Соціально-правова держава: сутність, проблеми політичної модернізації

Неолібералізм Ф. Гаєка та його послідовників продовжував закликати до обмеження державного втручання в економіку, що знайшло підтримку в практичній економічній політиці деяких країн.

Компромісний варіант взаємозв'язків економіки і держави - монетаризм був обґрунтований М. Фрідманом, який передбачає впливи держави на економіку шляхом обмеження та стабілізації грошової маси.

Дослідження зазначених та інших теоретичних поглядів щодо визначення характеру та особливостей взаємозв'язків економіки та держави в умовах трансформації, а також практичних заходів щодо здійснення реформ дає нам підстави підтримати позицію М. Марченка, який стверджує, що "в світі немає загальної моделі, якогось шаблону або зразка взаємовідносин держави і економіки, які б згодились для всіх без винятку соціальних систем. Є лише загальні закономірності, історичні тенденції і загальні принципи розвитку характеру взаємозв'язків і взаємодії держави і економіки [104, с. 51]".

Що стосується окремих суспільств, то такі взаємозв'язки і взаємодія закономірно мають свої відмінності, які зумовлені політичними, соціальними, економічними, історичними, культурними та іншими чинниками.

Зазначені відмінності можуть бути з'ясовані детальніше при дослідженні проблеми взаємозв'язків і взаємодії економіки і держави в практичному плані. Застосування такого підходу, на наш погляд, дає можливість з'ясувати особливості і відмінності національних моделей взаємозв'язків економіки і держави на шляху до побудови державності соціально-правового характеру.

Ідеологією французької моделі, наприклад, є визнання того, що вільний ринок не в змозі вирішити багато соціальних проблем, у зв'язку з чим пропонується плюралізм економічних інструментів, державне регулювання економіки з елементами планування, правове забезпечення конкуренції, гнучка система оподаткування.

Більш відчутною в економічних процесах є участь держави у Федеративній Республіці Німеччина. Від часу формування соціально орієнтованої ринкової економіки тут вважалось, що держава повинна здійснювати провідну роль у забезпеченні приватної ініціативи та умов вільної конкуренції, а завданням ринкових механізмів уважалось вирішення соціальних проблем.

Щоправда певний пріоритет впливів держави на економічну сферу дещо компенсувався ліберальними заходами з приватизації об'єктів державної власності шляхом викупу, а також особливою роллю держави в організації функціонування системи соціальних послуг.

Орієнтуючись на ідею соціальної спрямованості реформ, офіційна влада визначала їх стратегію і тактику виважено, співставляючи науково-теоретичний і практичний компоненти програм соціально-економічного розвитку. Окремим напрямом реформування була підготовка кадрів для державного апарату, установ та організацій, задіяних в реалізації цих програм.

Основою польської моделі трансформації відносин економіки і держави стала ідеологія "шокової терапії", "як метод проведення ринкових реформ у країнах "третього світу [105, с. 512]", запропонований свого часу спеціалістами МВФ і рецептований у організаційно-правовий механізм трансформації польського суспільства. Державою були розроблені і здійсненні заходи з лібералізації економіки, що супроводжувались падінням на певний час життєвого рівня населення з наступним поступовим вирівнюванням соціальної нерівності і сталим підвищенням добробуту. Водночас з проведенням реформ здійснювались планомірні заходи з усунення чинників загроз соціальній безпеці. З метою вирівнювання соціальної нерівності активізувалось державне втручання в економіку. Втім слід зазначити, що політичне втручання з метою вирівнювання соціальної нерівності не повинно переходити певну межу. В цьому плані слушною є позиція П. Бергера, який справедливо зауважує, що це може "негативно позначитись на економічному зростанні, а зрештою, і на рівні життя [106, с. 62]".

Для східно-азіатської моделі взаємозв'язку економіки і держави в період формування ринкових відносин було характерним посилення політичного впливу на економічну сферу та активізація ролі держави у формуванні процесів розвитку; створення цілісної економіки, яка охоплює як сільську так і міську сфери; орієнтація економіки на експорт вироблених товарів; створення умов для інвестування капіталу в національну економіку та відкритість для іноземних інвестицій; формування активної економічної поведінки населення, "висока продуктивність праці…і надзвичайно позитивна робоча етика [107, с. 146 - 147]".

Аналіз практики формування національних моделей взаємозв'язків економіки і держави, що мали місце в історії здійснив представник західнонімецького неолібералізму В. Ойкен [108; 109, с. 21 - 22]. Згідно його методологією ці моделі відповідно до їх особливостей та характерних рис об'єднуються в п'ять типів: 1) ліберальна модель (laissez-faive), відповідно до якої втручання держави в економіку є обмеженим, а суб'єктам господарювання надається свобода дій; 2) повне або часткове планово-централізоване управління економікою; 3) економічна політика "середнього шляху", головним аспектом якої є формування взаємозв'язків між економікою і державою на засадах компромісу, узгодження планового управління господарським комплексом і ринкових механізмів саморегуляції, здійснення державою політики повної зайнятості, а також безпосередня її участь в розподільчих відносинах; 4) конкурентна політика - обмеження монополізму, запровадження державою юридичних механізмів сприяння вільній конкуренції; 5) пунктирна економічна політика, сутність якої полягає у здійсненні державою заходів управлінського характеру на макроекономічному рівні.

Зазначений аналіз В. Ойкен здійснював, виходячи з двох "ідеальних" типів економіки: "центрально керованого" та ринкового господарства, вважаючи всі інші результатом соціальної практики, варіантами національного розвитку "ідеальних" типів, або результатом їх узгодження.

Водночас слід зазначити, що залишаючись на позиціях неолібералізму, В. Ойкен припускав можливість державного впливу на економічні процеси. Це випливає з його ідеї економічної "свободи в межах порядку", а також сформульованих ним принципів "ладу конкуренції", серед яких: недоторканість приватної власності; стабільність грошового обігу і національної валюти; відкритість всіх ринків; свобода угод і договорів (крім тих, що ведуть до монополії); покладення матеріальної відповідальності на тих, котрі відповідають за діяльність господарюючих структур; "постійність і передбачуваність економічної політики держави [110]", які неможливо запровадити в життя без активного державного втручання.

