Соціально-правова держава: сутність, проблеми політичної модернізації

Право є продуктом розвитку культури і економічного життя суспільства і всілякі зміни в структурі економічних відносин або розвиток культури викликають зміни в структурі системи права і його норм.

Втім у своїй концепції С. Подолинський залишається вірним одному з основних аспектів, що був покладений в основу теорії ліберальної правової держави і громадянського суспільства - самоврядності, хоча дещо переоцінював можливості громади, ставив її вище юридичних установ держави.

У цьому плані С. Подолинський піддав аналізу Магдебурзьке право, яке прийшло в українські землі з німецькими переселенцями в часи середньовіччя. Він стверджував, що його норми лише частково забезпечували самоуправління. З часу запровадження Магдебурзьке право заперечило систему самоуправління, що існувала в українських землях, запровадило в судах чуже право, засноване на німецьких звичаях, зашкодило українському звичаєвому праву, якому він приділяв важливе значення в подальшому розвитку українського суспільства.

Найбільш вдалою політичною формою організації суспільства С. Подолинський вважав демократичну республіку соціалістичного характеру, в якій народ приймає активну участь в управлінні загальними справами.

Зазначені ідеї мислитель виклав у програмі демократичних перетворень на українських землях після революції, що була підписана крім нього М. Драгомановим та М. Павликом.

Згідно програми, політичною основою держави має бути громада, в якій об'єднаються трудящі з метою виконання загальних справ спільноти. Основним принципами організації діяльності громади будуть самоврядність, демократичність, суверенітет народу. В державі повинен бути створений орган у вигляді Ради громад, до функцій якого було б віднесено розгляд питань, що виникають між громадами. Суспільні відносини в громадах повинні регулюватись нормами, що встановлюються ними. Верховна влада республіки С. Подолинського здійснюється Народними зборами. Серед функцій соціально-правової держави мислитель виділяв: планування, забезпечення правового порядку, управління господарськими справами, культурно-виховну, оборони.

Ідеї політичної модернізації, побудова демократичної держави соціалістичного характеру були також провідними у концепції М. Павлика. Його ліберально-гуманний соціалізм заперечував ортодоксальний марксизм, мав соціал-демократичний характер.

Розвиток людської цивілізації М. Павлик розглядав як закономірний процес, що постійно розвивається і прогресує. В процесі такого розвитку один суспільний лад змінюється іншим. Причому кожен наступний лад є прогресивнішим ніж попередній. Відповідно капіталізм є прогресивніший ніж феодалізм, що передував йому. При капіталізмі створені міцна економіка, виробничі ресурси і технології, відбулось накопичення грошових коштів. Політичне життя також зазнало позитивних змін, подальшого розвитку набула форма держави, виникли конституційні монархії. Водночас капіталізм породжує соціальну нерівність, жорстоку експлуатацію робітників і селян, які своєю працею приносять прибуток буржуазії.

Рівночасно проголошені під час буржуазних революцій і законодавчо закріплені деякі права і свободи людей в умовах капіталізму не стали реальністю. Не забезпечується також одна з основних вимог демократії - рівність.

Навпаки, капіталізм сприяв різкій диференціації суспільства, появі надмірного багатства і крайньої бідності. Соціальна нерівність доповнилась політичною. Австрійська конституція та виборче законодавство забезпечують формування представницьких органів держави лише особами з "вищих станів", а робітники та інші люди праці не обираються.

За вченням М. Павлика на зміну капіталізму прийде соціалізм, передумовою чого є зміна економічних і соціальних відносин, які визрівають поступово. Основою капіталізму є приватна власність, тому цей інститут найперш повинен бути змінений на "співвласність" "робітничих людей", що надасть можливість кожному існувати за рахунок своєї праці, створить умови для навчання і всебічного розвитку.

Економічна, політична і соціальна модернізація суспільства заснована на таких засадах заперечить поширення аморальності, породженої капіталізмом і буде сприяти запровадженню моралі основою якої є справедливість. Водночас з ліквідацією приватної власності, передачі землі селянам, а фабрик робітникам, народ повинен скасувати податки, поліцію, суди, й військо як головні перешкоди народної волі, а військо замінити крайовим козацтвом, роздавши зброю всім людям.

Надалі слід організувати систему колективної праці для обробки земель, що належать громадам, а також роботи на фабриках. Як і в С. Подолинського політичною основою соціалістичної держави М. Павлика має бути самоврядна громада, яка шляхом виборів із своїх членів формує органи управління. В громадах і державі в цілому забезпечується рівність, права і свободи людей, рівні можливості для вибору занять.

До плеяди галицьких соціал-демократів радикального напряму, що опікувались проблемами політичної модернізації належав О. Терлецький, який виникнення і розвиток суспільства, держави та її правової системи пояснював процесом інтеграції людей. Цей процес бере свій початок від об'єднання людей в сім'ї, а сімей в племена. Перегодом добровільна інтеграція заступається силовою, сильніші племена підкорюють слабкі, потім знову відновлюється природній процес об'єднання людей. Невеликі поселення об'єднуються, утворюючи більш великі, останні - в провінції, а вони в царства. Таким чином, зазначав О. Терлецький, виникли держави в Європі.

Але на цьому процес інтеграції не закінчується, держави об'єднуються в союзи, політичні групи, міжнародні суди, задля виключення можливих конфліктів між народами, вирішення спільних питань. Зазначений процес відбувався, за вченням О. Терлецького, завдяки зовнішній інтеграції. Але крім неї відбувається ще й внутрішня інтеграція, яка має політичний характер. В процесі розвитку кожного конкретного суспільства між собою об'єднуються розрізнені його частини, в результаті чого виникають уряд, законодавство, військо, церква, які утворюють складне соціальне явище - державу.

