Інтернет-комунікації в сучасному суспільстві: аналіз соціокультурних імплікацій

По-четверте, інтернет - це величезний простір для творчості. За допомогою мережі споживач може заявити про себе на весь світ, створивши особисту домашню Web-сторінку і розмістивши на ній картини, музичні композиції чи інші результати - доробки власного таланту. Це створює додаткові можливості для пошуку умов самореалізації людини, схильної до творчих видів діяльності.

На даний момент складно переоцінити значення всесвітньої мережі для життя суспільства - вона настільки глибоко і стрімко увійшла в різні сфери взаємодії всього людства, що життя без неї уявляється практично немислимим. Є очевидною і ступінь впливу інтернету на процеси глобалізації - на думку Г. Бехманна [19. С. 129], він, з одного боку, є каталізатором глобалізації, з іншого - її продуктом. Подібна взаємозалежність може бути виражена в трьох ключових тезах:

1. виникнення нового глобального комунікаційного суспільства за допомогою і в рамках мережі інтернет, що виражається в поняттях кіберпростору, інтернет-спільнот, "соціальних мереж" тощо. Суть полягає в переході від прямої комунікації до опосередкованої - спільноти втрачають територіальну спільність в якості основи об'єднання, долають тимчасові та просторові межі. Широке поширення засобів комп'ютерної комунікації, виникнення позатериторіальних "віртуальних" об'єднань призводять до того, що комунікація в значній мірі відділяється від тілесного, психічного і соціального субстрату;

2. універсалізація комунікаційних можливостей в інтернеті веде до зміни поняття культури - взаємопроникнення культур, цінностей, способів культурного споживання, тиражування і дигіталізація призводить до перегляду поняття культури в принципі;

3. феномен регіонального набуває особливого значення в умовах глобалізації - регіональні культурні світи стають привабливішими в якості осередку і засобів передачі традицій. Схожа тенденція була відзначена згаданими раніше представниками Чиказької школи та іншими вченими, що описують процеси виникнення соціальних груп у рамках урбанізації [29].

У своїй роботі "Сучасне суспільство: суспільство ризику, інформаційне суспільство, суспільство знань" Г. Бехманн виробляє узагальнення всієї маси соціокультурних змін, які відбулися в умовах інформаційного суспільства. Подібного роду зміни в своїй масі спираються саме на інтернет як центральний феномен нової епохи [19. С. 124-126]:

1. засоби масової комунікації й, зокрема, інтернет на даному етапі розвитку суспільства відіграють величезну роль у формуванні соціальної дійсності - значна частка нашого знання про дійсність, поведінкові і пізнавальні патерни конституюється з їх допомогою. Як приклад можна навести поняття "глобального села", введене М. Маклюеном [103], що відображає зсув просторово-часових координат, викликаний поширенням ЗМК, зміною підстав соціального порядку та ін;

2. ЗМК є дієвим інструментом соціалізації індивіда, яка здійснюється за допомогою спеціалізованих технологій (включають у себе дистанційну освіту, науково-популярні передачі тощо), а також завдяки безпосереднім комунікативним практикам, здійснюваним у новому інформаційному полі;

3. виникнення нових можливостей для збереження та обробки інформації (починаючи зі значущої культурної, закінчуючи повсякденною інформацією) - в даному сенсі революційним явищем стає інтернет з його можливостями доступу до архівів бібліотек, музеїв, наукової і популярної літератури, а також до записів користувачів (інтернет-щоденників тощо). Таким чином, відбуваються зміни форми взаємозв'язку між забуванням і спогадами (нівелювання відмінностей між народною, масовою і високою культурою), між історією та сучасністю (стирання часових меж), між різними типами культур (стирання просторових кордонів), що в підсумку призводить до зміни ціннісно-поведінкових малюнків;

4. розвиток інтернету спричиняє зміну стратегій споживання інформації та комунікації - ми можемо спостерігати відхід від концентрованого читання нерухомих текстів до переходів за гіперпосиланням ("серфінг"), ситуативного пошуку інформації (в комп'ютерному сленгу пошук інформації часто позначають словом "гуглити", похідним від пошукової системи Google). У такій ситуації, за твердженням Бехманна, "якість комунікації домінує над змістом, риторика тяжіє над герменевтикою" [19. С. 125];

5. превалювання писемності в культурі змінюється повсюдною аудіовізуальною симуляцією. Така тенденція може бути розглянута ще на етапі домінування телебачення, проте в споконвічно текстуальному інтернеті також відбуваються зміни в бік аудіовізуалізації інформації - зростання продуктивності комп'ютерів дозволяє дизайну, інтерактивним елементам займати все більше місця у веб-середовищі;

6. завдяки поширенню засобів масової комунікації та інтернету зокрема відбуваються значні зміни в галузі політики і громадськості - взаємовплив ЗМІ, політичної та суспільної сфери настільки велика, що можна з упевненістю стверджувати їх злиття. Йдеться не стільки про те, що політичні та суспільні практики здійснюються переважно через ЗМІ, а й про те, що їх існування багато в чому можливе лише завдяки полю дискурсу;

7. спостереження, самоспостереження, референція є основоположними властивостями ЗМК і скрізь поширюються - це виражається, наприклад, в оснащенні стільникових телефонів цифровими фотокамерами, що дозволяє людині спостерігати, актуалізувати і опредмечувати свої спостереження (тут ми маємо на увазі записи в "блогах" та інші форми інтернет-комунікації).

Як наслідок, виникає спостереження другого рівня - латентне. Кожен, спостерігаючи, сприймає важливу для нього інформацію і суб'єктивно її інтерпретує. Виникає ситуація поліфонії точок зору, інтерпретацій, ціннісних преференцій, яка часто сприймається як прояв категорії свободи. З іншого боку, фрагментарність, варіативність інформації та стратегій пізнання може стати лякаючою, викликати фрустрацію.

8. Зростає роль літералізації - у різних сферах людської діяльності можна спостерігати перемогу процесуальності над ідентичністю, що пов'язано з глобалізацією, "розчаклуванням" світу, взаємопроникненням культур, і проявляється у зростанні кількості статусно-рольових позицій, стратегій і стилів поведінки тощо. У подібній ситуації процес постійної зміни ідентифікації є для людини звичним, а в комп'ютерно-опосередкованій комунікації знаходить особливий характер, пов'язаний з анонімністю і легкістю конструювання ідентичності. Лінеарність, послідовність і герменевтика письмової та аудіовізуальної культури змінюються гіпертекстуальністю. Остання знаходить найповніше втілення в інтернеті, де весь простір, по суті, є гіпертекстом.

