Трудові ресурси - частина населення країни, що має здатність до суспільно-корисної праці в народному господарстві. Трудові ресурси - це найбільш активна в економічному відношенні частина населення, яка бере безпосередньо участь у розширеному відтворенні суспільного продукту. До трудових ресурсів відносять:

1. Населення в працездатному віці, тобто чоловіків від 16 до 60 років, жінок від 16 до 55 років (за винятком непрацюючих інвалідів 1-ї і 2-ї групи і пенсіонерів, які одержують пенсії за віком на пільгових умовах);

2. Населення, старше або молодше працездатного віку, зайняте в суспільному виробництві.

Вирішальну роль в трудових ресурсах відіграє працездатне населення в працездатному віці. Працездатне населення - це сукупність осіб переважно працездатного віку, здатних за своїми психофізіологічними даними до участі в трудовому процесі. В кожному суспільстві працездатне населення складається з двох груп: економічно активного та економічно неактивного населення, співвідношення між: якими залежить від соціальних, політичних та демографічних умов.

Економічно активне населення - це частина населення, яка зайнята суспільно корисною діяльністю, що приносить його дохід. Частина економічного активного населення залежить від частки населення працездатного віку, а також від рівня зайнятості окремих вікових груп.

Головною умовою виробництва в будь-якому суспільстві є робоча сила, під якою розуміють сукупність фізичних та духовних здібностей, якими володіє людина і які вона проводить в дію кожного разу, коли виробляє певні споживчі вартості.

Як об'єкт управління трудові ресурси виступають одночасно і виробниками, і споживачами матеріальних та духовних благ. У зв'язку з цим в міру поглиблення розподілу праці функція управління трудовими ресурсами безперервно ускладнюється.

Суб'єктом управління трудовими ресурсами виступають як промислові підприємства та організації різних форм власності, так і організації невиробничого характеру (центр зайнятості). Головною метою управління трудовими ресурсами на рівні підприємства ї задоволення потреб підприємства в кадрах, забезпечення їх раціональної розстановки, професійно-кваліфікаційного і посадового просування та ефективного використання.

Ефективність використання трудових ресурсів залежить від багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів: соціально-економічні, організаційно-технічні, природнокліматичні умови функціонування суспільної праці, професійно-кваліфікаційні характеристики трудових ресурсів, рівень її загальної і спеціальної освіти, тривалість стажу роботи і об'єм здобутого виробничого досвіду, дисципліна праці, поєднання морального і матеріального стимулювання.

Одним з найважливіших якісних показників ефективного використання трудових ресурсів є продуктивність праці, що характеризує ефективність використання праці в процесі виробництва, підвищення зарплати і реальних доходів працюючих, розміри зниження собівартості продукції і збільшення накопичень.

Ефективність виробництва передбачає посилення економічних методів управління трудовими ресурсами, оскільки вони дозволяють досягти найбільш гармонійного поєднання суспільних, колективних, особистих інтересів, забезпечити раціональне використання робочої сили.

Як об'єкт управління трудові ресурси виступають одночасно і виробниками, і споживачами матеріальних та духовних благ. У зв'язку з цим в міру поглиблення розподілу праці функція управління трудовими ресурсами безперервно ускладнюється.

Суб'єктом управління трудовими ресурсами виступають як промислові підприємства та організації різних форм власності, так і організації невиробничого характеру (центр зайнятості). Головною метою управління трудовими ресурсами на рівні підприємства ї задоволення потреб підприємства в кадрах, забезпечення їх раціональної розстановки, професійно-кваліфікаційного і посадового просування та ефективного використання.

Ефективність використання трудових ресурсів залежить від багатьох об'єктивних і суб'єктивних факторів: соціально-економічні, організаційно-технічні, природнокліматичні умови функціонування суспільної праці, професійно-кваліфікаційні характеристики трудових ресурсів, рівень її загальної і спеціальної освіти, тривалість стажу роботи і об'єм здобутого виробничого досвіду, дисципліна праці, поєднання морального і матеріального стимулювання.

Одним з найважливіших якісних показників ефективного використання трудових ресурсів є продуктивність праці, що характеризує ефективність використання праці в процесі виробництва, підвищення зарплати і реальних доходів працюючих, розміри зниження собівартості продукції і збільшення накопичень.

