Конституційне право зарубіжних країн

Особливо широко представлені в Конституції норми соціально-економічних прав, котрі також поширюються не тільки на громадян Бразилії. До них відносять право на працю, відпочинок, освіту, охорону здоров'я, соціальне забезпечення, соціальний захист. Особливу групу соціальних прав складають права трудящих. Сюди належать право на страйки (робітники самі приймають рішення про час страйку і про свої вимоги), право на створення профспілок, право трудящих на 13-у заробітну плату до Різдва, на участь в управлінні підприємствами і участь у розподілі прибутків, право на соціальне забезпечення.

До сфери особистих прав і свобод Конституція включає як традиційні права, так і деякі з тих, що є новими для конституційного права. До числа традиційних належать: недоторканність особи, житла, таємниця листування та інші процесуальні права (арешт за судовим рішенням або на місці злочину, право обвинуваченого на захист тощо).

Колективні права також сформульовані в Конституції достатньо широко. В ній збережені положення, які раніше були закріплені в основних законах Бразилії, мається на увазі право на “народну дію”: колективні вимоги трудящих про відміну актів державних органів, які зазіхають на національну мораль, навколишнє середовище, охорону здоров'я.

162. Вищі органи державної влади Бразилії

Глава держави - президент. Він є головнокомандувачем Збройних сил. Президент і віце-президент обираються населенням шляхом прямого і таємного голосування строком на 4 роки. Кандидатом в президенти може бути бразилець від народження , якому виповнилось 35 років. Президент може бути обраний і на повторний термін. Якщо на виборах ні один з кандидатів не одержав абсолютної більшості голосів (50 % плюс один голос), то проводиться другий тур голосування, в якому беруть участь два кандидати, які набрали більшість голосів. Для перемоги в другому турі достатньо простої більшості голосів.

Законодавча влада здійснюється Національним конгресом (парламент), який складається з двох палат: палати депутатів і федерального сенату. Вибори проводяться прямим загальним і таємним голосуванням за системою пропорційного представництва від кожного штату і Федерального округу терміном на 4 роки. Кількість депутатів встановлюється в залежності від чисельності населення. Сенатори обираються населенням шляхом прямого і таємного голосування за мажоритарним принципом терміном на 8 років. Склад федерального сенату поновлюється кожні 4 роки поперемінно на одну і дві третини. Від кожного штату і Федерального округу обирають по 3 сенатори.

Виконавча влада здійснюється президентом і сформованим ним урядом. Повноваження президента і очолюваного їм уряду обмежені.

Згідно з судовою структурою, що описана в діючий конституції Бразилії, судова влада ділиться між Федеральною судовою владою та судовою владою штатів, кожна з яких має окрему юрисдикцію. Суди рівня штатів розглядають всі кримінальні та цивільні справах, а регіональні федеральні суди служать апеляційними судами. Верховний Суд виносить остаточні обов'язкові рішення з питань інтерпретації законів та конституції.

Територія кожного штату поділена на судові райони (comarcas), які складаються з одного або більшого числа міст. Кожен судовий округ має як мінімум один суд першої інстанції.

27 Судів Правосуддя (Tribunal de Justica) знаходяться в столиці кожного штату і Федерального округу, та мають юрисдикцію тільки над територією відповідного штату і є судами вищої інстанції на його території. Деякі штати раніше мали Апеляційні суди (Tribunal de Alcada) з дещо іншою юрисдикцією, але зараз у всіх штатах судом вищої інстанції є Суд Правосуддя.

Федеральні Суди (всьго 5) мають юрисдикцію над регіоном, складеним з кількох штатів, і звичайно розміщуються в найбільшому місті цього регіону.

В Бразилії існує два центральних федеральних суди (Верховних суди), які надають вказівки іншим судам по цивільним і злочинним справа та розглядають питання, що стосуються уряду кріїни: Вищий Суд Правосуддя (Superior Tribunal de Justica, STJ) і Федеральний Верховний Суд (Supremo Tribunal Federal, STF).

163. Конституційний нагляд Бразилії

Бразильська Конституція регулює організацію та компетенцію судів більш детально, ніж будь-яка інша конституція в світі.

Вищим органом судової системи є Федеральний Верховний суд, який складається з 11 членів, призначених Президентом республіки і узгоджених з Федеральним Сенатом. Відповідно до ст. 102 Конституції (з урахуванням Конституційної поправки №23 1999 р.) головна функція суду - конституційний контроль щодо законів та інших актів Союзу і штатів.

Основні функції прокуратури такі: встановлення зовнішнього контролю за діяльністю поліцейських, за проведенням слідства і поліцейського розслідування.

Вищим органом фінансово-економічного контролю є Федеральний Рахунковий трибунал, котрий офіційно допомагає Конгресу виконувати його контрольні повноваження. До складу Рахункового трибуналу входять 9 суддів, одна третина котрих призначається Президентом Республіки, який погоджує ці кандидатури з Федеральним Сенатом, а дві третини - Конгресом. Судді Рахункового трибуналу мають ті ж гарантії та привілеї, що і судді Верховного суду.

164. Бразильський федералізм Бразилії

Традиції існування федеративної форми держави в Бразилії почали діяти лише з 1890 Бразильська федерація (в Конституції частіше згадується термін “союз”) має свої особливості: як її складові частини називають не тільки штати і федеральний округ, а й адміністративно-територіальні одиниці, на котрі розділені штати - муніципії.

Бразильська федерація, з одного боку, побудована на основі концепції кооперативного федералізму, однак з іншого - особливо на практиці - це висококонцентрована федерація. Сьогодні в Бразилії розрізняють три основні сфери компетенції: виключна компетенція Союзу, спільна компетенція Союзу, штатів, федерального округу і муніципій, і остання, спільна компетенція союзу, штатів і федерального округу (без муніципій).

Штати мають свої конституції, а система їх органів нагадує федеральну систему. В штатах створюються органи законодавчої влади (однопалатні законодавчі збори), органи виконавчої влади (губернатор та віце-губернатор, які обираються терміном на 5 років), органи судової влади (суди штатів). Суверенітету штати не мають і права виходу з федерації теж не мають. Становище федерального округу практично таке саме, як і становище штатів, однак округ очолює не губернатор, а обраний префект. Відповідно до Конституції федеральна територія має власну адміністрацію, суди, які, однак, призначаються з центра.