Виходячи з особливостей означених ключових технологічних та соціокультурних змін, що характеризують сучасне суспільство як інформаційне, можна зробити висновок, що центральним феноменом нової епохи слід вважати інтернет, що ми неодноразово вже підкреслювали. Повсюдне поширення інтернету призводить до зміни соціального буття людини - часові та просторові бар'єри комунікації зникають, неймовірно збільшуються можливості збору і зберігання, оцінки та доступу до інформації, відбувається дигіталізація аудіо та візуальних об'єктів, комунікація стає інтерактивною.

Саме тому ціла низка вчених дають визначення інтернету, фіксуючи в першу чергу його соціальні характеристики. Серед них більшість теоретиків інформаційного суспільства і, зокрема, М. Кастельс. У передмові до російського видання "Галактики інтернет" він пише: "Інтернет - це інформаційна технологія і соціальна форма, яка втілює в собі інформаційну епоху так само, як електричний двигун був важелем соціальних і технічних змін індустріальної епохи. Інтернет спочатку створювався як засіб вільної глобальної комунікації". Свобода, на думку М. Кастельса, є головною характеристикою інтернету. Він, являє собою інструмент здійснення свободи та сприяє її поширенню через інтенсифікацію комунікації.

М. Кастельс пропонує відмовитися від розгляду всесвітньої павутини в термінах "добре" і "погано", оскільки інтернет це технологія, що дає можливість самій людині вирішувати, як її використовувати. Але далі він зазначає, що задум створення всесвітньої павутини був позитивним: "Інтернет був побудований його творцями, переважно вченими і студентами, як засіб вільної комунікації. Завдяки його структурі контролювати інтернет можливо, але це досить важко, хоча уряди й намагаються придушити вільну комунікацію. Однак через глобальну маршрутизацію інтернету майже завжди можна знайти альтернативні шляхи передачі повідомлення для уникнення контролю, як це роблять користувачі інтернету в Китаї. Таким чином, інтернет є, в першу чергу, універсальним соціальним простором вільної комунікації".

Різні форми і технології для здійснення інтернет-комунікації в сумі є широким полем "віртуальної" соціальної взаємодії, що визначає нове соціальне буття людини. Проте вивчення "віртуальних" соціальних практик у їх сукупності бачиться досить складним завданням через розмаїття інтернет-ресурсів та комунікаційних технологій. Незважаючи на це, на сьогодні існує вже ціла низка концепцій віртуалізації суспільства.

Так, інтернет лежить в основі більшості віртуальних моделей сучасності. Зокрема, це моделі А. Бюля і М. Паетау в Німеччині, А. Крокера і М. Вейнстейна в Канаді, Д. Іванова в Росії. Розглянемо їх детальніше.

На думку А. Бюля, саме розвиток технологій віртуальної реальності призвів до того, що комп'ютери з обчислювальних машин перетворилися на універсальні машини з виробництва "дзеркальних" світів. Таким чином, у кожній підсистемі суспільства утворюються "паралельні" світи, в яких функціонують віртуальні аналоги реальних механізмів відтворення суспільства: економічні та політичні акції в мережі інтернет, спілкування з персонажами комп'ютерних ігор і т.п. А. Бюль називає віртуалізацією процес заміщення реального простору як місця відтворення суспільства віртуальним простором. При цьому, виходячи з марксистської концепції суспільства, А. Бюль вважає гіперпростір "паралельних" світів новою сферою експансії капіталізму.

А. Крокер і М. Вейнстейн розробили теорію "віртуального класу", в якій використовується поняття кіберкапіталізму як системи, що породжує новий тип нерівності і експлуатації. Ядром нового панівного класу виступають власники компаній, що виробляють програмне забезпечення та надають доступ в інтернет. Варто додати, що російський дослідник Д. Іванов вважає модель А. Крокера і М. Вейнстейна "скоріше результатом постмодерністської стилізації марксистської риторики, ніж підсумком власне соціологічного аналізу".

Іншу версію трактування "віртуалізації соціального" пропонує М. Паетау. Його модель базується на теорії Н. Лумана, в якій суспільство визначається як система комунікацій. М. Паетау інтерпретує виникнення гіперпростору мережі інтернет як результат використання суспільством нових форм комунікації для аутопойесіса (самовідтворення, за термінологією Н. Лумана). Таким чином, комунікація за допомогою комп'ютера здійснює свій внесок у виробництво соціальності поряд з традиційними формами. Соціальні зміни розглядаються як структурна диференціація суспільної системи внаслідок появи в ній нових елементів - віртуальних аналогів реальних комунікацій. У цьому сенсі віртуалізація соціального розглядається як системний ефект розвитку суспільства.

Д. Іванов вбачає головний недолік викладених підходів у їх вторинності і некритичному використанні моделей, створених стосовно інших соціально-історичних умов. У результаті простота пропонованих моделей "досягається не як результат узагальнення характерних рис досліджуваних тенденцій, швидше вона запозичується у класиків як готова універсальна схема". У результаті "прагнення дослідників показати трансформацію суспільства обертається повною протилежністю: вони по суті намагаються показати, що нові процеси - це лише варіації тих, що вже описані класиками.

Запозичуючи пояснювальні схеми у К. Маркса або І. Лумана, теоретики мимоволі виявляються послідовниками того технологічного детермінізму, за який вони критикують творців теорій інформаційного суспільства. Результатом такого підходу стає "теоретична фетишизація технологій" (Д. Іванов). Погоджуючись у цьому сенсі з дослідником, ми, попри те, вважаємо, що такі підходи є доцільними, причому з огляду не тільки на факт своєї наявності (як маркування актуальності проблеми), а й на зміст. У цьому сенсі варто згадати, що все нове - це добре забуте старе, але оновлення часто означає не повернення, а реконструкцію в контексті переосмислення вихідних положень.

