Соціально-правова держава: сутність, проблеми політичної модернізації

Законність правління в правовій державі утверджується одночасно з утвердженням верховенства закону в системі джерел позитивного права.

Законність почала проголошуватись у ХVІІІ столітті, в епоху поліцейської держави. Але в тогочасній монархічній державі суть законності полягала в упорядкуванні ієрархії владарювання у вигляді чіткої системи адміністративних і судових інстанцій, визначенні компетенції кожного підлеглого органу і визначенні певних форм для виконання його функцій. З приписів позитивного законодавства формувались юридичні відносини між державними і підлеглими їм органами. Останні виконували визначені законом обов'язки по відношенню до носія верховної влади. Втім законність правління, що мала місце у поліцейській державі сама по собі не встановлювала юридичних відносин між державою і населенням за виключенням одного, яке полягало у праві носія верховної влади на безумовне йому підкорення населення, що своєю чергою розглядалось як об'єкт державного впливу. Ніяких юридичних обов'язків по відношенню до населення у влади не було, а населення не мало ніяких прав по відношенню до влади.

У правовій державі досягається найвища ступінь проникнення державної організації правом. За своїм змістом таке проникнення полягає у принциповому признанні юридичних відносин між державою і підданими в порядку правління і встановленні суб'єктивних публічних прав громадян. Ф. Тарановський розрізняв три види суб'єктивних публічних прав громадян ( як членів державного утворення). По-перше, це права на участь у владі, які проявляються як у виборчих правах громадян, так і в правах представницьких органів (державних органів і органів місцевого самоврядування), що формуються громадянами шляхом виборів. По-друге, права на свободу від влади, які забезпечують за індивідом визначену законом сферу духовних і матеріальних інтересів і виключають їх з під впливу і втручання з боку державної влади. До таких прав Ф. Тарановський відносить: свободу совісті; особисту свободу (свободу пересування і виключення незаконного арешту); недоторканість житла; свободу і недоторканість приватної власності; свободу і таємність приватного листування; свободу занять і промислів; свободу слова; свободу друку; свободу науки; свободу зборів і об'єднань; права індивідуальної свободи (в цивільно-правовому розумінні). Третій вид суб'єктивних публічних прав - це права на сприяння влади, сутність, зміст і обсяг яких залежить від напрямів і завдань державної діяльності.

У цих правах Ф. Тарановський виокремлює два аспекти. Перший він пов'язує суто з правовою державою, основні напрями діяльності якої зводились до правотворчості і забезпечення особистої безпеки. В цей час серед прав громадян на сприяння влади були права на судовий захист та забезпечення безпеки особи і майна громадян. Другий аспект прав громадян на сприяння влади, виходячи з концепції Ф. Тарановського, слід пов'язувати з настанням нового напряму в діяльності правової держави, спрямованої на усунення і попередження соціальних конфліктів, а також підтримку соціально вразливих верств населення в умовах вільної конкуренції та забезпечення таких прав як право на догляд, право на освіту, право на захист трудових прав, право на захист від експлуатації роботодавцем тощо. Тобто на певному етапі функціонування правової держави виникає необхідність її нової діяльності в економічній та культурній сферах і "розвитку державного управління в дусі так званої соціальної політики [361, с. 504]".

Таким чином нові напрями діяльності держави приводять до формування нового виду суб'єктивних публічних прав, "встановлення загального права громадянина на сприяння влади з питань забезпечення його існування [362, с. 504]".

Ступінь розвитку соціальної політики є характерною для визначення образу правління. Причому важливе значення в цьому має не лише матеріальний зміст соціальної політики, але й правова її форма щодо сприяння держави соціально вразливим верствам.

Перша світова війна і революція в Росії надзвичайно загострили соціальні питання і держави повністю усвідомили, що в раціональному здійсненні соціальної політики полягають їх головні завдання. Після цього соціальний аспект правової держави почав закріплюватись в новітніх конституціях. Визнаючи дещо декларативний характер конституційних принципів соціальної правової держави в основних законах Німеччини (від 11 серпня 1919 р.), Польщі (від 17 березня 1921 р.), Королівства Сербів, Хорватів і Словенців (від 21 червня 1921 р.), Ф. Тарановський називав їх надзвичайно важливими і висловлював упевненість, що образ правління цих держав суттєво зміниться, якщо вони почнуть практичну реалізацію цих принципів.

4.3 Трансформація ідей соціально-правової держави в програмах перших політичних партій та урядів України

Ідейною домінантою політичної культури українського суспільства від початку ХХ століття став соціалізм. Соціалістична ідея перестала бути предметом лише наукового аналізу і основою розробки теоретичних моделей модернізації суспільства і держави науковцями та інтелігенцією. Соціальним середовищем репродукування системи цих поглядів стали селянство, а також міський пролетаріат та солдати.

Приваблива модель соціалістичної держави розглядалась найбільш ефективною для вирішення завдань в політичній, економічній, соціальній і культурній сферах суспільства, національної ідентифікації, подолання соціальних негараздів, боротьби з безробіттям, бідністю і невіглаством. Уважалось, що соціалістична держава виключить надмірне багатство і на основі розвитку нової економіки, заснованої на усуспільненій власності, створить умови для розвитку загального добробуту, запровадження у суспільне життя принципу справедливості.

Популярності соціалістичним ідеям додали успіхи соціал-демократів в країнах Західної Європи у питаннях виборювання і захисту в умовах конституційних монархій і парламентаризму громадянських, політичних, економічних і соціальних прав людей. Після Першої світової війни утвердженню ідей соціалізму в суспільній свідомості сприяв прихід соціалістів до влади в Австрії, Німеччині, Польщі та Угорщині, а також практичне створення соціалістами Веймарської республіки та Другої Речі Посполитої.