165. Місцеве самоврядування і управління Бразилії

Штати складаються з муніципій, котрих в країні налічується близько 5 тисяч. Вони мають право самостійного управління у всіх сферах, які стосуються їх інтересів. Федеральна ж Конституція встановлює для муніципій, як і для штатів, досить жорсткі вимоги щодо принципів організації, управління, іноді дуже деталізовані.

Створення муніципій, входження їх до складу одна одної, злиття муніципій або виділення їх з інших регулюються законом штату в рамках періоду, визначеного федеральним додатковим законом, і залежить від попереднього плебісциту, який проводиться в даних муніципіях після розповсюдження матеріалів про муніципальну життєздатність, що друкуються відповідно до закону.Статус муніципії детально регулюється її органічним законом. Однак самі муніципії визначають свій статус. Головне - цей статус не повинен суперечити вищестоящому законодавству.

До компетенції муніципії входять такі повноваження, як законодавча ініціатива з проблем, які представляють зацікавленість місцевої влади, доповнення законодавства федерального і штатів, якщо в цьому є необхідність, встановлення і збір податків у межах своєї компетенції, створення, організація і скасування округів відповідно до закону штату.

Муніципія обирає законодавчий орган - муніципальна палата, яка складається з радників. їх кількість залежить від чисельності населення муніципії і може коливатися від 9 в муніципіях де кількість жителів складає 1 млн, до 55, де їх кількість понад 5 млн.

Центральною фігурою в муніципальному управлінні є префект -голова місцевої адміністрації. Префект, віце-префект та муніципальні радники обираються терміном на чотири роки шляхом прямих виборів одночасно по всій країні.

Муніципальна палата сама організує свою законодавчу і наглядову діяльність. Федеральна Конституція зобов'язує її співпрацювати з представницькими органами інших рівнів у муніципальному плануванні, а також передбачати в статусі муніципії діяльність інституту народної ініціативи щодо проектів закону, які становлять особливий інтерес для муніципії, міста або округу.

166. Основи конституційного права Японії

Японія - конституційна монархія. Діє Конституція, ухвалена парламентом 24 серпня 1946 р., яка набрала чинності 3 травня 1947 р. з наступними поправками.

Глава держави - імператор. Імператорський трон успадковується членами імператорської сім'ї по чоловічій лінії. Згідно з Конституцією, імператор не має суверенної влади. Всі дії, які стосуються державних справ, імператор має здійснювати за порадою і зі схвалення Кабінету міністрів, що несе відповідальність за них.

Найвищим законодавчим органом держави є парламент (Коккай - Kokkai,the Diet ), який складається з двох палат: Палати представників (Сюгіїн - Shugi-in) - нижньої і Палати радників (Сангіїн - Sangi-in) - верхньої.

Палата представників складається з 480 депутатів (з 2000 р.), які обираються терміном на 4 роки. 300 депутатів обираються в одномандатних округах, а 180 за системою пропорційного представництва за партійними списками. Кандидат має право брати участь у виборах як за одномандатним, так і за партійним списком.

Палата радників (верхня) складається із 242 членів (з 2004 р.), які обираються терміном на 6 років. Склад палати радників оновлюється наполовину кожні 3 роки. Обидві палати обираються на основі загальних прямих виборів при таємному голосуванні. Законопроект вважається прийнятим, якщо він схвалений обома палатами парламенту простою більшістю голосів. У разі незгоди між палатами вирішальне слово залишається за Палатою представників.

Виконавча влада здійснюється урядом (Кабінет міністрів) на чолі з прем'єр-міністром, який обирається парламентом з числа його членів. Прем'єр-міністр призначає міністрів, при цьому більшість їх має бути обрана з числа членів парламенту. Кабінет міністрів відповідає перед парламентом.

167. Конституція Японії 1947 р

Прийнята 3 травня 1947 р. Найважливішими положеннями нового Основного закону стали визнання суверенітету народу, основних прав людини, принципів розподілу влади та місцевого самоврядування. Японія, таким чином, отримала юридичну базу для розвитку як країни з парламентською демократією. Нове визначення отримала роль імператора, який втратив необмежені повноваження і став «символом держави».

Примітно, що текст повоєнної Конституції був підготовлений американськими юристами зі штабу окупаційних військ (хоча і з урахуванням думки японських правознавців і політиків). Це зумовило появу час від часу в політичних колах країни вимог переглянути Конституцію і надати їй «исконно національний» характер.

Структурно Конституція Японії складається з 11 розділів і 103 статей, які послідовно регулюють: статус імператора; відмову від війни, права та обов'язки народу; діяльність Парламенту, Кабінету та судової влади; державні фінанси; місцеве самоврядування; процедуру зміни Конституції.

Характеристика нової конституції:

Ця Конституція була найдемократичнішою з усіх післявоєнних;

1. Конституція вперше закріпила соціально-економічні права поряд з особистими і політичними;

2. З'явилися мирні положення, в тому числі ст. 9: "Японія навічно відмовляється від війни як суверенного права народу і всі міжнародні спори буде вирішувати тільки мирним шляхом". Ця стаття має дуже серйозні правові наслідки. Відповідно до неї Японія на потреби оборони не може витрачати більше 1% від ВВП.

3. Різке обмеження повноважень монарха. Це самий «слабкий» монарх (за повноваженнями) серед всіх інших монархів світу.

4. Японська Конституція передбачає унікальну систему судів. Для американців було несподіванкою, коли японці внесли свою ідею про судову систему: Конституція за способом зміни - виключно жорстка, тому в неї не внесено жодної поправки. За поправку має проголосувати 2/3 депутатів обох палат від облікового складу, потім поправка виноситься на всенародний референдум, або поправку більшістю (2/3) голосів має підтвердити Парламент нового скликання. Це мудре правило, щоб депутати нині діючого складу не підготували поправку для себе.