Втім в Україні до цього часу не завершились модернізаційні пошуки вітчизняної моделі економічних перетворень, побудови економічної демократії, в умовах якої можливі гармонійні відносини політичної та економічної сфер, ефективне виконання державою економічних та соціальних функцій, а також участь інститутів громадянського суспільства і, зокрема, органів місцевого самоврядування в наданні соціальних послуг населенню. Політична влада не забезпечує нормальних умов для реформування "постійно коливаючись, - як зазначає М. Михальченко, - між авторитарними і демократичними методами регулювання економіки [111, с. 208]".

Основні намагання наших "реформаторів" весь час спрямовані на "перебудову" політичної сфери, а їх спроби здійснити переустрій економічної сфери згідно західних рецептів та запозичених моделей формування оптимальних відносин держави та економіки виявились невдалими і призвели до посилення кризових явищ.

Ми вважаємо, що беззастережна орієнтація на західні моделі формування взаємозв'язків економіки і держави не дала можливості оцінити оптимальні варіанти модернізації таких зв'язків і відносин в інших країнах і, зокрема, Китаю, де перехід до ринку здійснювався шляхом "м'якого вписування" ринкових відносин в народне господарство, залучення іноземних інвестицій, створення вільних економічних зон, а також шляхом проведення паралельних заходів щодо зміни адміністративно-командної системи управління та функцій владно-державного механізму.

Віддаючи пріоритет західним моделям будови економічної системи, вітчизняні "реформатори" залишили без уваги застереження Ф. Фукуями, що тріумф Західної моделі "очевидний насамперед з огляду на виснаження послідовних і життєздатних альтернатив західному лібералізму [112, с. 89]".

При спробах рецепції західних моделей в українські реалії належним чином не були враховані відмінності в структурі вітчизняної економіки, інтегративні зв'язки з економікою країн незахідної орієнтації; недосконалість юридичного забезпечення інституту приватної власності та нестабільність відносин власності; втрата традиційних та нестабільність нових ринків збуту; процеси глобалізації; патерналістський характер соціальних функцій держави. У зв'язку з останнім вона в умовах системної кризи та зубожіння населення не змогла матеріально забезпечити продекларовані соціальні програми та надання традиційних соціальних послуг населенню, що збільшило його недовіру до пропонованих реформ.

До того ж слід зазначити, що не було створено юридичних механізмів забезпечення економічних свобод, які є визначальними у формуванні обмінних процесів розвиненого громадянського суспільства.

Численні нормативні заборони обмежили свободу вибору для підприємців, а диспропорції в ціні робочої сили, невиплати заробітної плати найманим працівникам, пенсій, офіційне і приховане безробіття обмежили свободу вибору споживачів придбавати необхідні товари і послуги.

У цих умовах, як в одних так і в інших суб'єктів, виявився нереалізованим особистий інтерес, який є головним мотивом діяльності суб'єктів ринку і "спрямовує функціонування економічної системи в певному напрямі й робить її впорядкованою [113, с. 514]".

Зазначене, а також некерований стрімкий перехід від "гіперінституціалізації суспільного життя за часів тоталітаризму ", коли держава намагалась контролювати всі сфери життєдіяльності соціуму, до "гіперлібералізації, коли демонтаж тоталітарних інститутів розповсюджується також на руйнування необхідних, традиційно стабілізуючих, стало гальмом розвитку [114, с. 153]", призвело до розладу необхідних для модернізації ефективних взаємозв'язків держави і економіки, усамостійнення останньої та перехід значної її частини "в тінь".

Протягом останніх десяти років в юридичній, політичній та економічній науках робились спроби піддати аналізу процеси "тінізації" економіки, з'ясувати її генезис та сутність, а також наслідки негативного впливу на сфери виробництва, розподілу і споживання. Втім певна кількість публікацій з цієї проблематики, а також пропозиції з її вирішення мали абстрактний публіцистичний характер у зв'язку з відсутністю достовірних емпіричних даних, які б дозволили здійснити ґрунтовний науковий аналіз цього негативного суспільного явища. Адже тіньова економіка є матеріальним і соціальним підґрунтям правопорушень в сфері економіки, що нами наголошувалось в інших наукових дослідженнях [115, с. 510 - 519].

Тенденції, що мають місце в Україні щодо звільнення інформаційного простору від державного контролю і дозування інформації, а також втілення принципу гласності в діяльність державних та правоохоронних органів створюють умови для неупередженого з'ясування сутності тіньової економічної діяльності, яка охопила практично всі сфери суспільства і є одним з найбільш суттєвих чинників загроз соціальній безпеці.

Узагальнюючи різні погляда на "тінізацію" економіки, зазначимо, що тіньова економічна діяльність за своїм змістом повинна розглядатись як здійснювані поза систем державного обліку і контролю виробництво, розподіл, обмін та споживання товарно-матеріальних цінностей і послуг, тобто прихована бізнесова діяльність з метою отримання прибутків.

Тіньова економіка має два компоненти: формальну і підпільну економічну діяльність. Перша не приховується, але й не оподатковується і не враховується традиційною статистикою (виробництво на домашніх господарствах, надання послуг на непостійній основі, невеликі підробітки). Підпільна економічна діяльність включає як заборонену в державі економічну діяльність, так і діяльність, яка повинна ліцензуватись і контролюватись державою, але вона приховується з метою ухилення від сплати податків або з іншою протиправною метою.

Саме підпільний сектор тіньової економіки несе в собі найбільшу небезпеку для суспільства, оскільки, як правило, є пов'язаним з функціонуванням організованих злочинних угруповань та корупцією.

Тіньова економічна діяльність супроводжує офіційну економіку практично у всіх країнах світу. Втім її поширення залежить від політичних, соціальних, економічних чинників, а також досконалості та ефективності нормативно-правової бази, що регулює економічні процеси.

