Соціально-правова держава: сутність, проблеми політичної модернізації

Істотним моментом політичної якості закону є його відповідність політичній справедливості та праву. Будь-який закон у своїй основі мусить мати право, тобто право повинно знаходити своє втілення й дотримання в законі. Відхід закону від права означав би, згідно з концепцією Арістотеля, відхід од політичних форм до деспотичного насильства, переродження закону в засіб деспотії.

Законодавство - частина політики, тому мистецтво законодавця полягає в умілому та адекватному відображенні в законах своєрідності певного державного ладу і, отже, стабілізації існуючої системи відносин. Політичний порядок, притаманний певній формі державного ладу, відіграє, за Арістотелем, роль принципу констатації чинного законодавства, "бо порядок і є певною мірою законом".

Політичне правління - це, згідно з Арістотелем, правління законів, а не людей. Панування людини, замість розуму і закону, на думку Арістотеля, може призвести до зловживання владою та можливої тиранії.

Ідеї верховенства права над владою, рівності всіх перед законом, поділу функцій між інститутами держави, спроби з'ясування сутності прав і обов'язків громадян ми знаходимо також в творах Марка Тулія Ціцерона.

Систематизуючи та розвиваючи попередні природно-правові уявлення, він апелював до закону природи і права як основи спілкування людей у державі. Право, що спирається на справедливість і розумний закон природи, є виразником загальної користі кожного учасника правового спілкування. Природне право, за його вченням, виникає раніше від держави з її писаними законами, тому останні мусять відповідати вимогам природного права. Критерієм справедливості є відповідність законів, установлених волею людей законам природи.

Панування справедливості в суспільстві настане лише тоді, коли всі учасники спілкування діятимуть згідно з приписами законів.

Ціцерон підкреслював особливий зв'язок держави і власності та зауважував, що основною її метою є охорона власності народу і окремо кожного громадянина, робив спробу визначити категорію "народ", підкреслюючи, що це не будь-яке об'єднання людей, а об'єднання, в основі якого - погодженість стосовно питань права і спільності інтересів.

Громадянинові держави мають бути притаманні прагнення до пізнання істини, справедливість і величність духу. Він повинен виконувати приписи законів, не чинити нікому зла, не зазіхати на чужу власність.

Переосмислення вчень і методології Арістотеля і Ціцерона щодо з'ясування ними сутності держави, права, закону, власності, громадянина, народу тощо, справило визначальний вплив на формування концептуально оформлених теорій правової держави і громадянського суспільства в епоху середніх віків, Відродження і Нового часу.

Ідея правової держави формувалась також в умовах становлення та розвитку Флорентійської республіки. В функціонуванні механізму цієї держави мали місце тенденції до закріплення незалежності судової влади і забезпечення ефективності судових рішень, запровадження принципів колективності керівництва, намагання виключити надмірну концентрацію влади одним з владних органів, спроба здійснити поділ функцій між органами держави [171, с. 30 - 31]. В 1293 році у Флоренції вперше в Європі була прийнята антидворянська конституція "Настанови справедливості", яка обмежила права і привілеї феодалів.

Тобто флорентійці намагались створити "таке правління, яке дозволяло би їм жити вільно". Завдяки своєму новому способу правління, зазначав Н. Макіавеллі, Флоренція блискуче підтримувала свою славу, оскільки у всіх справах держави панувала законність [172, с. 60]. Зазначені організаційно-правові та політичні рішення сприяли тому, що у Флоренції в XIV столітті вперше в світі з'явились ранньокапіталістичні відносини [173, с. 498].

Втім концептуальне оформлення теорії державності правового характеру і, зокрема, ідеї поділу влад, почалось, раніше Дж. Локка, Ш. Монтеск'є та інших представників Західної Просвіти, про що нас переконують останнім часом дослідники цієї проблематики в наукових публікаціях.

Ґрунтовне дослідження політико-правової думки епохи середньовіччя дає нам підстави стверджувати, що перша спроба системного викладення цих поглядів була здійснена італійським мислителем М. Падуанським. Він уважав, що держава з'являється внаслідок поступового ускладнення форм людської спільності шляхом суспільного договору.

Держава є виразником політичної влади, а її джерелом - народ. Навіть більше, від народу йде не лише світська, а й духовна влада. Він є носієм суверенітету і верховним законодавцем.

Мислитель розрізняв соціальні норми, що регулюють суспільні відносини. Виокремлював, зокрема, релігійні, моральні та правові норми. Останні відрізняються від означених вище формальною визначеністю й конкретними санкціями за їх невиконання. Це норми вищої категорії, надбання людства. З допомогою законів здійснюється реалізація державної влади.

М. Падуанський у своєму вченні передбачав і механізм законотворчої діяльності за участю представників народу, що їх спеціально для цього обирають.

Важливою була думка мислителя про верховенство права в державі, якому повинні підкорятися всі громадяни, а також законодавці й правителі.

Державних службовців, на думку мислителя, належить обирати на їхні посади. Більше того - він уважав досконалішою державу, де монарх теж обирається. Роздумуючи про законодавчий процес і виконання законів, М. Падуанський фактично підійшов до визнання необхідності поділу законодавчої та виконавчої влад в державі. Причому зазначав, що обранці народу, які ухвалюють закони, тобто законодавча влада, мають визначати компетенцію виконавчої влади. Вона повинна функціонувати тільки в межах закону і реалізувати волю законодавця.

Подальший розвиток ідеї правової держави в Західній Європі відбувався під впливом процесів занепаду феодалізму та подальшої трансформації суспільств.

У 1368 р. - у Франції, 1381 р. в Англії, в першій половині XV ст. - в Чехії, а згодом (у 1524 - 1525 роках) і в Німеччині сталися селянські повстання проти феодального гноблення. Водночас посилилася боротьба і проти політики церкви в суспільстві, що викликало появу єретичних течій, ідеологами яких були: в Англії Дж. Уїкліф, у Чехії Ян Гус. Вони висловлювалися проти феодальної роздробленості, про необхідність єдиної національної державності, скасування привілеїв церкви, оновлення її на засадах повернення до ранньохристиянських цінностей.