Проте процес зовнішньої і внутрішньої інтеграції на цьому не закінчується, він має тенденції продовження до утворення найвищої, досконалої форми суспільного устрою, в якому всі члени великої сім'ї народів будуть щасливими. Інтеграція і вдосконалення суспільства є закономірними процесами не дивлячись на те, що відбуваються вони складно, а часом і суперечливо, все нове зустрічає супротив з боку застарілого. Так, зокрема, зазначав мислитель, відбувалась зміна феодальних держав конституційними, буржуазними державами.

Водночас, досліджуючи сутність Австрійської монархії, О. Терлецький підійшов до розуміння того, що конституційна (правова) держава не є вінцем розвитку. Мислитель зазначав, що становище простих робітників і селян не покращилось від того, що на них "накинули новий конституційний хомут". Держава має зазнати подальшої модернізації, оскільки вона не вирішує багатьох соціальних проблем. Не зазнав розвитку інститут власності, у зв'язку з чим владу знову уособлюють представники багатих верств суспільства, чому сприяла особлива форма власності на землю в Галичині - домінія. Мають бути переглянуті підходи до формування основних органів конституційної держави: законодавчого, судового та адміністративного за принципом участі у них представників всіх верств населення.

Мислитель піддав критиці течію "народовців", які розгубились і не змогли очолити політичні процеси з подальшої модернізації суспільного і державного ладу після революції 1848 року, не знали, що робити з дарованою свободою. В "народовській" інтелігенції, зазначав він, не було ні віри в свої сили, ні власної ініціативи, сильною була лише тільки віра в сили уряду і верховну владу. Партії ліберального спрямування, що були допущені до влади після конституційної реформи 1867 року, не переймались проблемами державного переустрою, намагались пристосувати її до своїх інтересів, тому Австрійська монархія продовжувала здійснювати внутрішні і зовнішні функції, змістом яких було пригноблення людей і забезпечення інтересів панівного класу.

Ці інтереси, на думку О. Терлецького, реалізовувались за допомогою права, були його сутністю. Відповідно до цього здійснювався законотворчий процес, а також формувалась правова система. Водночас був відсутній дієвий механізм реалізації позитивних, на перший погляд, законодавчих реформ, які намагався провести монарх Іосиф ІІ.

В суспільному ідеалі О. Терлецького, як і в його попередників цього напряму політичної думки, провідне місце посідає громада, демократичний інститут досконалого суспільства, економічною основою якого є колективна (громадівська) власність. Головною соціальною силою, яка здатна забезпечити трансформацію суспільства від капіталізму до більш досконалого суспільства, мислитель вважав робітничий клас і революційно та демократично налаштовані верстви селянства.

Одними з головних завдань на цьому шляху є виборювання робітничим класом, який більш організований ніж селянство, політичних прав і свобод, законодавче закріплення легальних форм соціального протесту, а також правильне вирішення селянського питання, що дозволить залучити селян до активної політичної боротьби й участі в заходах по суспільному переустрою.

Водночас з вирішенням політичних завдань необхідно вирішити також економічні питання, які тісно пов'язані між собою. Передумовою вирішення економічних питань є зміна форми власності: приватної на колективну (громадівську). Все разом сприятиме розв'язанню інших проблем, серед яких і проблема забезпечення національної рівності народів.

Виходячи з принципів демократичного соціалізму, розробляв концепцію держави соціального і правового характеру Ю. Бачинський. З урахуванням розглянутих тенденцій політичної думки у своїй роботі він продовжив спробу об'єднання соціалістичної та національно-державницької ідеї і поставив до порядку денного справу будучності української нації - взагалі, „не лише виключно в Австрії, але і в Росії [333, с. 20]". В цьому мислитель розходився з поглядами засновників „наукового соціалізму" К. Марксом та Ф. Енгельсом, які не вважали за можливе створення національних незалежних держав у слов'янських народів, а також з поглядами представників української інтелігенції, науковців і народників (серед яких були М. Грушевський [334, с. 10 - 11], а також І Франко та М. Павлик [335, с. 9], які ставились до ідеї Ю. Бачинського щодо побудови національної і незалежної української держави з великим скептицизмом.

З'ясовуючи генезис та сутність держави, її еволюцію до вищих форм, Ю. Бачинський розглядав державу як суспільне явище, яке виникає в результаті його соціально-економічного розвитку. Економічні відносини є визначальними поміж інших суспільних відносин. Тільки з'ясування їх суті надасть можливість зрозуміти особливості політичних, правових та інших суспільних відносин на конкретному історичному етапі розвитку суспільства.

"Старинна" держава опиралась на невільництво, федеральна (середньовічна) - на підданство, а буржуазна ("новожитна") - на найману працю. Соціальною основою феодальної держави Ю. Бачинський вважав селянство, а буржуазної, що її заступила - міське населення. З часу формування останньої в суспільстві виникає найбільш впливова соціальна страта - буржуазія, яка перебирає державну владу і використовує її для задоволення своїх класових інтересів. Така держава не є досконалою і її повинна заступити соціалістична держава, яка виникає еволюційним шляхом.

Своїм сучасникам, членам Української соціал-демократичної партії Ю. Бачинський радив не виступати безоглядно проти капіталізму, а „з одної сторони усувати усі його злі сторони,... з другої сторони попирати розвій його, старатися довести його чим скоріше до тої точки розвою, при котрій він сам перетворюється в соціалізм [336, с. 10]".

Нова держава повинна піднятись над класовими інтересами і дбати про добробут всього населення. Економічною основою держави має бути „усуспільнена" власність, в ній не повинно бути власності, яка є джерелом експлуатації.

Модернізація держави, за вченням Ю. Бачинського, залежить від права, яке є відображенням її історичного типу. У свою чергу сутність права, правовий державний порядок залежать від соціального класу, що знаходиться при владі. Форма права змінюється разом зі зміною форми держави. Соціальна роль права проявляється в оформленні нових владних інститутів держави, закріпленні політичного порядку, а в державі майбутнього, про яку мріяв Ю. Бачинський, також в забезпеченні прав людей.

