кабінету міністрів, особа призначена на посаду Прем'єр-міністром, в Канаді спікер Сенату призначається на посаду указом генерал-губернатора, за рекомендацією Прем'єр-міністра.

Керівники палати в ряді країн можуть утворювати колегіальний орган. Так, в Німеччині президент палати і два секретаря утворюють президію під час засідання Бундестагу.

Парламентські комісії чи комітети - це спеціальні органи, утворені з депутатів, головною ціллю яких є підготовча робота по створенню і оцінці законопроектів, контроль за виконанням законів чи за діяльності виконавчої влади і т.д.

Комісії парламенту можуть бути постійні і тимчасові, спеціалізовані та універсальні.

Постійні комісії діють протягом всього терміну повноважень парламенту. Вони формуються на пропорційній основі від партійних фракцій.

Тимчасові ж комісії створюються для виконання певних покладених на них функцій (наприклад, слідчі комісії, редакційні комісії по виробленню тексту того чи іншого законопроекту).

Комісії складаються з депутатів, але при необхідності до їх роботи можуть залучатися в якості спеціалістів державні посадові особи, бізнесмени, вчені, які можуть виступати в якості експертів. Цей процес обговорення здійснюється «за закритими дверми».

Партійні об'єднання депутатів називаються партійними фракціями (Німеччина), парламентськими групами (Франція, Італія), парламентськими партіями (Великобританія), партійними клубами (Австрія, Польща, Хорватія).

Фракції використовують свій вплив при контролі за діяльністю уряду, в парламентських республіках та монархіях вони формують уряд (фракція, що має більшість формує уряд, а інші фракції об'єднуються і формують коаліційний уряд).

Крім фактичного лідера фракції (лідера партії) можуть мати місце і процедурні начальники, які в країнах англосаксонської системи права називаються «кнутами» та слідкують за правильністю голосування членів фракції, за порядком голосування, ведуть підрахунок голосів і т.д.

В парламентах можуть створюватися і спеціальні органи парламентського контролю: ревізори, контролери, омбудсмен, народний захисник.

Парламенти можуть створювати так звані рахункові палати чи комісії.

В Німеччині є, наприклад, уповноважений Бундестага у справах оборони та армії.

93. Законодавчий процес в парламентах зарубіжних країн

Стадії законодавчого процесу:

1) законодавча ініціатива;

2) обговорення законопроекту;

3) прийняття законопроекту;

4) промульгація.

Законодавча ініціатива - це право органу або особи внести проект закону в парламент із тим, що цей проект буде обов'язково розглянутий палатою й з нього буде ухвалено рішення. Наприклад, у США й Великобританії формально, відповідно до букви закону, законопроекти можуть вносити лише депутати. У необхідних випадках депутат зробить це з відома глави держави або уряду.

У ФРН, крім депутатів бундестагу, право внести законопроект має вища палата - бундесрат. У низці країн законодавчу ініціативу найчастіше реалізує уряд або глава держави.

Коло суб'єктів законодавчої ініціативи:

1. Члени парламентів. Таку ініціативу можна назвати парламентською ініціативою. У різних країнах вона може бути реалізована по-різному. Здебільшого необхідний певний мінімум депутатів (10,15, 20). У деяких країнах право законодавчої ініціативи мають тільки партійні фракції, а окремі депутати можуть виступати лише з виправленнями й зауваженнями.

2. Глава держави - президент або монарх. Залежно від цього вона буде йменуватися президентською або королівською ініціативою.

3. Уряд. Тоді вона буде йменуватися урядовою законодавчою ініціативою.

4. Виборці, тобто певна категорія громадян. Така ініціатива йменується народною ініціативою. Для того щоб народна ініціатива стала законопроектом, потрібно зібрати певну кількість підписів (як правило, мінімальна кількість). Така ініціатива передбачена законодавством Італії, Іспанії й Швейцарії. В Італії потрібно зібрати не менш як 50 тис. підписів, а в Іспанії - 600 тис.

Щодо народної ініціативи, можна додати, що в деяких штатах США, для того щоб внести законопроект у законодавчі збори штату, потрібно зібрати від 3 до б % підписів від чисельності населення цього штату. Взагалі, хоча народна ініціатива закріплена в ряді країн, реально вона реалізовувалася кілька разів в Італії. В Австрії був тільки один подібний випадок у 1964 р. У Швейцарії час від часу такі підписи збиралися й проекти вносилися, але жоден законопроект, що з'явився з ініціативи громадян, не був прийнятий.

5. У ряді країн - судові органи. Така законодавча ініціатива називається судовою ініціативою.

6. Органи, які представляють територіальні інтереси. Це можуть бути законодавчі органи суб'єктів федерацій (законодавчі органи кантонів Швейцарії, законодавчі збори Мексики, обласні ради в Італії, представницькі органи автономій і т. ін.). Однак коло питань, з яких вони можуть вносити законопроекти в парламент всієї країни, обмежений. Вони можуть вносити пропозиції з питань, які належать тільки до їхньої компетенції й пов'язані з їхніми проблемами.

Друга стадія законодавчого процесу - це обговорення законопроекту. Як правило, ця стадія поділяється на підстадії, що традиційно називаються читаннями. Читань буває не менше двох, іноді й більше (8, 4).

Для прийняття законопроекту в будь-якій галузі законодавства передбачена вимога наявності необхідної кількості депутатів, себто необхідний кворум.

