Соціально-правова держава: сутність, проблеми політичної модернізації

Як свідчать результати дослідження, багато в чому суперечливі, місцями еклектичні програми українських політичних партій початку ХХ століття стали основою програм практичних дій перших урядів України, значна частина складу яких належала до соціалістичних партій.

Навіть до складу уряду Гетьманської держави П. Скоропадського, яка за формою правління, як зазначає О. Мироненко, була буржуазно-поміщицькою монархією з диктаторськими повноваженнями гетьмана [374, с. 586] входили 4 соціалісти, а також 5 представників Українського Національного Союзу, очолюваного соціалістом В. Винниченком.

Необхідно зазначити, що як програми партій, так і урядів багато в чому були проявом суб'єктивного розуміння їх лідерів сутності та перспектив демократичного соціалізму. В одних випадках основою такого розуміння були спроби примирення моделей державного розвитку К. Маркса і М. Драгоманова, в інших - різне бачення форми державного устрою України, ще в одних - визнання пріоритетним національного питання. Відмінним також було бачення перспектив розвитку інституту власності на землю та шляхів здійснення аграрної реформи.

Давалася взнаки відсутність належної уваги теоретичному компоненту політичної модернізації. Ґрунтовне дослідження змісту розглянутих політичних і правових документів дає підстави дійти висновку, що в них лише частково використані наукові розробки вітчизняних та зарубіжних вчених щодо перспектив побудови соціально-правової держави. Саме цим, на наш погляд, можна пояснити відсутність в зазначених програмах термінології, що застосовувалась в наукових розробках з цієї проблеми, а також в програмах західної соціал-демократії та нормативно-правових актах країн, в яких мав місце досвід юридичного закріплення аспектів правової і соціальної державності.

Піддані аналізу програми, за своїм змістом, передбачали питання тактики, а не стратегії, в них є відчутними намагання пристосувати соціалістичне вчення до нестабільної української дійсності.

Політичній свідомості більшості соціалістів-урядовців, як зазначає О.Дергачов, було притаманне переконання, "що соціалізм - це просто поширення демократії на сферу економіки. Спершу треба встановити громадські права за так званою моделлю "буржуазної демократії", а тоді з підтримкою трудящої більшості населення забезпечити працюючих через розподіл економічних благ від багатшої меншини до бідних та усуспільнення засобів виробництва [375, с. 12]".

Необхідно також зазначити, що ідеї державної модернізації набували свого відтінку в свідомості різних соціальних верств суспільства, яке складалося з 80% сільського україномовного населення, української інтелігенції та російськомовного пролетаріату і військових. Відповідно вони підтримували різні напрями революції та різні владні інституції: суто українські державні утворення - Українську Центральну Раду та Генеральний Секретаріат, Гетьманат, Директорію, які стрімко змінювали одна одну, - чи народжені в Росії революцією 1905 року і модернізовані згідно більшовицької ідеології в 1917 році Ради Робітничих і Солдатських депутатів.

В умовах двовладдя (створення Української Народної Республіки проголошено ІІІ Універсалом Української Центральної Ради 7 листопада 1917 р., а Української Соціалістичної Республіки - 11 грудня 1917 р. на І Всеукраїнському з'їзді Рад) і розчарування діяльністю перших урядів України, ідеї рівності, справедливості та експропріації землі і засобів виробництва поміщиків і капіталістів, що пропагувались представниками Рад, приваблювали бідніші верстви населення.

Центральна Рада стала відображенням ідеологічної строкатості українського суспільства. З 822 осіб, що увійшли до складу Центральної Ради були делегати: Всеукраїнської Ради Селянських депутатів - 212; Всеукраїнської Ради Військових депутатів - 158; Всеукраїнської Ради Робітничих депутатів - 100. Депутати загальних рад робітничих та солдатських - 50; українських соціалістичних партій - 20; російських соціалістичних партій - 40; єврейських соціалістичних партій - 35; польських соціалістичних партій - 15; міст і губерній, обраних на селянських, робітничих і загальнонаціональних з'їздах - 84; представників професійних, просвітніх, економічних та громадських організацій і національних партій - 108 [376, с. 467].

Зазначене дає нам підстави дійти висновку, що політико-правові документи Української Центральної Ради щодо визначення основ державного і суспільного ладу були суперечливими і непослідовними, а їх правовий і соціальний компоненти - не системними. Проголошуючи Українську Народну Республіку "самостійною, від нікого незалежною, вільною, суверенною" державою водночас ставилось завдання "додати допомоги місцевим самоврядуванням ради робітничо-селянських і солдатських депутатів" [377, с. 103], які репрезентували революційну владу більшовиків.

Суперечили основним засадам становлення правової держави і громадянського суспільства рішення про підпорядкування (з квітня 1918 р.) основного інституту громадянського суспільства - місцевого самоврядування Міністерству внутрішніх справ, а також вимоги щодо зміцнення адміністративно-владних відносин Української Центральної Ради по відношенню до самоврядних органів.

В універсалах Української Центральної Ради, які за змістом і юридичною технікою є радше програмами політичної діяльності, а не джерелами права, правовий і соціальний аспекти державності викладені лише фрагментарно. Головними завданнями в них були визначення статусу України в складі федерації, її стосунків з Тимчасовим урядом Росії (І та ІІ Універсал), а також визначення форми держави України та процедура зносин Української Народної Республіки з органами влади РСФРР.

Втім діяльність Української Центральної Ради справила позитивний вплив на розвиток деяких умов становлення правової держави. Перш за все - це розвиток ідей та практичне становлення визначальної форми демократії - парламентаризму, визнання народу єдиним джерелом влади, який на своїй землі має сам порядкувати своїм життям, запровадження принципів законності, гуманізму, визнання людини вищою соціальною цінністю, а забезпечення її прав і свобод метою суспільного переустрою. Основні аспекти правової держави соціального характеру конкретніше були викладені в Конституції Української Народної Республіки, прийнятій Українською Центральною Радою 29 квітня 1918 року, яка головним завданням держави визначила забезпечення права і охорони вільностей, культури і добробуту своїх громадян. Україна проголошувалась парламентською, унітарною, самостійною і незалежною державою, суверенне право в якій належить народу і здійснюється через представницький законодавчий орган.