Досліджуючи процес становлення державності в країнах Західної Європи, Ю. Бачинський зазначав, що його ефективність залежить від рівня економічного розвитку конкретного народу, а основною соціальною верствою суспільства є „нововитворена буржуазія", яка зацікавлена в зростанні економічної могутності нації. Буржуазія, національна ідея і національна держава, на думку мислителя, - це вплив економічної еволюції, дитина капіталістичної продукції. В цьому плані революція 1848 року та конституційні перетворення в Австрії 1867 року сприяли переорієнтації боротьби слов'янської буржуазії з мовної стадії на економічну і політичну. Тільки Галичина залишилась останньою підпорою, на якій продовжував триматись австрійський централізм. Крім Галични Ю.О. Бачинський мав на увазі Чехію та Угорщину. На відміну Чехії та Угорщини, децентралізації влади на українських землях імперії Габсбургів не відбулось у зв'язку з недорозвиненістю української буржуазії.

Щодо підросійської частини України, Ю. Бачинський вважав можливим її самовизначення після досягнення більш високого рівня капіталістичних відносин, економічної, політичної та культурної європеїзації, а також розпаду Російської імперії, оскільки Україну мислитель вважав найменш розвиненою поміж інших національних складових імперії.

В майбутньому Україна мала стати соборною державою і після того, як вона виконає своє призначення, може відбутися її входження до якогось федеративно-конфедеративного утворення.

Він вважав, що в майбутньому держави на їх найвищому рівні капіталістичного розвитку об'єднаються, в „злучені держави Західної Європи" для більш ефективного використання продуктивних сил.

4.2 Розвиток теорій соціально-правової держави в Україні на початку ХХ століття

На початку ХХ століття стало зрозумілим, що рецепція західних ліберальних ідей в українських реаліях не має перспективи. "Лібералізм, - наголошує Ю. Левенець, - як ідейно-політична система, що тяжіє до персоноцентризму, в Україні на межі століть посідав маргінальне становище і не мав визначального впливу на перебіг подій та формування провідних засад національної ідеї [337, с. 57]". Це сталося по-перше, "через відсутність організаційних засад для популяризації ідеї [338, с. 74]"; по-друге, у зв'язку з відсутністю своєї державності, відмінними соціально-політичними та економічними умовами і, відповідно, суперечливими трансформаційними процесами в Галичині і підросійській частині України; по-третє, різним рівнем політико-правової культури населення. На відміну від західної ліберальної ідеології, у вітчизняній ліберальній думці домінували два взаємозв'язані компоненти: ідея національного і соціального звільнення і утворення соборної держави, що вважалось умовою всіх подальших процесів модернізації.

Щоправда лібералізм частково виконав в Україні свою світоглядну, теоретико-прогностичну і практичну функції - він став основою новітніх теоретичних концепцій модернізації держави, а також сприяв, як зазначалося у попередньому параграфі, становленню в Україні політичного плюралізму. На його демократичних принципах формувалась ідеологія перших політичних партій, що виникали в цей час. Але зазначені чинники, а також практика побудови ліберальної держави в країнах Заходу стали підставою сумнівів щодо її можливостей.

Механізм правової держави, що формувався в умовах утвердження громадянського суспільства в країнах континентальної Європи і США, виявився нездатним ефективно упереджувати чинники загроз соціальній безпеці. Ліберальні ідеї щодо забезпечення державою охоронних функцій, невтручання держави в приватно-правові відносини почали втрачати свій сенс на фоні недостатнього забезпечення економічних і особливо соціальних прав людей.

Як свідчила державотворча практика, соціальні можливості правової держави виявилися обмеженими. Авторитету буржуазної держави шкодили формальні обмеження участі народу в управлінні суспільними справами, цензи на участь в представницьких органах.

З огляду на це, у суспільній думці почала наростати соціалістична і демократична критика правової держави, почалось переосмислення її ролі у житті суспільства, з'явились вимоги щодо розширення участі держави в нормативному регулюванні економічних процесів з метою попередження соціальних негараздів, здійснення державою соціальних функцій: законодавчого забезпечення порядку і процесу використання робочої сили і впорядкування тривалості робочого часу; створення системи соціальних послуг; забезпечення захисту соціально вразливих верств населення; забезпечення охорони здоров'я; реформування освіти тощо.

Серед основних напрямів філософсько-правової і політичної думки тогочасної Галичини і підросійської України: націоналістичного (народовського), клерикального, консервативного, марксистського домінував соціал-демократичний.

Основні ідеї соціал-демократичного характеру: рівність, соціальну солідарність, узгодження індивідуальної свободи і суспільного інтересу поклав в основу свого вчення соціально-правової держави М. Туган-Барановський. Його суспільним ідеалом була заснована на праві держава, в якій забезпечується „царство соціальної свободи" і "загальний добробут" [339, с. 61].

Сучасну йому капіталістичну державу М. Туган-Барановський вважав заснованою на силі, метою якої є забезпечення класового панування та розширення території. Характерною ознакою суспільства з капіталістичним способом організації економіки є класова боротьба. Зазначене серед першочергових напрямів діяльності такої держави визначає силову функцію, постійне зміцнення збройних сил задля зміцнення політичної влади, підкорення інших народів, а також обмеження соціального супротиву з боку пригноблених класів. Водночас великі капіталістичні держави з допомогою сили унеможливлюють самовизначення народів.

Силовий аспект та інші анахронізми державності можуть бути усунені в соціалістичній державі, яка буде штучно створена відповідно до нової мети: визнання особистості верховною цінністю, забезпечення її свободи, матеріального добробуту та духовного розвитку. Усяка особистість, зазначав вчений, є верховна мета у собі, через що всі люди рівні, як носії святині людської особистості, що й визначає верховний практичний інтерес. Причому інтерес не робітника, капіталіста або землевласника, а людини взагалі, незалежно до приналежності її до того чи іншого класу.

