Інтернет-комунікації в сучасному суспільстві: аналіз соціокультурних імплікацій

2.2 Структура інформаційно - комунікативного простіру інтернет

Сучасний австралійській соціолог М.Уотерс вважає, що інформаційне суспільство - у стратифікаційному відношенні - це суспільство конвенціональних статусів, у якому приналежність до певного соціального прошарку залежить саме від соціокультурних факторів[265]. Суспільні верстви визначаються стилем життя і системами цінностей. Внаслідок нестійкості подібних факторів, стратифікаційна система суспільства мозаїчна, нестійка і здатна навіть мати дестабілізуючий вплив на економіку і політику. Всі процеси відтворення соціально-економічних груп залежать тепер від освіти. У цих умовах ринок перетворюється на казино у тому сенсі, що поведінка кожної людини на ринку праці визначається його власним рішенням та удачею. Держава вже не може управляти процесами самоорганізації класів. Відтворення класової приналежності стає все більш складним процесом, обумовленим індивідуальною біографією людини, тобто її здібностями, вміннями, вибраним нею стилем життя та цінностями[130].

Культура у суспільстві конвенціональних статусних груп стає одночасно і більш однорідною, і більш мозаїчною. У тому, що стосується матеріальних благ і споживаних товарів, вона стає більш однорідною, але в тому, що стосується цінностей та стилів життя, вона стає все більш різноманітною, надаючи все більший простір для індивідуального вибору. Політичне життя суспільства конвенціональних статусів характеризується падінням популярності партій, зниженням довіри до них і їх лідерів, небажанням вступати під їх знамена[130].

Товариство конвенціональних статусних груп характеризується як «посткласове». Його відрізняють від класового такі принципові риси:

1. Стратифікація є не економічним, а, насамперед, соціокультурним феноменом і виражається у стилі життя, зразках споживання, інформаційних потоках, естетичних уподобаннях і цінностях.

2. Хоча конвенціональні статусні групи настільки ж реальні, як і класи, вони не стабільні і можуть накладатися і перетинатися.

3. Якщо приналежність до класичного економічного класу дозволяла передбачати поведінку і передавалася у спадщину, то передбачити поведінку індивіда чи групи за їх місцем у системі стратифікації суспільства конвенціональних статусів дуже складно. І політичні уподобання, і освіта, і вибір шлюбного партнера у все більшій мірі стає справою особистого вибору і переваги, не зумовлених зовнішніми умовами. Сучасна соціологія має врахувати той факт, що зараз класовий аналіз може пояснити не більш ніж 17% доходу і не більше ніж 10% електоральної поведінки, та й то, в тому випадку, коли класи визначаються через рід занять.

4. Стратифікацийна конфігурація суспільства перебуває у стані безперервної зміни. Умовою приналежності індивіда до певної групи або переходу в іншу групу у все більшій мірі стає особистий вибір певних цінностей і стилю життя.

Процес міжособистісного спілкування за допомогою Інтернету протікає у формі передачі інформації, тобто у формі комунікації, причому переважно вербального характеру. Важливою характеристикою комунікації є розуміння повідомлення, яке полягає в тлумаченні адресатом отриманої інформації.

Найважливішими специфічними характеристиками Інтернет-комунікацій між суб'єктами є фізична непредставленість партнерів по комунікації, обмежені можливості використання невербальної інформації, можливість відстрочених реакцій на звернення, високий ступінь соціальної невизначеності, підвищена динамічність інтеракцій, наявності великої різноманітності можливостей комунікації, можливість фіксації зроблених висловлювань. Всі ці особливості кореняться у віртуальному характері Інтернет-комунікацій.

Факт одночасного посилення в умовах глобалізації прямо протилежних соціально-культурних тенденцій, можливо, є наслідком саме зрослої свободи індивідуального вибору, що веде до зростаючої невпорядкованості, варіативності, детермінованості, непередбачуваності ціннісних, мотиваційних, поведінкових переваг індивідів і груп. Відмінною рисою людських відносин на шляху до постіндустріального суспільства є їх тимчасовість. Багато дослідників відзначають фрагментарну структуру урбаністичних відносин.

Розширення та інтенсифікація зв'язків людей, що належать до різних культур, національних спільнот, цивілізацій, часто надає цим зв'язкам знеособлений, чисто функціональний характер. Сучасні засоби комунікації - такі, як Інтернет або супутникове телебачення,-роблять можливими повсякденні контакти індивіда з будь-яким іншим індивідом, що живуть на планеті, з кожного, найвіддаленішого від нього соціально-культурного середовища. У принципі це створює можливості для формування людських спільнот, що не розділені національно-етнічними та культурними кордонами, здатних до об'єднання навколо великих, планетарного масштабу цілей. Однак у сьогоднішній практиці швидше відбувається витіснення традиційних групових зв'язків, що припускають ту чи іншу ступінь солідарності і взаємного співчуття, функціональними інформаційними зв'язками, часто сполученими з взаємним психологічним відчуженням людей.

Міжособистісна комунікація в комунікативному просторі Інтернету може відбуватися в приватному або публічному режимі. Існуючі мережеві спільноти розрізняються за такими ознаками, як наявність і первинність реальних комунікацій між членами спільноти, тривалість існування спільноти, більш або менш жорстка регламентація його діяльності.

Становище індивіда як члена спільноти характеризується традиційними категоріями статусу в системі відносин спільноти і соціальної ролі.

Заміна реальних імен псевдонімами (нікнейм) в Інтернет-комунікаціях переслідує мету ідентифікації та самопрезентації.

Мотиваційну основу створення віртуальних особистостей в значному числі випадків становить потреба в поліпшенні своєї Я-концепції шляхом наближення свого соціального Я до ідеального Я.

Серед параметрів, що використовуються при створенні віртуальних особистостей, найбільш важливими є вік, поведінкові характеристики, фізичні характеристики. Створення віртуальної особистості не завжди поєднується з використанням псевдонімами.

Соціальні причини діяльності по створенню віртуальних особистостей пов'язані з віртуальною природою Інтернет-простору, у зв'язку з чим реконструкція власної соціальної ідентичності для значної частини користувачів являє собою більш складне завдання, ніж створення нової ідентичності у вигляді віртуальної особистості.

