Соціально-правова держава: сутність, проблеми політичної модернізації

Генеза, сутність та загальна типологія держав соціально-правового характеру. Проблеми та тенденції взаємозв’язку економіки і держави перехідного суспільcтва. Формування суспільного ідеалу соціально-правового характеру соціал-демократією західних країн.

Рубрика Социология и обществознание
Вид диссертация
Язык украинский
Дата добавления 31.05.2014
Размер файла 492,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Формування системи цих поглядів та ідей розпочалось у IV ст. до н. е. окресленням у політико-правовій думці стародавньої Греції аспектів бажаного суспільного ідеалу - держави, в якій суспільне життя впорядковується на засадах права і справедливості; спроб визначити місце людини в системі суспільних відносин, а також особливостей її відносин з державою, як вищою формою спілкування, в якій завершуються елементи політичної природи людини.

Ідея верховенства права над владою була означена у природно-правових вченнях Стародавнього Риму і середньовічного суспільства.

Починаючи з епохи Відродження ідея правової держави у соціально-філософських та політико-правових вченнях розвивається паралельно з аспектами вчення про громадянське суспільство і проходить декілька етапів.

Для першого етапу (XV - XVI ст.) була характерною критика феодального устрою та пошуки суспільного ідеалу; для другого (XVIІ ст.) - повернення до раціоналістичних поглядів, розроблення теорії природного права, з'ясування проблем співвідношення свободи і права, права і закону, особи і держави, а також становлення теорії прав людини.

Третій етап (XVIІІ ст.) ознаменувався початком концептуального оформлення теорій правової держави і виокремленням в них соціального аспекту.

З цього часу дедалі настійнішими стають спроби авторів наукових концепцій визначити функції держави в нових умовах, з'ясувати сутність та соціальну роль окремих атрибутів громадянського суспільства, узгодити правовий і соціальний складники держави.

В означений період отримали подальший розвиток ліберальні ідеї щодо розуміння природи і сутності приватної власності - головного чинника становлення і
функціонування громадянського суспільства, основи економічної свободи індивіда.

На межі ХІХ ст., соціальний аспект класичної традиції лібералізму суттєво збагатився пошуками способів забезпечення блага індивіда та блага усього суспільства, вченням про автономну особу, піднісши її інтереси над інтересами держави і суспільства.

На наступному етапі (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) в політико-правовій думці Німеччини сформувалась теорія трансформації правової держави в соціальну, в якій були окресленні основні її ознаки, завдання, функції та перспективи.

Водночас з ідейно-теоретичним обґрунтуванням необхідності, визначенням шляхів та перспектив модернізації держави у відповідних концепціях, зазначений суспільний ідеал утверджувався в суспільній свідомості і поступово втілювався в соціальній практиці західних суспільств. Аспекти державності правового характеру формувались в умовах флорентійської республіки, англійського парламентаризму, протестантського християнського руху, західних буржуазних революцій і поступово знаходили юридичне закріплення в низці нормативно-правових актів: Конституціях США (1787 р.) та Франції (1791, 1848 рр.), Декларації прав людини і громадянина (1789 р.), Конституціях Баварії і Бадена (1818 р.), Вюртемберга (1819 р.) Конституційній Хартії Прусії (1850 р.) тощо.

Соціальні аспекти державності правового характеру були закладені в нормах зазначених юридичних актів і від початку ХХ ст. стали основними принципами державного і суспільного ладу в законодавстві Німеччини, а потім інших країн Заходу.

Розділ 3. Соціально-правова держава як елемент ідейно-політичних програм практичних дій західної соціал-демократії

3.1 Формування суспільного ідеалу соціально-правового характеру соціал-демократією західних країн

Вирішенню проблем вдосконалення правової держави, з'ясування сутності та тенденцій її соціального змісту, функцій, а також характеру взаємозв'язків з громадянським суспільством сприяв політичний рух соціал-демократії, ідейним підґрунтям якого по суті став неолібералізм.

Своєю чергою соціал-демократичний рух репродукував ідеї неолібералізму у суспільній свідомості західних країн, стимулюючи в ній тим самим визнання необхідності модернізації суспільства і держави.

Втім в наукових дослідженнях державності соціально-правового характеру та особливостей її становлення не приділяється належної уваги з'ясуванню в цьому процесі ролі соціал-демократичного руху в західних країнах, ідеологія якого "схвилювала уяву людей всього світу, сприяла успіху прогресивних політичних рухів, забезпечила рішуче покращення рівня життя трудящих, і тим самим зробила внесок в формування обрису XX століття [264, с. 135]".

З радянських часів у суспільній свідомості залишається викривленим сприйняття соціал-демократії та її ідеології, має місце необ'єктивна оцінка її участі в державотворчих процесах. Не враховується, що з часу виникнення і практично до кінця XX століття соціал-демократичні партії "здолали довгий шлях і досягли вражаючих успіхів; це був період постійного збільшення кількості їхніх прихильників і виборців, зростання впливу соціально-демократичних політичних програм на державу і суспільство, а також культурної привабливості їх повідних ідей, якими вони надихаються і керуються [265, с. 9 - 10]".

Не дивлячись на помилки історії, як зазначає Т. Майєр [266, с. 28], що знайшли своє втілення у двох світових війнах та у виникненні фашизму і комунізму, XX століття було часом соціал-демократії. Створені у багатьох європейських країнах у дусі соціал-демократії держави добробуту демонструють небачений в історії і в глобальних масштабах рівень досягнення таких важливих цілей, як втілення в життя прав людини, гарантій демократії, соціальної безпеки, підвищення рівня життя, відкритість системи освіти для всіх людей.

В плані нашого дослідження необхідно виокремити чотири взаємопов'язані компоненти участі соціал-демократії в теоретично-пізнавальному, прогностичному та практичному процесах державотворення.

По-перше, це розробка теоретичної моделі правової держави соціального характеру лідерами партій соціал-демократичного спрямування; по-друге, формування цього ідеалу в програмних документах соціал-демократичних партій; по-третє, його репродукування в суспільній свідомості; залучення широких верств населення до процесу виборювання громадянських, політичних та соціальних прав; по-четверте, участь соціал-демократичних партій в практичних заходах щодо втілення аспектів соціально-правової держави в життя.

За географією, соціальною основою, сприйняттям ідеології населенням, а також за впливом на трансформаційні процеси суспільств соціал-демократія має суттєві переваги над іншими політичними рухами і є "найстарішим" поміж них.

