Соціально-правова держава: сутність, проблеми політичної модернізації

З цього часу суспільство, як свідчить дослідження модернізаційних процесів, починає вимагати від держави здійснення соціально орієнтованої політики, гарантування і забезпечення соціальних, економічних і культурних прав, певного вирівнювання соціальної нерівності, створення для всіх рівних стартових умов. Вирішення цих проблем і є завданням соціально-правової держави. В цьому плані заслуговує на підтримку позиція Ю. Сорокіної, М. Беляєва, що головною в теорії соціальної держави стала "ідея необхідності розумно-можливого" розширення завдань держави "за умови широкої народної участі [48, с. 203]".

Зазначені обставини і умови сприяли подальшим теоретичним і практичним пошукам шляхів модернізації держав.

Поступово західний капіталізм, як зазначає М. Михальченко, "почав трансформуватися в систему соціальних держав, у якій соціально-класові конфлікти вирішуються мирним шляхом за рахунок домовленостей з роботодавцями держави і профспілок [49, с. 5]", що сприяло суттєвому підвищенню добробуту всіх прошарків населення.

У багатьох сучасних наукових дослідженнях зазначається, що юридичне закріплення соціального характеру державності вперше знайшло своє втілення в ст. 20 Конституції ФРН 1949 року. Проте з цим твердженням погодитися не можна. Необхідно наголосити, що аспекти державності соціального спрямування ми знаходимо значно раніше. Зокрема, у Веймарській Конституції 1919 року, яка в переліку "основних прав і обов'язків німців" разом з традиційними для тогочасного суспільства політичними правами і громадянськими свободами передбачала економічні та соціальні права, які виборювала німецька соціал-демократія.

Ідея та основні принципи соціально-правової держави були також викладені у Загальній Декларації прав людини, прийнятій та проголошеній резолюцією Генеральної Асамблеї ООН 10 грудня 1948 року. В ній знайшли втілення принципи рівності, свободи та справедливості; зазначається, що кожна людина як член суспільства має: право на соціальне забезпечення; право на працю та справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування для неї самої та її сім'ї; право на відпочинок; "право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, який необхідний для підтримки здоров'я і благополуччя її самої і її сім'ї, а також право на допомогу у випадку безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, настання старості або іншого випадку втрати засобів існування через обставини, що не залежать від неї [50]".

Пізніше соціально-правова спрямованість стала головним змістом діяльності багатьох держав світу. Втім, не дивлячись на те, що в тій чи іншій формі ця формула закріплена в конституціях багатьох самодостатніх держав, створена ефективна економіка і забезпечуються високі стандарти життя, ідеал такої державності у повному обсязі ще не досягнутий, хоча формальні ознаки соціальної правової держави притаманні багатьом з них.

У цьому плані думка про те, що соціально-правова держава в Україні утвердилась, є занадто оптимістичною. Необхідно відрізняти ідею соціально-правової держави, що знайшла визнання у суспільній свідомості та нормативне закріплення в конституції як орієнтир подальшого розвитку, від процесу її втілення в соціальну практику, який не можна вважати завершеним з огляду на загальновизнані світовою спільнотою стандарти такої держави та рівень життя громадян України.

Водночас не можна погодитись з твердженням Д. Єрмоленко, що поняття "соціальна держава" і "правова держава" повинні розглядатись окремо [51, с. 96], а також з позицією І. Яковюка про особливий характер відносин між правовою і соціальною державами і наявність напруги між ними [52, с. 9]. На наш погляд, соціальний і правовий аспекти держави - це, перш за все, чинники, які характеризують її якість як цілісного політичного явища, є показниками гуманістичного змісту її внутрішньої і зовнішньої політики. Зазначене дає нам підстави для застосування в дослідженні, як і в попередніх наукових працях [53], терміна "соціально-правова держава", який підкреслює її відмінність від інших типів держав та її попередниці - правової і дає можливість більш об'єктивно з'ясувати її сутність, соціальне призначення, характер та особливості взаємозв'язків з громадянським суспільством.

Відстоюючи цю позицію, ми враховуємо твердження Ф. Рудича, який зазначає, що "соціальна держава у чистому вигляді існувати не може. Вона може бути тільки соціально-правовою державою, де на основі права регулюються соціальні відносини в межах конкретних критеріїв соціальної справедливості, які відбивають реальний економічний, політичний, моральний стан суспільства [54, с. 59]".

В цьому плані ми підтримуємо ідею Л. Прокопець, що соціальна держава є демократичною, правовою державою і характеризується рядом принципово нових якостей, які передбачають наявність у ній, як традиційних демократичних стандартів, закріплених у правових нормах та інститутах, так і інших прав, спрямованих на створення умов життя, яких не було навіть у ліберальній правовій державі [55, с. 18], і погоджуємося з позицією О. Скрипнюка, який вважає, що завданням гуманітарних наук є розробка конструктивної доктрини соціально-правової держави, а не відшукування суперечностей між правовою та соціальною державами [56, с. 20].

Така держава повинна розглядатись як більш якісне за змістом і формою утворення у порівнянні з іншими відомими історії типами держав, як досконалий союз вільних людей, утворений з метою дотримання прав і загальної користі.

Як свідчить дослідження теоретичних концепцій з цієї проблематики, деякі наукові передбачення взаємозв'язку і взаємозумовленості правового і соціального аспектів державності висловили ще на початку ХХ століття Б. Кістяківський і Г. Шершеневич.

Саме завдяки своїй юридичній досконалості, зазначав Б. Кістяківський, правова держава є "пряма попередниця тієї держави, яка здійснить соціальну справедливість [57, с. 257]", вона є динамічним утворенням, стверджував у своїй науковій концепції Г. Шершеневич, трансформується, відбувається подальша її демократизація, "на горизонті вимальовуються, хоча ще й неясно, ознаки "соціальної держави [58, с. 804]".

