Соціально-правова держава: сутність, проблеми політичної модернізації

Людина - сама собі господар, вона визначає собі мету і відповідно до неї - свою поведінку. Але, як зазначав він, багато людей використовують свободу й поза межами "категоричного імперативу", що призводить до свавілля. Для обмеження свавілля існує право. Кант дав визначення права: сукупність умов, за допомогою яких свавілля однієї особи збігається зі свавіллям іншої з позицій загального закону свободи.

Право має загальнообов'язковий характер, що забезпечується примусом. Носієм цього примусу, сили є держава. Держава, писав Кант, це об'єднання людей, що підкоряються правовим законам [243, с. 233]. Функціонування держави та її інститутів має відбуватися в межах права. Походження держави Кант розглядав як акт договору між людьми, що укладається з метою взаємної вигоди і згідно з "категоричним імперативом". Укладаючи таку угоду, люди відмовляються від частини своєї зовнішньої свободи, щоб надійніше використати іншу її частину, яка буде забезпечена правовою гарантією. Втім особа і держава, як рівні суб'єкти права, здійснюють свої стосунки на засадах взаємної відповідальності.

Кант писав про природне і позитивне право. Останнє мусить відповідати загальним вимогам природного права. Право, що встановлене в державі, може бути приватним або публічним. Приватне право має регулювати відносини людей стосовно власності, а публічне - відносини між членами держави - громадянами. Розмірковуючи про сфери регулювання приватного і публічного права він підійшов до визнання необхідності юридично гарантувати функціонування громадянського суспільства і обмеження держави правом. Громадянському стану відповідає публічне право, а приватне право - природному стану. Важливою складовою приватного права є особисте право. У своєму вченні І. Кант робить значну послугу юридичній науці в питаннях визначення принципів правового регулювання економічної і соціальної сфер, розрізняючи поняття "право на річ" (як право користування річчю) і речове право (як сукупність всіх законів, що стосуються "мого і твого") [244, с. 311]; а також визначає сутність "власності", яку радить розглядати як зовнішній предмет, який є чиїмось своїм, кому належать всі права на цю річ, якою власник може розпоряджатися на свій розсуд.

Важливою умовою визначення напрямів діяльності держави, її функцій має практичне забезпечення принципу народного суверенітету. Народ може брати участь у встановленні порядку завдяки прийняттю конституції.

Всякій державі, за вченням Канта, слід мати три влади: законодавчу, виконавчу і судову. Якщо цього принципу не дотримано, форма правління є деспотичною.

У суспільстві має панувати закон, усілякі міркування з приводу справедливості тієї чи іншої норми неприпустимі.

Як свідчать результати дослідження політико-правової думки, в науковій творчості класиків лібералізму Д. Бентама та Дж. Ст. Мілла в Англії; Б. Констана та А. Токвіля у Франції; В. Гумбольдта та Л. Штайна в Німеччині починається концептуальне оформлення теорій правової державності соціального характеру.

Метою суспільного існування людини, за концепцією Д. Бентама, є особиста користь. Життя людей має бути побудоване в такий спосіб, щоб отримати якомога більше користі, задоволень і виключити страждання. Навіть більше - з особистої користі, блага кожного індивіда складаються суспільна користь і загальне благо.

З опертям на цей принцип Д. Бентам визначав соціальну роль та призначення держави й законодавства - створення умов для досягнення користі й щастя кожної людини.

В полоні утилітаризму він пропонував розглядати роль уряду відповідно до принципу корисності, під якою розумів його діяльність, що сприяє чи перешкоджає щастю індивіда і суспільства в цілому. "Починання уряду… може вважатись відповідним до принципу корисності чи продиктованим цим принципом, коли у подібний спосіб прагнення цього починання до збільшення щастя суспільства є більшим за будь-котре інше, що має зменшити його [245, с. 151]".

Мислитель був переконаний, що нові економічні умови, які складалися в Англії, можуть сприяти реалізації принципу користі, оскільки інтереси приватних власників багато в чому збігаються з інтересами суспільства в цілому. Тому держава повинна бути зацікавленою у збільшенні кількості власників, сприяти зміцненню середнього прошарку суспільства, що дозволить зменшити бідність і збільшити загальну користь. Окрім цього, досягненню загальної користі повинні сприяти, на думку Д. Бентама, вільні ринкові відносини й конкуренція, ефективна боротьба зі злочинністю.

В цьому плані слушною є точка зору А. Мовсесяна, що "утилітаризм став філософським обґрунтуванням ринкового механізму, який заснований на тому, що людина, діючи виключно з власних інтересів, одночасно максимізує і суспільну користь [246, с. 35 - 36]".

Важливим аспектом у досягненні суспільного ідеалу Д. Бентама є демократизація політичних інститутів держави, забезпечення політичних та особистих прав і свобод людей, що можливо лише в демократичній державі.

Політичне вчення Дж. Ст. Мілла стало наступним етапом розвитку утилітаризму, започаткованого Д. Бентамом. Мілл, базуючись на утилітаризмі, зробив важливий внесок у розвиток методології наукового пізнання соціально-політичних явищ, а також у подальше розроблення нормативних засад політичної теорії лібералізму. Він відкинув раціонально обгрунтоване розуміння особистого щастя, що спиралося на апологію індивідуального егоїзму.

Свою нову утилітаристську етику Мілл умотивовував із допомогою розгорнутої логіко-методологічної аргументації. Методологічні дослідження, в остаточному підсумку, служили мислителю засобом обгрунтування нової політичної реальності як своєрідної вершини історичного розвитку і водночас - напрямів її вдосконалення на основі нових моральних ідеалів.

Виокремлюючи у політичній теорії Мілла соціальну і політичну філософію, а також його конституційно-правові погляди, необхідно зазначити, що мислитель, кінцевою метою дій людини - вважав прагнення до щастя і зменшення страждання. Цей факт на його думку, не підлягає доведенню з допомогою розуму. Людина може бажати тільки щастя, а оскільки воля людини - це "дитя бажання", то вона повинна бути спрямована на досягнення щастя. Усе, що веде до досягнення щастя, - корисно, морально і справедливо. Справедливість, - писав Мілл, - має своїм підмурком користь і складає головну частину всієї моралі. Справедливістю називаються моральні вимоги, котрі, якщо розглядати їх сукупно, посідають вище місце в ряді вимог суспільної користі, а тому мають вищу обов'язковість, ніж інші вимоги. Це - формальний аспект тлумачення вченим справедливості та її місця в системі етичних категорій.