Соціалістичні ідеї стали ідеологічним стимулом політичної діяльності, сприяли виникненню політичних партій, в програмах яких в концептуальній формі знайшла втілення політична оцінка дійсності і визначення варіантів соціалістичної трансформації суспільства.

Втім слід зазначити, що об'єктивне дослідження трансформації ідей соціальної правової держави в часи революції в Україні можливе лише за умови комплексного з'ясування сутності концептуального оформлення систем поглядів державності такого характеру в програмах політичних партій, які в своїй більшості стали програмами практичних дій перших урядів, що (за винятком гетьманату П. Скоропадського) називали себе соціалістичними і які за певних умов можуть бути визнані коаліційними.

Зазначений підхід дасть можливість врахувати справедливе зауваження В. Андрущенка, М. Михальченка, що в сучасних наукових дослідженнях "більше мовиться про політичні програми партій і рухів, менше аналізуються політичні програми урядів … [363, с. 161]", що своєю чергою допоможе визначити чинники які заважали розвитку цих концепцій до рівня науково обґрунтованих теорій політичної модернізації, а також з'ясувати всі причини, які стали на заваді реалізації ідеї соціально-правової держави в життя і зменшити значення в цьому зовнішнього фактора (зокрема російського аспекту), на якому акцентується увага сучасними націонал-демократами.

Результати дослідження свідчать, що метою, головним напрямом діяльності політичних партій і перших урядів України були намагання втілити в соціальну практику ідеї державності правового і соціалістичного характеру. Ці ідеї більшою чи меншою мірою були присутні в програмах практично усіх партій, вони відображали прагнення широких верств населення до визволення від національного гноблення, соціальної нерівності, утворення гарантованих законом реальних умов для всебічного розвитку особистості, укріплення миру і співпраці з іншими народами.

Важливо зазначити, що більшість партійних програм проголошували необхідність переходу до парламентської форми правління, передбачали децентралізацію влади і широке самоврядування регіонів. Практично всі політичні партії у своїх концепціях суспільної трансформації і їх представники в урядових структурах дотримувалися принципу поділу влади, проголошували принцип верховенства права.

Головні розбіжності розглянутих програм - це питання пошуку форм державного устрою. В одних пропонувалась автономія України у складі федеративної держави на основі колишньої Російської імперії, в інших Україна бачилась штатом Росії, ще в інших пропонувалась ідея повної незалежності України.

Особливістю як партійних, так і урядових програм було різне бачення обсягу соціальних функцій держави. В одних вони мали загальний характер, розглядались основними завданнями як окремих органів, так і держави в цілому, в інших - йшлося лише про окремі види соціальних послуг. По-різному в програмах передбачалась участь інститутів громадянського суспільства у вирішенні соціальних питань. Втім жодна з програм не ставила питання про створення механізмів реалізації соціальної політики.

Зазначене ймовірно можна пояснити тим, що соціалістична держава поставала в програмах як особливе соціальне явище, покликане вирішити головне завдання - модернізувати суспільство, звільнити його від атрибутів недемократичного політичного режиму, вибороти суверенітет і, першочергово, національні й політичні права громадян, що своєю чергою сприяло б вирішенню соціальних проблем, виключило б чинники загроз соціальній безпеці.

Особливістю програм українських політичних партій соціал-демократичного спрямування і перших урядів було поєднання в них поряд з базовими цінностями соціал-демократії (свободою, справедливістю, солідарністю) ідеологічних цінностей інших політичних партій і рухів.

Зокрема, в деяких з них ми віднаходимо принципи рівності, пріоритет спільної власності і надмірне втручання держави в суспільне життя, які пропагувались партіями марксистського (більшовицького) напряму. В інших програмах мали місце тенденції лібералізму (принципи індивідуальної свободи, пріоритет приватної власності, мінімізація економічної ролі держави та її соціальних функцій); ще в одних - відчутним був націоналістичний компонент.

Втім в дослідженні ми не ставили за мету розглянути програми суспільного переустрою всіх політичних партій, що виникли на початку минулого століття, а лише тих, що обстоювали ідеї правової держави соціального характеру, а також тих, представники яких безпосередньо входили до органів держави, що були створені в Україні в період революції.

Першою українською політичною партією, яка ставила завдання вирішити проблеми демократизації політичної і соціальної сфер та створити дієву систему гарантій комплексу прав людини, була Українська революційна партія, заснована харківськими студентами на зборах їхньої громади 1900 р. Установчий з'їзд цієї партії було проведено в Києві 1902 р., на якому обрано керівний орган - центральний комітет. 3-го грудня 1905 р. на вимогу частини партії, яку очолювали Н. Порош, В. Винниченко, Д. Антонович, С. Петлюра та М. Ткаченко, було проведено другий з'їзд партії, що перейменував її в Українську соціал-демократичну робітничу партію. На цьому з'їзді було прийнято програму і статут. За два наступні роки партія об'єднала до 3 тисяч членів, в основному студентів, службовців, робітників і селян. Українська соціал-демократична робітнича партія проголосила своєю метою формування основ правової держави, встановлення рівних прав громадян незалежно від статі й походження.

Формою державного устрою, за цією програмою, мала бути федеративна демократична Російська республіка, законодавча, влада в якій належала б представницькому органові. Україна мала входити до неї на правах широкої автономії. На території України мало бути чинним законодавство, яке приймалося б своїм законодавчим органом (сеймом). Кожен громадянин міг бути обраним до представницьких органів влади. Державні службовці також мали обиратися на свої посади, мала бути запроваджена звітність їх перед виборцями.

Для кожної нації, яка мешкала на території України, програма передбачала можливість культурного і політичного самовизначення. Програмою пропонувалося встановлення "рівноправності всіх мов у школах, судах, у крайових громадських і державних інституціях [364, с. 9]".

На регіональному рівні програма передбачала встановлення широкого місцевого і крайового самоврядування для всього населення держави, з наданням прав розпоряджатися земельними угіддями.

