Соціально-правова держава: сутність, проблеми політичної модернізації

Натхненник левеллерів Дж. Лілберн виборював ідеї республіканського правління; недоторканості приватної власності; суверенної влади народу і пов'язану з нею тезу про верховенство палати общин; обмеження влади монарха і врівнювання її так само, як і влади парламенту.

Левеллери висували вимоги позбавити короля права розпускати парламент на свій розсуд, забезпечити релігійну свободу, запровадити контроль суспільства за державними витратами, визначити межі діяльності парламенту у часі. Ними також пропонувалось запровадити принцип рівності всіх перед законом, новий принцип представництва до парламенту (принцип рівності або пропорції в представництві графств та інших підрозділів королівства).

Систему поглядів індепендентів щодо суспільного і державного переустрою на засадах правності, основними серед яких були: підкорення монарха, як і всіх громадян, закону; визнання суверенітету народу, природних прав людини; забезпечення свободи думки і віри; встановлення республіканської форми правління концептуально виклав Дж. Мільтон.

За умови значної ролі у суспільній свідомості релігійного компонента і консолідації на основі пуританства тогочасного суспільства зазначені ідеї набули широкого розповсюдження і дали можливість керівнику індепендентів О. Кромвелю об'єднати широкі верстви населення для їх участі в першій (1642 - 1646 рр.) та другій (1648 р.) громадянських війнах проти абсолютизму і проголосити 1649 р. Англію республікою.

Ретроспективний аналіз політичного процесу часів Індепендентської республіки (1649-1653) (до встановлення диктатури О. Кромвеля в 1653 - 1658 р.р) дає підстави дійти висновку, що в тогочасній суспільній думці в основному сформувались провідні принципи правової держави і деякі з них знайшли своє втілення в нормативно-правових актах цього періоду. Інститут монарха визнавався в них таким, що обмежує "законну свободу і вольності народу і намагається встановити свою волю і владу вище законів", у зв'язку з чим, як зазначалося у відповідному правовому акті, звання короля відмінялось. Народ визнавався "джерелом всякої законної влади", а його представницький орган - палата общин оголошувалась "вищою владою в державі [196, с. 16 - 18]".

Ідея побудови держави обмеженої правом більш інтенсивно почала репродукуватись в суспільній свідомості, розроблятись в політико-правових концепціях і втілюватись в соціальну практику після "Славної революції" в Англії 1688 - 1689 рр., результатом якої стало прийняття важливого політико-правового акта - Біля про права (13 лютого 1689 р.), який закріпив у позитивному праві провідні ідеї правової держави, обмежив владу короля, став основою конституційної (параламентарної) монархії, і створив передумови для формування інститутів громадянського суспільства.

Основними особливостями нової форми держави стало: верховенство владних повноважень законодавчих зборів (парламента) в системі взаємовідносин трьох влад (законодавчої, міністерської і судової); відповідальність міністрів за результати своєї діяльності перед парламентом; незалежність суддів; судовий нагляд за законністю арештів і позбавлення волі громадян з відшкодуванням завданої моральної та іншої шкоди на користь потерпілого.

Король, як зазначалось у Білі про права, не мав права без згоди парламенту припиняти дію законів, звільнити будь-кого з-під їх дії, дозволяти вилучення з законів. Заборонялось також застосовувати покарання, не передбачені законом [197, с. 32 - 34].

Відповідно до положень Біля про права, король почав правити тільки за погодженням з парламентом і за посередництва парламенту.

Наступні законодавчі акти "Акт про влаштування" та "Закон про переслідування" більш суттєво обмежили владу короля. Були запроваджені процедура контр-асигнатури та принцип незмінності суддів.

В умовах конституційної монархії такого роду, як в Англії, зазначав У. Беджгот, суверен володіє трьома правами: правом радити, правом заохочувати і правом застерігати [198, с. 30].

Слід погодитися з думкою Дж. Харвей та К. Худ, що саме розглянутому періоду "ми зобов'язані багатьом з найцінніших гарантій проти свавілля виконавчої влади: сучасною формою суду присяжних, наказом habeas corpus, принципом незалежності суддів і відміною цензури [199, с. 213]".

У результаті боротьби англійський народ створив умови для користування цілим рядом найважливіших свобод. "Це - недоторканість особи, значна свобода слова, право організації профспілок і створення партій, право періодично обирати парламент, який бере участь в законодавстві і є місцем, де органи виконавчої влади можуть бути піддані критиці і де можуть бути віддані гласності всілякі невдоволення [200, с. 7]".

Досвід модернізації держави і суспільства Англії цього періоду був узагальнений Дж. Локком у створеній ним першій системній науковій розробці ліберального напряму, де розглядалась сутність та тенденції розвитку правової держави та громадянського суспільства у їх взаємозв'язку та співвідношенні. Закон природи, вважав Локк, як вияв природної розумності світоустрою вимагає миру і збереження всього людства .

У природному стані людина, задовольняючи свої інтереси й потреби, захищаючи своє життя, свободу і майно, прагне не заподіяти шкоди іншій людині.

Самозахист кожним своїх природних прав із переходом від природного до громадянського стану замінюється захистом прав і свобод особистості публічною владою. Відповідно до угоди про утворення держави люди не відмовляються від своїх природних прав, закон природи й надалі діє в державі, визначаючи мету і межі повноважень політичної влади.

Локк зауважував, що метою позитивного закону є не знищення чи обмеження свободи, а навпаки - її збереження й розширення [201, с. 50]. Свобода людей за умов існування системи правління полягає в тому, щоб жити згідно з приписами законів, загальних для кожного і встановлених законодавчою владою.

Закони, що встановлюються державою, повинні, на думку Локка, відповідати вимогам природного права, бо люди, переходячи до громадянського стану, не повністю відмовляються від природних прав. Вони залишають за собою право на життя, на володіння майном, свободу і рівність.

Якщо громадянські закони відповідають природному праву, то закони стають правовими. І навпаки, якщо така відповідальність відсутня і в системі управління превалюють деспотизм і свавілля, то люди можуть чинити опір незаконним діям державних властей і вимагати зміни форми правління.