2.2.1 Структурація простору як інституалізація

Інший вимір соціальних трансформацій - змін заснований на нормативній специфіці і простежується безпосередньо через процес морфогенетичної детермінації, різновидом якого є інституціоналізація. В цілому інтерес до нормативних підстав соціального життя виявляли у своїх роботах Е. Дюркгейм, Р. Мертон, Е. Гофман та інші вчені, які є представниками різних теоретичних напрямків в соціології. Інтерес представляє конструктивістська концепція П. Бергера і Т. Лукмана, основи якої викладені в роботі «Соціальне конструювання реальності. Трактат з соціології знання». Дана концепція застосована вітчизняними авторами В. І. Добреньковою і В. Я. Нечаєвим в дослідженні освіти і безпосередньо процесу інституціоналізації - структурації в освітній сфері як процесу переходу від «м'яких» структур (життєвих ситуацій та цілеспрямованих дій) до більш «жорстких» конструкцій, тобто до соціальних інститутів ». Етапи процесу інституціоналізації - структурації, при розгляді якого бачиться і механізм самого процесу, будуються таким чином:

* хабітуалізація і типізація, тобто первинний етап структурації, на якому людина виробляє певні пристосувальні реакції, які дозволяють їй стійко взаємодіяти з факторами того чи іншого середовища. Поступово фрагменти реальності узагальнюються, типізуються;

* рольова ідентифікація (можлива тільки в умовах взаємної типізації дій з боку діячів різного роду - «типізація значущих інших») і рольова типізація - уявлення про «узагальненого другого»;

* соціальна норма, що встановлює взаємини безвідносно особистих властивостей учасників, тобто знеособлено, урівнює шанси партнерів присутністю віртуальної «третьої» особи - суспільства;

У своїй теорії П. Штомка з'єднує два рівня соціальної реальності, а саме рівень індивідуальностей (окремих людей або членів конкретних колективів) і рівень спільностей (товариств, культур, цивілізацій, громадсько-економічних формацій, соціальних систем і т.д.). Далі, «схрещуючи» потенційні можливості (внутрішні тенденції, насіння, зародок майбутнього) і дійсність (процес, трансформацію, розвиток, поведінку), автор отримує чотири категорії, які складають основу пропонованої ним моделі, це:

* структури як потенційні можливості, що розкриваються в діяльності та діячі як потенційні можливості, що розкриваються в дії.

* Розмежувавши рівень структур у їх оперуванні і рівень суб'єктів (агентів, діячів) в їх діях, Штомпка з'єднує їх, або осмислює в так званому «інтерфейсі», вирішуючи проблему взаємодії або «взаємовідносин» рівня тотальностей (рівня спільнот) і рівня індивідуальностей в термінах запропонованого ним поділу на потенційні можливості і дійсності. У підсумку автор позначає даний «інтерфейс» терміном «практика», «місце зустрічі» операцій і дій, діалектичний синтез того, що відбувається в суспільстві, і того, що роблять люди. У практиці зливаються оперуючі структури і діючі агенти, практика - це комбінований продукт моменту оперування (на рівні тотальностей) і напрямок дії, вжитої членами суспільства (на рівні індивідуальностей). Далі, автор «поміщає» запропоновану модель соціального становлення у світ часу та історії.

Розглядаючи сучасне суспільство в динаміці, Е. Гідденс у вирішенні проблеми пошуку дослідницького інструментарію розробляє власну теорію структурації, яка, на його думку, дозволяє інтерпретувати особливості зміни сучасного суспільства: крайній динамізм, неймовірно зрослу швидкість змін всіх соціальних процесів. Далі, досліджуючи зміст, сутність, вчений акцентує увагу на співвідношенні макро-і мікрорівнів в соціальних змінах, відзначаючи розвиток інституційної та індивідуальної рефлексивності, що сприяє як інституціональним трансформаціям, так і змінам моделей поведінки індивідів, що в підсумку стає причиною структур по відношенню до окремих людей, і морфогенетичної детермінації - коли йдеться про процеси і механізми, що діють від окремих людей і до структур.

Структурна детермінація, характеризується тим, що існуючі структури формують рамки, в яких розгортається діяльність людей і формується фактор «співпричетності» - спільної детермінації дій. Структурна детермінація має двоякий характер: з одного боку, обмежуються «в тих випадках, коли структури створюють певні бар'єри, за які дії не можуть вийти, обмежують репертуар можливих варіацій; - вивільняє, спричиняє, стимулює дії певного роду». З цього приводу М. Арчер пише, що структура ¬ дає умови для взаємодії діючих людей, це взаємодія відбувається згідно своїм особливостям, і в результаті виникає нова або видозмінена стара структура. Для більшого розуміння того, що відбувається з соціальними формами (структурою) М. Арчер проводить аналогію з сукнею, яку шиють, перешивають, залишаючи щось старе і додаючи щось нове.

Морфогенетична детермінація включає механізм створення і формування структур, а також їх подальші зміни і перетворення, що являє собою процес не тільки створення соціальних структур, соціальних інститутів, а й динаміку таких. Процес інституалізації в рамках даного розгляду представляється як різновид морфогенезу. У підсумку, за словами М. Арчер, соціальні структури суть результати, які пережили минулі дії людей, яких часто вже немає в живих.

І концепція Е. Гідденс є теорія «влаштування суспільства» - теорія структурації, і концепція П. Штомпки «становлення суспільства», і теорія «морфогенезу» М. Арчер охоплюють своїм теоретичним обгрунтуванням і макрорівень, і макрорівень індивідів при їх спільному, взаємообумовленому конструюванні соціального життя, не залишаючи в даному випадку таких білих плям, або питань, які залишилися без відповіді, як то:

* питання існування суспільства, структур та інститутів, за що підлягали критиці прихильниками методології індивідуалізму.

Таким чином, визнання відсутності єдиного вектора і облік динамічних параметрів механізму соціальних змін за допомогою обгрунтування динаміки структур і актуалізації дій суб'єктів діяльності за характеристикою подвійності або дуальності взаємодії між такими, виводять на пояснення соціального процесу на кожному його етапі з урахуванням всіх умов, і додатків. Специфіка їх взаємодії на кожен даний момент визначає конфігурацію або протікання процесу далі, що можливо описати за допомогою поняття «емерджентнизм», який відповідає на дану ситуацію, або активно реагує на вплив в кожен даний момент». Все це дозволяє в рамках діяльнісного підходу не тільки дослідити суспільства в контексті радикальних змін (наприклад, російське суспільство або ж, зокрема вітчизняну освіту), а й враховувати різноманітні місцеві обставини (цивілізаційні, національно- етнічні і т.д.) і специфічні початкові умови (геополітичні, економічні, територіальні і т.д.), що також важливо при вивченні сучасного.