Програмою партії передбачалась реформа судової влади. Мали бути скасовані всі виключні та спеціальні суди. Проголошувався принцип незалежності та виборності суддів. Передбачалося утворення судів присяжних, виборних промислових судів. Судочинство мало здійснюватися безкоштовно з обов'язковим забезпеченням юридичної допомоги учасникам процесу.

Передбачалося у законодавчому порядку закріпити такі особисті та політичні права і свободи громадян, як свободу совісті, недоторканність особи, житла і листування; необмеженість свободи слова, друку, зібрань, союзів, страйків. Окрім цього, передбачалися важливі аспекти свободи: право вільного переїзду, скасування паспортного режиму тощо. Пропонувалось скасування смертної кари та довічного ув'язнення, скасування всіх привілеїв.

Вважалося за необхідне провести зміни силових структур суспільства: розпустити постійне військо, а функції охорони суверенітету покласти на народну міліцію.

Українська соціал-демократична робітнича партія для досягнення проголошених цілей ставила за мету участь у "громадському перевороті" (революції), яка розглядалась як "визволення не тільки пролетаріату, але й всієї людськості". "Громадський переворот" мав на меті завоювання пролетаріатом політичної влади і повинен був стати основою всіх подальших змін у суспільстві, оскільки робітничий клас, як зазначалося у програмі, не може боротися і розвивати свою економічну організацію, не маючи прав політичних.

Відповідно до тенденцій ідеології західної соціал-демократії, українські соціалісти вважали, що основою економічної системи нової держави мала стати усуспільнена власність.

Вирішення економічного і соціального блоку проблем вважалось можливим лише за умови "перетворення приватної власності на землю, рудники, сирові матеріали, машини і т. ін., на власність громадську і переробленої товарної продукції на соціалістичну, що ведеться самим громадянством для себе, може довести до того, що велике проізводство і постійне зростання продуктивності громадського труда стає для досі експлуатованих класів з джерела нуждарства і пригнічення джерелом найвищого добробуту і цілковитого гармонічного розвитку [365, с. 8]".

У Програмі УСДРП докладніше, ніж у відповідних документах інших партій планувалось вирішити декілька блоків соціальних проблем, а також зроблена спроба визначити механізми їх вирішення. Серед таких проблем, перш за все, питання юридичного забезпечення гарантій трудових прав і оплати праці; по-друге, створення системи соціальних послуг; в третьому блоці проблем - виокремлені першочергові питання соціальної сфери, що мали бути вирішені у сільському господарстві.

У сфері трудових відносин і захисту трудових прав людей вважалось за необхідне встановити максимальний 8-годинний робочий день для всіх дорослих робітників і 6-годинний для неповнолітніх від 16 до 18 років; запровадити щотижневий мінімальний 42-годинний час відпочинку; заборонити нічну працю та шкідливі виробництва, працю дітей віком до 16 років; у законодавчому порядку визначити обсяги декретної відпустки, та часу догляду матері за дитиною.

Важливою новацією було програмне положення щодо встановлення мінімуму заробітної плати, бюро для встановлення такої плати - з представників наполовину від робітничих організацій, наполовину від підприємців; щотижневої видачі заробітної плати виключно грішми в робочий час; безумовного недозволення підприємцям робити вирахування із заробітної плати.

З метою забезпечення контролю за виконанням трудового законодавства соціал-демократи пропонували запровадити інститут незалежних виборних фабричних інспекторів для всіх підприємств з найманими працівниками, а також здійснювати незалежний санітарно-гігієнічний догляд за всіма підприємствами.

Проблему побудови системи соціальних послуг (соціального забезпечення, охорони здоров'я, організації освіти) пропонувалось вирішити шляхом запровадження "державного страхування робітників від старості, інвалідності і нещасних випадків; передачі управління страхуванням у руки представників від робітників [366, с. 10]". Важливою у цьому плані була пропозиція запровадити спеціальне оподаткування підприємців для утворення страхового капіталу.

Елементами системи соціальних послуг мали бути надання безоплатної медичної допомоги за рахунок підприємців, збереження повного заробітку під час хвороби, а також запровадження безоплатного обов'язкового світського, загального і професійного навчання для всіх дітей і відкриття необхідної кількості шкіл для кожної нації.

Освітою повинна була опікуватись держава, надаючи безкоштовно харчування, одяг і підручники для дітей з бідних сімей.

В сільській місцевості основою вирішення гострих економічних і соціальних питань мала бути передача всіх земель крайовим автономним одиницям, а також знищення всіх пережитків кріпацтва в аграрних відносинах та скасування законів, які обмежують право селян вільно розпоряджатися своєю землею. Пропонувалось також обмежити орендну плату за землю.

Як відомо, деякі члени УСДРП, входячи до складу уряду Української Народної Республіки, зокрема В. Винниченко, робили спробу реалізувати програму побудови правової держави соціального характеру. Але відсутність консенсусу серед керівного складу партії з приводу майбутньої форми державного устрою, шляхів та перспектив реалізації концептуальних положень програми, особисті амбіції лідерів, а також низка зовнішніх чинників, пов'язаних з імперськими тенденціями більшовиків унеможливили ці намагання. Якийсь час УСДРП виступала за об'єднання з Російською соціал-демократичною робітничою партією, але за умови автономії України та визнання української партії національною організацією українського пролетаріату, представництва у ЦК і регіональних комітетах. Ці пропозиції прийнято не було.

Згодом ідея державності, закладена в програму партії, зазнала значних змін. Під час першої світової війни її частина, очолювана Д. Донцовим, А. Жуком і В. Дорошенком, стала на бік Союзу визволення України, пропагуючи ідею самостійної України під австро-німецьким протекторатом; друга частина партії віддавала перевагу більшовицькій тактиці перетворення імперіалістичної війни в громадянську; третя частина, очолювана В. Винниченком і С. Петлюрою, залишилася на позиціях автономізму в складі федеративної держави.