Влада суспільства або створеного людьми законодавчого органу ніколи не може поширюватись далі, ніж це потрібно для загального блага. Хоч би хто володів законодавчою владою, він зобов'язаний управляти відповідно до встановлених законів, а не з допомогою імпровізованих указів, для досягнення миру, безпеки та суспільного блага народу.

Крім зазначеного, метою вступу людей до суспільства є намагання мирно та безпечно користуватися своєю власністю. Основним засобом для цього служать закони, встановлені в цьому суспільстві. Якщо першим і основним природним законом є збереження суспільства, то першим і основним позитивним законом усіх держав є встановлення законодавчої влади. Суспільство встановлює межі та повноваження законодавчої влади: законодавчий орган не повинен і не може передавати законодавчу владу нікому, крім тих, кому її довірив народ; законодавча влада повинна діяти на основі опублікованих законів, які не можуть змінюватись у кожному окремому випадку.

Локк переконаний у необхідності поділу влади на законодавчу, виконавчу й федеративну. Законодавча влада залишається за народом, який здійснює її через своїх обранців (парламент). Це влада, котра має право вказувати, як повинна застосовуватися сила держави для збереження співтовариства та його членів. Виконавча влада підпорядкована парламенту. У разі необхідності парламент у змозі її замінити. Король є частиною обох гілок влади (позаяк санкціонує закони) та, власне, він лиш номінальний голова уряду. Федеративна влада є органом, який обстоює інтереси держави в міждержавних стосунках. Їй належить право вирішення питань щодо війни, миру, союзів і договорів з іноземними державами та окремими іноземцями. Федеративна влада, ясна річ, знаходиться в руках парламенту, але реальне виконання цієї функції - справа уряду.

Локк уважав, що в конституційній державі, котра діє заради збереження співтовариства, може бути лише одна верховна влада - законодавча, якій решта гілок влади підпорядковується. Але законодавча влада є довіреною. Саме тому верховна влада залишається за народом. Він має право замінити законодавчу владу, яка діє всупереч довірі народу. Виконавча влада підпорядкована й підзвітна законодавчій і може в разі потреби бути зміщеною та заміненою.

Окрім цього, у своїй концепції Дж. Локк допоміг прибічникам і послідовникам ліберальної політико-правової ідеології зрозуміти природу і сутність приватної власності - головного чинника становлення і функціонування громадянського суспільства, основи економічної свободи індивіда. Проте саме цей аспект теоретичного доробку мислителя до цього часу залишався не дослідженим.

Розмірковуючи з цього приводу він зазначав, що земля і все, що на ній знаходилось у первісному стані, дане Богом всім людям для підтримки і полегшення їх існування і спочатку ніхто не мав приватної власності.

Але щоб скористатись якимись природними благами для задоволення своїх потреб, вони повинні належати не всім людям, а окремій особі. Тобто людина повинна ці блага (предмети, продукти) присвоїти, перш ніж вони можуть надати їй якусь користь. Вони не повинні бути чиїмись, а належати саме їй. Оскільки зазначені блага "дані для користування людям, то по необхідності повинен бути засіб привласнювати їх тим чи іншим шляхом, перш ніж вони можуть принести хоч якусь користь або взагалі піти на благо якій-небудь окремій людині [202, с. 212]".

Але хоч земля і всі істоти на ній належать всім людям, кожна окрема людина володіє деякою власністю, яка полягає в її власній особистості, "на яку ніхто, окрім неї самої, не має ніяких прав [203, с. 213]". Такою власністю є труд тіла людини і праця її рук. Саме вони належать лише їй. Коли людина починає застосовувати свій труд і працю своїх рук, щоб змінити стан предмета, у якому він створений природою і задовольнити свої потреби, відбувається приєднання цієї власності до предмета в результаті чого він виводиться з загального володіння і стає власністю конкретної людини.

Тобто застосуванням до предмета трудових зусиль і праці людина вилучає частину того, що є загальним, робить цю частину своїм приватним правом.

Отже, природою передбачено, що речі (предмети) можуть належати тому, хто витратив на них свій труд. Саме цей первісний закон природи і є початком власності.

Водночас кількість труда, затраченого на зміну первісного стану різних предметів є різною, тобто "труд створює відмінності у вартості всіх речей". Причому труд, затрачений на зміну, "покращення" того чи іншого предмета складає значно більшу частину вартості.

Природні властивості речей псуватись підштовхнули людей до обміну їх надлишками на інші корисні для них речі, а пізніше - до запровадження грошей, деякої довговічної речі, яка може зберігатись у людини не псуючись, і яку люди приймають за взаємною угодою в обмін на дійсно корисні, але не довговічні засоби існування. Винахід грошей надав людям можливість накопичувати і збільшувати власність.

Об'єднавшись у спільноти, люди визначили межі їх територій і за допомогою "створених ними самими законів упорядкували володіння приватних осіб в своїй спільноті і, таким чином, шляхом договору і угоди затвердили власність, початок якій поклав труд і сумління [204, с. 224]".

Втім, віддаючи належне внеску Дж. Локка в розвиток ідей правової державності, поділу влад, невідчужуваних прав і свобод людини, суверенітету народу як єдиного джерела влади, не можна повністю погодитись з позицією М.Абдулаєва, який зазначає, що головною заслугою Локка є те, що він "зумів визначити місце і межі діяльності державної влади в суспільному житті, розробив механізм обмеження і контролю цієї влади від зловживань" [205, с. 57], оскільки вчення мислителя в цьому плані не можна вважати завершеним.

Ґрунтовний аналіз теоретичної спадщини мислителя дає підстави дійти висновку, що на його міркування щодо динаміки та тенденцій розвитку політико-правових явищ певною мірою вплинули емоційний компонент, який мав місце в англійському суспільстві після "Славної революції", а також суб'єктивні почуття автора "Двох трактатів про правління", сформовані під час його боротьби з феодальним абсолютизмом і вимушеної еміграції до Франції та Нідерландів.