За своїм моральним змістом категорія справедливості розкривається через трактування головної проблеми соціальної та політичної філософії Мілла - взаємовідносин особистості й суспільства. Він дав чітке ліберальне тлумачення цих взаємовідносин. Він підкреслював, що не можна основувати мораль тільки на постулаті особистої економічної вигоди індивіда і на вірі в те, що задоволення якоїсь корисної потреби окремої людини автоматично приведе до благополуччя всіх, добробуту всього суспільства.

На думку Мілла, принцип досягнення особистого щастя може бути реалізований лише тоді, коли він нерозривно та органічно пов'язаний з іншим принципом, керівною ідеєю; ідеєю необхідності узгодження інтересів, причому не тільки окремих осіб, а й загальносуспільних інтересів. При цьому вищим виявом моралі є ідеальна шляхетність, що знаходить свій вираз у праці заради щастя інших, у сумлінному служінні суспільству. У цьому аспекті лібералізм Мілла - більш зрілий і гнучкий, аніж учення Бентама. Мілл робив наголос на ролі ідеальних засад у політиці, на розробленні та застосуванні на практиці "правильних", "моральних" видів політичного устрою. Він дав нове, змістовне трактування щастя, до якого має прагнути людина.

Цінність або моральність будь-якого людського вчинку вимірюється, згідно з Міллем, тим, наскільки він веде до "найбільшої суми щастя для найбільшої кількості людей" і збереження суспільного організму. Цінність загального блага полягає у взаємному врахуванні суперечливих інтересів не лише індивідів, а й класів. У своїй етиці він виступав як безпосередній попередник солідаристських концепцій - без взаємного визнання інтересів, уважав Мілл, неможливе ніяке спілкування між людьми, за винятком ставлення рабовласника до раба.

Основу поглядів Мілла щодо правового і соціального аспектів держави становлять проблеми пошуку: способів забезпечення блага індивіда та блага всього суспільства; ролі та меж влади держави; обсягу автономії особистості. Він звинувачував сучасні йому політичні інституції в тому, що вони пригноблюють вільний розвиток індивіда, і ставив у центр своєї соціальної філософії поняття свободи і прогресу. Вчений гадав, що свобода є постійним джерелом прогресу, оскільки завдяки їй може бути стільки незалежних центрів прогресу, скільки й особистостей. Свобода, за Міллем, - це, насамперед, свобода особистості, індивіда. Особливу увагу він звертав на свободу висловлювання, логічно доводячи, що для прогресивного розвитку суспільства необхідна боротьба думок, а отже, корисними є не тільки правильні, а й хибні думки. Істина, на думку мислителя, безконечна та багатогранна, різні її грані доповнюють одна одну. Він глибоко вірив у природність і необхідність плюралізму думок і політичних позицій.

Слід зазначити, що Мілл був першим ліберальним мислителем, який, проаналізувавши стан тогочасного суспільства, чітко визначив ті проблеми, зокрема соціальні, що в ньому існували.

Він був переконаний у неминучості зростання соціальної солідарності й рівності та можливості мирними засобами усунути вади тогочасного суспільства. Шлях до цього, на його думку, лежав через удосконалення формальних політичних інститутів. Він підкреслював актуальність ідеалів конституціоналізму та важливість установлення меж влади держави стосовно індивіда.

Значну увагу в концепції Мілла приділено правам людини. Він розглядав права людини, по-перше, як сферу, вільну від втручання держави, а по-друге, прагнув максимально звузити коло випадків, коли втручання держави й суспільства у справи індивіда є допустимим.

Індивідуальна свобода, на думку Мілла, означає абсолютну незалежність людини у сфері тих дій, які безпосередньо стосуються тільки її самої; вона означає, що людина може бути в межах цієї сфери сама собі господарем і діяти в ній на власний розсуд. Як аспекти індивідуальної свободи вчений вирізняв, зокрема: свободу думки й переконання, виражені зовні; свободу діяти спільно з іншими людьми; свободу вибору і досягнення життєвих цілей та самостійне влаштування власного життя. Усі ці та пов'язані з ними свободи є конче потрібними для розвитку і самореалізації індивіда, і водночас вони є надійною охороною від посягання на автономію індивіда. Під кутом зору такого розуміння свободи мислитель відповідно розглядав і питання про обсяг і зміст функцій держави. Він уважав, що загальний принцип діяльності держави полягає в тому, що держава не повинна заважати вільній діяльності індивідів та їхніх асоціацій; навпаки, вона має сприяти їм у цій діяльності, робити все, щоб розвивати в суспільстві дух самостійності та підприємництва.

Особиста свобода, її соціальна безпека, свобода приватної власності, законодавчого визначення меж впливу держави на економічне життя, які значною мірою забезпечуються втіленням принципу поділу влад та функціонуванням інститутів громадянського суспільства, обстоювались в науковій концепції ідеолога французького лібералізму Б. Констана.

Мислитель був переконаний, що свобода особи може бути реалізованою тільки завдяки праву. Права громадянина, на його думку, випливають із свободи, вони непідвладні державі.

Практично все своє вчення Б. Констан присвятив аналізу таких категорій, як особистість, держава і громадянське суспільство; він зазначав, що тільки особиста свобода може стати життєвою необхідністю, умовою формування основ правової держави та громадянського суспільства.

Підмурком свободи народів, на думку Б. Констана, є особисті права. З огляду на це соціальна роль держави полягає в забезпеченні особистої свободи людей, а політична влада як уособлення політичної свободи повинна бути обмеженою. Вона не поширюється на особисте життя людей, а держава має сприяти розвитку свободи індивіда.

Причому межі політичної влади повинні бути чітко визначені у законодавчому порядку. Вона повинна закінчуватись там, де починається особисте життя приватної особи.