У Швеції й Фінляндії, наприклад, якщо і "за", і "проти" була подана однакова кількість голосів, то питання вирішується шляхом кидання жереба. До речі, у Швеції після такої практики зробили обов'язковою умовою обрання непарного числа депутатів парламенту й стежать за тим, щоб це правило дотримувалося.

Є також поіменне голосування, коли спікер по черзі запитує думку кожного депутата. Досить часто застосовується голосування бюлетенями - таємне голосування шляхом опускання спеціальних бюлетенів.

У деяких парламентах передбачена можливість ухвалення рішення консенсусом. За пропозицією спікера палати, якщо ніхто не заперечує, голосування не проводиться, а вважається, що питання вирішене.

Промульгація в деяких джерелах називається санкціонуванням (плюс публікація), тобто це підписання законопроекту, а також передача його для опублікування й саме опублікування.

У ст. 73 Конституції Італії вказується: "Закони промульгуються президентом республіки протягом місяця від дня затвердження". Із цього тексту ясно, що коли закон прийнятий, президент приймає його до розгляду, підписує й публікує.

В певних країнах глава держави має право вето.

94. Правовий статус депутата парламенту в зарубіжних країнах

Правовий статус депутата визначається конституціями, конституційними й органічними законами, регламентами палат і правових звичаїв. Тому правовий статус депутата - це цілий комплекс його прав і обов'язків.

Депутат володіє "вільним мандатом", тобто, виступаючи від свого імені, він повинен виражати інтереси всіх громадян. Він повинен бути вільний від "групових" інтересів і піклуватися про благо націй. Так, у ст. 67 Конституції Італії зазначено: "Кожен член парламенту представляє всю нації і виконує свої функції без обов'язкового мандата". Стаття 38 Основного закону ФРН: "Депутати німецького бундестагу є представниками всього народу, не зв'язані наказами й дорученнями і підлеглі лише своїй совісті". Аналогічні положення є й в інших західних конституціях.

У минулому існував так званий "імперативний мандат", відомий з часів Паризької комуни. Він позначав, що депутати повинні бути пов'язані зі своїми виборцями. Вважалося, що цей зв'язок втілюється у обов'язкових наказах, обов'язкових звітах перед виборцями. І головне - у праві відкликання депутата, якщо виборці ним незадоволені і він не виконує їхніх наказів.

Депутати мають низку спеціальних прав, які дають можливість краще здійснювати свої функції і забезпечують свободу їхньої діяльності. Наприклад, депутати мають право на одержання спеціальної винагороди (жалування, заробітної плати).

Крім жалування депутат одержує певні суми на утримання помічників. Так, звичайний конгресмен США може мати двох помічників: одного в столиці, другого у виборчому окрузі. Якщо він очолює який-небудь важливий комітет, то може мати штат до 18 осіб.

Крім грошей на утримання помічників, депутатові в певних країнах (особливо високорозвинених) виділяються гроші на представницькі витрати, на наймання офісу й квартири для проживання. Службового житлового приміщення депутатам за кордоном не надається. У ряді країн заробітна плата депутатів звільняється від податків цілком або частково.

У деяких країнах депутати після того, як вони не менше двох разів обирались як депутати, із досягненням пенсійного віку одержують право на підвищену пенсію, що дорівнює пенсії високооплачуваного державного службовця.

Важливим елементом депутатського статусу або правового становища депутата є два основних поняття: депутатський імунітет і депутатський індемнітет. Депутатський імунітет поширюється на сферу кримінального й адміністративного законодавства. Депутатський імунітет (депутатська недоторканність) означає, що за законодавством не допускається судове або інше юридичне переслідування (арешт, штраф тощо) депутата без згоди палати або спеціального органу, створюваного палатою. Виняток, як правило, робиться, якщо депутат вчинив злочин і був схоплений на місці його вчинення.

Головне у цьому особливому захисті депутата - убезпечення депутата від можливих зазіхань з боку державних органів, якщо діяльність депутата буде ними сприйнята несхвально.За Конституцією США конгресмени й сенатори не можуть притягатися до відповідальності лише за висловлювання в палатах. У ФРН не дозволяється притягати депутата до відповідальності за голосування або висловлену в бундестазі думку. У Конституції Японії (ст. 51) сказано, що члени парламенту не несуть відповідальності за стінами парламенту лише у зв'язку зі своїми словами, висловлюваннями й голосуванням у палаті.

Термін "індемнітет" має два значення. Під депутатським індемнітетом розуміється невідповідальність депутата після закінчення строку його депутатського мандата, тобто після строку його повноважень. У цьому випадку - це закріплена в законі гарантія того, що депутат, після того як він виконав свій обов'язок і займається іншими справами, не будучи депутатом, не може бути притягнутий до відповідальності за те, як він виступав і голосував у парламенті. Індемнітетом у ряді країн називають депутатську заробітну плату або винагороду за діяльність. Слід сказати, що в більшості західних країн ця винагорода досить висока.

Крім спеціальних прав, депутат має певні обов'язки. Депутат насамперед зобов'язаний і має право брати участь у засіданні парламенту (у своїй палаті або на загальних засіданнях). У певних країнах існує сувора парламентська дисципліна (ФРН), і за неявку депутата на засідання палати до нього застосовуються заходи впливу, такі, наприклад, як позбавлення половини заробітної плати, попередження тощо. У деяких країнах немає суворої парламентської дисципліни, наприклад, у Конгресі США депутати присутні на засіданнях тільки для розгляду особливо важливих питань або на голосуваннях.