Тому пропонований ним поділ влад ще не є виваженим і збалансованим. Владу монарха, за вченням Дж. Локка, заступає законодавча влада з надзвичайно широкими повноваженнями, яка, на його думку, має бути верховною, а всі інші влади в особі якихось членів або частин суспільства випливають з неї і підкорені їй.

У подальшому поділ влад Дж. Локка є суперечливим. Виділяючи крім законодавчої влади виконавчу і федеративну, які "в кожному суспільстві в дійсності відрізняються одна від одної", але останні, на його думку, не можна, "розподіляти і передавати в руки різних осіб". У разі якщо "виконавча і федеративна влади будуть довірені особам, які можуть діяти незалежно, сила суспільства буде знаходитись під різним командуванням, а це може рано чи пізно привести до безладдя й загибелі [206, с. 350]".

Окрім цього, у своїй концепції модернізації держави і суспільства мислитель відходить від пропонованого ним принципу законності в діяльності органів держави і передбачає можливість виведення федеративної влади з-під дії законів, оскільки вона, на його думку, "менш здатна керуватися попередніми позитивними законами, ніж виконавча влада", а тому вирішення питань "стосовно іноземців...належить надавати на розсуд тих, кому довірена ця влада, щоб вони могли керуватись найкращим, що дає їх мистецтво заради користі держави [207, с. 348]".

І насамкінець, переоцінка Дж. Локком ідеї верховенства законодавчої влади не дала йому можливості чітко визначити місце і роль в системі органів держави судової влади.

Не дивлячись на визнання мислителем принципу неупередженості і справедливості суддів, "які повинні вирішувати спори лише на підставі законів і застосовувати силу спільноти в державі тільки при виконанні таких законів", судова влада за характером її діяльності розглядається ним як різновид виконавчої.

Англійська політико-правова традиція отримала подальший розвиток в колоніях Нової Англії - північноамериканських штатах. Втім, як свідчать результати дослідження, з урахуванням політичних і соціально-економічних умов ідеї державності правового характеру в колоніях-поселеннях мали особливе забарвлення.

На суспільне життя колоній-поселень значною мірою впливали зовнішні та внутрішні чинники.

Серед них: колоніальна залежність від Англії; протистояння метрополії з Голандією, Францією та Іспанією; особливість процесів становлення нових економічних відносин, в основі яких подальший розвиток інституту приватної власності; суперечливість процесів у політичній і соціальній сферах: формування демократичним шляхом представницьких інститутів влади і наявність рабства (напередодні війни за незалежність в Північній Америці було півмільйона рабів).

Окрім цього, на політичну сферу колоній-поселень суттєвий вплив справляла правова система Англії. Як в масовій свідомості, так і в політичній думці провінціальної еліти, як зазначають А. Мішин і Є. Язьков, панував культ британської конституції, під якою розумілись акти, що були прийняті під впливом англійської революції XVII століття - Хабеас корпус акт (1679 р.), Біль про права (1689 р.) та ін., а також наступні парламентські закони, що визначали політико-правові принципи британського суспільства [208, с. 17].

Конституція вважалась такою, що втілювала передові державно-правові принципи, розглядалася як фундаментальний правовий документ, такий що містить природні невідчужувані права і свободи людини.

До того ж в північноамериканських штатах фактичною була змішана форма влади. Водночас з владою монарха (губернатори) та аристократії (колоніальні ради) мали місце демократичні інститути (колоніальні асамблеї). Зокрема, дві з тринадцяти колоній-поселень (Род-Айленд та Коннектікут) мали хартії самоврядних колоній і фактично були самоврядними республіками з виборністю всіх органів управління; в інших - управління здійснювалось губернаторами або законодавчими зборами під контролем представників корони (губернаторів чи Таємної ради).

Для певних верств населення гарантувалось право брати участь у формуванні шляхом виборів законодавчих органів (нижніх палат асамблей). Згідно норм виборчого права від 50 до 75 процентів вільних білих чоловіків могли реєструватись у якості виборців, що дало підстави називати провінціальну Америку "зразковою демократією середнього класу [209, с. 19]".

На суспільне життя колоній-поселень значною мірою впливала ідейна боротьба між поселенцями - прибічниками англіканської церкви та протестантами-кальвіністами.

Ця боротьба перекинулася з метрополії та не обмежувалася вимогами "очищення" церкви та з'ясування, яка ж конфесія більше відповідає християнським заповідям. Головною метою ідейного протистояння частини протестантів було розширення ролі церкви в суспільстві, виборювання нею права політичного впливу в державі. Вони обстоювали практику вирішення релігійних проблем у їх взаємозв'язку з загальнодержавними, за допомогою пресвітерів, що обиралися з мирян.

Інша частина протестантів - пуритани - вважала офіційну англіканську церкву такою, що відступила від християнських заповідей, а кальвіністські принципи розбудови церкви - пресвітерів, синодів - невідповідними Святому Письму. Згодом цей напрям радикального пуританізму отримав назву "сепаратистів", "індепендентів" (незалежних).

Помірковані пуритани (пресвітеріани) сприяли антифеодальним прагненням англійської буржуазії як у метрополії, так і в колоніях, а радикальний пуританізм, основною ідеологією якого було відродження ранньохристиянських заповідей та рівності в релігійному і світському житті, заклав основи революційно-демократичної політико-правової ідеології періоду боротьби колоністів за незалежність.

Пуританізм сприяв поширенню демократичних ідей. В релігійне життя були запровадженні виборність та ротація священників, автономія конгрегацій тощо. Переселенці, як зазначав А. Токвіль, "... принесли до Нового Світу християнство, яке точніше всього можна визначити як демократичне і республіканське", оскільки пуритани як "релігіозні сектанти дотримувались демократичних поглядів, підтримували парламент [210, с. 220 - 221]" і республіканську форму правління.

