Конституційне право зарубіжних країн

Поняття і суть конституцій. Підстави виникнення, змін, припинення конституційно-правових відносин. Конституційна право і дієздатність громадян у зарубіжних країнах. Релігійні джерела права в мусульманських країнах. Поняття і характерні риси громадянства.

Рубрика Государство и право
Вид шпаргалка
Язык украинский
Дата добавления 21.03.2015
Размер файла 268,2 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

2)федерація, заснована на автономії, суб'єкти якої - державні утворення, що не мають ознак суверенітету, але мають певну самостійність щодо вирішення питань місцевого значення (сецесія).

Юридичні ознаки:

-наявність К федерації в цілому і К у кожного з його суб'єктів і, відповідно, системи законодавства у її суб'єктів;

-існування громадянства як у усієї федерації, так і громадянства її суб'єктів;

-у міжнародних стосунках може виступати як федерація в цілому, так і кожен з її суб'єктів.

Всі суб'єкти федерацій мають однаковий юридичний титул: з позиції вивчення їх політико-правового статусу вони є державними утвореннями. Державні утворення не можуть здійснювати самостійну внутрішню (з багатьох питань) і зовнішню політику.

Зміст політико-правового статусу державних утворень виявляється у тому, що суб'єкти багатьох федерацій наділені установчою владою, тобто можуть приймати власні конституції, які повинні відповідати федеральним основним законом. Водночас загальною рисою є наявність у кожного суб'єкта власної системи органів влади, зокрема законодавчих, виконавчих, судових. Прийнято навіть виділяти вищі органи суб'єктів федерації. Конституції країн встановлюють 4 основних принципи розмежування компетенції двох систем органів влади:

1.в основах закону Австралії, Бразилії, Мексики, США, Швейцарії та Югославії визначена сфера виключної компетенції федерації, а сфера компетенції суб'єктів утворюється шляхом передачі їм так званих залишкових повноважень, тобто тих, які не віднесені К до виключно федеративних.

2.К Канади визначає 2 сфери виключної компетенції - сферу федерації і сферу суб'єктів федерації. Для цього встановлено 2 переліки питань, віднесені відповідно до повноважень федерального парламенту і законодавчих органів провінцій.

3.Основний закон ФРН також встановлює 2 сфери компетенції. Це робиться шляхом визначення виключної компетенції федерації і так званої конкуруючої компетенції. У сфері конкуруючої компетенції можуть приймати рішення як федеральні органи, так і органи земель. За суб'єктами федерації залишається тільки право законотворчості з тих питань, які не включені до двох відповідних переліків.

4.К Індії встановлює 3 предмети сфери компетенції: виключну компетенцію федерації, виключну компетенцію штатів і спільну (конкуруючу) компетенцію федерації та штатів. До особливостей індійської федерації слід віднести детальну регламентацію змісту відповідних сфер.

72. Сучасні теорії федералізму

· Теорія дуалістичного федералізму представляла федеративну державу як складне єдине ціле, в основі якого лежать дворівнева структура і обопільне невтручання в сферу повноважень , як федерального Центру, так і суб'єкта Федерації. Федеральний Центр має мінімально необхідні для управління країною повноваження, все інше знаходиться в компетенції суб'єктів Федерації

· Теорії дуалістичного федералізму протистояла теорія прав штатів, передбачала суверенітет штатів і право штату на вихід зі створеного союзу.

· Теорія кооперативного федералізму- рівні федерації як взаємопов'язані і співпрацюють, стверджує перевагу використання погоджувальної та договірного характеру вирішення питань та вирішення конфліктів між федерацією і її суб'єктами. У 70-80-ті роки ХХ століття сформувалося багато нових концепції федералізму (конкурентного федералізму, технократичного федералізму, федеративного суспільства, нового федералізму та ін)

· Концепція нового федералізму - осн.ідея- необхідність повернення суб'єктам Федерації повноважень, привласнених, на думку прихильників цієї концепції, Федеральним Центром.

· Концепція конкурентного федералізму звернена до теми змагальності суб'єктів Федерації: конкурентна початок, властиве федеративної системі , розглядається в ній як одна з найважливіших переваг федеративного устрою.

· Концепція федеративної суспільства заснована на ідеї первинності суспільства і вторинність його інститутів.

· Концепція технократичного федералізму піднімає проблему зрощування федеральної влади з вищими посадовими особами суб'єктів Федерації, що веде до створення закритих корпоративних взаємин. Висновок: багато сучасних концепції федералізму представляють собою не цілісні вчення , а лише теорії, розроблені або стосовно до одного з елементів федеративного устрою держави, або ж для вирішення якоїсь конкретної проблеми.

73. Федерація, як форма державного устрою зарубіжних країн та її ознаки

· Австрійська Республіка

· Боснія і Герцеґовина

· Королівство Бельгія

· Російська Федерація

· Федеративна Республіка Німеччина

· Швейцарська Конфедерація

· Ісламська Республіка Пакистан

· Малайзія

· Об'єднані Арабські Емірати

· Канада

· США

Федеративна форма державного устрою має такі характерні ознаки:

1. Територія федеративної держави в політико-адміні-стративному плані не є єдиним цілим. Вона складається з територій суб'єктів федерації. У деяких федераціях поряд з державними утвореннями наявні такі територіальні одиниці, які не є суб'єктами федерації і не входять до їх складу. Прикладом може бути федеральний округ Колумбія в США з розташованою у ньому столицею держави Вашингтон.

Державні утворення, які складають федерацію, не є державами у повному розумінні слова, оскільки вони не мають такої обов'язкової ознаки держави, як суверенітет, тобто верховенства на своїй території і незалежності у зовнішніх зносинах. Верховенство на території суб'єктів федерації мають центральні (федеральні) органи державної влади. Суб'єкти федерації не можуть мати власної грошової одиниці, армії, виступати суб'єктом міжнародного права. У разі порушення загальнофедеральної конституції або загальнофедерального законодавства центральна влада має право застосування примусових заходів стосовно суб'єктів федерації. За суб'єктами федерації не визнається право одностороннього виходу (сецесії) з союзу (виняток становили лише СРСР і ЧССР, конституції яких таке право передбачали, проте правового механізму виходу не існувало).

2. У більшості федеративних держав поряд із загально-федеральною конституцією і загальнофедеральними законами діють конституції і закони суб'єктів федерації. При цьому забезпечується верховенство федеральної конституції і федеральних законів. Суб'єкти федерації наділяються правом видання законодавчих актів у межах конституційно встановленої для них компетенції. Ці акти діють лише на території суб'єкта федерації й повинні відповідати федеральному законодавству.