95. Парламентські комітети і комісії в зарубіжних країнах та їх повноваження

Найголовнiшим елементом внутрiшньої структури парламентiв є комiсiї (комiтети). Теоретично їхня роль визначається як попередня пiдготовка питань, якi потiм мають розглядатись на сесiйних засiданнях. Фактично ж комiсiї самi вирiшують наперед багато з цих питань, а палати i парламен-ти в цiлому нерiдко майже автоматично затверджують їхнi пропозицiї. При цьому вважається, що дiяльнiсть комiсiй дає змогу швидше, нiж у самих па-латах, i на вищому професiйному рiвнi вирiшувати парламентськi справи.

Види комісій:

· Постійні: В англомовних та деяких iнших країнах вони на-зиваються постiйними комiтетами. У двопалатних парламентах постiйнi комiсiї, як правило, утворюються в кожнiй з палат. Постiйнi комiсiї зви-чайно працюють протягом сесiї парламенту, але в цiлому рядi країн вони утворюються на весь строк скликання парламенту. Однiєю з головних функцiй постiйних комiсiй є детальний розгляд законопроектiв. В iталiї постiйнi комiсiї мають право не тiльки розглядати, а й затверджувати законопроекти, що виключає подальшу парламентську процедуру їх прийняття. До функцiї постiйних комiсiй також вiднесено обговорення iнших питань порядку денного парламенту. Кiлькiсть постiйних комiсiй у парламентах помiтно рiзниться: вiд шести в кожнiй з палат парламенту Францiї до двадцяти чотирьох у бундестазi ФРН.

· Спеціальні: можуть мати найрiзноманiтнiшу предметну компетенцiю. В нижнiй палатi парламенту Канади спецiальнi комiтети створюють для розгляду якогось окремого питання або для пiдготовки конкретного законопроекту. У Францiї спецiальнi комiсiї створюють для розгляду будь-якого законопроекту на вимогу уряду, голови палати або кожної з постiйних комiсiй. Тим самим спецiальнi комiсiї за своєю компетенцiєю конкурують з постiйними комiсiями. У парламентi Фiнляндiї спецiальнi комiсiї займаються пiдготовкою питань порядку денного надзвичайних сесiй.

· Слідчі: Слiдчi комiсiї займаються питан-нями державно-полiтичного життя, якi мають певний суспiльний резонанс: вiд розслiдування зловживань окремих парламентарiїв та урядовцiв до мас-штабних полiтичних скандалiв. Їм звичайно надано широкi повноваження: викликати свiдкiв та експертiв, вести протоколи, фiксувати докази тощо.

· Інші

Для керiвництва своєю роботою самi комiсiї або палати обирають голiв комiсiй. Нерiдко для цього навiть створюється колегiальний орган - бюро комiсiї. В парламентi Японiї голiв постiйних комiсiй обирають палати, а спецiальних - самi комiсiї. В палатi громад парламенту Великобританiї голiв постiйних i спецiальних комiтетiв призначає спiкер.

При формуваннi всього складу постiйних, спецiальних та слiдчих комiсiй також застосовуються рiзнi способи. У бiльшостi країн членiв комiсiї призначає голова палати з урахуванням пропозицiй парламентських фракцiй. У Норвегiї, Фiнляндiї, а також у Великобританiї та в бiльшостi iнших англомовних країн склад комiсiй (комiтетiв) визначає спецiальна вiдбiркова комiсiя палати. У США членiв постiйних i спецiальних комiтетiв, а та-кож комiтетiв з розслiдування в бiльшостi випадкiв формально призначають голови палат i затверджують палати, хоча практично вiдповiднi призначен-ня робляться парламентськими структурами полiтичних партiй.

Основний закон ФРН припускає можливiсть створення так званого загального комiтету. Вiн не має постiйного характеру i може бути сформо-ваний лише за надзвичайної ситуацiї, коли скликання повного складу бун-дестагу або наявнiсть його кворуму неможливi. До такої надзвичайної си-туацiї вiднесено констатацiю урядом факту озброєної агресiї щодо територiї держави або безпосередньої загрози такої агресiї.

96. Судові повноваження парламенту в зарубіжних країнах

До компетенції парламентів деяких держав входять судові повноваження. У Великобританії представницький орган у випадках так званих злочинів проти парламенту або порушення парламентських привілеїв та імунітетів нерідко бере на себе судові функції.

Найважливішими парламентськими повноваженнями судового характеру є повноваження, пов'язані з відповідальністю з використанням процедури імпічменту та інших подібних процедур.