Ретроспективний аналіз політичного процесу свідчить, що зазначені політичні суперечки щодо форм державного устрою затьмарили актуальність правового і соціального аспектів державності, сприяли переміщенню їх в новоутворюваній системі соціальних цінностей до розряду другорядних, призвели до фактичного припинення пошуку ефективних шляхів втілення їх в практику державного будівництва.

Соціалістичний лад, основою якого є визволення всіх громадських і політичних установ із-під влади буржуазних класів, скасування приватної власності на природні ресурси і на засоби (знаряддя) виробництва, знищення класової різниці, економічного, політичного та релігійного гніту був суспільним ідеалом Української партії соціалістів-революціонерів, що виникла в 1906 році на основі народницьких груп.

Соціальну базу цієї партії становили селянство та українська інтелігенція. Офіційне утворення цієї партії завершилось у квітні 1917 р., а її програму, розроблену одним з її лідерів - М. Ковалевським ще 1915 р., було доведено до громадськості через журнал "Боротьба". На той час партія вже налічувала 75 тис. членів, а до складу її керівного органу входив М. Грушевський.

Українська партія соціалістів-революціонерів поділяла погляди Російської партії соціалістів-революціонерів і вважала себе складовою армії міжнародного революційного соціалізму, підтримувала всі постанови Інтернаціоналу. У згаданій програмі партії, прийнятій у липні 1917 р., зазначалося, що її метою є домагання соціалістичних партій усього світу які вона пристосовує до конкретних форм життя української демократії.

Досягти свого суспільного ідеалу партія планувала через захоплення політичної влади та державно-соціальні реформи, які віддали б до рук працюючих усі засоби для підготування соціального перевороту і дали б змогу якнайкраще організуватись і підготувати себе до великої визвольної боротьби, усуваючи все, що стоїть на заваді класовій солідарності й культурній емансипації.

Національне питання у програмі стояло на першому місці. При його вирішенні пропонувалось керуватися загальнолюдськими ідеалами, забезпечуючи право кожної нації на самовизначення, себто на найширшу політичну волю, якою є певна суверенність нації.

Програма передбачала широке забезпечення прав національних меншин: росіян, євреїв, німців та ін., установлення для них пропорційного представництва в сеймі та всіх органах місцевого самоврядування, виділення з державного бюджету коштів для культурних потреб, надання їхнім мовам державного характеру в місцях компактного їх проживання. З установленням суспільного ладу, передбачуваного програмою, планувалося запровадити панування закону, законодавчо закріпити особисті й політичні права громадян, скасувати військо і замінити його народною міліцією. За змістом цей розділ програми багато в чому збігався з розглянутою програмою Української соціал-демократичної робітничої партії, включно з заходами щодо контролю за виконанням законів з охорони праці, серед яких установлення промислових судів, кримінальної відповідальності підприємців за порушення законів з охорони праці.

Ідеологи Української партії соціалістів-революціонерів при розробці розділу своєї програми з національних питань запропонували перебудувати Російську державу на федерацію рівноправних демократичних республік, утворених за національно-територіальним принципом і міжнародним забезпеченням прав національних меншин на основі національно-персональної (екстериторіальної) автономії, запропонованої в концепції австрійських соціал-демократів, що була ними викладена в Брюннській програмі 1899 року. Така федерація мала бути утворена на основі добровільної угоди між суверенними націями. На цих же умовах повинна була увійти до федерації і Україна в її етнографічних межах, незалежно від тогочасного входження у той час українських територій до інших державних утворень.

Щоправда пізніше Українська партія соціалістів-революціонерів скорегувала аспект політичної програми щодо форми державного устрою. Основною її ідеєю стало утворення незалежної держави України.

За формою правління Україна мала бути парламентською республікою. Законодавча влада мала належати однопалатному представницькому органові - сейму; виконавча - Раді міністрів; третя гілка - незалежний суд. Посади глави держави програма не передбачала.

У співзвучності з аспектами ідеологічної платформи західної соціал-демократії соціалісти-революціонери прагнули до змішаної економіки, планували здійснити націоналізацію залізниці, об'єктів та засобів водного транспорту, вугільної і цукрової промисловості, а також інших галузей господарства, які обслуговують найпекучіші життєві потреби людей, та монополізувати державний нагляд над виробами тих галузей промислу, націоналізація котрих поки що неможлива.

Соціалісти-революціонери пропонували скасувати право власності на природні ресурси, а також на землю. Їх пропонувалось виключити з товарообміну та організувати використання "всім трудовим народом" через сільські громади, органи місцевого самоврядування, Всеукраїнський та регіональні земельні комітети, створені демократичним шляхом.

Ідеї економічної демократії мали бути реалізовані шляхом якнайширшого розвитку професійних робітничих організацій і їх щоразу більш активної участі в організації праці на промислових підприємствах, а також участі в діяльності страхових фондів, забезпечення представництва в роботі спеціалізованих промислових судів.

Змішана економіка мала стати матеріальною основою соціальної політики держави і умовою функціонування ефективної системи соціальних послуг: безоплатних освіти, медичної допомоги робітникам, "державного забезпечення робітників на старість, від немічності і нещасливих випадків та на випадок безробіття і страйків [367, с. 19]".

Фінансування соціальних програм матеріальної підтримки і покращення добробуту робітників мало здійснюватись за рахунок страхового фонду, кошти якого повинні були формуватись шляхом спеціального оподаткування капіталів. Управління таким забезпеченням (страхуванням) планувалось передати в руки робітників.