У вітчизняній дослідницькій практиці до діяльнісного підходу найбільш близькі концепції дослідження соціальних трансформацій Т.І. Заславської і В.А. Дцова. У вивченні мінливого російського суспільства В.А. Отрут актуалізує необхідність вивчення активності соціальних суб'єктів, дії яких зрештою і ведуть до соціальних змін.

Досліджуючи трансформаційні процеси як перетворення соціетального типу, що обумовлені внутрішніми факторами, Т.І. Заславська розглядає схематизм цих процесів через рівні соціальної реальності і визначає результа- том даної зміни якісне перетворення базових інститутів суспільства. Так, у своїй праці «Соціальні механізми трансформації неправових практик» Т.І. Заславська у співавторстві з М. Шабанової аналізує трансформаційний процес через три рівні: макрорівень, мезорівень і мікрорівень. При цьому зазначає, що ці рівні відрізняються типами соціальних суб'єктів, вдосконаленими діями і масштабами наступних змін. До соціальних суб'єктам Т.І Заславська відносить не тільки макросуб'єкти, якими можуть являтися соціальні верстви, а й окремих індивідів, які в силу свого соціального ресурсу можуть впливати на зміни в суспільстві.

У роботі «Соціологія свободи, що трансформується» М. Шабалава, характерезує теорію трансформаційного процесу Т.І. Заславської, проводить її порівняння з теорією становлення П. Штомпки. І зазначає, що в теорії Т.І. Заславської органічно пов'язуються два рівні соціальної реальності, як і в теорії П. Штомпки: макрорівень (рівень структур) і мікрорівень (рівень діячів). Є і проміжний рівень, який П. Штомпка визначає як момент оперування структур і момент діяльності індивідів - практика. Даний проміжний рівень розглядається Т.І. Заславською як «масові трансформаційні процеси ».

На відміну від представників діяльнісного підходу, які досліджують соціальну зміна в цілому (в концепції М. Арчер поняття «трансформація» і «виробництво» позначають процеси, під час яких щось, що існувало «до», знаходить своє «після» ; в концепціях і Е. Гідденса, і П. Штомпки, і Р. Бхаськара актуалізується, насамперед, механізм соціальної зміни в цілому, чи інакше постійного відтворення суспільства). Т.І. Заславська акцентує увагу на трансформаційних процесах, що визначаються нею як глибинні і системні процеси, що міняють «не приватні», а загальні і найголовніші характеристики, що визначають природу товариств ».

Крім того, досліджуючи значення і зміст макрорівня у трансформаційних процесах (або рівня структур в теорії становлення П. Штомпки), Т.І. Заславська поділяє структуру на інституційну та соціально-групову. У своїх більш ранніх роботах Т.І. Заславська акцентує увагу насамперед на структурних і соціально-групових змінах в суспільстві. Дві перші складові - це є макрорівень соціальної реальності, третя складова - мікрорівень соціальної реальності, представлений людьми.

При актулізації ідеї динамічності об'єктів трансформувалася з класичного еволюціонізму (О: Конт, Г. Спенсер, Е. Дюркгейм, Ф. Теніс, Л. Уорд та ін) в дослідження нелінійної соціальної динаміки П. Сорокіна та тотожності систем при їх зміну в часі Н. Лумана, включення в полідіяльнісні напрямки неоінстітуціоналізма (Е. Гідценс і М. Арчер). З'єднання теорії дії та історичної соціології (П. Штомпка) дозволили наблизити з'єднання двох протилежних картин реальності (як реальність, незалежну від суб'єкта, і як реальність, конструйовану суб'єктом), і визначити соціальний світ через надіндівідуальні структури і діючих в них соціальних суб'єктів - діячів власного життя і соціальної історії. Акцентувати увагу на реальних поведінкових практиках соціальних агентів - суб'єктів діяльності, які у своїй повсякденній практиці, перебуваючи у взаємодії з іншими суб'єктами діяльності - людьми, змінюють соціальні інститути і змінюються самі.

Даний теоретичний синтез розширює науково-дослідні можливості в цілому і надає цінний науково-дослідний інтструментарій для соціологічного вивчення Інтернету. Розглянемо суміжні поняття.

* інституція - це рольова матриця спілкування з комплексом норм, що підтримують спілкування, яка глибоко вкоренилися у людській культурі. Вона підтримує стійкість найбільш важливих сторін суспільного життя. Так простежуються два напрямки подальшої структурації інститутів: жорстке (формально-організаційне - перетворення молекул громадських зв'язків у повноцінні інститути) і еластичне (форми культурної саморегуляції). Перший напрямок охоплює все те, що супроводжує становленню інституту як соціальної організації, друге охоплює універсальну культурну адаптацію структур спілкування, де найбільшу роль відіграють розвинуті соціальні практики, які, у свою чергу, самі є соціальніми інститутами. До них відносяться: релігія, мистецтво, технології, наука і інтерет-мережа. Саме вони виконують важливу функцію легітимації інституціональних норм;

* легітимація - «розпізнавання сенсу, що міститься в знакових структурах; символічні конструкти приймаються в оснащення суб'єкта як структури спілкування, як засобу самоідентифікації, як норми, регулятива соціальної поведінки». Легітимація «пояснює інституційний порядок, надаючи людському потенціалу напрямок. Дві перші складові - це є макрорівень соціальної реальності, третя складова - мікрорівень соціальної реальності, представлений людьми.

* інститут - остання стадія, що завершує, процес інституалізації-структурації, тобто отримання жорсткої форми структури.

У контексті даного дослідження доречно звернутися до робіт Р. Мертона, який доводив, що соціальна структура має динамічний характер і підлягає постійним змінам, джерелами яких є нормативні інновації та інституційне недотримання існуючих норм, що викликає поступову ерозію останніх і їх поступове зникнення. Такий підхід Р. Мертона до значення норм у формуванні соціальної структури знайшов своє відображення в теорії становлення П. Штомпки.

П. Штомпка у своїй концепції при поясненні соціального становлення поділяє процес інституалізації як різновид морфогенезу на два напрямки здійснення: нормативні інновації та їх дифузію, і інституціональне відхилення від правил.

