Соціально-правова держава: сутність, проблеми політичної модернізації

Розміри допомог і компенсацій цій категорії громадян, затверджені постановами уряду в 1996 та 1997 роках за умови зростання цін, жодного разу не переглядалися. Причому окремі види допомог втратили своє соціальне значення та доцільність і становлять від 1,6 до 2,6 гривні на місяць. Значна частина пунктів постанови Кабміну від 26.07.96 № 836 суперечить вимогам зазначеного закону, якими передбачено визначення розмірів виплат, виходячи із розміру мінімальної заробітної плати.

У державі, що задекларувала себе соціально-правовою, відсутня єдина цілісна система надання пільг зазначеній категорії громадян, яка б забезпечила комплексне вирішення питань їх соціального захисту та дала б змогу налагодити належний контроль за законністю призначення та виплати компенсацій і допомог.

Конституційний Суд України не раз розглядав питання щодо конституційності положень законів України в частині обмеження пільг, компенсацій і гарантій [144], на які відповідно до чинного законодавства мають право окремі категорії населення. Проте практика ревізування пільг, компенсацій і гарантій триває в Україні постійно. Вимоги ст. 22 Конституції України щодо неприпустимості звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод при прийнятті законів порушуються законодавчим органом майже щорічно при прийнятті законів про державний бюджет. Зазначене нівелює визначальні принципи правової держави, підкреслює невідповідність задекларованих Основним законом ідеалів державності соціально-правового характеру, знижує авторитет права і сприяє репродукуванню у суспільній свідомості правового нігілізму. Не сприяють формуванню соціального аспекту державності також інші чинники. Україна посідає 111 місце у світі та 8 серед країн СНД за обсягами фінансування медицини (з розрахунку на одну особу) [145].

Щорічно в Україні зменшується кількість населення. Тільки за останні роки загальна чисельність населення країни скоротилася майже на 1 млн чоловік (з 47 млн 658 тис. 315 чоловік за станом на кінець 2003 року до 46 млн 667 тис. 646 чоловік на кінець 2006). Зокрема чисельність міських жителів знизилася на 973 тис. чоловік і на 602 тис. сільських жителів. Згідно з даними Державного комітету статистики України, найбільша чисельність населення за роки незалежності України зафіксована в 1992 р., коли налічувалося 52 млн 244 тис. чоловік. З тих пір щорічно загальна кількість населення скорочувалася в середньому на 400 тис. чоловік [146]. Значно погіршилася демографічна ситуація в сільській місцевості. Тут на тисячу чоловік народжуваність становить 11,6 осіб, а в кожному четвертому селі діти взагалі не народжуються. За прогнозом ООН в наступні 50 років за такого соціально-економічного стану населення України може зменшитись на сорок відсотків. Загрозливого вигляду набуває поширення окремих видів захворювань, безпритульність дітей, яких сьогодні в Україні майже 150 тисяч [147].

З оглядом на реалії сьогодення і світовий досвід формування держав соціального спрямування стає очевидним, що в Україні відсутні наявні ознаки соціально-правової державності та притаманні їй демократичний політичний режим, верховенство права, всебічне забезпечення прав, свобод і безпеки людини.

В умовах проголошеної новим політичним керівництвом України відмови від авторитаризму та інтенсифікації демократичних державотворчих намагань, вирішення питання щодо визначення пріоритетів і шляхів створення соціально-правової державності можливе з урахуванням об'єктивного з'ясування та аналізу чинників, які стримували цей процес, окреслення системи політичних, правових, соціальних та економічних координат сучасного суспільства.

Виходячи з детального аналізу політичних процесів, що мають місце в Україні впродовж останніх років, можна виділити декілька груп взаємопов'язаних чинників об'єктивного і суб'єктивного характеру, які, на наш погляд, прямо або опосередковано впливають на рівень ефективності модернізаційного процесу.

До однієї з груп таких чинників слід віднести об'єктивні: особливості суперечливого еволюційного процесу українського суспільства та формування основ громадянського суспільства, механізму соціальної правової держави, визначення її функцій; до іншої - суб'єктивні: людський фактор, рівень політико-правової свідомості та правової культури суспільства.