Конституція запроваджувала систему стримувань і противаг між органами законодавчої (Всенародні збори), виконавчої (Рада Народних Міністрів) та судової (Генеральний Суд) влад, єдине громадянство, гарантувала право створювати органи самоврядування: виборчі Ради і Управи громад, волостей і земель, національні союзи які разом з органами місцевого самоврядування мали забезпечувати право на національно-персональну автономію.

Органам місцевого самоврядування, а також виборцям (за умови збору 100 тисяч підписів) конституцією надавалося право законодавчої ініціативи у Всенародних зборах. Зазначимо, що таким правом наділялися також президія законодавчого органу, "поодинокі фракції, зареєстровані Всенародними зборами, 30 народних депутатів та Рада Народних Міністрів УНР.

Мандат народних депутатів, що обирались один від ста тисяч виборців загальним, вільним, рівним, безпосереднім, тайним і пропорційним голосуванням був імперативним: всенародні збори могли бути розпущені за певних умов, у тому числі на вимогу трьох мільйонів виборців.

У конституції УНР закріплювався проголошений ІІІ Універсалом Української Центральної Ради принцип національно-персональної автономії право на самостійне облаштування свого національного життя, що здійснюється через органи Національного Союзу, влада якого шириться на всіх його членів, незалежно від місця і поселення в УНР.

У розділі Конституції "Права громадян України", викладені основні громадянські та політичні права, встановлена заборона їх обмеження та скасування. Втім, як свідчить аналіз, соціальні та економічні права громадян Конституцією не передбачені. Поза межами правового регулювання залишились інститути громадянського суспільства: політичні партії, громадські об'єднання, рухи, не передбачена можливість їх участі в управлінні суспільними справами.

В Основному законі відсутні також засади соціальної політики держави, її економічні та соціальні функції щодо вирішення завдань по досягненню високого рівня "культури й добробуту громадян" - основних якісних ознак соціальної державності, про що йшлося в статті 1 розділу І Конституції.

Суперечили загальнолюдським, а також принципам правової соціальної держави норми статті 71 Основного закону щодо складання іменних списків осіб різних національностей, які в сукупності складають національний кадастр, який публікується.

Із зазначеними розділами Конституції УНР могли конкурувати норми правових актів Гетьманату, які визначали громадянські та основні політичні права, надавали громадянам "право гуртувати громади і спілки", "робити зібрання в межах, не шкідливих законам" [378, с. 118], гарантували право приватної власності, визначали її "фундаментом культури і цивілізації", встановлювали механізми оплатного відлучення землі "від великих власників, для наділення земельними участками малоземельних хліборобів", проголошували "свободу торга, … приватного підприємництва і ініціативи", окремо виділяли права "робітничого класу", які мали "твердо забезпечуватись" [379, с. 116]. Значна увага приділялась питанням утвердження принципу законності, підвищенню ролі права в регулюванні суспільних відносин і закону в системі нормативно-правових актів. Прийняті і не оприлюднені закони вважались такими, що не набули чинності.

Запроваджувалась процедура контрасигнації, характерна ознака правової держави і елемент системи стримувань і противаг: підзаконні нормативно-правові акти, що видавались гетьманом, мали візуватись відповідними міністрами.

Окрім цього ще деякі аспекти державності правового і соціального характеру знайшли практичне втілення за гетьманату П. Скоропадського. Була здійснена судова реформа, підготовлений проект земельної реформи, а земельний закон, схвалений урядом, відомим правником Х. Лебідь-Юрчиком був названий "подібним тільки до земельних законів найдемократичніших країн у цілому світі [380, с. 516]".

Досягнуто певних успіхів у економічній, соціальній, і культурній сферах суспільства: запроваджено грошову систему, засновано банки, налагоджено транспортну інфраструктуру; засновано Українську Академію Наук, Національну бібліотеку, декілька театрів; налагоджено видавничу справу.

Натомість соціалісти, які організували повстання проти гетьманату і очолили Директорію (В. Винниченко, С. Петлюра, А. Макаренко, Ф. Швець, П. Андрієвський), перебуваючи в постійних суперечках не спромоглися здійснити заходи з реалізації проголошеного в програмах своїх партій суспільного ідеалу, поклавши в основу практичної політики так званий "трудовий прнцип" який затьмарив ідею правової соціальної держави, спричинив дискусію щодо поняття "народ" і сприяв трансформації політико-правових поглядів чільників Директорії від соціального реформізму до радикального марксизму.

"У проводі, - зазначає Н. Полонська-Василенко, - не було певної думки - ні політичної, ні соціальної. Провід хотів задовольнити всі вимоги "трудящих мас". Більшість його стояла за радянську плятформу, за союз з большевиками проти Антанти. Це були: В. Винниченко, В. Чеховський, М. Шаповал, разом з колишнім президентом М. Грушевським. Друга частина, яку підтримував С. Петлюра, була за спільну дію уряду з Антантою проти большевиків [381, с. 518]".

Відповідно до "трудового принципу", що був покладений в основу ідеології державного будівництва, органи центральної влади мали утворюватись Конгресом трудового народу, який формувався виключно з делегатів від робітників, селян і "трудової інтелігенції". Органами влади на місцях мали стати Трудові ради селян, робітників та "трудової інтелігенції".

Як Трудовий Конгрес так Трудові ради були органами обмеженого представництва, оскільки права обирати і бути обраним до них позбавлялись не лише капіталісти і поміщики, але й вся інтелігенція: науковці, педагоги середніх шкіл, лікарі, адвокати та інші представники цих верств суспільства, які не обслуговували безпосередньо робітників і селян.