3. У федеративній державі поряд із федеральною системою органів законодавчої, виконавчої та судової влади існують системи органів законодавчої, виконавчої та судової влади суб'єктів федерації. Порядок їх організації і компетенцію визначають, як правило, конституції суб'єктів федерації. Загальною закономірністю є те, що організація органів влади суб'єктів федерації майже завжди копіює федеральну форму правління.

4. Відмінною ознакою федеративного державного устрою є двопалатна структура союзного парламенту. В минулому були однопалатні парламенти при федеративному державному устрої. Нині двопалатна структура парламенту прийнята майже в усіх федеративних державах. При цьому верхня палата забезпечує представництво суб'єктів федерації.

5. У більшості федерацій поряд з федеральним громадянством існує і громадянство суб'єктів федерації. Тут ідеться не про подвійне громадянство, а про два рівні громадянства однієї держави. Передумовою отримання громадянства суб'єкта федерації є наявність загальнофедерального громадянства. Наявність громадянства суб'єкта федерації впливає на зміст правового статусу громадянина всередині країни, але в міжнародно-правовому плані всі громадяни федеративної держави мають єдиний статус.

Федеративна держава може утворюватися:

· в результаті договору між незалежними суб'єктами про створення нового державного об'єднання з перетворенням учасників договору у суб'єктів федерації (так були утворені США);

· шляхом приєднання до держави нових територій і наділення їх правами суб'єкта федерації (так, до США в результаті завоювання був приєднаний штат Техас, шляхом купівлі -- штати Луїзіана та Аляска) або утворення нових суб'єктів федерації на частині території раніше існуючої держави (наприклад, утворення п'яти нових німецьких земель на території колишньої НДР);

· в результаті підвищення статусу регіональних утворень і перетворення їх на суб'єкти федерації (Бельгія);

· шляхом еволюції конфедерації у федеративну державу з перетворенням колишніх незалежних держав у суб'єктів федерації (так були утворені Швейцарія та Об'єднані Арабські Емірати).

74. Правове положення суб'єктів федерації

Територiя федеративної держави розглядається як су-купнiсть територiй суб'єктiв федерацiї - штатiв (Австралiя, Бразилiя, Венесуела, iндiя, Малайзiя, Мексика, Нiгерiя), провiнцiй (Аргентина, Канада, Пакистан), земель (Австрiя, ФРН), республiк (Росiя, Югославiя), кантонiв (Швейцарiя). Прикладом такої федерацiї може бути Росiя, в якiй, крiм рес-публiк, до суб'єктiв федерацiї вiднесенi за Конституцiєю 1993 р. краї, об-ластi, мiста федерального значення (Москва i Санкт-Петербург), а також автономна область i автономнi округи. І хоч усi названi суб'єкти визна-ються рiвноправними, правовий статус республiк визначається федеральною кон-ституцiєю i конституцiями самих республiк, а статус iнших суб'єктiв - федеральною конституцiєю i статутами цих суб'єктiв, прийнятими вiдповiдними законодавчими (представницькими) органами. До цього слiд додати, що деякi суб'єкти росiйської федерацiї входять до складу iнших, наприклад, автономнi округи у складi країв i областей.Проте всi суб'єкти федерацiй мають однаковий юридичний титул: з позицiй визначення їх полiтико-правового статусу вони є державними утвореннями. Державнi утворення не є державами, хоча нерiдко надiленi багать-ма вiдповiдними ознаками, крiм державного суверенiтету. iншими словами, державнi утворення не можуть здiйснювати самостiйну внутрiшню (з бага-тьох питань) i зовнiшню полiтику. З цим пов'язане i те, що за суб'єктами федерацiй не визнається право виходу - так зване право сецесiї. Змiст полiтико-правового статусу державних утворень виявляється також у тому, що суб'єкти багатьох федерацiй надiленi установчою вла-дою, тобто можуть приймати власнi конституцiї, якi повиннi вiдповiдати федеральним основним законам. Водночас загальною рисою є наявнiсть у кожного суб'єкта власної системи органiв влади, зокрема законодавчих, виконавчих i судових органiв. В основних законах Австралiї, Бразилiї, Мексики, США, Швей-царiї i Югославiї визначена сфера виключної компетенцiї федерацiї, а сфера компетенцiї суб'єктiв утворюється шляхом передачi їм так званих залишкових повноважень, тобто тих, якi не вiднесенi конституцiями до виключно федеральних.

75. Політичні режими в зарубіжних країнах

Під політичним режимом розуміється сукупність елементів ідеологічного, інституціонального й соціологічного порядку, що сприяють формуванню політичної влади цієї країни на певний період.

Політичний режим визначають -сукупність методів і способів здійснення політичної влади, в тому числі державної, партійної, громадської (суспільної).

Критерії виокремлення того чи іншого політичного режиму:

· спосіб організації органів державної влади і взаємовідносини між ними;

· методи їх діяльності;

· місце і функції політичних партій та інших громадських організацій;

· характер законодавства;

· ступінь гарантованості та дотримання прав і свобод громадян;

· відносини між державою та індивідом;

· політична доктрина, на якій спирається відповідний політичний режим;

· ідеологію, яку захищає;

· соціальна база та ін

Політичний режим визначається способом і характером формування представницьких установ, органів влади, співвідношенням законодавчої, виконавчої і судової влади, центральних і місцевих органів, становищем, роллю та умовами діяльності громадських організацій, рухів, партій, правовим статусом особи, ступенем розвитку демократичних свобод.

· Демократичний: це така форма держави, його політичний режим, при якому народ або його більшість є (вважається) носієм державної влади. Властивості: Юридичне визнання верховної влади народу. Періодична виборність основних органів влади. Загальне виборче право, що гарантує кожному громадянину брати участь у формуванні представницьких інститутів влади. Рівність прав громадян на участь в управлінні державою, тобто кожний громадянин, має право не тільки обирати, але і бути вибраним на будь-яку виборну посаду. Ухвалення рішення по більшості поданих голосів і підкорення меншини більшості. Контроль представницьких органів за діяльністю виконавської влади. Підзвітність виборних органів своїм виборцям.

o Пряма демократія - весь народ (має право голосу) безпосередньо ухвалює рішення і стежить за їх виконанням. Така форма демократії найхарактернішої є для ранніх форм демократії, наприклад, для родової общини. Пряма демократія існувала і в античні часи в Афінах. Так головним інститутом влади був Народний збір, який ухвалював рішення і нерідко міг організовувати їх негайне виконання. Подібного роду демократія існувала і в Стародавньому Римі, в середньовічному Новгороді, у Флоренції і у ряді інших міст-республік.

o Плебісцитарна демократія - народ ухвалює рішення лише в певних випадках, наприклад, під час референдуму з якогось питання.

o Представницька демократія - народ обирає своїх представників, і вони від його імені управляють державою або якимсь органом влади. Представницька демократія є найпоширенішою формою народовладдя. Недоліки представницької демократії полягають в тому, що народні обранці, отримавши владні повноваження, не завжди виконують волю тих, кого вони представляють.