Втім зміна одного суспільного ладу іншим не може бути автоматичною. Вона можлива за умови розвитку та репродукування в суспільній свідомості ідей свободи та рівності, визнання та утвердження в соціальній практиці природно-правових принципів рівності людей від народження та у своїх правах на життя та щастя.

Реалізувати омріяний політичний ідеал М. Туган-Барановський вважав можливим за умови безпосереднього втручання держави в основні сфери соціуму, централізації влади з метою ефективного управління господарством. Держава мала бути наділена правом виключної власності на засоби виробництва і продукти суспільної праці до переходу їх до індивідуального споживання [340, с. 219].

Розмірковуючи про централізацію влади, вчений припускав можливість певного обмеження свободи особи задля задоволення загального інтересу.

З метою виключення можливого посилення бюрократизації в умовах такої централізації, а також загроз індивідуальній свободі, М. Туган-Барановський пропонував створити ефективну систему місцевого самоврядування, з яким би держава ділилась рядом своїх функцій, залишаючи за собою вирішення загальних питань суспільства.

Суттєве підвищення продуктивності праці, а відповідно й збільшення матеріального виробництва та добробуту населення можливе за умови планової економіки.

У вченні М. Туган-Барановського ми віднаходимо ідеї економічної демократії, сповідувані західними соціал-демократами щодо змішаної економіки та участі робітників в управлінні виробництвами. "Остаточною метою робітничих організацій, на його думку, має бути утворення такого ладу, за якого дана організація мала б керувати господарськими підприємствами відповідного роду, - інакше кажучи, щоб вона могла стати власником засобів виробництва [341, с. 168]". Вчений пропонував розвивати кооперативний рух, вважав кооперативи "самодопомогою самого населення [342, с. 223]".

Водночас вчений стверджував, що важливим аспектом економічної основи і розвитку соціальної демократичної держави має бути поєднання принципу державного регулювання з приватно-господарським принципом. Сучасне людство, зазначав він, не може обійтись без цього стимулу господарської енергії, яка в протилежному випадку може згаснути. Тому повне припинення дії приватно-господарської системи було б рівнозначне економічному, культурному і взагалі соціальному занепадові.

Заснована на праві державність нового типу припинить антагонізм між класами та війни з іншими країнами, змінить соціальний зміст обов'язкового атрибуту держави - примусу, а також характер політичної влади. Її метою буде організація виробничої сфери, забезпечення громадських потреб, узгодження загальних та індивідуальних інтересів. Оформлений правом загальний інтерес буде покладено в основу примусу соціалістичної держави. Поміж зазначених напрямів діяльності важливою функцією майбутньої держави має бути узгодження процесів суспільного виробництва та попиту, а також пропорційний розподіл суспільної праці.

В забезпеченні соціальної стабільності суспільства М. Туган-Барановський значну увагу приділяв структурам громадянського суспільства і, зокрема, робітничим союзам. На основі його дослідження історії розвитку робітничого руху в Англії, Німеччині та Франції можна дійти висновку, що саме робітничі союзи виступили з ідеями про участь працівників в управлінні виробництвами, започаткували формування механізму соціальної держави і вимагали збільшення участі держави у здійсненні соціальної політики. Робітничі союзи сприяли становленню принципу солідаризму, створюючи "операції взаємодопомоги - допомога при хворобі, безробітті, на випадок смерті і т.д. [343, с. 169]".

Застосовуючи методи економічного тиску на державу і приватних роботодавців, тред-юніони в Англії, революційні синдикалісти у Франції, соціал-демократичні союзи робітників в Німеччині вимагали від них вжиття конкретних заходів у поліпшенні економічного добробуту робітничого класу - скороченні робочого дня, підвищенні заробітної платні, і, взагалі, в поліпшенні умов праці.

Концептуальне оформлення вітчизняних теорій соціально-правової держави було завершене в період, що розглядається українським вченими-правниками. Один з них - Б. Кістяківський.

Досліджуючи генезу, сутність та перспективи модернізації держави і суспільства вчений зазначав, що "суспільність нагло входить у життя кожного сама, попри його волю і бажання". Суспільна реформація здійснюється за допомогою права, "завдяки його властивості немовби ззовні вломлюватися в життя людини". Цьому процесу сприяють держава, її спрямованість на здійснення правових норм, суспільна думка, орієнтована на правомірну поведінку.

Всяке суспільне утворення, вважав учений, вимагає системного впорядкування, регулювання зовнішньої поведінки суб'єктів відносин, тобто правових норм. Проте ці норми не слід розглядати як щось зовнішнє, оскільки вони "живуть" в свідомості людини і по суті є внутрішнім аспектом її духу, так само як і етичні норми. Свій зовнішній вираз норми права знаходять у статтях нормативно-правових актів або при їх застосуванні.

Водночас Б. Кістяківський зазначав, що "тенденція до детальної регламентації і регулювання всіх суспільних відносин статтями писаних законів притаманне поліцейській державі, і вона становить відмітну ознаку його на противагу державі правовій [344, с. ХХІІІ]". Він наголошував, що основою міцного правопорядку є свобода та недоторканість особи, забезпечення компромісу інтересів громадян та їх об'єднань в правових та корпоративних нормах, за умови відповідності останніх конституції.

Однією з основних ознак держави є влада. У співвідношенні з іншими соціальними інститутами тільки держава наділена всією повнотою влади. Держава санкціонує існування всіх інших соціальних організацій. За допомогою закону держава визначає межі функціонування влади цих організацій, основою якої, як правило, є договір, і вона є легітимною тільки для якоїсь незначної частини суспільства: виробничого колективу, сім'ї, певного колективу службовців тощо. Саме держава встановлює порядок укладення таких договорів і саме цим встановлює певні межі такої влади. Держава здійснює свою владу використовуючи різні засоби, головним серед яких є примус, що відсутнє у інших соціальних інститутів. Єдиною репресією недержавної влади є виключення окремих членів з певних колективів (спілок, союзів, товариств), діяльність яких здійснюється на основі статутів, прийнятих в дозволених державою через право межах.