Мислитель погоджувався з думкою Ш. Монтеск'є про те, що в державі має місце зловживання владою, і для викорінення його необхідна сильна громадська думка, сконцентрована в парламенті, а також утілення принципу поділу влади. З цього приводу Б. Констан пропонував розмежувати функції: королівської влади; виконавчої влади; влади палати перів; влади, що репрезентує громадську думку - виборної нижньої палати; судової влади; місцевої (муніципальної) влади.

Децентралізація державного управління, виокремлення муніципальної влади в осібну гілку та визначення її повноважень, на думку Б. Констана, повинні були сприяти розвитку нових соціальних і, зокрема, економічних відносин, а також особистої свободи людей.

Одним із перших представників французького лібералізму, який осягнув значення і важливість демократії в модернізації суспільства, управління в якому вперше в історії здійснюється середнім класом, був А. Токвіль. Він сформулював теорію демократії, виклав погляди на такі проблеми, як співвідношення рівності й свободи та існування суперечності між ними. Головна ідея його концепції - визнання історичної зумовленості модернізації, постійного і неухильного руху до свободи і демократії. Він розумів, як зазначає Г. Ласкі "що перебіг всієї історії… нестримно веде до тріумфу середніх класів [247, с. 7]", уважав, що поступовий розвиток рівності - це факт провіденційний, потверджений чіткими ознаками, а саме: він існує в усьому світі, поступово і з кожним днем дедалі більше виходить з-під влади людини, і всі події, як і всі люди, служать цій рівності. Розуміючи рівність як демократію, вчений зазначав: "Попри всі вади, правління демократії все ж таки більше, ніж будь-яке інше, здатне сприяти процвітанню... суспільства".

Токвіль приділяв велику увагу організації державної влади, що за умов демократії набуває особливо великого значення. Зокрема, аналізуючи американську державно-правову систему, він підкреслював важливе значення системи стримувань і противаг і теорії поділу влади, які знайшли закріплення в американській конституції. Автори Конституції США, за словами Токвіля, чітко розуміли потребу в тому, щоб крім народу існувала певна кількість властей, які, не будучи абсолютно від нього незалежними, користувалися б, однак, у своїй сфері досить значним ступенем свободи - щоб, підпорядковуючись напряму, що його вказує більшість, вони могли б боротися з його випадковими бажаннями і не приставати на його небезпечні вимоги. Під цим кутом зору вчений особливо підкреслював незалежність судової влади, яка, спираючись на принцип верховенства конституції перед звичайними законами, захищає основи громадянської та політичної свободи від посягань з боку законодавців. Утім, Токвіль застерігав, що недостатньо закріпити якісь положення в конституції, позаяк устрій держави залежить і від інших чинників. Він, зокрема, писав, що Конституція США подібна до тих прекрасних витворів людської мудрості, які дають славу та багатство своїм винахідникам, але залишаються непотрібними в інших руках, і зазначав, що Мексика, наприклад, скопіювала американську конституцію, але постійно переходила то від анархії до військової деспотії, то від військової деспотії до анархії. Демократизм американського суспільного життя і стабільність політичного устрою пояснюються, згідно з Токвілем, демократизмом американських звичаїв (моралі). Коріння свободи і демократизму американських звичаїв Токвіль убачав насамперед у системі громадського самоврядування, що склалась історично в Новій Англії. Саме традиції громадського самоврядування започаткували народний суверенітет і утвердження на практиці принципів свободи.

Токвіль протиставляв рівність й свободу. Він уважав, що в демократичних республіках рівність має більшу соціальну цінність, аніж свобода, оскільки потреба у свободі є життєво важливою для небагатьох, тоді як рівність робить щасливим кожного. Тому, хоча демократичні суспільства і прагнуть до свободи, це прагнення підпорядковане стійкішому і масовому прагненню до рівності, задля якої вони, врешті-решт, ладні відмовитися від свободи. "Вони хочуть рівності зі свободою, але, якщо це їм недоступно, то хочуть її навіть у рабстві. Вони перетерплять злидні, гноблення, варварство, але не витерплять аристократії", - зазначав Токвіль. Щоправда, рівність породжує індивідуалізм, а це є негативним явищем, бо тягне за собою такі негативні наслідки, як, скажімо, поступова відмова громадян від участі в суспільному житті. Він підкреслював, що люди в демократичних суспільствах "...завжди з великими труднощами відриваються від приватних справ, щоб долучитися до спільних".

Це, зрештою, веде до появи прагнення передати клопіт про загальний інтерес єдиному видимому та постійному його виразнику - державі, яка з послабленням понять про проміжні влади незмінно асоціюється у свідомості народу з сильною одноособовою центральною владою. Така влада, яка стоїть над усіма громадянами, не викликає ні в кого заздрощів, оскільки всі стосовно неї перебувають у рівному становищі. Навіть більше, у процесі зростання прагнення до рівності народ із чимраз більшою симпатією ставиться до встановлення одноособової диктатури, до концентрації всіх політичних прав у руках будь-якої сильної особистості. Деспотизм, який почуває себе впевнено тільки тоді, коли люди роз'єднані, коли соціальні зв'язки між ними послаблені, виявляється, принаймні на словах, прихильником рівності та, використовуючи егалітаристські прагнення мас, утверджується в суспільстві як єдина політична сила. При цьому тиран, який захопить владу, на думку Токвіля, на певний час забезпечить порядок і навіть зможе задовольнити матеріальні інтереси мас, але, кінець-кінцем, обов'язково забере у людей головне - свободу. І важливим здобутком Америки є те, що американці зуміли боротися з індивідуалізмом за допомогою вчення правильно зрозумілого інтересу, а такий інтерес привчив їх до кооперації, спільної діяльності в різних асоціаціях, основою яких завжди була необмежена свобода створення асоціацій, у тому числі і з політичними цілями і з метою вирішення соціальних питань

Небезпека деспотичного переродження демократії особливо велика у тих країнах, де відсутні традиції політичної свободи. Коли рівність запроваджується серед народу, який ніколи не знав або вже давно не знає свободи, як це спостерігається на Європейському континенті, - зазначав Токвіль, - то старі національні звички одразу ж і немов би через природне тяжіння поєднуються зі звичками й поглядами, що їх породжує новий суспільний устрій; при цьому всі влади немов би самі собою прагнуть до центру, зосереджуючись у ньому з дивною швидкістю, і держава одразу ж досягає крайніх меж своєї сили, тоді як приватні особи так само швидко доходять до останньої межі безсилля.