Ці обставини сприяли ліквідації особистої залежності селян від феодалів, збільшенню ринку вільної робочої сили, розвитку виробництва й торгівлі, а в цілому - формуванню нових економічних відносин, що, своєю чергою, ініціювало пошук нових форм державності з якісно іншими владними інститутами, а також розроблення більш якісних правових норм, які регулювали б новітні відносини і належним чином забезпечували захист інтересів власників.

З цього часу в політико-правових концепціях ідея правової держави розвивається паралельно з аспектами вчення про громадянське суспільство, передумови якого почали формуватись.

З метою ґрунтовного дослідження особливостей процесу розвитку ідеї правової держави і громадянського суспільства політико-правову думку континентальної Європи цього періоду вважаємо за необхідно ропозділити на три етапи.

Для першого етапу (XV--XVI ст.) була характерною критика феодального устрою та формування суспільного ідеалу; для другого (XVII ст.) - повернення до раціоналістичного надбання попередніх поколінь, подальше розроблення теорії природного права, з'ясування проблем співвідношення свободи і права, права і закону, особи і держави, а також становлення заснованої на теорії природного права ідеї прав людини; для третього (XVIII ст.) - початок концептуального оформлення теорій правової держави.

Втім навіть у ранньобуржуазних теоріях виокремленого нами першого етапу стають помітними спроби їх авторів визначити функції держави в нових умовах, з'ясовувати сутність та соціальну роль окремих атрибутів громадянського суспільства.

Італійський мислитель Н. Макіавеллі, зокрема, окрім оспівування ідеї оновленої монархії, основними завданнями держави вважав створення умов для праці обдарованим людям, сприяння розвитку торгівлі, рільництва і ремесел, встановлення розумних податків, забезпечення захисту приватної власності; припускав установлення республіканської форми правління, але такої, яка поєднувала б елементи монархії, демократії та аристократії.

Інший апологет монархії - французький мислитель Ж. Боден зробив спробу окреслити межі впливу суверена на суспільне життя, зазначав, зокрема, що його влада є безмежною лише у сфері державних відносин, особисте життя людей і приватна власність знаходяться поза сферою впливу монарха, вони недоторканні та священні.

Особливістю першого етапу розвитку політико-правової думки було усвідомлення новими соціальними верствами недосконалості системи цінностей тогочасного суспільства, заснованої на морально-релігійних імперативах і утвердження ідеї звільнення особи і суспільства від абсолютизму у двох його проявах: надзаконної влади монарха і всевладдя церкви.

Проведений нами аналіз дає підстави стверджувати, що цей період розвитку ідей правової держави і громадянського суспільства залишився поза увагою дослідників, хоча мав суттєві особливості і справив визначальний вплив на становлення цих ідей у суспільній свідомості західних країн.

Довготривале протистояння двох соціальних інститутів - держави і церкви завершилось в ряді країн заходу їх фактичним об'єднанням з посиленням впливу на суспільне життя та подальшим обмеженням індивідуальної свободи людини.

Ще з часів середньовіччя, феодальної роздробленості та розбрату католицька церква продовжувала залишатись єдиним централізованим інститутом з численним корпусом духовенства, який займав провідне місце в соціальній структурі суспільства і забезпечував ідеологічну зверхність духовної влади. Очолювана Римським Папою церква володіла третиною земель, мала свої збройні сили, суди, систему норм канонічного права за допомогою якого в умовах нестабільності та недосконалості позитивного законодавства здійснювала регулюючий вплив на суспільні відносини.

Використовуючи зазначені механізми, церква домоглася переведення християнства з індивідуального рівня - вірувального компонента свідомості людини - на рівень суспільної системи ідей, які стали основою державної політики і супротиву прогресивним тенденціям.

В умовах Реформації офіційна влада робила спробу зберегти цей ефективний інститут для посилення своїх позицій і стримування суспільства, яке почало перейматись проблемами вдосконалення державності та захисту природних прав людини.

Таким чином в 1534 році в Англії виникла англіканська церква, яку очолив король. Вона спочатку зберігала віровчення та організаційні форми католицизму, а в п'ятдесятих роках наблизилась до протестантизму.

Приблизно такі самі процеси мали місце в Німеччині де, як зазначає М. Суворов, "імперські князі та начальство імперських міст взяли в свої руки управління протестантською церквою своєї території, запровадивши особливий церковно-урядовий орган, під назвою консисторії, і особливих посадових осіб для нагляду, під назвою візитаторів [174, с. 61]".

Одночасно виникла низка теорій, які обґрунтовували єдність світської та духовної влад. Зокрема, за єпіскопальною теорією вважалось, що державна влада є членом церкви і єпископом, церква розглядалась як духовний аспект політично оформленого суспільства з християнським начальством.

Відкидала ідею держави заснованої на праві і обґрунтовувала монархічно-релігійний абсолютизм територіальна теорія, яка використовувала для цього природно-правові погляди. Люди, за цією теорією, об'єднуються у суспільство не лише для громадянського, а також і релігійного спілкування, переносячи таким чином свої природні і релігійні права на одну особу - главу держави. Тому він одночасно є також і главою церкви, а церковне керівництво є лише частиною державного уряду.

Постановка проблеми подолання світського і церковного абсолютизму як важливої умови суспільної трансформації до більш демократичних форм була здійснена М. Лютером. Мислитель та його послідовники (лютеранці) піддавали критиці абсолютизм і практику функціонування церкви. Згодом від закликів до вдосконалення її діяльності вони перейшли до заперечення цього соціального інституту взагалі, оскільки він, на їх думку, невиправдано перебрав на себе роль посередника між Богом і людьми, а церковний клір постійно намагався внормувати всі сторони життя християн шляхом довільного тлумачення Священного писання.

Опираючись на біблійні тексти, лютеранці поширювали ідеї рівності всіх перед Богом, "загального священства", можливості здійснювати богослужіння кожним віруючим. Вони вважали, що складна ієрархічна будова церкви не передбачена Священним писанням, тому її повинна заступити церковна громада, організаційне керівництво якою повинні здійснювати церковна рада і пастор. Така постановка питання, ясна річ, сприяла поширенню ідей демократизму тогочасного суспільства.