Д. Іванов також вважає, що "визначення соціальних феноменів за допомогою поняття віртуальності доречно тоді, коли конкуренція образів заміщує конкуренцію інституціонально певних дій - економічних, політичних або інших" і, як наслідок цього, "не комп'ютеризація життя віртуалізує суспільство, а віртуалізація суспільства комп'ютеризує життя". Поширення технологій віртуальної реальності Д. Іванов називає "кіберпротезуванням", яке "викликається прагненням компенсувати за допомогою комп'ютерних симуляцій відсутність соціальної реальності".

Однак сама теза про необхідність подібного "протезування" не заснована на конкретному соціологічному аналізі, а прямо виводиться з характеристики сучасного суспільства як суспільства постмодерну. Таке некритичне поширення підходів постмодерністської філософії на характеристику всього глобального світового цілого входить у протиріччя з суттєвими ознаками самого поняття постмодерну, постмодерну як явища дискретного, локалізованого в часі та просторі. Зокрема, З. Бауман вказує, що "термін" постмодерн "адекватно відображає визначальні аспекти соціальної ситуації, яка в XX столітті склалася в багатьох країнах Європи, а також в країнах, європейських за своїм культурним походженням", про що вже йшлося вище. Тим часом інтернет за останні роки завоював, по суті, весь світ, включаючи країни Південно-Східної Азії, де сформував свою унікальну культурну модель віртуалізації, не обов'язково з постмодерною специфікою (і це вимагає окремого вивчення). До того ж, підхід, пропонований Д. Івановим, зводить роль інтернету в процесі віртуалізації суспільства до механічного наслідку цього процесу, який проходить в іншій сфері. Насправді ж ми бачимо протилежне: саме стрімке поширення інтернет-комунікацій веде до принципових змін у системі соціальних відносин, роблячи вплив на суспільство на всіх рівнях, аж до його соціальної структури.

На нашу думку шлях до вивчення характеру цих змін слід вбачати в дослідженнях інтернету, його місця і ролі в сучасному інформаційному суспільстві. Проблема інтернету і його специфіка розглядалися цілою низкою авторів. Серед них Дж. П. Барлоу, який розумів під інтернетом простір свободи і незалежності нового покоління людей. Більшість теоретиків інформаційного суспільства і, зокрема, М. Кастельс, визначають інтернет, фіксуючи в першу чергу його соціальні характеристики. М. Маклюен стверджує, що інтернет пов'язаний з процесами кооперації та об'єднання, властивими комунікації в середовищі інтернету. В. Тарасенко робить акцент на нестабільності, номадичності і віртуальності всесвітньої мережі, говорячи про неї як культурну реальність і пропонуючи розглядати її з позиції системного підходу. С. Парінов розглядає інтернет як сферу комунікації між людьми, яка будується на принципах колективізму, комфортності і довіри. С. Дацюк визначає інтернет за допомогою категорії віртуальності, що, на його думку, відображає суть цього явища.

Разом з тим можна виділити низку досліджень проблеми інтернету, які можна об'єднати загальною назвою опонуючого, або культуроцентричного підходу. Дослідники в рамках цього підходу, схильні поміщати проблему інтернету в культурний контекст, розглядаючи його як форму, спосіб існування культурного постмодерну. Так розуміє інтернет І. Калугіна, ототожнюючи його з кунсткамерою, яка виявляє такі характеристики, як відсутність еталона, аморфність, динамізм. А. Гірських пропонує ставитися до інтернету як до прояву культури постмодерну і визначає його, виходячи з безпосереднього (візуального) досвіду сприйняття.

Варто також відзначити низку досліджень, які непрямим чином висвітлюють дану тему (в основному проблема інтернету розглядається в контексті дослідження сучасної інформаційної культури та комунікативно-віртуального простору). Ці роботи присвячені проблемі візуального характеру сучасної культури і представлені такими авторами, як Ф. Джеймісон, Г. Дебор, А. Усманова; симулятивного характеру сучасних мас-медіа та інтернету, розробленого в роботах Ж. Бодрійяра, С. Жижека; конститутивної для інтернету властивості віртуальності, докладно дослідженої російськими і вітчизняними вченими Є. Ковалевською, Л. Гримак, Ю. Яценко, Д. Кутюгіним, Н. Костенко.

Розглянемо детальніше деякі з цих підходів. Так Т. Калугіна в своїй роботі "Інтернет як нова кунсткамера" в першу чергу відзначає загрози, пов'язані з розвитком мережі. Зокрема, виділяються проблеми неможливості ефективного використання інформації в силу її численності і різноманітності, а також випадковість і безсистемність цієї інформації. Причому, на думку автора, такий стан справ цілком закономірний і визначається логікою розвитку культури. "Всесвітня павутина" - нова культурна форма постмодерну, яка виражає тенденції "конституювання нерепресивної культури", культури вільної від норм, еталонів і будь-яких зразків. Всесвітня мережа виявляється подобою кунсткамери, зібранням не тільки рідкісного, а й усього, що збирач наділяє значущістю, з чого конструює свій універсум, хоча часом і робить це безсистемно. З останнім твердженням не можна не погодитися. Інтернет подібно до дзеркала надає можливість побачити кожному свій істинний чи бажаний вигляд. Сконструювати свій індивідуальний світ, подібно зібранню музейних експонатів.

Порівняння мережі й кунсткамери, в даному випадку, дозволяє проникнути в сенс культурного явища інтернету, під яким розуміється культурна форма постмодерну, яка характеризується відсутністю еталону, аморфністю, динамізмом і відображає ментальний хаос сучасності. Ми погоджуємося з цим твердженням, з тим лише зауваженням, що незважаючи на полістилізм й аморфність мережі, вона все-ж таки має свою динамічну структуру, яку в нашому розумінні доречно уявляти не скільки структурою, скільки конфігурацією. В цьому сенсі мережа, виступаючи маркером культурних сенсів, відскановує і презентує ті актуальні значення, які є найбільш адекватними сьогоденню. А враховуючи відсутність контролюючого органу і центру управління на відміну від інших засобів масової комунікації це сканування видається найоб'єктивнішим.

