Соціально-правова держава: сутність, проблеми політичної модернізації

Становлення демократичного соціалізму розглядалось соціал-демократами як процес постійної модернізації суспільства і держави, що проходить декілька етапів. По-перше, - це створення політичної демократії, подальше утвердження засад правової державності; по-друге, - досягнення економічного демократизму, запровадження демократичних принципів управління у сферах господарювання, виробництва і підприємництва; по-третє, - встановлення соціальної демократії - вищої стадії розвитку суспільства і держави, за якої забезпечуються демократизація всіх сфер життєдіяльності суспільства, комплекс громадянських, політичних, економічних і соціальних прав людини і наповнюються реальним змістом основні цінності демократичного соціалізму: свобода, справедливість і солідарність.

Входячи до органів держави, соціал-демократи західних країн здійснювали ефективні цілеспрямовані заходи щодо втілення свого ідеалу державності правового і соціального характеру в життя.

Особливої цінності досвід західної соціал-демократії набуває для перехідних суспільств, у тому числі й України, які переймаються проблемами побудови соціально-правової держави, намагаючись водночас "вписатись" у процеси світової інтеграції.

Насамперед, - це врахування досвіду соціал-демократичних урядів з питань юридичного і організаційного забезпечення процесів демократизації суспільного і державного ладу, створення умов для розвитку інститутів громадянського суспільства, становлення політичного та ідеологічного плюралізму; здатність поступатись власними політичними амбіціями і співпрацювати в коаліції з іншими політичними силами на принципах компромісу і толерантності задля створення умов по втіленню в життя основних цінностей демократичного соціалізму.

По-друге, це досвід визначення перспектив модернізації економіки на принципах соціалізації; гарантування і забезпечення розвитку всіх форм власності, багатоманітності організаційно-правових форм підприємницької діяльності; узгодження державного регулювання економіки з механізмами ринкового саморегулювання; досвід юридичного забезпечення участі трудящих в управлінні виробництвом шляхом акціонування, функціонування системи соціального контролю.

По-третє, це досвід здійснення "радикальних соціально-економічних заходів, направлених на прискорення структурної перебудови суспільного виробництва (науки, промисловості, сільського господарства, транспорту, сфер торгівлі і послуг, управління, освіти, охорони здоров'я, охорони природи і т.п.) за умови орієнтації на максимально можливе врахування різнобічних інтересів суспільства і забезпечення нагальних потреб широких верств населення [314, с. 81]", а також досвід ефективного регулювання процесів вивільнення працівників у зв'язку з запровадженням нових технологій, автоматизації виробництва та тих кадрів, що "не відповідають вимогам необхідної кваліфікації і компетентності "і створенням дієвих компенсаційних механізмів соціального забезпечення груп і верств населення, які більшою мірою потерпають від негативних наслідків структурних змін в суспільстві [315, с. 82]".

Заслуговує також на увагу досвід західної соціал-демократії в створенні гарантій і юридичних механізмів захисту прав і свобод людини і громадянина, а також системи соціальної безпеки.

Розділ 4. Розвиток концепцій соціально-правової державності в Україні

4.1 Формування суспільного ідеалу в політико-правовій думці України

Концепції правової держави в Україні як і в країнах Західної Європи, стали результатом пошуку теоретичною думкою найбільш досконалої форми політичної організації суспільства, але їх становлення в Україні має свої особливості.

Вони були обумовлені цілою низкою політичних, економічних, соціальних і релігійних чинників, зміст і характер яких значною мірою визначався входженням українських земель до різних державних утворень: Литви, Польщі, Австро-Угорщини, Російської імперії - з притаманними їм різними політичними процесами, а також різним становищем цих країн в геополітичному просторі.

Відрізнялись також основні об'єкти осмислення і наукового аналізу: суспільні відносини, владні інститути, політичні і правові системи держав, до яких входили частини України. Різним було юридичне закріплення основ суспільного і державного ладу, свої відмінності мало праворозуміння, а відтак і чинне в цих державах законодавство, яке здійснювало регулюючий вплив на суспільні відносини. Відрізнялись відповідно рівні правової та політичної свідомості населення. Без урахування цього чинника, як наголошує Ю. Левенець, можна впасти в "гріх" модернізації і, досліджувати вітчизняний політикум у термінах та поняттях, які характеризують цілісний суспільний організм, тоді як відомо, що український етносоціум перебував у стані далеко нецілісної формації [316, с. 49].

Втім слід зазначити, що інтегруючим чинником політичної думки українського народу була ідея звільнення від національного гноблення і створення незалежної соборної держави в якій поважається закон і цінується людина.

До чинників, які вплинули на особливості становлення ідеології державності правового характеру в Україні, необхідно віднести також політичні процеси, що мали місце в українському суспільстві та соціальні стреси в ньому, пов'язані з визвольною боротьбою та спробами побудови національної держави.

Втім, ми вважаємо, що національний аспект у з'ясуванні особливостей становлення вітчизняних концепцій правової, а перегодом і соціальної держави не повинен переоцінюватись, як це інколи має місце.

Не можна, як зазначав М. Драгоманов, "цінити історію нашої України з погляду одного, та ще й хвилевого стану людності, ні навіть з погляду тільки національного…треба оглянути історію нашу сукупно в усі її доби…і в усяку з цих діб звернути увагу на зріст чи упадок людності, господарства, порядків і думок громадських і державних, освіту, пряму чи косу участь українців усяких класів чи культур в історії й культурі європейській [317, с. 490]".

Врахування всіх зазначених чинників дає можливість об'єктивно розглянути процес становлення ідей правової державності від часу виникнення до концептуального їх оформлення, пізнати їх сутність, визначити спільні і відмінні риси, спадкоємність, виокремити раціональний компонент.