Важливим у поглядах Токвіля є його ставлення до державного устрою або, точніше, до проблеми централізації та децентралізації. Він підкреслював, що централізація є чинником, що паралізує все громадське життя. І тому як у період абсолютизму, так і після революції головною перешкодою для утвердження свободи і демократії була саме централізація, зосередження всіх питань суспільного життя у компетенції центральної влади.

Проблема співвідносин особи і держави була основним завданням, що з'ясовував у своїй політико-правовій концепції представник німецького лібералізму В. Гумбольдт. Цінність його наукового спадку полягає в тому, що він був першим, хто зробив спробу визначити сутність і основні напрями соціальної політики правової держави, а також обсяг її повноважень в сфері вирішення соціальних проблем. Сприймаючи філософське вчення Канта, Гумбольдт, як зазначає А. Гріцанов, намагався конкретизувати і розвинути його на матеріалі суспільної історії [248, с. 272]". Ця його концепція була викладена в роботі "Досвід визначення меж діяльності держави" в 1792 р., яка повністю вийшла друком лише в 1851 році.

Мислитель проводить чіткий розподіл між громадянським суспільством і державою, що йому вдається шляхом розподілу інститутів цих рівновеликих явищ.

Елементами громадянського суспільства він називає: по-перше, систему національних установ - союзів, організацій, об'єднань, що утворюються людьми за їх власною ініціативою; по-друге, природне і загальне право; по-третє, людину. До елементів держави мислитель відносить: по-перше, державні інститути і служби; по-друге, позитивне право; по-третє, громадянина. Порівнюючи ці елементи, він зазначав, що суспільство є вагомішим від держави, а людина - від громадянина, члена політичного (державного) утворення.

Вчення В. Гумбольдта має чіткий соціальний зміст. Мету держави він убачав у служінні суспільству, створенні для нього блага, усуненні внутрішніх і зовнішніх загроз, а мету державного устрою - у розвитку людини.

Мислитель сповідував ранньоліберальну ідею "мінімальної держави", що не обтяжена соціальним опікунством, яке послаблює силу нації. Вона повинна відмовитися від надання допомоги різним верствам населення, створюючи натомість умови для розвитку ініціативності, сумлінного ставлення до праці, усвідомлення громадянами необхідності покладатися на свої сили.

Патерналістська функція держави, її надмірна опіка послаблює волю індивідів, відучує їх від самостійного вирішення життєвих проблем, сприяє поширенню в суспільстві бездіяльності та апатії.

Держава, реалізуючи відведену їй роль, у своїй діяльності не повинна переслідувати іншої мети, крім гарантування внутрішньої та зовнішньої безпеки громадян. Він рішуче не сприймав ідеї та факту піклування держави про позитивне благо громадян, тобто про їхнє матеріальне процвітання і суспільну кар'єру, їхню моральність, фізичне здоров'я, спосіб життя тощо. Діапазон активності держави слід різко звузити.

Особливо значну небезпеку для індивіда і нації держава становить саме тоді, коли починає надмірно опікувати людей, "оскільки такі державні заходи та установи послаблюватимуть енергію народу [249, с. 632]". Гумбольдт був переконаний, що розрахунок громадян на піклування про них правителя, уряду або чиновника розслаблює їхні волю та енергію, відучує самостійно вирішувати проблеми, що виникають у житті, долати труднощі. Постійне очікування на допомогу з боку держави призводить, зрештою, до бездіяльності людини.

"Усі державні розпорядження більшою або меншою мірою пов'язані з примусом, і навіть там, де немає примусу, вони привчають людей радше сподіватися чужих настанов, чужого проводу, чужої допомоги, ніж думати, як можна зарадити собі [250, с. 633]".

Потерпає від цього і моральність - адже той, ким постійно та інтенсивно керують, легко жертвує залишками своєї самостійності, впадаючи в апатію. Якщо кожен сподівається на турботливу допомогу держави щодо самого себе, то він, звісна річ, беззаперечно передасть їй турботу про долю своїх співгромадян. Ця обставина підриває співчуття до ближнього і зменшує налаштованість людей до надання взаємної допомоги. Суспільна ж допомога найефективнішою буде там, де у людини сильна свідомість, що все залежить від неї. Згідно з Гумбольдтом, що значніший обсяг і ширший діапазон дій державної влади, то меншу свободу мають індивіди, їхні об'єднання. Гумбольдт не заперечував цінності, важливості й необхідності держави, але він прагнув визначити ті межі, в яких держава сприяє розвитку суспільства, кожного індивіда зокрема. У цьому - безперечна цінність і заслуга наукової спадщини мислителя.

На основі ґрунтовного аналізу суспільних процесів і досліджень державно-правових теорій Західної Європи німецький правник Л. Штайн запропонував своє бачення трансформації правової держави в соціальну. Головними проблемами його вчення були з'ясування характеру взаємозв'язку і перспектив розвитку взаємовідносин суспільства і держави, її функцій в умовах соціальних антагонізмів, питання прав і власності індивідів, підвищення їх добробуту. З оглядом на це Л. Штайн правомірно вважається М. Михальченко автором поняття "соціальна держава" [251, с. 48].

Суспільство і державу вчений розглядав як два рівновеликих явища, між якими є особливий зв'язок. Основою будови суспільства є розподіл майна, що сприяє поділу його на класи: власників і залежних від них людей праці. Така залежність, а також те, що кожен член суспільства керується своєю волею, визначає основний принцип його будови, яким є несвобода.

Держава відрізняється від суспільства формою, змістом і призначенням, в ній об'єднуються в єдине ціле різні індивідуальні волі і дії людей, що утворюють суспільство. Вона репрезентує загальну волю і служить всезагальному, забезпечує свободу. Свобода є основним принципом будови держави.