· Антидемократичний

o Авторитарний: політичний режим, при якому вся повнота влади зосереджена у однієї особи (монарха, диктатора) або правлячої групи. Властивості: Монополія на владу однієї групи, партії або коаліції, яка ні перед ким не підзвітна. Повна або часткова заборона на діяльність опозиції. Сильно централізована моністична структура влади. Збереження обмеженого плюралізму, наявність диференційованих відносин між суспільством і державою. Спадкоємство і кооптація як головні способи формування панівної політичної еліти. Відсутність можливості не насильницької зміни влади. Використовування силових структур для утримання влади. авторитарний режим Ф.Кастро, встановлений в 1959 р. на Кубі, переріс потім в тоталітаризм. У ряді ж інших держав (Кореї, Чилі, Таїланді, Гаїті, Панамі, Аргентині і деяких інших латиноамериканських країнах) авторитаризм поступово еволюціонував по шляху демократії. Проте існують і держави з вельми вираженим авторитарним режимом (Саудівська Аравія, Бруней, Оман, Абу-Дабі, Дубай та ін.).

o Тоталітарний: Термін «тоталітаризм» походить від середньовічного латинського слова «totalis», що означає «цілий», «повний», «загальний». Тоталітаризм - це повний контроль і жорстка регламентація з боку держави всіх сфер життєдіяльності суспільства, кожної людини за допомогою прямого озброєного насильства. Держава поглинає все суспільство і конкретну людину. Термін «тоталітарний» ввів в політичний лексикон лідер італійських фашистів Б.Муссоліні (1883-1945). Властивості: централізоване керівництво і управління у сфері економічної; загального контролю над поведінкою індивідів у сфері соціальної; визнання керівної ролі однієї партії у сфері політичної і здійснення її диктатури; панування офіційної ідеології у сфері духовної і примусове нав'язування її членам суспільства; зосередження в руках партії і держави засобів масової комунікації (преси, радіо, телебачення, кіно); керівної особи на всіх рівнях, влада на всіх рівнях знаходиться в руках не підзвітної народу номенклатурної адміністрації; зрощення партійного і державного апарату, контроль виконавськими органами виборних; каральних органів з підкорення законам і суспільству і. як результат, свавілля у вигляді державного терору і масових репресій.

§ комуністичний тоталітаризм («лівий»): існував в СРСР і інших соціалістичних державах. Нині в тій чи іншій мірі він існує на Кубі, в КНДР, В'єтнамі, Китаї. виявився найбільш живучий

§ фашизм: вперше був встановлений в Італії в 1922 р. Тут тоталітарні риси були виражені не повною мірою. Фашистські режими існували також в Іспанії. Португалії, Чилі.

§ націонал-соціалізм («правий»): виникає в Німеччині в 1933 р. Йому властиві майже всі загальні риси тоталітаризму. Націонал-соціалізм має спорідненість з фашизмом, поєднує в собі ознаки одного та іншого.

76. Вплив змін у політичному режимі на форми держави в зарубіжних країнах

77. Демократичний вид політичного режиму - поняття, ознаки, суть

Перше уявлення про демократію як форму правління виникло в античній Греції. Аристотель визначав демократію як "правління всіх".

Класичне визначення демократії дав А. Лінкольн:

Демократія -- правління народу, обране народом, для народу.

Характерною особливістю демократичного політичного режиму є децентралізація, роззосередження влади між громадянами держави з метою надання їм можливості рівномірного впливу на функціонування владних органів.

Основними ознаками демократичного політичного режиму є:

- наявність конституції, яка закріплює повноваження органів влади й управління, механізм їх формування;

- визначено правовий статус особистості на основі принципу рівності перед законом;

- поділ влади на законодавчу, виконавчу та судову з визначенням функціональних прерогатив кожної з них;

- вільна діяльність політичних і громадських організацій;

- обов?язкова виборність органів влади;

- розмежування державної сфери та сфери громадянського суспільства;

- економічний та політичний, ідеологічний плюралізм (заборони торкаються лише антилюдських ідеологій).

Демократії властива зміна лідерів. Лідерство може бути як індивідуальним, так і колективним, але завжди має раціональний характер. Демократичний режим характеризують високий рівень суспільного самоврядування, переважаючий консенсус у відносинах між владою й суспільством. Одним із головних принципів демократії є багатопартійність.

Конституція держави, що стала на шлях демократії, повинна виконувати три основні завдання:

- фіксувати певну форму правління;

- закріплювати й виражати згоду народу;

- регламентувати повноваження урядових структур.

Головні цінності, притаманні для демократичного режиму:

· Суверенітет народу. Визнання цього принципу означає, що народ є джерелом влади, саме він вибирає своїх представників влади і періодично їх змінює. Визнання цього принципу означає, що конституція, форма правління можуть бути змінені при загальній згоді народу і за встановленими, закріпленими в законі процедурами.

· Періодична виборність головних органів влади дозволяє забезпечити чіткий легітимний механізм правонасту-пності влади. Державна влада народжується з чесних виборів, а не завдяки військовим переворотам і заколотам. Влада вибирається на певний і обмежений термін.

· Всезагальне, рівне виборче право і таємне голосування. Демократичні вибори передбачають реальну змагальність різних кандидатів, альтернативність вибору, реалізація принципу "один громадянин - один голос" розкриває зміст політичної рівності.

· Гарантія основних прав людини. Права людини характеризують принципи відносин між державою і громадянином та визначаються як свободи. Свобода - це захищеність особистості від свавілля інших людей і влади, захист від зубожіння і голоду. В преамбулі Загальної Декларації прав людини, прийнятої Генеральною асамблеєю ООН в 1948 році, описані чотири свободи: свобода слова, свобода переконань, свобода від страху і свобода від злиднів. Ці, а також інші свободи асоціюються з декількома категоріями прав.

· Громадянські права. Цими правами люди користуються як приватні особи, і вони захищають громадян від свавілля влади. До них можна віднести рівність всіх громадян перед законом, право на приватне життя, право не піддаватися тортурам, покаранню без суду, свободу віросповідання тощо.

· Політичні права дають громадянину можливість брати участь у процесі управління і впливати на прийняття рішень законодавчими і виконавчими органами: право вибирати і бути вибраним, свобода вираження політичних суджень, свобода голосування, право на демонстрації, право на створення політичних і суспільних організацій, право подавати петиції владі.