У сфері соціальної політики держава мала взяти на себе ще одну важливу функцію - гарантування і забезпечення трудових прав громадян, здійснення контролю за створенням нормальних умов праці, санітарного і гігієнічного догляду, вжиття заходів щодо зменшення впливу шкідливих факторів виробництва, "установлення мінімальної заробітної платні по згоді представників од робітничих професійних організацій і од органів місцевого самоврядування [368, с. 20]".

На наш погляд, програма соціалістів-революціонерів, на відміну від інших партійних доктрин, розвивала ідеї М. Драгоманова щодо децентралізації влади і підвищення ролі у житті суспільства органів місцевого самоврядування, яким відводилась значна роль у здійсненні соціальних програм. Його основою вважались громади міст, повітів, "і окремих українських земель (провінцій)". Посадовці органів місцевої влади мали обиратись населенням і звітувати перед ним. Органам місцевого самоврядування мали делегуватись функції скасованих місцевих адміністративних органів. Передбачалось, що муніципалітети будуть незалежними й самостійними у вирішенні комунальних справ. Програмою пропонувалось здійснити муніципалізацію водопостачання, освітлення, місцевого зв'язку, транспорту та інших об'єктів соціальної інфраструктури. На місцевому рівні мали вирішуватись також питання "організації продовольчої справи і доставки палива"; "безоплатної земсько-агрономічної і лікарської допомоги та санітарного догляду" [369, с. 20 - 21]; вирішення житлових питань для соціального вражених верств населення; організації позашкільної освіти, естетичного та фізичного виховання.

Водночас соціальні послуги у сфері освіти мала надавати держава за участю органів місцевого самоврядування. Організація початкової, середньої і вищої освіти мала здійснюватись за кошти державного бюджету і фондів органів місцевого самоврядування. Органам муніципальної влади програмою пропонувалось надавати право оподаткування нерухомого майна та "вивласнення" його для задоволення потреб бідноти, "вивласнення" в межах міста приватної землі.

Муніципалітети планувалось наділити повноваженнями вживати заходи щодо надання матеріальної допомоги для розвитку громадських господарств: кооперативів і артілей. Раціональними були також ідеї щодо передачі державою органам місцевого самоврядування питань боротьби з безробіттям. З цією метою програмою передбачалось утворити муніципальні біржі праці для посередництва при наймі робітників.

Соціал-демократичні погляди пропагувала Українська партія соціалістів-федералістів. Як свідчить аналіз програмних документів, вони поєднали в собі кадетські ідеї Української демократичної партії та соціалістичні ідеї Української радикальної партії, які об'єдналися наприкінці 1905 р. в Українську радикально-демократичну партію соціалістів-федералістів. Її очолювали Д. Дорошенко, С. Єфремов, Ф. Матушевський, А. Никовський, В. Прокопович, О. Шульгин. У програмі партії, схваленій на її з'їзді у вересні 1917 р., зазначалося, що вона є національною соціалістичною партією. Суспільним ідеалом, до якого вона прагнула, була соціалістична федерація рівноправних автономних національних одиниць, яка мала заступити державу, збудовану на централістичних засадах, що нехтувала національні права, пригнічувала "недержавні" народи.

Але федералізм соціалісти-федералісти уявляли ширше, ніж інші партії, вони поділяли ідеали кирило-мефодіївців, убачали в федералізмі спосіб оновлення людського життя не тільки в межах тогочасних держав, а прагнули до всесвітнього федералізму.

У програмі цієї партії зазначалося, що нова федеративна держава повинна ґрунтуватися "на двох підвалинах: правах людини і правах нації", що орієнтовані на загальнолюдські цінності. Зміна діючої форми правління мала відбутися завдяки децентралізації влади та надання кожній народності на своїй території автономії з правом місцевого крайового законодавства.

У демократичній федеративній республіці Україна розглядалася як окремий штат. Програмою передбачався один спосіб утворення федерації: проведення Всеросійської установчої та місцевих рад, які визначали б загальні принципи федерального єднання.

Право на самовизначення передбачалося надати не тільки націям, а й окремим краям (областям), що мали особливі географічні та економічні умови й заявляли про своє бажання виокремитися в автономну одиницю.

Аналіз програми дає підстави дійти висновку, що в ній зроблено спробу розділити й урівноважити функції законодавчої, виконавчої та судової влад. Законодавчу владу на рівні федерації пропонувалося сконцентрувати у Вседержавному парламенті, обираному на підставі загального, рівного, безпосереднього виборчого права з таємним голосуванням за пропорційної системи виборів. Вседержавний парламент мав ухвалювати основні закони кваліфікованою більшістю (2/3 голосів), а також реалізовувати загальнодержавні функції, серед яких - зносини з іноземними державами, військові справи, загальнодержавні позички, управління митною та грошовою системами, нагляд за комунікаціями зв'язку і транспорту. Крім того, до компетенції Вседержавного парламенту мали належати окремі питання кримінального законодавства щодо злочинів проти державного та економічного устрою. На загальнодержавному рівні передбачалася Федеральна рада, яка мала контролювати законодавчу діяльність усіх законодавчих органів федерації: Вседержавного парламенту і крайових сеймів. У разі встановлення фактів порушення конституції законодавчими актами Вседержавного парламенту або крайових сеймів (автономій) Федеральна рада могла скористатися правом вето.

У запропонованій концепції досконаліше, ніж у програмах інших партій розглядався законодавчий процес. Правом законодавчої ініціативи наділялися Вседержавний парламент, Кабінет міністрів і кожний автономний штат.

Верховним органом виконавчої влади на федеральному рівні мала бути Висока державна рада з п'ятьох осіб, обирана Вседержавним парламентом на п'ятирічний строк за погодженням із Федеральною радою. Головували в цій раді кожен із п'яти її членів протягом одного року. Головуючий у Високій державній раді мав бути і президентом федеративної держави. Президент і члени цієї ради здійснювали представницькі функції. Продовжував виконавчу гілку влади Кабінет міністрів, що формувався лідером парламентської більшості за дорученням Високої державної ради. Кабінет міністрів у своїй роботі був підзвітний парламентові.