Обраний методологічний підхід дає можливість в ретроспективі виділити основні етапи цього процесу, якими, на наш погляд, слід вважати: появу філософсько-правових та політичних поглядів мислителів Реформації щодо удосконалення суспільного і державного устрою; ідейні та практичні надбання військової аристократії періоду козацької держави і пропозиції щодо обмеження гетьманського абсолютизму в "Пактах й конституціях законів та вольностей війська запорозького"; розвиток ідеї правової держави в творчості представників української Просвіти; осмислення сутності суспільних відносин учасниками громадських об'єднань та їх проекти вдосконалення держави на засадах закону, рівності та справедливості; концептуальне оформлення теорій правової держави і громадянського суспільства представниками лібералізму; поява в цих теоріях окремих аспектів соціальної держави; становлення теорій соціально-правової держави у вченнях соціал-демократичного спрямування.

Початком першого етапу теоретичних пошуків перспектив реалізації такої ідеї слід вважати творчість С. Оріховського-Роксолана, який умовою демократизації суспільного життя вважав вирішення двох взаємопов'язаних завдань, означених Реформацією: обмеження влади церкви і феодальної монархії шляхом визначення юридичного статусу цих інститутів, а також створення політико-правових механізмів функціонування влади монарха.

Обґрунтовуючи цю точку зору, він виступав проти теологічної теорії про божественну основу держави і влади, вважав неприпустимою підлеглість світської влади духовній. Він зробив спробу розділити їхні функції: єпископ, зазначав він, під час богослужіння не є підданим короля. Влада короля не поширюється на церкву, а сфера впливу єпископа обмежується стінами собору. Він уважав, що владу королю надає народ, і основним його обов'язком є захист підданих, піклування про них. В основі підкорення королю повинні лежати не страх, а повага й любов, без яких, на думку мислителя, не може бути сильної влади. Мету держави філософ визначав як гарантію прав і користі кожного індивіда, відносно якого держава має низку обов'язків. Рівночасно він був упевнений, що й громадянинові слід спрямовувати свою діяльність на забезпечення інтересів суспільства і держави.

Його концепція суспільної модернізації базується на ідеї природного права. Людські закони, за його вченням, мають відповідати природним і змінюватися в разі їх невідповідності. Вся діяльність монарха повинна бути спрямована на створення умов життя, які відповідали б природному праву. Суспільні зміни мали відбуватися шляхом удосконалення законодавства. Мислитель ставив закон на найвищий щабель суспільних відносин, намагався довести, що закон у державі - вищий від короля. Адже король вибирається задля держави, а держава не існує заради короля. З цього він робив висновок, що держава набагато шляхетніша і гідніша, ніж король; закон же, коли він є душею й розумом держави, набагато кращий, ніж непевна держава, та більший, ніж король.

Суспільний ідеал, основними аспектами якого були питання рівності, свободи людини й народу пропонував сучасникам І. Вишенський. На думку мислителя, реалізація ідеї рівності та свободи людини й народу можлива лише за умови повернення до демократичних основ раннього християнства. Він прагнув оперти все світське життя на засади християнської віри, очищеної від католицизму і був переконаний, що християнська віра у своїй духовній чистоті містить демократичні основи рівності, свободи і справедливості, а насильство, деспотизм і тиранія є наслідками світського життя, багатства й розкошів, бажання необмеженої влади.

Обстоювання свого суспільного ідеалу І. Вишенський почав із викриття узурпованого права абсолютної влади папи римського. Він дійшов висновку, що папа ігнорує природні права, що знайшли своє втілення у Святому Письмі, захищав положення про природну рівність людей.

Аналіз політичних поглядів І. Вишенського дає нам підстави дійти висновку, що успіх у визволенні від гніту й побудові держави залежить од вирішення трьох взаємопов'язаних проблем: очищення релігії від католицизму, повернення до ранньохристиянських демократичних істин православного християнства; відновлення освіти й науки, відмови від схоластичної католицької науки як духовного засобу зміцнення абсолютної влади папи римського; відродження української мови, відмови від накинутої католицькою церквою латини.

Першою вітчизняною концепцією модернізації, оформленою структурно, в якій знайшли своє втілення ідеї поділу влад, демократизму, панування права і гарантування прав людини були "Пакти й конституції законів та вольностей Війська Запорозького", авторами яких вважаються П. Орлик і К. Гордієнко (Гординський). Проект конституції, як зазначав М. Драгоманов, був результатом "зросту ліберально-автономічних думок серед січовиків від 1647 до 1710 р. [318, с. 664]" і став основою подальшої теоретичної розробки української моделі держави, юридичний статус і повноваження органів якої визначаються законом, а народ має певний вплив на їх формування і можливість контролювати виконання ними функцій.

Проект першої в світі конституції визначав державний лад України, її територіальний устрій та перспективи міжнародного становища.

Проектом передбачалися три гілки влади: законодавча, виконавча й судова, пропонувалась система стримувань і противаг владних органів.

Законодавча влада відводилася козацькому парламенту - Генеральній раді, до якої мали входити не тільки генеральна старшина, городові полковники, полкова і сотенна старшина, а й по одному депутату від кожного полку з числа заслужених козаків, "розумних радників", а також депутатів від запорозького козацтва. Передбачалося, що всі важливі питання вирішуються радою на зібраннях у гетьманській резиденції тричі на рік (на Різдво, Великдень і Покрову).

Виконавча влада мала належати гетьманові, але обмежувалася генеральною старшиною, з якою він мав радитися для винесення рішень. Обмеження гетьманської влади стосувалося міжнародних відносин, фінансів, суду, виборів старшин.

У державі з елементами парламентського устрою гетьман повинен був дбати про загальне благо, "поліпшувати усі права в країні стосовно надійного дотримання непорушних громадських вольностей", та "якнайширше дотримуватися законів" [319, с. 45]. У своїй діяльності він мав бути підзвітний козацькому парламенту. Його звіту могли зажадати в приватному порядку чи на Генеральній раді старшина, полковники або радники.

За конституцією всі державні посади в Україні мали бути виборними і затверджуватися гетьманом. Уряди полковників і сотників повинні були не тільки керувати військом, а й управляти всім населенням, мати адміністративно-політичну і соціально-економічну владу на території полку й сотні.