· Соціальні й економічні права. Реалізація цих прав - необхідна умова забезпечення політичної рівності. Пов'язано це з тим, що проголошення політичної рівності не усуває практики, що склалася, коли окремі громадяни через свій суспільний статус і благоустрій володіють великими можливостями впливати на владу, використовуючи для цього ЗМІ, безпосередні контакти з урядовими чиновниками, дружні зв'язки. Реалізація соціально-економічних прав покликана знівелювати соціальну нерівність, що є, і підвищити тим самим активність рядових громадян у політичному житті, нарешті, ці права закріплюють умови життя, які виступають своєрідним імунітетом проти страху нестатків, наприклад, страху перед безробіттям, злиднями. Вони включають у себе право на достойний життєвий рівень, гарантії соціального захисту, право на освіту і участь у культурному житті, доступ до охорони здоров'я. Зміст економічних прав зафіксовано в Міжнародному пакті про економічні, соціальні і культурні права (1966). Вони включають у себе право кожної людини заробляти собі на життя працею, яку вона вільно вибирає, і право на справедливі і сприятливі умови життя. Реалізація цих прав вимагає підкріплення гарантіями проти дискримінації при прийомі на роботу, в оплаті праці за ознаками статті, релігії, раси або мови. Забезпечення соціальних і економічних прав передбачає активність держави в розробці і здійсненні соціальних програм. Розглядаючи перспективи розвитку демократії, деякі автори вказують на актуалізацію в майбутньому вимог гарантій рівності у сфері екології.

78. Референдум і плебісцит

Референдум -- це голосування виборців з будь-якого важливого питання державного життя у країні. Питання, пов'язані з призначенням і проведенням рефе¬рендуму, у багатьох країнах регулюються їх конституціями, зако¬нами про вибори чи спеціальними законами про референдум.

Суб'єктами ініціативи проведения референдуму є глава дер­жави, парламент, уряд, органи місцевих влад (місцеві референдуми). Ініціативу проведения референдуму можуть виявляти також і виборці. Необхідна їх кількість і вся процедура такої ініціативи встановлюються законом.

У референдумі об'єктом волевиявлення є не людина (кандидат), а певне питання, з якого проводиться референдум, - закон, законопроект, конституція, поправка до конституції, яка-небудь проблема, що стосується міжнародного статусу відповідної країни, внутрішньополітична проблема.

За територією проведення:

· Загальнодержавні: проводяться в межах всієї державної території

· Місцеві: проводяться в окремих суб'єктах федерації або адміністративно-територіальній одиниці.

За предметом проведення:

· Конституційні: Предметом конституційного референдуму є або проект нової конституції, або конституційна реформа, або поправки до конституції (Франція, Японія, Швейцарія).

· Законодавчі: Предметом законодавчого референдуму може бути або проект закону, або закон, що вже набрав чинності.

В особливу групу зазвичай виокремлюють консультаційні референдуми, які проводяться для з'ясування волі виборчого корпусу у вирішенні важливих міжнародних питань (вступ Швейцарії в ООН, вступ Іспанії у НАТО, вступ у ЄЕС і подальше перебування в ньому Великобританії).

За підставою проведення та силою рішення:

· Обов'язкові: референдуми, необхідність проведення яких передбачена основним законом.

· Факультативні: проведення референдуму не є обов'язковим, також не є обов'язковим результат референдуму.

Розрізняють: а) обов'язковий референдум; б) плебісцит; в) всенародне опитування (консультативний референдум).

На референдум може бути поставлене як одне питання, так і кілька питань. Наприклад, відповідно до італійського законодавства, якщо в один день проводиться відразу кілька референдумів або виборцеві ставиться кілька питань, то вони друкуються на окремих бюлетенях або навіть на папері різних кольорів. Австрійський закон, навпаки, пропонує всі питання друкувати на одному бюлетені. Такий бюлетень може бути збільшеного розміру, щоб усі питання вмістилися на цьому папері, а питання нумеруються порядковими цифрами.

Плебісцит - це голосування виборців, але часто плебісцитом називають голосування з питання про політичну долю держави або території, на якій воно розташоване. З юридичної точки зору різниці між обов'язковим референдумом і плебісцитом немає. У обох випадках за підсумками голосування настають обов'язкові для органів влади правові наслідки. Рішення мають вирішальний характер І не підлягають затвердженню будь-яким органом.

Плебісцит був уперше проведений у період Великої французької революції 1789--1794 р., згодом він став широко визнаним інститутом міжнародного права. В 1944 р. Ісландія на основі плебісциту вийшла з Датського королівства й стала незалежною республікою; в 1945 р. у Монгольській Народній Республіці був проведений плебісцит, у ході якого народ цієї держави виразив свою волю зберегти незалежність від Китаю; в 1993 р. провінція Ерітрея за допомогою плебісциту виразила своє рішення відділитися від Ефіопії

79. Поняття і суть виборчого права в зарубіжних країнах

В об'єктивному розумінні'термін "виборче право" -- це сукупність правових норм, якими регулюються вибори у конкретній країні.

У суб'єктивному сенсі виборче право складається з активного і пасивного. Активне виборче право (право голосу) -- це право громадянина (підданого) стати активним учасником державно-правових відносин, які виникають при проведенні виборів, референдумів, при реалізації права відкликання депутатів у тих країнах, де відкликання передбачено. Пасивне виборче право, право бути обраним, обиратися до виборних органів держави і самоврядування або на виборні посади передбачає можливість висувати свою кандидатуру чи давати згоду на висунення. Сюди ж належить право бути зареєстрованим як кандидат, проводити передвиборну пропаганду, агітацію, працювати у виборчих округах.

Традиційно у вітчизняному законодавстві та практиці його застосування, а також у більшості зарубіжних країн як вихідні принципи виборчого права проголошуються загальність виборів, рівність, пряма чи непряма участь виборців у формуванні представницьких органів і в обранні посадових осіб, таємне голосування.

80. Принципи виборчого права в зарубіжних країнах

Принципи виб.п-ва, при дотриманні яких вибори вважаються демократичними:

· 1.Все загальність-всі гром-ни, не залеж.від статі, раси, мови, соц.,майн.стану, професії, осв., конфесії, політ.переконань мають п-во голосу.=цей принцип передбачає і законодавчі обмеження - виборчі цензи: (1) ценз гром-ва (в Аргентині для отримання актив.виб.п-ва потріб.бути гром-ном цієї д-ви 3 роки), 2) ценз осілості (для кандидата на пост През-нта США - 14 років), 3) віковий ценз (при пасивному виб.п-ві значно вищий: 50 р. - для През-нта Італії, 40 р. - Естонії, при актив.виб.п-ві більшість д-в ставлять вимогу досяг.18 років, 16 років - для Бразилії, Нікарагуа, Куби, Ірану, в деяких д-вах - 19-21 р.); 4) ценз статі; 5) реліг.ценз (напр.., щоб бути обраним в Парл-нт Ірану потрібно сповідувати іслам); 6) освітній ценз, його різновидом є ценз грамотності (в Африканс.д-вах - Руанда, Малаві, а також в Молдавії, Казахстані, Латвії, Литві, Естонії); 7) майн.ценз та ін.