У зв'язку з тим, що суспільство поділяється на класи, держава повинна мати надкласовий характер, усувати протиріччя і врівноважувати відносини.

Влада в державі повинна бути побудована за умови підкорення виконавчої гілки законодавчій, що буде гарантією трансформації звичайної держави в правову.

Конституційна монархія повинна здійснювати реформи соціального характеру, а також заходи, спрямовані на підвищення рівня продуктивності праці, споживання, життєвих можливостей та освіти людей, забезпечувати законність, правовий порядок, права своїх підданих. Прав, під якими Л. Штайн розумів рівні можливості людей щодо покращення свого соціального і економічного становища законними засобами.

Деяка відмінність акцентів в розглянутих концепціях зазначених фундаторів ліберальної політико-правової ідеології пов'язана, на наш погляд, з цілим рядом політичних, соціальних та економічних чинників, особливостей становлення інститутів громадянського суспільства, суспільних відносин і політичних процесів, що мали місце в Англії, Франції та Німеччині.

Але за своєю сутністю вони мали прогностичний характер і сходились в економічній програмі, яка "пропонувала проект такого устрою, основою якого є індивідуальна економічна свобода у формі необмеженої свободи володіння власністю та свободи підприємницької діяльності [252, с. 17]", оскільки, як стверджує А. Мовсесян, лише власність "дає людині можливість здійснити політичні права [253, с. 38 - 39]".

Економічна програма лібералізму пропонувала кожному, як наголошує Т. Майєр, "можливість без будь-яких обмежень ззовні, без жодних перешкод з боку суспільства, без державного втручання користуватись своєю економічною свободою так, як йому самому, виходячи із власних інтересів, здавалося найбільш вигідним [254, с. 17]".

Основні ідеї класичного лібералізму щодо забезпечення особистої свободи, розвитку ринкових відносин в основі яких приватна власність, мінімізації ролі держави в суспільному житті справили визначальний вплив на трансформаційні процеси в європейських та інших країнах.

Перша половина XIX століття стала періодом реалізації політичної та соціально-економічної стратегії лібералізму.

Лютнева революція у Франції 1848 року і Друга республіка (1848 - 1851 рр.) стали початком фактичного втілення ідеології лібералізму в соціальну практику.

Зокрема, Конституція Франції 4 листопада 1848 року значно розширила соціальний аспект омріяної правової державності, "свободу, рівність і братство [255, с. 133]" визнала основними принципами Другої республіки.

Держава повинна була охороняти особу громадянина, його сім'ю, релігію, власність, трудові права і зробити доступною освіту, необхідну для кожної людини; шляхом братської допомоги забезпечити існування громадянам, які терплять нужду, підшукуючи роботу, що відповідає їх здібностям, або підтримуючи тих, які не можуть працювати.

Ст. 10 Конституції передбачала рівні для всіх умови на зайняття суспільних посад. Всяка власність оголошувалась недоторканою (ст. 11), а конфіскація майна заборонялась (ст. 12).

Конституція гарантувала "громадянам свободу труда і промисловості" (ст. 13), а податки встановлювались "у видах всезагального блага" (ст. 15).

Причому чітко визначаючи зміст обмеженої соціальної функції "мінімальної держави" конституція передбачала значну участь громадянського суспільства у вирішенні проблем соціального характеру.

Статтею 13 конституції, на нього покладався обов'язок "сприяти і заохочувати розвиток праці, надаючи безоплатне початкове навчання, засоби до професійного навчання, встановлюючи рівність у відносинах господаря і робітника, засновуючи опіку і кредитні спілки, сільськогосподарські інститути і вільні асоціації".

За посередництва державних установ - "департаментів або комун", суспільство мало організувати суспільні роботи, які б забезпечували зайнятість безробітним, надавати допомогу покинутим дітям, калікам і старцям, що не мають засобів для існування.

Передбачалась можливість подальшого розвитку інститутів громадянського суспільства, зокрема, утворювати об'єднання громадян, збиратись мирно без зброї, надавати петиції і піддавати гласності свої думки друкованим або якимось іншим шляхом. Межами особистої свободи статтею 8 Конституції визнавались права і свободи іншого і суспільна безпека.

Два роки по тому, 31 січня 1850 р. ліберальні ідеї, щоправда у меншому обсязі, були закладені в Конституційну хартію Прусії. В другому її розділі "Про права прусаків" встановлювалась рівність всіх перед законом, гарантувалась особиста свобода, недоторканість приватного життя. Ст. 9 Хартії гарантувала недоторканість власності. Визначалось, що "повна або часткова експропріація може застосовуватись лише в інтересах суспільного блага за умови попередньої оплати, а в термінових випадках за умови попереднього нарахування винагороди [256, с. 298]".

Передбачались інші громадянсько-політичні права серед яких свобода совісті, науки і викладання, друку, зборів, право петицій. В публічних народних школах запроваджувалось безоплатне навчання.

На конституційному рівні надавалась можливість створення та функціонування інститутів громадянського суспільства. Всі прусаки, згідно ст. 30 Хартії, наділялись правом утворювати товариства для таких цілей, які не підлягають дії кримінальних законів.

Перегодом у політичній, правовій і економічній думці західних країн формується точка зору, що "мінімальна держава", забезпечивши особисту свободу і свободу власності, не є ефективною в умовах вільного ринку з породженими ним диференціацією суспільства на заможних і бідних, проявами соціальної несправедливості, бідністю, безробіттям тощо, які не можуть бути вирішені самостійно на індивідуальному рівні, а також можливостями лише громадянського суспільства. "Нерегульований капіталізм, - як наголошує Т. Майєр, - знову поділив людей на класи: на неімущих і тих, хто володіє власністю, на залежних і безправних у широкому базисі суспільства та вільних і привілейованих на верхівці суспільної піраміди [257, с. 18]".

В цих умовах здійснюється подальший науковий пошук нового характеру взаємовідносин громадянського суспільства і держави, корекції її функцій.