168. Основи правового статусу особи Японії

Важливим чинником у становленні нового конституційного порядку в Японії було визнання нової ролі особистості як активного носія прав і свобод. Всі державні інститути і закони базуються на ідеї гідності і цінностей людської особистості. Однак у Конституції підкреслюється, що “...народ повинен утримуватися від будь-яких зловживань свободами і правами і несе постійну відповідальність за виконання їх в інтересах суспільного добробуту” (ст. 12). Відповідно до ст. 11 Конституції “народ безборонно користується всіма основними правами людини”, котрі, будучи гарантовані Конституцією, “надаються сучасному і майбутнім поколінням як непорушні вічні права”. У певній кількості статей говориться, що вказані в них права не належать, а гарантуються, причому невизначеному колу суб'єктів. І останнє, суб'єктом цілого ряду прав Конституція вважає не окремих індивідів, а народ. Всі публічні посадові особи є слугами всього суспільства, а не певної її частини (ст.15, частини 1 та 2). Основні права і свободи громадян розглядаються як абсолютні і притаманні людині від народження, які не можуть бути порушені навіть шляхом видання Парламентом відповідних законів. Конституція встановила, що “всі люди повинні поважатися як особистості” (ст. 13), вони “рівні перед законом і не можуть підлягати дискримінації в політичному, економічному і соціальному відношеннях за мотивами раси, релігії, статі, соціального положення, а також походження” (ст. 14). Великим завоюванням демократичних сил Японії стало включення до Конституції положень про свободу думки, совісті, віросповідання, зборів, об'єднань, слова, друку й інших способів прояву особистості (статті 19-23). Особливе місце займає положення про рівність чоловіка та жінки, рівність у шлюбі (ст. 24) та рівність при заміщенні державних посад (ст. 44). Важливе значення в Конституції набуває ст. 10 про умови громадянства, які визначаються законом.

В японській Конституції знайшли своє відображення всі три основні групи прав, свобод та обов'язків громадян: особисті (цивільні), політичні та економічні, соціальні і культурні. Особисті права і свободи надають конституційного захисту приватному життю громадян, свободу людині від втручання держави. Право на “життя, свободу і прагнення до щастя” закріплює ст. 13. Також Конституційне право на життя ми знаходимо в ст. 36, яка забороняє застосування катувань та жорстких покарань . Право на життя включає в себе також право на безпеку і право на сприятливе навколишнє середовище, що належить до так званого “нового права”. Право на свободу думки та совісті (ст. 19) відображене в особистих правах у духовній сфері і передбачає свободу від ідеологічного нагляду. Японія є світською державою, і тому Конституція визнає свободу релігії, і крім того, “держава і її органи повинні утримуватися від проведення релігійного навчання та будь-якої релігійної діяльності” (ст. 20). Конституція закріплює “право кожного на недоторканність житла, документів і майна..,таємницю особистого життя і комунікацій” (ст. 35). Стаття 22 надає кожному право вільного пересування, поселення, а також вибору професії. “Свобода виїзду для всіх за кордон і свобода відмови від свого громадянства не повинна порушуватися” - так записано в цій статті. Конституція Японії в достатньо широкому обсязі встановлює кримінально-правові й процесуальні гарантії особистих прав і свобод.

Важливими елементами правового статусу індивіда є приватна власність, яка включає право володіти, користуватися, наслідувати та мати прибуток. Право приватної власності визнається в Японії як соціально обумовлене, тобто, воно не повинно вступати в суперечність із суспільним добробутом (ст. 29). Конституція також передбачає право громадян на працю (ст. 27), заборону примусової праці (ст. 18), право на підтримання мінімального рівня здоров'я і культурного життя (ст. 25), право на освіту, в тому числі і на обов'язкову безоплатну освіту (ст. 26), свободу наукової діяльності (ст. 23). Конституційні обов'язки громадян знаходяться в тісному контакті із конституційними правами і свободами. Інколи обов'язки сформульовані не прямо, наприклад, обов'язок працювати (ч. 1 ст. 27), а побічно, наприклад, обов'язок сплачувати податки сформульований в Конституції таким чином: “Населення підлягає оподаткуванню у відповідності із законом” (ст. 30), забезпечення обов'язковою освітою дітей, які знаходяться на піклуванні (ст. 26). Конституція Японії також містить і гарантії додержання основних прав і свобод. Основою юридичної гарантії є контроль за конституційністю нормативних актів і відповідальність за порушення конституційних прав і свобод, що здійснює судова влада.

169. Вищі органи державної влади Японії

Імператор. Імператорська династія Японії вважається однією з найстаріших спадкових династій в світі. Царювання кожного імператора представляє собою еру, котра починається з дати вступу на трон нового імператора (з 1989 р. починається ера Хейсей -ера правління Імператора Акіхіто).

За Конституцією (ст. 1) Імператор є символом держави і єдності народу, його статус визначається волею всього народу, котрому належить суверенна влада.

Відповідно до статей 3 та 4 Конституції Імператор не наділений повноваженнями, пов'язаними із державною владою. Всі його дії щодо державних справ можуть бути започатковані тільки зі згоди і схвалення Кабінету міністрів, котрий несе за них відповідальність. За поданням Парламенту Імператор призначає Прем'єр-міністра, а за рекомендацією останнього - інших членів Кабінету; за поданням Кабінету призначається головний суддя Верховного суду (ст. 6).

Зі згоди і схвалення Кабінету Імператор від імені народу здійснює наступні дії, які належать до справ державних (ст. 7):

- промульгацію поправок та змін до Конституції, законів, урядових указів та договорів;

- скликання Парламенту, розпуск Палати представників і об'являє про загальні вибори до Парламенту;

- підтвердження відповідно до законів призначення та звільнення державних міністрів й інших посадових осіб, а також повноважень і вірчих грамот послів та посланників;

- підтвердження загальних і приватних амністій, пом'якшення та відстрочка покарання, відновлення в правах;

- дарування нагород;

- підтвердження відповідно до закону ратифікаційних грамот й інших дипломатичних документів, прийом іноземних послів та посланників;

- здійснення церемоніалу.