· 2рівність виб.п-ва;=забор.встановлення переваг чи обмежень для кандидатів, які балотуються на виборах, забезпечення рінвих умов участі у виб.кампанії;=кож.виборець має рівну к-сть голосів;=порушенням цього принципу був т.зв.плюральний вотум, відповідно до якого одному виборцю в силу певних обставин могли надавати більшу к-сть голосів =деякі кр-ни допускають відхилення від цього принципу із благих намірів, напр.. в Бангладеш із 330 місць в Парл-нті 30 зарезервовано для жінок, у Фр.Сенаті 12 сенаторів представляють французьку діаспору;=виб.округи за своєю к-стю повинні бути однакові, на кож.кандидата повинно прибадати одинакова к-ість мешканців чи виборців округа, з врахуванням меж адм/тер.одиниць допускаються певні відхилення;

· 3пряме голосування (очне і заочне);

· 4таємне голосування;=виборець голосує без відома і згоди ін.осіб;=вперше таємне голосування було введено у Фр.в 1871

· 5вільність (добровільність) виборів=Сам виборець вирішує брати йому участь у виборах, чи ні (такою є ситуація у більшості країн);=В деяких д-вах існ.обов.вотум, за порушення об-ку проголосувати наступ.різ.види відповідальності (штраф - Єгипет, Терція, Бельгія, Австрія), позбавлення можл-сті займати держ.і муніципальні посади протягом певного строку - Аргентина, моральні санкції - публікація мерією списку осіб, які протяг.5 років не брали уч.у виборах в Італії).

81. Виборчі системи в зарубіжних країнах

Виборча система (у вузькому розумінні слова) - це сукупність установлених законом правил, принципів і критеріїв, за допомогою яких визначаються результати голосування.

Історично першою виборчою системою стала мажоритарна система, в основу якої покладено принцип більшості.

Мажоритарна система - система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними.

Види мажоритарних систем: абсолютної, відносної та кваліфікованої більшості.

Більш прогресивною та демократичною є пропорційна систе­ма. Вона застосовується під час формування парламентів у бага­тьох країнах: Португалії, Фінляндії, Швейцарії, Швеції, Італії, Австралії, Австрії, Норвегії, Бельгії, Болгарії та ін.

На світанку становлення конституційного ладу стали висуватися ідеї пропорційного представництва політичних об'єднань, при якому кількість мандатів, отриманих таким об'єднанням, відповідає кількості поданих за його кандидатів голосів. Такі ідеї висловив у 1793 р. відомий діяч Великої французької революції Луї Сен-Жюст, а в 40-х роках XIX ст. проекти пропорційних виборів запропонували американець Томас Джільпін і швейцарець Віктор Консідеран. Пропорційна система вперше була застосована в 1888 р. - у Сербії та Бельгії в 1889 р. На початку ХХ ст. нараховувалися 152 різновиди. В наш час вона існує більше ніж у 60 країнах, зокрема в Австрії, Бельгії, Норвегії, Фінляндії, Швеції, Швейцарії.

Види пропорційних систем: система жорстких та гнучких списків.

Змішана виборча система, яка поєднує елементи мажоритарної і пропорційної систем: одна частина парламенту обирається за мажоритарною системою, а друга частина -- за пропорційною. При голосуванні виборець отримує два бюлетені, одним з яких він голосує за особу, а другим -- за партію. Характерним прикладом змішаної виборчої системи є виборча система ФРН, де одна половина депутатів Бундестагу (нижньої палати парламенту) обирається за мажоритарною системою, а друга -- за пропорційною згідно зі списками кандидатів, які пропонуються партіями. За Конституцією Мексики нижня палата складається з 300 депутатів, які обираються за мажоритарною системою відносної більшості по одномандатних округах, і плюс 100 депутатів, які обираються за системою пропорційного представництва, яке проводиться у багатомандатних округах

У деяких країнах із двопалатним парламентом одна палата обирається за мажоритарною системою, а друга -- за пропорційною.

82. Виборчі цензи

У сучасних зарубіжних країнах загальне виборче право обмежується цілою низкою цензів (вимог до потенційного виборця). Загальні вимоги регламентують активне виборче право - право голосувати, додаткові вимоги ставляться до кандидатів на виборні посади.

Ценз осілості - це встановлювана державою вимога, відповідно до якої виборче право надається лише тим громадянам, які проживають у тій або іншій місцевості протягом певного часу. Для набуття активного виборчого права на парламентських виборах потрібне постійне проживання у відповідному виборчому окрузі (США - 1 міс, ФРН - 3, у Франції - б, у Канаді - 12 міс). У низці країн ценз осілості не деталізується й зводиться до загальної вимоги мати постійне проживання. У певних країнах ценз осілості виражений у непрямій формі.

Спочатку виборче право зарубіжних країн було суто "чоловічим" і зовсім не поширювалося на жінок. Ценз статі довгі роки був одним із найбільш стійких обмежень виборчого права. У 1893 р. цей ценз був скасований у Новій Зеландії, потім протягом наступних десятиліть, а особливо після Другої світової війни, він зник у більшості країн. США надали виборчі права жінкам у 1920 p., Англія - в 1928 p., Франція - в 1944 p., Італія - в 1945 p., Греція - в 1956 p., Швейцарія - у 1971 р.

Майновий ценз у неприхованій, відвертій формі трапляється сьогодні рідко, однак відсутність прямих майнових обмежень "компенсується" іншими цензами, які фактично відіграють ту саму роль. Є ціла низка інших способів і методів позбавлення виборчих прав. У деяких країнах виборчі права втрачають військовослужбовці. Подекуди застосовуються різного роду "моральні цензи". У деяких країнах фактично і юридично не мають виборчих прав певні національні меншини.

Надання пасивного виборчого права поєднано з цілою низкою більш жорстких обмежень. Громадянин, зареєстрований як виборець, для набуття пасивного виборчого права повинен задовольняти низці інших вимог. Насамперед для кандидатів на виборні посади повсюдно встановлюється вищий віковий ценз. При наданні пасивного виборчого права значно частіше застосовується ценз осілості, і він має зазвичай більш жорсткий характер. До кандидатів ставляться додаткові вимоги: забороняється обіймати певні посади, кандидати повинні сповідувати певну релігію тощо. Більшість кандидатів, як правило, є професійними політиками, бізнесменами, адвокатами, які користуються підтримкою політичних партій.