У зв'язку з відсутністю чіткої програми розвитку українське суспільство продовжує знаходитись в стані інтенсивного пошуку пізнавальних орієнтирів, недостатнього усвідомлення необхідності розробки програми розвитку з метою реалізації завдань, які визначені Конституцією [148, с. 26,32].

Продовжує мати місце розрив між політико-правовою теорією і практикою державотворення, недостатня увага до науки з боку влади, нехтування нею пропозицій учених. Відсутність попиту на наукові дослідження з проблем модернізації суспільства "обеззброює" певну частину науковців, зменшує їх інтерес до цієї проблематики, не сприяє плюралізму поглядів і конкуренції в науці.

Зазначене негативно впливає на визначення тематики і глибину досліджень, їх об'єктивність і наукову новизну, призводить до формування особливих, спрощених підходів і методики здійснення досліджень, основними серед яких стали: односторонній, відповідно до ідейних уподобань авторів історико-правовий аналіз суспільних явищ; політико-правова публіцистика; застосування традиційного за радянських часів методу - обґрунтування дій (чи виправдання бездіяльності) влади, оспівування віртуальних реформ, подання бажаного за дійсне. Крім того, для певної частини молодих науковців характерним є виокремлене дослідження політичних і правових інститутів та соціальних явищ, яке по суті межує з позитивізмом.

Результати багатьох таких досліджень соціальних процесів і явищ, здійснених за зазначеною методикою, не можуть претендувати на об'єктивність.

Аналізуючи ці чинники, слід зазначити, що процес розпаду так званого "соціалістичного табору", переходу ряду країн від тоталітарного соціалізму до демократичних форм державності, хоч і мав спільні риси, проте в групах країн і кожній з них окремо, в тому числі й Україні, мав свої особливості.

В країнах Центральної та Східної Європи зазначені особливості були зумовлені цілим рядом політичних, економічних та ідеологічних факторів, наявністю і високим станом готовності прогресивних політичних сил суспільств та їх лідерів очолити трансформаційні процеси, а також здатністю всупереч корпоративним інтересам в історично короткі строки сформувати основи нового державного і суспільного ладу соціального і правового характеру. Крім того, в зазначених країнах, прогресивні антитоталітарні тенденції мали стійкі історичні традиції, репродукувались у суспільній свідомості, значною мірою були консолідуючим аспектом для різних політичних сил і час від часу проявлялись фактами громадянської непокори (відомі події в Угорщині 1956 р., Чехословаччині 1968 р., Польщі - на початку вісімдесятих років минулого століття тощо).

Близьким до цього державно-політичний процес був і в країнах Прибалтики. Саме тому перехід практично всіх зазначених країн до демократичних форм державності по суті мав революційний характер, оскільки відбулась відносно швидка зміна одного якісного стану політичної організації суспільств на інший, фактично змінились форми правління, політичний режим, а в деяких країнах і державний устрій.

Результати зазначених змін та соціально-правова орієнтація цих країн знайшли юридичне закріплення в конституціях та конституційних законах, які були прийняті два роки поспіль (Угорщина, Хорватія - 1990 р.; Болгарія, Македонія, Словенія, Румунія - 1991 р.; Болгарія, Чехія, Югославія, Польща, Естонія, Латвія, Литва - 1992 р.) і відповідно до яких у більшості з них почалось інтенсивне формування відповідних їм демократичних правових систем, інститутів громадянського суспільства та соціальних аспектів державності.

Водночас в Україні антитоталітарні тенденції, оформлені ідеєю національного відродження, набули масового поширення лише в кінці вісімдесятих років з появою Народного Руху, який сходив на політичний олімп в умовах протидії з боку офіційної влади і маргінальних груп населення.