Ідеї протестантизму , що набували поширення в суспільній свідомості, співпали з прагненнями обмежити світську владу, надихнули значну частину селянства Німеччини на супротив феодалам і духівництву. Протестний потенціал тогочасного суспільства реалізувався в збройному повстанні 1524 - 1526 років, одним із натхненників якого був Т. Мюнцер.

Він зробив спробу ретроспективного аналізу процесу трансформації держави в історії цивілізації. Мислитель пропагував ідеї виборності та ротації духовенства общиною, відміни кріпосного права, зменшення кількості та розміру податків, удосконалення судової системи. Важливими аспектами вдосконалення суспільного устрою Т. Мюнцер вважав об'єднання християнських общин у "християнський союз і братство[175, с. 114]", реформування політичної та економічної сфер, визнання народу джерелом влади. Здійснення цих заходів вважав можливим за допомогою сили.

У 1555 р. протестантизм виборов собі рівноправність у боротьбі з католицизмом, результатом чого став Аугсбурзький релігійний мир. Згодом протестантизм заступив католицизм у ряді міст і князівств Німеччини, а також у скандинавських країнах та став ідейною основою виникнення дедалі радикальніших релігійно-політичних концепцій і напрямів політико-правової думки.

Автором однієї з таких концепцій був Жан. Кальвін, засновник протестантського напряму кальвінізму, який був інтерпретований в течії гугенотів (у Франції) та пуритан (в Англії, Шотландії та Нідерландах).

Кальвінізм став ідеологією ранніх буржуазних революцій в деяких країнах Західної Європи (Нідерланди XVI ст.; Англія - XVIІ ст.).

Реформаційні ідеї кальвінізму об'єднали жителів міст і сіл Нідерландів у визвольній боротьбі з абсолютною владою іспанського монархізму і сприяли появі відповідно до Утрехтської унії від 23 січня 1579 року нової форми державності - Республіки Об'єднаних провінцій, конфедеративного союзу в процесі створення якого був прийнятий акт про скинення монарха, реформований державний апарат, закладені основи представницького органу держави у формі Генеральних штатів, висунута ідея народного суверенітету. Це мало суттєве значення для подальшого становлення ідей правової державності і громадянського суспільства.

В зверненні міської опозиції до Генеральних штатів 1576 року зазначалось, що за умови відсутності законного государя суверенітет належить народові, а не представникам провінцій у цьому органі, оскільки вони є лише "слугами, посадовими особами й депутатами зазначеного народу [176, с. 308]". Ідея народного суверенітету була доповнена ідеєю про політичний договір, який укладається між народом і государем на основі природного права.

Досліджуючи реформаційні процеси цього періоду в Європі, німецький юрист і соціолог Макс Вебер у своїй роботі "Протестантська етика і дух капіталізму" кальвіністський протестантизм назвав основою, ідейним підґрунтям західного капіталізму.

На виділеному нами другому етапі розвитку політико-правової думки (XVII ст.) ідея правової держави насичується гуманістичним змістом. З'ясування сутності політичних явищ у їх взаємозв'язку з суспільством і особою здійснюється виходячи з розуміння природно-правової зумовленості дійсності.

В цьому плані голландський мислитель Г. Гроцій зазначав, що люди об'єднуються в державу добровільно, задля особистого захисту і протистояння насильству, та зобов'язуються виконувати цей договір, а також норми права, що встановлюються для підтримання порядку. У державі панує громадянська влада, яка є верховною і суверенною. Держава здійснює владні функції з допомогою політичних інститутів. Регулювати відносини людей у суспільстві покликане право, яке є сумою соціальних норм, а його витоками є прагнення індивідів до спокійного спілкування з іншими. Право, що встановлюється волею людей, має відповідати вимогам природного права. Тільки в цьому випадку воно буде спрямоване на захист або відновлення справедливості.

Від категорії "право" Г. Гроцій відрізняв категорію "закон". Останній, на його думку, - це засіб, за допомогою якого здійснюється право, він силою примушує людей дотримуватися норм права. Ця сила уособлена в державі.

Правова сутність держави, за вченням нідерландського мислителя Б. Спінози, є закономірністю, вона зумовлена принципами природного права. Він обстоював тезу, що людина насамперед залежить від закону "природної необхідності", що випливає з самої природи. Але, крім цього, вона залежить і від законів, що встановлені волею самих людей для безпечного та зручного життя. Життєдіяльність людини, за Спінозою, базується на "праві природи", тобто на законах або правилах, згідно з якими все відбувається.

І тому, зазначав мислитель, природне право всієї природи і, відповідно, кожного індивіда поширюється настільки далеко, наскільки може сягнути їхня міць.

Природний стан, природна міць і природне право - це те саме. Якби люди жили за приписами розуму, то "право природи" визначалося б могутністю розуму. Але люди частіше керуються схильністю та уподобаннями, а не розумом.

Дійшовши згоди та об'єднавши свої сили, люди мають більше прав щодо природи, ніж один із них. Що більше людей об'єднаються, то більшими правами вони володітимуть.

Входячи до такого об'єднання - громадянського суспільства, кожна людина повинна виконувати всі приписи, встановлені загальною згодою. Це право, як зазначав Спіноза, "...визначається могутністю народу ... називається верховною владою". Наявність верховної влади зумовлює громадянський стан. Сукупне тіло верховної влади називається державою. Волю держави необхідно вважати "волею всіх", а рішення держави має визнаватися як рішення кожного.

Держава виникає на основі суспільного договору через необхідність влади і законів стримувати пристрасті людей. Звідси призначення держави, за Спінозою, полягає в тому, щоб полегшити кожній людині можливість керуватися розумом і тим здобувати свою свободу. Він заперечував втручання верховної влади в особисте життя людини, свободу якої він усебічно обстоював. Свобода, на його думку, найкраще забезпечується демократичною формою правління.