Деякі дослідники політичних процесів вважають [267, с. 27], що "заснування соціал-демократії в Європі слід датувати революційним 1848 роком, коли соціал-демократичні ідеї почали відігравати самостійну роль у демократичній революційній програмі", а в Німеччині "соціал-демократія заявила про себе у діяльності Спілки комуністів під керівництвом Карла Маркса та Загальнонімецького робітничого братства на чолі з Стефаном Борном у період Революції 1848 р.; обидві спілки боролися за політичну демократію та основні вимоги, необхідні для здійснення соціальної демократії".

Проте з такою оцінкою можна погодитись лише частково, оскільки вона ускладнює об'єктивне сприйняття сутності соціал-демократії, звужує її значення в розвитку політичної культури. До того ж, соціал-демократія, на відміну від марксизму, не визнає силових засобів в досягненні свого суспільного ідеалу. До речі, згадуваний Т. Майєром Стефан Борн (Буттермільх) з часом відмовився від революційного радикалізму, орієнтуючись на ідею поступового реформування суспільного і державного ладу.

Безумовно, революція 1848 року, а також її результати, стали визначальними в процесі подальшої трансформації суспільств західної Європи в плані становлення в них правової, а пізніше і соціальної держави. Важливою в цьому процесі була також діяльність зазначених громадських об'єднань. Не підлягає сумніву вплив вчення Карла Маркса (1818 - 1883) на формування соціал-демократичної ідеології, окремі положення вчення якого довгий час можна було віднайти в програмних документах соціал-демократів. Втім як цю знакову суспільну подію, так і зазначені теоретичні і практичні чинники доцільно було б вважати окремими етапами в становленні ідеології соціал-демократії і формуванні її як політичного руху.

Становлення соціал-демократії відбувалося під впливом також багатьох інших чинників: політичних, соціальних і культурних. В цьому плані слід погодитись, що його духовним корінням стали "християнство, гуманістична філософія, епоха Просвіти, вчення Маркса про історію і суспільство, а також досвід робітничого руху [268, с. 174]".

Не можна недооцінювати також впливу на становлення соціал-демократії утопічного соціалізму, ідеологи якого Г. Бабеф, Т. Кампанелла, Ж. Мельє, Т. Мор, Т. Мюнцер, Р. Оуен, А. Сен-Сімон, Ш. Фур'є протягом майже трьох століть здійснювали пошук більш функціональних моделей державного і суспільного розвитку.

Як свідчить аналіз процесу становлення соціал-демократії, безпосередньо перші осередки цього впливового політичного руху та його ідеологія почали формуватись в другій половині XIX століття, а цей процес продовжувався до початку 20 років XX століття.

В Німеччині, зокрема, соціал-демократія, як напрям соціалістичного вчення, головною метою якого є здійснення соціальних реформ, бере свій початок від створення в 1863 році за ініціативи Ф. Лассаля Всезагального німецького робітничого союзу, а також Соціал-демократичної робітничої партії, що була заснована в 1869 році, які об'єднались в 1875 році в Соціалістичну робітничу партію Німеччини.

З цього часу і до початку двадцятих років XX століття в країнах континентальної Європи та Америки з'явилась значна кількість соціал-демократичних партій. В Данії така партія створена в 1871 році, в Португалії - в 1875 р., в Іспанії - в 1879 р., в Бельгії - в 1885 р., в Швейцарії - в 1888 р., в Австрії - в 1889 р., в Італії - в 1892 р., в Нідерландах - в 1894 р., в Люксембурзі - в 1903 р., у Франції - в 1905 р., в Ісландії - в 1916 р.

У цей самий час соціал-демократичні партії були створені в скандинавських країнах. Соціал-демократична партія Данії заснована в 1871 році, Норвегії - в 1887 році, в Швеції - в 1889 році.

За ініціативи професійних спілок, Незалежної робітничої партії, Фабіанського товариства та Комітету робітничого представництва в 1900 році створена партія соціал-демократичного напряму у Великобританії (з 1906 року Лейбористська партія Великобританії).

У Сполучених Штатах Америки соціалістична партія була створена в 1901 році. Соціал-демократичний рух в Канаді виник в 1900 році [269].

Поступово в багатьох країнах західної Європи соціал-демократичні партії стали провідним елементом їх політичних систем і почали здійснювати суттєвий вплив на розвиток теорії соціально-правової держави, а також визначення стратегії і тактики суспільних перетворень.

Входячи до органів держави, вони брали безпосередню участь в розробці програм соціально-економічного розвитку та їх здійсненні, визначали особливості розподілу матеріальних і духовних благ, вживали заходів щодо усунення соціальних небезпек.

У виборюванні свого суспільного ідеалу соціал-демократія постійно знаходила форми взаємодії з іншими інститутами громадянського суспільства і, зокрема, з професійними спілками, які мають більш тривалу історію. Ще наприкінці XVIII століття в Західній Європі і США виникли товариства взаємодопомоги, які згодом трансформувались у професійні спілки. У 1824 році в Англії, а в 1864 році у Франції вони були юридично визнані і почали разом з соціал-демократичними партіями відігравати важливу роль у вдосконаленні відносин на ринку праці, відстоюванні економічних і соціальних прав людей (в Російській імперії профспілковий рух легалізувався у 1906 році).

Після Першої світової війни та створення міжнародних соціал-демократичних організацій участь цього політичного руху в теоретичному обґрунтуванні державності соціально-правового характеру та державотворчих процесах посилилась завдяки координації боротьби демократичних соціалістів за соціальну справедливість, гідність людини та демократію.

У лютому 1921 року у Відні було створене Міжнародне робітниче об'єднання соціалістичних партій, до якого увійшли соціал-демократичні партії з 24 країн, що нараховували 2 млн. членів, яких підтримували 4,5 млн. членів професійних спілок [270, с. 14].

Після його розпуску, 21 травня 1923 року в Гамбурзі делегати з 43-х соціал-демократичних партій з тридцяти країн заснували Робітничий соціалістичний Інтернаціонал на чолі з А. Гендерсоном, (Лейбористська партія Великобританії) та Ф. Адлером (Соціалістична партія Австрії), який проіснував по 1940 рік.

В програмних документах цієї міжнародної соціал-демократичної організації ідейним орієнтиром був визначений "демократичний соціалізм".

Вперше термін "соціалістичний" було застосоване у ліворадикальному британському журналі "Co-operative Magazine" в 1826 році, автором терміну "соціалізм" вважається засновник християнського соціалізму П. Леру.