Саме концептуальне бачення П. Штомпки процесу нормативного становлення у зміні увійшло у авторську концепцію, представлену в цій роботі.

Перший шлях інституціоналізації в концепції П. Штомпки будується на інноваціях, суб'єктами яких є шість категорій:

1 окремі люди, які виступають з інноваціями;

2. інноваційні ролі (художники, вчені, шамани, мудреці і т.д.);

3. інноваційні організації (законодавчі комітети, парламенти, конструкторські бюро);

4. соціальні кола новаторського характеру (артистична «богема», студентство, джазові музиканти, майстри кіно, релігійні секти);

5. соціальні рухи (молодіжні, феміністські, екологічні, релігійні і т.д.);

Рівень структур сфери інтернет -мережі включає в себе:

* суспільство в цілому на планетарному рівні, тенденції, що протікають в суспільстві, соціально-політичні та економічні процеси;

* культуру народу, стан культури цивілізацій, суспільно-економічних формацій;

* особливості соціальних структур та соціальних систем;

* інститути та групи як різні рівні структурації (інститути більш високий рівень структурації, а групи - проміжний) і т.д.

Макрорівень в теорії соціальної трансформації Т.І. Заславської передставлять інституційну та соціально-групову структуру суспільства.

У теорії П. Штомпки рівень структур представлений більш широким спектром соціальних форм, ніж в теорії Т.І. Заславської, але цінність представлення макрорівня в теорії Т.І. Заславської полягає в можливості емпіричної фіксації позначених соціальних форм.

У даний роботі ми з'єднали ідеї двох учених, що, з однієї сторони, дозволить враховувати розмаїття соціальних форм, відмічених П. Штомпкою, з іншої, емпірично фіксувати зміни інституційної структури та соціально-групової структури, що й актуалізує у своїй теорії Т.І. Заславська. Крім того, дослідження структур у двох напрямках, інституціональної та соціально-групової, дозволяє аналізувати зміни в цілому, а також зміни структури інтернету якій на сьогодні перетворюється в окремий інститут та соціальних груп, які належать до даного інституту, отже, досліджувати варто зміну, як результат і умову соціальної зміни в цілому.

2.3 Соціальна взаємодія, як просторова диспозиція

Структурація будь якого простору, як і процес інституалізації неможливий без механізму структурації - соціальної взаємодії. Соціальна взаємодія є визначальним об'єктом соціологічного аналізу. Тож у соціологічній науці дослідженням цього явища займалось широке коло вчених. Існує цілий ряд соціологічних теорій, які розробляють і трактують різноманітні його проблеми і аспекти на двох основних рівнях дослідження - макрорівні та мікрорівні. На макрорівні соціальна взаємодія розглядається як взаємодія великих соціальних груп і структур; з цієї точки зору інтерес дослідників охоплює передусім соціальні інститути. На мікрорівні вивчаються процеси спілкування між індивідами, що знаходяться в прямому і безпосередньому контакті; така взаємодія протікає головним чином у межах малих груп.

Соціальна взаємодія в соціології розглядається як процес безпосереднього або опосередкованого впливу суб'єктів один на одного, а також організації їх спільної діяльності.

Американський соціолог П.Сорокін під взаємодією у суспільстві розумів явище, коли люди взаємно впливають на поведінку один одного. [48,с.12]. Вчений пропонує і піддає розгорнутому аналізу три основні умови виникнення будь-якої соціальної взаємодії:

наявність декількох (двох або більше) індивідів, що обумовлюють поведінку і переживання один одного. Ці індивіди повинні володіти здатністю і бажанням впливати один на одного і реагувати на такий вплив. Сорокін зазначав, що кожна людина, з моменту свого народження, опиняється в середовищі інших людей і з цього ж моменту починається їх вплив на кожного з народжених ;

здійснення індивідами дій, що впливають на взаємні вчинки і переживання. Взаємодія виникає лише тоді, коли щонайменше один з двох індивідів впливає на іншого, іншими словами, здійснює певний вчинок, спрямований на іншого індивіда;

наявність провідників, котрі передають вплив індивідів один на одного.

Під провідниками взаємодії Сорокін розумів всі ті засоби, за допомогою яких «роздратування», що надходить від одних людей, доходить до людейюдей. Ця умова досить тісно пов'язана з тим, що передана в ході взаємодії цих людей інформація завжди відображена на певних матеріальних носіях. [47,c.18]

Також вчений запропонував досить широку класифікацію форм соціальної взаємодії, розглянувши взаємодією за наступними критеріями:

в залежності від кількості індивідів можна виділити соціальні групи, котрі складаються з взаємодії: 1) двох людей один з однією; 2) Одного і багатьох; 3)багатьох і багатьох.

в залежності від якості індивідів соціальні групи розподіляються на безліч форм за певними характеристиками, наприклад за віком, статтю, видом діяльності, тощо.

в залежності від характеру відносин взаємодія може бути одностороння і двостороння.

за ступенем солідарності - солідарне і антагоністичне.

за тривалістю взаємодія може бути короткостроковою та довгостроковою.

В залежності від «матерії» обміну в процесі спілкування взаємодія може бути інтелектуальна, чуттєва, вольова.

За ступенем організації - організована взаємодія і не організована.

У відповідності до виділених формам соціальної взаємодії можливо розглядати і форми соціальних груп та суспільств.

Інший американський соціолог Дж. Морено розглядав соціальну взаємодію з точки зору соціометрії. Основну увагу, при вивченні соціальної взаємодії, вчений приділяв малим соціальним групам. Він відзначав, що соціометрія вивчає індивідів саме в той момент, коли ці індивіди вступають у взаємні відносини, що ведуть до утворення групи. [22]

Соціометрія - це спосіб вимірювання міжособистісних відносин, покликаний виявити глибинну, засновану на теле-відносинах, структуру групи, на відміну від формальної її структури. Морено використовує термін «теле» для позначення двосторонніх зв'язків, що поєднують елементи емпатії і перенесення. Вчений розглядав індивідів у групах як частини «соціальних атомів», в яких індивід оточений особами, з якими він чи вона мають позитивні або негативні взаємини. Він виділив дві сили, що діють у відносинах між людьми, - тяжіння і відштовхування, які проявляються як симпатія і антипатія. Певні соціальні процеси, що відбуваються в окремій групі та в суспільстві загалом, можуть бути правильно зрозумілі лише із врахуванням існування мікро - і макроструктур. Під мікроструктурою Морено розумів сукупність психічних відносин людей, їхнього бажання, почуття, уявлення, а під макроструктурою - просторове взаєморозміщення і взаємовідношення людей при виконанні ними виробничих функцій.