В американському суспільстві того часу, на думку А. Токвіля, вдалось поєднати два зовсім різних начала, які часто знаходяться у протиборстві: прихильність до релігії і дух свободи. Це стало основою англо-американської цивілізації. Засновники Нової Англії були відвертими сектантами і водночас захопленими реформаторами. Ці дві тенденції не нанесли одна одній шкоди. Навпаки - вони розвивались узгоджено і надавали одна одній підтримку. "Релігія вбачала в громадянській свободі благородний вираз людських здібностей, а в політичному світі - поле діяльності, надане людському розуму Спасителем... Свобода бачить в релігії свою спільницю в боротьбі і в перемогах, колиску свого дитинства, божественне джерело своїх прав. Вона сприймає релігію як поборника моральності, а саму моральність вважає гарантією законності і умовою свого існування [211, с. 53 - 54]".

Ще однією особливістю американського суспільства було те, що воно безпосередньо брало участь у формуванні владних інститутів: округу, штату, конфедерації, - на відміну від європейських суспільств - де "... політичне життя більшості країн починалось на вершині офіційної піраміди і потім поступово, і то не повною мірою, охоплювало всі складові суспільства". Це створило передумови для утвердження в суспільстві не аристократичної (як в Європі), а буржуазно-демократичної свободи, "повного втілення якої ще не зустрічалось в історії людства [212, с. 45, 51]".

Таким чином, за висловом А. Токвіля, США стали єдиною країною, де є можливим спостерігати природний і спокійний розвиток суспільства і де вдалось точно визначити той вплив, який справив початковий період його становлення на майбутнє штатів [213, с. 44].

Ретроспективний аналіз політичного процесу дає підстави стверджувати, що зазначені чинники сприяли розвиткові в суспільній свідомості уявлень про народний суверенітет і республіканський демократизм, що знайшли втілення в конституційних установах, серед яких "Основні положення", проголошені в Коннектікуті 1639 р., та "Массачусетська хартія вольностей" 1641 і 1648 років.

Перегодом з'явилось декілька правових актів, у яких знайшли відображення основні аспекти політико-правової свідомості тогочасного американського суспільства.

Зокрема, в першій Декларації прав колоній-поселень 1765 року особиста свобода визнавалась основним правом, проголошувався принцип законності в питаннях оподаткування, підкреслювалась визначальна роль представницького органу влади у встановленні податків тощо.

Друга Декларація прав 1774 року право на життя, свободу і власність, право народу на представництво народу в законодавчих зборах, право на користування повним захистом загального англійського права, право бути судимим згідно закону, право організовувати мирні збори для обговорення тих чи інших невдоволень і для укладення відповідних петицій королю визначала такими, що випливають з прав своїх предків і не можуть бути змінені і скорочені якою б то не було владою без згоди самих колоністів.

Згодом невдоволення деспотизмом короля і позицією парламенту метрополії стимулювало визвольний рух у всіх 13 колоніях, що обернувся воєнними діями навесні 1775 р., які тривали впродовж наступних семи років.

Напередодні "американської революції в штатах склалась певна традиція політичної і правової культури, чіткого усвідомлення необхідності, з одного боку, звільнення від впливу британської імперії, а з іншого - проголошення природних, невідчужуваних прав особи. Відповідно були вироблені власні політичні і правові ідеї і цінності. Широкого поширення набули ідеї природного походження прав людини, рівності, визнання прав і свобод громадян, поділу влад, народного суверенітету, представницької демократії, свободи приватного підприємництва і деякі інші [214, с. 83]", які держава не може порушувати, а навпаки - покликана їх захищати і забезпечувати. Поширення природно-правового вчення сприяло розвитку в суспільній свідомості північноамериканських штатів теорії суспільного договору. Концепції природних прав Т. Гоббса, Дж. Локка за певного впливу відповідних ідей просвітників континентальної Європи створили передумови для усвідомлення, що природне право є джерелом не лише особистих прав людини, а також обумовлює політичну владу і позитивне законодавство. Людська цивілізація в широкому смислі має два етапи розвитку: природний і громадянський (політичний) стан.

Одноосібно людина не може задовольнити свої потреби і скористатись даними їй від природи правами.

З метою забезпечення цих прав люди шляхом суспільного договору переходять до громадянського стану, відмовляючись від частини своїх прав (свобод), щоб забезпечити іншу їх частину, головними серед яких є право на життя, на повагу, на власність тощо. Та частина природних прав яка відчужується кожним учасником суспільного договору і передається громадянському суспільству складає громадянські права.

Від цього часу у суспільній думці прогресує ідея про те, що джерелом влади є лише учасники цього договору, які формують владу шляхом свого волевиявлення.

Влада, як зазначив Т. Пейн, розглядається як така, що "отримана від з'єднання природних прав, які можуть бути використані окремою особою, її не можна використати для посягання на природні права, що охороняються особою [215, с. 34]".

Відома свого часу в Англії та континентальній Європі ідея, що такий договір може укладатись з монархом (монарх - суверен - у Т. Гоббса; король - як частина обох гілок влади: законодавчої і виконавчої - у Дж. Локка; монархія, що функціонує на підставі закону - у Ш. Монтеск'є та Ж.-Ж. Руссо та ін) в американському суспільстві не знайшла підтримки.

Англійські традиції втілення теорій природного права в життя в умовах американського суспільства набули нової сили. Ці теорії переставали бути суто науковими концепціями.

Поступово поширюючись вони сприяли усвідомленню широким загалом цінності людини, виділення в суспільних відносинах, як основного, індивідуального начала, стимулювали ініціативність і підприємництво.

У подальшому ці процеси стали основою розвитку соціальної антропології.

З цього часу обгрунтування суспільного ідеалу, в основі якого принцип правління права, в політико-правовій думці США здійснювалось за двома напрямами. Представники першого - Б. Франклін, Т. Пейн і Т. Джефферсон виборювали ідеї демократичної республіки, прав і свобод громадян, самостійності штатів і народного суверенітету. Другий напрям - нейтралістів-федералістів - представляли Дж. Адамс, А. Гамільтон і Дж. Медісон.

Останні, як зазначають А. Мішин та Є. Язьков, були "поміркованими просвітниками", стримано і критично оцінювали демократизацію політичної сфери суспільства.