Соціальні зрушення, що мали місце в суспільствах континентальної Європи XVI - XVII століть стали чинниками, які стимулювали становлення політико-правового плюралізму і, зокрема, формування теорії прав людини, які сприяли остаточному оформленню концепцій громадянського суспільства і правової держави, визначення її функцій з узгодження та забезпечення суспільних та індивідуальних інтересів.

Фундатор німецької природно-правової школи С. Фрайхерр (Пуфендорф) у контексті осмислення трансформаційних процесів західних суспільств, результатів протестантського руху та повстання в Німеччині, революцій в Нідерландах та Англії започаткував напрям наукових досліджень сутності та перспектив соціальних перетворень, основою яких має бути визнання та правове визначення прав та обов'язків людей.

Творчість цього мислителя, на нашу думку, підсумовує попередні пошуки суспільного ідеалу і започатковує третій період становлення ідей правової держави і громадянського суспільства континентальної Європи - їх концептуальне оформлення.

За своєю природою, вважав він, люди наділені свободою і є незалежними. Втім в процесі розвитку суспільства та ускладнення відносин виникають загрози їх безпеці та природним правам, усунути які й покликана держава.

Вона з'являється як результат договору людей, які водночас укладають декрет про форму правління.

Основою декрету є визначення обов'язків для монарха забезпечувати суспільну та індивідуальну безпеку підданих, їх благо, у той час як останні повинні визнавати владу правителя та коритись йому.

Проте влада не може посягати на духовний світ людини, сферу її особистого життя, право власності. Ці права є природними і знаходять своє закріплення в суспільному договорі, а згодом в позитивному законодавстві, яке повинне повністю відповідати природному праву.

У разі порушення умов договорів про утворення держави та про розподіл обов'язків правителем з боку підданих можливий прояв непокори та опору.

Щоб унеможливити порушення договору монархом пропонувалось утворити при ньому дорадчий орган - зібрання станових представників, яке б брало участь у прийнятті рішень з найбільш важливих питань суспільного життя шляхом попереднього обговорення.

Одним з перших С. Фрайхерр в своїй політико-правовій концепції розділяв права і обов'язки людей, що є надзвичайно важливим з точки зору з'ясування характеру взаємозв'язків особи, громадянського суспільства і держави. Якщо права людини апріорі визнавались природними, то її обов'язки мають більш складне походження.

Перш за все зі світла розуму випливають найзагальніші обов'язки, "дотримання яких робить взагалі можливим існування людської спільноти"; по-друге, обов'язки випливають з постанов законодавчої влади: "обов'язки, що їх повинна виконувати людина як член певного народу і держави [177, с. 202]"; по-третє, - з одкровення божественної сутності - обов'язки людини як християнина.

Реалізація найзагальніших обов'язків здійснюється відповідно до природного права, принципи якого мають загальний характер для всього людства; обов'язків як члена держави - відповідно до норм позитивного права; і насамкінець обов'язків християнина - згідно приписів Святого Письма. Основою природного права є справедливість, яка має втілюватись у суспільному житті за допомогою норм позитивного права. Божественне право є моральною категорією, яка на основі віри формує внутрішній світ людини, дає можливість відрізняти зло і добро, стимулює до доброчинності й чеснот.

У цей період в історії політичної думки континентальної Європи в творчості послідовника ідей Г. Гроція німецького філософа Х. Вольфа на відміну від його попередників більш відчутно виділяється соціальний аспект державності. В його вченні ми знаходимо спробу узгодження правового і соціального складників держави. Погоджуючись з необхідністю обмеження держави правом, як умови забезпечення природних прав людини, він водночас мав на увазі розширення її впливу на суспільні справи та його інститути, а також необхідність окреслення деяких соціальних функцій держави.

Природі людини, стверджував мислитель, притаманне постійне намагання вдосконалюватись. Причому саме таке намагання спрямоване на вдосконалення душі, тіла, окремої людини і суспільства в цілому. Його передумовою є доброчесна поведінка. Людина постійно повинна робити добро і уникати зла. Вдосконалення людини на цих принципах є моральним законом, її обов'язком і правом. Право є наслідком морального обов'язку людини.

Всі люди є рівними і вільними від природи, всі мають обов'язок вдосконалюватись і рівні на це права. Обов'язок вдосконалюватись сприяє виникненню цілого ряду прав, у тому числі соціальних: на життя, на освіту, на працю тощо.

Найбільш сприятливі умови для вдосконалення виникають з появою держави. В умовах державності кожен частково обмежує свою свободу задля вдосконалення всього народу. Метою держави є загальний добробут, безпека суспільства і вдосконалення людей.

Стрімкі трансформаційні процеси в країнах західної Європи італійський філософ і правознавець Д. Віко досліджував базуючись на філософсько-методологічних ідеях про загальний розум та об'єктивний характер історичного процесу. Мислитель одним з перших за Нового часу почав розглядати політичну владу, державу і право як природно-історичні явища, що закономірно виникають і розвиваються в контексті виникнення і розвитку людської культури. Дослідження наукової спадщини Д. Віко дає підстави дійти висновку, що становлення й розвиток держави він розглядав не просто як історію установ, організацій і законів, а як розвиток самої політико-правової природи людини, у свідомості та діяльності в політичному і правовому житті. Застосована Д. Віко методологія дослідження генези, сутності та тенденцій політико-правових явищ дає нам підстави вважати його одним з засновників теорії суспільної трансформації.

Прогрес людства, його розвиток Віко поділяв на три епохи: теократично-патріархальну, яка у зародковому стані містила основи права; аристократичну республіку; громадянське суспільство.

Лише в третій епосі природа людини отримує можливість повного розвитку. Встановлюється людське спілкування у широкому розумінні, громадянське суспільство для всіх людей, а не для привілейованих, як у попередню епоху. Головними принципами політичного життя стають свобода, юридична рівність і загальне благо. Право як мірило і норма свободи поширюється на всіх людей. У цей період набувають повного розвитку три взаємопов'язані засади права: власність, свобода і захист, як першооснова і умова держави і суспільства нової, вищої якості.