Судову владу на загальнодержавному рівні здійснював Федеральний суд, у функції якого входило вирішення проблем, що могли б виникнути між штатами або особами, які належали до різних штатів, а також справ, що стосувалися загальнодержавної конституції та загальних прав усіх громадян держави. Усі суперечки між загальнодержавними органами автономій мали розв'язуватися в комісії, до якої по три члени обирали Федеральний суд і вища судова інстанція автономії. Цим було зроблено спробу розділити функції загальнодержавних органів, урівноважити їх і встановити контроль за діяльністю. Таку ж спробу зроблено і на рівні відносин федерації та її членів - штатів. Україна мала увійти до федерації на правах автономного штату і в місцевих справах керуватися своїми законами. Законодавча влада в Україні повинна була належати сейму, до якого мали обиратися громадяни, не молодші 20 років, на основі загального, рівного та безпосереднього виборчого права і таємного голосування. У справах, дотичних до всіх громадян автономії, передбачалося проведення референдуму. Сейм (Українська народна рада), окрім ухвалення законів, повинен був відати питаннями мита і оподаткування, бюджету, контролю за законністю в роботі адміністрації України.

Виконавчу гілку влади в Україні, за програмою соціалістів-федералістів, очолювала Рада міністрів, яка складалася за дорученням голови сейму представником парламентської більшості. Усе майно на території України разом із транспортними комунікаціями мало становити її власність. Усі податки мали надходити до скарбниці України.

Пропорційно до кількості населення Україна мала передавати кошти для утримання органів загальнодержавної влади, на виплату державних боргів і процентів на них.

Концепцією соціалістів-федералістів передбачалося побудувати судову систему в Україні відповідно до принципу рівного, відкритого, виборного суду з широкою компетенцією суду присяжних.

Окрім зазначеного, програмою соціалістів-федералістів передбачалися законодавче закріплення особистих і політичних прав громадян, здійснення промислової та аграрної реформ. Визначалося, що гуртове хазяйнування повинно бути ідеалом земельної реформи. Приватне право на землю планувалося скасувати. Заводи та інші промислові об'єкти передбачалося залишити у приватній власності, але програма у зв'язку з цим передбачала певні заходи законодавчої охорони праці робітників.

В цілому програма соціалістів-федералістів за змістом мала еклектичний характер, в ній були відсутні засади соціальної політики, вона також нечітко окреслювала соціальні функції держави та участь у вирішенні соціальних питань органів місцевого самоврядування, інститутів громадянського суспільства.

Щоправда у її структурі був відповідний пункт, де декларувались гасла щодо забезпечення економічних, трудових та деяких соціальних прав, але він фактично повторював вимоги інших політичних партій і рухів, що висувалися ними з питань пенсійного забезпечення, охорони здоров'я та освіти. Але організаційних, юридичних чи економічних механізмів реалізації цих прав програма не мала.

Суттєвою вадою програми було те, що в ній майже детально розроблялися функції верхніх ланцюгів влади, але залишилася нерозв'язаною проблема організації управління на регіональному рівні. До того ж програма не передбачала функцій загальнодержавного Кабінету міністрів, порядку його зносин з органами виконавчої влади у штатах; недосконалою виглядала і реформа судової системи.

Втім за обставин, що склалися на той час у країні, програма цієї партії відповідала інтересам багатьох громадян і збігалася з ідеями побудови держави представниками офіційної влади України. Тому й не дивно, що лідери соціалістів-федералістів входили до центральних органів влади Української Народної Республіки і ще довго дотримувалися своїх політико-правових поглядів. Вже після еміграції, 1923 р. партія повернулася до старої назви - Українська демократично-радикальна партія, відмовилася від соціалістичних ідей та ухвалила нову програму.

На базі частини Української революційної партії на чолі з М. Міхновським було створено Українську народну партію. На відміну від концепцій федеративного державного устрою, закладених у програмах соціал-демократичної робітничої партії, партії соціалістів-революціонерів і партії соціалістів-федералістів, Українська народна партія пропагувала ідею незалежної держави. Державний устрій, порядок і засади законності мали визначатися Установчими зборами, що обиралися на основі загального, рівного, прямого й таємного голосування. Автори концепції дотримувалися принципу поділу влад. Вирізняли законодавчу - парламент, виконавчу - Раду міністрів і судову владу - Генеральний суд.

Як свідчать результати дослідження програмних документів цієї партії, гарантією законності й правового порядку в державі вважалася незмінність суддів. У програмі декларувалися зверхність законів у системі нормативно-правових актів, рівність перед ними усіх громадян України незалежно від національності, віри, статі й достатків. Планувалося у законодавчому порядку охороняти права національних меншин, забезпечити викладання у школах їхніми мовами. Державною мовою проголошувалась українська. Для охорони державного суверенітету України програма передбачала створення самостійної армії та флоту, а економічного - національної валюти.

Одним із важливих аспектів побудови незалежної правової держави вважалося вдосконалення освіти, підвищення свідомості громадян. Для цього передбачалося заснувати загальноосвітні технічні та ремісничі школи, організувати дошкільні заклади і позашкільну освіту.

Основою добробуту держави вважалося середнє і дрібне хліборобське господарство, розвиткові якого потрібно сприяти, домагаючись одночасно скасування великої земельної власності.

Передбачалося розробити таку торгово-промислову політику, що сприяла б розвиткові всіх галузей національної промисловості. Для їх стимулювання вважалося за необхідне організувати державне кооперативне кредитування.

З установленням обраного суспільного ладу партія домагалася б широких соціальних гарантій для трудящих в сфері трудових відносин, деяких аспектів гендерної політики, боротьби з безробіттям.