Результати дослідження її обсягів в 110 країнах світу свідчать, що найбільшу тіньову сферу мають африканські країни: в середньому 42% валового внутрішнього продукту; Південна Америка - 41%; Болівія - 67%, Панама - 64% і Перу - 59% ВВП [116].

У країнах Азії від податків ховається в середньому - 26% ВВП. До лідерів у цій частині світу належать Таїланд, Шрі Ланка, Філіппіни, де на тіньовий сектор економіки припадає відповідно 52, 44 та 43 відсотки виробленого валового внутрішнього продукту. А найменшу тіньову сферу, мають Китай і Сінгапур (13%), а також Японія (11%).

У постсоціалістичних країнах обсяг тіньової сфери становить у середньому 38% ВВП, але її частка у кожній країні різна. До світових лідерів належать Грузія (67%), Азербайджан (61%) та Україна (52%). Найменше незареєстрованих доходів у Чехії та Словаччині (19%), в Угорщині (25%), в Польщі (9,8%).

У країнах Західної Європи частка тіньової сфери у ВВП в середньому 18%. У Греції така частка складає 29%, Італії - 27%, Швейцарії - 9%, Австрії - 10%. До країн із низькою часткою тіньової економічної діяльності належать також США, Велика Британія і Нова Зеландія.

Обсяг тіньової економіки на думку польського економіста Л. Бальцеровича залежить від рівня податкового тиску, надмірних повноважень податкових та контрольних органів. В таких умовах багато підприємців уникає цивілізованого контакту з державою, не реєструється, не платить податків

У ретроспективі, як свідчить аналіз, процес формування тіньової економіки України мав свої особливості. Спочатку "панували" вульгарні рекетири, які випробувавши силу закону в зв'язку з вчиненими злочинами та відбувши покарання, обрали безпечніший шлях збагачення, оскільки держава не контролювала значну частину тіньового бізнесу, що формувався. Такі злочинні угруповання "насідали" на тіньових бізнесменів, що боялись в однаковій мірі як їх, так і закону і одержували свою частку прибутку від нелегальної підприємницької діяльності.

Згодом "авторитети" почали легалізувати капітали, здобуті злочинним шляхом, для чого знаходили підтримку влади. З її допомогою на базі цього капіталу були створені легальні фірми, банки, транснаціональні корпорації, які встановили міжнародні зв'язки, а їх окремим напрямом злочинної діяльності стало виведення частини або всього бізнесу в латентну сферу, тобто створення та організація діяльності виробничих та інших структур в "тіні" офіційної економіки, поза її правовим полем. Як свідчить аналіз, такі структури створюються, як правило, для здійснення тіньової економічної діяльності в трьох основних напрямах. Перш за все це законна діяльність, результати якої приховуються з метою ухилення від сплати податків, а також діяльність без відповідних дозволів; по-друге, нелегальна діяльність, змістом якої є заборонене в законодавчому порядку виробництво та розповсюдження товарів і послуг (наркотиків, зброї, контрабанда), а також діяльність, метою якої є отримання доходів, які не пов'язані з виробництвом товарів і послуг (рекет, шахрайство тощо); по-третє - це спекулятивні та шахрайські операції з фінансовими коштами.

Перегодом тіньові економічні утворення жорстко структурувались, організовували свій "апарат примусу", який має: управлінські органи, формує ідеологію організованих злочинних формувань; матеріальну базу, створює різні грошові фонди для підкупу посадових осіб владних органів та установ, здійснює інвестування злочинної діяльності, забезпечує соціальну підтримку своїх членів; має стійкий, плановий і законспірований характер злочинної діяльності, спрямованої на високий рівень кримінальних доходів; систему планомірної нейтралізації (або недопущення впровадження) будь-яких форм соціального або державного контролю за злочинною діяльністю з використанням власних структур розвідки і контррозвідки, розробки і здійснення заходів цілеспрямованої, планомірної протидії правоохоронним органам; створює "коридори безпеки" та "дахи прикриття" у владних органах.

Водночас тіньові економічні утворення прагнуть до монополізації, розширення сфер злочинної діяльності і впливу; кооперування різних злочинних формувань з міжнародним злочинним криміналітетом; здійснення контролю за професійною протизаконною діяльністю інших подібних утворень.

У тіньову економічну діяльність дедалі більше втягується працездатне населення. Якщо в 1994 р. в Україні поряд з офіційним місцем роботи паралельно працювали у тіньових структурах приблизно 8% працездатного населення держави, то в 2004 р. ця доля склала 41%. З їх числа кожен третій займався незареєстрованим бізнесом, а 66% працювали по найму. До кінця 2007 року такі тенденції збереглися.

Ґрунтовний аналіз основних детермінантів тіньової економіки в Україні дозволяє дійти висновку, що головні її фактори полягають в недостатній правовій урегульованості фінансової, податкової, бюджетної, банківської, інвестиційної, господарської та митно-тарифної політики.

Основними причинами формування тіньової економіки в Україні, окрім зазначених, були: високі податки і нерівномірність їх розподілу; невиправдане звільнення значної частини суб'єктів господарювання від оподаткування; непрозорі приватизаційні процеси; корумпованість значної частини чиновників владних структур і податкової адміністрації; втручання влади в діяльність суб'єктів господарювання; непослідовність економічних і соціальних реформ, відсутність юридичного їх забезпечення.

Тіньова економіка призводить до появи тіньової психології, сприяє поширенню правового нігілізму. Окрім цього вона спричинює невпевненість у правових гарантіях і ефективності захисту з боку правоохоронних органів, підштовхує навіть законослухняних підприємців до скористання послугами злочинних угруповань з наступним укладанням "довгострокової угоди", яка стає звичайним інструментом здійснення незаконних платежів за усунення конкурентів і "безпеку" бізнесу. Зазначене сприяє поширенню шахрайства, нав'язуванню силових методів вирішення економічних питань, посиленню консолідації злочинних угруповань, загостренню боротьби за перерозподіл сфер впливу. Результати дослідження свідчать, що понад 90 відсотків вбивств на замовлення мають тіньовий економічний підтекст.