Імператор - це символ єдності народу, а в повсякденному житті виконує церемоніальні функції зовнішньополітичного характеру.

Парламент. У 1874 р. перша політична партія Японії представила уряду декларацію про створення представницького законодавчого органу. Перші загальні вибори пройшли 1 липня 1890 p., а перша сесія Парламенту була скликана 29 листопада 1890 р.

Японський Парламент складається з двох палат - Палати радників та Палати представників. Палата радників складається з 252 членів, яких обирають терміном на 6 років, з переобранням половини складу кожні три роки. Палата представників обирається на 4 роки в кількості 500 депутатів. Палата представників може бути достроково розпущена актом Імператора на вимогу уряду, а верхня палата розпуску не підлягає.

Головним завданням Парламенту є прийняття законів та державного бюджету. В законодавчому процесі нижня палата має більшу вагу, оскільки палата представників може подолати вето Палати радників шляхом прийняття закону вдруге 2/3 голосів, причому не від загальної кількості депутатів, а від кворуму (1/3 складу палати - ст. 59 Конституції). Також, якщо Палата радників не прийняла рішення щодо законопроекту протягом 60 днів після отримання його з Палати представників (для бюджетного закону цей термін скорочується в два рази), то рішення палати радників вважається рішенням Парламенту. Парламент має виключні повноваження щодо розпоряджень державними фінансами (про це свідчить ст. 85 Конституції).

Кабінет міністрів. Згідно з Конституцією Японії Кабінет міністрів здійснює виконавчу владу (ст. 65). До нього входять Прем'єр-міністр та інші державні міністри.

За традицією, головою Кабінету стає лідер партії парламентської більшості (ст. 67). У випадку, коли між палатами з цього питання виникають непорозуміння, або у випадку неприйняття Палатою радників рішення протягом 10 днів після рішення Палати представників (час перерви в роботі Парламенту не враховується) рішення Палати представників стає рішенням Парламенту. Обраний кандидат призначається Імператором на посаду Прем'єр-міністра.

Відповідно до Закону про Кабінет міністрів 1947 р. Прем'єр-міністр призначає не більше 20 державних міністрів (ст. 2 Закону про Кабінет міністрів), причому більшість міністрів повинна бути обрана із членів Парламенту (ст. 68). Фактично всі члени Кабінету -парламентарі і всі вони затверджуються наказом Імператора.

170. Судова влада Японії

Судова влада Японії є незалежною від законодавчої і виконавчої. Її представляють суди двох рівнів: Верховний суд Японії і суди нижчої інстанції -- вищі, районні, сімейні та дисциплінарні. Верховний суд має право конституційного контролю. Судочинство здійснюється на основі «Шести кодексів» -- збірки усіх головних законів країни. Воно поділяється на цивільне і кримінальне.

Створення спеціальних судів Конституцією заборонено (ст. 76).

Очолює японську судову систему Верховний суд, наділений найширшими повноваженнями як вища судова інстанція, вищий орган конституційного нагляду і орган, який керує всіма нижчими судами. Верховний суд встановлює правила для роботи на тільки судів, а й адвокатів. Крім того, його правила обов'язкові для виконання і прокуратурою.

Компетенція Верховного суду поширюється на всю територію країни і умовно може бути розподілена на три основні сфери: розгляд цивільних, кримінальних і адміністративних справ; судове управління; конституційний нагляд.

Вищі суди (всього 8, мають 6 відділень) є судами першої інстанції у справах про державну зраду та інші злочини проти держави, а також апеляційною інстанцією з цивільних та кримінальних справ, які розглядаються в судах нижчої інстанції.

Окружні суди (всього 50, мають 242 відділення) розглядають основну масу цивільних та кримінальних справ, а також є апеляційною інстанцією у рішеннях, які виносяться дисциплінарними судами. Вони знаходяться в кожній із 47 префектур.

Суди по сімейних справах мають таку ж структуру, як і окружні суди, і діють при окружних судах і в їх відділеннях. Вони виконують примирливу функцію і виносять рішення у справах, пов'язаних із сімейним правом, розглядають деякі кримінальні злочини, які скоїли неповнолітні (до 20 років).

Дисциплінарні суди (всього 575) розглядають незначні цивільні справи з ціною позову не більше 900 тис. ієн і деякі кримінальні справи.

Всі судді призначаються на свої посади Кабінетом міністрів терміном на 10 років, за списками кандидатів, який складається Верховним судом Японії. Після 10 років сумлінної праці суддя може бути переобраним на другий термін, і все це може повторюватися кілька разів через кожні 10 років, поки він не досягне пенсійного віку (65 або 70 років).

171. Місцеве самоврядування і управління Японії

Вся територія Японії ділиться в адміністративному відношенні на 47 префектур. Адміністративними одиницями в кожній префектурі є міста, селища і села.

Організація влади на місцях визначається конституцією і «Законом про місцеву автономії» від 16 квітня 1947 Основні ланки місцевих органів влади - префектуральних, міські, селищні та сільські збори, чисельний склад яких встановлюється в залежності від чисельності населення відповідних адміністративних одиниць. Виконавчу владу в органах місцевого управління здійснюють: в префектурах - губернатори, в містах - мери, у селищах і селах - старости. Як місцеві збори, так і глави місцевих управлінь обираються населенням. У виборах місцевих органів влади мають право брати участь лише особи, які досягли 20 років і проживають у відповідній місцевості понад три місяці. Кандидатами в члени префектуральних, міських, селищних і сільських зборів можуть висуватися особи, які досягли 25 років, кандидатами в губернатори, мери і старости - особи, які досягли 35 років. Голосування проводиться по тих же виборчих дільницях і списками і в основному за тими ж правилами, що і при парламентських виборах.

Термін повноважень виборних осіб усіх ступенів місцевого управління - чотири роки. Виборні органи на місцях не можуть бути розпущені за наказом «згори». У той же час юридично допускається можливість дострокового розпуску місцевих зборів і відставки окремих депутатів, губернаторів, мерів і старост на вимогу більшості місцевого населення. На практиці такі випадки поодинокі.