Підсумовуючи викладене, зазначимо, що становлення соціальної держави - це процес модернізації правової держави, один із закономірних етапів вдосконалення держави взагалі, оскільки "історія, так само як і пізнання, не може отримати кінцевого завершення в якомусь досконалому, ідеальному стані людства; досконале суспільство, досконала "держава", це - речі, які можуть існувати лише у фантазії". Всі суспільні порядки, що змінюють один одного в ході історії, є лише етапи "розвитку людського суспільства від нижчої сходинки до вищої. Кожна сходинка необхідна і, таким чином, має своє виправдання для того часу і для тих умов, яким вона зобов'язана своїм походженням [59, с. 275 - 276]".

Ми погоджуємося з В. Цвєтковим і В. Горбатенко щодо їх бачення сутності модернізації, а також з їх твердженням, що концепції модернізації в нинішніх умовах набувають чітко вираженого соціально-культурного характеру, а політичний її контекст "передбачає переорієнтацію суспільних відносин через поширення інтегральних цінностей (соціальна держава, гуманізм, правова держава, свобода особистості, права людини та ін.) [60, с. 17]".

Соціально-правова держава, на нашу думку, - це політична організація суспільства, влада якої будується за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, яка впорядковує життя суспільства на принципах демократії, верховенства права, справедливості і гуманізму, визнає, гарантує і забезпечує права і свободи людини і громадянина; забезпечує умови для досягнення високого рівня добробуту всіма його членами, усунення соціальних загроз, здійснення комплексу захисних функцій для громадян, які цього потребують.

Погоджуючись з І. Вороновим [61, с. 96], а також спираючись на результати дослідження сутності і змісту сучасних соціально-правових держав згідно їх функцій і особливостей взаємозв'язків з громадянським суспільством зазначимо, що основними ознаками такої держави є: демократична організація державної влади і обмеження держави правом; чітке визначення юридичного статусу її органів; будова влади за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову; верховенство права; визнання, гарантування і забезпечення прав і свобод людини і громадянина; взаємна відповідальність держави і особи, держави і об'єднань громадян; законодавчо забезпечена можливість функціонування інститутів громадянського суспільства (всіх форм власності; ринкових відносин; громадських організацій; політичних партій; асоціацій; інститутів соціального контролю; незалежних засобів масової інформації тощо); високий економічний потенціал держави, соціально орієнтована економічна політика; наявність надійної системи соціальної безпеки (реальної можливості заробляти собі на життя працею, яку громадянин обирає, або на яку погоджується, можливість громадян розраховувати на мінімум соціальних благ, гарантування державою мінімального життєвого рівня, наявність і матеріальне забезпечення соціальних програм з надання допомоги незахищеним верствам населення і громадянам, які цього потребують; наявність ефективного соціального законодавства).

Підтвердженням зазначеного нами є позиція, висловлена В. Нерсесянцом, що соціально-правова держава, на відміну від попередніх типів держав, постає як правова форма публічної влади, яка встановлює і забезпечує такий правопорядок, у якому заборонене насилля з боку влади, а припустиме правом застосування сили в соціальному житті перетворене в державно-правовий примус у формі і в межах санкції узаконеного права [62, с. 56]. Через теорію і практику соціальної держави, як зазначає І. Воронов, виявляється тісний зв'язок між правовою державою і громадянським суспільством [63, с. 93].

На відміну від традиційних, а також держав з недемократичними політичними режимами, в яких правове регулювання відіграє допоміжну роль у свавільному владарюванні, в умовах розвиненого громадянського суспільства регулюючий вплив соціально-правової держави на суспільні відносини набуває виключно правового характеру, а в суспільній свідомості формується, як влучно зазначає В. Лазарєв, "загальнофілософське уявлення про Право як найвищу цінність, яка володіє своїм власним змістом [64, с. 423]".

Обмежена правом держава посідає рівнозначне місце серед інших елементів політичної системи суспільства, а сутністю її контрольної функції по відношенню до організацій та об'єднань громадян є лише перевірка дотримання ними вимог чинного законодавства, що регулює їх діяльність. Причому державне втручання в діяльність об'єднань громадян виключається. За дорученням суспільства вона відповідно до встановленої законодавчої процедури здійснює легалізацію об'єднань громадян шляхом їх реєстрації, контролює відповідність їх статутних та програмних документів конституції та законам, створює умови для участі громадських організацій в управлінні державними справами, а також вирішує питання про припинення їх діяльності у разі порушення законодавства. З метою виключення свавілля з боку держави такі рішення приймаються виключно судом.

Головним змістом діяльності держави нового типу стає забезпечення умов для рівноправного партнерства різних суб'єктів суспільних відносин, об'єднання їх зусиль на виконання завдань по створенню матеріальних основ соціально-правової державності, всебічного гармонійного розвитку особистості, утвердження принципів солідаризму, формальної рівності і свободи.

Причому особиста свобода може бути обмежена лише в законодавчому порядку. Як свідчить дослідження, практично у всі конституції сучасних соціально-правових держав рецептовані вимоги Загальної декларації прав людини, в якій зазначається, що при здійсненні своїх прав і свобод кожна людина повинна зазнавати тільки таких обмежень, які встановлені виключно законом з метою забезпечення належного визнання і поваги прав і свобод інших і задоволення справедливих вимог моралі, суспільного порядку і загального добробуту в демократичному суспільстві [65].

У соціально-правовій державі набувають подальшого утвердження принципи народного суверенітету та верховенства правового закону.

Водночас не можна погодитись з точкою зору В. Лазарєва, і А. Коваленка, що одним з провідних принципів такої держави та її ознакою є "панування закону (права) [66, с. 425]", оскільки за своєю природою закон може бути і не правовим, а поставати формою нормативного закріплення свавілля тоталітаризму в різних його проявах, надання загальнообов'язкової сили наказам влади.