97. Парламентський контроль за діяльністю уряду в зарубіжних країнах

Головною формою парламентського контролю нерідко називають постановку питання у представницькому органі про довіру уряду. Результатом постановки питання про довіру уряду може бути його відставка. Тому в такому випадку слід говорити не про парламентський контроль за урядом, а взагалі про відповідальність уряду. Най поширенішою формою контролю в країнах з парламентарними та змішаною республіканською формами правління є запитання депутатів, звернені до глави уряду або окремих міністрів. Запитання можуть бути усні й письмові. Для оголошення усних запитань у парламентах звичайно встановлюється спеціальний час. Для відповіді на письмові запитання члени уряду завжди мають певний час, наприклад, відповідь надати на пізніше, ніж через 30 днів (Бельгія, Франція). Ще одним способом впливу парламенту на уряд є інтерпеляція і наближені до неї процедури. Інтерпеляція - це сформульована одним або групою депутатів і подана в письмовій формі вимога до окремого міністра чи глави уряду дати пояснення з приводу конкретних дій або з питань загальної політики. На відміну від звичайних депутатських запитань, які можуть бути поставлені в процесі роботи обох палат, інтерпеляції, за деякими винятками, вносяться тільки в нижні палати, перед якими уряди несуть відповідальність. Парламентська практика Великобританії та інших англомовних країн не знає процедури інтерпеляції. Своєрідним замінником тут є пропозиція - це проект резолюції, в якій визначається позиція нижньої палати з певного питання. Ще однією формою контролю є робота омбудсмана - спеціальної посадової особи, до компетенції якої входить розгляд скарг громадян на діяльність органів влади та посадових осіб. Серед форм парламентського контролю за урядами можна віднести регулярні обговорення їхніх звітів (Швейцарія). До традиційних форм парламентського контролю за діяльністю органів ВВ звичайно відносять роботу постійних, спеціальних та слідчих комісій (комітетів) парламенту. При цьому такий контроль тією чи іншою мірою притаманний практиці всіх розвинутих країн, незалежно від форми державного правління. Прийняті й інші форми парламентського контролю за діяльністю уряду. Так, в деяких країнах встановлено порядок, за яким уряд щороку повинен звітувати перед парламентом про загальний фінансовий стан та реалізацію урядом державного бюджету. Однак більш прийнятим є інший порядок, за яким відповідна інф-я передається урядом постійній комісії з фінансово-бюджетних питань.

98. Відповідальність парламентів і депутатів в зарубіжних країнах

Депутати - професійні парламентарі, які з моменту отримання депутатського мандата наділяються спеціальними правами та привілеями, найважливішим з яких є невідповідальність і недоторканість (імунітет) депутата.

Невідповідальність означає, що парламентарій не відповідає за дії, висловлювання, безпосередньо зв'язані з його депутатською діяльністю, як в період, так і після спливу строку своїх повноважень (депутатський індемнітет). В теорії і практиці англомовних країн цей термін замінений поняттям привілею свободи слова. В деяких країнах цьому принципу надають дещо звуженого значення. Так, у Латвії та ФРН депутати на загальних підставах несуть відповідальність за наклеп, а у Литві - за наклеп і образу.

Імунітет полягає в тому, що депутат без згоди парламенту чи його керівних органів не може бути притягнутий до відповідальності та арештований за здійснення правопорушення, крім випадків, якщо він був затриманий на місці здійснення злочину.

В деяких країнах депутати користуються імунітетом тільки під час парламентських сесій (Бельгія, Люксембург, Японія, Франція).

Згідно британської конституційної системи депутат не користується імунітетом при порушенні кримінальної справи проти нього. Практично в усіх країнах депутат позбавляється іменітету у випадку затримання його на місці злочину: арешт здійснюється без санкції парламенту. У ФРН без дозволу парламенту не можна пред'являти навіть цивільні позови.

У Фінляндії це можливо у випадку, коли його дії кваліфікують як злочин, за вчинення якого передбачено позбавлення волі на строк не менше, ніж шість місяців, у Швеції, якщо міра покарання визначена в два роки, а в Македонії, Словенії, Хорватії та Югославії - п'ять років позбавлення волі. У цілому тенденції розвитку конституційного права в сучасних умовах характеризуються послабленням депутатського імунітету.



99. Поняття і юридична природа інституту глави держави в зарубіжних країнах

Глава держави - юридична категорія, що визначає це як посадову особу або орган, що займає вище місце в системі органів держави та здійснює функції представництва держави в цілому.

В більшості країн f глави Д. виконує один орган. Який орган - залежить від форми правління Д. Це може бути Президент або монарх. Винятком є колегіальний орган як глава держави - уряд (Швейцарія).

Юридичні форми глави Д.:

1.одноосібний монарх, що успадковує свою посаду (Вб, Бельгія, Японія);

2. одноосібний монарх, який призначається своєю сім'єю правлячої династії (Саудівська Аравія);

3. одноосібний монарх федеративної держави, обраний на певний період суб'єктами даної федерації (ОАЕ);

4. одноосібний президент, що обирається парламентом, народом або представницькою колегією на визначений термін (США, Індія);

5. вищий колегіальний орган, вибраний парламентом на визначений термін;

6. глава уряду, який здійснює ф-ії глави Д. (Німеччина);

7. генерал-губернатор - представник британського монарха в країнах-домініонах Британії (Австралія, Канада);

8. одноосібний або колегіальний глава Д., який узурпує владу на певний час (безстроково або довічно).

Глава Д. відповідно до свого статусу може входити до законодавчої і виконавчої влади (Індія), тільки виконавчої влади (США), не входити в жодну з гілок влади, взагалі може мати не визначений юридичний статус по відношенню до гілок влади.

Політична роль глави Д. іноді формується в К. і полягає:

- в повноваженнях стежити за дотриманням К.;

- в забезпеченні нормального функціонування публічної влади;

- в забезпеченні спадкоємності Д. (правонаступництва);

- він є гарантом національної незалежності, цілісності Д. і дотримання міжнародних договорів;

- є символом єдності і постійності.

100. Правове положення президента в республіках

Одні виділяють три види республіки, інші-шість.