Вочевидь, передумовою суспільних змін в країнах тоталітарного соціалізму був викривлений стан суспільних відносин, їх невідповідність прогресивному світовому трансформаційному процесу. Водночас слід погодитись з позицією А. Пахарєва, який зазначає, що суттєву роль в розпаді СРСР відіграв особистісний фактор - позиція політичних лідерів [149, с. 15 - 17]. Стартом суспільних змін, на нашу думку, слід вважати період корекції політичного курсу СРСР, проголошеного його першим президентом М. Горбачовим в ООН у грудні 1988 року, та практичні заходи у зв'язку з цим щодо скорочення збройних сил, виведення військ з країн Центральної та Східної Європи, Афганістану, відміни політичної цензури, запровадження (хоч і дозоване) принципів демократії, гласності та інших інститутів громадянського суспільства.

Необхідно також визнати, що стимулом відновлення теоретичних пошуків ефективної моделі суспільного устрою стало визнання на XXVIII з'їзді КПРС у липні 1990 року неможливості подальшої трансформації на засадах ортодоксальної комуністичної ідеології і переорієнтація на систему ідейних цінностей західних соціал-демократів - "гуманний демократичний соціалізм". Тобто визнання соціально-правової держави орієнтиром суспільних реформ.

Відмова від тоталітарного аспекту державності колишнього СРСР, здійснені політичні, організаційні та правові заходи зменшили рівень етатизації суспільного життя, сприяли зміні змісту окремих внутрішніх і зовнішніх функцій держави, характеру взаємозв'язків суб'єктів політичних відносин, що й створило умови для реального самовизначення народів.

Незалежність України стала результатом згаданих об'єктивних умов та компромісу між керівною компартійною номенклатурою й Народним Рухом, а самим компромісом було те, що номенклатура і стиль її керівництва залишаться [150]. Негативним результатом цього компромісу стало затягування номенклатурою процесу визначення змісту, принципів будови держави, чіткого визначення моделі суспільної модернізації та створення юридичних механізмів її реалізації.

"Вписуючись" у політичні процеси шляхом солідаризації з вимогами Руху та прогресивно налаштованими верствами суспільства чільники державних органів, а також інші представники керівної номенклатури репродукували ідеї про необхідність реформ, відмову від старої моделі суспільного розвитку, але фактично не мали чіткої уяви про історичну перспективу України. Не мали конкретних програм суспільного розвитку і нові демократи, а також партії, що почали з'являтись в політичній системі українського суспільства.

Основні їх зусилля були направлені в основному на вирішення питань з забезпечення політичного та економічного суверенітету України.

До прийняття в 1995 році Конституційного договору між Президентом України та Верховною Радою України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України" в нормативно-правових актах питання про побудову соціально-правової держави не ставилося.

Щоправда в Декларації про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року визнавалась "необхідність побудови правової держави", згідно з якою 24 жовтня 1990 року і 14 лютого 1992 року були внесені зміни до статті 68 Конституції (Основного закону) України від 20 квітня 1978 року щодо визнання України незалежною демократичною правовою державою. Втім декларування на законодавчому рівні України правовою державою і будови влади за принципом "її розподілу на законодавчу, виконавчу та судову [151]" не стало ефективним стимулом конституційного процесу, більш чіткого визнання перспектив суспільної модернізації.

У той час, як більшість західних сусідніх країн по колишньому соціалістичному табору на основі новітніх конституцій почали формувати демократичні правові системи, здатні забезпечити розвиток громадянського суспільства і державності соціально-правової спрямованості, в Україні, в результаті надмірної політизації владних інститутів і суб'єктивізму її керівників, конституційний процес невиправдано затягувався. Вона останньою серед країн СНД прийняла основний закон держави (Туркменістан, Узбекистан - 1992 р., Росія, Казахстан, Киргистан - 1993 р., Молдова, Таджикистан - 1994 р., Азербайджан, Вірменія, Грузія - 1995 р., Білорусь - 1994 та 1996 рр. (дві конституції), Україна - 1996 р.).

Керівна номенклатура, керуючись стереотипами минулого, формувала адміністративну систему, яка по суті не набагато відрізнялась від попередньої.

Саме тому правові акти перших років незалежності були суперечливими, неузгодженими, не ефективними і не повністю відповідали новим суспільним відносинам.