Питання про панування закону в соціально-правовій державі може бути поставлене лише при з'ясуванні соціальної ролі, призначення і визначення його місця в системі нормативно-правових актів (законів, указів глави держави, постанов парламенту чи уряду, локальних нормативно-правових актів тощо). У цьому плані визнання і утвердження принципу верховенства закону є об'єктивним і необхідним для забезпечення законності в діяльності органів держави та їх посадових осіб, державних службовців, об'єднань громадян та інших суб'єктів суспільних відносин. Визнання принципу верховенства закону має також велике значення в нормотворчій діяльності, при здійсненні процедури розробки і прийняття інших правових актів, які повинні відповідати законам, тобто бути підзаконними.

Окрім зазначеного, некоректність зазначеного підходу, на нашу думку, полягає у звуженні змісту права, ототожненні закону (писаних загальнообов'язкових правил поведінки) і права як багатоаспектного соціального явища, яке є відображенням правової ідеології, культури, традицій того чи іншого народу, відповідного типу праворозуміння, правової свідомості, політико-правової культури та інших компонентів.

Ототожнення права і закону зводить право до розуміння його як суб'єктивної волі законодавця, возведеної в закон і по-суті є легізмом (Lex, Legis - лат. закон), проявом сучасного юридичного неопозитивізму, який сповідується багатьма вченими-правниками пострадянського простору і репродукується в суспільній свідомості і юридичній практиці.

Легізм, як особливий тип праворозуміння, є, за В. Нерсесянцом, "нормативним виразом авторитаризму" [67, с. 20]. Як свідчить історія, в недалекому минулому саме закон виступав основою непорушності недемократичного політичного режиму, надавав загальнообов'язкового значення державній ідеології, забезпечував "правові" підстави для репресій влади по відношенню до власного народу.

У суперечливих умовах реформаційних намагань трансформація праворозуміння відбувається надзвичайно повільно. Такий тип праворозуміння (легізм) поки що превалює у суспільній свідомості перехідного українського суспільства, залишається притаманним багатьом посадовцям державних органів і установ.

До 2004 року він проявлявся фактами первинної нормотворчості глави держави (указним правом), невиправданим застосуванням главою держави права вето щодо низки законів, прийнятих парламентом тощо. В сучасних умовах легізм (юридичний неопозитивізм) проявляється в наданні переваги граматичному способу тлумачення норм конституції (йдеться про неофіційне тлумачення, суб'єктами якого виступають політики та чільники державних органів), за допомогою якого робляться спроби "підігнати" ті чи інші правові норми для задоволення владних амбіцій окремих посадових осіб.

Тому, ми вважаємо, що одним з першочергових завдань, які постають перед суспільствами, що обрали за ідеал соціально-правову державу, є необхідність зміни розуміння сутності права, формування відповідного рівня політико-правової культури. Головним орієнтиром праворозуміння має стати розрізнення права (як багатоаспектного соціального явища, сутністю якого є формальна рівність, свобода і справедливість) і закону (як правового явища). Тобто право - це не лише система нормативно-правових актів, у яких втілена воля (наказ) влади. Праву, як комплексному соціальному явищу притаманний дуалізм, який проявляється в його сутності і правовому явищі.

Зазначене дає підстави оцінювати закон з точки зору його правності, тобто його відповідності сутності права, яка постає як критерій писаного (позитивного) закону. Лише за умови відповідності закону сутності права він може уважатись правовим і розглядатись "рівною мірою (масштабом, формою, нормою) свободи, яка наділена законною силою [68, с. 54]".

За умови зміни праворозуміння, на нашу думку, стане можливим виключити суб'єктивізм з правотворчої діяльності, створити ефективні системи права і законодавства, а також механізм юридичного забезпечення реформ у політичній, соціальній та економічній сферах суспільства.

Уявляється, що це завдання має вирішуватись водночас з реформою системи права.

Як свідчить дослідження модернізаційних процесів в західних країнах, важливим компонентом практичних заходів зі створення правового, а пізніше і соціального аспектів державності була саме реформа права, його гуманізація, звуження регулюючого впливу публічних галузей права, які захищають загальні інтереси держави (і яким притаманний імперативний метод регулювання) і розвиток та розширення регулюючого впливу приватно-правових галузей права, які направлені на захист приватних інтересів згідно принципів свободи, рівності та справедливості. Основними методами регулювання приватно-правових галузей права є диспозитивний, а також методи рівності сторін і заохочення.

Практика державного будівництва дала світу різні моделі соціально-правової держави. Природно, що системи поглядів та ідей і теоретичні концепції обґрунтування модернізаційних процесів суспільства і держави, а відтак і практика втілення їх в життя мають певні відмінності в кожному суспільстві. Системи поглядів щодо суспільного ідеалу виникають і формуються в різному соціальному середовищі, яке має різні правові системи, типи і рівні праворозуміння, правової і політичної культури. Різним в них є також рівень розвитку громадянського суспільства та його інститутів.

Мають свої особливості політичні системи, політичні традиції, політичні відносини і, відповідно, різним є характер політичних процесів. Тобто модель соціально-правової держави формується відповідно до конкретних вимог громадянського суспільства, що воно їй висуває, оскільки нема, як зазначав Б. Кістяківський, "єдиних і таких само ідей свободи особи, правового устрою… для всіх народів. Всі правові ідеї в свідомості кожного окремого народу отримують своєрідне забарвлення і свій власний відтінок [69, с. 52]".

У політичних, філософських, юридичних та соціологічних наукових дослідженнях є декілька підходів до класифікації соціальних держав.

За одним з них, який відстоює В. Торлопов, держави соціального характеру класифікуються за їх політичною природою.

Перша модель - це "ліберальна соціальна держава"; друга - "консервативна соціальна держава"; третя - "соціал-демократична соціальна держава [70, с. 8]".

У іншій класифікації, запропонованій І. Ярошенко, моделі соціальних держав розглядаються відповідно до особливостей правових сімей, до яких вони належать. "Ліберальна, або англо-саксонська"; "консервативна, або континентально-європейська"; "соціально-демократична, або скандинавська [71, с. 237]". Фактично в цьому випадку робиться спроба об'єднати політичний і правовий аспекти сутності держав.