Саме Трудовий Конгрес мав успадкувати владу від тимчасового органу верховної влади - Директорії і виконувати роль парламенту, а до цього законодавча функція залишалась за нею, виконавча - за створеною нею Радою Народних Міністрів. Втім нормативно-правові акти щодо державного устрою, юридичного забезпечення суспільних змін нечітко визначали роль в цьому процесі і повноваження Директорії та інших органів держави, приділяли значну увагу питанням військового будівництва і за змістом не відповідали багатьом принципам правності, не приділяли належної уваги забезпеченню прав і свобод людини, розвитку інститутів громадянського суспільства, соціального аспекту держави.

Втраті системності теоретико-ідеологічних цінностей соціально-правової держави сприяли нестійкі світоглядні позиції делегатів Трудового Конгресу. Навіть серед делегатів від партії соціалістів-революціонерів, членів яких у Конгресі було найбільше, виникло три різновекторних ідейних течії. Лише одна з них залишалась на платформі демократичного соціалізму, інші дві: течія "боротьбістів" підтримувала ідею радянської влади, а ще частина делегатів від цієї партії на чолі з М. Грушевським та М. Шаповалом пропонувала передати владу Трудовим радам селянських і робітничих депутатів.

Таким чином модель соціально-правової держави все більше "розмивалась" і не стала домінантою політичної культури лідерів політичних партій і керівників органів держави. В українському суспільстві була відсутня єдина політична сила, яка змогла б об'єднати народ на реалізацію цього суспільного ідеалу, що формувався в деяких країнах Заходу. У чільників політичних партій і урядовців не вистачило толерантності і політичної волі у визначенні головних напрямів формування механізмів соціально-правової держави, створення умов для розвитку інститутів громадянського суспільства.

На відміну від соціалістів-урядовців Веймарської республіки, міжвоєнної Австрії та Другої Речі Посполитої, які поступились партійними і особистими амбіціями і основні зусилля спрямували на подальше демократичне реформування державних і суспільних інститутів, створення механізмів юридичного забезпечення реформ, свідомість вітчизняних чільників соціалістичних партій і урядів була занадто вражена бажанням швидкої побудови соціалізму, чого не можна було досягти у зв'язку з тим, що "демократія прийшла до народів, просто не готових до її сприйняття [382, с. 17]".

Спроби реалізувати таке бажання здійснювались на фоні нехтування чинників загроз соціальній безпеці суспільства, небезпеки втрати культурних цінностей, які можливі в умовах насильницької зміни форм держави, фактичної підтримки ідеї надзаконного перерозподілу власності: експропріації матеріальних цінностей багатих біднішими верствами населення, що ще більш стимулювало розкол суспільства і компрометувало ідею соціально-правової держави.

Соціал-демократам, які прийшли до влади в країнах Заходу, цього вдалось запобігти вживаючи заходи з підвищення освіти й масового добробуту, через програми соціального регулювання.

Після утворення СРСР репродукування в Україні ідей демократичного соціалізму як системи теоретико-ідеологічних цінностей соціально-правової державності припинилось.

Вітчизняні науковці Т. Бондарук, О. Волошенко, О. Мироненко, І. Музика, Л. Снісаренко, І. Усенко, В. Чехович у своїй фундаментальній праці зробили спробу зясувати особливості правової ідеології і позитивного права на етапі становлення тоталітаризму [383]. Втім в плані нашого політологічного дослідження вважаємо за доцільне зясувати тенденції згортання досліджень соціально-правової держави як результату зміни політичного ідеалу. Значною мірою це зумовлено тим, що частина українських соціалістів увійшла до партії більшовиків повністю поділяючи ідеологію марксизму, інша - створила націонал-комуністичний напрям, вірячи, що "відродження української нації в національній сфері, як зазначав В. Винниченко, йшло й йтиме в гармонії з соціальним визволенням……з усіх режимів, які можуть бути на Вкраїні, найповніше може забезпечити національне відродження нашого народу режим національно-української радянської соціалістичної влади.

Втім не слід перебільшувати значення націонал-комунізму в історії розвитку української державності, що має місце в наукових публікаціях Г. Дичковської [384, с. 6], оскільки в його світоглядних лабіринтах ідея соціально-правової держави була зведена нанівець.

Фундатор цього ідеологічного напряму М. Скрипник, один з організаторів Комуністичної партії України, у промові на ХІ з'їзді РКП (б), полемізуючи зі своїми опонентами, повернув до життя інтерпретовану ідею українських соціалістів про те, що Україна є самостійною в межах радянської держави. "Ми даємо можливість трудящим у нас, - зазначав він, - на радянській території, повністю розвивати всі свої здібності і, незалежно від національності, задовольняти їхні національні потреби [385, с. 921]".

Піддаючи сумніву гасло "єдиної неподільності Росії", М. Скрипник зазначав, що питання майбутнього України "…цілком визначене…як і щодо інших радянських республік". Тому…тенденція до ліквідації тої державності робітників і селян, здобутої силою робітників і селян цієї країни" не має перспектив. "Нова вільна робітничо-селянська Росія, зазначав він, - це є нашим шляхом".

М. Скрипник закликав Центральний комітет комуністичної партії більшовиків в цьому питанні "…провадити тверду, певну лінію", щоб зірвати намагання певних елементів, які працюють у владних органах і мають на меті обмежити суверенітет інших народів, що увійшли до радянської держави. Торкаючись у широкому плані питання про взаємовідносини розвинених і відсталих країн він зазначав, що лише радянська влада, влада пролетаріату й селянства, може розв'язувати ці питання. Причому партія тримається тої самої лінії, себто партія залишається представником звільнення всіх трудящих мас по всій земній кулі, вона є іскрою, що її кидають у пороховий льох сходу, всіх колоніяльних країн.

Принципи правності суспільного життя у поглядах націонал-комуністів не визнавались. М. Скрипник, зокрема, відстоював ідею приведення позитивного законодавства у відповідність до постулатів пануючої ідеології, створення системи законів, у яких мало б місце об'єднання принципів революції з принципами законності. Причому законність розумілась як "підпорядкованість існуючим формам революційного життя, уведення життя у певні рамки законів, утворених революцією [386, с. 923]".