Точка зору, що американська політико-правова думка цього періоду розвивалась за трьома напрямами (поміркований, радикальний, революційний), як стверджує В. Согрін [216, с. 67], є, на наш погляд, не зовсім об'єктивною. Маємо на увазі виокремлення революційного напряму.

Представник першого напряму - Б. Франклін пропагував ідею права кожного народу на самовизначення, на укладення суспільного договору та його переукладення в разі, якщо він уже не відповідатиме інтересам підданих. Англію та Північноамериканські штати він розглядав як дві рівні й суверенні частини імперії, кожна з яких ухвалює власне законодавство.

Ідеї республіканського самоуправління , природних і невідчужуваних прав людини обстоював Т. Пейн.

Він наголошував, що проблема незалежності Америки є питанням лише доцільності та економічної вигоди. Якщо такий підхід буде покладено в основу цієї проблеми, то, відповідаючи інтересам простих людей, вона вирішиться самостійно і швидко. Після вирішення проблеми суверенітету мислитель пропонував установити в Північноамериканських колоніях республіканську форму правління.

Т. Пейн обстоював ідею свободи й рівності прав людини. Природними правами він називав також свободу слова, друку, совісті тощо.

Особисті права людини мислитель вважав різновидом власності найсвященнішого характеру, а рівність прав істинною і єдино вірною основою представницького правління. Захист особистості через рівність прав він вважає, як зазначає О. Мироненко, набагато важливішим, ніж захист власності, а приватну власність - суспільним злом, основою соціальної нерівності [217, с. 468].

Природними правами людей є також право на самовизначення і право управління державними справами. За вченням Т. Пейна, народ є єдиним джерелом влади, він створює законодавчі й виконавчі органи.

Повернути народу права, передбачені законами природи, пропонував Т. Джефферсон. Серед таких прав він називав право на життя, свободу, свободу совісті, а також право на самовизначення північноамериканських колоній.

В концепції природних прав Т.Джефферсона правова держава вперше в історії політико-правової думки США набуває соціального забарвлення. Зокрема, до природних і невідчужуваних прав він відносив право на щастя як мету і смисл об'єднання людей в справедливе суспільство".

Визнання цього права орієнтувало тогочасне суспільство на створення умов для досягнення кожним індивідом достатнього рівня добробуту та вимагати від держави створення для цього умов.

Зазначені правовий і соціальний аспекти державності знайшли втілення в Декларації незалежності Сполучених Штатів Америки, проект якої підготував Т. Джефферсон за дорученням Континентального конгресу, депутатом якого він був.

В ній зазначалось, "що всі люди створені рівними; що вони наділені своїм творцем певними невід'ємними правами, в тому числі - життя, воля і прагнення до щастя; що для забезпечення прав встановлюються уряди, справедлива влада яких випливає із згоди керованих; що коли яка-небудь форма правління стає згубною для цієї мети, то народ має право змінити або знищити її і встановити новий уряд, заснувавши його на таких принципах і організуючи його владу в тій формі, які він вважатиме за найбільш придатні для здійснення його безпеки і щастя [218, с. 49]".

З огляду на це Т. Джефферсон уважав, що монархія та олігархія не здатні забезпечити природні права людини. Їх реалізація, за його переконаннями, можлива тільки в республіці. Республіканські принципи повинні бути присутніми не тільки у федеральній, а й у зовнішній політиці. Лише республіка може дати можливість кожному громадянину брати участь в управлінні народними справами. Навіть більше, республіканські принципи, на думку Т. Джефферсона, повинні впроваджуватися не тільки на рівні федерації та штату, а й в окрузі, районі, парафії, що буде гарантією прав людини і запобіганням несправедливості. Народ бере участь в управлінні державними справами через своїх представників, які обираються демократично на обмежений термін і знаходяться під постійним народним контролем.

Втім демократія, як спосіб виявлення колективної волі, на думку Т. Джефферсона, повинна бути зв'язана "ланцюгами конституції". Він звернув увагу своїх співвітчизників на недосконалість втілення принципу поділу влад в Конституції штату Віргінія, акцентуючи увагу на тому, що всі гілки влади "зійшлись" в законодавчому органі, наслідком чого могла стати фактична ліквідація системи стримувань і противаг і запровадження "виборного деспотизму". "Зовсім не буде краще, якщо вся ця влада буде знаходитись в руках багатьох, а не когось одного. 173 деспоти, без сумніву, будуть так само пригнічувати, як і один [219, с. 244]".

Демократичною та такою, що відповідає вимогам громадянського суспільства може вважатись форма правління "яка не тільки повинна базуватись на принципах свободи, але й за якої правляча влада була б так поділена і врівноважена між декількома інститутами влади, щоб жоден з них не зміг вийти за межі своїх законних повноважень, не зустрівши ефективного стримування і протидії з боку інших". Завданням принципу поділу влад Т. Джефферсон вважав реалізацію вимоги згідно якої "жодна людина не була б носієм більш ніж однієї форми влади одночасно [220, с. 244]".

Слушною є точка зору Д. Боаза, що в творах Т. Пейна та Т. Джефферсона є "щось подібне до сучасної лібертаристької філософії [221, с. 32]".

Дослідження творчого спадку цих мислителів і політичних діячів дає підстави дійти висновку, що вони, розвиваючи ідеї Дж. Локка створили "філософію прав індивідів, вільного ринку та обмеженого урядування [222, с. 38]" і стали фундаторами англо-американської течії лібертаризму - основи новітньої системи праворозуміння, яке дало можливість визначити перспективи суспільної трансформації і здійснити концептуальне оформлення суспільного ідеалу: держави обмеженої правом, що забезпечує реалізацію легітимованих громадянським суспільством загальнообов'язкових норм поведінки.