Право власності, за таких умов, - це вже не становий привілей, а можливість розпоряджатися річчю на основі своєї волі, однакове для всіх мірило, норма в царині майнових відносин включно зі свободою договорів. Свобода криє в собі сукупність усіх прав, що випливають із розуму; оскільки тепер вона стосується всіх людей як членів громадянського суспільства, то можлива тільки за умов еквівалентності, взаємності. Юридичний захист прав стає загальним правом громадян і функціональним обов'язком влади.

Концептуальне оформлення теорії правової держави як політичної форми громадянського суспільства, що створює умови для формування її соціальних функцій, було завершене Ш. Монтеск'є. Проте оцінка його творчого спадку в новітніх дослідженнях, на нашу думку, не завжди є повною та об'єктивною. Зазвичай увага в них акцентується лише на одному аспекті: теорії поділу влад, яка штучно виокремлюється з його системного політико-правового вчення, що є причиною некоректного її тлумачення і спрощених підходів при визначенні шляхів її втілення в соціальну практику.

Причому діапазон тлумачення зазначеної теорії занадто широкий: від розуміння її як розподіленого функціонування трьох рівних, незалежних врівноважених влад: законодавчої, виконавчої і судової (як стверджують О. Лукашеві [178, с. 669 - 670], Л. Спірідонов [179, с. 80]), "системи стримувань і противаг" владних органів держави, (у вченнях представників американської школи соціології права), - до заперечення зазначеного і розуміння цієї теорії як "розподілу соціально - політичних сил" в науковій концепції М. Абдулаєва [180, с. 60].

Втім з такими твердженнями, на наш погляд, повністю погодитись не можна.

Додамо, що інколи зазначена теорія та інші аспекти вчення Ш. Монтеск'є розглядаються з позитивістських підходів - як розподіл компетенції, обсягу повноважень владних органів держави, передбачених законом. Не береться до уваги застереження автора, що всім волевстановленим законам суспільства "передують закони природи ", а предметом його дослідження є не закони як формальне вираження права, а "дух законів", який він розумів як сукупність відносин суспільства, що впливають на формування законодавства. Причому спектр таких відносин, згідно його концепції, надзвичайно широкий. Це "фізичні якості держави"; "ступінь свободи, що допускається устроєм держави, релігія населення, його нахили, багатство, чисельність, торгівля, вдача і звичаї"; "умови виникнення, мета законодавця, порядок речей, на якому вони затверджуються" [181, с. 111] тощо.

Необхідно наголосити, що ідея правової державності і громадянського суспільства у вченні Ш. Монтеск'є у порівнянні з розглянутими концепціями набула нового відтінку. Головним аспектом у системі взаємозв'язків і співвідношенні суспільства, особи і держави у мислителя постають природні і невідчужувані права людини, які ніхто не може обмежити, відмінити чи проігнорувати. Виходячи з цього, Ш. Монтеск'є визначає мету держави.

Причому на різних етапах розвитку держави її пріоритети можуть змінюватись, але є й такі, які притаманні її внутрішньому змісту завжди. Це, перш за все, намагання до самозбереження, по-друге - забезпечення особистої свободи. Втім про свою безпеку інстинктивно дбає кожна з відомих історії держав, а проблема свободи особи постає як результат прогресу індивідуальної свідомості на певному етапі розвитку держави. Перегодом свобода особи стає пріоритетною, починає визначати головну мету держави, а її забезпечення стає умовою безпеки держави. Засобом забезпечення свободи є закони. Свобода, зазначав Ш. Монтеск'є, це право робити все, що дозволено законами. Закони, окрім цього, забезпечують рівність людей, яка може порушуватися коли вони об'єднуються в суспільство.

За умови поміркованого правління предметом державного устрою є політична свобода. "Для громадянина політична свобода це душевний спокій, заснований на переконаності в своїй безпеці. Щоб володіти такою свободою, необхідно таке правління, за якого б один громадянин не боявся іншого громадянина". Але політична свобода має місце лише в тих державах, "коли там не зловживають владою. Втім як відомо з досвіду віків, що всяка людина, яка наділена владою, схильна нею зловживати…Щоб не було можливості зловживати владою, необхідний такий порядок речей, за якого різні влади могли б взаємно стримувати одна одну. Можливий такий державний устрій, за якого нікого не будуть примушувати робити те, до чого його не зобов'язує закон, і не робити того, що закон йому забороняє [182, с. 140]".

Це можливе лише за умови поділу, а точніше, як зазначав Ф. Тарановський, "розлучення [183, с. 420]" влад: "влади видавати закони", "влади приводити до виконання постанови загальнодержавного характеру" та "влади судити злочини і позови приватних осіб". В державах, де ці влади об'єднані, свободи немає. "Тому государі, які прагнули до деспотизму, завжди починали з того, що об'єднували у своїй особі всі окремі влади, а багато королів Європи - з того, що присвоювали собі всі головні посади в своїй державі [184, с. 142]".

Проте, будучи "розлученими", ці три влади залишаються продовженням одного цілого, оскільки у вільній державі верховна влада належить всьому народові.

Якщо влада законодавча і виконавча будуть об'єднані в одній особі або установі, то свободи не буде, оскільки буде загроза створення "тиранічних" законів. Не буде свободи також і тоді, коли судова влада не відділена від законодавчої, оскільки матиме місце загроза свавілля з боку суддів, які будуть законодавцями. У разі, якщо судова влада буде з'єднана з виконавчою - суддя має можливість стати пригноблювачем.

За умови поділу влад свобода повністю забезпечується завдяки тому, що "розлучені" влади стримують одна одну. Судова влада стримується від свавілля законодавчою владою, оскільки у вироках повинна панувати незмінність, так щоб вони завжди були точним застосуванням тексту закону.

Суддів Ш.Монтеск'є називає вустами, які проголошують слова закону, вони не можуть не зменшити силу закону, ні пом'якшити його суворість.