Схоже визначення дає інтернету інший автор - А. Горських, який також пропонує ставитися до мережі як до культурної форми постмодерну. Однак на відміну від Т. Калугіної, можливість його визначення ґрунтується для нього не в пошуку відповіді на питання про сутність, виходячи з постульованих властивостей, а в опорі на безпосередній досвід сприйняття, який носить переважно естетичний характер: "з точки зору комунікативної, технологічно феномен інтернету характеризується, перш за все, збільшенням щільності інформаційного потоку, розширенням можливостей пошуку і передачі інформації. Кількісні показники цього збільшення настільки вражаючі, що дозволяють говорити про якісний стрибок у повсякденних комунікаціях. Але якісність цих кількісних змін можливо, перш за все, детектувати на естетичній сцені. На тій поверхні, по якій ковзає поглядом звичайний користувач ... ".

Відправною точкою аналізу для А. Горських служить структура "сторінки" інтернету, яка визначається як "мозаїчно-шизофренічна", що викликає асоціації з характеристиками сучасності, запропонованими Ж. Делезом. Разом із тим, сторінка браузера справді є початком досвіду осягнення мережі, яка носить візуальний характер. Структурно вона знаменує собою розпад наративної форми як зв'язкового оповідання, характерного для класичних культурних форм. Система гіперпосилань, вікон, які функціонують за принципом ризоми, ставить інтернет на новий щабель у порівнянні з іншими культурними формами, кінематографом і фотографією.

Інтернет йде далі і розриває один з основоположних принципів класичної репрезентації - рамку. Єдність, обумовлена кадром - рамкою, як зазначає А. Горських, забезпечувалася сакральною розповіддю з часів античності і до епохи модерну, яка стверджує нові відносини з простором поза рамкою. Аналіз інтернету за допомогою методології візуальних досліджень, зроблений А. Горських, зумовлений також його теоретичними перевагами, що помітно в характеристиці мережі, як "форми візуального споживання". Ідея Ф. Джеймісон про домінування візуального в сучасній культурі застосовується для фундування аналізу інтернету, і дає змогу співвіднести його з візуальним споживанням. Воно, у свою чергу, є споживанням заради споживання, в якому логіка капіталізму досягає свого піку. Погляд не стомлюється в спогляданні, і виробництво стає нескінченним. Погоджуючись з А. Горських в частині домінації візуального споживання, ми не можемо однак підтримати його ідею основи сприйняття на естетичному форматі. На наш погляд в інтернет-комунікації переважає інтелектуально-емоційний компонент (це доводять і дані соціальних досліджень щодо мотивації інтернет-користувачів - понад третина шукає інформацію, а ще третина спілкується (переважно молодь)), а дизайн і функціональність пошукових систем автором гіперболізується і не має такого культурного значення.

Схожої позиції притримується і Г. Дебор в роботі "Суспільство спектаклю". Те, що він називає "спектаклем", цілком тотожне з інтернетом. Це справді якийсь споглядальний "псевдосвіт", що є відображенням самого суспільства, основна якість якого - це автономність. Але, що більш значуще, інтернет, як і спектакль, уніфікує: "Спектакль одночасно є і самим суспільством, і частиною суспільства, і інструментом уніфікації суспільства". Це урівняння образів, яке призводить до урівняння людей, що стають користувачами.

Людина присутня в інтернеті як користувач, тобто як споживач, однак ця сфера не лише сфера споживання, а й виробництва. Говорячи словами Г. Дебора: "Спектакль, взятий в своїй тотальності, є одночасно і результат, і проект існуючого способу виробництва". Інтернет є моделлю життєустрою, який затверджується як протилежність існуючому життю, через його заперечення. Ця альтернатива втілюється в комп'ютерних іграх, які, на наш погляд, найбільш наочно ілюструють "відхід у інший світ". Привабливіший і деколи "реальніший", що досягається гіперболою можливостей і візуального.

Відбувається "відчуження глядача на користь об'єкта, що споглядається", яке призводить до того, що "чим більше він споглядає, тим менше він живе, чим більше погоджується визнавати себе в панівних образах потреб, тим менше він розуміє власне існування і власне бажання". Це нове відчуження користувача, засноване на візуальному споживанні надмірної образності. В інтернеті образ постає як товар, який продається і купується. Причому процес обміну, тобто купівлі-продажу, знаходить в особі користувача абсолютно ефективного споживача, який споживає заради самого споживання.

Такий підхід дає відповідь на запитання, чим є інтернет для нас і спирається при цьому на методологію візуальних досліджень. Позиція Г. Дебора зближує його теорію з концепціями віртуалізації і вкотре акцентує проблему соціального відчуження і споживання. Ця проблематика близька нашому дослідженню і ми безумовно до неї ще повернемось в розділі портретів соціальних мереж. Що ж стосується концепції Г. Дебора варто зауважити, що на наш погляд користувач присутній не завжди як споживач і споглядач, а й як самопрезентатор. У цьому сенсі кожен користувач створює свій власний спектакль, перетворюючи мережу на карнавал спектаклів. У цьому сенсі проблема самопрезентацій, як форм соціальних інтеракцій видається теж темою окремого дослідження.

Хоча розгляд інтернету як культурного феномена має певні складнощі. Вони в тому, що, як зазначає В. Тарасенко, всесвітня мережа як культурна реальність досить важко визначається, її поняттєва фіксація ускладнена через її нестабільність, номадичність і ту ж таки віртуальність. Понад те, сама культура постмодерну, спроби її опису супроводжуються тими ж проблемами.