Правосуддя мав відправляти Генеральний суд, який слідкував за виконанням законів. Проте якби хтось із старшин, радників, знатних козаків і решти урядників, а також із рядових козаків учинив злочин, що шкодить Гетьманській честі, то їх "...не повинен карати сам Ясновельможний Гетьман із власної ініціативи і помсти, але таке правопорушення - і умисне, й випадкове, - має підлягати розглядові Генерального суду... [320, с. 39]".

У Конституції ми знаходимо там іще один важливий правовий принцип - верховенства закону в державі. Його виконання - основний обов'язок гетьмана, інших керівних осіб і простих громадян.

У цьому історичному документі робилася спроба вирізнити особистість, зменшити несправедливість стосовно до неї, продемонстровано намір вирішити низку соціальних проблем. Серед соціальних завдань, які належало вирішувати державі були припинення утисків і гноблення козаків і громадян старшиною.

Передбачалось також заснування за громадський кошт лікарень "для козаків, обтяжених похилим віком, пригнічених крайньою бідністю, а також виснажених ранами, … щоб їм не довелося турбуватися ні про харчування, ні про одяг [321, с. 37]".

Козацькі вдови та дружини, діти-сироти, а також їх господарства не повинні були притягатися до обов'язкових для простого люду повинностей і звільнялись від податків.

Важливою складовою соціального аспекту держави мала бути також діяльність гетьмана спрямована на боротьбу зі здирництвом і корупцією, під якою у той час розглядався підкуп "за сприяння особам, що просять і домагаються судових посад, не користуючись довір'ям і не маючи заслуг, але ненаситно прагнучи до власного збагачення, розбещуючи урядовців, козаків і простолюдинів, завойовуючи прихильність гетьмана підступними дарунками, за допомогою яких намагаються без вільних виборів, всупереч праву і рівності, піднятися на вершину полкових та інших урядів і почестей… [322, с. 41]".

Проект конституції відіграв важливу роль у формуванні й розвиткові ідеї правової держави, яка здійснює низку соціальних функцій, входженню України у політичні процеси Європи, зміцненню її міжнародного авторитету.

Проте руйнація гетьманської держави, розшарування козацького середовища та відрив козацької старшини від народу, поділ України та посилення впливу московського царату на лівобережжі, а Польщі на правобережжі, зменшили надії українського народу щодо становлення державності, на певний час призупинили репродукування в суспільній свідомості суспільного ідеалу - незалежної держави, в якій поважається закон та цінується людина, негативно вплинули на розвиток системи ідей правової держави. Злам визначальних ідеологічних засад суспільної свідомості ускладнювався розпадом політичних інститутів, що сформувались в умовах козацької демократії.

За цих умов мав місце певний злет державно-правових ідей, що формувались і поширювались духовенством та вченими-теологами, оскільки церква залишалась структурованим соціальним інститутом, яка мала суттєві важелі впливу на духовну сферу суспільства і за підтримки царя була фактичним учасником політичного життя, схвалювала реформи щодо створення імперії. В цьому плані характерним був творчий доробок вихідців з України С. Яворського, який за часів правління Петра І обіймав впливові керівні посади в православній церкві.

Здійснюючи заходи по укріпленню позицій православ'я С. Яворський намагався використати позитивні надбання католицизму та протестантизму, вдосконалити діяльність церкви відповідно до нових соціальних та політичних умов суспільства, боровся з усілякими відхиленнями від встановлених канонів. Очолюючи Російську Православну церкву, він здійснював спроби утвердити її авторитет, добитися невтручання держави в її діяльність.

Будучи апологетом реформ Петра І, він виступав за централізацію влади, посилення впливу держави на суспільні справи, підвищення військової могутності імперії. У листопаді 1708 року виконав обряд церковної клятьби (анафеми) І.Мазепи як зрадника.

С. Яворський вважав ефективною систему влади тогочасної держави, яку очолює імператор з підпорядкованими йому "державними службовцями" - князями та боярами, та нижчими їх на щабель військовими. Наступний чин, який він виокремлював в цій системі - духовенство. До четвертого чину С. Яворський відніс простий народ, ремісників, землеробів, купців та людей вільного фаху.

Пробудженню української суспільної думки від політичної летаргії сприяла творчість Г. Сковороди. Пронизана протестними ідеями проти феодального і національного гноблення, монархічної влади, недосконалостей та вад суспільства вона стала методологічною базою подальшого концептуального оформлення суспільного ідеалу, де основним суб'єктом визнається особа з її природними інтересами. Г. Сковорода розробляв етико-гуманістичне вчення морально-правової автономії особи метою якого було відродження національної свідомості, моральне вдосконалення людини, визначення шляхів досягнення індивідуальної свободи і щастя. Важливою умовою цього він вважав самопізнання людиною своєї істинної духовної сутності.

Повноцінною людина може бути лише тоді, коли вона пізнає свою істинну духовну сутність - спорідненість, схильність кожного індивіда до того чи іншого роду діяльності; морально вдосконалює себе, таке пізнання повинно сприяти "благоустрою" людини. Тільки той, хто пізнав свою власну природу, може бути корисним для "себе і для своєї братії". Пізнаючи себе, свої здібності, люди повинні відповідно до них виробити спосіб життя.

Мислитель стверджував, що у кожної людини своя природа. Змінити її не можна, її можна лише пізнати, обравши собі відповідно до неї заняття і життєвий шлях, споріднені з цією невидимою природою. Цей спосіб життя мислитель називає "сродна" праця, "життя згідно з натурою".

Тільки праця за призванням здатна принести людині справжнє щастя, яке полягає не в винагороді, не в славі, а в процесі праці. Разом з матеріальними благами "сродна" праця є способом духовного самоутвердження людини.

Якісними суспільними відносинами філософ вважав такі, які будуються згідно з духовною природою людей, їх прагнень та інтересів. Його суспільним ідеалом був "новий світ", країна і царство любові, високоморальний світ, де немає місця несправедливому, такому, що порушує природні права людини і обмежує її індивідуальну свободу. Водночас рівень розвитку і досконалості суспільства залежить від того, наскільки люди пізнали себе і наскільки його життєдіяльність відповідає їх духовній природі.