Інший підхід обстоює С. Калашніков, який пропонує класифікувати соціальні держави відповідно "до історичної періодизації виникнення соціальних функцій на основі послідовності формування відповідних атрибутів [72, с. 94]". В даному випадку ми маємо класифікацію типів соціальних держав відповідно до фаз їх розвитку. Серед них: а) первинна соціальна держава; б) держава соціальних послуг; в) держава соціального добробуту; г) соціальна держава [73, с. 97].

Втім, критерії, покладені в основу вищенаведених класифікацій держав соціального характеру, не є вичерпними, а відтак об'єктивними. В першому та другому варіантах вона є виправданою лише з точки зору аналізу сутності соціально-правових держав окремих груп країн, в яких "збігається" політичний компонент, або які об'єднані в межах однієї правової сім'ї, або певною мірою пов'язаних традиціями та іншими чинниками.

У перших двох випадках до цих моделей, як правило, включаються лише країни західної Європи, скандинавські країни, Канада, США та Австралія. До них "не вписуються" за станом розвитку соціальної складової та відповідних функцій держави колишні, так звані, соціалістичні країни центральної, східної та північно-східної Європи, в яких здійснюються ефективні трансформаційні зрушення на шляху до соціально-правової державності, а деякі з них вже стали членами Євросоюзу, який по суті є міжнародною спільнотою соціально-правових держав. Йдеться про Словакію, Словенію, Польщу, Чехію, Угорщину, Латвію, Естонію та ін.

Не відповідають запропонованим критеріям і не можуть бути віднесені до цих моделей також країни колишнього Радянського Союзу, в тому числі й Україна, що лише обрали зазначений вектор модернізації, визначивши таку мету в новітніх конституціях.

Проблематичним також буде віднесення до першої чи другої моделей інших країн, таких, наприклад, як Японія, в яких соціальна політика, механізми її реалізації та відповідні функції держави мають притаманні лише їм особливості.

Окрім цього, не можна вважати об'єктивною класифікацію соціально-правових держав відповідно до їх політичного компонента, суттєву роль в якому відіграє ідеологічна орієнтація політичної сили, що знаходиться при владі або справляє на неї визначальний влив.

Авторами цих методологій не враховується, що правова держава соціального характеру за своїм змістом є надкласовим утворенням, а ідеологічну багатовекторність суспільства "узгоджує" соціальна складова, мета якої забезпечення широкого спектру прав людини, соціальна стабільність і безпека, злагода та добробут. Зазначена теза підтверджується практикою багатьох країн, що здійснюють ефективну соціальну політику, а колегіальні органи механізму держави яких (парламенти, уряди) сформовані з представників різних політичних партій з відповідно різною ідеологією. Необхідно також зважити на те, що соціальна держава, принципи якої свого часу виборювала в основному соціал-демократія, стала суспільним ідеалом багатьох політичних течій та ідеологічних напрямів політико-правової думки.

Не можна вважати також переконливою позицію щодо класифікації держав соціального спрямування, в якій робиться спроба поєднати два підходи: визначити спільні риси цих держав через їх політичний компонент, а також через належність до тієї чи іншої правової сім'ї.

Зазначена методологія лише ускладнює розуміння змісту тієї чи іншої соціально-правової держави. Застосовуючи її важко зрозуміти, наприклад, до якої моделі такої держави можна віднести Ізраїль, правова система якого має риси континентальної (романо-германської) та англо-саксонської правових сімей. Водночас в країні діє зразу дві системи релігійного права - єврейська та мусульманська, які застосовуються в регулюванні відносин представників відповідних конфесій.

До того ж серед авторів як першого так і другого підходів до класифікації держав соціального характеру немає одностайності щодо віднесення конкретних держав до тієї чи іншої їх моделі. Про деяку штучність критеріїв цих класифікацій свідчить віднесення країн, які є членами Європейського Союзу до різних моделей соціальної держави, які запропоновані у науковому дослідженні В. Мілецького [74, с. 44].

Наприклад, вісім з "старих" 15 членів ЄС (Австрія, Бельгія, Німеччина, Ірландія, Італія, Нідерланди, Фінляндія, Франція) віднесені до консервативної моделі; 1 - (Великобританія) - до ліберальної моделі; 2 - (Данія, Швеція) - до соціал-демократичної моделі; (інші соціальні держави цього співтовариства в зазначеному дослідженні не класифікувались).

На підтвердження нашої тези та опонуючи перші два підходи до класифікації держав соціального характеру зазначимо, що вирішення соціальних проблем є пріоритетними напрямами діяльності Європейського Союзу, а однією з обов'язкових умов набуття членства в ньому є дотримання відповідних соціальних стандартів.

Ця міжнародна регіональна організація, як зазначалось, по суті є спільнотою соціально-правових держав, створювалась з метою запровадження спільного ринку, усунення перешкод для вільного переміщення робочої сили, товарів і послуг між державами-членами, координації економічної, соціальної, валютної тощо політики. Відповідно до положень Маастрихтського договору 1992 р., який набув чинності з 1 листопада 1993 р., значно розширено предметну компетенцію Європейського Союзу і, зокрема, щодо регулювання відносин в галузях охорони довкілля, освіти, охорони здоров'я, соціального захисту. Згідно з Амстердамським договором 1997 р., були запроваджені нововведення щодо зміцнення прав і свобод людини, посилення соціальної політики і зайнятості, подальшого розвитку громадянства ЄС, посилення співробітництва з питань свободи пересування осіб, підвищення мобільності робочої сили. З метою підвищення ефективності цієї діяльності створений консультаційний орган - Економічний і соціальний комітет.

Європейський Союз являє собою могутній економічний блок: його валовий внутрішній продукт перевищує ВВП Сполучених Штатів, Китаю і Японії. Характерними його показниками є розмір ринку, висока кваліфікація робочої сили, наявність єдиної валюти і стабільні демократичні уряди, а також єдиний торговий простір, що створює умови для вирішення соціальних проблем.