Термін "демократичний соціалізм" почав вживатися з 1888 року, завдячуючи Д.Б. Шоу, одному з засновників Фабіанського товариства в Англії, яке з часу свого створення в 1884 р. і до входження в 1900 р. до лейбористської партії репродукувало ідеї реформування капіталістичного суспільства в соціалістичне.

Політичним спадкоємцем і продовжувачем ідеології Робітничого соціалістичного Інтернаціоналу став Соціалістичний Інтернаціонал, що був заснований в червні - липні 1951 року у Франкфурті-на-Майні.

Від початку свого заснування, як наголошує В. Медведчук, "Соцінтерн виступив як основна організаційна та ідеологічна сила міжнародної соціал-демократії і поступово став однією з найбільших і впливовіших міжнародних організацій [271, с. 131]", задачею яких було здійснення принципів демократичного соціалізму.

Теоретичну розробку концепції демократичного соціалізму здійснювали свого часу німецькі соціал-демократи Е. Бернштейн, К. Каутський, Р. Гільфердінг, О. Бауер, а також інші провідні представники цього руху.

У цілому основні аспекти концепції демократичного соціалізму були викладені в 1951 році у Франкфуртській декларації Соціалістичного Інтернаціоналу "Мета і завдання демократичного соціалізму", в програмних документах соціал-демократичних партій західних країн кінця п'ятдесятих - початку шістдесятих років XX століття. Зокрема, це Віденська програма Соціалістичної партії Австрії 1958 року і Годесбергська програма Соціал-демократичної партії Німеччини 1959 року та інші.

Демократичний соціалізм визначається як міжнародний рух за свободу, соціальну справедливість і солідарність, метою якого є досягнення спокою в світі, в якому б отримали розвиток основні його цінності і де кожен індивід мав би можливість жити повноцінним життям, повністю реалізовуючи свої можливості з повною гарантією людських і громадянських прав в рамках демократичного суспільства.

В основу концепції демократичного соціалізму покладений принцип визнання основних прав і свобод людини. "При тлумаченні основної ідеї демократичного соціалізму, - як зазначає В. Брандт, - завжди згадувались гідність людини, його право на власну індивідуальність і на самовизначення [272, с. 17]".

Становлення демократичного соціалізму згідно цієї концепції розглядається як процес постійної модернізації суспільства і держави, що проходить декілька етапів.

Базою демократичного соціалізму, першим етапом його розвитку є створення політичної демократії, основ правової державності.

За своїм змістом це: визнання і гарантування прав і свобод людини; наявність інститутів громадянського суспільства; політичний плюралізм; участь різних політичних сил в управлінні суспільними справами через своїх представників у владних органах; юридичні гарантії і забезпеченість функціонування всіх форм демократії (вибори, референдум тощо); реальне втілення принципу поділу влад, правове визначення функцій органів держави; наявність незалежної системи правосуддя, основою якого є панування закону, неупереджене його застосування до всіх громадян.

Наступним етапом трансформації суспільства і держави на шляху до демократичного соціалізму є досягнення економічного демократизму. Такий стан розвитку суспільства і держави передбачає запровадження демократичних принципів управління в сферах господарювання, виробництва і підприємництва; широку участь трудящих та їх професійних спілок в управлінні як державними так і приватними підприємствами, як в межах регіону, так і на рівні держави; розвиток соціального партнерства; створення держави загального добробуту (соціальної держави).

Зазначимо, що в концепції соціально-правової держави соціал-демократії "держава загального добробуту" і "соціальна держава" розглядаються як тотожні поняття.

Біля витоків ідеї економічного демократизму стояв Р. Гільфердінг. Він, зокрема, звою економічного демократизму (організованого капіталізму) є реальне укріплення свідомого порядку і покращення керівництва економікою, яка намагається на капіталістичній основі перебороти анархію виробництва, іманентну капіталізму вільної конкуренції. Він стверджував, що становлення економічної демократії є "складною проблемою, вирішення якої можливе лише як результат довготривалого історичного процесу, під час якого прогресуюча організація економіки концентрованим капіталом буде все більше підпадати під демократичний контроль [273, с. 58 - 59]". Важливим аспектом економічної демократії він вважав співучасть робітників в управлінні підприємствами.

В умовах економічного (господарського) демократизму, зазначав, свого часу, ще один фундатор цієї ідеології К. Каутський, держава перестає використовуватись для інтересів капіталістів. Демократична держава за її тенденціями спрямована на те, щоб бути не органом меншості, якими були до неї держави, а органом більшості населення, тобто трудящих класів. "В сучасних економічних і технічних умовах, стверджував він, демократія є історичною необхідністю - як для пролетаріату, так і для самої держави [274, с. 34]".

Важливою умовою демократизації економіки, на думку ще одного ідеолога цієї концепції Е. Бернштейна, є децентралізація капіталу шляхом збільшення чисельності і ролі акціонерних товариств, випуск акцій. Зазначене повинно сприяти збільшенню кількості власників, росту добробуту трудящих, попередженню соціальних конфліктів і насамкінець соціалістичній трансформації буржуазного суспільства.

Згідно ст. 57 Стокгольмської декларації принципів Соціалістичного Інтернаціоналу (1989 р.) основою сучасного розуміння соціал-демократією економічного демократизму є визнання економічних та соціальних прав людини: право "формувати профспілки і страйкувати, право на соціальну безпеку і забезпечення для всіх, включаючи охорону материнства і дитинства; на освіту і дозвілля; на достойне житло; на економічну безпеку [275, с. 150]".

Не менш важливим визнається забезпечення права на повну і корисну зайнятість за умови відповідної винагороди.

Водночас у ст. 58 Декларації робиться застереження, що економічні права не повинні розглядатися як допомога позбавленим ініціативи пасивним індивідам або надання субсидій маргінальним групам суспільства. Це, перш за все, гарантія участі всіх громадян в житті суспільства, спільна діяльність усіх, спрямована на створення інтегрованого суспільства, яке забезпечує загальний добробут.

Важливими аспектами економічного демократизму є суспільний контроль над інвестиціями; захист суспільних і соціальних інтересів; соціалізація затрат і вигод від економічних перетворень; демократизація установ світової фінансової та економічної систем за умови участі в них всіх країн; компенсація ризиків і витрат ринкової економіки; міжнародний контроль за діями транснаціональних корпорацій.

Водночас економічний демократизм передбачає широку участь інститутів громадянського суспільства та трудящих в прийнятті рішень власників засобів виробництва та у формуванні національної економічної політики.