Найбільш поширеними проявами сучасної тіньової економіки є нелегальний експорт капіталів, нелегальні валютні та зовнішньоекономічні операції, випуск і реалізація неврахованої продукції та надання неврахованих послуг, кримінальний промисел, фінансові шахрайства, незаконна приватизація державної власності, нецільове використання бюджетних коштів тощо.

У результаті вторгнення криміналітету в фінансову та валютну системи, в обігу тіньової економіки постійно знаходиться значна частина грошей і валюти, вилучених з державного обігу. Перехід у "тінь" з легального обігу значних грошових коштів суттєво знижує дієздатність кредитно-фінансової системи, порушує систему платежів, соціальну інфраструктуру та обмежує можливості держави здійснювати ефективне управління економічними процесами, а також виконувати соціальні функції.

Домінуючим сегментом тіньової економіки та основним механізмом одержання тіньових доходів в Україні стала, насамперед, банківська система, недостатня правова регламентація її діяльності, відсутність прозорості банківських операцій. Головними їх складовими є використання фальшивих платіжних документів; підробка банківських гарантій; нецільове використання банківських кредитів; розкрадання коштів; хабарництво, пов'язане з наданням кредитів, зменшенням процентних ставок; приховування доходів від оподаткування; відмивання кримінальних грошей; валютні спекуляції на біржі; незаконне одержання, в тому числі державними службовцями і депутатами пільгових кредитів; фіктивні трастові операції; різні види шахрайства з бюджетними коштами і грошима населення тощо. Зазначений арсенал зловживань призвів до того, що кількість скоєних в цій системі злочинів в останні роки фактично подвоїлась.

Продовжуються тіньові операції і на фондовому ринку. За висновками фахівців близько 95% операцій з цінними паперами здійснюються непрозоро.

Величезних розмірів набуває вивіз капіталів за кордон, що дає можливість, по-перше, простіше "відмивати" гроші, одержані злочинним шляхом, і по-друге, вивести їх з під контролю держави. Більша частина таких коштів була вивезена через офшорні компанії, з використанням досить легальних операцій покупки і продажу цінних паперів [117].

За кордоном знаходиться до 20 млрд. доларів, неофіційно експортованих з України.

Водночас значна кількість тіньових товарно-грошових операцій здійснюється в Україні з використанням валюти інших держав, у першу чергу доларів США, яка взагалі не контролюється державою. За оцінками спеціалістів в Україні у фізичних осіб накопичено більше 10 мільярдів доларів США готівкою, які функціонують поза банківською системою.

З 90-х років минулого століття в Україні значно поширюються форми "тінізації" економіки, що не передбачають юридичної відповідальності. Це прихована участь посадових осіб, державних службовців та депутатів різних рівнів у комерційній діяльності; використання службового становища для "перекачування" державних коштів та матеріальних цінностей в комерційні структури і переведення грошей у готівку; надання пільг для своєї корпоративної групи з відторгненням державних ресурсів; вплив на засоби масової інформації, маніпулювання інформацією для здобуття особистої та корпоративної вигоди; використання посадовими особами, державними службовцями, депутатами, політичними діячами підставних осіб та родичів у комерційних структурах з метою здобуття особистого чи корпоративного прибутку; лобіювання при прийнятті нормативних актів на користь угруповань; непереслідуване у юридичному порядку зловживання службовим становищем у процесі приватизації, здачі в оренду, ліцензування, квотування тощо.

Тіньовий сектор економіки значно зріс внаслідок недосконалості системи оподаткування. Масового характеру набуло укриття реальних прибутків з метою ухилення від оподаткування. Щорічно держава втрачає більше 7 млрд. гривен від несплати податків.

Ще одним аспектом "тінізації" економіки є зловживання з податком на додану вартість. З неправомірним нарахуванням і сплатою цього податку пов'язані більше 50% економічних злочинів, що виявляються правоохоронними органами. Дедалі більше випадків перенесення податкових зобов'язань щодо ПДВ на фіктивні фірми.

Діюча сьогодні в Україні методика нарахування ПДВ створює передумови для відшкодування фактично відсутнього цього податку.

Сьогодні стало очевидним, що податок на додану вартість став кримінальним податком. Багато країн від нього відмовились, в інших ця проблема вирішена шляхом обліку його платників, що робить цю процедуру прозорою.

Ще однією схемою ухилення від сплати податків і переходу економіки в "тінь" є штучне перетворення підприємств у збиткові або неприбуткові, що дозволяє не сплачувати податки.

В кінці дев'яностих років минулого століття і на початку нового кількість "збиткових" підприємств залишалась стабільною - до 40 %, хоча на практиці всі вони працювали і здійснювали випуск продукції.

Тіньова діяльність все більше охоплює сектор легкої промисловості. Значна кількість одягу, взуття, трикотажних виробів, шкіргалантереї випускається поза офіційною сферою економіки, фальсифікується і реалізується під виглядом товару відомих вітчизняних і зарубіжних підприємницьких структур і фірм.

Значно вражені тіньовими схемами економічної діяльності сфери транспорту, культури. Відпрацьовані схеми приховування доходів в шоу бізнесі, від реклами в засобах масової інформації.

Значна доля тіньової економіки має місце у сфері торгівлі. Майже третина підприємств галузі працює офіційно збитково, хоча без банкрутств, що свідчить про укриття підприємцями своїх реальних доходів.

За роки віртуальних реформ в тіньовій економічній діяльності повністю відпрацьовані методика та форми її здійснення. Якщо раніше вона певним чином торкалася офіційних товарно-грошових відносин, то сьогодні вона набула статусу паралельної.