*Суперпрезидентська: всі можливі важелі влади зосереджені в руках президента. Ставлячи законодавчу владу в підлегле становище, вони, власне кажучи, знищують систему стримувань і противаг, що є однією з характерних ознак "класичної" президентської республіки. Суперпрезидентську республіку встановлюють новітні конституції Туркменистану 1992 p., Узбекистану 1992 р. і Перу 1993 р. У всіх трьох випадках президент, крім звичайних повноважень, які йому належать у президентській республіці, може розпустити за своїм бажанням законодавчий орган влади. Конституції суперпрезидентських республік установлюють досить своєрідні підстави для розпуску парламенту. Так, президент Узбекистану може розпустити законодавчий орган "У разі виникнення в складі Олій Мажліса Республіки Узбекистан (офіційна назва вищого законодавчого органу в цій країні. - Авт.) непереборних розбіжностей, що ставлять під загрозу його нормальне функціонування, або кількаразового прийняття ним рішень, що суперечать Конституції" (ст. 95 Конституції Узбекистану 1992 p.). Подібне формулювання міститься в Конституції Перу 1993 р.

*Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім населенням, так як і парламент. В такій рес­публіці президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний парламенту. Наприклад, у США, Мексиці,

*"гібридна" президентська: "Гібридну" президентську республіку можна назвати своєрідною пародією на напівпрезидентську республіку. Представляє форма правління в Замбії (раніше випробувана в Кенії та інших африканських країнах), установлена Конституцією 1991 р. Суть її полягає в тому, що президент є главою держави і главою виконавчої влади, безпосередньо очолюючи уряд (кабінет міністрів), а поста прем'єр-міністра немає. Президент може розпустити парламент.

*Напівпрезидентська: Напівпрезидентську форму правління закріплюють новітні основні закони таких далеких одна від одної країн, як Польща ("Мала конституція" 1992 p.), Хорватія, Румунія, Монголія, Алжир, Гвінея, Мавританія, Габон, Намібія, Фіджі.

O президент республіки, як і за двох попередніх форм є главою держави, але не виконавчої влади, однак зовсім інакше (і досить характерно) визначаються роль і функції президента - він є "гарантом національної незалежності, єдності та територіальної цілісності" (ст. 80 Конституції Румунії 1991 p.), "стежить за дотриманням конституції, стоїть на варті суверенітету й безпеки держави, дотримання міжнародних договорів" (ч. 2 ст. 28 "Малої конституції" Польщі 1992 p.), "забезпечує послідовність і єдність Республіки й нормальне функціонування державної влади" (ст. 94 Конституції Хорватії 1990 p.), "забезпечує своїм арбітражем нормальне функціонування публічної влади" (це формулювання з Конституції Франції 1958 р. відтворюють новітні основні закони більшості франкомовних країн Африки);

o президент може скликати засідання уряду й головувати на них (ст. 87 Конституції Румунії, ст. 38 "Малої конституції" Польщі, ст. 102 Конституції Хорватії);

o президент має право "сильного" вето, подолати яке можна лише кваліфікованою більшістю голосів членів парламенту (ч. 1 ст. 33 Конституції Монголії, ст. 18 "Малої конституції" Польщі);

o президент може самостійно призначати референдум (ст. 98 Конституції Хорватії, ст. 90 Конституції Румунії, новітні конституції всіх франкомовних країн Африки);

o парламентський мандат, як правило, не може поєднуватися з міністерським портфелем.

*"гібридна" парламентська республіка ("чвертьпрезидентська"): Президент обирається загальним голосуванням громадян, що забезпечує йому досить значну незалежність від парламенту й de facto істотнішу роль у державно-політичному житті, ніж та, на яку він міг би розраховувати у суто парламентарній системі, де коло конституційних повноважень у глави держави зовсім ідентичне. Така форма правління закріплена у конституціях Литви 1992 p., Болгарії 1991 p., Словаччини 1991 p., вже давно існує, наприклад, у Фінляндії.

*Парламентська:

oпрезидент республіки наділяється статусом глави держави (п. 1 ст. 54 Конституції Чехії 1992 р., ст. 77 Конституції Естонії 1992 р., п. 1 ст. 101 Конституції Словаччини 1992 p.), чим, по суті, фактично й вичерпується опис ролі президента в системі органів державної влади;

oпрезидент республіки обирається не народом, а парламентом, а іноді - особливим органом, що включає членів парламенту й представників низки інших органів (ч. 2 ст. 54 Конституції Чехії, п. 2 ст. 101 Конституції Словаччини, ст. 79 Конституції Естонії, параграф 29 Конституції Угорщини);

oпрезидент не несе відповідальності за дії, пов'язані з виконанням своїх функцій (ч. З ст. 54 Конституції Чехії), відступ від цієї норми в Угорщині, Словаччині й Естонії видається нелогічним;

oпрезидент республіки має право розпускати парламент або одну з його палат у суворо визначених конституцією випадках (п. "в" ст. 64 Конституції Чехії, п. "д" ст. 102 Конституції Словаччини) або оголосити позачергові парламентські вибори (п. З ст. 78 Конституції Естонії);

oнайважливіші акти президента республіки, крім дій щодо призначення уряду, промульгації законів і низки особистих ініціатив, вимагають контрасигнації прем'єр-міністром або іншим відповідним членом уряду (ч. 3 ст. 63 Конституції Чехії, абзац 2 параграфа 30 Конституції Угорщини).

101. Компетенція глави держави в зарубіжних країнах

Глава держави - юридична категорія, що визначає це як посадову особу або орган, що займає вище місце в системі органів держави та здійснює функції представництва держави в цілому.

Особливості конституційного статусу глави держави визначають характер і обсяг його повноважень. Компетенція глави держави і його інституціональне значення нерідко встановлюються в конституціях у загальному вигляді.

Конкретний зміст компетенції глави держави тією чи іншою мірою співвіднесений із здійсненням законодавчої, судової та виконавчої влади. Її обсяг і вияви зумовлені формою правління.