Ще одне культурне значення інтернету з можливих, це сфера реалізації архетипів, які змінюють світ, його просторово-часовий вимір: "Зміни комунікацій (мов, способів створення і трансляції знаків і символів, засобів пересування людського тіла) змінюють світ, перенормують його цілісність. З цієї точки зору, наприклад, паровоз - це колосальний культурний феномен, грандіозний артефакт, що повністю змінив "простір і час світу, що змінив відношення одночасності між подіями. Інтернет із соціокультурної точки зору подібний паровозу або друкарському верстату. Він змінює цілісність світу, вводячи нові просторово-тимчасові порядки "

Так В. Парінов робить акцент на об'єктивності цього явища: "Є всі підстави припустити, що поки ще не дуже чіткі, але взаємопов'язані образи (інформаційне суспільство - мережева економіка - мережева організація) ілюструють початок процесу чергової зміни домінуючої форми суспільного устрою. Ці прийдешні зміни цілком порівнянні з попередніми, в результаті яких були побудовані ринкові та індустріальні цивілізації. Все це ще раз свідчить, що в найближчі десятиліття можна очікувати вельми радикальних змін в образі нашої цивілізації". Серед позитивних аспектів віртуалізації суспільства і виникнення інтернет-спільноти він наголошує на тому, що робота трансформується в "телероботу", виконувану в режимі "телеприсутності"; бізнес стає "електронною комерцією"; спілкування змінює свою форму на користь телеконференцій, чатів та форумів. Але головним є зміна комунікації між людьми, яка будується на принципах колективізму, комфортності і довіри. З останнім пунктом цього твердження можно було б і посперечатися, з огляду на те, що мережа на сьогодні є ареною для злочинної діяльності і шахрайства. Відносно ж раніше заявлених автором тверджень, то їх справді можна вважати позитивом у сенсі полегшення комунікації і кордонного зменшення відстаней.

Цілком можна погодитись з автором, що такий якісний поворот у взаємодії між людьми пов'язаний із тим, що, на думку автора, всесвітня мережа дозволяє встановлювати безпосередній контакт між людьми, спілкування стає безпосереднім, минаючи ієрархічні ланки індустріального механізму. Це свого роду повернення до джерел, традиційної громади, де кожен знайомий із кожним і встановлюються безпосередні контакти: "...можна стверджувати, що даний вид співтовариства є набагато давнішим порівняно з ринковим і тим більше з індустріальним. Первісним і природним середовищем для встановлення зв'язків між людьми була насамперед громада, або сучасним терміном - мала група. Адже саме в малій групі люди можуть мати прямий контакт "всіх з усіма", інтенсивний інформаційний обмін у реальному часі, а також можуть домовлятися між собою на рівноправній основі..." Тобто в даному випадку інтернет - це переважно засіб комунікації, що піднімає її на якісно новий рівень, що спричиняється до цивілізаційних змін. Подібне уявлення В. Парінова нагадує нам тенісевське порівняння Geselschaft і Gemainschaft. Справді інтернет, уможливлюючи безпосереднє колективне спілкування онлайн, повертає людей до спорідненої традиційної колективності, як і витоків культури колективного, суспільного, громадського.

Подібна ідея близька і М. Кастельсу. Так він, на відміну від Г. Дебора і посилаючись на емпіричні дослідження, відкидає критику інтернету як інструменту відчуження особистості, а також не вважає його формою візуального споживання. Інтернет не є для нього засобом відходу від реальності, відчуження людської сутності на користь ілюзії і симулякра. Всесвітня павутина реальна і формує реальність, так само як і віртуальність. Зближує людей, дозволяючи зробити спілкування безпосереднішим, збільшує соціальну взаємодію.

Очевидно, що для М. Кастельса виникнення інтернету стало підсумком природного процесу розвитку західного суспільства, яке еволюційним шляхом прийшло до необхідності нової соціальної форми у вигляді мережевого суспільства, нової економіки, і до нової культурної форми - інтернету:

Як бачимо, більшість авторів (як критично так і позитивно налаштованих) визнають його першорядну комунікативно-технічну природу. Цю точку зору підтримує і М. Маклюен, кажучи про те, що: "суспільне життя залежить в більшій мірі від характеру засобів, за допомогою яких люди підтримують між собою зв'язок, ніж від змісту їх повідомлень". І засіб, тобто спосіб комунікації, справді визначає зміст, зміст соціальний і культурний. Так спосіб комунікації, заснований на книгодрукуванні сприяв роз'єднанню, відособленню людей, спеціалізації. Інтернет породжує процеси кооперації та об'єднання, робить комунікацію безпосереднішою і легшою.

Спосіб комунікації, "всесвітня павутина" зокрема, здійснили, на думку М. Маклюена, антропологічний переворот. Він полягає в тому, що автономії людини прийшов кінець, людина стала реально глобальним співучасником подій, які відбуваються в будь-якій точці світу. Телебачення першим здійснило цю революцію, створивши співучасників - глядачів, інтернет досяг більшого, зробивши з глядача - учасника з допомогою інтерактивності.

Саме засіб комунікації за М. Маклюеном лежить в основі розвитку суспільства. Так, в дописемних суспільствах основою комунікації були слух і мова. Саме вони об'єднували людей в тісне коло громади, первісної общини, де всі слухали. Пізніше "вухо" змінюється на "око" і людина починає читати. З'являється алфавіт, який передбачає зовсім іншу культуру і соціальність: "алфавіт є будовою, що складається з окремих шматків і частин, у яких немає власного семантичного значення і які повинні бути нанизані на кшталт намиста однією лінією в певному порядку. Його використання живить і заохочує звичай сприймати будь-яке середовище у рамках простору і часу". Власне так міф поступається місцем раціональному мисленню, вічність міфу змінюється часом наративу. Оповідання скріплює розрізненість подій і слів у свідомості, нанизуючи їх на пряму тривалості і простору.

Книжка і візуальність ("око") створюють автономну європейську особистість - автономне его. Індивід з'являється разом з друкованою книжкою і зі своєю власною думкою: "як і станковий живопис, друкована книжка багато додала до нашого культу індивідуалізму. Стала можливою особиста усталена точка зору, і грамотність дарувала можливість відокремленості, ізоляції". Доречно згадати роль книжки у процесах становлення протестантизму й (опосередковано) капіталізму як каталізатора індивідуалізації особистості.

"Всесвітня павутина" знову повертає нас до архаїки, включаючи в "роботу" не тільки зір і слух, а й задіюючи в процесі сприймання всі органи чуття. Вже немає можливості відокремлення, ізоляція неможлива, як неможливий і наратив. На зміну цілісної розповіді приходить гіпертекст, поза єдиним часом і простором, які замінює віртуальна реальність. М. Маклюен говорить про те, що "ми знову перемістилися назад в акустичний простір. Ми почали знову випробовувати первісні почуття, племінні емоції, від яких нас віддалили кілька століть грамотності". Таким чином концепція М. Маклюена знову повертає нас до традиційної колективності, акцентує увагу на безперечних соціальних позитивах мережі, перспективах її використання.