Окрім зазначеного, сумнівним є віднесення С. Калашніковим до соціальних держав Кувейту та Об'єднаних Арабських Еміратів [75, с. 93].

На відміну від позицій авторів класифікацій на основі історичної періодизації та спільності ознак правової сім'ї, ще раз зазначимо, що соціальну державу ми розглядаємо як результат модернізації правової держави, розвитку демократії, утвердження прав людини, визнання її найвищою соціальною цінністю, подальшої гуманізації соціальної політики, вдосконалення механізму держави та розвитку інститутів громадянського суспільства, визначення їх ролі і обсягу повноважень в реалізації соціальних програм загальнодержавного і регіонального рівнів.

Безумовно "модернізація постає у вигляді систематичного процесу епохальних і довгострокових змін, що охоплюють поряд з індустріально розвиненими державами також напівпериферію сучасного світу [76, с. 10]", про що зазначає В. Мілецький, але необхідно зауважити, що за своїм змістом це "глибинний і багаторівневий процес трансформації і політичної системи, і соціальної системи, і повсякденного життя... перетворення цінностей суспільства, а також структур індивідуального мислення і особистої організації в напряму секуляторно-раціонального підходу до всесвіту, зняття традиційних бар'єрів і традиційних способів регуляції [77, с. 22]".

В зазначених країнах Близького Сходу, а також інших відбуваються закономірні трансформаційні процеси, але ототожнювати їх з модернізацією, на нашу думку, було б помилковим. Модернізація - це динамічне, свідомо регульоване покращення всіх сфер суспільства, вдосконалення соціальних інститутів, суспільних відносин. Вона, як зазначає М. Михальченко, орієнтує суспільство та його структури, сфери на вдосконалення, рух вперед, на розробку і реалізацію нових орієнтирів, задач, пріоритетів, стратегій [78, с. 37 - 39].

Складовими модернізації є комплексні перетворення всього соціуму, прогресивні зміни в економіці, соціальній сфері, громадянському суспільстві, політичній системі, а також культурно-духовному житті.

Основними ознаками модернізації в економічній сфері є зміни способу виробництва і господарювання, економічна багатоманітність з перевагою приватного сектора, формування соціально орієнтованої ринкової економіки.

У соціальній сфері - це становлення середнього класу суспільства, соціальний компроміс і злагода, розвиток повноцінного громадянського суспільства, залучення його інститутів та використання можливостей реалізації соціальних програм, формування соціальних функцій держави та відповідних механізмів їх забезпечення; досягнення високого рівня та тривалості життя.

У політичній - розвиток демократії, становлення політичного плюралізму, наповнення реальним змістом принципів народного суверенітету, верховенства права, поділу влад, забезпечення прав людини; законодавче закріплення демократичних засад суспільного і державного устрою, юридичне визначення місця і ролі держави та інших інститутів політичної системи, меж втручання держави в суспільні справи;

У сфері культури - поширення та підвищення значущості в суспільному житті загальнолюдських гуманістичних цінностей, "поширення ліберальних тенденцій, релігійно-конфесійна толерантність, плюралізм гуманітарних течій в науці, художній творчості, мистецтві і т. п. Нарешті, (з цією тезою В. Мілецького слід погодитись) появою автономної вільної особистості [79, с. 13]".

Віддаючи належне заходам соціального спрямування, що здійснюються керівниками й урядами зазначених країни Близького Сходу за рахунок видобутку та експорту нафти, їх не можна вважати такими, що повністю мають характер та ознаки соціальної державності.

У цьому плані ми підтримуємо твердження Н. Волгіна, Н. Гриценка, Ф. Шаркова, що навіть достатньо ефективне виконання соціальних функцій державою при порушенні інших визначальних принципів (правової основи, демократизму та ін.) не дозволяють називати її соціальною державою [80, с. 36]. Ґрунтовний аналіз правових систем і політичних режимів у цих державах свідчить, що в них частково або повністю відсутні основні ознаки правової державності, не сформоване громадянське суспільство, не забезпечується весь спектр прав людини. Кувейт, зокрема, є спадковою конституційною монархією теологічного типу. Глава держави - емір, одночасно є головнокомандувачем збройних сил, верховним суддею і духовним лідером мусульман. Хоча законодавча влада належить монарху та парламенту, але останній відіграє роль переважно консультативного органу при емірі. Згідно закону 1996 р. право голосу мають лише громадяни чоловічої статі, які досягли тридцятилітнього віку. Виконавчу владу здійснює уряд, сформований з членів правлячої монархії.

Нетрадиційною є форма державного правління в Об'єднаних Арабських Еміратах, яка характеризується як виборна монархія з деякими ознаками конфедерації. Конституція 1971 р. визначає виключну владу федерації в законодавчій та виконавчій сферах. Суб'єкти федерації - емірати, за ознаками форми державного правління і політичного режиму є абсолютними монархіями. Строк повноважень глави держави - п'ять років з можливим переобранням без будь-яких обмежень. Місця в уряді розподіляються між правлячими династіями еміратів. Джерелом законодавства є шаріат.

Отже "лише в умовах демократичного режиму влади на основі правової державної системи може виникнути дійсно соціальна держава [81, с. 83]".

Не можна без застережень погодитись також з третім підходом до класифікації соціальних держав, в основі якого принцип "історичної періодизації виникнення соціальних функцій на основі послідовності формування відповідних атрибутів", запропонованого С. Калашніковим. Раціональність зазначеного підходу полягає в намаганні з'ясувати особливості становлення соціального аспекту державності в ретроспективі. Втім аргументація класифікації і, зокрема, спроба визначення особливостей, загальних і відмінних рис "держави соціальних послуг", "держави соціального добробуту", і "соціальної держави" не може вважатись переконливою.

Така "історична типологізація" не підтверджена аргументами, оскільки всі зазначені моделі соціальної держави розглядаються такими, що існують в один період за виключенням первинної.