У сфері, пов'язаній з діяльністю парламенту глава держави має право:

-скликати, іноді закривати сесії парламенту;

- скликати парламент на позачергові сесії;

- законодавчої ініціативи;

- промульгування законів;

- право відкладного вето;

право на конституційне звернення стосовно законопроектів.

Повноваження стосовно уряду:

- участь у формуванні уряду (+відставка уряду);

- інші залежать від форми правління.

Повноваження відносно судової влади:

- участь у формуванні органів судової влади;

- призначення суддів Конституційного суду, інших судових органів, іноді заступників;

- здійснює помилування та пом'якшення призначеного покарання;

- знімає судимість;

- здійснює амністію.

До надзвичайних повноважень відносяться:

- встановлення особистого статусу;

- відносини з громадянами і іноземцями;

- нагородження державними нагородами.

Повноваження відносно зовнішньої політики:

- укладає міжнародні договори, ратифікує та денонсує їх;

- приймає вірчі і відзивні грамоти акредитації дипломатичних представництв;

- акредитує і відкликає дипломатичні представництва в іноземних державах;

- є представником держави в зовнішніх відносинах.

Повноваження в сфері оборони і безпеки:

- є верховним головнокомандуючим збройних сил;

- має право вживати заходів по забезпеченню зовнішньої та внутрішньої безпеки.

102. Порядок зміщення глави держави в зарубіжних країнах

Звичайно пост президента стає вакантним після закінчення строку повноважень особи, що його займала. Достроково цей пост може стати вакантним внаслідок смерті, недієздатності або добровільної відставки президента, а також усунення його в порядку імпічменту або інших подібних процедур. Іноді встановлюється порядок дострокового усунення президента з поста на основі результатів референдуму. Конституції по-різному визначають порядок заміщення поста президента, що став достроково вакантним. У США його місце займає віце-президент. Спікер палати представників конгресу є другим після віце-президента на заміщення поста президента. Іноді обирається тимчасовий Президент (Мексика). Часто зустрічається ситуація, коли вакантний пост займають глава уряду, глава парламенту чи однієї з палат. У парламентарних республіках передбачається тимчасове заміщення поста президента лише до нових виборів, які мають відбутися у найближчий час, визначений конституцією. Взагалі, порядок заміщення глави держави в ЗК залежить від форми правління. Для монархій є характерним те, що монарха не можна усунути з поста юрид засобами. Його посада стає вакантною внаслідок: зречення; кардинальної зміни політичної ситуації (політ переворот).

103. Відповідальність глави держави в зарубіжних країнах

Виключенням із загального правила про безвідповідаль­ність глави держави за дії стосовно виконання ним своїх функцій, є три випадки, коли його можна буде судити в по­рядку окремої процедури -- імпічменту. Імпічмент (англ. impeachment) -- у дослівному перекладі означає брати під сумнів, притягувати до суду. Це трапляється у разі державної зради, навмисного порушення Конституції і законів, ха­барництва.

Імпічмент як процедура притягнення до відповідальності й суду над вищими державними особами в державній ієрар­хії з'явився вперше у Великобританії наприкінці XIV ст. У сучасних умовах імпічмент -- це досить тривала і складна процедура, що складається з кількох стадій: порушення справи, притягнення до кримінальної відповідальності й суду над главою держави (в порядку імпічменту можуть притяга­тися до відповідальності віце-президент, міністри, члени ор­ганів конституційного нагляду, голови палат парламентів).

Найбільш чітко процедура імпічменту розроблена кон­ституційним правом США.

Відповідальність глави держави залежить від форми державного правління. Як правило, для монархій характерним є відсутність у монарха відповідальності. У конституціях більшості монархій міститься положення, що монарх не несе політичної відповідальності за свої дії як глави держави або як формального глави ВВ. Вважається, що він діє за порадою своїх міністрів, які і несуть відповідальність. Президенти несуть відповідальність за правопорушення. За загальним правилом президент не несе політичної чи юридичної відповідальності за свої дії. Юридична невідповідальність гарантується інститутом недоторканості (це означає, що до усунення президента з поста проти нього не можна порушити кримінальну справу, арештувати тощо), а політична - інститутом контрасігнатури, під чим розуміють скріплення акту президента підписом глави уряду та міністра, відповідального за акт та його виконання. Проте, в особливих випадках президент підлягає відповідальності, що має передбачатися конституцією країни. Так, за державну зраду або інший злочин президент може бути усунутий з посади парламентом в порядку імпічменту. Рідко, проте іноді зустрічається для президента встановлення політичної відповідальності. У цьому випадку: 1) відклик президента з посади (здійснюється парламентом за пропозицією абсолютної більшості); 2) переслідування президента можливе лише за зраду батьківщині (рішення приймає парламент за дозволом конституційного суду). Політична відповідальність тягне за собою втрату посади та позбавлення права займати цю посаду протягом певного терміну.