Саме основний аспект лібертаризму - розрізнення права і закону, сприяв втіленню в політико-правових актах і утвердженню в соціальній практиці принципу верховенства права, визнання, як зазначає В. Бабкін, "визначальної ролі права у відносинах між учасниками суспільного життя, у діяльності державних та недержавних організацій, соціальних спільнот та об'єднань [223, с. 484]", наданню "особливого значення гідності кожного індивіда, що тягне за собою як права, так і відповідальність", що має важливе значення для формування взаємовідносин у громадянському суспільстві, яке за визначенням Д. Боаза є складною мережею об'єднань та зв'язків між людьми [224, с. 33].

Нейтралісти-федералісти не були такими радикальними. Поділяючи погляди демократів про верховенство влади народу в державі, водночас висловлювали думку про необхідність обмеження державою лихих якостей і нахилів людей, оскільки без цього вони ніколи не підкорятимуться велінню розуму і справедливості.

Одним із федералістів, які піддавали сумніву принцип правління більшості, був Дж. Адамс.

Основними принципами державного устрою він уважав принцип поділу влад.

Його соціальним ідеалом була змішана форма правління, законодавчим органом якої є двопалатний парламент (верхня палата аристократична, нижня -демократична) і підпорядкована їй виконавча влада. Існування законодавчої влади у такому вигляді він обґрунтовував тим, що в суспільстві існують різні соціальні групи і класи. Аристократія, за вченням Дж. Адамса, є панівним елементом усякого суспільства ще з давніх-давен.

У суспільстві завжди має місце панування однієї групи людей над іншою і прагнення контролювати життя людей. Формами такого впливу, на його думку, є влада і примус, які опікуються проблемами суспільства, забезпечують його стабільність. Водночас з владою і силою в суспільстві співіснують свобода, право і закон, які санкціонують владу і примус. Щоб влада зі своєю силою (примусом) не перетворилась на зло у зв'язку з гріховністю і хибністю людини - необхідно запровадити принцип стримувань і противаг, що й було запропоновано Дж. Адамсом в Массачусетській декларації прав яка супроводжувала конституцію цього штату (1780 р.) [225, с. 41].

Ще один представник цього напряму політико-правової думки А. Гамільтон висловлював сумніви щодо самостійності місцевої влади і конфедерації, вважав їх державою в державі, предтечею анархії, пропагував ідею держави з сильною внутрішньою та зовнішньою політикою.

Права і свободи людини він вважав невідчужуваними і такими, що дані їй від народження. Обґрунтував цю тезу в своїй політико-правовій теорії і всебічно намагався втілити її в позитивне законодавство і реалізувати в соціальній практиці. Створення гарантій з забезпечення цих прав вважав однією з головних функцій держави.

Покладав великі надії на сильну виконавчу владу, яка, на його думку, здатна ефективно скерувати всі можливості суспільства на подолання кризових явищ, що мали місце в американському суспільстві на етапі становлення державності.

Водночас погляди А. Гамільтона стосовно сутності й соціального призначення влади були близькими до поглядів Ш. Монтеск'є та Дж. Адамса. Він, зокрема, погоджувався з тим, що в державі можливе зловживання владою, і щоб йому запобігти, необхідно втілити в практичне політичне життя принцип стримувань і противаг. Тільки поділ влади на законодавчу, виконавчу і судову може забезпечити стабільність держави та інтереси її громадян.

Законодавчий орган, на його думку, повинен бути двопалатним, виконавча влада - сильною й централізованою, а судді - незалежними та довічно призначеними на свої посади.

Ідеї сильної централізованої федеральної влади А. Гамільтона було реалізовано в Конституції США 1787 р.

За практичне втілення в життя республіканської форми правління, концепції рівноваги та розмежування гілок влади звання "батька конституції" отримав федераліст Дж. Медісон, який пропонував конституційне закріплення прав людини і громадянина, підтримував прогресивну свого часу ідею про суспільний договір.

Дж. Медісон зробив спробу з'ясувати причини суспільних конфліктів і дійшов висновку, що ними є соціальна нерівність та економічний інтерес фракцій.

Під категорією "фракція" він розумів сукупність громадян, які об'єднані та спонукаються до дій єдиним поривом пристрасті, інтересу або думки, що є ворожим щодо прав інших громадян, а також сукупних інтересів суспільства.

На думку Дж. Медісона, в невеликих державах фракційна різність зведена тільки до меншості та більшості, а у великих суспільство поділене на великий спектр фракцій. Причиною виникнення останніх є різність поглядів людей на релігію, систему влади, політику, а також нерівний розподіл власності.

У своїй політичній концепції він віддавав перевагу республіканській формі правління як такій, що може забезпечити внутрішню справедливість, порядок і збереження суверенітету. До того ж, республіка гарантує й забезпечує права людини, насамперед право на власність, а також політичні права.

Свободу громадян гарантує й загальне виборче право, а також можливість участі громадян у законотворчому процесі, виборах чиновників.

Владу в республіці Дж. Медісон розглядав як взаємозв'язану систему ("масу влади"), що складається з виокремлених законодавчої, виконавчої та судової гілок.

У політичному есе Дж. Медісона, А. Гамільтона та Дж. Джея "Федераліст" суспільний ідеал набув свого теоретичного обгрунтування, де знайшли втілення особливості американської моделі правової держави та концептуальні засади її взаємозв'язків з громадянським суспільством в якому, за висловом Д. Боаза, "високий рівень порядку є необхідним для виживання та процвітання індивідів", що "мають право на захист свого життя, свободи та власності [226, с. 33]".

Теоретична обґрунтованість і прогностичність запропонованої концепції модернізації суспільства і держави, а також аргументація щодо шляхів подолання спірних проблем теорії поділу влад свідчать, що американська політико-правова ідеологія, як зазначають А. Мішин та Є. Язьков, не сприйняла в незмінному вигляді жодної соціально-філософської системи Старого Світу" [227, с. 33].

В цьому плані ми не можемо погодитись з думкою Л. Бостан та С. Бостан [228, с. 315], які стверджують, що в практиці американського державотворення була запроваджена локківська модель поділу влад, оскільки в "Федералісті" йдеться про вчення Ш. Монтеск'є.

Автори "Федераліста" вперше в історії політико-правової думки здійснили критичну переоцінку запропонованого ним механізму поділу влад.