Морено зазначав, що соціальну реальність групам надає саме соціальна взаємодія індивідів, незалежно від впливу спадковості, яка визначає безпосередній розвиток індивідуума, і середовища, яке його оточує,але вони можуть діяти тільки через між індивідуальні канали. І саме соціальна взаємодія а не інші фактори спричиняє соціальні зміни. [34,c.26]

А для визначення параметрів взаємодії людей у великих групах Морено користувався поняттям «психосоціальних мереж», які, на його думку, об'єднують найскладніші лінії взаємовідносин мікроелементів суспільства. До цих мікроелементам він відносив у першу чергу соціальний атом.

Однією з най відоміших теорій в якій розглядається поняття соціальної взаємодії є теорія обміну. Представниками цього напрямку були Джордж Хоманс і Пітер Блау. Принципово важливою рисою теорії Хоманса є інтерпретація соціальної поведінки як обміну. [41,c.271]

Згідно до теорії обміну поведінка особистості обумовлено тим, чи винагороджувались його вчинки в минулому.

Соціальні системи у Дж. Хоманса складаються з людей, що знаходяться в безперервних процесах матеріального і нематеріального обміну один з одним, які можуть бути пояснені п'ятьма взаємопов'язаними положеннями.[54,с.84] На основі цих положень Хоманс аналізує взаємодію між індивідами.

Перше положення - положення успіху - полягає в тому, що всі дії людини підпорядковані основному правилу: чим частіше окрема дія особистості винагороджується та заохочуєтся, тим частіше він прагне виконувати таку дію.

Друге положення - положення стимулу - вона описує відносини між стимулом успішної дії і її повторенням. Тобто, якщо який - небудь стимул призвів до певної дії, яка виявилася успішною, то в разі повторення цього стимулу або подібного йому, особистість буде прагнути повторити цю дію.

Третє положення -положення "насичення-голодування"- воно визначає, що чим частіше в минулому особистість отримувала особливу для неї винагороду, тим менш цінним буде для неї повторення подібної нагороди в майбутьньому.

Четверте положення - положення цінності - визначає, що чим більш цінне для особистості досягнення визначеного результату, тим більше вона буде прагнути здійснити дію, спрямовану на досягнення результату.

П'яте положення - положення "агресії-схвалення" - визначає, що якщо людина не одержує винагороди, на яку вона розраховувала, або отримує покарання, якого не очікувала, то вона буде прагнути продемонструвати агресивну поведінку, а результати подібної поведінки стають для неї більш цінними. І навпаки, якщо людина отримує очікувану винагороду, особливо якщо вона більша, ніж та, на яку вона розраховувала, або не отримує покарання, яке вона передбачала, то людина буде прагнути демонструвати таку поведінку і результати такої поведінки стають для нього більш цінними.

Цей набір з п'яти положень, які Дж. Хоманс розглядає як систему, яка на його думку, пояснює, чому людина діє так чи інакше в будь-якій ситуації. Більш того, Дж. Хоманс намагається екстраполювати ці положення на пояснення всіх соціальних процесів.

Для пояснення соціальної стратифікації Дж. Хоманс вводить ще один принцип - принцип дистрибутивної справедливості. Суть цього принципу полягає в тому, що будь-яке відношення обміну прагне до того, щоб нагороди учасників були пропорційні їх витратам, що неминуче породжує диференціацію індивідів. Звідси, соціальна нерівність природно і справедливо, оскільки відображає пропорції особистих вкладів індивідів у суспільне ціле. [59]

Положення П. Блау цілком схожі з позицією Хоманса, однак він розширив принципи своєї теорії до рівня соціальних фактів. Наприклад, дослідник вказував, що не можна аналізувати процеси соціальної взаємодії у відриві від відповідної соціальної структури. Остання якраз і виникає в процесі соціальної взаємодії, але після того як це відбувається, знаходить самостійне існування, впливаючи на процес взаємодії.

Соціальна взаємодія здійснюється в рамках соціальних груп. Людей тягне до групи в тому випадку, якщо вони відчувають, що тут взаємовідносини дають більше винагород, ніж в інших групах. Тому вони хочуть опинитися прийнятими в неї. Але щоб увійти до її складу, вони повинні запропонувати членам групи винагороди. Відносини з членами групи налагодяться, якщо ті хто опинилися в її складі зможуть справити враження - якщо члени групи отримають очікувану винагороду. Спроби новачків справити враження зазвичай призводять до згуртування групи, однак у тому випадку, коли занадто велике число людей активно прагне надати сприятливе враження один на одного своєю здатністю забезпечувати очікувані винагороди. Виникає конкуренція, що породжує, в кінцевому рахунку, соціальну диференціацію.

Складні соціальні структури, що характеризують великі спільноти, фундаментальним чином відрізняються від більш простих, властивих малим групам. Структура соціальних відносин у малій групі утворюється в ході соціальної взаємодії її членів. Оскільки більшість з членів великого співтовариства або цілого суспільства не взаємодіють безпосереднім чином, порядок соціальних відносин між ними повинен опосередковувати якимось іншим механізмом. Згідно Блау, сполучними механізмами в складних соціальних структурах виступають норми і цінності Завдяки їм можливий непрямий соціальний обмін, і вони управляють процесами соціальної інтеграції та диференціації в складних соціальних структурах, а також розвитком в них соціальної організації і реорганізації. [41,с.331]

Проте, теорія символічного інтеракціоналізму, яка була запропонована Гербертом Мідом , заперечує, що поведінка людей, це пасивна реакція на винагороди та покарання. Він розглядав вчинки індивіда як соціальну поведінку котра заснована на комунікації. Мід вважав, що ми реагує не тільки на вчинки людей але й на їх наміри.

Мід виділив два типи дій:

Не значимий жест. Він представляє собою автоматичний рефлекс. Більшість дій, котрі аналізуються теоретиками соціального обміну, відносяться до цього типу дій.

Значимий жест. З точки зору Міда він має більш вагоме значення. В цьому випадку люди не реагують на вплив ззовні автоматично, вони розгадують значення вчинку, перед тим як на нього відповісти.