Як складова концепції соціально-правової держави соціал-демократії, економічний демократизм передбачає "захищати націоналізацію і державну власність в рамках змішаної економіки", наявність кооперативів робітників і фермерів на засадах самоуправління, а також державних підприємств "з демократичною формою правління і прийняття рішень там, де існує необхідність сприяти урядам в реалізації соціальних та економічних пріоритетів".

Причому тлумачення сутності змішаної економіки впродовж ХХ століття зазнало суттєвих змін.

Якщо на початку цього періоду змішана економіка розглядалась більшістю соціал-демократів як така, що заснована на націоналізованих підприємствах, власності муніципальних органів, кооперативів, трудових колективів і приватній власності, то після другої світової війни ідеї усуспільнення власності перестали бути провідними в концепціях соціал-демократів.

Але концентрація економічної влади в руках вузького кола приватних власників має бути виключена, як і раніше, до процесів використання і розподілу засобів виробництва повинні залучатись крім виробників громадяни і споживачі. Відповідно до суспільного ідеалу сучасних соціал-демократів, ринкова економіка в чистому вигляді не може гарантувати досягнення соціальних цілей економічного зростання. Ринок повинен бути провідником досягнень і забезпечувати вимоги споживачів "посередництвом функціонування економіки". Держава, у свою чергу, "зобов'язана регулювати ринок в інтересах людей і забезпечувати робітникам вигоду від використання технологій, сприяти набуттю відповідного виробничого досвіду, проведенню дозвілля і подальшому вдосконаленню особи". Держава за участі самих робітників і використовуючи новітні технології повинна опікуватись проблемою гуманізації труда [276, с. 150 - 152, 156].

Наступним етапом розвитку демократичного соціалізму є встановлення соціальної демократії, вищої стадії розвитку суспільства і держави. На цій стадії мають бути забезпечені демократизація всіх сфер життєдіяльності суспільства, комплекс громадянських, політичних, економічних і соціальних прав людини, а також повинні бути наповнені реальним змістом основні цінності демократичного соціалізму: свобода, справедливість і солідарність.

Основні цінності, як зазначає Т. Майєр, "становлять щодо суспільства в цілому моральний і політичний критерій, який … визначає придатність окремих проектів реформ. Водночас основні цінності є регулятивними ідеями поступового перетворення суспільства [277, с. 37]".

Свободу соціал-демократи розглядають як результат індивідуальних і спільних зусиль, тобто двох складових частин одного цілеспрямованого процесу, в якому виключений політичний тиск на людину і кожен має шанс для здійснення своїх особистих інтересів та індивідуальних можливостей.

Втім досягнення свободи вважається можливим лише за умови, коли люди стануть творцями власного життя і виключення класової, релігійної та іншої експлуатації. А реального змісту свобода набуде лише тоді, коли кожна людина буде мати можливість вільно розвивати свою особистість і свідомо брати участь в політичному і культурному житті.

Втім свобода людини в суспільстві не є свавільною. Умовою і межею свободи окремої людини є свобода іншої. Водночас "свобода вимагає звільнення від принизливої залежності, від бідності і страху, але вона також означає і можливість розвивати індивідуальні здібності, а також відповідально брати участь у суспільному і політичному житті [278, с. 177]". Але використати всій шанс бути вільною може лише особа, соціальний захист якої гарантований і вона знаходиться в рівних з усіма
умовах.

Виразом цінності всіх людей і умовою їх вільного розвитку соціал-демократія вважає рівність їх прав і можливостей в соціальній, економічній і культурній сферах. Рівність вважається невід'ємною від свободи, важливою умовою розвитку індивідуальних особливостей кожного і соціального прогресу в цілому.

Справедливість в концепції демократичного соціалізму розглядається як припинення всякої дискримінації особи, а також рівність прав і можливостей для всіх. Вона вимагає створити можливості для компенсації "фізичних, розумових і соціальних нерівностей, а також забезпечити незалежність від власників засобів виробництва або утримувачів політичної влади [279, с. 139]".

Справедливість передбачає: однакову для всіх свободу; рівність перед законом, в політичному і соціальному житті, в питаннях соціального захисту, власності і влади, в розподілі прибутку; рівність в отриманні освіти і професійному навчанні, в доступі до культурних цінностей.

Так само фундаментальною цінністю, взаємопов'язаною з свободою і справедливістю вважається солідарність, сутністю якої є гуманізм і співчуття до жертв несправедливості. Солідарність протистоїть егоїстичному індивідуалізму. Її утвердження є запорукою стабільності суспільства, забезпечення свободи всіх людей і розширення можливостей розвитку кожної особи. Без солідарності, зазначається в Програмі принципів Соціал-демократичної партії Німеччини, не може бути людського співтовариства. Особливого значення принцип солідарності набуває тепер в умовах безпрецедентної взаємозалежності між індивідом і державою і стає необхідним для виживання людства.

На відміну від ідеології лібералізму чи консерватизму, в яких визначальним аспектом вважається індивідуальна свобода, соціал-демократія розглядає свободу, справедливість і солідарність як взаємопов'язані і такі, що обумовлюють одна одну цінності.

Інколи (наприклад, в програмних документах шведських соціал-демократів та ін.) до основних цінностей демократичного соціалізму відносяться також: демократія, верховенство права, децентралізація влади, контроль за технічним прогресом.

Водночас, при визначенні зовнішніх функцій соціально-правової держави, до системи основних цінностей демократичного соціалізму зараховуються: "мир; міжнародна солідарність; терпимість і мирне співіснування; ліквідація всяких проявів соціальної нерівності і дискримінації; збагачення і розвиток різних культур [280, с. 62]".

Мир, наголошується в Стокгольмській декларації принципів Соціалістичного Інтернаціоналу (1989 р.), є умовою побудови демократичного соціалізму і основною цінністю для всіх політичних систем і абсолютною необхідністю для всього
людства.

Пропонується усунути економічні і соціальні причини міжнародних конфліктів шляхом досягнення всезагальної справедливості і створенням нових важелів для мирного врегулювання глобальних конфліктів.

Основою діяльності сучасних держав на міжнародній арені мають бути повага до національного суверенітету, визнання права на національне самовизначення, припинення поставок зброї ворогуючим сторонам. Для цього повинні об'єднуватись зусилля як окремих держав так і міжнародних організацій. Відповідні їх дії слід підтверджувати угодами між великими впливовими державами.

Задля збереження миру, як реального втілення цієї основної цінності, соціал-демократи закликають держави і нації до співпраці і змагання з метою створення систем соціального забезпечення, підвищення добробуту і розвитку солідарності.

Рівень актуалізації принципу міжнародної солідарності підвищується в умовах світової інтеграції і взаємозалежності держав.