Причиною тіньової економічної діяльності в Україні є також недосконала правова регламентація політичної сфери суспільства, яка значною мірою вражена проявами корупції. Політичні права і свободи громадян, політична, економічна та ідеологічна багатоманітність суспільного життя, продекларовані Конституцією, поки що не забезпечуються в повному обсязі державою, у зв'язку з чим становлення інститутів громадянського суспільства відбувається повільно і суперечливо. Соціальні процеси, які мають місце в сучасних умовах, часто "не вписуються" в правове поле чинного законодавства, а спроби регулювати їх нормами політичних партій і об'єднань громадян за аналогією західних демократій вступають в конфлікт з нереформованою правовою системою.

Тінізації економіки сприяють також неврегульованість новітніх відносин між державою, суспільством і особою, відсутність або недосконалість законодавства щодо регулювання статусу і діяльності політичної опозиції, політичних партій, громадських організацій, їх місця в політичній системі суспільства.

Користуючись правовою неврегульованістю політичної, соціальної та економічної сфер, злочинні угруповання та окремі корупціонери, що займають певні щаблі у виконавчих структурах, стимулюють розгул "дикого" лобізму, "проштовхують" рішення, органів держави і місцевої влади, які насамперед задовольняють інтереси цих угруповань. За допомогою підкупу корупціонери роблять спроби впливати на групи аграрного, індустріального, ринкового, банківського та іншого лобізму, які виражають інтереси різних станів сучасного суспільства з метою стримування позитивних демократичних процесів і створення вигідних для злочинного бізнесу умов. Причому "дикий" лобізм охоплює не тільки сферу законодавчого процесу, а й сферу управлінсько-розпорядчої діяльності, яка передбачає прийняття підзаконних нормативно-правових актів та актів індивідуального регулювання. Відсутність законодавчого регулювання лобіювання, неправовий тиск на державні органи та їх службовців безпосередньо продукує подальше поширення злочинності та корупції, сприяє зрощуванню злочинних угруповань з корумпованими чиновниками владних структур.

В результаті поширення сфери тіньової економічної діяльності держава втрачає можливість реального управління економікою, а центральні органи влади не володіють об'єктивними макроекономічними показниками про об'єктивний стан економіки.

Тіньова економіка руйнує економічну систему держави. Сконцентрований тут капітал не спрямовується на інвестування національного виробництва, не може бути використаний для підтримки соціальної інфраструктури і реалізації соціальних програм, об'єктивно сприяє зростанню податкового пресу, що, своєю чергою заганяє в "тінь" ще більший обсяг економіки.

Неофіційна економічна діяльність має антисоціальний характер, заважає утворенню легального національного капіталу. Головні вільні фінансові ресурси, сформовані у цьому секторі, направляються за кордон для їх зберігання, а національна економіка виснажується, інвестуючи таким чином економіку інших країн.

Тіньова економіка утворює певний інвестиційний вакуум, що може заповнюватись іноземним капіталом. Зазначене ставить національну економіку під істотний зовнішній вплив та має серйозні політичні наслідки.

Окрім цього, тіньова економіка деформує свідомість людей, привчає ігнорувати встановлені державою загальнообов'язкові правила, веде до правового нігілізму. Нові ринкові відносини ототожнюються в громадській свідомості з протиправною діяльністю, що формує супротив реформам і стимулює девіантну поведінку. В цілому у суспільній свідомості, як зазначають М. Михальченко, З. Самчук, сформувалось негативне ставлення "до носіїв та творців ринку - банкірів, підприємців, представників торгівлі та взагалі "нових українців", які за результатами більшості опитувань (від 40 до 60 відсотків респондентів), розцінюються як носії негативних якостей, як винуватці економічних і соціальних негараздів [118, с. 159]".

Для вирішення завдань щодо формування ефективної економічної системи, яка б стала матеріальною основою соціальної державності, необхідно визначити напрями подолання тіньової економіки. Першочергове значення в цьому плані, на нашу думку, має посилення регулюючого впливу держави на економіку.

Пріоритетними в цьому плані є, насамперед, нормалізація грошового обігу в державі, усунення причин кризи неплатежів, проведення дедоларизації економіки, впровадження безготівкових розрахунків, недопущення створення привілейованих умов для окремих комерційних структур. Реальним механізмом протидії тіньовій економіці мало б стати прийняття закону "Про юридичну відповідальність суб'єктів підприємницької діяльності за подання у державні органи недостовірних даних".

Посиленню боротьби з тінізацією економіки сприяло б також більш чітке нормативне врегулювання питань щодо: обґрунтованості кредитування підприємств; законності здійснення угод та укладання договорів; обґрунтованості перерахування валютних коштів на рахунки юридичних і фізичних осіб в закордонних банках; законності створення комерційних банків; запровадження юридичних механізмів гарантування та забезпечення інституту приватної власності, які б виключили факти "рейдерства", незаконні оборудки з майном.

Обмеженню тиску тіньової економіки на суспільство сприяла б розробка організаційно-управлінського та правового механізмів забезпечення декларування витрат на придбання нерухомого майна і транспортних засобів державними службовцями, іншими відповідальними працівниками владно-управлінських структур, співробітниками правоохоронних органів, суддями, звільнення цих категорій працівників із займаних посад у разі ухилення від декларування доходів. Серед механізмів протидії тіньовій економіці слід назвати і посилення банківського контролю за легальністю джерел надходжень на банківські рахунки, обґрунтованості конвертації у банках грошової одиниці України у ВКВ і навпаки. У цій роботі доцільно було б максимально використати закордонний досвід та врахувати вимоги міжнародних організацій.

Втім спроби рецептувати в Україну західні механізми виведення економіки з "тіні" були не зовсім ефективними, а намагання побудувати державність соціально-правового характеру з мінімальною участю держави в умовах недосконалого юридичного забезпечення реформ, правового нігілізму і корупції, не тільки не усунули ці загрози, а й сприяли поширенню зловживань у сфері економіки.