Отже, розглянувши наявні підходи до ролі глобальної мережі, ми доходимо до висновку про неприпустимість розгляду інтернету лише як зовнішнього прояву, механічного наслідку процесів віртуалізації, що відбуваються в інших, більш фундаментальних сферах суспільства. Саме стрімке поширення інтернет-комунікацій активно впливає на соціальну структуру сучасного суспільства, її динаміку, перспективу соціальних процесів. Саме інтернет і постає механізмом віртуалізації суспільства (і під цим терміном ми будемо розуміти явище відсторонення від реальної соціальності, зануреність у світ інтелектуально створений, надбудований над соціальним, в бодрійярівській термінології симулятивний, який стає для певної частки користувачів гіперреальним. У цьому контексті ми можемо говорити про протилежні аспекти цього явища, як негативні, так і позитивні наслідки.

Серед негативів - відчуження від реального соціального і поглинання своїм субкультурним комунікативним простором. Споріднення з рідними по духу, незалежно від відстані - це надзвичайно щаслива можливість, але варіант самозамкненості, локалізації самопроявів, як "розчинення" в своєму субкультурному, - супутня тенденція, яка призводить до цілковитої тоталізації життєвого стилю особистості. Наслідком цього є виключення із соціального; самопрезентація, самоспектакль (часто актуалізовані маргінальним станом особистості або нав'язані маскультурою), потреба в самоствердженні і визнанні. У просторі інтернету це презентовано через феномен особистісних блогів, індивідуальних сайтів. Не занурюючись у дану тему, варто сказати, що це явище також має різновекторні прояви. Близька до цього проблема споживацтва в інтернеті. Проблема інтелектуального, культурного, емоційного, а головне, безконтрольного, необмеженого і соціально виправданого культурними детермінантами самої ситуації постмодерну. В цьому сенсі проаналізовані підходи стають ґрунтовною методологічною основою нашого подальшого дослідження, а перспектива прогностичних оцінок соціальних наслідків у сенсі соціологічної концептуалізації набуває стратегічного значення. Однак перш ніж ми перейдемо до цього питання, спробуймо розібратися ґрунтовніше, що ж таке інтернет, не на рівні мікроаналізу, а практично, в аспекті повсякденної соціальної практики. Розглянемо для цього інтернет у структурі ЗМК.

1.3 Інтернет в структурі ЗМК: структурно-функціональний аналіз

Діяльність масових комунікацій як вид соціальної діяльності привертає увагу науковців різних напрямів. Серед соціологів уперше виявив інтерес до даної теми М. Вебер, який з позиції розуміючої соціології обґрунтував необхідність вивчення преси та її ролі в соціальних процесах.

Звернемось, однак, до самого поняття масової комунікації. Так, в енциклопедичному словнику масова комунікація (від лат. communicatio - повідомлення, передача, communicare - радитися) визначається як соціокультурна взаємодія в масштабах суспільства через поширення інформації та обмін нею за допомогою технічно обладнаних засобів масової інформації (мас-медіа: преси, радіо, телебачення, відеосистем, кіно) [175].

Таке розуміння цього терміна потребує, на нашу думку, уточнення щодо його специфічної соціокультурної взаємодії - особливого виду соціального спілкування [116, 62]. Адже в соціології зазвичай розмежовують термін “масова комунікація” та “масова інформація”. Комунікація хоч і пов'язана з передачею інформації, але цим не обмежується.

У цьому сенсі масова інформація - стереотипізована інформація, яка оперативно та регулярно поширюється на велику, географічно розпорошену аудиторію. Отже, масова інформація є змістовим наповненням масової комунікації, а обмін такою інформацією надає сенсу і спрямованості цьому виду соціального спілкування. Звернемо увагу, що масова комунікація і масова інформація споріднюються між собою завдяки засобам масової інформації, конституюються ними і не можуть існувати поза ними.

Засоби масової інформації - соціальні інститути (преса, радіо, телебачення, інтернет, видавництва тощо), що забезпечують збирання, обробку та масове поширення інформації.

Наше знайомство з вітчизняною та зарубіжною джерельною базою з соціології показало, що соціологічні дослідження масової комунікації представлені у науковій та навчальній літературі досить широким спектром авторських позицій щодо їх структуризації залежно від вибору ознак і пріоритетів виділення елементів структури.

Одним з поширених є підхід, при якому за ознаку структуризації вибирається процес формування соціології масової комунікації: від зародження через становлення до сучасного етапу розвитку. Такий підхід дає змогу розглянути феномен масової комунікації конкретно-історично, розкриваючи появу концепцій, теорій і парадигм з соціальним контекстом сукупності умов життя у суспільстві. Характерно, що нерідко такий підхід автори поєднують із структуризацією за ознакою "ефективності впливу" масової комунікації на суспільство [96].

На думку українського соціолога Н. Костенко, орієнтація дослідників (і їхніх парадигм) щодо "ефективності впливу" пов'язана з артикуляцією ставлення до концепту "масове суспільство". Йому або приписують фундаментальне значення у поясненні масової комунікації, або використовують його із застереженнями, або ж відмовляються від нього як не релевантного для описування й аналізу макрокомунікативного стану суспільства. Вибір ставлення до цього концепту і є водночас вибором тези про силу або слабкість інститутів мас-медіа щодо їхнього впливу на ціннісні системи суспільної свідомості, соціальну структуру, соціальний порядок і людську індивідуальність. Ця теза у спрощеному вигляді має два варіанти: 1) всемогутні засоби масової комунікації, реалізуючи інтереси престижних соціальних груп, тотально впливають на інертну й пасивну аудиторію, прищеплюючи їй бажані погляди, установки і звички; 2) мас-медіа, обмежені системою соціальних інститутів, не втрачають своєї автономії, а тому здатні здійснити лише частковий вплив на свідомість і поведінку публіки, гетерогенної соціокультурно і диференційованої за мірою включеності до комунікації.

Конструктивною бачиться позиція авторки щодо паралельного існування обох ідей в соціокультурній науці. "Інша річ, - вважає вона, - що в окремі періоди зростання популярності певних наукових шкіл і підходів перевагу віддавали одній із них. При цьому домінанта змінювалася не раз, нагадуючи про укоріненість ідей у соціологічному мисленні" [95, 161].