Водночас у суспільстві є певні публічно-правові організації, які не є державою, але наділені подібною до неї владою. Серед таких автономних утворень вчений називав самоврядні міські і земські общини. Особливістю цих утворень є те, що в них діє подібна до державної влада їх керівних органів, а також те, що до цих утворень належать всі особи, які мешкають на їх територіях. Зазначені організації, як і держава, мають право примусово стягувати зі своїх членів встановлені ними податки, екзекуційним шляхом примушувати осіб, що належать до цих територіальних утворень, виконувати свої загальнообов'язкові постанови, які часто мають характер законів. Але схожість цих організацій з державою на цьому й закінчується. За своєю сутністю влада, якою вони наділені, походить від держави. Держава, на думку вченого, є правовою організацією народу, яка наділена своєю власною, самостійною й не від кого незалежною владою. Ознака владарювання притаманна всім історичним типам держави. Проте форма і прояв влади в державах різного історичного типу різні. На перших етапах розвитку державності, а також за часів абсолютної монархії владний аспект є гіпертрофованим. І навпаки, в конституційній державі влада набуває правового характеру. Тут держава та її атрибут влада - обмежені правом, функціонують у встановлених ним межах. Влада стає підзаконною, а така держава отримує назву правової держави. В правовій державі органи влади і правопорядок організуються за допомогою самого народу. Вчений робить висновок, що правовій державі також необхідна державна влада, але ця влада введена в певні межі, вона здійснюється в певних формах і має чіткий правовий характер. В правовій державі панують не особи, а загальні правила або правові норми. Особи, які наділені владою, підкорені цим нормам як й інші члени суспільства, вони є виконавцями приписів, закладених в правових нормах, загальних правилах поведінки. Влада постає для них не стільки суб'єктивним правом, скільки правовим обов'язком, а особливі повноваження, що їм надані, не є їх особистими, а такими, що надані в інтересах народу й держави.

Саме ця безликість і абстрактність влади і є характерною рисою правової держави. Тобто держава наділена загальною (а не якоюсь особистою) волею, а її діяльність полягає у встановленні загальних правових норм, приписів і в застосуванні цих норм до конкретних випадків: в урядових розпорядженнях, адміністративних актах і судових рішеннях. Іншої волі, ніж тої, що виражена в правових нормах і в їх застосуванні, у держави нема.

Піддаючи аналізу сучасні йому держави, вчений зазначав, що більшість європейських та американських держав за своїм державним ладом є правовими або конституційними [345, с. 243].

Головним принципом такої держави Б. Кістяківський вважав обмеженість державної влади правом, встановлення певних меж, які вона не може перейти. Влада обмежується перш за все юридично визначеною системою прав людини, які держава не може порушувати. Вчений зазначав, що "права людської особистості не створені державою; навпаки, вони за самою суттю своєю безпосередньо надані особистості [346, с. 244]". Серед таких прав він називав свободу совісті, свободу "слова усного і друкованого", свободу професій, пересування, недоторканість житла і листування. Задля ефективного здійснення прав повинен бути визначений механізм та процедура їх реалізації. Порушення прав людини та порядку їх реалізації повинні каратись, "але в правовій державі повноваження державної влади у припиненні порушень законів поставлено в суворі рамки закону. Ці законні рамки для повноважень органів влади і створюють так звану недоторканість особи". Важливою ознакою правової держави є також народне представництво, де сам народ бере участь в організації влади і створенні державних установ. До того ж найважливіша функція влади правової держави - законодавча діяльність, також підпорядкована народному представництву. Законодавство визначає та обумовлює будову та напрями діяльності держави, її органів та установ, регулює правові відносини, учасниками яких є окремі особи, спільності людей, а також держава.

Б. Кістяківський зазначав, що завдяки народному представництву і правам людини й громадянина, які гарантують політичну самодіяльність як поодиноких осіб, так і суспільних груп, "організація правової держави має громадський, або народний характер [347, с. 252]". Однією з головних умов становлення правової держави є високий рівень правосвідомості і почуття відповідальності її громадян.

Дослідження наукового спадку Б. Кістяківського дає підстави дійти висновку, що провідною метою правової держави він вважав здійснення солідарних інтересів своїх громадян. Він був переконаним, що правова держава є найдосконалішим типом державного буття. Вона створює ті умови, за яких можлива гармонія поміж суспільним цілим і особистістю. Він зазначав, що правова держава не може розглядатись як стале суспільне явище. Постійно вдосконалюючись, вона переходить в нову якість - соціальну державу. Правову державу, зазначав він, "треба визнати прямою попередницею тієї держави, яка здійснить соціальну справедливість", тобто наступним після правової типом держави буде "держава будучини" - "соціально-справедлива" [348, с. 257] держава.

Правова держава використовується робітничими партіями як знаряддя і засіб для досягнення справедливішого соціального ладу, її правові інститути ніби створені на те, щоб служити цілям дальшої демократизації державних і суспільних відносин.

Одним з головних досягнень правової держави, на думку Б. Кістяківського, є виключення анархії з правового життя, а досягненням соціально-справедливої держави мають бути усунення анархії з господарського життя, установлення справедливих соціальних та "реформа приватно-правових відносин", а також вирішення інших соціально-економічних завдань.

Запровадження в практику державного будівництва принципів правової держави, на думку Б. Кістяківського, "автоматично" розв'яже питання про права і свободу кожної нації.

Системним узагальненням результатів здійсненого ним глибокого дослідження політико-правової думки вчених попередніх епох та практики державного будівництва в багатьох країнах світу було вчення про соціально-правову державу С. Дністрянського. Теоретико-методологічною основою і предметом його досліджень були наукові доробки вчених і мислителів Західної Європи в галузі філософії та теорії права і особливо ті, в яких з'ясовувались наскрізні проблеми: сутності права і держави та проблеми їх удосконалення; рівності і свободи; суверенітету народу і держави; співвідношення права і закону; соціальна роль та призначення права і держави; сутність поняття народу і нації та інші.