Ефективність виробництва передбачає посилення економічних методів управління трудовими ресурсами, оскільки вони дозволяють досягти найбільш гармонійного поєднання суспільних, колективних, особистих інтересів, забезпечити раціональне використання робочої сили.

Трудові ресурси, як складова соціально-економічна категорія є невід'ємними важливими елементами процесу виробництва, від ефективного використання якого залежить виробничо-господарська діяльність підприємства.

Фінансова політика - це сукупність заходів держави з організації та використання фінансів для забезпечення економічного і соціального її розвитку. Вона виявляється у формах і методах накопичення фінансових ресурсів та використання їх на різні потреби держави, розвиток економіки і соціальний захист населення; у фінансовому законодавстві; практичних діях у галузі фінансів різних державних структур.

Основною метою фінансової політики є оптимальний розподіл валового внутрішнього продукту між галузями народного господарства, соціальними групами населення, територіями.

Фінансова політика держави залежить від зовнішніх та внутрішніх факторів.

До зовнішніх факторів варто віднести: залежність держави від імпортних поставок сировини, матеріалів, інших видів природних ресурсів; рівень обміну технологіями; експортні можливості самої держави та ін.

Внутрішніми факторами, які суттєво впливають на фінансову політику, є: форма власності на основні засоби виробництва; структура економіки; соціальний склад населення; стан розвитку економіки і організація грошового обігу; стабільність грошової одиниці; розвиток форм кредитування.

Фінансова політика держави базується на таких загальних принципах:

1) постійне сприяння розвитку виробництва, підтримання підприємницької активності та підвищення рівня зайнятості населення;

2) мобілізація і використання фінансових ресурсів на забезпечення соціальних гарантій (освіта, оборона, охорона здоров'я, культура, соціальне страхування, допомога малозабезпеченим та ін.);

3) вплив за допомогою фінансового механізму на раціональне використання природних ресурсів.

Залежно від тривалості періоду фінансову політику поділяють на:

1) фінансову стратегію;

2) фінансову тактику.

Фінансова стратегія - довготерміновий курс фінансової політики, розрахований на перспективу, який

передбачає вирішення великомасштабних завдань, визначених економічною та соціальною стратегією. У процесі її розробки прогнозуються основні тенденції розвитку фінансів, формуються концепції їх використання, розробляються принципи організації фінансових відносин.

Фінансова тактика спрямована на вирішення завдань конкретного етапу розвитку суспільства.

Стратегія і тактика фінансової політики взаємопов'язані. Стратегія створює сприятливі можливості для вирішення тактичних завдань.

У складі фінансової політики як самостійні чинники існують: податкова політика, бюджетна, грошово-кредитна та митна.

Податкова політика реалізує інтереси держави. її головне призначення - вилучення частини ВВП на загальнодержавні потреби та перерозподілення цих коштів через бюджет.

Під бюджетною політикою розуміють визначення державою:

джерел формування доходів державного і місцевих бюджетів;

пріоритетних напрямів видатків бюджету;

допустимих меж розбалансованості бюджету;

джерел фінансування бюджетного дефіциту;

принципів взаємовідносин між окремими ланками бюджетної системи.

Під грошово-кредитною політикою розуміють забезпечення стабільності грошового обігу через управління емісією, регулювання інфляції й курсу національної грошової одиниці; забезпечення своєчасності розрахунків у народному господарстві та в різних ланках фінансової системи через регламентацію і регулювання діяльності банківської системи; управління діяльністю фінансового ринку через регламентацію емісії та розміщення державних і корпоративних цінних паперів та регулювання їх дохідності.

Держава захищає свої інтереси через митну і валютну політику, основним завданням якої є примноження золотовалютних резервів держави.

Завдання фінансової політики реалізується через фінансовий механізм. Фінансовий механізм - це сукупність форм, методів і важелів фінансового впливу на соціально-економічний розвиток суспільства.

Складовими елементами фінансового механізму є фінансове планування і прогнозування, управління фінансами, фінансовий контроль, фінансове забезпечення, фінансове регулювання, фінансові норми, нормативи, ліміти, резерви, стимули і санкції, фінансове законодавство.

За допомогою фінансового механізму здійснюється розподіл і перерозподіл створеного в державі ВВП відповідно до основних положень фінансової політики.

На стадії фінансового планування визначаються можливості держави щодо фінансового забезпечення розвитку її економіки і соціальної сфери.