Відповідно до зазначеного, програма модернізації соціально-правової держави в концепції західної соціал-демократії передбачає досягнення нового рівня співробітництва між індустріально розвиненими країнами і тими, що тільки обрали цей суспільний ідеал як орієнтир свого розвитку. Важливою в цьому плані має бути співпраця країн багатої Півночі і бідного Півдня.

З метою усунення регресу південних країн, стимулювання в них демократії, розвитку економічної і стабілізації соціальної сфер, ефективним проявом солідарності має стати списання боргів бідним країнам, забезпечення їх доступу на ринки північних держав, експорт нових технологій.

Нагальною проблемою в концепції соціально-правової держави, сформованої соціал-демократією, є розвиток культурної демократії. "В межах кожного суспільства, - зазначається в Декларації принципів Соцінтерну, - різні культури повинні мати рівні права і рівний доступ до національного і всесвітнього культурного надбання".

Втім всі основні цінності демократичного соціалізму за своїм змістом можуть вважатися загальнодемократичними, гуманістичними цінностями і розглядатись як принципи організації громадянського суспільства і побудови соціально-правової держави.

Механізмом забезпечення умов функціонування основних цінностей демократичного соціалізму є право. Основою цього найбільш ефективного соціального регулятора є воля більшості, народу, який визнається також джерелом влади.

Шляхом встановлення загальнообов'язкових приписів право узгоджує індивідуальні і колективні інтереси і створює простір для реалізації свободи, справедливості, рівності і солідарності.

3.2 Особливості реалізації практичної політики соціал-демократів Заходу з розбудови концепцій соціально-правової держави

Фактично з перших років свого утворення соціал-демократичні партії почали здійснювати цілеспрямовані заходи щодо втілення свого суспільного ідеалу демократичної державності правового і соціального характеру в життя.

Домагаючись розвитку демократичних інститутів громадянського суспільства і використовуючи їх, соціал-демократи шляхом входження до органів державної влади, а також до органів місцевого самоврядування впливали на формування соціальної політики і намагались втілювати її в практику державотворення.

Бельгійська робітнича партія, наприклад, на парламентських виборах в 1894 році, вже через 9 років після створення, отримала 25 відсотків голосів виборців [281, с. 79], що дало їй можливість добитись прийняття законів про працю, про пенсійне забезпечення, про вибори тощо.

На парламентських виборах, що мали місце в першій половині ХХ століття, ця партія вже отримувала довіру від 30 до 40 відсотків виборців.

Пізніше, не дивлячись на деяке зменшення цифрових показників результатів парламентських виборів, соціал-демократи Бельгії продовжували суттєво впливати на зміст соціальної політики, а її представники брали участь в коаліційних урядах і навіть періодично очолювали їх.

Дослідник цього політичного руху В. Швейцер зазначає, що з початку другої половини ХХ століття соціал-демократи Бельгії, "використовуючи свої урядові позиції, змогли добитися прийняття низки законів, які покращували положення трудящих. Були збільшені витрати на будівництво житла, в окремих галузях промисловості запроваджений 45 годинний робочий тиждень, покращене соціальне страхування…здійснена широка реформа соціального забезпечення ("реформа Лебюртона") [282, с. 80]", змістом якої було запровадження безоплатного медичного обслуговування пенсіонерів, вдів, сиріт та інвалідів; встановлення мінімального розміру допомоги у випадку тимчасової втрати працездатності.

Позитивно були вирішенні питання збільшення пенсій, допомоги сім'ям. У законодавчому порядку встановлений гарантований мінімум заробітної плати.

Такі само тенденції впливу соціал-демократії на формування правової держави соціального характеру мали місце в Австрії. Вже в 1897 році до законодавчого органу Австрії було обрано 14 членів Соціал-демократичної робітничої партії. З початку ХХ століття ця партія посідала провідне місце в законодавчому органі держави.

Після десятирічної перерви (заборони партії в 1934 році після повстання шуцбунду - збройної організації Соціал-демократичної робітничої партії Австрії і фашистської диктатури) соціал-демократи Австрії відновили довіру населення.

З 1945 року соціал-демократів, тепер вже Соціалістичну партію Австрії, на парламентських виборах підтримувала майже половина населення, а її представники були членами коаліційного уряду і обирались на посаду глави держави.

Соціалісти Австрії ініціювали прийняття багатьох законів, спрямованих на регулювання соціальної сфери та гарантування економічних та соціальних прав своїх співгромадян. Серед них закони: про участь трудящих в управлінні виробництвом; допомогу безробітним; відпустки; охорону праці деяких категорій працюючих; трудову інспекцію та інші.

У другій половині ХХ століття соціалістів Австрії на парламентських виборах підтримувала абсолютна більшість населення (1971 - 50,02 %; 1975 - 50,4%; 1979 - 51,2%). Як свідчить ретроспективне дослідження модернізаційного процесу в Австрії, їм вдалося здійснити ефективні заходи з подальшого розвитку соціального аспекту правової держави.

Перш за все увага була приділена вдосконаленню та інтеграції державного сектора економіки і насамперед розвитку базових сфер промислового виробництва: паливно-енергетичної, металургійної, хімічної.

По-друге, були здійснені заходи з реалізації багатьох положень програми соціал-демократів в сфері екології.

По-третє, проведена реформа трудового законодавства; зазнала вдосконалення система гарантій трудових прав; був юридично визначений порядок участі трудящих в управлінні виробництвом, професійної підготовки кадрів; передбачений контроль за діями адміністрації підприємств з соціальних питань.

По-четверте, соціал-демократам вдалося вирішити питання щодо значного підвищення матеріальних доходів населення, а також зберегти тенденції позитивного вирішення проблеми зайнятості.

По-п'яте, правляча соціал-демократична партія домоглась прийняття низки законів та підзаконних актів щодо соціального захисту вразливих верств населення: підвищення пенсій; цільової матеріальної допомоги багатодітним сім'ям; вирішення багатьох питань гендерної політики; соціалізації освітянської сфери; заходів медичної практики та цільової допомоги на лікування пенсіонерам та малозабезпеченим.

Суттєвий вплив на політичні процеси і формування соціальної правової державності здійснювала Соціал-демократична партія Німеччини.

На початку ХХ століття до її лав входило більше мільйона членів, а на парламентських виборах 1912 року її вже підтримало 35% виборців.

Після революції у листопаді 1918 року соціал-демократи зберегли довіру населення. На виборах 1919 року за них було подано 37,9% голосів виборців.