104. Порядок формування і структура урядів у зарубіжних країнах та їх компетенція

Уряд - це колегіальний орган державної влади, що здійснює виконання законів та здійснення завдань у сфері управління. В залежності від форми правління і за ступенем участі парламенту у формуванні уряду можна розглянути дві основні моделі процедури утворення уряду: 1)парламентська, 2)позапарламентська. 1)перед усім така модель формування уряду існує в парламентарних республіках і монархіях, змішані республіки. Глава держави призначає главу уряду, який після свого призначення у встановлений конст. строк подає парламенту склад уряду і його програму для того щоб отримати довіру. Відповідне рішення парламенту приймається абсолютною більшістю голосів. В разі неотримання довіри парламентом, то тоді призначається нові кандидатури на посади в уряді. Як правило, глава уряду є лідер партії парламентської більшості (Італія, Іспанія, Польща тощо). 2)Характерна для президентських республік, дуалістичних монархій, а також деяких змішаних республік. Суттєвою рисою організації викон. влади є те, що повноваження глави держави і глави уряду поєднані в руках президента, посада прем'єр-міністра відсутня. В таких державах парламент не бере безпосередньої участі в формуванні уряду або його роль щодо цього значно обмежена. (США). До складу уряду, як правило, входять: 1)глава уряду, 2)замісник глави уряду; 3)міністри. Основною діючою особою в уряді є глава - премєр-міністер (канцлер, голова). Як було вже вище сказано, що в президентських респ. така посада відсутня. У багатьох країнах до складу уряду входять всі політичні керівники міністерств і відомств із загальнонаціональною компетенцією. Це призводить до меншої ефективності уряду. Тому у тих країнах де прийнята така модель в структурі уряду утворюють вужчу колегію. (Італія)

105. Юридичний і фактичний статус уряду в зарубіжних країнах

Для багатьох зарубіжних країн характерним є розрив між юридичним і фактичним статусом уряду. У більшості конституцій цих країн положення, що стосуються предметної компетенції уряду, відсутні або сформульовані досить поверхово. Законодавець керується принципом поділу влади і вважає, що межі між законодавчою, виконавчою і судовою владою абсолютно очевидні. Конституції багатьох держав (парламентських) усі виконавчі повноваження доручають не уряду, а главі держави, що не відповідає дійсності. При цьому уряд інколи наділяється суто дорадчими функціями при главі держави. Наприклад, конституції Данії і Норвегії, засновані на принципі поділу влади, падали широкі пра­ва у сфері управління королівські й владі. У них прямо зазначено, що виконавча влада належить королю (§3 Конституції Данії 1953 р. і § 3 Конституції Норвегії 1914 p.). Виходячи з цього король вважається джерелом повноважень для всіх органів виконавчої вла­ди. Взагалі це право монарха сугубо номінальне і не може бути розтлумачене як дискреційне повноваження корой и, тому що вибір визначається результатами парламентських виборів.

Не відповідають реальному стану речей і ті положения Конституції Франції 1958 р., які визначають компетенцію уряду: «Уряд визначає і здійснює політику наци. У його розпорядженні знаходяться адміністративні органи і Збройні Сили» (ст. 20). Проте загальновідомо, що реально влада зосереджена у руках глави держави.

У деяких конституціях містяться статті, що визначають компетенцію уряду, але тільки у загальних рисах. У федеративних державах (крім Швейцарії), як правило, розмежовується компе­тенция між союзом і суб'єктами федерації.

106. Глава уряду в зарубіжних країнах

Основною діючою особою уряду є його глава - прем'єр-міністр (П-М), чи канцлер, чи голова. У президентських республіках систему ВВ очолює президент, а посада П-М відсутня. У країнах зі змішаною республіканською формою правління в силу дуалізму ВВ роль центру урядової організації і діяльності розподіляється між главою держави і уряду.При цьому головні урядові повноваження можуть бути сконцентровані або у президента, або у П-М. Так, у Франції встановлена основним законом орг-ція ВВ і існуюча практика зумовили перетворення президента на реального главу уряду. Офіційні засідання уряду Франції звичайно проходять під головуванням президента. За його дорученням на них може головувати П-М. Разом з тим П-М у Франції зберігає досить широкі повноваження. Він керує діяльністю уряду, відповідає за національну оборону, забезпечує виконання законів, призначає на військові та цивільні посади тощо. Глава уряду пропонує парламенту чи президентові кандидатури міністрів, порушує питання про їхнє звільнення з посади, керує діяльністю уряду. Якщо П-М йде у відставку, то у відставку має піти весь уряд. П-М не тільки визначає склад уряду, а й звичайно вирішує питання його внутрішньої структури та організації. П-М не тільки керує засіданнями уряду, а й у багатьох випадках практично підміняє його. Розходження позицій з важливих питань між главою уряду і окремими його міністрами майже завжди вирішується не на користь останніх: якщо глава уряду вимагає відставки певного міністра, то це, по суті, вважається його правом. Іноді глава уряду заміщує тимчасово главу держави. Глава уряду призначається по-різному. Наприклад, у президентських республіках президент формує і очолює уряд (президент обирається всім населенням); у напівпрезидентських республіках глава держави призначає главу уряду за згодою парламенту; у парламентській республіці центральна роль належить парламенту, який обирає главу держави і повністю формує уряд; у дуалістичних монархіях монарх сам формує уряд і призначає П-М.