Питання про необхідність розширення регулюючої і спрямовуючої ролі держави в господарському житті суспільства з метою усунення соціальних ризиків було поставлене рядом економістів, представників нової історичної школи.

Пропозиції щодо необхідності таких реформ ми знаходимо в теоретичних концепціях представників цієї школи Г. Шмоллера і Л. Брентано.

Г. Шмоллер зазначав, що в умовах буржуазного суспільства ідея соціальної справедливості може бути реалізованою лише за умови сильного уряду, який стоїть над класами, може приборкати класовий егоїзм і зловживання, забезпечити сталий економічний розвиток.

З урахуванням ринкових перетворень цікавими були думки вченого щодо важливості "етичного принципу" господарювання, що залишається актуальним для українського суспільства і сьогодні. Він стверджував, що від моральних чинників значною мірою залежать результати ринкових реформ і тільки ті господарники можуть досягти успіху поведінка яких відповідає загальновизнаним у суспільстві нормам моралі і правовим приписам. Без міцного морального підґрунтя, наголошував Г. Шмоллер, не може бути ринку, грошового обігу, поділу праці, держави. Відповідна робота повинна здійснюватись державою по формуванню високої моральності у робітників, що б сприяло запровадженню в суспільне життя принципу соціальної солідарності, зменшенню класового протистояння.

Ідеї "соціального миру" і рівноваги, зменшення протистояння між класами в суспільстві вважав основними передумовами формування соціально-правової держави Л. Брентано.

Він поділяв погляди Г. Шмоллера щодо ролі "етичного принципу" і права у впорядкуванні економічних відносин, переймався проблемами соціальної і майнової нерівності тогочасного суспільства, вважав за необхідне демократизувати відносини власників і робітників, надавати їм пільги, дбати про житлове будівництво, сприяти діяльності професійних спілок, розвивати фабричне законодавство, підвищити заробітну плату, що б сприяло підвищенню продуктивності праці. Професійним спілкам радив демократичним шляхом виборювати більш вигідні умови продажу робочої сили власникам засобів виробництва.

Одним з вагомих заходів щодо подолання соціальних негараздів Л. Брентано вважав об'єднання підприємців у картелі, які називав спілками виробників, що мають на меті планомірно пристосувати виробництво до суспільного попиту щоб виключити перевиробництво товарів і послуг, падіння цін, банкрутства, безробіття та голодування, забезпечити зміцнення капіталу.

Суттєвий внесок в розробку теорій соціально-правової держави зробили представники "соціального напряму".

Важливим в цьому плані був науковий доробок Р. Штаммлера, який функції держави в умовах ринкової економіки вбачав у створенні нею нормативної бази, правових дозволів і заборон, що створило б умови для забезпечення ефективного регулювання нових економічних відносин.

"Соціальний напрям" був притаманний творчості Р. Штольцмана, який стверджував, що економіка підпорядкована ідеалам морального характеру і є засобом для досягнення моральних цілей. Капіталістичне виробництво повинне бути направлене на створення добробуту суспільства і його членів. Життєвий достаток людей є вищим моральним принципом, відповідно до якого повинні здійснюватись відносини виробництва і розподілу.

Зазначені погляди стали ідейним підгрунтям, на якому сформувалась течія неолібералізму (що інколи йменується як "соціальний лібералізм" або "ліберал-реформізм").

Представники цієї течії запропонували нове "позитивне" розуміння свободи, яке означає обов'язок держави забезпечувати соціально орієнтовану політику, вирівнювати "соціальні нерівності".

Автором відповідної концепції соціальних реформ був Дж. Кейнс. Втім, на наш погляд, його внесок у вирішення проблеми політичної модернізації досліджений не повністю.

На основі дослідження системи суспільного устрою, сутності ринкових відносин та причин економічної кризи 1929 - 1933 років вчений зробив висновок, що капіталізм вільної конкуренції виконав свою місію і його механізми надалі не можуть бути ефективними. Своїм сучасникам він запропонував новий напрям розвитку ринкової економіки - її державне регулювання. Держава повинна обмежити вільне підприємництво, знизити ставки процентів на капітал, встановити високі податки на спекулятивні угоди, а зібрані з цього кошти інвестувати у виробництво і профінансувати соціальні програми.

Беззаперечною заслугою Дж. Кейнса в питаннях модернізації суспільних сфер є його теоретичні новації щодо комплексного господарства і окремих його складових у взаємозв'язку, що його попередниками не робилось. Вони обмежувались дослідженням окремих проблем господарювання.

По суті, зазначене теоретичне дослідження мало соціальний характер, оскільки вирішення проблем споживання, нагромадження, заощадження, інвестиційної діяльності, організація громадських робіт, зайнятості населення, мали на меті збільшення національного доходу.

У 1938 році на першій Міжнародній конференції, що відбулась в Парижі, була офіційно визнана необхідність розширення функцій держави в цьому питанні та забезпечення нею умов вільної конкуренції.

З цього часу питання соціальної справедливості стало одним з головних в державно-правових концепціях неолібералізму. За державою визнається право організатора соціального життя, закріплюється функція забезпечення соціальної стабільності суспільства.

Таке бачення суспільного розвитку знайшло своє втілення в теоріях "держави загального добробуту", одним з провідних авторів якої був К. Мюрдаль.

Він стверджував, що в індустріальних державах Заходу загальне благо стало реальністю. Сутність такої держави в тому, щоб ненасильницьким шляхом в капіталістичній державі здійснювати скоординовану ефективну публічну політику, яка б сприяла розвитку економіки відповідно до інтересів більшості її громадян.

Така політика полягає в узгодженні ринкових механізмів саморегуляції і державного планування, яке викликане виникненням монополій і необхідне для підтримки рівноваги і стабільного розвитку економіки.

Планування врегульовує лише діяльність укрупнених суб'єктів матеріального виробництва, що об'єктивно виникли в його процесі і не зачіпає індивідуальної свободи.

У такій державі має місце подальший розвиток демократії. Підвищення добробуту її громадян дає можливість здійснити децентралізацію влади, передавши частину її управлінських функцій населенню в особі органів місцевого самоврядування і об'єднанням громадян, за участю яких здійснюється розподіл благ і задоволення різнобічних інтересів соціальних груп, контроль за владними органами.