Право, що створювалось в цей час залишало поза увагою інтереси особи, натомість гарантуючи інтереси держави і партії, що прийшла до влади. Ідея революційної законності, за вченням М. Скрипника, має бути вкорінена в "свідомість кожного радянського робітника", який повинен усвідомлювати, "що він є агент Радянської влади, захищає інтереси робітничого класу і селянства й повинен підлягати законам влади робітників і селян, …якнайуважніше стежити за тим, щоб виконувати волю всього класу, а не тільки задовольняти окремі групові або місцеві інтереси. Законам була відведена роль забезпечення революційного порядку, а головним принципом права стала "революційна правосвідомість".

Щоправда більш опозиційними по відношенню до офіційної державно-правової доктрини були погляди М. Хвильового. Його творчість пронизана ідеєю незалежної Української держави, підвищенням її ролі в розвитку цивілізації.

В цьому плані одним з головних аспектів його системи поглядів була відмова від орієнтації в державному і культурному будівництві на Росію.

Пропагуючи цю ідею, М. Хвильовий зазначав, що українська культура в своєму розвиткові повинна бути орієнтованою на західноєвропейську, а її творцями мають бути не робітники і селяни в своїй масі, як це визначалось у більшовицькому вченні, а їх талановиті представники. Це важливо ще й тому, що "українська інтелігенція відчуває, що в масі вона не здібна побороти в собі рабську природу, яка північну культуру завжди обожнювала і тим не давала можливості Україні виявити свій національний геній [387, с. 241]". Він закликав раз і назавжди покінчити з контрреволюційною (по суті) думкою будувати на Україні російську культуру, відмовившись водночас від "зоологічного націоналізму".

Націонал-комуністичні погляди В. Шахрая, О. Шумського, А. Крушельницького можна вважати останньою в історії політичної думки України спробою примирити ідею демократичного соціалізму з марксизмом.

Для їх націонал-комунізму було характерним усвідомлення невідповідності між ідеальною та практичною більшовицькою програмою державно-правового будівництва; розуміння відмінності між сутністю більшовизму та ідеєю соціалізму; визнання реальності факту міжнаціональної боротьби, в тому числі між пролетаріатом; формування нового суспільного ідеалу, сутністю якого є ідея національного соціуму, який внутрішньо організований за законами соціальної справедливості (соціалізму).

Висновки до розділу

Узагальнюючи викладене в розділі, необхідно зазначити, що становлення ідей державності правового і соціального характеру в українському суспільстві, а також процес їх концептуального оформлення необхідно досліджувати в контексті розвитку європейських теорій модернізації з урахуванням низки політичних, економічних, соціальних чинників, зміст і характер яких значною мірою визначався входженням українських земель до різних державних утворень.

Інтегруючим чинником системи поглядів та ідей щодо модернізації суспільства і держави була ідея звільнення України від національного гноблення і створення незалежної соборної держави, суспільне життя в якій ґрунтується на праві, поважається закон і шанується людина.

Систематизація поглядів щодо вдосконалення суспільства і держави була започаткована в українських землях в часи Реформації, а їх концептуальне оформлення розпочалось узагальненням ідейних і практичних надбань військової аристократії періоду козацької держави.

Ідеї обмеження абсолютизму та аспекти державності правового характеру, запропоновані в "Пактах і конституціях законів та вольностей війська запорозького" знайшли підтримку і дальший розвиток у творчості представників української Просвіти, а також учасників громадських об'єднань в першій половині ХІХ ст. в їх проектах вдосконалення держави на засадах закону, рівності та справедливості.

У творчості вітчизняних мислителів цього періоду мало місце критичне переосмислення надбань світової теоретичної думки, а наукові і прогностичні компоненти їхніх концепцій щодо перспектив модернізації суспільства і держави будувались з урахуванням особливостей та тенденцій розвитку суспільних відносин, що мали місце в позбавленій державності Україні.

Репродукування ідей правової держави та громадянського суспільства сзумовивв ліберальний рух, який поступово утверджуючись в українському суспільстві сприяв становленню політичного плюралізму, формуванню різних соціально-політичних рухів: соціал-демократії, консерватизму, націоналізму, марксизму, в ідеологіях яких ідея правової держави зазнала дальшої трансформації - від її подальшого розвитку в теоріях соціально-правової держави як більш досконалої форми політичної організації суспільства до її заперечення.

На початку ХХ ст. в політичній і правовій думці України було завершене дослідження сутності соціальної держави як наступниці правової, "держави будучини", яка забезпечить соціальну справедливість. Ідея такої держави була сприйнята багатьма суб'єктами політичного процесу і стала суспільним ідеалом багатьох політичних партій соціал-демократичного спрямування, але вітчизняна модель такої держави була окреслена недостатньо чітко.

Розділ 5. Теоретичні та практичні проблеми розбудови МЕХАНІЗМУ соціально-правової держави в сучасній Україні

5.1 Проблеми та перспективи вдосконалення органу загальнонаціонального представництва та інституту глави держави

Об'єктивно оцінюючи суперечливий реформаційний процес українського суспільства, слід зазначити, що закріплення в Основному Законі положень, що Україна є демократичною, соціальною, правовою державою, а людина найвищою соціальною цінністю, права і свободи якої гарантуються державою попри все стало визначальною політико-правовою подією в становленні державності, початком нового етапу модернізаційного процесу, який повинен ґрунтуватися на засадах демократичних гуманістичних цінностей, згідно яких добробут громадян, створення правових механізмів забезпечення і реалізації комплексу прав людини і умов для всебічного і вільного її розвитку мають стати основою політики держави, головним напрямом її діяльності.

Конституція України ствердила та юридично оформила факт існування суверенної держави; визнала первинність прав і свобод людини, підпорядкованість всієї діяльності держави їх підтримці і захисту; визначила головні засади організації державного і суспільного життя, форми і засоби здійснення народовладдя, систему демократичних прав і свобод людини і громадянина та їх гарантії.