Більш переконливою в цьому плані може вважатись точка зору яку відстоювали майже півстоліття тому Т. Маршалл, К. Еспін-Андерсен, Т. Тілтон з приводу класифікації "держави загального добробуту", зазначаючи, що в світі сформувалось на той час три її моделі [82, с. 21].

В США - "позитивна держава соціального захисту", головним завданням якої вважалось гарантування і забезпечення рівних можливостей для досягнення добробуту; у Великобританії - "держава соціальної безпеки", для якої вважалось характерним вирівнювання можливостей всіх, а також забезпечення повної зайнятості, гарантування всім громадянам доходів, які не нижчі за встановлений рівень; у Швеції - "соціальна держава добробуту". У цій моделі держави передбачені програми соціального розвитку, створені та функціонують державні та громадські служби з їх реалізації; забезпечуються повна зайнятість та вирівнювання різниці в доходах громадян.

Втім ця класифікація є застарілою, оскільки не відображає динаміки і тенденцій сучасних модернізаційних процесів.

Соціально-правові держави, на наш погляд, можуть бути поділені на два типи: первинні соціальні держави - до яких слід віднести держави, що формувалися з кінця ХІХ до середини ХХ століття; інші - вторинні соціальні держави.

Зазначені типи соціальної держави ми розглядаємо як форму організації громадянського суспільства, що виникли на певному історичному етапі його розвитку, які мають ознаки, що відрізняють їх від інших держав, та такі, що зазнають подальшого розвитку під впливом багатоаспектних соціальних процесів.

Водночас ми вважаємо, що первинні та вторинні соціально-правові держави відрізняються між собою якістю як правового так і соціального аспектів, які продовжують модернізуватись відповідно до тенденцій конкретних суспільств, геополітичних, регіональних, континентальних і світових процесів.

У них існують певні відмінності в рівнях демократії, правового впорядкування суспільного та державного життя, системах гарантій та обсягах реалізації прав людини, рівнях добробуту, соціальної стабільності, колективної та індивідуальної безпеки тощо. Відмінними є також характер і обсяг повноважень держави в соціальній сфері, та участь у вирішенні соціальних проблем неурядових організацій.

Для первинних соціально-правових держав характерним було визначення орієнтирів розвитку, формування ідеології та правове оформлення такої державності, визначення сутності та принципів соціальної політики, функцій, а також інституційних та юридичних механізмів їх реалізації.

У попередніх дослідженнях ми зазначали, що сучасна соціально-правова держава значно відрізняється від такої держави більш раннього періоду [83, с. 42 - 43]. Зазначене нами підтверджується У. Чероні, який зазначає, що з другої половини ХХ ст., після трагічного періоду двох світових війн і досвіду фашизму і нацизму тенденції перебудови старої ліберальної держави як соціально-правової або демократичної значно посилились [84, с. 53].

У сучасних умовах, як свідчить дослідження, розвиваються і зазнають якісних змін "традиційні" соціальні держави, з'являються нові. Уряд Федеративної Республіки Німеччини, наприклад, обрав за ідеал державу, яка гарантує необхідну свободу, рамкові умови з тим, щоб неурядові організації, спілки, об'єднання та інші інститути громадянського суспільства могли розвиватись і не тільки брати участь у вирішенні загальносуспільних справ, а й бути рівноправними учасниками міжнародних організацій і конференцій. Така держава Д. Штюдеманном названа "сприяючою державою [85]". Вітчизняна дослідниця А. Сіленко сучасну соціальну державу визначає як "державу можливостей", яка виникла в результаті трансформації держави загального добробуту під впливом нових політичних і соціально-економічних умов [86, с. 8].

Необхідно також зазначити, що з кінця 80-х років ХХ ст. провідними напрямами модернізаційних процесів західних соціально-правових держав є подальша інтелектуалізація, створення і запровадження нових соціальних технологій, основою яких є використання головного стратегічного ресурсу суспільства - знань [87, с. 17], що сприяло формуванню в західних демократіях нового "класу носіїв знання [88, с. 82]".

Слушною в цьому плані є точка зору М. Михальченка, що історія людства - це результат універсальної еволюції людини як соціальної істоти, де головну роль відіграє її сукупний інтелект [89, с. 31], який знаходить своє відображення в системних знаннях суспільства, можливості їх репродукування і розвитку. Водночас знання є однією з умов всебічного гармонійного розвитку особистості, оскільки люди можуть лише тоді вільно розвиватися, зазначає Р. Циппеліус, коли вони розпоряджаються також матеріальними умовами для такого розвитку й, зокрема, мають доступ до освітніх закладів [90, с. 212], а "науки мусять бути доступними для всього людства [91]".

Втім окремими дослідниками, які опікуються проблемами з'ясування сутності сучасних соціально-правових держав не враховується, що інтеграційні процеси у сферах суспільного виробництва західних країн кінця минулого століття і зумовлені ними зміни на світовому і європейському ринках праці прискорили трансформацію системи освіти, головними чинниками якої стали соціальна спрямованість, пошук механізмів, здатних в умовах глобалізації сприяти вільному вибору місця проживання, здобуттю спеціальності відповідно до особистих інтересів, реалізації права на працю, досягненню гідного рівня життя і всебічному розвитку людини.

Зазначені процеси сприяли корегуванню змісту як внутрішніх, так і зовнішніх функцій держав. Ідеологія модернізації освіти та наукової діяльності, що отримала назву "Європа знань", а також практичні заходи по її реалізації розроблені і здійснюються з 1999 року країнами - учасницями Болонського клубу, членом якого з 2004 року є також Україна, які намагаються забезпечити для своїх громадян можливості здобуття необхідних професійних компетенцій, які б визнавались в цих країнах, сприяли мобільності робочої сили, стали б гарантією економічної самодостатності громадян, а також умовою соціальної стабільності суспільств.