Фінансовий механізм характеризують узагальнюючі та індивідуальні показники. Узагальнюючими показниками є загальний обсяг фінансових ресурсів, що створені в державі; обсяг доходів та видатків бюджету тощо. Індивідуальні показники - це величина витрат бюджету на одного мешканця; розмір податків, що сплачуються одним працюючим тощо.

Важливі елементи фінансового механізму - фінансові норми, нормативи, ліміти, резерви та стимули. Нормативи характеризують певний рівень забезпечення видатків, різних видів витрат фінансових ресурсів. Ліміти - це певні обмеження на витрати в інтересах держави, підприємця або громадянина. Резерви повинні нейтралізувати дію непередбачуваних факторів, що можуть виникнути в майбутньому. Фінансові стимули передбачають застосування як матеріального заохочення, так і економічних санкцій. До стимулів належать заохочувальні фонди, які утворюються з прибутку; бюджетне фінансування ефективних напрямів розвитку народного господарства (у т. ч. дотації підприємствам, діяльність яких має важливе значення для економіки); фінансування за рахунок державних коштів державних програм, структурної перебудови економіки, підготовки і підвищення кваліфікації кадрів, науково-дослідних робіт, природоохоронних заходів.

Фінансовий контроль повинен забезпечувати відповідне формування та використання грошових фондів на макро- та мікрорівні.

Складовими фінансового механізму є фінансовий механізм комерційних підприємств, фінансовий механізм некомерційних організацій і установ, страховий механізм, механізм функціонування державних фінансів (бюджетний механізм, механізм функціонування позабюджетних фондів).

3. Фінансове планування

Однією зі складових фінансового механізму є фінансове планування. Фінансове планування - це діяльність зі складання планів формування, розподілу і використання фінансових ресурсів на рівні окремих суб'єктів господарювання, їх корпоративних об'єднань, галузевих структур, територіально-адміністративних одиниць, країни загалом.

Об'єктом фінансового планування є фінансові ресурси, що утворюються в процесі розподілу і перерозподілу ВВП, а результатом - різні види фінансових планів і прогнозів.

Основними завданнями фінансового планування є:

визначення джерел і обсягів грошових ресурсів, необхідних для розширеного відтворення, та їх розподіл між виробничою та невиробничою сферами;

зосередження в руках держави централізованого фонду грошових ресурсів, необхідного для успішного виконання державних функцій;

забезпечення необхідних пропорцій у розподілі та використанні грошових ресурсів;

стимулювання найбільш ефективного використання матеріальних, трудових і грошових ресурсів, зниження собівартості продукції й виявлення внутрішньовиробничих резервів.

Виконання цих завдань реалізується через:

1) основний фінансовий план держави - Державний бюджет і бюджети усіх рівнів;

2) кредитний і касовий плани Національного банку і комерційних банків;

3) баланси і звіти підприємств;

4) кошториси установ, які фінансуються з бюджету.

Формування фінансових планів і прогнозів базується на двох основних принципах:

1) принципі наукової обґрунтованості;

2) предметно-цільовому підході.

Наукова обґрунтованість планування передбачає економічну обґрунтованість фінансових показників, відображення реальних процесів економічного і соціального розвитку, збалансованість фінансових ресурсів.

Предметно-цільовий підхід передбачає конкретне цільове призначення фінансування.

Фінансове планування здійснюється з використанням трьох основних методів:

1) методу коефіцієнтів;

2) нормативного методу;

3) балансового методу.

Метод коефіцієнтів базується на застосуванні відповідних коефіцієнтів щодо результатів певного проміжку часу. За цим методом здійснюється індексація.

Суттєвим недоліком цього методу є те, що він не стимулює виявлення резервів і не сприяє впровадженню режиму економії коштів.

Нормативний метод ґрунтується на використанні прогресивних норм і нормативів. При цьому враховуються особливості галузей виробничої й невиробничої сфер, а також відповідні зміни у попередньому періоді.

Цей метод дає можливість об'єктивно оцінити потреби галузей у фінансових ресурсах, створити реальні умови зацікавленості в ощадливому й ефективному використанні фінансових ресурсів. Але його ефективність залежить від певних факторів, а саме:

узгодженості методик визначення норм і нормативів на всіх рівнях у різні роки;

своєчасного коригування норм і нормативів.

Балансовий метод дає змогу збалансовувати джерела ресурсів зі запланованими витратами, встановлювати взаємозв'язок виробничих і фінансових показників, створювати фінансові резерви.