Втім вплив конституційно-правових норм на суспільні відносини і, в першу чергу, на такий їх різновид як політико-владні відносини, які є відображенням сутності держави і політичного режиму, а також показником якісної і кількісної участі народу в управлінні суспільними справами, не набув динамізму, а лише створив передумови для розвитку інститутів громадянського суспільства, правового і соціального аспектів державності.

Суперечливі результати реалізації конституційних положень щодо формування в Україні основ громадянського суспільства і відповідної йому демократичної державності правового та соціального характеру, перманентне протистояння політичних сил і системні кризові явища в політичній, соціальній та економічній сферах підвели громадську думку до розуміння необхідності здійснення корекції Основного Закону, створення більш дієвого юридичного механізму, який би забезпечив ефективне функціонування його норм.

Внесені у грудні 2004 року зміни до Конституції України певною мірою демократизували механізм держави, припинили тенденції етатизму, що мали місце впродовж останніх десяти років, зменшили можливість суб'єктивного впливу глави держави на політичні процеси.

У результаті зазначених змін зазнали корекції зміст форми правління та її сутність. В Україні запроваджено дуалістичний парламентаризм (з аспектами парламентського міністеріалізму), ознаками якого є: баланс законодавчої та виконавчої влад, верховенство парламенту, формування уряду коаліцією партій, представлених у законодавчому органі влади, політична відповідальність уряду перед Верховною Радою, зменшення преференцій Президента щодо виконавчої влади.

Втім при внесенні зазначених змін не повністю були враховані стан і тенденції перехідного суспільства, перспективи його переустрою згідно визначених орієнтирів. Політичне протистояння, що мало місце у тогочасному суспільстві, стало перешкодою для врахування всього спектру політико-правових поглядів, сприяло поспішності прийняття відповідного закону та його неконсенсуальності.

Проблема, на наш погляд, вирішена лише частково, оскільки зазначені зміни спрямовані, в основному, на уточнення юридичного статусу, повноважень і порядку формування окремих елементів механізму держави. Залишилась невирішеною низка проблем з подальшої оптимізації системи стримувань і противаг, узгодження організаційної структури органів держави та їх співвідношення, визначення їх функцій у державному механізмі.

Практика державного будівництва в самодостатніх суспільствах, а також труднощі, що мають місце в Україні у зв'язку з реалізацією конституційних положень щодо формування засад демократичної держави правового і соціального характеру, актуалізують проблему побудови сучасного механізму такої держави, здатного реалізувати її завдання щодо забезпечення політичного і правового впорядкування життя суспільства на принципах верховенства права, справедливості та гуманізму, рівних умов для досягнення певного рівня добробуту всіма його членами, усунення соціальних загроз, здійснення комплексу захисних функцій для громадян, що цього потребують, створення відповідних умов розвитку громадянського суспільства.

Відомо, що напрями суспільного реформування визначають домінуючі в ньому політичні сили, але проводять у життя свою політику ці сили саме через державу, через публічну владу. Якщо ідея тієї чи іншої реформи залежить від якості пануючих у суспільстві сил (та їх боротьби з опозиційними силами), то реалізація даної ідеї, як наголошують М. Михальченко, О. Мороз [388, с. 7; 389, с. 6], визначальною мірою залежить від якості держави, від її апарату та характеру організації публічної влади. Тому всілякі докорінні зміни в суспільстві необхідно починати з перетворень інститутів влади, щоб використати політичні важелі для економічних та інших реформ. Найважливіше місце в системній трансформації суспільства, зазначають у своєму дослідженні В. Цвєтков, І. Кресіна, А. Коваленко посідають інституційні реформи [390, с. 22].

Рівень актуалізації проблеми побудови ефективного державного механізму підвищується у зв'язку з тим, що він відіграє провідну роль в політичній системі перехідного суспільства. В умовах слабких демократичних традицій, відсутності належного рівня політичної та правової культури населення, інститутів соціального контролю за владними органами він може здійснювати різнопланові впливи на трансформаційний процес: як позитивні так і негативні, сприяти прогресу або стримувати його, використовувати політичну владу для вирішення корпоративних бізнесових інтересів, незаконного перерозподілу власності, маніпулювання суспільною свідомістю тощо.

Окрім цього, перехідний стан кожного суспільства, й українського зокрема, навіть за умови конституційного визначення орієнтирів модернізації, створює умови для альтернативних варіантів побудови держави нової якості, вибір яких, в умовах недостатньої структурованості громадянського суспільства і традиційної надії народу на владу, здійснюється, як правило, органами держави.

У зв'язку з зазначеним у перехідному суспільстві має місце домінування виконавчо-розпорядчої влади в системі поділу державних влад, що випливає з її характеру, як найбільш мобільної й здатної до швидкої концентрації та ефективного використання матеріальних, фінансових та інших ресурсів. Своєю чергою, це може призводити до порушення паритету між органами держави і, як зазначає М. Марченко, "підвищення ролі суб'єктивного фактора в розвитку держави… [391, 233]", певного обмеження функціонування демократичних інститутів, порушення прав і свобод людини і громадянина.

Тому перед суспільством, що обрало за мету побудову демократичної, правової, соціальної держави, на наш погляд, стоїть чотири групи взаємопов'язаних завдань які мають бути вирішені.

Перш за все, це системна перебудова державного механізму та його складових - органів держави, зміна його змісту, сутності, функцій; по-друге, здійснення структурних економічних реформ, формування зорієнтованої на визначений Основним Законом суспільний ідеал соціальної політики держави; по-третє, обмеження держави правом, створення правових механізмів розвитку місцевого самоврядування та інших інститутів громадянського суспільства; і четверте, створення ефективного юридичного механізму захисту прав людини.

Виділяючи серед першочергових завдання побудови ефективного механізму соціально-правової держави, мається на меті виключити регресивні тенденції трансформації українського суспільства: одержавлення суспільного життя, системну корупцію у владних органах, стримування розвитку самоврядності регіонів і всебічне сприяння розвиткові інститутів громадянського суспільства, правового і соціального аспектів держави та її подальшій модернізації.