Переоцінка можливостей ринкових механізмів саморегуляції, неналежне правове регулювання процесів переходу від адміністративно-командної економіки до економіки, що ґрунтується на багатоманітності форм власності, вільному підприємництві та конкуренції сприяли не лише "тінізації", а й криміналізації всіх структурних елементів ринку: виробництва, споживання, платних послуг тощо.

Протиправні проступки в підприємницькій діяльності (позастатутна діяльність; виробництво товарів, надання послуг, торгівля без відповідних дозволів (ліцензій), сертифікатів якості тощо), які залишаються поза увагою правоохоронних органів, стимулюють девіантну поведінку осіб, зайнятих у цій сфері і, як правило, переростають у злочин. Такі правопорушення фактично поширились на всі напрями і сфери економічної діяльності, а її суб'єкти, інтегруючись у міжнародні злочинні угруповання, вилучають значні кошти з державного обігу, переводячи їх у "тінь".

Безумовно, економічні правопорушення виникають не лише в умовах вільного ринку. Вони також є атрибутом інших економічних систем, супроводжують виробничі та обмінні процеси в суспільствах з тоталітарною економікою та надзвичайно високим рівнем етатизації суспільного життя. Але в перехідних суспільствах, в умовах правового вакууму, коли починається руйнування "старих" механізмів жорсткого регулювання економіки, а нові тільки створюються, відбувається значне збільшення зловживань в економічній сфері з метою нагромадження первинного капіталу, поширюється корупція, надзвичайно бюрократизується державний апарат, збільшується його відрив від населення та його інтересів. Водночас формується особлива верства суспільства, яка, використовуючи нагромаджені в процесі зміни форм власності кошти, проникає в політику, здійснює розподіл сфер впливу, сприяє створенню "тіньових" економіки та фінансових потоків, які починають функціонувати паралельно з офіційними.

Результати дослідження дають підстави дійти висновку, що створити нову систему економічних відносин без активної участі держави є неможливим. Слушною в цьому плані є наукова позиція В. Співака, що усунення держави від регулювання ринковими процесами в період посттоталітарного становлення є помилкою сучасної політичної еліти [119, с. 8].

Держава повинна посісти головне місце в забезпеченні виходу економіки з кризи. Водночас слід відмовитись від західних моделей реформ, які виявились непридатними для постсоціалістичних економік, а здійснити розробку програми ринкових перетворень, визнавши більш перспективним шлях створення національної моделі трансформації з врахуванням специфіки взаємодії політики і економіки, а "стратегія перетворень, - як наголошує - М. Михальченко, повинна збалансовано інтегрувати різні елементи багатоукладної економіки, в тому числі державної, колективної і приватної власності [120, с. 138 - 139]", тобто змішаної економіки з пріоритетом державного регулювання.

Як свідчить історія, саме змішана соціально орієнтована економіка на рубежі тисячоліть стала найефективнішою економічною системою. У цій моделі зростають економічні функції держави, набуває розвитку централізований державний розподіл частини валового національного продукту на користь ефективності суспільного виробництва та підвищення добробуту всіх верств населення, а також посилюється контроль за діяльністю підприємств усіх форм власності. Ми підтримуємо позицію О. Бєляєва, який зазначає, що в цих умовах стихія вільного ринку поступається плановій організації, а "економічний розвиток стає свідомо керованим суспільним процесом, класові антагонізми переростають у соціальне партнерство, що робить змішану економіку надзвичайно ефективною системою [121, с. 108]". До того ж слід пам'ятати, що сьогодні в економічно розвинених країнах, які претендують називатись соціально-правовими, згідно концепції П. Бергера "ані ринкова, ані командна економіка"…"не існує в "чистих" формах". "Механізми політичного регулювання своїм постійним втручанням модифікують…функціонування ринку". З іншого боку, "ринкові механізми проникають у ретельно складені плани командної економіки [122, с. 37]".

Необхідно також погодитись з точкою зору М. Михальченка щодо переорієнтації стратегії економічних реформ. У зв'язку з недостатньою ефективністю приватного сектора виробництва, його неготовністю конкурувати на внутрішніх і зовнішніх ринках, відстороненістю від вирішення соціальних питань, системними порушеннями трудових прав громадян, ухиленням від сплати податків, фактами участі в "тіньових" схемах відмивання коштів, здобутих злочинним шляхом тощо "політичною стратегією економічних реформ повинне стати перенесення трансформаційних акцентів з приватизації державної власності на ефективне управління нею [123, с. 139]".

Державне регулювання економіки дає можливість забезпечити не лише розвиток економічної сфери перехідного суспільства, а й вирішення проблем соціальної сфери, оскільки ринок не може гарантувати соціальної стабільності і безпеки, а також підвищення добробуту всіх верств населення.

Причому державне регулювання економіки першочергово має застосовувати ринкові механізми, а у разі їх неефективності вдаватись до безпосереднього впливу за допомогою правових актів, розпорядчо-організаційних функцій, "брати на себе зобов'язання регулювати соціальну сферу, підтримувати соціальну гармонію і досягати соціальної справедливості [124, с. 204]".

На нашу думку, непрямі впливи держави на економічну сферу можливі лише в усталених, економічно розвинених суспільствах з досконалими правовими системами і високим рівнем правової свідомості суб'єктів ринкових відносин. І навпаки, в перехідних суспільствах, пріоритет держави над економікою має об'єктивний характер, оскільки процеси переходу до ринку вимагають створення відповідної нормативно-правової бази, централізованих заходів з юридичного та організаційно-управлінського забезпечення реформ; розвитку соціального ринкового господарства; участі робітників в управлінні виробництвом, загальносуспільними справами; запровадження принципів соціальної солідарності і партнерства; застосування примусу до суб'єктів господарювання за невиконання чи неналежне виконання правових приписів та договірних зобов'язань.