Префектуральних, міські, селищні та сільські збори користуються в межах своєї території правом самоврядування і можуть видавати постанови і приймати рішення з таких питань: затвердження місцевих бюджетів, розгляд питань, що стосуються орендних платежів, платні чиновників муніципальних установ та місцевих податків, розгляд питань про комунальному майні , що знаходиться у віданні місцевої влади, і т.д. Місцевим зборам формально дано право контролю над діями виконавчих органів місцевої адміністрації. Парламент не може без схвалення місцевих зборів небудь адміністративної одиниці видавати закони, пов'язані лише до цієї адміністративної одиниці.

172. Основи конституційного права Індії

Індія - федеративна республіка у складі Співдружності, очолюваної Великобританією. Діє Конституція, яка набрала чинності 26 січня 1950 р., з наступними змінами. В минулому протягом 200 років була колонією Великобританії. 15 серпня 1947 р. у країні проголошено незалежність. До 1950 р. була домініоном Великобританії. 26 січня 1950 р. була оголошена суверенною республікою.

Глава держави - президент республіки, який обирається на 5 років колегією виборців, що складається з виборних членів двох палат парламенту і членів законодавчих зборів штатів. Президент може переобиратися будь-яку кількість разів. Він наділений правом розпускати законодавчі збори штатів, звільняти уряди штатів і запроваджувати так зване президентське правління (управління штатами передається в руки губернаторів штатів). У разі відсутності або смерті президента його функції виконує віце-президент, який обирається членами обох палат парламенту строком на 5 років. Віце-президент не може бути членом парламенту або членом законодавчих зборів будь-якого штату. Віце-президент одночасно є головою Ради штатів за посадою.

Законодавча влада належить президентові і парламенту, який складається з двох палат: Ради штатів (Раджья сабха) і Народної палати (Лок сабха).

Рада штатів(Раджья сабха) - Council of States (Rajya Sabha). Cкладається з 245 членів, 12 з яких призначаються президентом, решта обирається за системою пропорційного представництва виборними членами законодавчих органів штатів строком на 6 років. Одна третина членів переобирається кожні 2 роки. Рада штатів обрана 28 червня 2004 р.

Народна палата (Лок сабха) - House of the People (Lok Sabha) складається з 545 депуатів, з яких 543 обираються населенням прямим загальним і таємним голосуванням строком на 5 років, двоє призначаються президентом.

Виконавча влада на практиці зосереджена в руках прем`єр - міністра. Уряд формується парламентською більшістю і несе відповідальність перед Народною палатою. На чолі кожного з штатів стоїть губернатор, який призначається президентом. Кожний штат має свої законодавчі збори та уряд. Союзні території управляються центральним урядом. Коаліційний уряд сформований із представників Об'єднаного прогресивного альянсу (ОПА), який очолює партія Індійський національний конгрес(ІНК).

173. Конституція Індії 1950 р

Чинна Конституція Індії прийнята Установчими зборами в 1950 р. Будучи найбільшим за обсягом Основним Законом в світі, вона представляє з'єднання конституційно-правових традицій Великобританії з окремими положеннями конституцій США, Ірландії, Канади, Австралії, СРСР, Веймарської республіки в Німеччині, Японії і деяких інших країн.

Основні принципи конституції були сформульовані лідерами Конгресу, розробка тексту велася спеціальною комісією, але багато положень конституції формулювалися в ході тривалих дебатів в самому Установчих зборах. Індійський національний конгрес домігся закріплення в конституції тих цілей, які він висував: свобода від колоніалізму, рівні права, політична та економічна справедливість, демократичне суспільство, гідність особистості, сприяння миру між народами та ін

Включає 465 статей, 12 великих додатків, а також понад 70 поправок.

До основних рис змісту конституції можуть бути віднесені:

1) Закріплення народного і державного суверенітету, завойованого в результаті антиколоніального руху. Ліберальний політичний режим. Основна частка політичної влади в Індії належить національної буржуазії.

2) Негативне ставлення до експлуатації і пригнічення. Право на достатні кошти для існування, право на захист від економічної експлуатації, право на прожитковий мінімум і ін Право на захист від експлуатації включає три положення: про заборону торгівлі людьми, примусової праці, дитячої праці (ст. 24).

3) Проголошення широкого кола прав, свобод і обов'язків громадян з урахуванням індійської специфіки, кастової системи, що зберігається великого розриву в рівні розвитку різних етнічних груп.

4) Закріплення принципу змішаної економіки, де державний сектор відіграє важливу роль.

5) Специфічна форма територіально-політичного устрою держави - федерація, що враховує національні та лінгвістичні особливості населення, побудована, по суті, на основі автономії штатів, що поєднується зі створенням автономних округів в деяких штатах і характеризується високим ступенем централізації.

6) Встановлення системи органів держави та їх відносин, властивих формі парламентарної республіки.

7) Політика підтримки загального миру і міжнародної безпеки при висуненні на перший план пріоритетних інтересів Індії, особливо в останні роки.

Зміна конституції. Конституція передбачає комбіновану систему прийняття поправок. Проект поправки може бути внесений будь-яким членом парламенту в будь-яку з двох палат (на ділі поправки, як правило, пропонуються урядом). Якщо проект отримає схвалення палат (2/3 присутніх), він передається президенту, який повинен підписати і опублікувати закон. Багато поправки приймаються за процедурою прийняття звичайного закону:

простою більшістю присутніх у кожній палаті. Для статей, які вважаються найбільш значимими, застосовується ускладнений порядок: після прийняття, але до передачі поправки на підпис президенту вона повинна бути ратифікована не менше ніж половиною легислатур (законодавчих зборів, місцевих парламентів) штатів.

174. .Основи конституційно-правового статусу людини та громадянина в Індії

Основи правового статусу індійських громадян однакові, але визначаються нерівними за значенням статтями конституції. Конституція встановлює рівноправність громадян перед законом, забороняє дискримінацію за мотивами релігійної, расової, кастової приналежності, статі та місцевості народження.