Як свідчить дослідження державотворчих процесів в суспільствах соціальної демократії, зміна сутності держави, перехід її до нової якості може відбутись лише за умови системних, цілеспрямованих, юридично забезпечених змін в економічній, соціальній, культурній сферах суспільного життя, а також в політичній особливу роль в якій відіграє державний механізм - система органів, які виконують завдання держави і реалізують її функції.

Тому серед різновидів модернізації якісна перебудова державного механізму, "політична модернізація, - як стверджує В. Горбатенко, - є важливим показником спроможності політики сприймати зміни, інновації, гнучко реагувати на виклик часу. Вона характеризується здатністю виступати основою і гарантом не лише політичної, а й соціальної стабільності [392, с. 8]".

Державний механізм є вирішальним засобом здійснення будь-яких реформ, реалізуючи призначення демократичної, соціально-правової держави, в межах повноважень визначених законом для кожного його органу шляхом нормативного регулювання, організаційно-розпорядчої діяльності, а також примусу має створювати умови для реалізації прав і свобод громадян, надання їм соціальних послуг, забезпечувати соціальну безпеку. Втім в сучасних дослідженнях проблема соціальної безпеки не розглядається в контексті функціонування державного механізму та його ролі в здійсненні заходів з усунення чинників загроз соціальній безпеці.

Зазначені дослідження направлені в основному на з'ясування економічних, інформаційних, екологічних тощо небезпек, що не дає повного уявлення про ґенезу і сутність загроз соціальній безпеці в цілому, ускладнює вироблення дієвих механізмів щодо усунення чинників загроз, які мають місце у перехідному суспільстві. На наш погляд, багато в чому загрози і небезпеки в зазначених сферах є похідними, вторинними, наслідком політичних рішень, що приймаються в структурах державного механізму і можуть бути результатом дій чи бездіяльності певних суб'єктів суспільних відносин, відповідних державних владних інститутів, їх посадових осіб, відсутності або недосконалості правового регулювання окремих сфер суспільних відносин, на чому ми наголошували в попередніх дослідженнях [393, с. 54].

Слушним у цьому плані є зауваження В. Сіренка, що "організація сучасного суспільства в своїй системній цілісності викликає багато критичних зауважень, які ґрунтуються на тому, що покликана усувати протиріччя суспільного розвитку, організація часто сама їх створює, підводячи суспільство не до впорядкованості, а до хаосу, руйнування цілісності [394, с. 90]".

Тому не можна погодитись з позицією представників офіційної влади, які визнають тільки економічні небезпеки і пояснюють їх наявність системною кризою, що має місце в Україні.

Зазначене дає підстави говорити про необхідність дослідження аспектів безпеки більш високого рівня соціальної, а також однієї з найважливіших її підсистем - політичної безпеки, оскільки саме в сфері політики формуються орієнтири внутрішнього і зовнішнього функціонування держави, програми суспільного розвитку, виробляються механізми їх реалізації, приймаються відповідні рішення, які можуть сприяти прогресу або стримувати його, викликати негативні наслідки, конфлікти і небезпеки. Виходячи із загального інтересу в цій же сфері формуються засади соціальної безпеки, стимулюються відповідні рішення законодавчого органу щодо її правового забезпечення.

Безпека завжди була і залишається визначальним фактором розвитку суспільства. Як свідчить історія світової філософсько-правової і політичної думки (Г. Гроцій, Т. Гоббс, І. Кант, Б. Спіноза, Ж.-Ж. Руссо та ін.), саме безпека є тим вихідним компонентом, що об'єднує індивідів у політичну організацію (державу) і вимагає координації зусиль членів усього суспільства задля досягнення індивідуальних, групових чи загальних інтересів.

Таким специфічним координатором відносин між соціальними категоріями, групами та окремими індивідами щодо досягнення особистої і загальної безпеки стає політика, яка, втілюючись у праві, безпосередньо впливає на суспільні відносини, забороняє певні шкідливі дії, конфлікти, що загрожують існуванню суспільства, або стимулює позитивну діяльність, спрямовану на його розвиток. Тобто безпека кожної особи і суспільства в цілому залежить від спрямованості та якості політики здійснюваної державним механізмом, досконалості законодавства, яке повинно гарантувати і забезпечувати таку безпеку шляхом встановлення дозволів, заборон і примусу.

Саме політична сфера, політичні інтереси держави, народу, суспільства і громадян є об'єктом політичної безпеки. В сучасному перехідному суспільстві серед згаданих інтересів, перш за все, слід відзначити демократичні цінності, утвердження авторитету закону і верховенства права, політичний, економічний та ідеологічний плюралізм, рівність усіх форм власності, свободу підприємництва, досягнення яких забезпечить ефективне подолання кризових явищ, підвищить матеріальний і духовний рівень життя людей, сприятиме консолідації суспільства, ствердженню суверенітету держави.

Водночас слід зазначити, що чинне законодавство, скероване на забезпечення цих інтересів, регулювання відносин у політичній сфері в цілому, на наш погляд, не може забезпечити її стабільність. Закони, особливо ті, що стосуються політичної сфери, приймаються впродовж усього періоду становлення державності України в умовах жорсткого політичного протистояння, а досягнутий при цьому консенсус має місце лише на стадії прийняття закону, закінчуючись на стадії його виконання.

До того ж на різних стадіях законодавчих процедур задля задоволення корпоративних інтересів і досягнення "консенсусу" з проектів вилучається багато норм і окремих положень, що породжує протиріччя, суттєві прогалини в матерії того чи іншого закону, створюючи цілий ряд загроз політичній безпеці.

Провідне місце серед інституційних елементів механізму соціальної і правової держави належить парламенту, Верховній Раді України через яку народ України, як носій суверенітету і єдине джерело влади реалізує належне йому право управління загальнонаціональними справами, організує і координує діяльність усіх суб'єктів суспільного життя, здійснює контроль за діяльністю владних структур держави.