Віковий ценз - це встановлена законом вимога, відповідно До якої право брати участь у виборах надається лише після досягнення певного віку.

У наші дні зберігається різниця між віковими цензами для активного і пасивного виборчого права. Як і раніше, перший за за­гальним правилом нижчий. Наприклад, на виборах у нижні палати пар­ламентів Бельгії, Великобританії і Росії відповідних прав набувають у віці 18 і 21 року, Франції і Румунії --18 і 23 років, Італії, Канади, США та деяких інших країн -- 18 і 25 років, Японії -- 20 і 25 років. Водночас у Данії, Нідерландах, Фінляндії, Швейцарії, Угорщині і Словенії вікові цензи для активного і пасивного виборчого права збігаються.

Характерним є і те, що на виборах у верхню палату парламенту там, де вона існує і обирається, віковий ценз для пасивного виборчого права зви­чайно вищий, ніж у нижню. Так, у США правом бути обраними до палати представників наділені громадяни з 25-річного віку, а в сенат -- з 30-річно-го. В інших країнах відповідні цензи становлять: в Італії -- 25 і 40 років, Чехії -- 21 і 40 років, Франції -- 23 і 25 років, Румунії -- 23 і 35 років, Японії -- 25 і ЗО років.

83. Мажоритарна виборча система в зарубіжних країнах

Історично першою виборчою системою стала мажоритарна система, в основу якої покладено принцип більшості.

Мажоритарна система - система визначення результатів виборів, завдяки якій депутатські мандати (один або кілька) отримують тільки ті кандидати, які отримали встановлену законом більшість голосів, а усі інші кандидати вважаються не обраними.

За цією системою відбуваються парламентські вибори у 76 країнах світу (Велика Британія, Франція, США, країни Латинської Америки, Африки, Тихоокеанського басейну). Ця система є традиційною і найбільш прийнятною для країн з так званою двопартійною системою, тобто за наявності двох сильних політичних партій.

Різновиди мажоритарної системи:

· Абсолютна більшість: для обрання особи необхідна абсолютна більшість поданих по округу голосів (50% +1). (Франція, вибори Палати представників Австралії)

· Відносна більшість: обраним вважається той кандидат (чи список кандидатів), який набрав голосів більше, ніж кожний окремо, якщо навіть ця більшість була менша за половину. Мажоритарна система відносної більшості завжди результативна, тому що хто-небудь із кандидатів завжди одержить відносну більшість. Якщо кілька кандидатів набрали однакову кількість голосів, то питання щодо обрання вирішується жеребкуванням або у порядку старшинства. Коли у країні діє дана система, парламент звичайно має усталену більшість, що забезпечує стабільність уряду. Але ця стабільність штучна, що відкрито спотворює волю виборців. Мажоритарна система відносної більшості поширена в США, Англії, Індії та інших країнах.

· Кваліфікована більшість: кандидат повинен отримати встановлену в законі кількість голосів. Так, кандидату на посаду Президента Коста-Ріки необхідно набрати 40% (+ 1 голос) виборців (ст. 138 Конституції). обраним вважається кандидат або список, який отримав певну кваліфіковану більшість голосів виборців, яка є більшою за абсолютну (2/3, ?). Така система зустрічається дуже рідко через її низьку результативність. Застосовується у Чилі, до 1993 року в Італії при виборах Сенату.

Переваги:

· порівняну легкість формування уряду і його велику стабільність. Це досягається за рахунок розподілу парламентських мандатів в основному серед великих партій-переможців, відсівання дрібних партій, які не в змозі забезпечити своїм кандидатам більшість у виборчих округах, а також спонукання партій до коаліцій чи зливання ще до початку виборів. І все-таки головним аргументом на користь мажо-ритарності залишається те, що ця виборча система спрямована на утворення парламентської більшості, тобто на створення умов для формування уряду, який чітко відповідав би за свої дії;

· формування стійких зв 'язків між: виборцями і депутатами. Оскільки депутатів безпосередньо обирають громадяни відповідного округу і звичайно ж депутати розраховують на своє переобрання, то вони й орієнтуються більше на свій електорат, який за таких умов краще знає депутатів, ніж коли їх обирають за загальним партійним списком при пропорційній системі. Саме так обраний депутат зможе більше займатися проблемами виборців, а також брати на себе роль їхнього захисника від бюрократії й несправедливості. Але саме отут може виникнути й велика небезпека, адже в діяльності так обраного депутата інтереси свого округу можуть вступати в гостру суперечку із загальнодержавними інтересами.

Недоліки:

· голоси, подані за кандидатів, які зазнали поразки, пропадають.

· У наведеному прикладі кандидат. Голоси, які були подані за кандидатів, які програли, стають недійсними, і виборці, що проголосували за цих кандидатів, своїх представників у парламенті не матимуть.

· вигідна лише для великих партій.

· нерезультативна. Якщо жоден кандидат не одержить абсолютної більшості голосів або кілька кандидатів наберуть однакову їх кількість, то питання про те, який депутат матиме мандат, не вирішиться. Щоб уникнути цього та зробити систему результативною, вдаються до різних способів. Одним із них є перебалотування. З числа кандидатів, які раніше балотувалися, до нового бюлетеня вносять прізвища двох із них, що набрали найбільшу кількість голосів. Обраним вважатиметься кандидат, який дістав при перебалотуванні абсолютну кількість голосів. Якщо ні той, ні інший кандидат не одержав цієї кількості або обидва набрали однакову кількість голосів, то питання про обрання вирішується жеребкуванням або обраним вважається кандидат, старший за віком.

84. Пропорційна виборча система в зарубіжних країнах

Більш прогресивною та демократичною є пропорційна систе­ма. Вона застосовується під час формування парламентів у бага­тьох країнах: Португалії, Фінляндії, Швейцарії, Швеції, Італії, Австралії, Австрії, Норвегії, Бельгії, Болгарії та ін.

На світанку становлення конституційного ладу стали висуватися ідеї пропорційного представництва політичних об'єднань, при якому кількість мандатів, отриманих таким об'єднанням, відповідає кількості поданих за його кандидатів голосів. Такі ідеї висловив у 1793 р. відомий діяч Великої французької революції Луї Сен-Жюст, а в 40-х роках XIX ст. проекти пропорційних виборів запропонували американець Томас Джільпін і швейцарець Віктор Консідеран. Пропорційна система вперше була застосована в 1888 р. - у Сербії та Бельгії в 1889 р. На початку ХХ ст. нараховувалися 152 різновиди. В наш час вона існує більше ніж у 60 країнах, зокрема в Австрії, Бельгії, Норвегії, Фінляндії, Швеції, Швейцарії.