Пріоритетність держави у співвідношенні з економікою зумовлена також її безпосередньою участю в розробці загальнодержавних програм економічного і соціального розвитку, визначенні засад соціальної політики та здійсненні цілеспрямованих заходів з її реалізації; здійсненні податкової політики; кредитуванні; фінансуванні соціальних програм; вжитті антимонопольних заходів та сприянні розвитку конкуренції; створенні механізмів захисту економічних і соціальних прав населення, забезпеченні об'єктивного і неупередженого відновлення порушених прав суб'єктів ринку і громадян.

Водночас слід зазначити, що втручання держави в економічну сферу не може бути безмежним. Слід погодитись з П. Бергером, який стверджує, що у разі, якщо "економіку піддавати щораз більшому державному контролю, то буде досягнуто такої точки, коли демократичне управління суспільством стане неможливим [125, с. 94]".

Межею впливу держави на економіку мають бути свобода та інтереси особи, а також інтереси об'єднань громадян - інститутів громадянського суспільства, мотиваційною основою створення яких серед інших чинників також є інтерес окремої особи, її свобода.

Переконливою в цьому плані ми вважаємо позицію В. Медведєва, який зазначає, що інтереси виступають спонукальними мотивами діяльності людей, могутніми двигунами економічного прогресу, створюють економічну "пружину", яка рухає економічний механізм [126, с. 87]. Зазначимо, що інтересу притаманний дуалізм, в ньому поєднані економічний і соціальний компоненти життєдіяльності суспільства. Взаємозв'язок між цими компонентами проявляється у сфері взаємодії держави і ринку як в межах національної економіки, так і в процесі глобалізації. Підтвердженням цієї тези є твердження І. Малого, М. Диби стосовно того, що "економічний компонент формує вимоги до економічної політики держави щодо використання ресурсів, а соціальний - характеризує її наслідки [127, с. 34 - 35]".

Свобода особи є одним з головних принципів, покладених в концепцію соціально-правової держави.

Якщо в тоталітарному минулому "всі інтереси були підпорядковані одному - державному, то з початком ринкових трансформацій запроваджується діаметрально протилежний підхід - підкорити всю їх сутність інтересам окремої особи [128, с. 138]", які в умовах переходу до демократичних форм життєдіяльності соціуму стають основою поступального розвитку суспільства, важливим чинником удосконалення форми державного правління та політичного режиму.

В умовах утвердження демократії свобода індивіда починає визнаватись фундаментальною цінністю, яка повинна гарантуватись і забезпечуватись державою.

З іншого боку, така ціннісна переорієнтація стає визначальним чинником трансформації організаційної форми держави. Вона починає позбавлятись атрибутів держави як установи, що формується згори, і починає набувати ознак держави як корпорації, яка базується на інтересах індивідів і формується знизу вгору шляхом їх вільного волевиявлення під час виборів та інших демократичних процедур створення владних органів.

В цьому плані державне регулювання економіки слід розглядати провідною економічною функцією держави, яка спрямована на забезпечення економічних прав і свобод людини та її інтересів, в основі яких - підвищення добробуту, безпека і духовні потреби. Водночас ми не можемо повністю погодитись з підходом Л. Четверікової щодо визначення функцій соціальної держави [129, с. 10]. Як свідчить ретроспективний аналіз трансформаційних процесів в різних суспільствах, основним змістом такої функції є визначення пріоритетних напрямів економічного розвитку; забезпечення функціонування всіх форм власності; нормативне закріплення рівних можливостей всіх суб'єктів суспільних (в тому числі й ринкових) відносин; запровадження антимонопольних заходів; підтримка пріоритетних галузей економіки; сприяння розвитку малого бізнесу і формуванню середнього класу суспільства; управлінська діяльність в галузі фінансів та здійснення податкової політики; контроль (шляхом реєстрації, ліцензування певних видів господарської діяльності); визначення та реалізація політики зайнятості.

Крім зазначеного, держава може здійснювати також інші законодавчі впливи на економіку з метою створення економічної бази для забезпечення матеріальних і духовних потреб людини.

В умовах інтенсифікації реформ зорієнтована на особистий інтерес економічна функція, з одного боку, починає "пронизувати" інші функції держави (як внутрішні: екологічну; культурну; охорони прав і свобод, всіх форм власності тощо, так і зовнішні: захист суверенітету; забезпечення миру і світового порядку; участь у боротьбі з міжнародною злочинністю і тероризмом; співробітництва з іншими країнами і міжнародними організаціями), з іншого - в економічній функції все більше проявляється соціальний компонент, який перегодом виокремлюється в особливий напрям діяльності держави - її соціальну функцію.

Держава починає визначати засади соціальної політики, створювати механізми з її реалізації; здійснювати заходи з забезпечення зайнятості, збільшення доходів населення; здійснювати заходи з соціального страхування; опікуватись проблемами освіти, охорони здоров'я, розвитком культури, наданням соціальних послуг, а також соціальним захистом членів суспільства, що цього потребують.

Зважаючи на зазначене, слід погодитись з С. Калашніковим і наголосити, що соціальні функції держави у співвідношенні з економічними є вторинними, похідними від них [130, с. 41], і з'являються на певному етапі розвитку держави для забезпечення соціальних прав людини.

Зазначене справляє суттєвий вплив на характер взаємозв'язків економіки і держави в умовах соціально-правової державності. Держава зобов'язується суспільством здійснювати ефективну соціально орієнтовану економічну політику і вживати заходів, як зазначає М. Гриценко, щоб "виробнича сфера, наука, освіта, культура, охорона здоров'я, спорт, туризм, все правове забезпечення і механізми соціально-економічного регулювання були направлені на забезпечення добробуту всіх громадян [131, с. 475]".

Втім цілковито погодитись з таким твердженням ми не можемо, оскільки не лише держава повинна опікуватись рівнем життя громадян. Кожна людина на основі гарантованої в законодавчому порядку свободи і відносин власності зобов'язана персонально піклуватись про свій добробут.