Президентом республіки було обрано Ф. Еберта, який очолював соціал-демократичну партію Німеччини.

За ініціативи партії 11 серпня 1919 року установчими зборами у Веймарі була прийнята Конституція федеративної республіки, яка в переліку "основних прав і обов'язків німців" разом з традиційними для тогочасного суспільства політичними правами і громадянськими свободами передбачала й соціальні права, які виборювала німецька соціал-демократія.

В частині першій Веймарської Конституції "Устрій і завдання імперії" визначались аспекти соціальної політики держави та основні напрями (функції) діяльності щодо її реалізації. Зокрема, Основним законом на державу покладались завдання з законодавчого забезпечення благодійної діяльності (п. 5 ст. 7 Конституції); охорони здоров'я (п. 8 ст. 7 ); робітничого права, страхування, охорони робітників і службовців, пошуку роботи (п. 9 ст. 7); піклування про учасників війни та сиріт (п. 11 ст. 7); охорони публічного порядку і безпеки (п. 2 ст. 9); шкільної справи, вищих навчальних закладів і наукових бібліотек (п. 2 ст. 10); земельних і житлових відносин (п. 4 ст. 10) [283, с. 329]. В розділі другому Конституції "Основні права і обов'язки німців" закріплювались права, а також запроваджувались механізми реалізації соціальної політики держави і, відповідно, нового покоління особистих прав: економічних і соціальних.

Веймарською Конституцією гарантувались і забезпечувались власність (ч. І ст. 153), а також свобода договорів згідно законів (ч. І ст. 152). Передбачалась багатоманітність організаційно-правових форм підприємництва (ст. 157), робоча сила оголошувалась під особливим піклуванням держави (ст. 157), надавалась свобода об'єднання з метою збереження і покращення умов праці (ст. 159), запроваджувалось страхування у зв'язку з економічними наслідками хвороби і старості, а також можливими життєвими випадковостями (ст. 161).

Водночас Конституція (ст. 165) надавала можливість всім робітникам і службовцям на рівних правах з підприємцями брати участь у визначенні умов праці та заробітної плати, а також в господарському розвитку виробничих сил.

З метою захисту своїх соціальних і господарських інтересів передбачалось створення робітничих рад підприємств, а також окружних робітничих рад, які разом з представницькими органами підприємців об'єднувалися в окружні економічні ради та імперську економічну раду.

Уряд повинен був попередньо узгоджувати з імперською економічною радою законопроекти соціально - економічного, господарського та політичного значення перед тим, як подати їх на розгляд до рейхстагу. До того ж імперська економічна рада наділялась правом законодавчої ініціативи.

В повоєнний час соціал-демократичну партію Німеччини традиційно підтримувала значна частина населення. В 1949 році на виборах до законодавчого органу за неї проголосувало 29,21% виборців; в 1953 році - 28,2%; в 1957 - 31,8%; в 1961 - 36,2%; в 1965 - 39,3%; в 1969 - 42,7%; в 1972 - 45,9%; в 1976 - 42,6%; в 1980 - 42,9%; в 1983 - 38,2% [284, с. 142 - 153].

В активі цієї соціал-демократичної партії - голосування її членів-парламентарів 23 травня 1949 року за прийняття Основного закону, п. 1 ст. 20 якого вперше в світовій практиці конституціоналізму визначив Федеративну Республіку Німеччини "демократичною і соціальною федеративною державою", яка зобов'язана поважати і захищати непорушність людської гідності (п. 1 ст. 1) і "невідчужувані права людини як основу всякої людської спільноти" (п. 2 ст. 1) [285, с. 450, 455].

На другу половину ХХ століття припадає найбільш ефективна діяльність німецької соціал-демократії щодо втілення ідей соціально-правової держави в життя. В цей період члени партії обіймали провідні посади в уряді. Голова СДПН В. Брандт в 1969 - 1974 роках був канцлером ФРН, а в 1974 - 1982 роках цю посаду обіймав один з провідних діячів німецької соціал-демократії Г. Шмідт.

Реалізації програмних положень демократичного соціалізму сприяв політичний авторитет В. Брандта, який з 1966 року був віце-головою, а з 1976 - головою Соціалістичного Інтернаціоналу.

Поступово німецькі соціал-демократи почали реалізовувати програмні положення демократичного соціалізму.

В п'ятдесятих роках вони домоглися прийняття законів: про участь робітників вугледобувної і металургійної промисловості в управлінні підприємствами; охорону прав молоді; надання цільової матеріальної допомоги у зв'язку з хворобою. В сфері економіки соціал-демократи за домовленістю з іншими політичними партіями по урядовій коаліції визначили межі впливу держави на ринковий механізм і здійснювали його державне регулювання. Узгоджені дії коаліції в цьому плані передбачали періодичні консультації уряду, профспілок і підприємців.

На початку сімдесятих років були здійснені заходи з подальшого формування нової соціальної політики.

Зазнала реформи система соціального страхування, частина її коштів почала формуватись підприємцями, а пенсіонери були звільнені від сплати відповідних внесків. Водночас було запроваджене соціальне страхування у зв'язку з хворобою осіб, зайнятих підприємництвом на селі, а також страхування студентів і школярів.

На два роки (з 65 до 63) був зменшений пенсійний вік для чоловіків, збільшені виплати розміру пенсій для інвалідів війни, був також прийнятий закон, який зобов'язав підприємців турбуватись про стан здоров'я трудящих.

Такі само тенденції впливу соціал-демократів на процеси формування соціально-правової держави мали місце у Великобританії.

Як свідчить аналіз, найбільш активним в цьому плані був період безпосередньо після другої світової війни та друга половина ХХ століття. Починаючи з 1945 року на парламентських виборах лейбористів підтримувала майже половина електората (в 1945 році вони отримали 47,8% голосів виборців; в 1951 р. - 48%; в 1955 р. - 46,4%; в 1959 р. - 43,8%; в 1964 р. - 44,1%; в 1966 р. - 47,9%; в 1970 р. - 43%; в 1974 р. - 39,2%; в 1979 р. - 36,9%).

Водночас слід зазначити, що як теоретичне бачення, так і практичні заходи лейбористів з вирішення завдань побудови соціально-правової держави дещо відрізнялись від стратегії і тактики соціал-демократів континентальної Європи.

Уряд, очолюваний лідером Лейбористської партії Великобританії К. Р. Еттлі в 1945 - 1951 роках основні зусилля направив на створення економічної бази для реформування соціальної сфери.