Обмеження виконавчої влади досягається усуненням її від здійснення судових функцій. Зловживання в сфері виконавчої діяльності упереджуються також контролем з боку парламенту за виконанням законів.

Втім слід зазначити, що "розлучення влад" - це лише один з аспектів вчення Ш. Монтеск'є про державу, влада якої законодавчо визначена і функціонує в межах законів по узгодженню інтересів і задоволенню потреб суспільства нової якості.

Як свідчить ґрунтовний аналіз наукової спадщини Ш. Монтеск'є, поза увагою дослідників залишився надзвичайно важливий аспект його вчення про обов'язковість участі в діяльності "розлучених влад" представників всіх основних верств населення держави, що робить "систему стримувань і противаг" завершеною, створює умови для формування механізму соціального контролю за владою і посилює гарантії забезпечення особистої свободи. Розмірковуючи з цього приводу, мислитель зазначав, що "у вільній державі всяка людини, яка вважається вільною, повинна керувати собою сама, законодавча влада повинна належати всьому народові [185, с. 143]".

Але враховуючи "одну з найслабкіших сторін демократії" - неможливість участі і неспроможність всього народу в обговоренні справ, він повинен робити це за допомогою своїх представників, що обираються всіма громадянами за виключенням лише тих, хто нездатний мати свою власну волю.

Щоб забезпечити участь всіх соціальних верств у діяльності законодавчої влади Ш.Монтеск'є пропонував передбачити в ньому дві палати: "збори знатних", участь у яких є спадковою, а також "збори представників народу", які формуються шляхом виборів.

Повноваженнями "зборів представників народу" мало бути прийняття законів. З метою попередження зловживань владою та ігнорування інтересів народу з боку "зборів знатних" вони, в концепції Ш.Монтеск'є, повинні були лише схвалювати або відміняти рішення іншої палати.

Виконавча влада, зазначав далі у своєму трактаті мислитель, повинна бути в руках глави держави - монарха, "оскільки цей бік правління, майже завжди вимагає швидкої дії, краще виконується одним, ніж багатьма [186, с. 146]".

Таким чином, на основі вивчення досвіду грецької демократії, середньовічних республік, а також практики державного будівництва та функціонування органів влади Англії Ш. Монтеск'є пропонує конструкцію, яка в одному державному устрої передбачає "природу" трьох форм правління - демократії, аристократії і монархії - і, відповідно, є, як зазначав Ф. Тарановський, "змішаним державним устроєм [187, с. 422,423]", в якому мислитель побачив найбільш досконале забезпечення свободи особи від свавілля влади.

Автором концепції суверенітету народу та суспільного договору як формули об'єднання людей у громадянське суспільство та державу демократичного типу, засновану на праві, ми вважаємо Ж.-Ж. Руссо.

Досліджуючи суспільство як цілісний організм, що постійно розвивається, його позитивні і негативні явища, які сприяють прогресу чи стримують його, Ж._Ж. Руссо зосереджував увагу на приватній власності - багатоманітному і суперечливому соціальному феномені, який вважав основною засадою і умовою організованого суспільства і водночас основою нерівності. Перша людина, писав Руссо, котра огородила ділянку землі, промовила: це - моє і знайшла людей, досить недалекоглядних, які їй повірили, і була засновником громадянського суспільства.

Свобода і рівність є "природним станом" людини, тому вони виглядають як його "природне право". Немає ніяких інших прав, і справедливість полягає у визнанні тільки цього природного права, а також у допущенні тільки таких обмежень природного права, на які, з огляду на спільні інтереси, погодилися самі члени громадянського суспільства.

Приватна власність зробилася основою майбутнього громадянського суспільства і причиною майнової, а згодом і політичної нерівності, що виникла в ньому. Інститут приватної власності спричинив протилежність інтересів, антагонізм між людьми.

Держава виникла завдяки суспільній угоді, найголовнішою метою якої було забезпечення кожному спокійного використання власності, що йому належить.

Установлені державою закони визнали справедливими вчинені перед тим привласнення, а організація урядової влади створила передумови для нових поневолень. Так утвердилася "химерна рівність прав".

Нерівність, що виникла в період переходу від природи до суспільства, було приховано декларацією про рівність усіх перед законом, після чого фактична нерівність майнового характеру почала швидко поглиблюватись.

У державі воля громадян з'єдналася не механічно й арифметично, а інтегрально. Це не було "волею всіх", це було "загальною волею", яка відображала загальні інтереси громадян, котрі їх об'єднують.

Ця загальна воля - "завжди стала, незмінна й чиста". Вона є неподільним і невідчужуваним суверенітетом, і уряд отримує виконавчу владу з рук свого народу тільки у вигляді доручення, що його він зобов'язаний виконувати відповідно до народної волі; коли ж він цю волю порушує, то заслуговує на насильницьке усунення повстанцями.

Якщо Ш. Монтеск'є сформулював для Франції ідею представницького правління, то Ж.-Ж. Руссо, як наголошує К. Жоль, пішов далі, відкрито заявивши про верховенство влади народу [188, с. 265]. Причому він стверджував, що суверенітет може бути здійснюваний тільки всім народом як одним цілим. Лише народний суверенітет є тим засобом, який здатний забезпечити позитивні зміни в державі.

"Нормальним" політичним устроєм, за концепцією Руссо, може бути лише республіка, але цим терміном він визначав будь-яку державу, що управляється законами, хоч би якою була форма правління.

Згідно з Руссо, свобода можлива у правовій державі майбутнього, в конституції якої "природні відносини та законні завжди збігаються в усіх пунктах". Таким є імператив свободи.

Руссо вважав, що в майбутньому ідеальному державному устрої пануватимуть громадянська свобода та право приватної власності.

Дослідження політико-правової думки Західної Європи дає нам підстави стверджувати, що у XVIII столітті концепція прав і свобод людини поступово почала займати провідне місце в теоріях громадянського суспільства та правової держави. Важливе значення в цьому плані має наукова спадщина італійського правника Ч. Беккаріа, який умовою суспільного переустрою вважав гуманізацію суспільних відносин, визнання людини найвищою соціальною цінністю, гарантування та забезпечення її прав і свобод.