Тобто справедливим може бути постановка питання про визначення меж державного патерналізму, щоб виключити можливість формування у суспільній свідомості настроїв соціального утриманства, а також унеможливити ситуацію, у якій подібна "система соціального захисту і перерозподілу доходів, - як наголошує П. Бергер, - не поставила під загрозу демократію [132, с. 94]". Слушною в цьому плані є думка О. Панкевича щодо заборони і недоцільності соціальної опіки держави над людиною при вирішенні проблем, які особа в змозі подолати самостійно [133, с. 8].

Тому одним з важливих завдань при визначенні характеру взаємозв'язків держави і економіки є створення відповідних юридичних механізмів забезпечення індивідуальної свободи з одного боку, і стимулювання розвитку приватної ініціативи кожного громадянина - з іншого, що сприяло б формуванню автономної особи, орієнтованої на ринок з притаманною їй економічною культурою [134, с. 247 - 250], яку М. Вебер називав "світським аскетизмом". Особи, здатної на активний і усвідомлений вибір, спроможної, як зазначає М. Лукашевич, переключатися на різні режими дії і переборювати опір обставин [135, с. 83].

Лише за цих умов може бути досягнуте об'єктивне узгодження індивідуальних і суспільних інтересів, запровадження принципів рівності, справедливості і соціального партнерства.

Своєю чергою це вимагає здійснення заходів з формування ефективного державного механізму, здатного виконувати завдання соціальної правової держави та реалізовувати її функції, про що йдеться в окремому розділі дослідження.

1.3 Політико-правова рефлексія трансформаційного і модернізаційного процесів у сучасній Україні

Стійкі кризові явища в політичній, економічній та соціальній сферах кінця минулого та початку ХХІ століття дають підстави дійти висновку, що процес формування правового і соціального характеру державності в Україні, перехід до демократичних форм політичної організації суспільства не був ефективним. Прагнення передової громадськості щодо запровадження в практику суспільного життя нової системи гуманістичних відносин у трикутнику "суспільство - держава - особа" всупереч проголошеним принципам і вимогам права, а також сподіванням громадян залишились на рівні намірів.

Непослідовність і політична невизначеність, постійна зміна пріоритетів і партнерів у зовнішній політиці, порушення прав людини, відсутність всебічної гласності і свободи засобів масової інформації постійно турбували світову спільноту [136], не сприяли утвердженню України серед демократичних самодостатніх держав, "законсервували" її на початковому етапі перехідного стану, створили імідж держави з недемократичним політичним режимом та "нетиповою формою правління, яка поєднує риси президентської, парламентської та радянської республік [137, с. 682]".

На відміну від деяких постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи перехід України від однієї якості державності до іншої має непослідовний характер. Зміст держави та її діяльність не відповідають закріпленій конституцією формі, вона ще не реалізує функції, які покладені на неї суспільством по забезпеченню його інтересів і прав громадян.

В Україні, як зазначає І. Воронов, мають місце два види модернізації: ліквідація традиційних, радянських соціально-економічних та державно-правових інституцій, а також утворення економічних, соціальних та політичних моделей західного типу [138, с. 212].

З часу проголошення незалежності України в політичній системі продовжували мати місце тенденції етатизму, зверхності держави над суспільством, стримування розвитку його демократичних інститутів.

Зазначені тенденції весь час посилювались, а після президентських виборів 1999 року в Україні остаточно сформувався авторитарний політичний режим. Роки незалежності, що минули багато в чому стали для українського суспільства періодом втрачених можливостей. Крайнім проявом української моделі авторитаризму було відверте протиставлення влади народу, що проявилось в ігноруванні керівництвом держави вимог ст. 5, інших положень Конституції та законів України та висуненні на президентських виборах 2004 року "єдиного кандидата від влади".

Весь час на фоні різкого падіння життєвого рівня громадян держава продовжувала бути замкненою у власних штучних конструкціях, витрачала значні зусилля і ресурси на самозбереження. Її апарат все більше бюрократизувався, вражався корупційними проявами і сформувався в окрему соціальну страту суспільства з особливою системою кланово-утриманських цінностей. 89% опитаних в часи розквіту української моделі авторитаризму співвітчизників були переконані, що держава відокремилась від людини, причому 47% стверджували, що їх життя залежить від правлячої еліти. 57% респондентів були переконані, що вплинути на органи держави неможливо [139].

Традиційно в Україні не забезпечується реалізація загальновизнаних демократичними суспільствами принципів гендерної політики. Серед загальної кількості безробітних в Україні 80% жінок, а їх праця оплачується на 30 - 40% нижче, ніж аналогічна праця чоловіків [140].

Суперечливими залишаються намагання щодо реформи правової системи. В результаті прийняття на початку дев'яностих років минулого століття низки законів які формально закріпили нові принципи та інститути серед яких: пріоритет прав і свобод особи, поділ влад, багатопартійність, свобода підприємництва тощо правова система була переорієнтована з соціалістичного на континентальний (романо-германський) тип. Але за темпами правових реформ Україна стабільно відстає від постсоціалістичних країн Європи.

Всупереч вимогам ст. ст. 13, 15, 36 Конституції України державою поки що не створені рівні умови розвитку всіх форм власності, вільна конкуренція як основа громадянського суспільства та економічна база соціального аспекту державності. Не створені реальні умови для участі опозиції у політичному житті. Характерною особливістю нашого суспільства початку третього тисячоліття було відродження дисидентства як форми протесту офіційній політиці, ідеології та аморальності багатьох політиків від влади.

Найбільш ураженою залишається соціальна сфера. За деякими підрахунками в Україні 6 млн. безробітних [141], близько 1,5 млн. (5%) працездатного населення постійно працює за кордоном [142]; за останні роки з України виїхали більше 4000 докторів і 5000 кандидатів наук. Ефект від праці цих учених на Заході перевищив 4 мільярди доларів [143].

Органами виконавчої влади не забезпечуються згідно з чинним законодавством соціальні виплати. Кабінетом Міністрів України, зокрема практично постійно не виконуються вимоги ст. 67 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" в частині виплати компенсацій і допомог сім'ям з дітьми, які віднесені до категорії постраждалих.