З другої половини ХVІІІ століття в Україні почала набувати розповсюдження ідеологія західного просвітництва, переклад творів представників якої здійснювали І. Вансилов, Г. Козицький, Я. Костенський, М. Мотоніс, В. Рубан, Л. Січкарьов. З дозволу офіційної влади було створене "Собраніє, старающееся о переводе иностранных книг", (1768 - 1793 рр.), членами якого було перекладено і видано більше ста наукових праць представників Західної Просвіти серед яких роботи, Вольтера, Д. Дідро, Ш. Монтеск'є та інших.

Прогресивні вчення мислителів Заходу, а також політичні процеси в країнах Європи сприяли активізації розвитку вітчизняних концепцій державності правового характеру. Втім ґрунтовне дослідження політико-правової спадщини періоду української Просвіти (і пізнішого часу) дає підстави дійти висновку, що вона була позбавлена апологетики модним на Заході філософсько-правовим і політичним вченням. В творчості вітчизняних мислителів, як свідчить аналіз, відчутним є критичне переосмислення надбань світової теоретичної думки, а наукові і прогностичні компоненти їх вчень щодо перспектив модернізації суспільства і держави будувались з врахуванням особливостей та тенденцій розвитку суспільних відносин, що мали місце в позбавленій державності України. Зокрема, сучасник Г. Сковороди Я. Козельський, полемізуючи з Ж.-Ж. Руссо (хоча й визнавав його високопарним орлом, що перевершив всіх філософів, що були до нього), зазначав, що причиною суспільних негараздів є не науки і мистецтво, і не перехід людства від природного до політичного стану, як той стверджував, а зловживання, порушення рівноваги загального та індивідуальних інтересів та закріплення такого стану в законах, що призвело до соціальної нерівності, залежності одних людей від інших. Людина, зазначав він, повинна залежати лише від одного уряду та законів.

Вчений стверджував, що людина є частиною природи і вона повинна підкорятись її законам, а всі люди є вільними і рівними, всі мають однакові природні права. У разі порушення цих прав люди можуть "захищатись силою від шкоди", що їм наноситься.

Політичним ідеалом мислителя було суспільство, яке скеровується освіченою владою і в якому відсутні "великі відмінності в станах". В ньому повинна забезпечуватись рівність всіх перед законом, повинні бути створені умови, за яких виключались би утиски одних людей іншими. Суспільному ідеалу Я. Козельського поряд з правовим був притаманний і соціальний аспект. Всі члени суспільства, на думку мислителя, повинні бути задіяними у вирішенні загальносуспільних справ, виконувати корисну для потреб суспільства роботу. В такому суспільстві робочий день повинен бути скорочений до восьми годин, створена можливість для розвитку науки і мистецтв, які повинні стати надбанням усього народу.

Розмірковуючи щодо ролі позитивного законодавства, Я. Козельський викладав ідею щодо необхідності його вдосконалення, що своєю чергою стало б умовою вдосконалення суспільного життя. Мислитель зазначав, що закони держави повинні бути справедливими, відповідати вимогам природного права. Вкладені природою у людину закони її життєдіяльності повинні бути тією основою, на якій мають ґрунтуватись закони суспільства. Справедливими можуть бути лише ті закони, які підтверджують природні права людини, а якщо цього не відбувається, то вони не можуть вважатись справедливими.

До плеяди українських просвітників, наукова та громадська діяльність яких сприяла утвердженню у суспільній свідомості ідей державності правового характеру, належали також В. Капніст, В. Каразін, П. Лодій.

В. Капніст піддавав критиці устрій тогочасного суспільства та закріпачення людини. Він виступив за модернізацію суспільства і державного устрою шляхом поступових реформ, вдосконалення влади запровадженням принципу "освіченої монархії."

Автором ранніх ліберальних проектів модернізації суспільного і державного ладу та системи господарювання був В. Каразін.

Його суспільним ідеалом була монархія, суспільне життя в якій ґрунтується на обов'язкових до виконання законах, які гарантують і забезпечують право кожного "насолоджуватись життям". Створити такі "непорушні закони" повинен цар. Він також повинен утворити установу, яка б контролювала виконання законів у державі. Рівночасно в процесі правової реформи повинно відбуватись законодавче врівноваження влади монарха, надлишок якої йому слід передати блюстителям контрольної ("корінної") установи.

Надзвичайно важливе значення для утвердження у суспільній свідомості ідеї правової держави, а також наукового її обґрунтування мала діяльність П. Лодія, який першим з-поміж інших науковців познайомився з творами Канта [323, с. 83], симпатизував поглядам Х. Вольфа, сприяв розповсюдженню їх філософських поглядів в Україні та Росії.

Велику увагу вчений приділяв з'ясуванню сутності права і закону, їх відмінності і взаємозв'язку, ролі в модернізації суспільства та його інститутів, пропагував ідею законності, впорядкування суспільного життя і здійснення судочинства згідно законів. Законодавчо повинна гарантуватись і забезпечуватись громадянська свобода, "самовільне визначення самого себе в діянні". Людина повинна бути незалежною від влади у здійсненні таких дій, які спрямовані на досягнення обраної нею мети і приватного блага, але ці дії не повинні суперечити меті держави. Тобто право повинно забезпечувати можливість вільної конкуренції приватних інтересів.

Суспільним ідеалом вченого була законодавчо обмежена монархія. Сила не сприймалася П. Лодієм як засіб для вдосконалення суспільного устрою. Умовою позитивних перетворень соціуму може бути лише справедливий закон.

Під впливом ідеології просвітництва в кінці XVIII - першій половині ХІХ століття в Україні виникли громадські об'єднання, які опікувались проблематикою вдосконалення державно-правових інститутів і суспільного устрою. Їх засновниками і членами були представники найбільш освічених прошарків тогочасного суспільства: вчені, офіцери, суспільні діячі, письменники.