Історію цивілізації вчений розглядав як боротьбу різних напрямів розвитку, які постійно "…перехрещуються зі собою, та загальна розвиткова лінія сходить нараз із свого шляху, нараз зломлюється. Противні струї зупиняють постійний хід розвитку… [349, с. 210]", який згодом відновлюється. Соціальні стреси (війни та революції) висвітлюють "провідні ідеї" державотворення. В цьому плані вчений підкреслював значення французької революції в історії людства, зазначаючи, що "…та коли на протязі 19 і початку 20 століття ідея загального історичного розвитку зійшла зі свого провідного шляху, прийшла всесвітня війна та припинила хибні шляхи. Всесвітня війна зазначила, як не мож краще, провідні ідеї модерної держави [350, с. 210]".

Провідною державотворчою ідеєю "нової держави" є ідея права кожного народу на самовизначення. Зазначена ідея набула свого поширення під час революції в Росії й Україні, але тут до неї долучилась ідея про заборону анексії, зазначав вчений.

Предтечею цих ідей С. Дністрянський називав Т. Шевченка, який сформулював їх свого часу у вислові "В своїй хаті своя правда й сила й воля". Народ, зазначав вчений, "мусить мати свою хату, свою державу. Чим є хата для чоловіка, для родини, тим повинна бути держава для народу [351, с. 210]".

Досліджуючи сутність держави і нації, С. Дністрянський виявляв їх спільні та відмінні риси. Зазначав, зокрема, що за своїм походженням вони пов'язані спільним аспектом - територією, а відрізняються іншим: держава є політичним явищем, а нація - природноетнічним. Причому поняття "нація" в його вченні ототожнювалось з поняттям "народ". "Нарід, - писав він, - є в першому ряді зв'язок осіб, держава в першому ряді територія [352, с. 213]".

Інтегруючим чинником, який здатний об'єднати народ і стимулювати його до боротьби за самовизначення вчений вважав національну ідею. В новій українській державі соціально-правового характеру, яка буде створена в межах її етнічних кордонів, суспільне життя повинно ґрунтуватися на засадах демократії, за умови гарантування прав і свобод людини, реального забезпечення її економічної незалежності.

Вчений зазначав, що в історії розвитку народів територіальний аспект часто превалював над родовим, державна приналежність людини відігравала більш важливе значення.

Територіальний аспект на перших етапах розвитку мав також більш суттєве значення в розвитку культури. Згодом "настала тривка культурна сполука суспільних мас…яка кріпла щораз…без огляду на те, чи дотична суспільність існувала в межах одної держави, чи кількох, - чи в одній державі був лиш один такий культурний зв'язок, чи їх було більше [353 с. 211]". Тобто усвідомлення належності до певної спільності-нації з'явилось пізніше. Національний аспект в формі ідеї самовизначення гостро постав в умовах імперіалізму, коли мало місце завоювання нових територій і народів з "ріжною історичною традицією, іншими звичаями та обичаями…Се дало основу до національної ідеї 19 віку [354, с. 211]".

Національна ідея, за вченням С. Дністрянського, проявлялась в двох формах. По-перше, як устремління народу (що був розділений і входив до різних державних утворень) до звільнення від гніту і створення одної національної держави; по-друге, - це ідея національної автономії, бажання в умовах багатонаціональної держави забезпечити право вільного політичного розвитку всім націям, що входили до її складу. Причому "в боротьбі за національну ідею, - зазначав С. Дністрянський, - побідило змагання народу до власної національної держави, не вдовольняючись формою національної автономії в рамцях чужої держави" [355, с. 212].

Національне питання стало причиною першої світової війни. Проте, хоч вона його й не вирішила, національна ідея в формі рівного права народів на самовизначення була покладена в основу миру. Право на самовизначення - це найважливіше право кожного народу.

Важливим атрибутом нової держави повинна бути "своя правда", тобто право народу, засноване на ідеї справедливості, яке він сам створює. Причому, важливе місце, на думку вченого, в регулюванні "модерних суспільних відносин" повинне відігравати звичаєве право.

До того ж, застосовуючи зазначений Т. Шевченком вислів, С. Дністрянський писав, що народ, "поставивши правду в основу нової держави" повинен стати сильним. Сила народу - це й сила нової держави. Сила проявляється, по-перше, в "правному порядку" і "правній організації", тобто йдеться про правовий аспект державності, який означає не панування влади над народом, а правління народу. По-друге, сила народу проявляється в його суверенітеті. Суверенітет деражави, зазначав вчений, - це минуле цивілізації, за своїм змістом він проявляється в плануванні над народом.

В розумінні С. Дністрянського народна влада не може бути пануванням над народом, суверенітет - це правління народу, його сила. "Сам народ мусить собою правити: се правління мусить виступати в усіх проявах державного життя; ніде не повинно збракувати сеї безпосередньої функції народу у виконуванні державних завдань [356, с. 216]".

Воля народу - в концепції С. Дністрянського, - це гарантовані можливості кожному об'єднуватись у громадські об'єднання, тобто інститути громадянського суспільства, які в рамках власної автономії беруть на себе виконання важливих функцій управління суспільними справами. Таким об'єднанням в новій державі С. Дністрянський відводив значну роль оскільки традиційний інститут демократії - парламентаризм, виконуючи репрезентаційну функцію, не повністю на його думку, забезпечує участь народу в управлінні загальними справами суспільства.

Економічною основою "нової національної держави" мала бути приватна власність, яку вчений розглядав як гарантовану правом належність певній особі "дібр з метою заспокоєння економічних потреб", яка має підлягати обмеженням з огляду на загальне добро.