Завданням сучасної соціально-правової держави є досягнення такого ступеня розвитку суспільства, за якого визначальними умовами добробуту стануть знання, отримані завдяки вільному доступу до інформації і вмінню працювати з нею; формування інформаційного простору, який забезпечує ефективну взаємодію людей, їх доступ до світових інформаційних ресурсів і задоволення їх соціальних і особистих потреб; підвищення рівня освіти за рахунок розширення інформаційних можливостей; створення ефективної системи забезпечення права громадян на вільне отримання інформації як важливої умови демократичного розвитку суспільства, покращення співпраці інститутів громадянського суспільства і держави.

В зв'язку з цим згідно з Окінавською Хартією Глобального Інформаційного суспільства, підписаною в липні 2000 р. на самміті держав "великої сімки" їх керівниками, однією з головних функцій сучасної демократичної держави повинна стати інформаційна, реалізація якої забезпечила б побудову глобального суспільства, де б обмін інформацією не мав обмежень ні в часі, ні в просторі, ні з точки зору політичних кордонів, де були б створені умови для взаємного проникнення культур і кожна спільнота отримала б нові можливості для самоідентифікації.

Вітчизняним дослідником А. Кудряченком саме інформаційний ресурс справедливо розглядається одним із головних джерел прогресотворчого забезпечення економічного процесу [92, с. 747].

Серед вторинних держав має місце плюралізм моделей державності соціально-правового характеру відповідно до культурних, національних, правових, політичних, економічних тощо чинників того чи іншого суспільства.

Найбільш об'єктивним критерієм для з'ясування відмінностей соціально-правових держав, на наш погляд, слід вважати головні принципи орієнтації (спрямованості) їх соціальної політики. Ідеться про принципи патерналізму та субсидіарності. Безумовно, що зазначені принципи в сучасних державах певною мірою узгоджуються. У "шведському варіанті" патерналізм посідає значне місце і полягає в перерозподілі коштів (отриманих за рахунок високих податкових ставок), що направляються на вирішення соціальних програм.

В країнах західної Європи на першому місці принцип субсидіарності, який полягає в формуванні особливого типу людини, незалежної від держави, самостійної, ініціативної, творчої.

За цією ознакою, на наш погляд, держави можуть бути класифіковані: як "держави загального добробуту" - у першому випадку; та "соціальні держави" - у другому. Серед вторинних держав слід виділити ще один їх різновид, який складають ті, що тільки визначили перспективи своєї модернізації в прийнятих в кінці ХХ століття конституціях.

Окрім України безпосередньо соціальними і правовими у законодавчому порядку себе визнають, наприклад, Вірменія, Білорусь, Грузія, Казахстан, Російська Федерація. Норми-принципи соціального і правового характеру державності закріплені в конституціях інших країн СНД.

Втім не можна погодитись з точкою зору С. Калашнікова, що вони є первинними соціальними державами [93, с. 97]. На нашу думку, їх слід уважати державами соціально-правової орієнтації, тобто перехідними державами.

Безумовно, що держави минулого на етапі формування правового, а з часом і соціального аспектів, також були перехідними, але як вірно, на наш погляд, стверджує М. Марченко, "перехідний стан сучасних суспільств, а разом з тим держави і права, безперечно, значною мірою відрізняється від їх перехідного стану в ті більш ранні часи [94, с. 224]".

Перехідні процеси сучасності мають цілий ряд особливих рис, що відрізняють їх від тих, що мали місце в минулому. Окрім цього, як вірно зазначають В. Цвєтков, І. Кресіна, А. Коваленко, "у світовому досвіді неможливо знайти хоча б два абсолютно ідентичних сценарії розгортання політичного транзиту" [95, с. 26]. Перш за все сучасні перехідні явища і процеси мають не локальний, а глобальний характер. У порівнянні з минулим на сучасному етапі розвитку суспільства збільшуються можливості активного втручання людини в хід цих процесів [96, с. 4 - 5]. Слід погодитися з тезою О. Кіндратець та К. Поппера, що на процеси, які відбуваються в сучасному суспільстві, великий вплив має політична і соціальна технології, які використовуються для досягнення запланованого політичного результату чи вирішення соціальних проблем [97, с. 141; 98, с. 185]. Додамо, що сучасні перехідні суспільства використовують надбання теоретичної думки та досвід державного будівництва первинних соціально-правових держав, що дає змогу визначити шляхи, оптимальні методи і засоби досягнення бажаного суспільного ідеалу.

Але осмислення в перехідних суспільствах теорії і практики побудови державності соціально-правового характеру здійснюється водночас з критичною переоцінкою соціалістичного минулого, з'ясування можливостей і доцільності рецепції системи "соціалістичних" соціальних послуг та механізмів їх надання.

На основі такої переоцінки з'явилась новітня політико-правова концепція В. Нерсесянца [99, с. 400 - 435], який пропонує своєрідну радикальну модель модернізації постсоціалістичних суспільств. В основі концепції - ідея відмови від соціалістичної держави з її системою соціальних послуг і обґрунтування "об'єктивно-історичної можливості" нового (постсоціалістичного, але не буржуазного) типу індивідуальної власності, права, ринку, громадянського суспільства і правової держави, "нового (некапіталістичного і разом з тим несоціалістичного) цивілітарного устрою" як наступної сходинки історичного розвитку, умови і форми примирення комунізму і капіталізму.

Матеріальною основою такого устрою повинна стати відмова від колективної власності соціалізму та приватної капіталістичної власності і юридичне закріплення інституту громадянської (цивілітарної) власності, яка є ідеальною долею кожного власника в загальній власності всіх громадян.

Зазначена та інші спроби раціоналізувати ретроспективний досвід державотворення є зрозумілими і виправданими з огляду на широкомасштабну участь населення в соціалістичному експерименті, який хоч і ґрунтувався на утопічній ідеї і супроводжувався терором, але виявив свою життєздатність у біполярному світі та створив на основі зрівнювальної справедливості мінімальні соціальні стандарти у суспільстві. Втім такі спроби не мають перспективи, оскільки недооцінюють об'єктивні процеси соціального прогресу. Вони лише затримують перехідні суспільства на старті реформ.