Зростаюча криза офіційної самодержавно-кріпосницької ідеології породжувала опозицію з боку дворянства, виразником якої став масонський рух. Світоглядні настанови учасників масонських лож поєднували релігійний містицизм з ідеями західноєвропейських містиків Я. Бьоме, Е. Сведенборга, Й. Масона, Л.К. Сен-Мартена та інших. Свій суспільний ідеал представники цього руху вбачали в "моральній рівності", яка поєднувалася з визнанням соціальної та класової нерівності. Хоча діяльність масонів була суперечливою, але слід погодитися з твердженням І. Бичко, що масонство певною мірою справило позитивний вплив на поширення в Україні теорій суспільної модернізації, що були розроблені західноєвропейськими мислителями, було своєрідним проявом світоглядно-ідейного дисидентства, сприяло об'єктивізації осмислення сутності суспільних відносин, визнанню недосконалості державного ладу та необхідності його зміни.

Ф. Олізар, О. Ланжерон, І. Гамалея, І. Мартос та інші констатували негаразди та суперечності соціального життя, визнавали їх причинами протистояння у суспільстві, піддавали критиці окремі прояви несправедливості та релігійної нетерпимості, пропагували ідеї про утворення всесвітнього братерства людей шляхом їх об'єднання в релігійному союзі.

Виправлення моральності, поширення доброчинності і благочестя у поєднанні з суворим виконанням чинних законів і вірності імператору, забезпечать підвищення добробуту людей і загального щастя, стверджувалось в "Уложенні" масонської ложі, очолюваної Г. Еллізеном.

Інтенсифікація розвитку ідейно-теоретичних засад державності правового і соціального характеру розпочалась в програмах Кирило-Мефодіївського товариства (1846 - 1847 рр.), а також політичних і правових поглядах його членів. Аналіз суспільних і зокрема політико-правових явищ кирило-мефодіївці здійснювали з позицій близьких до лібералізму.

Християнська демократична федеративна республіка, в якій забезпечується соціальна злагода, визнаються і гарантуються права людини, була суспільним ідеалом одного з передвісників лібералізму в Україні М. Костомарова, "думками якого, як зазначав М. Драгоманов, певний час жила українська наука [324, с. 485]". Він висловив критичне ставлення до самодержавства, пропонував скасувати кріпосне право, встановити юридичну рівність, не застосовувати смертної кари. Необхідною умовою оновлення державного устрою він вважав вирішення низки соціальних проблем: забезпечення свободи господарської діяльності, свободи совісті, покращення освіти народу. Його політичний ідеал - слов'янська федеративна держава мала будуватись на демократичних засадах на чолі з президентом, що очолює виконавчу владу, а також незалежним від ного законодавчим органом - сеймом.

Спроба систематизації ідей правової держави була здійснена Г. Андрузьким. У розробленому ним проекті конституції основою суспільного життя визнавалася громада. Держава мала об'єднати сім автономних штатів на чолі зі своїми президентами (Україну з Причорномор'ям, Кримом і Галичиною, Польщу, Литву, Бессарабію з Молдовою, Сербію, Болгарію, Дон).

Кожен штат поділявся на області, області - на округи, а округи - на громади, що складалися з сімейств. Управління в громадах мало забезпечувати виконання трьох функцій: розпорядчої, виконавчої і судової. На чолі управи мав стояти голова, а вона б складалась з більшості верств населення: з трьох-чотирьох старшин, десяти депутатів від громади, священнослужителя, декількох писарів, а також одного місцевого жителя із гімназичною освітою. Управа мала вирішувати всі питання місцевого значення демократично, через голосування, карати за порушення закону (оголошувати догану, накладати штраф, піддавати ув'язненню в тюрмі на строк від одного до семи днів).

На рівні округу мала діяти окружна палата за такими ж принципами, як і управа у громаді. Виконавчою та розпорядчою владою на цьому рівні мало бути окружне правління в складі окружного начальника, його заступника і трьох радників. На цьому рівні мали діяти поліція та совісний суд, який би складався з судді (депутат від палати) і депутатів від думи. Дума мала обиратися на один рік із купців і ремісників.

На рівні області проектом Г. Андрузького передбачалися обласна палата, обласне управління, поліція, магістрат, а також інституції соціального напрямку (опікунська рада, навчальні заклади, будівельно-шляхове управління тощо).

У складниках держави - штатах законодавчою владою мав бути сенат, виконавчу владу очолював би президент, при якому знаходився б цензурний комітет. До гілки виконавчої влади мали входити комітети - внутрішніх справ, тюремний, промисловий, фінансовий та наглядовий. Штати повинні були мати вищі навчальні заклади: академії наук і мистецтв, народного слова, медичну, а також вищий жіночий заклад виховання.

Усі штати мали об'єднувати державна надбудова, що складалася з Законодавчих зборів та Державної ради, куди входили президент республіки, міністри, прокурор, а також президенти штатів. На цьому рівні мали діяти міністерства фінансів і промисловості, військово-морське, а також міністерство юстиції, чого не було на рівні штатів. Міжнародні відносини здійснювалися б тільки на рівні держави, тут передбачалося міністерство закордонних справ. Окрім означених органів виконавчої влади, проект передбачав міністерство внутрішніх справ, тюремний комітет, посаду державного прокурора. Як і в автономних штатах, у державі мав діяти наглядовий комітет.

Погляди представників Кирило-Мефодіївського товариства щодо перспектив модернізації держави та її інститутів мали велике значення. Рушійною силою історії вони вважали народ, а його інтереси - єдиним критерієм історичної оцінки, що було дуже важливим для усвідомлення основних принципів демократії.

В контексті досліджуваної проблеми особливе забарвлення мали суспільно-політичні погляди члена цього товариства П. Куліша, який, як зазначав Д. Чижевський, "еволюціонував від романтизму до позитивізму, від релігійного світогляду - до культу миротворниці науки, від православ'я до ідеї природної релігії, для усіх людей і народів спільної, від козакофільства до козакофобства". Проте, незважаючи на зазначене, в його творчості головною завжди була ідея України. Пошуки цієї провідної ідеї, "лінії поділу на те, що за Україну і що проти неї, і було ніби основною темою "хитань" Куліша" [325, с. 155].