В його моделі соціально-правової держави, викладеній в проекті „Устрою Галицької держави", знайшли втілення досягнення західної правової думки щодо гарантування і забезпечення прав і свобод людей. Всі люди визнавались рівними від природи. Держава повинна гарантувати свободу особистості, а її обмеження можливе лише при здійсненні владних кримінально-правових та поліцейських функцій. Водночас передбачався демократично-гуманістичний порядок притягнення до юридичної відповідальності осіб, що вчинили протиправні вчинки.

В проекті конституції була чітко викладена система політичних прав громадян, їх гарантії та механізми забезпечення. Всі громадяни визнавались рівними перед законом, особи різної статі наділялись однаковими правами і обов'язками.

Гарантувалась можливість розвитку інститутів громадянського суспільства, які б вирішували багато соціальних питань. Зокрема таких об'єднань громадян як сільськогосподарські, торговельні. Особливу увагу держава мала приділяти "середнім класам у сільському господарстві…промислах і торгівлі", а також захисту людської праці: фізичної, духовної, інтелектуальної.

Щоправда соціальна спрямованість держави у проекті мала патерналістський характер. Держава мала опікуватись "скривдженими у своєму праві", неповнолітніми та особами, які нездатні самостійно вирішувати свої справи. Передбачалось певне втручання держави в сферу економіки, вона мала здійснювати впорядкування економічного життя, забезпечувати право власності.

Передбачалось "негайно запровадити земельну реформу через експропріацію великих землеволодінь та врегулювання розподілу їх серед селян". Важливими соціальними завданнями держави мали бути також збереження "здоров'я та працездатності" людей, "повна оплата результатів праці", "підготовка до економічних наслідків від хвороб, нещасних випадків, старечої немічності", запровадження соціального страхування.

Водночас державна влада не повинна була "перешкоджати здійсненню господарської свободи людини в справедливому розподілі товарів", вона повинна була захищати "економічно слабшого перед економічно сильнішим" і мати право "обмежувати законами індивідуальну свободу дій окремих людей" "де важливі економічні цілі суспільства залишаються під сумнівом" [357, с. 164 - 165].

Основою суспільного устрою і економічного життя мала бути приватна власність. Але в конституційних положеннях проекту законодавча влада наділялась повноваженнями обмежувати право користування і розпорядження приватною власністю "якщо цього вимагає виконання народногосподарських завдань держави".

Механізм держави повинен формуватись, виходячи з принципу поділу влад. Законодавчу владу мав здійснювати однопалатний парламент - Народна Палата до повноважень якої "належить творення законодавства про всі ті предмети, які вимагають уніфікованого врегулювання в державі [358, с. 169]". Проектом визначались сфери суспільних відносин, які мали регулюватись виключно законами. Водночас визначалось, що конституція мала прийматись Установчими Зборами. Передбачався складний порядок внесення змін до основного закону. Таку процедуру мав здійснювати загальнонаціональний представницький орган - Загальнодержавна Рада.

Гілку виконавчої влади мав очолювати глава держави - президент, якому повинен бути підпорядкований уряд республіки Державна Рада та органи виконавчої влади на місцях. Президент наділявся повноваженнями призначати членів Державної Ради.

Судова система, за проектом С. Дністрянського, мала б включати суди та Державний Судовий Трибунал, як орган "Верховного правосуддя". Всі судді мали призначатись "остаточно і на все життя" президентом або "заступаючим його Головою Державної Юстиції.

Участь народу в здійсненні правосуддя мала забезпечуватись "мировими судами, судами народних засідателів або присяжних". Голова Державної Юстиції мав призначатись главою держави, бути посадовою особою, що забезпечує порядок в правосудді і є одночасно головою законодавчого бюро, яке має своїм завданням перевірити законопроекти і давати свої висновки.

Передбачалось також функціонування спеціалізованих судів - управлінських судів, які б "захищали правові інтереси стосовно постанов та розпоряджень органів управління". Судовий Трибунал мав здійснювати конституційну юрисдикцію, перевіряти закони на їх відповідність конституції, відміняти закони й постанови, які їй суперечать, приймати рішення по протестах національних курій Народної Палати проти прийняття законів, які можуть порушувати національні права окремих народів. Водночас цей судовий орган повинен був розв'язувати конфлікти між представницькими органами і між установами стосовно меж їх компетентності.

Конституційний проект передбачав запровадження основного інституту громадянського суспільства - місцевого самоврядування, органам якого надавались повноваження щодо регулювання і контролю усіх тих питань у відповідних регіонах, які потребують централізованого упорядкування в області і не підпадають під загальне законодавство держави.

Комплексне дослідження сутності соціально-правової держави здійснив Ф. Тарановський.

Становлення соціального аспекту правової держави він розглядав як результат еволюції держави і суспільства у взаємозв'язку з розвитком інституту прав людини, що викликало необхідність запровадження нових правових форм їх забезпечення, появу нових напрямів діяльності держави, зміну характеру прояву державної влади.

Три основні сфери прояву державної влади: "законодавство, суд і управління [359, с. 386]" в різні історичні епохи, на різних етапах розвитку суспільства і держави, за його концепцією, мають різний характер. Причому якщо діяльність держави з прийняття юридичних норм (законодавча діяльність) і здійснення захисту і відновлення порушеного права (правосуддя) є в основному визначеним, то ще одну сферу прояву державної влади - управління (діяльність виконавчої влади) Ф. Тарановський такою не вважає, а розглядає її як широкопланову та таку діяльність, "яка залишається за виключенням законодавства і суду [360, с. 387]".

Посилаючись на Арістотеля, управлінську діяльність держави він називає піклуванням.

У зв'язку з постійним збільшенням обсягу проблем, якими починає опікуватись держава, збільшується зміст управління (піклування), обох його аспектів: зовнішнього (сфера зовнішніх зносин) і внутрішнього (питань різнопланового піклування влади про населення).