На основі аналізу стану правового забезпечення державотворчих процесів північноамериканських штатів в "Федералісті" віддається належне авторству Ш. Монтеск'є стосовно "безцінної аксіоми політичної науки", що він "подав її і наочним чином представив увазі людства" [229, с. 246], і робиться висновок, що в окремих штатах "законодавча, виконавча і судова влада на ділі зовсім не поділені і не автономні". "В деяких випадках визначальний принцип…порушувався у зв'язку із змішанням і навіть злиттям трьох різних родів влади і що в жодному з перерахованих випадків належним чином не було передбачено, як на практиці забезпечити їх поділ, заявлений на папері" [230, с. 248].

У зв'язку з тим, що просте проведення на папері кордонів між законодавчою, виконавчою і судовою владою не створює достатнього захисту від тих вторгнень, які ведуть до притаманного тиранії зосередження всієї повноти влади в одних і тих само руках у "Федералісті" на основі досвіду північноамериканських штатів пропонується політико-правовий механізм втілення принципу поділу влад в життя, який в Америці отримав назву системи стримувань і противаг.

Ґрунтовний аналіз „Федераліста" дає підстави дійти висновку, що в зазначеній праці насамперед передбачається виключити можливість домінування законодавчої влади в державному механізмі, оскільки вона за республіканської форми правління неминуче стає панівною.

Це виключається, на думку авторів, шляхом особливої процедури формування парламенту різними способами та відповідного поділу його на різні гілки, які діють згідно різних принципів настільки це припустимо при загальних обов'язках і загальної залежності від народу.

По-друге, кожна гілка влади повинна мати власну волю і будуватись на таких засадах, за яких її посадові особи мають якнайменше відношення до призначення посадовців іншої. Важливою є також вимога, щоб всі призначення на найвищі посади у законодавчих, виконавчих і судових органах виходили від першоджерела влади - від народу і йшли по незалежних один від одного каналах.

По-третє, необхідною умовою врівноваження гілок влади (поряд з упередженням узурпації влади парламентом) є укріплення виконавчої влади. Природним захистом від законодавців може бути для глави виконавчої влади право вето, хоча в надзвичайних випадках є небезпека його відміни або недостатня ефективність його застосування з урахуванням суб'єктивних чинників глави виконавчої влади.

По-четверте, важливим аспектом незалежності виконавчої влади, на думку авторів "Федераліста", є "дієздатність президента" що забезпечується чотирма взаємопов'язаними компонентами: єдністю, тривалим перебуванням на посаді, належним опиранням на народ, а також компетентністюь влади.

Ще два надзвичайно важливих аспекти системи стримувань і противаг, що запропоновані у "Федералісті": децентралізація федеральної влади, юридичне визначення повноважень, врівноваження зв'язків і системи взаємоконтролю центральної влади та влади штатів за умови визнання народу єдиним джерелом всякої влади.

Тобто йдеться про дуалістичний федералізм з вагомими аспектами самоврядності, створення умов для розвитку інститутів громадянського суспільства. Необхідно, зазначали автори в цьому плані, розбити суспільство на таку велику кількість окремих груп громадян, яка зробить всіляке об'єднання заради несправедливості маломожливим і нездійсненним.

Європейська за походженням ідея поділу влад була трансформована в суто американську систему стримувань і противаг. При формуванні політико-правового механізму реалізації принципу поділу влад в США була відкинута відома свого часу в Англії ідея верховенства парламента.

Слушною в цьому плані є позиція А. Мішина, що "згідно задуму "батьків-засновників", який був виражений в букві та дусі Конституції, основна роль відводилась президенту як верховному носію виконавчої влади. Система стримувань і противаг повинна була забезпечити стабільність державних і правових інститутів, безперервність функціонування самої державної влади… [231, с. 79]".

Конституція встановила різні способи формування окремих елементів механізму держави: законодавчої, виконавчої та судової влад з метою стримування і противаг одна одній. Зокрема, палата представників Конгресу США обирається безпосередньо населенням, друга його палата - Сенат - легіслатурами штатів (законодавчими органами суб'єктів федерації). Глава виконавчої влади - президент обирається колегією виборців, які для цього обираються населенням. До формування Верховного Суду мають відношення президент і сенат. Важливим аспектом інтерпретованого американцями принципу поділу влад є різні терміни легітимності органів державної влади. Палата представників конгресу обирається на дворічний термін, а третина членів сенату кожні два роки підлягає ротації; президент держави обирається на чотири роки; судді Верховного Суду обираються довічно.

Кожна з гілок державної влади має повноваження контролювати діяльність іншої і в необхідних випадках впливати на її рішення. Сенат має право обмежити право президента щодо призначення високих посад, відхиливши його відповідну пропозицію; не підтримати укладений президентом міжнародний договір.

Вперше в світовій практиці судова влада в США зайняла особливе місце в механізмі держави. На відміну від судів європейських країн, яким були підсудні лише справи приватних осіб, діяльність Верховного Суду США як єдиної в своєму роді загальнонаціональної судової установи набула політичного характеру.

Від семи федеральних суддів, як зазначав А. Токвіль, постійно залежить спокій, процвітання і саме існування союзу. Без них конституція перетворилася б на мертву букву; саме до них звертається виконавча влада в надії знайти захист від втручання законодавчих органів; до них же звертається і законодавча влада, коли пробує убезпечити себе від тих чи інших дій влади виконавчої; звертається до них і Союз - щоб примусити окремі штати підкорятися йому; і окремі штати - щоб відхилити зайві зазіхання Союзу; і суспільство, вступаючи в боротьбу з приватними інтересами; і консервативні сили, які борються проти демократичної дестабілізації" [232, с. 128].

Конгрес може відхилити внесені президентом законопроекти, притягнути його до відповідальності в порядку особливої процедури - імпічменту. Своєю чергою, президент впливає на орган законодавчої влади шляхом відкладального вето. Завершувався процес формування американської системи стримувань і противаг запровадженням механізму конституційного контролю. Верховний суд був наділений повноваженнями здійснювати контроль за парламентом і главою держави шляхом перевірки відповідності конституції їх нормативно-правових актів.