Соціальну дійсність, П. Куліш поділяв на дві сфери "… в залежності від свого відношення до України: благо і лихо, вороги і друзі, будівники і руйнівники, своє й чуже, святе і "негідь"[326, с. 155]. Цей принцип мислитель поклав в основу з'ясування проблеми сутності людини, яку вважав такою, що складається з "внутрішнього" ("серця") і "зовнішнього".

Постаючи компонентами одного цілого - душі, "серце" і "зовнішнє" завжди знаходяться в суперечності по відношенню одне до одного. Якщо перемагає "внутрішнє" - людина перебуває в постійному духовному зв'язку з батьківщиною, а якщо "зовнішнє" - людина забуває про рідний край.

Так само світ, суспільство та історія, на думку П. Куліша, також об'єднують у собі "внутрішнє" і "зовнішнє". На "внутрішньому" ("серці") формується ідея України, а "зовнішнє" повинно бути відкинуте як шкідливе.

Ідея України повинна базуватись на культурі, історичному надбанні народу. Оскільки "із серця" і "через серце" озиваються до людей історія, крізь сучасність говорить до них минуле. Скільки у нас добра на Вкраїні, писав П. Куліш, і ніхто тому добру ціни не знає, "бо закидана рідна сторона всякою негіддю. Задля відродження культури слід відкинути все "зовнішнє", штучне, і перш за все накинуту народу штучну мову, повернутись до "староруської" мови, яка є "передвічним скарбом" народного "серця".

Щоправда після арешту і вислання за участь у Кирило-Мефодіївському товаристві та каяття перед офіційною владою П. Куліш перебував на державній службі, був російським урядовцем у Польщі, після чого видав роботи "История возникновения Руси", "Козаки в отношении к обществу и государству" та інші твори, в яких були відсутні аспекти правової держави. Опираючись на польські джерела, він піддав критиці козаччину і гайдамаччину, називав їх деструктивними рухами, які були позбавлені державотворчих ідеалів, стверджував, що українці нездатні до самостійного державного устрою, та схвалював факт приєднання України до Росії. Свої погляди щодо нездатності українців побудувати незалежну державу П. Куліш обгрунтовував тим, що ні в минулому, ні в сучасному йому суспільстві не було соціальної страти, яка була б здатною здійснити політичні і організаційні заходи щодо побудови власної незалежної держави.

Перспективним напрямом розвитку суспільства мислитель вважав створення системи національних культурних цінностей.

І. Франко, оцінюючи творчий внесок П. Куліша в розвиток політичної думки України, зазначав, що він був рушієм українського впливу в Галичині. П. Куліш, на думку І. Франка, людина "великої спосібности, великої праці і заслуги, та не тверда власне в тому, чого найбільше треба було для галичан в поглядах на суть національності і на суть цивілізації. Особисті вподоби дуже часто затемнювали у нього програмові справи, абстрактні думки спонукали його забувати про живих людей і їх живі потреби. Доктринер з виглядом реального політика, дилетант-поет з виглядом практичного діяча, дилетант-учений з величезним самолюбством… [327, с. 274]".

Друга половина ХІХ століття ознаменувалась подальшим утвердженням в суспільній думці України ліберальних тенденцій: вимог економічної свободи, обмеження втручання держави в економіку і соціальну сфери; розвитку демократіїї та основної її форми - парламентаризму; створення системи гарантій та забезпечення прав і свобод особи; створення механізмів забезпечення національного суверенітету, верховенства права.

Становленню лібералізму сприяли ідеологічні, політичні, економічні та соціальні чинники. Перш за все, це поширення ліберальних ідей, що утвердились в суспільній свідомості західних суспільств; інтенсивний розвиток еконоіки, загострення соціальних протиріч; поширення робітничого руху і пролетаризація селянства у зв'язку з відміною кріпосництва, а також формуванням буржуазного суспільства.

З другої половини ХІХ століття, інтенсифікація виробничих і обмінних процесів почалась на українських землях, що входили до складу імперії Габсбургів, а в 60 - 80 роки було проведено аграрну, судову і військову реформи, що сприяло промисловому перевороту в Російській імперії [328, с. 10], вплив якої поширювався на 80% українських земель.

Становленню лібералізму сприяли також розширення комунікативних зв'язків, безпосереднє ознайомлення вчених, суспільних і політичних діячів з науковими теоріями, практикою державного будівництва та політичними процесами в країнах Західної Європи, налагодження співпраці між представниками української громади і культури, що жили в підросійській території України та Галичині.

Ліберальні ідеї Заходу давали відповідь на питання про перспективи подальшої модернізації суспільства, сприяли занепаду в підросійській частині України системи народницьких поглядів, стали ідейною основою формування прогресивного соціально-політичного руху на українських землях.

Втім, слід зазначити, що на відміну від західного лібералізму, який опирався на середній клас - основну соціальну силу, що стимулювала формування багатьох інститутів громадянського суспільства, виразником і генератором ліберальних ідей правової держави в України стали представники творчої та наукової інтелігенції.

Не зважаючи на консервативні тенденції в підросійській Україні, супротив ліберальним ідеям з боку офіційної влади, а також несприйняття ідеології лібералізму окремими верствами населення, які вважали його чужим, він поступово утверджувався в українському суспільстві і сприяв становленню політичного плюралізму, формуванню різних соціально-політичних рухів: соціал-демократії, консерватизму, націоналізму, марксизму. В ідеологіях цих рухів ідея правової держави зазнала трансформації - від її подальшого розвитку в теоріях соціально-правової держави як більш досконалої форми політичної організації суспільства - до її заперечення.

Водночас слід наголосити, що на відміну від ліберальної ідеології Заходу, яка була спрямована на формування особливого типу політико-правової культури, головним аспектом якої був індивідуалізм, вітчизняний лібералізм, виокремлюючи людину як основний суб'єкт в системі суспільних відносин і визнаючи її найвищою соціальної цінністю, обстоював ідею громадівства.