В цьому плані зміни до Основного закону 2004 р. в частині посилення ролі представницького органу - парламенту відповідають традиціям і "духу закону" українського народу, який в ретроспективі при формуванні державного механізму завжди надавав перевагу ідеї парламентаризму.

В теорії та практиці державотворення України було, як зазначає Тихонова Є.А., декілька спроб побудови парламентарної республіки [395, с. 199]. Ще Пилип Орлик у 1710 р. в Пактах й Конституції законів та вольностей Війська Запорозького "довів можливість існування парламентарної демократичної республіки". Українська Народна Республіка за Конституцією від 29 квітня 1918 формою державного устрою визнала парламентарну республіку, побудовану за принципом поділу влад. Принцип парламентаризму був також провідним в основному законі УНР 1920 року, за яким в Україні запроваджувався демократично-республіканський устрій. Радянська форма правління увібрала деякі риси парламентської, оскільки Ради мали формально пріоритет перед іншими державними органами, а уряд формувався найвищим представницьким органом народу - і за конституцією був відповідальним перед ним. Щоправда в цій системі правління не визнавався принцип поділу влад.

В Декларації про державний суверенітет України народ був визнаний єдиним джерелом державної влади, який реалізує її як безпосередньо, так і через народних депутатів, обраних до найвищого представницького органу - Верховної Ради. В Конституції України 1996 року визначальна роль парламенту в механізмі держави структурно визначена розділом IV, який передує розділам, що визначають юридичний статус і місце інших його елементів. Водночас цей структурний аспект не знайшов свого втілення безпосередньо в нормах і положеннях самого розділу, а також інших, прямо пов'язаних із статусом та діяльністю парламенту.

Прийнятий в умовах жорсткого політичного протистояння, Основний Закон України не чітко визначає конституційні гарантії здійснення законодавчим органом усіх його функцій, а в деяких питаннях (зокрема, право остаточного вирішення долі прийнятого Верховною Радою України закону Президентом України і Конституційним Судом України) ставить главу держави і орган конституційної юрисдикції над парламентом, що обмежує статус парламенту як органу всенародного представництва.

В умовах відсутності в Україні усталених демократичних традицій та розвиненого громадянського суспільства зазначені та інші неузгодженості в матерії чинної Конституції є причиною перманентної конфронтації між гілками влади, надмірної політизації владних інститутів і одним з чинників загроз політичній безпеці.

Постійне з'ясування питань "хто в домі господар", намагання щодо розширення повноважень глави держави, прагнення фінансово-політичних угруповань і сил авторитарного спрямування принизити роль парламенту, звести його компетенцію лише до законодавчої діяльності стримують модернізаційні процеси в суспільстві, обмежують можливість законодавчого органу у формуванні нормативно-правової, інституційної й інструментальної бази соціально-правової держави і відповідного їй правозахисного механізму.

В цьому плані слід погодитись з позицією В. Опришка, що автори вітчизняної ідеології реформ поза увагою залишили "один з найважливіших принципів правової реформи - принцип демократизму, за яким правова реформа має виходити з ідеї суверенітету народу, визнання його єдиним джерелом влади [396, с. 15]".

Сучасний стан державно-владних відносин, політичне протистояння дають підстави стверджувати, що державно-правова реформа не може бути здійснена без розв'язання двох взаємозалежних проблем: конкретизації і законодавчого визначення місця, ролі та повноважень усіх гілок влади відповідно до принципів народного суверенітету, верховенства права, поділу влад, закріплених у ст. 5, 8, 6 Конституції України, а також з'ясування співвідношення, взаємозв'язку гілок влади як складових єдиного цілого - механізму держави.

Перш за все, крім закону "Про Кабінет Міністрів України" мають бути прийняті закони "Про Президента України", "Про Верховну Раду (парламент) України", "Про центральні та місцеві органи виконавчої влади в Україні", оскільки, як наголошує Т. Зражевська, "відсутність цілісного законодавчо встановленого і гарантованого механізму взаємодії і взаємоконтролю між всіма гілками і рівнями державної влади дозволяє державному апарату допускати зайве зосередження функцій різних влад в одному органі [397, с. 36]".

Вирішуючи це питання, слід відійти від абсолютизації принципу поділу влад. Як зазначає дехто з дослідників, і зокрема К. Хессе, з чим необхідно погодитись, що вказаний принцип ніде не втілений "в чистому вигляді [398, с. 276 - 277]". В цьому плані необхідно зазначити, що в запропоновану Ш. Монтеск'є принципом поділу влад формулу сьогодні "не вписуються" органи держави, що з'явилися в історично пізніший період. Йдеться, перш за все, про одноособовий орган державного механізму - президента, а також про прокуратуру, яка згідно Конституції України має всі ознаки органу держави і структурного елемента її механізму.

Глибоке дослідження сутності цього принципу з часів виникнення у світовій політичній та правовій думці, а також практики будівництва механізму державної влади у багатьох сучасних демократичних країнах свідчить, що мову необхідно вести, по-перше, про державну владу як одне ціле, що належить суверену (народу), а її поділ на окремі взаємозалежні гілки здійснюється у структурному і функціональному аспектах для належного виконання його волі, вираженої в законі, запобігання зловживанням владою і створення умов реалізації громадянами своїх природних прав і політичних свобод; по-друге, про первинність законодавчої влади, яка від імені народу приймає закони, бере участь у створенні судових, а також органів виконавчої влади, визначає їхні повноваження з метою реалізації законів шляхом активної виконавчо-розпорядчої діяльності та примусу щодо інших.

Практичне значення принципу поділу влад в сучасних умовах, окрім зазначеного, полягає також, на думку С. Алієва, у внесенні елементу регульованої конкуренції, яке забезпечує працездатність органів держави і робить політико-адміністративні інститути здатними сприймати різні новації [399, с. 15].