Для цього потрібно поставити себе на місце іншої людини, «прийняти роль іншого». Такий процес, згідно з теорією Міда, проявляється у будь якій взаємодії індивідів. Коли ми надаємо чомусь значення, воно стає символом, тобто певне поняття, дія або предмет виражають чи символізують зміст іншого поняття, дії або предмету. Автор зазначає, що лише надавши певному «жесту» значення ми можемо на нього реагувати. Тобто на нас впливає не лише дія але й намір.[44,с.137]

Відповідно існує прихована і неприхована (явна) поведінка. Прихована поведінка є процесом мислення, що включає символи і значення. Явна поведінка - це поведінка, реально здійснювана актором. Деякі види явної поведінки не містять прихованої (звична поведінка чи несвідомі реакції на зовнішні стимули). Разом з тим велика частина людських дій включає обидва види поведінки.

Значення і символи надають виразні характеристики соціальній дії (в якій бере участь одиничний суб'єкт) і соціальній взаємодії (яке охоплює двох або більше акторів, що беруть участь у спільній дії). У разі соціальної дії індивіди подумки взаємодіють з іншими. Інакше кажучи, роблячи дію, люди одночасно намагаються оцінити її вплив на інших акторів.

У процесі соціальної взаємодії люди за допомогою символів повідомляють значення іншим учасникам інтеракції. Інші інтерпретують ці символи і будують свої відповідні дії на основі своєї інтерпретації. Інакше кажучи, в разі по-чаї соціальної взаємодії актори залучені в процес взаємного впливу. [41,с.263]

Стосовно значення мови у соціальній взаємодії автор зазначає наступне. Символізація конституює об'єкти, які не були конституйовані раніше і не існували б, якби не контекст соціальних відносин, у якому відбувається символізація. Мова не просто символізує якусь ситуацію або якийсь об'єкт, які б заздалегідь вже були у наявності; він уможливлює існування або появу цієї ситуації або цього об'єкта. Бо він є частина того механізму, в якому ця ситуація або цей об'єкт тільки й творяться. Соціальний процес співвідносить відгуки одного індивіда з жестами іншого в якості смислів останнього і, таким чином, є умовою виникнення та існування нових об'єктів в даній соціальній ситуації - об'єктів, що залежать від цих смислів або ними конституюються. [32]

Наступна теорією соціальної взаємодії є драматургічний аналіз Ірвінга Гофмана. Він стверджував, що соціальна взаємодія може охопити майже всі сфери діяльності суспільства. Проте сфера ведення соціальної взаємодії обмежена діями котрі здійснюються у присутності інших людей або в межах їх видимості або чутності і є взаємними. Таким чином, соціальна взаємодія включає в себе поведінку в громадських місцях, а також соціальні контакти, зустрічі з громадськістю і театралізовані вистави, бесіди, фізичні напади і крадіжки, купівлею і продаж, кермування автомобілем в місті, а також статевий акт в ліжку.[62,с.17]

У драматургічному підході автор робить акцент на створенні та управлінні враженнями. Він аналізує ситуації між особового спілкування, котрі пов'язані з непереривною взаємодією вражень. Гофман вражає, що люди самі створюють ситуації, щоб виразити символічні значення, за допомогою яких вони справляють гарне враження на оточуючих. Він розглядає будь - які соціальні ситуації як драматургічні спектаклі: люди діють подібно до акторів на сцені, використовуючи декорації і «оточуючу обстановку» для створення певного враження. [44,с.143]

Таким чином драматургічний аналіз Гофмана вивчає соціальну взаємодію з точки зору театральної вистави. Автор пропонує розглянути індивіда як актора,соціальний статус як роль у п'єсі, а роль індивіда як своєрідний сценарій, котрий підказує персонажам (акторам) діалоги та вчинки. Самопрезентацію - старання індивіда залишити особливе враження про себе у свідомості інших, Гофман назвав - «вистава». Гофман стверджує, що коли індивіди взаємодіють, вони хочуть зобразити певне розуміння свого «Я», яке буде прийнято іншими. Однак, навіть представляючи це «Я», виконавці усвідомлюють, що частина аудиторії може зірвати їх спектакль.

Презентуючи себе в повсякденних ситуаціях ми свідомо чи несвідомо передаємо один одному інформацію. Причому презентація включає в себе і одяг, і реквізит,і жести, і тональність голосу.[30,с.208]

В цьому аспекті створення враження Гофман виділяє два абсолютно різних види знакової активності: довільне самовираження, котрим він дає інформацію про себе, і мимовільне самовираження, яким він видає себе. Перший вид включає вербальні символи або їх замінники, щоб передавати інформацію, про яку відомо, що індивід і інші пов'язують її з даними символами. Другий вид включає в себе широку зону людських дій, яку інші можуть розглядати як симптоматику самої дійової особи, коли є підстави очікувати, що дана дія була виконана з іншими міркуваннями, ніж просто передача інформації таким способом.[15,с.35]

Ірвінг Гофман виділяє сфокусовану та не сфокусовану взаємодію. Не сфокусована взаємодія має місце кожного разу, коли люди дають зрозуміти, що вони помічають один одного. Зазвичай це відбувається в ситуаціях скупчення людей, на жвавій вулиці, в натовпі, на вечірці. Присутні, навіть не розмовляючи, постійно залучені до невербальної комунікації. Своїм зовнішнім виглядом, рухами, поглядами, виразом обличчя і жестами вони передають певні враження іншим. Сфокусована взаємодія виникає в момент, коли індивіди звертають увагу безпосередньо на те, що кожен з них говорить і робить. Будь яке спілкування кількох людей включає як сфокусовану, так і не сфокусовану взаємодію. Одиничну сфокусовану взаємодію Гоффман називав зіткненням, і ці зіткнення часто відбуваються на тлі не сфокусованої взаємодії.[12,с.105]

Автор стверджував, оскільки люди в представлені на авансцені зазвичай намагаються створити ідеалізовану картину самих себе, вони неминуче зрозуміють, що повинні в своїх уявленнях щось приховувати. Виконавці, можливо, захочуть приховати таємні прихильності, котрі були присутні в минулому, несумісні з їх поточною самопрезентацією. Граючи певну роль, виконавці, можливо, будуть жертвувати певними нормами. Нарешті, виконавці, ймовірно, вважатимуть за необхідне приховувати будь-які образи, приниження і угоди, виконані, щоб вистава могла продовжуватися. Загалом, корисливий інтерес виконавців полягає в приховуванні від своєї публіки всіх фактів подібного роду. Інший аспект полягає в тому, що виконавці найчастіше намагаються створити враження, що вони ближче до аудиторії, ніж це є насправді. Наприклад, виконавці можуть намагатися сприяти враженню, що вистава, в якій вони беруть участь в даний момент, є їх єдиним або, принаймні, найважливішим виступом. Для цього виконавці повинні бути впевнені, що їх аудиторії ізольовані один від одного таким чином, що фальшивість подання не буде ніким помічена. Навіть якщо її виявлять, то, як стверджує Гофман, аудиторія сама, можливо, спробує подолати враження фальші, щоб не руйнувати свій ідеализований образ виконавця. У цьому виявляється інтеракціональний характер життєвих спектаклів [41,с.269]