Об'єктом його досліджень були відносини публічно-владної сфери, з'ясування ролі нормативних імперативів суспільства в забезпеченні особистої та соціальної безпеки.

Його теорію розроблено в руслі природного права, він поділяв концепцію суспільного договору і, отже, принцип рівності всіх перед законом. На основі суспільного договору люди відмовилися від природної "абсолютної" свободи і створили громадянське суспільство, державу і позитивне законодавство. Але відмова від природної свободи не означає відмови від свободи взагалі. На взаємних засадах люди пожертвували тільки частиною своєї свободи, щоб мати можливість спокійно та безпечно насолоджуватися іншою її частиною. Виходячи з цього, метою громадянського стану є максимально велике щастя, благополуччя максимальної кількості людей. А для цього щонайперше слід убезпечити життя і свободу громадян. Саме для цього створюються держава й позитивне законодавство. Тому Беккаріа уважав за необхідне реформувати механізм юстиції на основі принципів законності й поділу влади. Діяльність органів правосуддя повинна базуватися виключно на законах і тільки закони можуть установлювати покарання за злочини. Суддя ні в якому разі і з жодних міркувань суспільного блага не має права встановлювати покарання, яке перевищує передбачене законом. Беккаріа не сприймав і піддавав рішучій критиці положення, згідно з яким суддя зобов'язаний слідувати духові, а не букві закону. У такому разі, вважав учений, громадяни стануть жертвою свавілля судді, його пристрастей і слабкостей.

Відповідно до природно-правового трактування мети створення держави і позитивних законів Беккаріа виступав за гуманізацію кримінальної відповідальності. Мета покарання за цією концепцією полягає у тому, щоб виключити можливість виноиу знову завдавати шкоду суспільству, а також у тому, щоб стримати інших від скоєння правопорушень. Жорстокість покарань є свідченням жорстокості не лише політичної влади та законів, а й самого суспільства, вона руйнує принципи і мету людського співжиття. Беккаріа був першим, хто дав ґрунтовний теоретичний аналіз того, що смертна кара є неефективним і антигуманним покаранням, анахронізмом, якому не повинно бути місця в громадянському суспільстві. Вона суперечить божественному й незмінному природному праву. Вона взагалі не ґрунтується на праві, позаяк людина не повинна позбавляти себе життя і, стаючи членом суспільства, не може передати цього права іншим.

Декларація прав людини і громадянина 26 серпня 1789 р. стала найбільш вагомим результатом Французької революції. Увібравши ідеї Д. Локка, Ш. Монтеск'є, Ж. Руссо, Д. Юма та інших, а також виходячи з принципів Великої хартії вольностей 1215 р., Біля прав 1689 р. та інших політико-правових актів вона чітко визначила головну функцію правової держави: забезпечення природних і невід'ємних прав людини і прав громадянина (політичної людини) як члена політичного утворення - держави.

У декларації були також враховані політико-правові ідеї одного з її розробників і співавторів Ж. П. Марата, науковий спадок якого залишається поза увагою дослідників. Причиною цього, ймовірно, є антипатія до нього з боку дослідників правової державності та громадянського суспільства у зв'язку з радикалізмом мислителя та переходу його після липня 1789 року на позиції виправдання терору як засобу захисту революції.

Втім у поданому проекті "Декларації прав людини і громадянина з наступним планом справедливої, мудрої і вільної конституції" Ж. П. Марат комплексно розглядав проблеми прав людини, перспективи суспільного переустрою, поділу влади, організації місцевого самоврядування.

Концептуальні положення та пропозиції його проекту мають важливе значення для розуміння особливостей відповідної історичної епохи, з'ясування сутності політичних процесів тогочасного суспільства, особливостей формування новітнього праворозуміння, основним аспектом якого стало визнання і гарантування прав людини і громадянина як умови побудови оновленого на принципах гуманізму і демократії суспільства та держави, яка повинна забезпечити зазначені новітні цінності.

Усяке політичне співтовариство, зазначав він, повинно мати за мету утвердження прав своїх членів. Від природи всі люди є рівними і вільними в своїх діях.

Метою всякого політичного співтовариства є благополуччя його членів.

Щоб унеможливити вияви необмежених бажань окремих громадян, суспільство встановлює взаємні права для всіх. Ці права беруть свій початок від природних прав людини. Оскільки природні права не обмежені і дозволяють кожній людині приносити в жертву задля задоволення своїх інтересів інтереси інших людей, необхідно, щоб всі члени суспільства заборонили собі на засадах взаємності все те, що може нанести шкоду суспільству і вирішували свої спори на основі законів.

Далі Ж. П. Марат робить висновок, що в політичному співтоваристві люди повинні відмовитися від своїх природних прав для того, щоб користуватися громадянськими правами, які по суті є природними правами, врівноваженими правами інших людей і введеними в певні межі на випадок зіткнення з цими останніми. Тому кожен індивід бере зобов'язання поважати права інших громадян з тим, щоб забезпечити собі можливість мирного користування своїми власними. Громадянські права передбачають особисту безпеку, свободу, власність на всілякі блага.

Суспільне життя, на думку Ж. П. Марата, повинно ґрунтуватися на конституції, під якою він розумів сукупність основних законів, які встановлюють права громадян, визначають поділ влади і організацію політичного корпусу (держави).

Народ в його сукупності є сувереном і йому має бути підпорядковане все в державі. Він може доручити здійснювати свою суверенну владу своїм представникам, але їх влада завжди повинна бути обмеженою, щоб вони не позбавили прав громадян і не порушували законів.

Ж. П. Марат зазначав, що в державі повинні бути законодавчий орган, який би обирався народом і займався прийняттям законів, установа, яка б забезпечувала їх виконання, а також судова влада. Види влади не повинні бути сконцентровані в одних руках, оскільки це призведе до прийняття тиранічних законів, примушування до їх виконання і втрати свободи.