Зокрема, до державної власності була переведена п'ята частина базових галузей промисловості і транспорт; паливно-енергетичної (вугільна, електроенергетична, газова промисловість); чорної металургії; залізничний та авіатранспорт; Банк Великобританії.

В 1946 році у Великобританії був створений Національний фонд страхування, третина коштів якого формувалась робітниками і службовцями, а решта - державою і підприємцями. Згідно закону про національне страхування 1946 року 35% фонду формувалось робітниками, 33% - роботодавцями, 26% - державою. Пізніше (в 1953 - 54 роках) їх участь у формуванні фонду була скорегована. Робітники сплачували до фонду 41%, власники підприємств - 39%, казначейство - 12% коштів.

З цього фонду надавалась допомога у випадках втрати роботи, травмування, загибелі, народження та деяких інших. Зокрема, в 1951 році така допомога була надана 2,5 млн. осіб, що її потребували.

В 1951 році були вжиті заходи щодо розширення прав громадян в управлінні виробництвом, відмінена заборона страйків, створений третейський суд, до повноважень якого було віднесено вирішення спорів, що виникали в промисловості між роботодавцями і найманими робітниками.

За ініціативи лейбористів була створена національна система охорони здоров'я, основними етапами якої стало переведення лікарень в державну власність, утворення лікарняних кас і надання за ці кошти фактично безоплатної медичної допомоги.

Законом про промисловий травматизм 1946 року підприємці зобов'язувались виплачувати компенсацію робітникам за нещасні випадки, що траплялися з ними на виробництві.

Пізніше під час урядування лейбористів в 1964 - 1970 роках на чолі з прем'єр-міністром Г. Вільсоном реформа системи охорони здоров'я була продовжена. Була значно збільшена кількість лікарень і медичних працівників, в законодавчому порядку визначені гарантії медичного забезпечення інвалідів та людей похилого віку. Водночас був збільшений розмір пенсій за віком, а також адресна цільова допомога у зв'язку з безробіттям і хворобою. Серед реформаційних заходів соціального спрямування були також збільшення обсягів муніципального будівництва та запровадження обмежень щодо підвищення плати за житло.

Лейбористи цього періоду продовжували традиції своїх попередників щодо визначення особливого місця держави у вирішенні соціальних проблем, віддаючи перевагу державному сектору економіки. Вони ототожнювали соціальні послуги, які надаються державою з соціалізмом. Вважалось, що сутністю держави добробуту є активність держави і наявність системи соціальних послуг.

Обстоюючи таке розуміння сутності соціальної держави, лейбористи намагались здійснювати фінансування соціальних програм в основному шляхом перерозподілу державою коштів з центру. Значну долю надходжень до бюджету при цьому становили доходи національних підприємств, а також збільшення ставок оподаткування доходів корпорацій та деяких видів податків на доходи фізичних осіб.

Перегодом у Великобританії сформувалась дворівнева система соціальних послуг. Національне страхування, національна допомога і більша частина національної системи охорони здоров'я відійшли до компетенції уряду, а інші соціальні послуги: освіта, житлове будівництво - залишились у компетенції місцевих органів влади.

Ідеологи лейбористів та їх представники в уряді дещо переоцінювали роль держави в системі соціальних послуг і невиправдано звужували в цьому роль місцевого самоврядування. У повоєнний час в Англії, як зазначають Дж. Харвей та К. Худ, "процес вилучення функцій по наданню соціальних послуг з сфери компетенції місцевих органів йшов все більш прискореним темпом [286, с. 347]".

Зокрема, згідно закону про національну охорону здоров'я 1946 року лікарні були підпорядковані окружним радам, що призначались міністром.

Були також націоналізовані муніципальні підприємства, які надавали населенню послуги з газо- та електропостачання, а також перебрані до першого рівня деякі інші соціальні послуги.

Особлива роль в плані розробки теоретичної моделі соціально-правової держави та практики її побудови належить серед інших соціал-демократичним партіям та їх ідеологам скандинавських країн.

Шведська, датська та норвезька соціал-демократичні партії "отримали можливість не періодично, як у більшості капіталістичних держав, а довготерміново формувати внутрішню і зовнішню політику. Протягом всього післявоєнного періоду реформісти майже одностайно пропагують країни Північної Європи як зразок "демократичного соціалізму" [287, с. 6], який, як зазначає К. Бекстрьом, став результатом довготривалих конституційних і соціально-економічних реформ [288].

Завдяки ефективній діяльності з реформування політичної, економічної і соціальної сфер ці партії об'єктивно посідають особливе місце в політичних системах суспільств і владних структурах.

У плані нашого дослідження слід зазначити, що суспільний ідеал соціал-демократів скандинавських країн - держава добробуту, був сформований на початку ХХ століття.

Програмні документи цих партій зазнали впливу німецької соціал-демократії, у зв'язку з чим О. Тімашкова шведську модель соціально-правової держави називає вторинною, водночас наголошуючи, що Швеція "стала класичною країною "третього шляху і лабораторією будівництва соціалізму [289, с. 51]".

Як свідчить аналіз проведеного нами дослідження, ще на початку минулого століття в соціал-демократів Данії, Норвегії та Швеції сформувалось тотожне бачення перспектив суспільної та державної модернізації, їх постійного розвитку в напрямі демократичного соціалізму, матеріальною основою якого є держава добробуту. Основними етапами модернізації соціал-демократи скандинавських країн, як і їхні колеги в інших країнах Європи, вважали політичну, економічну та соціальну демократію.

Намагання зі створення засад держави добробуту розпочалось в цих країнах в першій половині ХХ століття за часів правління урядів соціал-демократів або їх входження до урядових коаліцій.

Сьогодні самими соціал-демократами визнається, що "держава добробуту ніколи не могла бути проектом лише соціал-демократії або робочого класу. Починаючи з "дому народу" в 1930-х рр. і до нової держави добробуту "середнього класу" в 1970-х рр. шведські соціальні реформи завжди відображали покладені в їх основу ідеї політичних і соціальних коаліцій [290, с. 73]".

В Данії, зокрема, безпосередня участь соціал-демократів у структурі виконавчої влади почалась в квітні 1924 року; Норвегії - в січні 1928 року; Швеції - на початку 1920 року [291, с. 341-344].

Ідеологія держави загального добробуту позитивно сприймалась суспільствами, тому традиційно соціал-демократів в цих країнах підтримувала значна частина електорату. На парламентських виборах в Швеції і Норвегії за них подають голоси від 40 до 50% виборців, а в Данії приблизно третина.

Зазначене створило можливість соціал-демократам отримувати значну кількість мандатів у законодавчих органах і здійснювати ефективний вплив на формування політики своїх країн і поступово втілювати ідею держави добробуту в життя.