Згідно з положенням Гофмана звичайні прояви діяльності людей перетворюються в театралізовані вистави: замість вільного прояву почуттів люди починають посилено зображати процес своєї діяльності, в хід йде мова театрального уявлення, спектаклю. В цьому плані життя індивіда поділяється на передній план і задній план. Передній план - це соціальні ситуації або зіткнення, в яких виконуються формальні або стилізовані ролі, люди як би беруть участь у сценічних виставах. Задній план має місце там, де займаються реквізитом і готуються до взаємодії в наступних більш формальних обставин.[12,с.107]

Будь яке соціальне утворення являє собою простір, оточений більш-менш закріпленими бар'єрами, що перешкоджають чужому сприйняттю, - простір, у якому регулярно здійснюється певного роду діяльність. Автор приводить приклад взаємодії у соціальній організації котрий яскраво ілюструє описаний вище простір (соціальне утворення). У стінах якої соціальної організації знайдеться команда виконавців (акторів), які з'єднують зусилля, щоб представити якоїсь аудиторії своє визначення ситуації. Як правило, там виявиться поділ на задній план (закулісні події) , де готують виконання повсякденної рутини, і передній план, де це виконання представляють іншим. Доступ у ці зони контролюється, щоб зашкодити аудиторії бачити закулісну взаємодію, а стороннім приходити на не призначену їм презентацію.[15,с.284]

Великий внесок у вивчення соціальної взаємодій внесли Томас Лукман і Пітер Бергер. Вони розглянули соціальну взаємодію з точки зору соціального конструювання реальності. У центрі реальності знаходиться реальність повсякденного життя. Вона визначена потребами людини, в процесі задоволення яких всі інші реальності відходять на периферію його свідомості і в цей час неістотні. Головна умова існування повсякденної реальності - взаємодія людей, а її прототип - ситуація сприйняття іншого «обличчям до обличчя». Бергер і Лукман описують такого роду сприйняття наступним чином: «Я бачу посмішку, потім, реагуючи на мій похмурий вигляд, він перестає посміхатись, потім посміхається знову, дивлячись на мою посмішку, і т.п. Кожне моє вираження направлено на нього і навпаки; і ця непереривна взаємність актів самовираження одночасно доступна нам обом.»

У ситуації «обличчям- до -обличча»я один індивід постає перед іншим в живому теперішньому часі , який обидва з них переживають. В даному випадку людина може сприйняти безліч ознак суб'єктивності іншої людини, причому багато з них можуть інтерпретуватись не правильно. Автори стверджують, що якщо така ситуація суб'єктивна, то вона дозволяє робити партнерів по сприйняттю (співрозмовників) більш реальними. Людина сприймає іншого як встановлений тип і починає з ним загальноприйняту взаємодію. Звідси автори визначають соціальну структуру як суму типізації та створених за їх допомогою повторюваних зразків взаємодії. Мова типізацій дозволяє нам розуміти інших людей та спілкуватись з ними в ситуації «обличчям-до-обличча». Так людина сприймає іншу людину як «чоловіка», «покупця», «американця», тощо. Всі ці типізації безперервно впливають на взаємодію людей і являються взаємними.

У соціальній взаємодії люди виходять з передумови про схожість сприйнятя реальності. Важливим аспектом сприйняття інших в повсякденному житті являється безпосередність або опосередкованість. Чим далі типізації соціальної взаємодії віддалені від ситуації обличчям-до-обличчя, тим більше вони анонімні. Оскільки ми можемо говорити про людей з котрими індивід взаємодіє в ситуації «обличчям-до-обличча» і людей з якими індивід знайомий лише зі слів інших. Також ступінь анонімності залежить від ступені зацікавленості та інтимності. [1,c.59]

Таким чином Бергер і Лукман стверджують, що людське сприйняття світу, який існує об'єктивно, являється суб'єктивним для індивіда. І соціальна взаємодія людей базуєте на їхньому сприйнятті інших. Таке сприйняття може бути правильним або не правильним, що залежить від близькості спілкування людей та їхній зацікавленості у соціальній взаємодії.

2.3.1 Характер і тенденції соціальної взаємодії в просторі інтернет

В той же час, в самій природі комунікації через Інтернет закладені певні обмеження та загрози. Вони пов'язані з тим, що активність індивідів, що здійснюють комунікації через Інтернет, їхні сили і час переорієнтуються із взаємодії з реальними суб'єктами дії - друзями, родичами, колегами - на сусідів по комунікації своїх віртуальних „Я” з настільки ж віртуальними партнерами. Спілкування в мережі Інтернет привабливе своєю знеособленістю, а ще більше - можливістю конструювати і трансформувати віртуальну особистість. З одного боку, Інтернет дає волю ідентифікації: віртуальне ім'я, віртуальне тіло, віртуальний статус, віртуальна психіка, віртуальні звички, віртуальні чесноти і віртуальні пороки. З іншого, - втрачається чи відчужується реальне тіло, статус, непересічність особистості тощо. Тобто Інтернет є водночас засобом трансформації особистості як індивідуальної характеристики, й особистості як соціокультурного феномену. Такі атрибути особистості, як стабільна самоідентифікація, індивідуальний стиль виконання соціальних ролей („творча індивідуальність”) тощо Інтернет утрачаються, ними формується (свідомо чи неусвідомлено) розмита чи мінлива ідентичність. Віртуалізується не тільки суспільство, але і породжена ним особистість [135].