107. Правова природа контрасигнування

Контрасигнування (К-я) - скріплення підписом глави уряду та/або окремого міністра рішення, прийнятого главою держави. Без такого підпису рішення не дійсне. У різних країнах сфера застосування інституту К-я різна. В країнах з парламентарними формами правління контрасигнуються всі або майже всі акти президента (монарха), включаючи рішення про призначення глави уряду і його членів, про промульгацію законів, про повернення закону на повторний розгляд у парламент у про розпуск парламенту. Інститут К-я, використовуваний у таких формах і обсязі, не позбавлений суперечностей. Найбільше запитань виникає з приводу вимоги скріплення підписом глави уряду рішення глави держави про його ж призначення. Особливо це стосується ситуації, коли глава уряду контрасигнує акт про своє призначення ще до прийняття присяги або до інших дій, які б свідчили про офіційне займання посади. У країнах, де глава держави наділений більш широкими повноваженнями, сфера застосування інституту К-я обмежена. Так, у Франції не потребують К-я рішення про призначення Прем'єр-міністра, про референдум, про розпуск нижньої палати, про заходи надзвичайного хар-ру тощо. Досить широке коло питань вирішують самостійно глави держав у Португалії, Румунії і ін. Інститут К-я не можна сприймати однозначно і пов'язувати його лише з відсутністю у глав держав реальних владних повноважень. Призначення К-я, яке має досить давню традицію, виявляється насамперед у тому, щоб зняти політичну відповідальність за прийняті рішення з глави держави і покласти її на уряд та окремих його членів. Існує інше тлумачення цього інституту, за яким К-я забезпечує гарантії проти зловживань повноваженнями з боку обох сторін, що ставлять свої підписи - глави держави і уряду. Отже, інститут К-я є важливою складовою державно-правової практики країн з парламентарними і змішаною республіканською формами державного правління.

108. Конституційна та юридична відповідальність уряду та його членів

Конституційна відповідальність настає за порушення не конкретної норми, а загальних вимог конституційно-правових приписів. Сюди насамперед можна віднести: 1) позитивну відповідальність уряду перед президентом країни і (або) парламентом; 2) "негативну відповідальність" або відповідальність у порядку імпічменту за дії, що суперечать закону.

Політична відповідальність уряду в країнах з парламентарними та змішаною республіканською формами правління нерідко називають парламентською відповідальністю, пов'язуючи це її визначення з тим, що усі відповідні процедури відбуваються у парламенті. В президентських же республіках уряд, тобто кабінет при главі держави, несе політичну відповідальність перед президентом, який може відправити у відставку міністрів при несхваленні їхніх дій.

Конституційній теорії і практиці зарубіжних країн відомі два різновиди політичної відповідальності уряду - колективна та індивідуальна. Наприклад, в Іспанії, Казахстані, Росії, Чехії та Японії та в деяких інших країнах припускається тільки колективна відповідальність. У ст. 108 Конституції Іспанії, зокрема, зафіксовано таке положення: "За свою політичну діяльність Уряд несе солідарну відповідальність перед Конгресом депутатів". За конституційним же правом ФРН ця відповідальність має індивідуальний характер, що знайшло свій відбиток у ст. 65 Основного закону: "Федеральний канцлер визначає основні напрями політики і несе за них відповідальність. У межах цих основних напрямів кожний федеральний міністр самостійно і під свою відповідальність веде справи своєї галузі".

Звичайно, колективна відповідальність міністрів може поєднуватися з індивідуальною відповідальністю останніх за доручену їм сферу діяльності. Ця практика характерна для таких держав, як Гватемала, Греція, Коста-Рика, Колумбія, Уругвай, Словаччина.

109. Основні моделі органів судової влади у зарубіжних країнах

Виділяють дві основні моделі судових систем:

· англо-американську (англосаксонську)

u наявність системи судів, які розглядають основні види загальних судових справ (кримінальне, адміністративне, цивільне судочинство);

u ця модель має загальний всеохоплюючий характер, але не виключається створення окремих спеціалізованих органів, наприклад, ювенільних судів (судів у справах неповнолітніх), патентних, митних, податкових та інших судів.

u Як правило система загальних судів має багаторівневу, ієрархічну структуру, покликану гарантувати судову діяльність від помилок, забезпечувати всебічне дослідження як фактичних, так і правових аспектів у справах, що розглядаються судом, і однакове застосування правових норм на всій території держави.

u Характерним є широке використання судового прецеденту.

u Різновид цієї судової системи існує у деяких федеративних державах (США, Мексика), де паралельно функціонують федеральна судова система та система судів кожного штату. В обох випадках суди здійснюють усі види судочинства, компетенція цих судів відрізняється в основному тим, яке законодавство застосовується (федеральне чи штату). Такий дуалізм судової системи притаманний США, оскільки на території кожного штату діють і федеральні суди і суди кожного штату, цей територіальний паралелізм виник історично, оскільки на момент створення США у кожному штаті існувала своя судова система. Кожна з цих систем зберігає відносну автономію у юрисдикції, багато в чому їх компетенція перехрещується, при цьому в окремих справах Верховний Суд США визнаний вищим органом всієї національної системи.

· романо-германську (європейську континентальну)

u існування поряд із системою судів загальної юрисдикції інших самостійних спеціалізованих систем судів на чолі зі своїми вищими судами. Ці системи є незалежними, автономними.

u Особливе місце належить конституційним судам.

u Особливу гілку можуть створювати військові суди.

u Судовий прецедент в цій системі використовується досить рідко.

u Судова система має інстанційний характер.

Інколи виділяють соціалістичну модель (судова влада майже повністю підконтрольна партійній владі, а члени суддівського корпусу входять до складу партійної номенклатури, не реалізується принцип розподілу влад, специфіка формування суддівського корпусу: виборність усіх суддів та народних засідателів) та мусульманську модель (поряд із державними судами діють суди шаріату, мусульманському суду підлягають лише єдиновірці або особи, що погодилися на такий суд, народні засідателі, присяжні тут відсутні, судочинство здійснюється за канонами шаріату; в деяких мусульманських країнах відсутня процедура оскарження рішень суду, звертатися можна лише до імама - вищої духовної особи в державі).