З погляду відомого британського соціолога Е. Гіденса, ознакою структурування поглядів щодо масової комунікації має слугувати артикуляція ставлення до поняття "популярна культура", однією з форм якої виступає масова комунікація. Остання при цьому розглядається не лише як засіб розваг, а й як засіб доступу до знань [43].

Ґрунтуючись на теорії структуризації Е. Гіденса, сучасний американський соціолог Дж. Лалл пропонує розглядати масову комунікацію у контексті сукупності теорій і парадигм, що описують взаємодію її з феноменами культури, ідеології та влади [102].

Як вважає російський соціолог В. Терін, дослідження масової комунікації в країнах Заходу розвивається, по суті, як єдиний дослідний комплекс з концентрацією на управлінських, ідеологічних і культурних аспектах комунікативного впливу на людину і суспільство. При цьому виділяють три відносно самостійні напрями дослідження: 1) неовербального аналізу раціональності у "виробництві культури", з акцентом на питання організації діяльності мас-медіа та забезпечення в умовах конкуренції рівня професіоналізму та збуту; 2) неомарксистського підходу, з вивченням символічного аспекту ідеологічного примусу та політичної гегемонії; 3) неодюркгейміанських досліджень "публічного сприймання", що зосереджуються на формуванні засобами масової комунікації колективних уявлень відчуття солідарності індивідів як членів масових аудиторій [180, 15-16].

Отже, як свідчить наш аналіз, існує "різнобарв'я" підходів до дослідження масової комунікації, що вимагає їх систематизації. Продуктивною для цього вбачається ідея структурування підходів щодо дослідження масової комунікації, запропонована Д. Мак-Квейлом [125, 11-12]. Ідея ґрунтується на виділенні двох основних підстав диференціації. Перша пов'язана з відмінностями між медіа-орієнтованими та соціально орієнтованими підходами. Медіа-орієнтовані підходи походять з постулату про відносну автономність масової комунікації у суспільстві. Тому основна увага тут сфокусована на вивченні масової комунікації як джерела соціальних змін. При цьому як визначальні фактори розглядаються або технологічні можливості масової комунікації, або особливості її змісту.

В рамках соціально орієнтованих підходів стверджується, що особливості масово-комунікаційних процесів визначаються процесами більш загального порядку. У цьому зв'язку пріоритетна увага приділяється сферам політики та економіки. Зазначають, що теорія масової комунікації є, по суті, придатком теорій більш високого рівня .

У цьому контексті в сучасній соціологічній літературі з теоретичних досліджень масової комунікації виділяють п'ять основних дослідницьких традицій: структурно-функціональна, ідеологічна, семіологічна, критична та постмодерністська [125, 14-62]. Означимо два з них, що нам цікаві, і розглянемо їх детальніше. Почнемо з історично першого - структурно-функціонального.

Переходячи до дослідження масової комунікації у структурно-функціональній традиції, зазначимо, що функціональний аналіз в соціології виник як спроба використання в науках про суспільство уявлень, характерних для аналізу біологічної реальності. За аналогією, при поясненні того чи того суспільного явища необхідно шукати функцію, яку воно виконує у ширшому соціальному чи культурному контексті. При цьому увага дослідників зосереджується на наслідках, які мають як позитивну, так і негативну спрямованість. У рамках цієї традиції здійснюється чимало досліджень соціології масової комунікації.

Зародження функціоналістської теорії масових комунікації пов'язують з ім'ям американського політолога і соціолога Г. Ласвела. В роботі "Структура і функції комунікації в суспільстві" (1948), орієнтуючись на "біологічні еквіваленти", він досліджує акт комунікації як універсальне явище щодо обміну інформацією в суспільстві. Для опису структури акту комунікації він пропонує використовувати загальновідому нині модель - через надання відповіді на запитання: ХТО (говорить)? ЩО говорить? За яким КАНАЛОМ? КОМУ (говорить)? З яким ЕФЕКТОМ? [102, 103].

Згідно з цією структурою, ним запропонована логіка наукового дослідження, за якою акцент дослідження специфіки радіо, преси, кінематографа та інших каналів комунікації, становить предмет медіа-аналізу. У тих випадках, коли у фокусі уваги дослідників опиняються індивіди, охоплені засобами масової комунікації, ми говоримо про аналіз аудиторії. При обговоренні питання впливу на аудиторію центральною є проблема аналізу ефектів. Саме у цих двох аспектах досліджуватимуться ЗМК у нашій роботі.

Акт комунікації, на думку Г. Ласвела, має досліджуватись у його відношенні до цілісного соціального процесу. Йдеться про необхідність аналізувати комунікації, виявляти їх зв'язок зі специфічною реалізацією низки функцій. Ці функції можуть бути визначені таким чином: 1) спостереження або нагляд оточуючим умови; 2) забезпечення взаємозв'язку частин суспільства відповідно до змін середовища; 3) передача соціального спадку чи досвіду від одного покоління до іншого. Останні дві функції безпосередньо пов'язані з впливом ЗМК на процес соціальної адаптації.

Його визначення та класифікація функції масової комунікації стали підґрунтям для подальших досліджень. Так, у своїй класичній праці "Масова комунікація: соціологічний аспект" американський соціолог Ч.Р. Райт поставив питання: "Якими є очевидні (видимі) та латентні (не зовсім видимі) функції та дисфункції мас-медіального нагляду, формування реакції, розважання та передача культури для суспільства, індивідуумів, підгруп і культурних систем?” Ч.Р. Райт детально сформував схему визначення цих складних взаємопов'язаних функцій.

ЗМК є функціональними чи дисфункціональними залежно від того, якою мірою та в який спосіб їх використовують представники аудиторії.

Питання ефективності процесу масової комунікації в структурно-функціоналістській традиції досліджували також П. Лазарсфельд та Р. Мертон.

П. Лазарсфельд - австрійсько-американський соціолог, відомий як теоретик соціології масової комунікації та організатор і учасник масштабних емпіричних досліджень в США щодо вивчення ролі ЗМК у формуванні суспільної думки, який разом з Р. Мертоном, здійснив низку соціальних досліджень у галузі соціології масової комунікації та запропонував розробки з методології здійснення структури та функцій масової комунікації.