Найбільш оптимальним при здійсненні фінансового планування є поєднання нормативного і балансового методів.

4. Управління фінансами

Управління державними фінансами - це сукупність форм і методів цілеспрямованого впливу держави на формування і використання централізованих і децентралізованих фондів фінансових ресурсів, що знаходяться в розпорядженні державних органів управління.

Управління державними фінансами включає об'єкт і суб'єкт управління. Об'єктом управління є централізовані й децентралізовані фонди фінансових ресурсів, які створюються і використовуються в усіх ланках державних фінансів. Суб'єкт управління - фінансовий апарат, що зосереджений у фінансових службах міністерств, відомств, підприємств і організацій державної форми власності, податковій адміністрації, контрольно-ревізійному апараті. Усі зазначені підрозділи фінансового апарату держави мають свої функції, сфери впливу на фінансові відносини в державі.

До загальних функцій управління фінансами належать: фінансове прогнозування, регулювання, стимулювання, контроль.

Центральне місце в управлінні фінансами посідає прогнозування. У процесі прогнозування здійснюється оцінка стану фінансів у державі, виявляються можливості збільшення фінансових ресурсів, напрями їх найефективнішого використання, скорочення непродуктивних втрат.

Фінансове регулювання як елемент управління застосовується для підтримання оптимальної структури виробництва і розподілу. Воно базується на різноманітних інструментах впливу, до яких відносять податки, дотації, різноманітні виплати, за допомогою яких держава досягає поставлених цілей.

Стимулювання в системі управління дозволяє забезпечити розвиток тих явищ і процесів, які мають на даному етапі пріоритетне значення. Використовуючи фінансові методи, держава, передусім, через пільги, податки та пільгове кредитування створює сприятливі умови для їх розвитку.

Контроль як елемент управління здійснюється в процесі прогнозування, регулювання, стимулювання. Він дає змогу виявити відхилення фактичного використання фінансових ресурсів від запланованого, а також виявити резерви зростання фінансових ресурсів, спрямувати їх використання в найбільш раціональному напрямку.

Частиною загального управління фінансами є автоматизовані системи управління (АСУ), які базуються на використанні економіко-математичних методів та ЕОМ. Автоматизована система управління - це система, яка забезпечує автоматизований збір і обробку інформації, необхідної для оптимізації управління, зокрема, фінансами.

5. Фінансовий контроль

Фінансовий контроль - одна з найважливіших функцій державного управління. За своєю сутністю фінансовий контроль - це комплекс заходів, які здійснюються державою з метою успішного досягнення поставлених нею цілей у сфері фінансів. Об'єктом фінансового контролю є всі господарські операції, які здійснюються з використанням коштів для економічного і соціального розвитку. Державні органи контролю, насамперед, перевіряють використання фондів фінансових ресурсів, які знаходяться в розпорядженні державних органів, тобто перевіряють дотримання вимог законодавства, які регулюють фінансові взаємовідносини різних суб'єктів господарювання з державою, взаємовідносини між господарськими суб'єктами, між державою і населенням. Важливим напрямом фінансового контролю є своєчасне і повне виконання фінансових зобов'язань юридичними і фізичними особами перед бюджетом, дотримання ними податкового законодавства.

Фінансовий контроль можна поділити на три види:

1) державний;

2) відомчий;

3) контроль місцевих органів самоврядування.

Державний контроль здійснюється на рівні центральних органів державного управління. Сюди варто віднести Верховну Раду, яка виконує фінансовий контроль, розглядаючи та затверджуючи бюджет, а також звіт щодо його виконання. Контроль здійснюється через комісії та комітети Верховної Ради.

Від уряду контроль здійснює Міністерство фінансів - його центральний апарат і контрольно-ревізійна служба та податкова адміністрація.

Відомчий фінансовий контроль здійснюють фінансові служби міністерств, відомств, підприємств, організацій і установ державної форми власності. Об'єктом контролю тут є виробничо-фінансова діяльність виробничих структур.

Фінансовий контроль органів місцевого самоврядування здійснюється через відповідні комісії місцевих Рад народних депутатів і місцеві фінансові органи. Об'єктом фінансового контролю є місцеві бюджети, позабюджетні фонди, фінансово-господарська діяльність підприємств і організацій комунальної власності.

За формами проведення розрізняють:

попередній контроль;

поточний контроль;

наступний контроль.