Види пропорційних систем:

· система жорстких: порядок розта­шування кандидатів у списку визначається самою партією. Виборець голосує за весь список. Якщо партія набрала одну квоту або дві, то обраними вважаються, відповідно, перший за списком кандидат або перший і другий. Кандидати, що опинилися в кінці списку, мають дуже мало шансів на обрання.

· гнучких списків: надає виборцю можливості виявити своє ставлення до кандидатів, проставивши проти їх прізвищ циф­рами (чи в інший спосіб) свої преференції, тобто позначити, кого він бажає бачити обраним у першу чергу, у другу тощо. Це прави­ло діє у Швеції, Швейцарії, Італії та інших країнах.

· Система преференцій: виборцю надається право не тільки обирати список, який він підтримує (партію, яку вибирає), але і робити знаки переваги, обирати когось усередині списку, хто йому подобається. Кандидат, який знаходиться на першому місці в списку закріплений і не може змінюватись.

Для пропорційних систем найбільш характерними рисами є:

· створення більш великих округів, від кожного з яких обирається декілька депутатів (в ідеальному випадку вся країна перетворюється в єдиний виборчий округ: так обирається Кнессет - парламент Ізраїлю);

· вибори є суворо партійними (кожна партія висуває свій список кандидатів на виборні посади);

· використання виборчої квоти (виборчого метра), тобто найменшої кількості голосів, необхідних для обрання одного кандидата.

Найпростіший спосіб визначення квоти запропонував близько ста років тому англійський учений Т. Хер. Квота (Q) визначається за допомогою ділення загального числа поданих за цим округом голосів (X) на кількість мандатів, що підлягають розподілу (В).

Переваги

· гарантує представництво навіть для відносно дрібних партій

Недоліки

· нерідко буває, що жодна партія чи коаліція не має більшості.

85. Партії і конституційний механізм державної влади

Консервативні партії (лат. concervatio -- зберігання) є прибічниками зберігання соціальних, економічних, політичних, моральних устоїв, традицій і принципів, притаманних класичному ринковому капіталізму. Вони, як правило, критично ставляться до різних перетворень, реформ і схвалюють лише ті новації, які, на їхню думку, здатні зберегти існуючий устрій чи є гарантією його стабільності.

Партії ліберально-демократичного напряму стоять на позиціях збереження механізмів ринкового господарства і вільної конкуренції з мінімально необхідною регулюючою функцією держави. Вони обстоюють помірний соціальний реформізм, охорону міжнародної безпеки, розвиток інтеграційних процесів.

Соціал-демократичні партії, створені як партії робітничого класу, сьогодні змінили свій соціальний склад і характер. У наш час ці партії підтримують не тільки трудящі, а й власники, чиновники держапарату, представники творчої інтелігенції, пенсіонери, молодь. За сучасних умов вони стали головними контрагентами консервативних партій, усунувши з цієї позиції лібералів.

Конфесіональні (лат. confessionaiis -- віросповідний). Вони об'єднують членів партії на основі спільності віри.

Партії "зелених" (екологічні партії) утворилися в результаті злиття громадських організацій, що виступають на захист навколишнього середовища.

Новацією політичного життя останніх десятиріч стало створення гуманістичних партій. Перша така партія виникла не в Європі з її демократичними традиціями, а в Аргентині у 1969 р. Сьогодні гуманістичні партії широко відомі на Заході. В основу своєї діяльності гуманісти покладають загальнолюдські цінності. Вони виходять з того, що для будь-якої форми організації суспільства головною цінністю мають бути не ідеї партії, держава тощо, а людина. Звідси - завдання, що їх висувають гуманісти: підвищення життєвого рівня людини, інтенсифікація праці, боротьба за соціальну рівність, з безробіттям. У сфері зовнішньої політики - роззброювання, без'ядерний світ тощо.

Серйозною загрозою демократичним інститутам і джерелом політичної “напруженості є діяльність неофашистських партій (італ. fascismo, від лат. fascis - зв'язка, об'єднання). Після закінчення Другої світової війни багатьом здавалося, що фашизму покладено кінець. Однак сьогодні у багатьох країнах активізується діяльність неофашистських партій, неофашисти працюють не тільки в муніципальних органах, айв парламентах (Італія, Франція та ін.).

Щодо організаційної класифікації партії можна розподілити таким чином.

1. Кадрові партії, що об'єднують у своїх лавах невелику кількість членів, які здебільшого є професійними політиками. Це, можна сказати, закриті для широких мас партії, їх підтримують могутні монополії, банки і ТНК. Прикладами таких партій можуть бути ОПР і Республіканська партія Франції.

2. Масові партії, що орієнтуються на залучення до своїх лав максимальної кількості членів з метою забезпечення через членські внески фінансової підтримки своєї діяльності. Такими є соціалістичні та соціал-демократичні партії.

3. Партії, побудовані на чітких, формально закріплених принципах членства. У таких партіях визначені умови вступу, їх члени мають партійні квитки, зобов'язані дотримуватися статуту, підкорятися партійній дисципліні, виконувати партійні доручення і регулярно сплачувати членські внески. До них належать Християнсько-демократичний союз Німеччини, Ліберально-демократична партія Японії, комуністичні партії.

4. Партії, в яких відсутній інститут оформленого членства, а належність до них являється через голосування за її кандидатів на виборах. Вони є фактично апаратом професіоналів і активістів, що розгортають діяльність під час підготовки і проведення виборчих кампаній. По суті, такі партії можна вважати виборчими рухами. Члени організаційно неформальних партій не мають партквитків, не сплачують членські внески, вільні від партійних доручень і партійної дисципліни. Якщо необхідно довести належність до такої партії, то це робиться присяганням на Біблії. У США до розряду офіційно неоформлених партій належать дві провідні партії - Республіканська і Демократична.

86. Партійні системи в зарубіжних країнах

Партійна система - це політична структура, що утворюється із сукупності політичних партій різних типів з їх стійкими зв'язками і взаємовідносинами між собою, а також з державою та іншими інститутами влади.

· Однопартійна: неконкурентний тип партійної системи, що складається з представників однієї політичної партії.

· Двопартійна: в умовах багатопартійності тільки дві політичні пар­тії володіють реальною можливістю вести боротьбу за владу і, як наслідок, -- сформувати уряд.

· Багатопартійна: цілісне утворення, що формується всередині

· політичної системи суспільства на основі усталених зв'язків між

· політичними партіями, які відрізняються між собою програмними

· настановами, тактикою, внутрішньою структурою.