У цьому контексті слід розглянути універсальні образні символи, що притаманні як попереднім, так і новим інформаційним засобам. Можна виділити характерні особливості цих символів, а саме:

нові засоби інформації призначені для вираження складної інтелектуальної інформації як структурно, так і в часовій послідовності з метою забезпечення можливості звертатися не стільки до розуму, скільки до емоцій;

оптимальна сила впливу, орієнтована на людські почуття, пізнання й розуміння, зумовлює здатність передавати значення й зміст інформації без попереднього тренування й навчання;

відбувається широке використання всіх видів засобів комунікацій - фільмів, слайдів, фотографій, відповідних символів та знаків, при цьому застосування традиційних засобів - слів і листів зводиться до мінімуму;

як доповнення до цих видів у певній комбінації використовуються й інші засоби комунікації - колір, світло, звук і запах;

ці засоби інформації допускають різні модифікації її бази даних, таких, як аналіз і синтез та їх вільний розвиток у відповідній часовій послідовності.

Слід особливо відзначити, що ці інтернаціональні образні символи передусім створені і використовуються з метою допомогти сучасній людині усвідомити свій зв'язок з іншими людьми, поглибити своє спільне розуміння природи й наслідків складних глобальних проблем: демографічного вибуху, забруднення навколишнього середовища, можливості виникнення ядерної війни, на появу яких суттєво не впливає відмінність у становищі тих чи інших держав, націй та існування певних ідеологічних і мовних бар'єрів.

Разом з тим, через наростання невідповідності між віртуальним світом, створеним віртуальними образами і реальністю людина поступово втрачає віру у владу образів під впливом їхньої надмірної штучності та нереальності внаслідок того, що вони перестають виправдовувати її сподівання. Отже, послаблюється і навіть втрачається довіра до інформації, отриманої з Інтернет, що мала би створювати у споживача уяву про реальний стан у світі професій, спеціальностей, робіт і посад.

У результаті людину мало цікавить зіткнення з внутрішньою, духовною стороною життя інших людей, з великою увагою він ставиться до практичних користей, які можуть бути винайдені зі спілкування з людьми, які займають більш високе положення в суспільстві. Самовираження зводиться до якимось особливим способам досягнення успіху або демонстрації своїх можливостей. І тим більше у сучасної людини практично не виникає бажання відкрити себе іншим людям, щоб не надавати їм можливість для додаткового впливу. Тому можна говорити про обмеженість інтерсуб'ектного поведінки, критерієм якого є щирість, правдивість, відкритість.

Багато дослідників трактують цю ситуацію як криза людської соціальності та її інституційного каркаса. Залучаючись до глобальних функціональних зв'язків і взаємозалежностей, сучасні суспільства одночасно все більш фрагментуються зсередини, все більш дрібніють або зовсім зникають і вже не, здатні об'єднувати людей загальними життєвими смислами. Всі ці різнорідні явища виявляють проблему, яку загострює, але поки не вирішує глобалізація, - проблему неадекватності існуючих форм інституційної соціальності, її нормативно-ціннісної основи мінливого статусом індивіда, тим зростаючим вимогам до його самостійності та відповідальності, які пред'являє сучасне життя. Можливо, пошук нових форм соціальності, сенсу життя та ідеалів людей у суспільстві стане вирішальною проблемою людини в прийдешньому столтіі.

Розділ 3. Соціокультурні імплікації інтернет-комунікацій: тенденції розвитку і фактори формування

3.1 Феномен, специфіка і типи соціальних мереж

Інтернет - це засіб і середовище існування без / поза суспільством, якщо суспільство трактувати в традиційному для соціальної теорії сенсі як систему інститутів. Суспільство як система, тобто як нормативна структура, не функціонує в процесі комунікацій, здійснюваних через Internet. Такі комунікації, не орієнтовані на інституційні та групові норми, направляючі діяльність людей в їх не - мережеве життя. Більше того, інтернет - це середовище розвитку віртуальних співтовариств, альтернативних реальному суспільству. Активність індивідів, котрі здійснюють комунікації через Internet, їх сили і час переорієнтовуються з взаємодій з реальними друзями, родичами, колегами, сусідами на комунікації свого віртуального его з настільки ж віртуальними партнерами. Спілкування через Internet якраз і привабливо своєю знеособленістю та анонімністю а ще більше - можливістю конструювати і трансформувати віртуальну особистість. З одного боку інтернет дає свободу ідентифікації: віртуальне ім'я, віртуальне тіло, віртуальний статус,віртуальна психіка, віртуальні звички, віртуальні достоїнства і віртуальні пороки. З іншого боку відбувається "втрата" - відчуження реального тіла, статусу і т.п. [21,c.62]

За звичайним соціальною взаємодією і інструментальним використанням комп'ютерної комунікації дослідники виявили феномен формування віртуальних спільнот. Під ними зазвичай розуміється самоорганізована електронна мережа інтерактивних комунікацій, об'єднана навколо спільних інтересів або цілей, хоча іноді комунікація стає самоціллю. Реалізація соціальної взаємодії у соціальних мережах базується на принципі формування груп по визначеним зв'язкам - сім'я, друзі, однокласники, колеги і т.п. Такі спільноти можуть бути відносно формалізовані, як у випадку конференцій або системи "дошок оголошень", або спонтанно формуватися соціальними мережами, які підключаються до комп'ютерної мережі, щоб посилати і отримувати повідомлення в обраній структурі часу (у відкладеному або в реальному часі). [24,c.342]

Однією з найцікавіших особливостей соціальної мережі є так званий феномен „малого світу“. Даний термін був уведений у використання соціологом І. Карінті і психологом С. Мілграмом. [3,c.20] Стенлі Мілграм прославився як автор низки соціологічних досліджень, зокрема „теорії шести рукостискань”. Теорія шести рукостискань Ї теорія, згідно з якою дві будь-які людини на Землі знайомі через п'ять рівнів знайомих і шість рівнів зв'язків. Компанія Microsoft, вирішила перевірити дану теорію на користувачах інтернету. Через два роки досліджень експерти підтвердили правдивість теорії. Міланський університет і соціальна мережа Facebook також провели спільне дослідження-перевірку „теорії шести рукостискань”, взявши за основу дані соціального графу Facebook. На основі цього дослідження, було виявлено, що двох будь-яких користувачів Facebook віддаляє 4,74 рівня зв'язку. Для США кількість рівнів виявилась ще меншою - 4,37. На основі „теорії шести рукостискань” працюють чи не всі соціальні мережі. Коли користувач реєструється, вводячи персональні дані, соціальна мережа пропонує набір людей, яких ви можете знати, або вибірку людей зі спільними інтересами, подібною роботою тощо.