Попередній контроль здійснюється на стадії складання, розгляду і затвердження бюджетів, фінансових планів і кошторисів витрат. Його мета - попередження неправильного і нераціонального використання коштів.

Поточний фінансовий контроль застосовують у процесі виконання бюджетів, фінансових планів і кошторисів. Він дає змогу виявити і попередити незаконні витрати, порушення фінансової дисципліни, забезпечити дотримання норм витрат.

Наступний контроль виконують після завершення звітного періоду або фінансового року. Його завданням є перевірка доцільності витрачання державних фінансових ресурсів, законності здійснення фінансових операцій, ефективності витрачання коштів.

За методами проведення фінансового контролю розрізняють:

1) перевірки;

2) обстеження;

3) аналіз;

4) ревізії.

Перевірки влаштовують для дослідження певних питань фінансово-господарської діяльності за звітними даними та іншими документами, що підтверджують здійснення операцій.

Обстеження, на відміну від перевірки, виконують у більш широкому обсязі. Його мета - визначити стан, що склався в окремих напрямах господарської діяльності об'єкта, що обстежується, і визначити перспективи його поліпшення і розвитку.

Аналіз, як правило, здійснюється регулярно по всьому колу запитань діяльності господарського суб'єкта. Його мета - виявити резерви додаткового одержання коштів, скорочення витрат, поліпшення фінансового стану.

Ревізії є найважливішим методом фінансового контролю. Ревізуючи, за бухгалтерськими документами перевіряють діяльність об'єкта за повний звітний період. Ревізії бувають повні, часткові, тематичні та комплексні. За ступенем залучення інформації розрізняють ревізії загальні та вибіркові.

На практиці застосовують різні способи ревізії: інвентаризацію, зустрічні перевірки, експертизи, лабораторні аналізи. За результатами ревізії складають акт, який є основою для прийняття відповідних управлінських рішень.

6. Правове регулювання фінансових відносин.

Фінансове право - це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини в сфері формування, розподілу та використання органами державної влади та місцевого самоврядування коштів з метою забезпечення виконання покладених на ці органи завдань і функцій.

Фінансове право регулює певну сферу державного управління, пов'язану з розподілом і перерозподілом національного доходу країни.

Предметом регулювання фінансового права є:

1) бюджетна система України та порядок розподілу доходів і видатків між її ланками;

2) порядок складання, прийняття і виконання Державного бюджету України та місцевих бюджетів;

3) система оподаткування, види, розміри та терміни сплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів до бюджету;

4) засади створення фінансового, грошового, кредитного та інвестиційного ринків;

5) надання фінансових послуг та функціонування фінансових установ;

6) порядок державного фінансування та кредитування;

7) утворення та погашення державного внутрішнього та зовнішнього боргу;

8) статус національної валюти та статус іноземних валют на території України;

9) порядок випуску та обігу державних цінних паперів, їх види та типи.

Фінансово-правові відносини можуть виникати між державою загалом та її адміністративно-територіальними утвореннями; між центральними та місцевими органами виконавчої влади й місцевого самоврядування; між державними фінансовими органами та підприємствами, установами і організаціями; між державними фінансовими органами та населенням.

Фінансове право тісно пов'язане з конституційним та адміністративним правом.

Конституційне право регулює основні питання соціально-економічної системи і політичної організації суспільства, принципи діяльності держави та її органів у всіх галузях, у т. ч. й у галузі фінансів. Норми фінансового права конкретизують державно-правові норми в сфері фінансів.

Адміністративне право визначає основні принципи державного управління, повноваження органів виконавчої влади у сфері фінансово-кредитних відносин, закріплює права і обов'язки посадових осіб фінансових і кредитних органів.

Керуючись положеннями адміністративного права, норми фінансового права запроваджують організаційні форми управління фінансово-кредитною системою, структуру фінансових органів.

Як і всі галузі права України, фінансове право поділяють на загальну та особливу частини.

До загальної частини фінансового права включають норми, які закріплюють загальні принципи, правові форми і методи фінансової діяльності, а також норми, які регулюють відносини в сфері фінансового контролю.

До особливої частини фінансового права належать певні групи правових норм, які регулюють однорідні фінансові відносини, пов'язані між собою як самостійні відокремлені підгрупи. Це правові норми, які регулюють надходження в бюджет обов'язкових платежів, податкове право.

2. Аналіз системи управління ресурсами КП "Івано-франківськводоекотехпром"