В першій половині ХІХ століття внутрішніми проблемами, якими опікувалась держава були забезпечення особистої і майнової безпеки населення, а пізніше окрім цього ще й діяльність, спрямована на сприяння матеріального й духовного розвитку населення. Подібна система державного піклування в первинних державах була необхідною, але з часом почала стримувати позитивні процеси у суспільстві, оскільки функціонувала за інерцією, в інтересах певних груп населення. Становлення капіталізму почало вимагати свободи підприємництва і вільної конкуренції, а підвищення рівня суспільної свідомості супроводжувалось вимогами свободи духовного самовизначення і розвитку особи в релігійному та інтелектуальному плані. До порядку денного були поставлені питання лібералізації суспільних відносин, правового забезпечення індивідуальної свободи, свободи від державної опіки.

Носієм ліберальних ідей став третій стан суспільства - буржуазія, яка, на думку М. Тарановського, мала значні матеріальні цінності і формувала новий тип духовної культури, незалежної від церкви і держави. Зазначене сприяло зміні змісту управління - воно стало ліберальним. Ліберальна система управління в основі якої невтручання державної влади в економічне і духовне життя здійснювалась за формулою laisser faire laisser passer (направляти справу за своєю течією). В класичному вигляді ця система утвердилась в англії у ХVІІІ столітті, і меншою мірою в континентальній Європі після Французької революції. Таким чином завдяки запровадженню у суспільне життя ідеології лібералізму правова держава заступила поліцейську.

Метою права правової держави стало забезпечення особистої свободи, усунення чинників загроз особистій і майновій безпеці, юридичне оформлення правової держави. Теоретичною основою концепції правової держави була природно-правова доктрина, згідно якої джерелом права визнавалась сама природа, а не воля законодавця. Права людини вважались такими, що належать їй від народження, вони є її сутністю й однакові для всіх.

Втім не всі концепції природно-правового напрямку Ф. Тарановський вважав раціональними, такими, що стали ідейною основою правової держави. Аналізуючи їх сутність, він поділяв всі природно-правові школи на три групи. До першої відносив ті, що сповідували ідеологію державного абсолютизму. В основу міркувань про сутність природного права вони покладали егоїстичність і взаємну ворожнечу людей, їх нездатність до співжиття без твердої влади. Прибічники цього напрямку захищали існуючий правовий порядок, за допомогою дедуктивно-демонстраційного методу раціоналізували норми позитивного права, підносячи їх до рівня природних законів. До другої групи учений відносив тих мислителів, що визнавали безсилість людського розуму в справі визначення вихідної аксіоми і знаходили для себе вихід в приписах Божого одкровення, запозичували первісний закон з Священного Писання, чим відновлювали середньовічну традицію природних вчень. До третьої групи - прибічників новітніх поглядів про всестороннє звільнення людини від надмірної опіки держави і влади. Квінтесенцією природно-правової теорії цієї школи було вихідне положення про те, що людина природжена до життя у спільності з собі подібними, і схильності її до впорядкованої свободи.

Представники цієї школи прагнули до радикальної політичної реформи задля свободи особи і розвивали прогресивні, ліберального спрямування системи природного права, перетворюючи в природно-правові норми побажання і вимоги суспільних верств, від яких вони виступали. Система саме цих поглядів і стала основою ліберальної доктрини правової держави.

З'ясовуючи співвідношення права і закону, природного права і позитивного права і ролі в модернізаційному процесі вчений зазначив, що реальному, волевстановленому праву людина завжди протиставляла ідеальне (природне) право, як найвищу справедливість. Такий підхід обумовлений перш за все природою людини: її критичним відношенням до реальності, правопорядку і прагненням до досконалого ідеалу справедливості. Це прагнення притаманне всім щаблям правової культури.

Тобто природне і позитивне право є категоріями різного порядку: перше слід розуміти як справедливість, друге - як доцільність. Позитивне право характеризується як забезпечення користі, інтересів всіх або більшості в тій чи іншій державі, природне - як основа врівнювальної справедливості і добра. Тому позитивне право повинне відповідати вимогам природного права. Природне право - це право більш високого порядку, воно знаходиться над позитивним правом і є критерієм для оцінки й подальшого вдосконалення останнього.

За визначенням Ф. Тарановського, правовою є така держава, в якій для прояву влади встановлені правові форми і межі. Специфічною ознакою правової держави є безумовне визнання правових форм і правових меж для всіх правлінь державної влади. Спочатку, застосовуючи термін правова держава, мали на увазі державу протилежну поліцейській і розуміли під правовою державою обмеження задач державної влади культурою права в питаннях правотворення в законодавстві і захисту прав в суді. Завдання управління зводили при цьому до забезпечення зовнішньої безпеки особи в особливому адміністративному порядку. З часом переконались, що державне управління повинне розповсюджуватись на сприяння розвитку культури суспільства, у зв'язку з цим до правової держави стали застосовувати термін культурної держави. Втім правова держава не припинила свого існування, оскільки правовою державою її називають не за компетенцією, а за прийомами її діяльності.

У розвитку правової держави Ф. Тарановський виділяв дві стадії. Першу пов'язував з встановленням законності правління, другу - з визнанням суб'єктивних публічних прав підданих, у зв'язку з чим вони стають громадянами. Втім громадянство не виключає підданства, а співпадає з ним, оскільки кожен член держави з одного боку підпорядковується беззаперечному велінню держави як підданий, з іншого - бере участь у владі як громадянин. Причому така належність до держави має місце як в монархії, так і в республіці.

Сутність законності правління, полягає у визнанні закону вищою нормою для діяльності держави і здійсненні всіх владних її функцій. Закон визначає порядок і зміст діяльності судових органів, а також компетенцію і порядок діяльності адміністративних органів, у зв'язку з чим ці гілки влади стають підзаконними і за формою, і за змістом своєї діяльності. Що ж до законодавчої влади, то її підзаконність, зазначав Ф. Тарановський, полягає в дотриманні встановленого законами порядку прийняття законів.