У грудні 1917 р. Українська народна партія ухвалила рішення про об'єднання зі щойно утвореною Українською партією самостійників-соціалістів, яка головними своїми завданнями вважала "національне і соціальне визволення всього народу українського", а також просвіту з метою "освідомити українців-робітників і хліборобів з боку розуміння їх національних і класових інтересів [370, с. 54]".

У програмі останньої, що мала націонал-соціалістичний характер, проголошувалося, що вона є партією працюючої маси українського народу, а своїм суспільним ідеалом визнає соціалізм. Одну з умов побудови такого суспільства самостійники-соціалісти вбачали в тому, щоби засоби виробництва (фабрики і заводи) належали українським робітникам, а земля (рілля) - українським хліборобам.

Законодавчим органом у незалежній Україні мав бути парламент (Центральна українська рада), обираний внаслідок загальних, рівних виборів із таємним голосуванням. Виборчі округи формувалися в межах національних. Представництво в парламенті пропорційне до кількості населення міст і сіл, національних меншин. Виконавчу владу мали очолювати президент республіки і підпорядкована йому Рада міністрів. Остання повинна була формуватись представником парламентської більшості за дорученням президента, недовіра їй з боку парламенту вела до зміни складу.

Судова влада в Україні мала бути незалежною, а головна її мета - охорона прав та інтересів народу.

У державотворчій концепції партії самостійників-соціалістів було зроблено спробу передбачити структуру органів влади та управління на регіональному рівні. Передбачалося, що областям і краям в Україні може бути надана автономія.

Як свідчить аналіз, правовий аспект держави, яку мріяли побудувати соціалісти-самостійники, був переобтяжений національним компонентом, а наповнення її соціального аспекту реальним змістом залежало від вирішення національного питання. Створення "непідлежної" України - республіки "вільних людей, вільної праці", зазначалось у програмі, забезпечить умови для досягнення віковічного ідеалу українського трудового народу: жити щасливо, вільно і незалежно на своїй землі.

Цінність пропонованих самостійниками-соціалістами ідей правової соціальної держави зменшувалась, на нашу думку, у зв'язку з не правовими принципами, що проголошувались ними для вирішення національного питання, яке домінувало у програмі. З одного боку, в розділі програми "Декларація прав українського народу" проголошувалася рівність усіх націй, які живуть в Україні, можливість їхньої участі в політичному житті, а також культурного розвитку, а з іншого - українці піднімалися до ролі "старшого брата". Зокрема, в статуті партії зазначалося, що її членами можуть бути тільки українці. "На всіх відповідальних посадах судових інстанцій в Україні, - зазначалось у програмі, - мусять бути українці [371, с. 68]". Адміністративні посади також могли обіймати лише особи титульної нації.

Не відповідала принципам Соціалістичного Інтернаціоналу закладена в програму вимога партії щодо утворення українцями-робітниками і селянами своїх клубів, бібліотек, народних університетів та інших інститутів просвіти тощо, щоб "не брати освіту з чужих джерел, а тим паче з газет і журналів ворожих класів [372, с. 68]".

У програмі йшлося також про необхідність створення українцями-робітниками і селянами національних організацій економічного і політичного характеру, яким належить відіграти визначальну роль у національному і соціальному звільненні, оскільки подібні організації змішаного типу (німецько-чеські, україно-польські, польсько-німецькі, українсько-московські тощо) розглядались соціалістами-само-стійниками як перехідна стадія робітничого руху, що стає свідомим і культурним.

Девізом робітничого руху, "головними пунктами домагань українського пролетаріату" мали стати економічні та соціальні питання, серед яких: упорядкування робочого часу, створення сприятливих умов та оплати праці.

Необхідно наголосити, що у програмі практичних дій соціалістів-самостійників з побудови омріяного суспільного ідеалу держава лише частково мала брати участь в соціалізації суспільних відносин і здійсненні соціальної політики. Вона мала встановлювати правові зобов'язання, заборони і дозволи в сферах трудових відносин, соціального забезпечення, освіти. А саме: визначити тривалість робочого часу в залежності від характеру виробництва, віку працівників, встановити мінімальний рівень заробітної плати, заборонити шкідливі виробництва, працю дітей, запровадити юридичні механізми забезпечення прав робітників, матерів, що мають малолітніх дітей, контролювати виконання роботодавцями дотримання правил безпеки виробництва, зобов'язань щодо створення нормальних умов праці тощо.

Держава повинна була також здійснювати державне страхування робітників. Соціальні послуги з надання безоплатної медичної допомоги робітникам мали здійснюватись за кошти капіталістів.

Робітники, згідно програми, повинні були створювати товариства взаємодопомоги, страйкові каси, каси допомоги під час безробіття і промислових кризів, каси утримання робітників-інвалідів, старих, нездатних до роботи, сиріт.

Програмою пропонувалося створювати також робітничі контори "для пришукування роботи", кооперативні та споживчі товариства.

Не менш важливим етапом у досягненні свого суспільного ідеалу соціалісти-самостійники вважали підвищення освіченості населення, збільшення кількості національної інтелігенції, утворення безоплатних національних шкіл, вищих навчальних закладів. За програмою вся система освіти в Україні мала бути відокремлена від держави, як це було в Англії, Німеччині та інших країнах. З цього приводу зауважувалося, що вищі школи, а тим більше Академія наук, мають бути автономними, незалежними від уряду щодо свого внутрішнього устрою і життя.

Представники партії самостійників-соціалістів входили до уряду в період Директорії, а після падіння УНР вона розпалася.