Самоврядність громади в межах повноважень, встановлених демократичним законом ідеологами українського лібералізму вважалась провідним чинником втілення суспільного ідеалу правового характеру в соціальну практику.

Принципи демократії, гуманізму, верховенства права, визначення людини найвищою соціальною цінністю, визнання необхідності врівноваження відносин держави і суспільства на засадах правового закону, забезпечення прав і свобод людини, що були основними ідеями лібералізму, знайшли свій подальший розвиток в державно-правових концепціях соціал-демократичного спрямування.

Фундатори української соціал-демократії у своїх філософсько-правових і політичних концепціях пропонували шляхи соціального примирення різних соціальних страт суспільства, механізми усунення соціальних протиріч і чинників загроз соціальній безпеці, а основою і умовою вдосконалення суспільного і державного ладу вважали поступові реформи соціальної, економічної і політичної сфер.

Особливістю вітчизняних теоретичних концепцій соціально-правової держави були два взаємозв'язані компоненти: соціалізація правової держави і здобуття національного суверенітету.

Ми вважаємо, що саме з творчості В. Антоновича, М. Драгоманова, І. Франка, С. Подолинського, М. Павлика, О. Терлецького в філософсько-правовій і політичній думці України починається дослідження сутності та тенденцій подальшої трансформації правової держави у взаємозв'язку з громадянським суспільством, його самоврядних інститутів, обґрунтування ідеї визначення меж втручання держави у справи суспільства, визначення конкретних функцій держави і побудови механізмів забезпечення прав людини.

Умовою і визначальним чинником модернізації суспільства і держави є демократія, стверджував В. Антонович. З державно-правового вчення В. Антоновича розпочалась трансформація вітчизняного лібералізму вбік соціальної демократії, з'ясування перспектив розвитку держави і громадянського суспільства як взаємопов'язаних і таких, що обумовлюють один одного феноменів. Він проводив думку, що український історичний процес від часів Київської Русі є безперервним і цілісним. Провідним в історії розвитку України був громадівський принцип, який увібрав ідеї "широкодіапазонної демократії за активної участі народу, рівних політичних прав і рівності соціальних статусів [329]". В історії розвитку інших слов'янських народів провідними були інші принципи. У поляків, зокрема, це - принцип аристократизму, який веде до боротьби між різними суспільними стратами; у росіян - принцип авторитету державної влади, який сприяв зміцненню і централізації влади царя.

Причому громадівський принцип, зазначав вчений, мав місце фактично у всіх сферах суспільного життя. В сфері політико-владних відносин він знаходив свій вияв у формі віче; в релігійній сфері - в обранні духовенства; в сільських громадах - у формі зборів. Практичне втілення зазначений принцип мав також місце в часи козаччини.

Демократичні форми самоврядування, за вченням В.Антоновича, зберігались в Україні навіть за часів татаро-монгольського нашестя, а також у Литовсько-Польську добу і пізніші часи - до введення Магдебурзького права. Демократичний принцип був притаманний українському народові й в інші часи. Зокрема, боротьбу між українськими козаками і польською шляхтою вчений розглядав як боротьбу за відстоювання громадського (демократичного) і аристократичного (індивідуалістичного) принципів.

Проте громадівські принципи не були запроваджені в соціальну практику після перемоги у війні з поляками не з вини Б. Хмельницького, а у зв'язку з відсутністю високого рівня культури у народу, його неготовністю до політичного життя, відсутністю чітких уявлень про бажаний політичний ідеал.

Відсутністю високого рівня культури пояснював вчений руйнацію гетьманської держави, яка настала у зв'язку з перемогою особистого егоїзму козацької старшини над інтересами громади.

Держава, на відміну від зазначених демократичних інститутів суспільства, за вченням В. Антоновича, повинна відігравати позитивну роль у суспільстві. Перш за все вона повинна бути "справедливою", гарантувати рівні права для всіх громадян. Її влада має розглядатись через призму наявності або відсутності справедливого і неупередженого ставлення до громадян, не зважаючи на їх майновий, національний чи соціальний стан.

Держава є однією з вищих форм народного життя і повинна базуватись на культурі і підтримуватись нею. Державі мають бути притаманні соціальні функції, вона повинна опікуватись проблемами культури. Західні держави, на думку вченого, були інституціями, які одночасно забезпечували матеріальні і моральні цінності суспільства, його добробут і свободи людей.

Трансформація суспільства і держави до більш досконалих їх форм за концепцією М. Драгоманова, можлива у взаємозв'язку з удосконаленням права, за умови зв'язаності держави правом. Держава і право за його концепцією є закономірними явищами, які вникають в процесі розвитку суспільства. Проте вони не є сталими. Всі правові та політичні інститути, а також правовий порядок з часу свого виникнення зазнають постійних змін. Причому їх виникнення - це природній історичний процес, який ніхто не може зупинити. Головним стимулом соціального поступу мислитель називав економічний прогрес.

Ідея про прогрес, зазначав М. Драгоманов, не тільки розбила ідеалізацію минулого і надала можливість спокійніше оцінювати сучасність, але й заставила дослідників історії розвитку народу і людства вникати у внутрішні причини історичних явищ і перемін: культурних, економічних, соціальних, політичних і послабила таким чином поняття про випадковість в історії або приписування особистостям більшого значення, ніж вони мали в дійсності.

Сутністю держави має бути служіння народу, всім його верствам. В державі повинні гарантуватись конституцією і реально забезпечуватись права і свободи народу. Важливим в цьому плані мислитель вважав буржуазний конституціоналізм і законність.

Закон і право М. Драгоманов розглядав як втілення загальної волі народу, волю більшості. Причому така воля може не співпадати з інтересами окремих осіб і груп людей. Закони повинні встановлювати і закріплювати порядок у суспільстві, виключати свавілля чиновників, визначати, гарантувати і забезпечувати особисті права і свободи людей. Всі громадяни, посадовці, законодавці і прості люди повинні бути рівними перед законом. Однією з умов вдосконалення суспільного і державного ладу повинна бути демократизація права, створення можливостей для легальної боротьби народу за свої права і свободи, які не можуть бути відмінені або скасовані ні посадовцями, ні постановами, ні законами. Вони повинні захищатись у судовому порядку.