До соціально-економічних прав, які проголошує Конституція Індії 1949р. відносяться: право на захист від експлуатації, в числі керівних принципів політики - право на достатні кошти для існування, на працю, на захист від економічної експлуатації, на державну допомогу у випадку хвороби, безробіття, право на прожитковий мінімум, право дітей на обов'язкове безкоштовне навчання.

Політичні права включають свободу слова, друку, право на об'єднання та інші традиційні політичні права і свободи.

Серед особистих свобод Конституція називає недоторканність особи, свободу пересування, недоторканність житла, таємницю листування та інших. Конституція скасує феодальні титули, недоторканність (особливо принижене становище однієї з каст). Заборонялася дискримінація за мотивами релігійної або кастової належності, проголошувався захист прав та інтересів меншин. Були заборонені торгівля людьми, примусова праця, праця дітей до чотирнадцяти років на фабриках або в шахтах. Основні права забезпечуються конституційними гарантіями: при їх порушенні громадянин може звертатися в будь-який суд, включаючи Верховний, і останній може прийняти примусове рішення.

У Конституції Індії зафіксовані також основні обов'язки громадян: дотримання ідеалів та інститутів країни, повага державного прапора та державного гімну, військовий обов'язок, обов'язок дотримуватися ідеалам національно-визвольної боротьби, розвивати науковий підхід, проявляти гуманізм, прагнути до досконалості у всіх областях індивідуальної та колективної діяльності та ін. Багато з цих обов'язків мають не юридичний, а моральний характер.

175. Вищі органи влади Індії

Глава держави - президент республіки, який обирається на 5 років колегією виборців, що складається з виборних членів двох палат парламенту і членів законодавчих зборів штатів. Президент може переобиратися будь-яку кількість разів. Він наділений правом розпускати законодавчі збори штатів, звільняти уряди штатів і запроваджувати так зване президентське правління (управління штатами передається в руки губернаторів штатів).

Законодавча влада належить президентові і парламенту, який складається з двох палат: Ради штатів і Народної палати.

Рада штатів. Cкладається з 245 членів, 12 з яких призначаються президентом, решта обирається за системою пропорційного представництва виборними членами законодавчих органів штатів строком на 6 років. Одна третина членів переобирається кожні 2 роки.

Народна палата складається з 545 депуатів, з яких 543 обираються населенням прямим загальним і таємним голосуванням строком на 5 років, двоє призначаються президентом.

Виконавча влада на практиці зосереджена в руках прем`єр - міністра. Уряд формується парламентською більшістю і несе відповідальність перед Народною палатою. На чолі кожного з штатів стоїть губернатор, який призначається президентом. Кожний штат має свої законодавчі збори та уряд. Союзні території управляються центральним урядом.

Судова влада В Індії діє єдина централізована судова система, що застосовує закони федерації та штатів. Цю систему очолює Верховний суд, який складається зі старшого за віком головного судді та 17 членів.

Перший рівень судів складають суди панчаятів у селах. Вони розглядають незначні кримінальні та цивільні справи. У великих містах діють народні суди, які також розглядають незначні кримінальні та цивільні справи у межах міста, а також справи про дорожньо-транспортні пригоди. Другий рівень судів -- суди мунсифів. Вони розглядають тільки цивільні справи, де сума позову від 1000 до 5000 рупій.

Мунсиф -- це суддя-індус, назва йде з колоніальних часів, коли вищу судову владу здійснювали представники метрополії.

Якщо сума позову більше 5000 рупій, а також у разі подання апеляції на рішення мунсифів, ці справи розглядають додаткові суди. Окружні суди розглядають апеляції на рішення додаткових судів і мають необмежену юрисдикцію як суди першої інстанції у цивільних та кримінальних справах. Наступний рівень -- високий суд штату. Він виконує функцію суду першої та апеляційної інстанцій, здійснює керівництво та контролює діяльність всіх судів на території штату, в тому числі військових та адміністративних судів. До його повноважень належить видання судових наказів про усунення порушень конституційних прав зі всіх питань. Він здійснює конституційний контроль, але остаточне рішення приймає Верховний суд Індії.

Вищим органом єдиної централізованої судової системи Індії є Верховний суд. Як суд першої інстанції він уповноважений розглядати справи між урядом Союзу і штату, а також між штатами, виступає як суд апеляційної інстанції у цивільних та кримінальних справах.

Важливою функцією Верховного суду Індії є конституційний контроль, результатом якого може бути тлумачення конституційних положень, що є обов'язковим для всіх судів держави.

176. Федеративний устрій Індії

Індія є федеративною республікою, яка складається з 28 штатів та 7 територій (національна столична територія Делі та 6 союзних територій). І штати, і території є адміністративними одиницями першого рівня, що, у свою чергу, поділяються на округи (дистрикти). Всього в Індії є понад 600 дистриктів.

Штати мають власні законодавчу та виконавчу владу.

Федеральними територіями керують представники центрального уряду Індії -- комісари або адміністратори. В територіях діють федеральні закони, хоча деякі території мають парламент та уряд з обмеженими правами.

Штати Індії помітно розрізняються між собою. Найбільші з них за чисельністю населення є найбільшими адміністративними одиницями світу -- з десяти найбільш густонаселених адміністративних одиниць світу п'ять -- штати Індії. Території однорідніші, ніж штати -- за площею вони не більше декількох тисяч км?, а за чисельністю населення не перевищують 1,1 млн. жителів (виключення -- столичний округ Делі, що налічує більше 16 млн. чоловік).

177. Місцеве самоврядування і управління Індії

Кожен штат і союзна територія поділяється на округи (зіла Парішад). Території округів поділяються на талукі і тексіли. 72 великих міста виділено зі складу округів, і в них утворені муніципальні корпорації. Для територій, перехідних від сільської місцевості до міської, створюються селища міського типу, звані "нагар панчаят". Губернатор за вказівкою ради міністрів штату для управління декількома округами (зазвичай 7-8) призначає комісара, який вважається вищою посадовою особою округи та підпорядковується уряду штату. Заступник комісара здійснює збір податків, набір в армію, надає позички і розподіляє допомогу між нужденними, наглядає за в'язницями, здійснює деякі судові повноваження і т. д.