· однопартійні (Китай, Куба, Заїр)

· з партією-гегемоном (Мексика, колишні країни соцтабору),

· з домінуючою партією (Японія, Індія в окремі періоди своєї історії)

· двопартійні (США, Канада, Великобританія),

· поміркованого плюралізму (Німеччина, Бельгія, Франція),

· поляризованого плюралізму (Італія, Нідерланди, Фінляндія),

· автомізовані (Малайзія).

87. Юридична інституціалізація політичних партій у зарубіжних країнах

В зарубіжних країнах особливу важливість набуває інституалізація політичних партій. Мова йде насамперед про порядок їх утворення і регулювання внутрішньої структури в політичній діяльності. Можна виділити два основних методи регулювання правового статусу і порядку діяльності політичних партій - внутрішній і зовнішній. Зовнішній метод регулювання здійснюється через прийняття конституцій, звичайних парламентських законів і винесення судових рішень, в яких містяться положення щодо політичних партій. Конституційні положення являють собою основу для законодавчої регламентації діяльності політичних партій. Внутрішній метод регулювання здійснюється самими політичними партіями через їх центральні та місцеві керівні органи. Особливим предметом регулювання в організаційно оформлених партіях являється членство. Керівні органи партій - з'їзди, конференції, центральні і національні комітети приймають програми, статути, правила, інструкції з питань організаційної структури і партійної діяльності.

88. Основні функції політичних партій у зарубіжних країнах

· представництво інтересів класу, соціальної групи, національної спільності (наприклад, Шведська народна партія у Фінляндії), суспільства в цілому;

· розробка політичного курсу, вирішення існуючих у суспільстві проблем: економічних, соціальних, національних, міжнародних та ін.;

· боротьба за владу з метою реалізації своїх партійних програм чи передвиборних платформ;

· втілення в життя свого політичного курсу, коли партія приходить до влади, діставши перемогу на виборах;

· контроль за діяльністю державних органів, коли партія опозиційна;

· ідеологічна функція партії, що полягає у пропаганді партією свого світогляду, своїх цінностей не тільки з-поміж її членів і прибічників, ай у суспільстві в цілому. У демокра­тичному суспільстві не може бути монополії однієї партії, навпаки, йдеться лише про змагання ідей, їх вільної конкуренції;

· робота із залучення до партії нових членів, прагнення до створення могутньої соціальної партії;

· кадрова політика в партії. Виховання активістів, добір лідерів і їх висування як у партійному апараті, так і в державних структурах;

· внутрішньопартійними функціями політичних партій є регулювання внутрішньопартійного життя, вирішення різних внутрішньопартійних питань.

89. Контроль за діяльністю політичних партій

90. Принципи розподілу функцій влади в зарубіжних країнах

В більшості країн ДВ поділяється на ЗВ, ВВ, СВ.

Принцип поділу влади складається із системи вимог:

1.поділ функцій та повноважень (компетенції) між державними органами відповідно до вимог поділу праці;

2.закріплення певної самостійності кожного органу влади при здійсненні своїх повноважень, недопустимість втручання в прерогативи один одного і їх злиття;

3.наділення кожного органу можливістю протиставляти свою думку рішенню іншого органу і виключення зосередження всієї повноти влади в одній із гілок;

4.наявність у органів влади взаємного контролю дій один одного і неможливість зміни компетенції органів держави поза конституційним шляхом.

Принцип поділу влади не є абсолютним. З одного боку, є потреба узгодження і взаємного правового контролю діяльності різних гілок влади. З іншого боку, здійснення судового контролю за законністю діяльності управлінського апарату означає порушення принципу поділу влади, тому що у такій спосіб СВ втручається у ВВ.


Подобные документы

  • Поняття, сутність та предмет галузі конституційного права. Деякі термінологічні уточнення щодо термінів "конституційне право зарубіжних країн" та "державне право зарубіжних країн". Методи правового регулювання державного права та їх характерні риси.

    курсовая работа [67,7 K], добавлен 23.01.2014

  • Поняття та основні принципи правоздатності юридичних осіб у цивільному праві зарубіжних країн. Характерні ознаки та зміст права власності в зарубіжних правових системах і тенденції його розвитку. Основні підстави і засоби набуття права власності.

    реферат [26,2 K], добавлен 09.06.2010

  • Предмет, метод, джерела конституційного права зарубіжних країн. Конституційно-правовий статус людини і громадянина. Гарантії прав і свобод громадян. Форми державного правління. Територіальний аспект органів публічної влади.

    лекция [62,5 K], добавлен 14.03.2005

  • Ознаки та ідеї виникнення правової держави - демократичної держави, у якій забезпечуються права і свободи, участь народу в здійсненні влади. Конституційні гарантії прав і свобод громадянина в світі. Поняття інституту громадянства: набуття та припинення.

    курсовая работа [63,5 K], добавлен 28.04.2011

  • Предмет і методи конституційного права у зарубіжних країнах. Зміст, форми і структура головного закону держави. Система конституційних прав, свобод і обов'язків людини і громадянина. Конституційні інститути демократії, парламенту, уряду, судової влади.

    книга [2,0 M], добавлен 07.12.2010

  • Визначення змісту термінів та співвідношення понять "конституційне право" і "державне право". Предмет та метод конституційного права як галузі права. Види джерел конституційного права, їх юридична сила. Суб’єкти та об’єкти конституційно-правових відносин.

    контрольная работа [26,1 K], добавлен 05.10.2009

  • Дослідження сутності та змісту будівельно-підрядних відносин, що склались у зарубіжних країнах, а також головні підходи до їх регулювання. Аналіз та оцінка основних міжнародно-правових актів, які регулюють порядок укладення будівельних контрактів.

    статья [18,7 K], добавлен 19.09.2017

  • Вивчення конституційного права - провідної галузі права України, що являє собою сукупність правових норм, які закріплюють і регулюють суспільні відносини, забезпечують основи конституційного ладу України. Поняття суверенітету, конституційно-правових норм.

    реферат [27,2 K], добавлен 15.11.2010

  • Розподіл державної влади і суверенітету між складовими частинами країни. Визначення поняття форми і видів устрою зарубіжних країн: унітарної і автономної держави та державних об'єднаннь. Характерні риси та суб'єкти конфедерацій та квазіконфедерацій.

    реферат [29,5 K], добавлен 17.10.2010

  • Поняття та сутність конституційно-правових принципів судової влади зарубіжних країн. Конституційно-правова організація судових органів країн Америки: США, Канади, Бразилії, Куби. Порівняльна характеристика спільних та відмінних рис судової влади.

    контрольная работа [40,2 K], добавлен 21.12.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.