"Держава загального добробуту" була основною науковою проблемою, якою опікувався Д. Белл, який також вважається автором концепції деідеологізації політичної влади.

Характерними ознаками такої держави вчений називав пропоновані К. Мюрдалем наявність узгоджених ринкових механізмів і державного регулювання, а також децентралізацію політичної влади.

Елементи теорії "держави загального добробуту", що дає змогу забезпечити свободи і рівність людей та їх благо були більш детально досліджені Дж. Роулсом.

Він запропонував та обґрунтував альтернативну утилітаризму етику та сформував теорію справедливості, адекватну соціально-ринковій економіці. Її найперше завдання, зазначав вчений, полягає в тому, щоб забезпечити надійнішу і прийнятнішу основу для конституційних принципів і базових прав та свобод, аніж це дозволяє зробити утилітаризм [258, с. 781].

Застосовуючи методологію Арістотеля щодо з'ясування сутності справедливості Дж. Роулс розмірковував, що блага, які мають місце в суспільстві, повинні розподілятись відповідно до вимог і рівності людей. Перш за все йдеться про так звані "первинні блага", а саме: свободу, певний рівень добробуту, рівні можливості для всіх людей, в тому числі й економічні, які повинні забезпечити її автономне існування, користування і розпорядження благами. Всі повинні мати можливість вільно об'єднуватись, обирати вид занять, місце де жити, вільно висловлювати думки, а також бути захищеними з боку держави.

Справедливість у суспільстві повинна забезпечуватись правовими механізмами, за допомогою справедливого закону і конституції, яка закріплює справедливий суспільний устрій, а також встановлює принципи обмеження несправедливості.

Спробу визначити основні принципи держави загального добробуту здійснив Р. Дворкін. Жодної соціальної політики не можна виправдати, зазначав він, хоч як добре вона служить загальному добробутові, якщо вона порушує індивідуальні права.

Вчений закликав розрізняти два відмінних принципи, для яких рівність є політичним ідеалом. Перший полягає в тому, щоб уряд ставився до всіх своїх підданих як до рівних, тобто таких, що мають право на рівну турботу і повагу.

Другий принцип вимагає, щоб при розподілі певного ресурсу можливостей уряд однаково ставився до всіх своїх підданих, чи, в усякому разі, забезпечив такий стан справ, за якого всі вони були б рівними чи майже рівними в цьому плані [259, с. 811], тобто принцип приблизної рівності.

Перший з цих принципів, стверджував Р. Дворкін, є визначальним, другий - похідним. Ідея рівності, в розумінні вченого, є основою моралі лібералізму, яка вимагає офіційного нейтрального ставлення до уявлень про те, що є важливим у житті. Уряд повинен ставитись до людей як до рівних не тому, що для політичної моралі не існує ні справедливості, ні несправедливості, а тому, що саме таке ставлення є справедливим. Концепція рівності - це той принцип політичної організації, якого вимагає справедливість, а не спосіб життя окремих людей". Будь-якої іншої радикальнішої теорії рівності, за твердженням її автора,, не існує.

Завдяки німецькому вченому Ф. Нейману з 1932 року в державно-правових теоріях соціального спрямування закріпилось поняття "соціальна держава" [260, с. 48], яку він визначав як державно-правовий устрій, який створений на основі правових інститутів свободи і власності, що доповнюються трудовим та економічним законодавством, метою якого є участь трудових союзів в управлінні економікою і своєї професійної долі.

Особливості модернізації соціально-правової держави, її взаємозв'язку з правом, а також взаємовідносин з суспільством визначив Ю. Габермас.

Модернізацію західного суспільства вчений поділяв на чотири етапи і розглядав її як процес становлення права як соціального інституту і поступове правове оформлення суспільства. Перший етап він пов'язував із формуванням буржуазної держави періоду абсолютизму; другий - становленням конституційної держави; третій - демократичною конституційною державою, що виникла в країнах Заходу та Півночі Америки внаслідок революційних подій у Франції; четвертий етап настав у ХХ столітті, коли сформувались соціально-демократичні конституційні держави.

На першому етапі розвиток права відбувався у вигляді інституціалізації двох засобів регулювання суспільних відносин: економічних (гроші) та державних (влада), що сприяло поділу економіки і держави на дві підсистеми. Держава створювала умови для розвитку підприємництва та ініціативи, відносин вільного ринку. Відбувалось формування приватного і публічного права. Перше регулювало динамічні відносини в сфері господарювання; друге - оформляло політико-владні відносини, закріпило суверенітет держави в правотворчій сфері та її виключне право на примус. Зазначене сприймалось як засоби формування громадянського суспільства.

На другому етапі виконавча влада була підкорена закону, в соціальну практику був запроваджений принцип панування права, що обмежило втручання адміністративної влади в приватне життя громадян.

Демократизація влади, гарантування і забезпечення політичних прав громадян, за вченням Ю. Габермаса, були важливими аспектами розвитку суспільного життя на третьому етапі.

В процесі становлення соціальної держави відбулось правове закріплення гарантій трудового люду від свавілля з боку власників і підприємців. На четвертому етапі здійснюється юридизація відносин, формуються правові інститути, які стають гарантією соціальної стабільності і злагоди в правовій державі.

Проведений аналіз політичної думки західних суспільств дає нам підстави зробити висновки, що право починає вважатися найефективнішим засобом забезпечення справедливості у суспільстві, умови його модернізації. В цьому плані, зазначав Г. Радбух, право, поміж інших соціальних норм, має визначальне значення, оскільки здійснення справедливості є його специфічною цінністю. Право, зазначав він, може бути несправедливим, але воно є правом тільки тоді, коли покликане здійснювати справедливість. Якщо лише одна його норма не буде переслідувати мету здійснення справедливості, то право взагалі позбавиться своєї правової природи.

У зв'язку з основними уявленнями щодо завдань і перспектив розвитку Г. Радбух виділяє декілька головних цілей суспільства і права.

Першою головною ціллю суспільства і права, в основі якої індивідуалістична ідея, він називає створення системи сприяння індивідові задля його повної самореалізації і щастя.