Р. Мертон - американський соціолог, який зробив значний внесок у розробку і формування основних галузей академічної соціології, і, зокрема, теорії і методології. Його емпіричні дослідження масової комунікації, проведені разом з П. Лазарсфельдом, сприяли розвитку структурно-функціоналістської традиції в соціології. Вони є переконливим свідченням дієвості запропонованої вченим теорії середнього рівня. Основні положення щодо структури та функцій масової комунікації, що визначають її роль у суспільстві викладено у його спільний з П. Лазарсфельдом роботі "Масова комунікація, масові вподобання та організована соціальна дія" (1948) [211].

Непересічне значення для нашого дослідження має їхній заклик відійти від кількісних характеристик темпів зростання технічних засобів комунікації серед населення і звернутись до аналізу функцій масової комунікації у суспільстві. Завершуючи розгляд основних робіт, виконаних в структурно-функціоналістській традиції аналізу слід зазначити, що при цьому діяльність засобів масової комунікації розуміється як один із засобів організації соціального життя шляхом підтримки більш-менш адекватної картини життя суспільства, своєрідний "механізм соціального зчеплення". Під цим впливом перебувають і адаптивні процеси в суспільстві.

Характерно, що в межах цього підходу масову комунікацію вивчають насамперед як один із засобів підтримання функціонування суспільства загалом, а не як джерело, яке сприяє соціальним змінам.

Структурно-функціональний аналіз масової комунікації передбачає дві взаємопов'язані площини вивчення. По-перше, це конкретний вид діяльності засобів масової комунікації; по-друге, корисність, цінність, яку має їх діяльність для так званих користувачів, споживачів. Наше дослідження спирається на їхні можливості.

У цьому контексті структурно-функціональний підхід має низку переваг. По суті, тут пропонується універсальна методологічна мова обговорення системи відносин "засоби масової комунікації - суспільство та його сфери". При цьому вдається описати основні види активності масової комунікації в контексті інших процесів, зокрема адаптивних, та елементів соціальної структури.

Серед обмежень слід відзначити однобічність функціоналізму. Адже ідея про те, що масова комунікація відіграє важливу роль в підтриманні соціальної системи загалом приховує насправді конфлікт інтересів. Причому згода в суспільстві приймається як певна даність. Однак в реальності "консенсус" забезпечується в інтересах домінуючих соціальних сил. Слід також зважати на складність емпіричного прояву спрямованості та результатів довготривалого функціонування масової комунікації, що утруднює їх фіксацію соціологічними засобами.

У форматі структурно-функціоналістичної традиції дослідження масової комунікації зберігає, на думку російського соціолога Т. Науменко, свою актуальність діяльнісний підхід [126, 48-60]. При цьому масова комунікація розуміється як підсистема духовно-практичної діяльності в системі соціальної діяльності. Масова комунікація є системою транслювання у масову свідомість соціальних оцінок поточної діяльності, тобто оцінок актуальних подій, що потрапляють в поле зору масової свідомості, а іншими словами - оцінок актуальних результатів практичної діяльності з позиції інтересів тих чи тих соціальних груп. Отже сутність масової комунікації - оцінка актуального та впровадження цієї оцінки в масову свідомість. Таким чином, здійснюється впровадження в масову свідомість певної системи цінностей.

Постмодерністська парадигма до масової комунікації представлена працями Г. Дебора, Ж. Бодрійяра, Р. Барда, Ж. Делеза та ін. І, оскільки ми вже приділяли увагу концептам цих дослідників, розглянемо деякі з них детальніше в аспекті масової комунікації трохи далі.

Важливим для визначення місця і ролі ЗМК у комунікативному процесі є розуміння масової комунікації як явища масово-інформаційної діяльності, що характеризується збиранням, обробкою і поширенням інформації. Ми підтримуємо позицію Т. Науменко щодо виділення в процесі цієї діяльності обох складових масової комунікації: 1. журналістики, що збирає і обробляє інформацію відповідно до певних систем цінностей суб'єктів; 2. засобів масової інформації (комунікації), що здійснюють технічний процес трансляції цієї інформації у масову свідомість. Відповідно ЗМК виконують пряму роль засобів передачі інформації. Вони є інструментальною технічною стороною, що здійснює масову комунікацію. В такому аспекті ЗМК є формою масової комунікації і виступають у двох її видах: зовнішній - як сукупність канонів, та внутрішній - як сукупність жанрів.

У цьому визначенні Т. Науменко під масовою комунікацією розуміє засоби масової комунікації (ЗМК), які в дійсності виступають однією із сторін (технічною реалізацією), поряд з журналістикою, яка виступає як творча реалізація в процесі діяльності масових комунікацій [126, 218]. При цьому, за масовою комунікацією визначається статус соціального інституту, в якому засоби масової комунікації виступають як механізм актуалізації мети цього інституту.

Представники іншої точки зору розглядають масову комунікацію як різновид діяльності, що інституціоналізувалася на певному етапі розвитку суспільства у форму соціального інституту. Ця духовно-практична діяльність включає дві сторони - журналістику та засоби масової комунікації. При цьому журналістика постає як творча діяльність з реалізації масової комунікації шляхом формування духовних значень, а основним завданням журналістики є саме створення духовних значень, тобто зміст масової комунікації. В цьому випадку засоби масової комунікації виконують свою пряму роль засобу, тобто є інструментальною, технічною стороною, що здійснює масову комунікацію. Взяті у такому аспекті, ЗМК є формою масової комунікації й виступають у двох її видах: зовнішній - як сукупність каналів, та внутрішній - як сукупність жанрів.

У цьому сенсі масова комунікація, як головний інститут, об'єднує сукупність неголовних інститутів: преса, радіо, телебачення, інтернет. Адже кожен із зазначених засобів масової комунікації має всі ознаки соціального інституту, що вирізняють їх від соціальних організацій [95, 148-150]:

кожен із них має значну тривалість у просторі і часі. Як соціальна практика вони зберігаються у сталих формах упродовж кількох поколінь;

всі вони спрямовані на реалізацію суспільних потреб, спрямованих на упорядкування важливих сфер суспільного життя. Хоча масштаби спільнот, на потреби яких зорієнтовані преса, радіо, телебачення та інтернет охоплюють лише частку (хоч і значну) загальної аудиторії масової комунікації;