У муніципальних корпораціях населення обирає на строк від трьох до п'яти років генеральна рада, члени якого зі свого складу обирають мера міста та його заступників терміном, як правило, на один рік. Головним керуючим корпорації, в руках якого зосереджена виконавча влада, є призначуваний урядом штату комісар корпорації. У кожній муніципальної корпорації є комісії по найважливіших напрямках її діяльності: з питань освіти, охорони здоров'я, фінансів, санітарії, поточних питань і т. д. У муніципалітетах, на території яких проживає більше 300 тис. осіб, для сприяння вирішенню місцевих питань створюються опікунські ради . Крім того, легіслатури штатів має право створювати в муніципалітетах різні комітети.

У містах з населенням більше 10 тис. чоловік мешканці обирають муніципальні ради (муніципалітети), компетенція яких значно вже.

Для виборів членів муніципалітетів територія міст ділиться на адміністративні райони

В даний час панчаятами охоплено більше 95% всього сільського населення.

Оновлена конституційна схема передбачила три рівні панчаятов, що діють у кожному штаті і союзної території: нижчого, як і раніше, панчаята на рівні села (грам сабха); середнього - на проміжному рівні (раніше панчаят саміт) між селом і округом і вищої - на рівні округу (раніше зіла Парішад).

З метою координації роботи панчаятов і муніципалітетів різних рівнів Конституцією передбачено представництво голів панчаятов (муніципалітетів) нижчого рівня в панчаята (муніципалітетах) вищого рівня. Панчаяти (муніципалітети) обираються строком на 5 років прямим голосуванням громадян, що досягли 18 років і проживають на території панчаята (муніципалітету). Право бути обраним до панчаяти (муніципалітети) надається мешканцям, які проживають на території відповідного панчаята (муніципалітету), які досягли 21 року.

178. Основи конституційного права Китаю

Китай - республіка. В країні діє Конституція КНР від 4 грудня 1982 р. КНР утворилась у результаті перемоги народної революції 1 жовтня 1949 р.

Відповідно до Конституції КНР у Китаї на центральному рівні існують шість владних структур: Всекитайські Збори народних представників, Голова КНР, Державна Рада, Центральна Військова Рада, Верховний Народний Суд і Верховна Народна Прокуратура.

Конституційне право КНР як галузь національного права має певну низку особливостей. Перш за все, воно є галуззю соціалістичного права й пронизано відповідними ідеями. У конституційному праві відбилися всі основні концепції та постулати соціалістичного «конституціоналізму», керівна роль комуністичної партії, соціалістичне народовладдя, соціалістична законність, класова боротьба тощо. Цілі та завдання конституційно-правового регулювання визначаються перспективами будівництва соціалізму, сформульованими у Конституції 1982 р.

179. Конституція Китайської народної республіки 1982 р.

Конституція Китайської Народної Республіки - основний закон Китайської Народної Республіки. Конституція КНР була прийнята в 1982 році. У 1988, 1993, 1999 і 2004 роках у неї вносилися зміни.

Конституція КНР 1982 р. містить Передмова і 4 глави, мають 138 статей. Глави Основного закону країни:

· «Загальні положення»

· «Основні права та обов'язки громадян»

· «Державний устрій»

· «Державний прапор, Державний герб, столиця КНР».

Чинна Конституція КНР була затверджена Всекитайськими зборами народних представників (парламентом) 4 грудня 1982 р. і є четвертою в історії країни.

В галузі зовнішньої політики декларовано, що КНР буде дотримуватися «незалежної та самостійної зовнішньої політики», «п'яти принципів -- взаємної поваги суверенітету та територіальної цілісності, взаємного ненападу, невтручання у внутрішні справи один одного, рівності та взаємної вигоди, мирного співіснування», що вона «докладає зусиль в інтересах збереження миру у всьому світі та сприяння справі прогресу людства».

Влада в КНР визначена як демократична диктатура народу, з вказівкою на те, що вона є диктатурою пролетаріату за сутністю (ст. 7).

Згідно з Конституцією КНР, всі громадяни рівні перед законом, і держава зобов'язана дотримуватися і захищати права людини. Кожному громадянину КНР конституційно гарантовані (гл. 2):

· права обирати і бути обраним;

· право на свободу слова, друку, зборів, створення товариств, походів і демонстрацій;

· свободу віросповідання;

· особисту свободу;

· повага людської гідності та особистому житті;

· недоторканність житла і законного приватного майна;

· свободу листування і збереження таємниці листування;

· право критикувати і вносити пропозиції на адресу будь-якого державної установи та державного службовця;

· право контролю над діяльністю державних установ і державних службовців;

· право на працю;

· право на відпочинок і матеріальну допомогу держави і суспільства по старості, хвороби або при втраті працездатності;

· право на освіту;

· право на наукову, літературну, художню та іншого роду культурну діяльність.

Як конституційних обов'язків встановлюються:

· захист єдності держави і згуртованості всіх національностей країни;

· дотримання Конституції і законів;

· збереження державної таємниці;

· оберігання суспільної власності;

· дотримання трудової дисципліни і громадського порядку, повага до норм суспільної моралі;

· охорона безпеки, честі та інтересів Батьківщини;

· захист Батьківщини і відображення агресії (встановлена ??як «священний обов'язок кожного громадянина Китайської Народної Республіки» - ст. 55).

· Військова служба і участь в народному ополченні (відповідно до закону є почесним обов'язком громадян Китайської Народної Республіки - ст. 55).

· Обов'язок платити податки.

180. Політична система КНР.

Політична (у тому числі й державна) влада в Китаї здійснюється через ряд політичних інститутів і відносин, які характеризуються як взаємозв'язком, так і диференційованістю, становить політичну систему Китаю.

Політимчна системма -- впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних стосунків соціальних (суспільних та політичних) інститутів, що виконують певні політичні функції.

Домінуюча і керівна сила політичної системи - Комуністична партія Китаю (КПК).