Запропонований Т. Джефферсоном в Декларації незалежності соціальний аспект державності правового характеру знайшов своє подальше втілення в Конституції США.

В преамбулі Основного Закону зазначено, що конституція запроваджується поряд з вирішенням завдань "утвердження правосуддя, збереження спокою в країні, налагодження спільної оборони" також з метою "сприяння загальному добробуту [233, с. 60]" і забезпечення для всіх "благ свободи". Конституція виключає можливість припинення дії привілею habeas corpus, позбавлення громадянських та майнових прав чи ухвалення будь-яких законів, спрямованих на обмеження прав ex post facto.

Головною метою державного і суспільного ладу, основні засади яких визначались Конституцією США стало забезпечення громадянських, політичних і соціально-економічних прав. Основні з них: "свобода слова чи преси"; "право народу мирно збиратися й звертатися до Уряду з петиціями про відшкодування збитків"; "право народу на охорону особи, житла, паперів та власності", презумпція невинуватості та інші були закріплені в Біллі про права (перших десяти поправках до Конституції США), який справедливо вважається "органічною частиною Конституції [234, с. 81]".

Ідейним джерелом Білля про права була теорія природного права, яка справила визначний вплив як на юридичну техніку при розробці цього нормативно-правового акта, так і на підхід законодавчого органу при його ухваленні.

Білль, як зазначалося, лише означив основні права, що вимагали особливих гарантій з боку суспільства і держави і створив передумови для громадян при реалізації прав і свобод користуватись принципом "дозволено все, що не заборонено законом".

В поправці IX, зокрема, зазначається, що "перелік у Конституції певних прав не повинен тлумачитись як заперечення чи применшення інших прав, що зберігаються за народом [235, с. 71]".

З іншого боку, Білль про права підтвердив конституційні тенденції щодо заборони органам держави обмежувати права і свободи громадян.

Частина I розділу 10 статті Конституції заборонила законодавчим органам штатів "ухвалювати біллі про позбавлення громадянських та майнових прав, закони ex post facto або закони, що порушують договірні зобов'язання... [236, с. 72]", а поправка I до Конституції встановила імперативний припис конгресу який забороняє приймати закони, спрямовані на обмеження прав і свобод.

Ствердження американського конституціоналізму започаткувало процес модернізації держав Західної Європи на засадах верховенства права, визнання, гарантування та забезпечення прав людини, створення організаційних та юридичних механізмів формування новітнього суспільного ладу.

Декларація прав людини і громадянина 1789 року і друга в світовій практиці Конституція Франції 1791 року є, як стверджував свого часу М. Ковалевський в роботі "Походження сучасної демократії" (1895р.), прикладом спадковості і подальшого творчого розвитку ідей правової держави і громадянського суспільства.

Конституція США, на думку А. Блаустейна, стала "самою важливою статтею експорту Америки за кордон [237, с. 85]".

Дослідники світового конституційного процесу відзначають також вплив як теоретичної думки так і правової системи США на країни Латинської Америки. Відбитки такого впливу, зазначає зокрема А. Мішин [238, с. 85], особливо відчутні як в перших латиноамериканських основних законах так і в новітніх конституційних актах.

Характеризуючи сутність соціально-правових аспектів державності США один з теоретиків доктрини демократичного соціалізму Г. Дж. Ласкі зазначав, що "...геніальність американської системи полягає в тому, що вона віддавала владу в руки більшості, закони якого викликали глибоку повагу... Не дивлячись на всі свої недоліки, американська система відрізнялась дійсною величчю. Люди були вільні, думали незалежно, були впевнені в собі і вміли співпрацювати. Ці якості у свою чергу робили не потрібним "патерналізм" уряду, який постійно оберігає привілеї і таким чином обмежує ініціативу... Політична діяльність і можливості економічного розвитку були практично необмежені... [239, с. 9]", у той час як "загальнонаціональна влада в деякому сенсі зрікалася свого панування [240, с. 102]".

2.3 Становлення сучасних теорій соціально-правової держави в країнах Заходу та США

Становленню теорій державності соціально-правового характеру в країнах Західної Європи і США та їх концептуальному оформленню сприяла ідеологія класичного лібералізму, який, як зазначає Ф. Гаєк, "став спадкоємцем теорій загального права і давнішніх (дораціоналістичних) теорій природного закону [241, с. 23]".

Концепція індивідуальної свободи в межах закону (libertу under the law) надихнула ліберальні рухи на Європейському континенті і стала основою американської політичної традиції.

Філософія прав індивідів, вільного ринку та обмеженого урядування Дж. Локка, Т. Джефферсона та їх послідовників, а також політичні процеси в США та Франції кінця XVIII століття стали дороговказом для соціальної політики спершу в Англії, та Сполучених Штатах Америки, потім на Європейському континенті, а врешті, також в інших частинах світу, оскільки лібералізм, згідно з твердженням Л. Мізеса, передусім має на меті "підвищення…матеріального добробуту [242, с. 3]".

Соціальний аспект класичної традиції лібералізму суттєво збагатив І. Кант вченням про автономну особу, піднісши її інтереси над інтересами держави і суспільства.

Кожна особа, вважав філософ, є абсолютною цінністю, володіє гідністю і не може бути засобом здійснення жодних планів. Людина - суб'єкт моральної свідомості, у своєму житті вона має керуватися моральними законами. Моральний закон є обов'язковим для виконання, це - "категоричний імператив".

Принципи і правила поведінки, на думку мислителя, встановлюються розумом, вони є світом ідей, до якого розум прагне наблизити реальні умови існування і діяти відповідно до цих ідей. Дії людини - вияв незалежної волі, яка є автономним утворенням і забезпечує здійснення свободи для особистості, захищаючи її, з одного боку, від суспільного свавілля, а з іншого - від власного. Свобода, в розумінні Канта, - це якість волі всіх розумних істот, вона притаманна внутрішній природі людини.