Проведений аналіз дає підстави зазначити, що повоєнний період для Скандинавських країн був кроком вперед, як в плані теоретичних пошуків, так і в питаннях втілення ідеї держави добробуту в життя.

Водночас слід зазначити, що основним напрямом теоретичних пошуків ідеологів соціал-демократії скандинавських країн у цей період було з'ясування особливостей становлення інститутів та механізмів соціально-правової держави, її економічних і соціальних функцій. Теоретичне бачення сутності такої держави, а також перспектив побудови демократичного соціалізму фактично не змінилось. Тобто в повоєнний період в теорії соціально-правової державності превалював прагматичний компонент, про що свідчить дослідження програмних документів соціал-демократичних партій цих країн. "Наша партія, - як зазначає шведський соціал-демократ В. Бергстрьом, - ніколи не була особливо зацікавлена в теоретичних дискусіях [292, с. 208]".

У 1945 році Соціал-демократичною партією Данії була прийнята програма, що стала відома під назвою "Данія майбутнього", в якій на основі "Програми принципів" 1913 року була викладена тактика партії щодо подальшого розвитку засад економічного і соціального демократизму. Серед першочергових передбачались здійснення заходів зі створення системи суспільного контролю за сферами виробництва і розподілу, банківською діяльністю; забезпечення повної зайнятості населення; вирішення проблем житлового будівництва.

Так само "Загальна програма" Норвезької робітничої партії 1945 року основні зусилля уряду, який вона очолила в цей час, пропонувала спрямувати на створення на основі політичного демократизму, що був на той час в основному сформований, на розвиток двох наступних складових соціально-правової держави: економічного і соціального демократизму. Першочерговими в цьому плані вважались пріоритетний розвиток державного сектора економіки, державних важелів впливу на ринковий механізм, здійснення за участю робітників контролю за приватним бізнесом, а також надання адресної фінансової допомоги бідним і нужденним.

"Програма дій" НРП 1949 року за своїм змістом також була документом практичної спрямованості і не вплинула на змістову частину теорії соціально-правової держави.

На відміну від неї Соціал-демократична робітнича партія Швеції в "Програмі 27 пунктів" 1944 року дещо скорегувала ідейно-теоретичне бачення перспектив модернізації суспільства і держави. Зокрема була скорегована стратегічна мета цього політичного руху. Соціал-демократи зафіксували свою остаточну відмову від окремих аспектів Марксової теорії, які відображались у програмах більш раннього
періоду.

На відміну від соціального звільнення експлуатованих класів, задекларованого програмою 1920 року, метою шведської соціал-демократії визначалась така трансформація економічної організації буржуазного суспільства, за якої право прийняття рішень в сфері виробництва належало народу. Соціал-демократи Швеції в цій програмі відмовились також від запозиченої у К. Маркса тези про визнання приватної власності основою соціальної нерівності.

Відповідно до домовленостей з підприємцями в 1930-х рр., робітничий рух визнав недоторканим право приватної власності, відкинувши водночас ідею націоналізації як умову досягнення реальної рівності. Замість концепції рівного розподілу суспільного багатства, яку неможливо реалізувати на практиці, соціал-демократія Швеції переорієнтувалась, як зазначає Еспінг-Андерсен, "на більш практичний ідеал соціальної справедливості шляхом демократизації життєвих можливостей, ресурсів і спільної участі в управлінні виробництвом [293, с. 74]".


Подобные документы

  • Сутність, основні групи та критерії соціально-культурної діяльності. Історія розвитку соціально-культурної сфери в Україні. Основні "джерела" соціально-культурного процесу за Сасиховим. Особливості державного управління у соціально-культурній сфері.

    курсовая работа [37,3 K], добавлен 03.01.2011

  • Аналіз валового внутрішнього продукту, динаміки розвитку промисловості, сільського господарства, демографічної ситуації з метою визначення сучасного соціально-економічного становища України. Розгляд диспропорційного характеру регіонального розвитку.

    курсовая работа [701,0 K], добавлен 26.05.2010

  • Загальна характеристика взаємозв'язків соціальної роботи з іншими соціально-гуманітарними дисциплінами. Місце соціальної роботи в структурі соціально-гуманітарних наук. Соціологія і соціальна робота. Взаємозв'язки соціальної роботи із психологією.

    реферат [16,5 K], добавлен 18.08.2008

  • Проблеми отримання початкових даних для побудови моделі в соціологічному дослідженні. Моделювання обстановки в регіоні та соціально-політичних структур методом розпізнання образів: партій і їх орієнтацій. Прогнозування політичної активності населення.

    курсовая работа [38,6 K], добавлен 24.04.2013

  • Сутність і зміст соціально-культурного прогнозування. Класифікація видів та методів прогнозування. Оцінка якості прогнозу в процесі прийняття рішень. Роль, значення і зміст соціокультурних програм. Проблеми прогнозування гуманітарної сфери України.

    курсовая работа [57,5 K], добавлен 12.01.2012

  • Розглянуто характерні властивості базових типів соціально орієнтованого житлового середовища та визначено їх діапазон прояву в житловому середовищі. Приклади формування трьох типів житлового середовища для різних соціально-однорідних груп мешканців.

    статья [1,4 M], добавлен 31.08.2017

  • Дослідження громадянського суспільства як базису для побудови країни соціально-демократичної орієнтації у межах філософсько-правового дискурсу. Поняття діалогу між владою і громадськими об’єднаннями, що дозволяє забезпечити консенсус між усіма сторонами.

    статья [21,2 K], добавлен 17.08.2017

  • Причини українського безробіття та неучасті громадян у ринку праці. Соціально-економічні проблеми якості зайнятості населення на ринку праці України. Безробіття як соціально-економічна проблема населення України. Стан та проблеми безробіття в Україні.

    статья [19,0 K], добавлен 11.04.2015

  • Мистецтво як засіб соціально-педагогічної терапії. Сутність, зміст поняття та характеристика соціально-педагогічної терапії як провідної послуги в системі професійної діяльності соціального педагога. Процедура та методика соціальної допомоги клієнтам.

    курсовая работа [52,5 K], добавлен 18.05.2013

  • Програма по наданню соціально-психологічної допомоги. Розв'язання найбільш актуальних проблем особистісного та емоційного характеру. Форми соціальної роботи: Соціально-психологічний тренінг, психо-корекційні вправи. Робота з допризовною молоддю.

    реферат [31,4 K], добавлен 07.11.2007

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.