Верховенство загальнолюдських цінностей над національними, прав особистості над правами нації в концепції соціально-правової держави проголошувала Українська федеративно-демократична партія, що з'явилася 1918 р., членом організаційного комітету якої був Б. Кістяківський. У програмі партії зазначалося, що вона наслідує ідеї Кирило-Мефодіївського товариства, поділяє політичні та правові погляди М. Драгоманова та є наступницею Української радикальної партії. Основна ідея державотворчої концепції Української федеративно-демократичної партії полягала у скасуванні унітарної форми державного устрою Росії та побудові в її межах федерації автономних областей, до складу якої увійде й Україна. Суверенітет, за таким проектом, мав належати федеративному цілому, а не автономним його частинам. За багатьма своїми положеннями ця державотворча концепція була подібна до проекту, запропонованого раніше М. Драгомановим.

Головним принципом внутрішньої політики федерації визнавалися загальнолюдські вимоги свободи і рівності всіх громадян у всіх сферах суспільного життя, в тому числі й можливість національного самовизначення. Цей принцип повинен був лягти в основу конституції, адміністративного й цивільного законодавства, які гарантували б свободу особистості, культурно-політичні права всіх національностей як на рівні федерації, так і на рівні автономій, виключали б зверхність великоросійської нації та не підпускали б насильницької українізації в автономії.

Важливим моментом побудови такої федеративної держави вважалося скасування державного та адміністративного централізму, передача законодавчих повноважень обласним представницьким органам.

Програмою передбачалося сконцентрувати законодавчу владу на федеральному рівні у представницькому органі, який складався б з двох палат: нижньої, до якої обираються представники з усієї федерації від рівної кількості жителів по виборчих дільницях, і верхньої, котра формувалася з представників, делегованих сеймами автономій.

Усі питання в обох палатах мали вирішуватися простою більшістю, за винятком ухвалення або тайни конституційних законів. У частинах федерації - автономіях передбачався законодавчий представницький орган - сейм, який повинен був обиратися загальними прямими виборами і таємним голосуванням. Сейм мав ухвалювати закони, які б регулювали питання, віднесені до компетенції автономії, затвердження бюджету, а також здійснювати контроль за додержанням законів. Гілку законодавчої влади продовжував представницький орган автономних земель - земські збори які повинні були обиратися на три роки і ухвалювати місцеві закони.

Виконавча влада мала бути покладена на міністра у двох рівнях: федеральному та автономному. Окрім цього, на місцевому рівні виконавчу владу повинні були репрезентувати земські управи, що мали обиратися земельними зборами. Таку схему управління мали і менші адміністративні одиниці: волості й повіти.

Програмою передбачалась і судова гілка влади, але її систему не було детально розроблено.

У розділі програми "Основні права громадян Російської федеративної держави" були викладені основні громадянські і політичні права людей, які партія зобов'язувалась забезпечувати у разі приходу до влади і побудови основ правової державності.

В ній зазначалося, що всі громадяни незалежно від статі, віри й національності рівні перед законом. За порушення закону громадяни відповідатимуть тільки перед судом. Особистість і житло громадян недоторканні та повинні охоронятися законом. Ніхто в державі не міг переслідуватись та бути покараним інакше як за вироком суду. Всі особисті й політичні права громадян належало занести в Конституцію та охороняти державою. Проголошувалася свобода совісті, друку, слова, зборів. Передбачалася можливість утворювати і громадські організації без попереднього дозволу. Вважалося за необхідне дозволити вільне переміщення громадян як у межах автономій і федерації, так і за кордон. Паспортна система з огляду на це мала бути скасована.

Важливою умовою формування правової державності і забезпечення прав громадян мав стати розвиток інститутів громадянського суспільства. Передбачалося, що всі громадяни Російської федеративної держави мають право створювати союзи і товариства, не питаючи на те дозволу, а також збирати публічні збори як в закритих приміщеннях, так і під відкритим небом для обговорення всіляких питань на якій завгодно мові.

Умовою державної децентралізації, становлення громадянського суспільства мало бути створення дієвої системи місцевого самоврядування.

Управління землями мало здійснюватись земськими зборами, яким планувалось надати повноваження здійснювати автономію земель, тобто видавати місцеві закони.

Як свідчить аналіз програмних документів цієї партії, основою розвитку економіки і формування нової соціальної політики демократичної правової держави мали стати широко планова аграрна реформа, створення системи гарантій і забезпечення трудових прав громадян, а також реалізація програми розвитку народної освіти.

Слід визнати об'єктивним, що для тогочасної України, сільське населення якої складало 80%, реформування аграрного сектору економіки вважалось першочерговим завданням для вирішення низки соціальних проблем.

Аграрна реформа, згідно програми, мала на меті: по-перше, надати землю всім безземельним селянам, збільшити у разі необхідності земельні ділянки, а також врегулювати земельні відносини інших громадян; по-друге - "здійснити такі правові культурні і економічні умови в Україні, які негайно викличуть підйом дрібного трудового сільського господарства [373, с. 86]" і збагатять державу. Земля повинна була надаватись за безпосередню плату або в кредит за рахунок чого передбачалось створити національний фонд, за кошти якого мали будуватись заклади освіти, транспортні комунікації, здійснюватись кредитування сільськогосподарських кооперативів. З урахуванням традицій українського народу вважалось необхідним сприяти розвитку індивідуальних господарств, вільних від державного піклування.

У сфері трудових відносин держава мала взяти на себе зобов'язання створення системи юридичних механізмів із забезпечення права на працю та відпочинок, а також контролю за дотриманням роботодавцями трудового законодавства та створенням нормальних умов праці. Надання соціальних послуг у зв'язку зі старістю, інвалідністю, хворобою, нещасними випадками мало здійснюватись за рахунок державного страхування.

Програма федеративно-демократичної партії пропонувала демократичну систему обов'язкової народної освіти, що заснована на принципі єдиної школи, відповідно до якого створювались би умови для мобільності учнів і студентства, переходу з одного навчального закладу в інший, а також до навчальних закладів вищого рівня без іспитів. Витрати на навчання мали покриватись державою та органами місцевого самоврядування. За рахунок цих фінансових джерел планувалось також будувати приватні навчальні заклади.