У цьому плані раціональною є науково-прогностична ідея М. Михальченка, за якою соціальні, демократичні правові держави нового типу будуть результатом такої конвергенції, де кращі сторони капіталізму і соціалізму будуть синтезовані в життєздатні форми суспільного розвитку [100, с. 47].

Процеси економічної модернізації сучасних суспільств підтверджують зазначену ідею. Зокрема, соціально-орієнтована ринкова економіка почала використовувати притаманні соціалізму методи планування і державного регулювання економіки, а планова економіка держав, що продовжують сповідувати соціалістичну ідею (наприклад, Китай) запроваджує ринкові механізми саморегуляції.

Основна проблема в тому, щоб капіталізм продовжував позитивну трансформацію, а постсоціалістичні країни змогли здійснити динамічну модернізацію як в плані створення матеріальних засад державності соціального характеру, так і в питаннях реформування політичних та ідеологічних інститутів, які були б здатні реалізувати ідеї демократії, прав і свобод людини.

1.2 Проблеми та тенденції взаємозв'язку економіки і держави перехідного суспільства

Визначення перспектив трансформації держави до більш досконалих її форм ставить до порядку денного питання про необхідність з'ясування економічного компонента перетворень, особливостей та характеру взаємозв'язку політичної та економічної сфер соціуму, змісту економічних функцій держави, від реалізації яких залежить ефективність реформ і безпека суспільства.

Рівень актуалізації проблеми визначення співвідношення і характеру взаємозв'язків економіки і держави закономірно підвищується в умовах зміни орієнтирів суспільного розвитку, реалізації тієї чи іншої соціальної програми.

Держава, як особлива соціальна інституція, політична форма організації суспільства за допомогою організаційно-правових, владно-розпорядчих механізмів, а також примусу може стимулювати, або стримувати розвиток економічних відносин, виконуючи таким чином прогресивну або регресивну роль.

З іншого боку, якщо діяльність держави "не вписується" в об'єктивні економічні закони, виникає розбалансування суспільних відносин, яке проявляється кризовими явищами, дезорганізацією функціонування різних сфер суспільства, незабезпеченням і порушенням прав людини, соціальними стресами.

З'ясування проблем співвідношення і взаємозв'язку економіки і держави має бути цілісним пізнавальним процесом і повинне здійснюватись у двох напрямах: загальнотеоретичному та практичному [101, с. 160].

У теоретичному плані є декілька основних підходів, що обґрунтовують різне бачення таких взаємозв'язків. В одному випадку пріоритет надається економіці, в іншому - державі, що свідчить про певні ідеологічні впливи на авторів цих концепцій, а також надання ними переваги одним аспектам і приниження значення інших у явищах, які порівнюються. Втім не можна повністю заперечувати зазначені концепції, оскільки в соціальній практиці мала місце реалізація того чи іншого підходу в умовах відповідних форм правління чи політичних режимів.

Сутністю ще одного підходу до з'ясування характеру взаємозв'язків економіки і держави, який послідовно відстоює М. Гриценко, є ідея паритету між ними, рівнозначних впливів однієї на іншу. У цьому плані зазначається, що держава повинна знаходити баланс між саморегулюванням ринку і державним впливом, дозувати обсяги господарської свободи і державних соціальних гарантій, притаманними державі правовими методами створювати умови для стимулювання виробництва необхідних в соціальному плані товарів і послуг, які б забезпечували потреби всіх категорій громадян та їх зайнятість [102, с. 128]. Обов'язком держави, крім зазначеного, має бути забезпечення оптимального саморегулювання економіки і розподіл доходів між усіма категоріями населення, попередження розриву в рівнях доходів і диференціації суспільства.

Втім ми маємо дещо іншу думку. Вирішуючи означену проблему необхідно, на наш погляд, враховувати, що в різні історичні періоди розвитку суспільства роль держави і економіки, а також характер та інтенсивність взаємовпливів однієї на іншу та соціальні процеси в цілому можуть змінюватись. Домінантні впливи політики чи економіки можуть виходити на перше місце відповідно до завдань, які визначаються суспільством чи офіційною владою. Причому пріоритет держави над економікою має місце не лише за антидемократичних режимів.

Як свідчить практика, певна пріоритетність впливів держави на економіку має місце в період трансформації державності правового характеру та формування її соціального аспекту. В цей період держава з "нічного сторожа", основною функцією якої було переважно забезпечення правового порядку, перетворюється в активного суб'єкта економіки і соціальної політики, застосовує методи планування окремих напрямів економічного і соціального розвитку, здійснює заходи з реалізації цих програм, разом з професійними спілками і об'єднаннями підприємців стає учасником відносин соціального партнерства.

Ідея вільного ринку і невтручання держави в економіку, що була проголошена А. Смітом в другій половині ХVІІІ століття, виявилась остаточно недієздатною в першій половині ХХ століття у зв'язку з неспроможністю ринку в умовах подальшої трансформації західних суспільств забезпечити ефективну саморегуляцію економіки та вирішувати низку соціальних проблем, що постали перед суспільствами.

Незважаючи на ефективну підтримку ідеї держави "нічного сторожа" Л. Мізесом та іншими апологетами цієї ідеології економічних реформ, Дж. М. Кейнс, погляди якого А. Сіленко вважає ідеологічною основою соціальної держави [103, с. 7], а також фундатори Стокгольмської економічної школи переконали політичний істеблішмент і суспільну думку західних держав у необхідності переходу до нової трансформаційної парадигми - державного регулювання економіки. Основними його методами стали ґрунтовне юридичне забезпечення реформ, планування, узгодження підприємництва заснованого на державній та приватній власності, створення механізмів бюджетної та кредитно-грошової системи, посилення державного контролю за економічними процесами, а також розподіл та перерозподіл національного доходу, які сприяли ефективному розвитку економіки і суттєво вплинули на формування системи соціальних послуг, що почали у той час надаватись в умовах становлення соціального аспекту державності.