Для політичної системи КНР характерне тісне переплетення партійних і державних функцій, немає чіткого розмежування КПК і держави. Хоча в країні в процесі реформ і було поставлено завдання розділити партійні і державні функції, на практиці це дотепер не здійснено. Крім КПК у Китаї формально можуть існувати й інші партії, якщо вони є "демократичними". На сьогодні таких партій у КНР вісім. Революційний комітет гоміндану Китаю (заснований 1948 p.); Демократична ліга Китаю (створена 1941 p.); Китайська асоціа-г.емократичного національного будівництва (1945 p.); Селянсько-робітнича демократична партія Китаю (1930 p.); “Партія Чжі-гундан” (“Прагнення до справедливості”) (1947 p.); “Товариство 3-го вересня” (1945 p.); Ліга демократичного самоврядування Тайваню (1947 p.).

181. Виборча система КНР

Конституційними принципами виборчої системи КНР є: загальне, рівне, активне та пасивне виборче право (ст. 34); обов'язкове представництво всіх національних меншин в органах державної влади різних ступенів (статті 59, 113); обрання всіх представницьких органів державної влади демократичним шляхом, їх відповідальність перед народом та підпорядкованість народу (ст. 3); підпорядкованість депутатів органам, що їх обрали, право відкликання та заміни депутатів органами, що їх обрали (статті 77,102).

Особливості Китайської виборчої системи:

а) суб'єктивне виборче право нерівне;

б) депутати Всекитайських зборів народних представників, вищого органу державної влади, обираються шляхом непрямих виборів;

в) виборче законодавство визначає специфічний режим форму вання депутатського корпусу від Народно-визвольної армії Китаю.

Особливістю виборчої системи КНР є також своєрідний ха¬рактер прояву принципу прямого і непрямого виборчого права. Принцип прямого виборчого права застосовується тільки при виборах до низової та повітової ланок системи органів державної влади, тобто до Зборів народних представників волостей, націо¬нальних волостей, селищ, міських районів, міст без районного поділу, повітів, хошунів, автономних повітів та автономних хо-шунів. Депутати Зборів народних представників провінційної ланки (провінцій, автономних районів, міст центрального підпо-рядкування), а також Всекитайських зборів народних представ¬ників обираються нижчестоящими ЗНП.

182. Система державних органів КНР

У Китаї не прийнято концепцію поділу влади. Тут застосовується інший підхід: вважається, що органами державної влади є тільки представницькі органи типу рад, яким знизу доверху належить повнота державної влади (організаційно-правова концепція єдності державної влади). Розрізняються: органи державної влади (вищі і місцеві), органи державного управління (вищий орган загальної компетенції - уряд, місцеві - виконавчі комітети зборів народних представників), органи суду і прокуратури. Органи контролю в особливу систему не виділяються: головний ревізор держави є членом уряду.

До числа вищих органів державної влади відносяться: Всекитайські збори народних представників - верховний орган державної влади, його Постійний комітет і Головування республіки (Голова республіки і його заступник).

Всекитайські збори народних представників обирається на 5 років зборами народних представників провінцій, автономних районів (найбільш великих автономних одиниць), міст центрального підпорядкування, а також представниками армії по розглянутої вище системі. У його складі має бути не більше 3 тис. Депутатів.

Депутати ВЗНП повинні поєднувати депутатську роботу з працею на виробництві, в установах і т.д. Вважається, що статус «незвільнених депутата» дозволяє йому бути тісно пов'язаним з масами, трудитися разом з ними, краще знати їх настрої і потреби.

ВЗНП - орган однопалатний. У нього немає постійного голови та постійного керівного органу. Засіданнями керує президія сесії, який обирається на кожній сесії. ВЗНП створює галузеві (спеціалізовані) постійні комісії. Вони попередньо обговорюють законопроекти, розглядаючи їх, зокрема, з точки зору відповідності конституції.

У складі ВСНП немає партійних фракцій. Замість них створюються делегації (депутатські групи) від виборчих одиниць. Вони попередньо обговорюють виносяться на сесію питання, розглядають законопроекти.

Відповідно до конституції ВЗНП має широкі повноваження: видає закони, обирає інші вищі органи держави і вищих посадових осіб, затверджує плани соціально-економічного розвитку, державний бюджет і звіт про його виконання, вирішує питання війни і миру і т.д. Повноваження ВЗНП необмежені, оскільки, як свідчить конституція, крім перерахованих в ній повноважень ВЗНП може здійснювати й інші повноваження, властиві вищим органам державної влади.

Постійний комітет ВЗНП займає своєрідне становище в системі вищих органів державної влади. З одного боку, він - орган ВЗНП, підпорядкований йому і заміщає його майже з усіх питань повноважень ВЗНП між його сесіями. З іншого боку, це вищий орган державної влади, що має самостійні повноваження, які він здійснює незалежно від того, засідає або не засідає ВЗНП.

Він обирається на 5 років і новим складом ВЗНП обирається новий Постійний комітет,

До власної компетенції Постійного комітету ВЗНП відносяться:

тлумачення конституції та законів; контроль за роботою уряду - Державної ради з правом заміни міністрів; контроль за роботою Центральної військової ради, Верховного народного суду; прийняття рішень про часткову і загальну мобілізацію в країні, про ратифікацію та денонсацію міжнародних договорів.

Голова КНР, згідно з конституцією, є главою держави.

Голова КНР обирається парламентом - ВЗНП - на термін його повноважень - на 5 років. Ним може стати будь-який громадянин КНР, що володіє політичними правами і досяг 45-річного віку. Одне і те ж особа не може бути обрано Головою КНР більше двох разів поспіль.

Відповідно до Конституції КНР, у сферу повноважень Голови КНР входить:

· проголошувати вступ у силу прийнятих ПК ВЗНП законів, призначати і зміщати членів Держради,

· на підставі рішень ВЗНП і його Постійного Комітету вручати державні нагороди і почесні звання,

· повідомляти про амністію,

· видавати укази про надзвичайний стан,

· повідомляти про стан війни,

· видавати укази про мобілізацію,

· від імені Китайської Народної Республіки приймати вірчі грамоти іноземних послів,

· призначати і відзивати надзвичайних повноважних послів КНР в інших країнах,

· ратифікувати і розривати важливі договори й угоди з іншими країнами.