В основі другої - надіндивідуалістична ідея. Це сприяє тому, що основою діяльності держави стає збереження і розширення національної і державної влади або поширення релігійних поглядів, формування відповідних релігійно-ціннісних систем і організації згідно з ними людського життя.

Третьою ідеєю, що визначає ціль суспільства є створення предметів культури і розвиток науки. Безумовно, що зазначені цілі на рівні їх реалізації в соціальній практиці тісно пов'язані між собою, але в кожній з розглянутих провідних ідей можуть мати місце різні аспекти. В умовах лібералізму увага акцентується на свободі для всіх, забезпеченні правового миру і безпеки.

В умовах соціально-орієнтованої політики - актуалізуються питання рівності, рівномірного поділу матеріальних аспектів розвитку індивідів; в умовах демократизму провідного значення набуває створення можливості для самовизначення політичних та економічних відносин; соціалізм - вимагає рівності в розподілі матеріальних благ.

В одній культурній системі є цілі протилежні за змістом, а є й такі, що доповнюють одна одну. Це має місце, зокрема, в соціальній державі, коли нею обмежується укладання договорів, задля створення свободи матеріальної діяльності більшості людей, а також оберегти її від обмеження через угоди між картелями.

Гарантування порядку і правового миру може суперечити ідеї створення умов для реалізації індивідуальної свободи. Завдання полягає у тому, щоб віднайти критерії, згідно з якими діяльність дала б можливість реалізувати в соціальній практиці як одну так й іншу ідею. Насамперед це стосується функцій держави при реалізації нею соціальних, господарських і політичних цілей.

Розвиваючи погляди Г. Радбуха щодо можливості об'єднання соціальною державою ідей індивідуальної свободи і рівних можливостей, вільного ринку і державного втручання в економіку Р. Ціппеліус зазначав, що державне регулювання як таке, повинно, з одного боку, якнайширше дбати про суспільний добробут і соціальну справедливість, а з іншого - не перешкоджати виявленню індивідуальної свободи, не пригнічувати приватну ініціативу і не паралізувати функцію конкуренції відбору.

В іншому випадку держава, яка реалізує індивідуалістичні цілі свободи і щастя своїх громадян, повинна одночасно переслідувати також інші цілі, обирати міру, в межах якої можуть досягатися полярні цілі. Тобто проблема справедливості повинна зводитись до розумного компромісу.

Але, як свідчить аналіз наукової концепції Р. Ціппеліуса, питання як визначити правильну міру для різних цілей, досягнення яких поставило собі за мету суспільство і якими засобами здійснювати цю міру, він залишає відкритим.

Проте Р. Ціппеліус переконаний, що в державі ХХ століття відбувається конвергенція прав людини: права на свободу, права на рівність та соціальні вимоги до держави брати участь у забезпеченні матеріальних умов розвитку особистості, з чим слід погодитись.

Права на свободу (свобода віри, совісті, переконання, зборів, вільного пересування, права власності, права на свободу участі у політичному житті) надзвичайно тісно пов'язані з правом на рівність перед законом (рівні вибори, доступ до професій, рівні можливості при сприянні держави у забезпеченні матеріальних умов розвитку особистості тощо) тому, зазначає вчений, головні правові гарантії полягають не лише в установленні межі влади, але й у виконанні державою вимог позитивних обов'язків. Саме це й є завданням головних соціальних прав.

Посилаючись на Г. Радбуха, вчений розглядає рівність не тільки як вимогу "формального правового зрівняння", але й соціальної справедливості, "матеріального" вирівнювання. Положення рівності ставить перед державою завдання бути опорою слабких та обмеженням сильних, виконувати функції повіреного в розподілі справедливості.

Водночас вимоги до держави щодо створення умов для розвитку особистості, а також про соціальну справедливість не можуть бути раз і назавжди визначеними у вигляді головних соціальних прав.

Право може визначати загальні, "більш чи менш точні цілі, надавати мінімальні гарантії та обмежувати. Але в деталях соціальна політика завжди залишається соціально зумовленою: різновид та масштаб обов'язків, які пропонує держава, залежить від відповідного стану суспільного та економічного розвитку, від зміни потреб та від мінливих засобів, якими розпоряджається держава [261, с. 212]".

Свобода, зазначав Р. Ціппеліус, має економічні аспекти, вона опирається на приватну власність. Приватна власність створює умови для економічної незалежності, вільного розвитку особистості, накопичення і збереження матеріальних і грошових коштів для забезпечення особистих життєвих потреб чи створює основи "особистої самостійності та індивідуальної самодовіри. Власність є інструментом винагороди власних страждань і надає таким чином стимули до праці, … гарантує кожному справедливо набуті ним блага, ставить дійові обмеження зазіханням інших людей і слугує таким чином правовому спокою [262, с. 236]".

Приватна власність забезпечує й те, що частина суспільного регулювання інтересів здійснюється у приватному порядку, чим обмежується діяльність держави.

Водночас в правовій державі соціального характеру й інші відносини врегульовуються не лише нормативно-правовими актами державної влади. Частина з них передається для "самооформлення" зацікавленими сторонами та спілками плюралістичного суспільства, які завдяки "приватній автономії" в обмеженому обсязі самостійно врегульовують "взаємні правові відносини й безпосередньо впливають на конкретне оформлення своїх обов'язків та прав… на підставі угод, що мають зобов'язальну силу для їхніх учасників [263, с. 222]".

Таким чином, в західних теоріях державності соціального характеру слід розрізняти два основні напрями: "соціальної держави" (притаманний теоретико-правовій думці Західної Європи) та "держави загального добробуту" (в основному державно-правові теорії вчених Швеції та США), які в деяких сучасних дослідженнях

Висновки до розділу

Підсумовуючи викладене у розділі, необхідно зазначити, що ідеологія державності соціально-правового характеру в суспільствах континентальної Європи і США сформувалась як альтернатива існуючій формі політичної організації суспільства, а також як визнання необхідності корегування функцій держави з метою досягнення нею більшої досконалості для гарантування і забезпечення прав людини.