Відмінність наступних теорій від погляду Ш. Монтеск'є, зазнчав свого часу М. Лазаревський [400, с. 44], полягає у тому, що він не викладав вимог ієрархічної підлеглості однієї влади іншій, його теорією було обґрунтовано те, що представниками народного суверенітету безпосередньо є кожна з трьох влад у своїй сфері. Втім необхідність дотримання визначеного порядку, як у відносинах приватних осіб між собою, так і в відносинах їх до органів влади, а також у відносинах одних органів до інших, призводить до необхідності підкорення всього суспільного життя загальнообов'зковим правилам.

З цього випливає, що та влада, яка встановлює загальні правила державного життя, повинна мати перевагу над всіма іншими владами. Оскільки цими загальними правилами є закони, то звідси випливає, що законодавча влада повинна стояти над іншими владами в державі.

Верховенство законодавчої влади розглядалось Ш. Монтеск'є в такому сенсі, що ніяка інша влада в державі не може видавати правил з питань, які відносяться до законодавчих, у той час як влада законодавча може приймати всякі розпорядження у формі закону, які стосуються управління або навіть судової влади і таке рішення парламенту є безумовно обов'язковим. І ніяке посилання на недійсність такої постанови на тій підставі, що законодавча влада нібито вийшла за межі своїх природних або законних меж, ніким в державі прийнята бути не може.

Як свідчить практика державотворення, в сучасних умовах у світі спостерігаються стійкі тенденції щодо розвитку парламентаризму, підвищення його ролі в управлінні суспільними процесами, відродження ідеї первинності законодавчої влади в державному механізмі. Діяльність парламенту сприяє застосуванню системи стримувань і противаг не лише між окремими елементами механізму держави, а також всередині законодавчого органу. В низці країн він включає залучення до парламентської і управлінської діяльності, прийняттю рішень також і опозицію, веде до переносу основної законодавчої роботи і контрольної діяльності на внутрішні органи парламенту. Цьому слугує, як наголошує М. Могунова, "діючий в парламентах низки країн (Данії, Фінляндії, Швеції) "інститут прав меншості", який дає право парламентській опозиції затримувати прийняття законів на певний час або намагатись переносу їх на наступну сесію, передавати їх на схвалення або відхилення на розсуд виборців шляхом проведення референдуму [401, с. 37 - 38]".

Ідея об'єктивного верховенства законодавчої влади у співвідношенні з іншими елементами механізму держави, визнання їх похідними від неї мають бути використані у розв'язанні суперечки серед вчених і політиків про право офіційного тлумачення законів, при розробці відповідних пропозицій та законопроектів щодо змін Основного Закону.

Як свідчить практика, паритет гілок влади порушується у зв'язку з положенням ст. 147 Конституції України щодо надання права тлумачення Конституції і законів України Конституційному Суду. На нашу думку, орган конституційної юрисдикції своїми рішеннями фактично скасовує закони, які приймаються органом законодавчої влади, що всупереч принципу поділу влад підміняє законодавчу діяльність. Ми вважаємо, що лише законодавчий орган, наділений народом відповідними повноваженнями, може приймати правові норми для регулювання суспільних відносин, здійснювати офіційне тлумачення своєї волі, вираженої в цих нормах. Рішення Конституційного Суду (органу у складі 18-ти осіб, з яких тільки шість уповноважені представницьким органом влади) з приводу тлумачення змісту правової норми, імперативність якого передбачена ч. 2 ст. 147 Конституції України, може не збігатися з волевиявленням законодавця і викликати відповідні наслідки: підривати переконання населення у правильності і справедливості правових норм, негативно впливати на стан правової свідомості і правової культури, зумовлювати невдоволення діями владних структур, загострювати політичне протистояння між окремими елементами механізму держави і політичної системи, яке притаманне перехідному суспільству, і зокрема - нашому.

У випадку залишення і надалі цього права за Конституційним Судом, його рішення щодо неконституційності того чи іншого закону, прийнятого Верховною Радою України, не можуть бути остаточними і повинні нею розглядатися. У разі, якщо законодавчий орган прийме свій акт тлумачення закону, визнаного неконституційним, рішення згаданого Суду повинно визнаватись недійсним.

На нашу думку, з принципу єдності державної влади за умови первинності законодавчої необхідно виходити при законодавчому визначенні місця, ролі та призначення інституту глави держави, залишаючи за ним функцію інтеграції, забезпечення стану взаємопов'язаності органів держави в одне ціле, а також забезпечення державного суверенітету, територіальної цілісності, дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.

При цьому слід враховувати як вітчизняний, так і міжнародний досвід, який свідчить, як наголошує В. Чубарев, "що президентська влада завжди має помітну тенденцію до зростання і текст конституції при цьому не може стати серйозною перешкодою щодо цього. …Тому обмеження потенційної загрози, що містить президентська влада, шляхом чіткого окреслення меж його повноважень та регламентації взаємовідносин з іншими гілками влади є вкрай важливим [402, с. 117]".

На посиленні авторитарних рис президентського правління на пострадянському просторі аргументовано наголошує А. Пахарєв [403, с. 20]. Практика функціонування державного механізму в якому є наявним інститут президентства дає підстави для такого висновку. Підтвердженням цієї точки зору є також небагата вітчизняна історія, а також політичні процеси в деяких країнах колишнього СРСР, де запроваджено сильну президентську владу на зразок Сполучених Штатів Америки, які, як зазначає Дж. Сарторі, вважаються "джерелом, із якого вийшли всі інші системи президентського правління [404, с. 211]". Подібні тенденції мають місце також в країнах з давніми демократичними традиціями. Сьогодні усталеною є наукова позиція, що президентські системи зазвичай є "жорсткими", які призводять до безвихідних ситуацій, а парламентські - "гнучкими", тому рекомендується надавати перевагу гнучкості над жорсткістю, оскільки "гнучкий парламентський тип державного устрою набагато менше ризикований завдяки його самокоректуючим механізмам, ніж жорсткий тип [405, с. 80]".