2.2 Ідейні витоки англо-американських концепцій соціально-правової держави

Застосовуючи обраний нами метод дослідження слід зазначити, що суттєвий вплив на становлення ідеї правової держави і громадянського суспільства, прав і свобод людини в Англії справили політико-правові процеси суспільного життя, що мали місце ще в епоху середньовіччя.

Результатом суспільного протесту проти необмеженої влади короля стала Велика Хартія вольностей (Magna Charta) 1215 року, яка є визначною пам'яткою конституційної історії Англії та важливим дотепер джерелом права Великобританії та США.

Хартія фактично реформувала державний механізм королівства (ст. ст. 12,14, 61) [189, с. 370 - 374], обмежила владу монарха "загальною радою королівства" (ст. 14), передбачила механізм впливу у разі невиконання ним вимог Хартії. Створена Хартією Рада з 25 баронів мала право за заявою чотирьох її членів і за підтримки місцевої общини після сорокаденного очікування "примушувати і тіснити короля всіма способами, якими тільки можуть, тобто шляхом захоплення замків, земель, володінь тощо" (ст. 61).

Хартія визначила гарантії особистої та майнової недоторканості для всіх вільних людей королівства (ст. 9); порядок застосування засобів примусу (арешту чи тюремного ув'язнення) лише на підставі закону та за рішенням суду (ст. 39); надала можливість вільного пересування за межі королівства та безперешкодного повернення (ст. 41, 42).

Утвердженню ідей правової держави і громадянського суспільства в політичній думці, а також в практиці державного будівництва Англії сприяло виникнення та функціонування парламента. І хоча прообраз його виник ще в часи грецької демократії в Афінах в VI ст. до н. е. у вигляді колегіального органу (буле), традиції якого певною мірою були продовжені в діяльності законодавчих інститутів Стародавнього Риму і Флорентійської республіки, але в цілому парламентаризм зобов'язаний своїм походженням Великобританії.

У ХІІІ столітті "парламентом" іменувався орган станового представництва в Англії, а реального значення він почав набувати напередодні та в часи Індепендентської Республіки (1649-1653 рр. ), що й дає нам підстави вважати період від середини XVII століття найбільш ефективним етапом становлення ідей правової держави і громадянського суспільства як в аспекті формування концептуально оформлених теорій так і в плані спроб переведення їх в практичну площину.

У зв'язку із зазначеним англійська теорія парламентаризму, як уважає М. Могунова, справила великий вплив на всю юридичну науку, яка досліджує це питання [190, с. 43].

На відміну від інших країн, "в історії Англії парламент відігравав настільки важливу роль, що для багатьох поняття "парламент" і "демократія" майже рівнозначні… Англія - країна найстарішого в світі парламенту - досягла також найбільш досконалих форм демократії [191, с. 7]".

У плані нашого дослідження слушною є точка зору, що британська модель парламенту була рецептована в багатьох європейських країнах [192, с. 283].

Свого розвитку і найбільш суттєвого впливу на суспільне життя парламентаризм досяг у ХІХ столітті, коли в основному в більшості західних країн почала формуватись система державного керівництва суспільством на засадах поділу законодавчих, виконавчих і судових функцій, а пізніше визнання і первинності законодавчої влади.

У цих умовах виникла теорія "верховенства парламенту", для якої, як наголошував А. Дайсі, характерним є визнання всемогутності вищого представницького органу (для нього не існує ніяких обмежень, окрім суспільної думки), а також права парламенту регламентувати шляхом закону будь-яких суспільних відносин, права втручатись в справи не лише державних органів, а й приватних осіб [193, с. 44 - 45].

Історичний досвід становлення громадянського суспільства свідчить, що структуризація політичних систем західних суспільств завдячує саме парламентаризму. Слушною в цьому плані є точка зору Й. Тезінга, що "сучасні партії виникли лише на тлі парламентської системи [194, с. 11]".

Як свідчить ретроспективний аналіз політичних процесів, репродукування ідей правової державності та намагання визначити згідно з основними їх положеннями функції органів держави та зміни засад суспільного життя стимулювались у суспільній свідомості середини XVII ст. інтенсивним рухом пуритан (послідовників кальвінізму) в Англії та інших країнах заходу і, зокрема, їх радикальною течією індепендентів та левеллерів (лівої частини індепендентів).

Втім зазначений процес в такій постановці вітчизняною наукою не досліджувався. Щоправда історичною та історико-правовою науками дослідження цього суспільного руху здійснювалось за радянських часів, але оцінка його ролі в розвитку ідеї правової держави та громадянського суспільства, впливу на трансформаційні процеси суспільства і держави була нівельована класовим підходом.

В умовах несприйняття офіційною комуністичною ідеологією ідей громадянського суспільства і відповідної йому державності правового характеру цей рух розглядався як відстоювання новим соціальним класом - буржуазією своїх майнових інтересів, "що і привело до буржуазної революції [195, с. 656]".

Подібна необ'єктивність продовжує мати місце і в деяких сучасних наукових та навчальних виданнях.

Проте, на нашу думку, не дивлячись на глибокий антагонізм цих двох напрямів пуританства і боротьби між ними, їх погляди щодо перспектив реформування суспільства і держави багато в чому сходились (а інколи співпадали повністю) в царині осмислення сутності та пошуку механізмів втілення в життя ідеї панування права.

До того ж цей суспільний рух був першим масштабним рухом, який сприяв залученню до політичного процесу широких верств населення на основі загального інтересу - формування нових засад суспільного і державного життя головним аспектом яких є забезпечення за допомогою правових механізмів інтересів кожного члена співтовариства.

Зазначений рух сприяв втіленню в позитивному праві окремих аспектів правової держави, а також становленню компонентів громадянського суспільства: ринкових відносин, приватної власності, розвитку парламентаризму, структуризації суспільства тощо.

Згодом цей суспільний рух почав набувати організаційних форм. Наприкінці XVII ст. в Англії виникли дві партії: торі (що об'єднала крупну буржуазію і земельну аристократію; з середини ХІХ століття - консервативна партія) та вігі (до якої об'єднались представники середньої буржуазії та інтелігенції; з середини ХІХ століття - ліберальна партія).