М. Драгоманов створив концепцію суспільства, що ґрунтується на ідеї асоціації гармонійно розвинених особистостей. Реалізація цього ідеалу, вважав він, можлива за федералізму з максимальною децентралізацією влади та самоврядуванням громад і областей. Він розробив проект конституційного перетворення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу, засновану на праві, започаткував філософію компромісу і консенсусу, був переконаний, що терор і диктатура не можуть бути засобами побудови прогресивного суспільно-політичного ладу. У його проекті передбачався новий устрій держави на засадах політичної свободи, яка гарантуватиме права людини і громадянина, скасування тілесних і смертної кар, недоторканність житла, таємність приватного листування, свободу слова, друку, совісті й віросповідання.

У концепції правової держави М. Драгоманова передбачалось запровадження принципу поділу влад. Законодавча влада мала належати двом думам - державній і союзній. Причому навіть монархічна форма правління не викликала побоювань у мислителя, оскільки вона мала бути поставлена в жорсткі рамки права і законності. Тому главою держави міг бути імператор з успадкованою владою чи обираний голова Всеросійського державного союзу. Глава держави призначав міністрів відповідальних перед обома думами.

Разом із державною ланкою влади на місцевому рівні передбачалося самоуправління: громадське (в містах і селах), волосне, повітове та обласне. Самоуправління репрезентували сходи і збори, яким були підзвітні всі посадові особи, крім суддів. На рівні міст, волостей, повітів та областей обиралися думи, а з їхнього складу - управи.

До функцій обласних дум та їхніх управ мали бути віднесені вирішення питань місцевих соціальних проблем, питання благоустрою, нагляд за економічною діяльністю, організацією освіти, а також інші соціальні питання. Зносини місцевих органів самоуправління з загальносоюзними, зокрема з міністрами мали регулюватися законодавством, а суперечності між ними - розглядатися Верховним судом.

До третьої гілки влади - судової, окрім Верховного суду (сенату), мали входити судові палати обласних, повітових і міських дум, а статус суддів визначатися законом. Членів Верховного суду пропонувалось призначати довічно главою держави.

З концепції правової держави М. Драгоманова в політичній думці України почалось чітке вирізнення її соціального аспекту. Його основою є імператив соціальної справедливості. Згідно з цим національне визволення він розглядав у взаємозв'язку з соціальним, а свій вклад як вченого і громадського діяча вбачав, як зазначав І. Лисяк-Рудницький, "у рішучому пов'язанні української визвольної програми з сучасними західними демократично-ліберальними та соціалістичними рухами, не нехтуючи притому з українських традицій…тим, що згідно з духом європейського прогресу [330, с. 590]".

Дві лояльності - національну ("служіння інтересам свого народу") та соціалістичну ("вірність загальнолюдським, поступовим, гуманним ідеям") відстоював у своєму вченні про правову державу, яка забезпечує соціальну рівність і справедливість у суспільстві І. Франко. З виникненням приватної власності, стверджував він, виникає і держава з притаманними їй апаратами управління і примусу. Філософ був прибічником ідеї про те, що політичні інститути, політика і право випливають з економічних відносин, які панують у суспільстві. Відносно цього він зауважував, що цивільне право, а деякою мірою і кримінальне, базуються на існуючому соціальному устрої.

І. Франко був категоричним противником необмеженої монархії, уважав, що людина споконвіку прагне єдиної мети - щастя. А щоб досягти цього, треба змінити суспільний лад - монархію, де не тільки діла, а й думки та прагнення кожної людини пригноблюються "машиною темного царства". Так само засуджував він державу, де панувала експлуатація людини. Новий устрій суспільства, за І. Франком, можливий за допомогою народної революції, під якою він розумів низку модернізаційних чинників: культурних, наукових і політичних, які змінюють усі основи й попередні поняття і скеровують розвиток народу в інший бік.

Політичним ідеалом І. Франка була соціалістична держава. Проте в його уяві зміст поняття соціалізму не співпадав зі змістом даного поняття, як його розуміли засновники цього державно-правового вчення. Зокрема він зазначав, що Марксова доктрина, "в якій не зважаючи на її мниму свободолюбність, у основі лежить ідея деспотизму та поневолення не тілько тіл, але ще більш душ і думок людських". Запропонована Марксом "програма державного соціалізму аж надто пахне державним деспотизмом та уніформалізмом, що проведений справді в життя міг би статися великою гальмою розвою або джерелом нових революцій [331, с. 86]".

Втім, необхідно наголосити, що з кінця ХІХ століття в деяких теоріях соціально-правової держави в Україні стає все відчутнішим вплив марксизму. Одними з перших популяризаторів марксизму в Україні були М. Зібер та С. Подолинський. З цього часу в зазначених теоріях почав утведжуватись, так званий, "український дуалізм", з одного боку - це пропагування національної ідеї, виборювання інтересів свого народу; з іншого - визнання соціалістичної ідеї як перспективи і умови модернізації суспільства і держави, втілення в практику загальнолюдських гуманістичних цінностей.

З цього приводу в російській офіційній пресі зазначалось, що представники українського ліберального напряму в одній кишені носять писання батька Тараса (Шевченка), а в другій - "Капітал" К. Маркса [332, с. 124].

Вдосконалення держави і права, "вирівнювання" соціальних нерівностей та усунення їх першопричин були основними проблемами, якими опікувався у своєму вченні С. Подолинський, світогляд якого зазнав трансформації від народництва в бік радикального соціал-демократизму з відтінком утопічного соціалізму.

Як і засновники марксизму, він переконував, що закріплення встановленого порядку в державі, права приватної власності та соціальної нерівності здійснювалось за допомогою законодавства. Закріплення приватної власності на землю, на думку С. Подолинського, є законодавчим закріпленням основ всякої несправедливості. Мислитель стверджував, що з ліквідацією приватної власності зникнуть всі види злочинів, оскільки саме вона є їх першопричиною.