Поряд з необхідними для перехідного періоду законами, спрямованими на регулювання відносин власності, підприємництва, вільної конкуренції, банківської сфери (Закон України "Про власність" від 7.02.1991 р.; "Про підприємництво" від 7.02.1991 р.; "Про підприємства в Україні" від 27.03.1991 р.; "Про господарські товариства" від 19.09.1991 р.; "Про банки і банківську діяльність" від 20.03.1991 р.; "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" від 18.02.1992 р. та інші), приймались політичні рішення і правові акти, які зберігали тоталітарний аспект державності, забезпечували зверхність держави над суспільством, її особливий статус в політичній системі.

Ідеологія надмірної централізації влади стала квінтесенцією Закону України "Про Представника Президента України" від 5.03.1992 р., який створив в Україні недемократичну вертикаль державної виконавчої влади і надав її посадовцям широкі повноваження щодо здійснення контролю фактично за всіма сферами суспільного життя в межах певної адміністративно-територіальної одиниці.

Закон певною мірою суперечив положенням Декларації "Про державний суверенітет України" від 16 липня 1990 року щодо запровадження принципів правового характеру державності, будови влади за принципом її поділу на законодавчу, виконавчу і судову, утвердження самоврядування народу. Водночас закон не визначав чіткого порядку співвідношення цього інституту з повноважною структурою виконавчої влади - Кабінетом Міністрів.

Представники Президента призначались і звільнялись з посади Главою держави (ст. 2 Закону), здійснювали свої повноваження одноособово (ст. 10) за умови відсутності дієвого громадського контролю за їх діяльністю, процедура усунення їх з посади за ініціативою органів місцевого самоврядування була надзвичайно складною. Президент міг розглянути питання про звільнення свого представника на пропозицію не менш як трьох чвертей від загальної кількості обраних депутатів відповідної Ради.

Новоствореному владному інституту були надані повноваження в частині здійснення контролю за законністю (п. 3 ст. 6), припинення незаконних дій посадових осіб, дій актів адміністрації підприємств, організацій і установ, інших юридичних осіб, які, як правило, притаманні правоохоронним і судовим органам правових держав (а в Україні згідно з ст. ст. 1, 4, 5, 21, 22, 23, 24 Закону України "Про прокуратуру" від 5.11.1991 р. такими повноваженнями наділена Прокуратура).

Водночас недемократичними були норми згаданого та Закону України "Про порядок введення в дію Закону України "Про Представника президента України" від 5.03.1992 р., що регулювали його відносини з органами місцевого самоврядування. Ст. 4 цього закону припинила діяльність виконавчих комітетів органів місцевого самоврядування, обмежила їх право на власність, передавши комунальне майно у розпорядження відповідних новостворених органів виконавчої влади.

Нова система управління за своїм змістом, функціями та методами постала як класична державно-корпоративна інституція, пристосована до нових суспільних відносин, продовжувала забезпечувати інтереси держави, репродукувати принципи розподільної справедливості.

В 1996 році ця система знайшла своє закріплення в Конституції України. Глава держави і виконавча влада зайняли домінуюче становище поміж інших гілок влади, пронизуючи все суспільство за допомогою центральних, а також місцевих органів виконавчої влади - обласних, міських у Києві, Севастополі та 605 інших місцевих державних адміністрацій нижчого рівня, які почали справляти визначальний вплив на всі суспільні процеси, обмеживши можливості функціонування такого важливого інституту громадянського суспільства як місцеве самоврядування.

Основою кадрового потенціалу цієї системи стали партійно-комсомольські керівники та службовці силових відомств радянських часів, які були неготові до прийняття управлінських рішень в умовах незалежності та переходу економіки до ринкових відносин. Інша його частина - "керівники промислових підприємств і, зокрема, оборонних, вугільної промисловості та чорної металургії, сільського господарства занадто кволо адаптувалась до нових умов господарювання [152]".

В цих умовах загострилася, як наголошує А. Пахарєв, проблема політичного лідерства. Політична еліта, яка висувала зі своїх лав лідерів, створила навколо себе ідеологічну пустоту, яку заповнила ідеологія блатного світу та нуворишів [153, с. 20].

Ідеологічна пустота і теоретична неспроможність політичної еліти компенсувалася, як зазначає І. Кресіна, псевдонауковими конструкціями; а проголошувана нею соціально-політична фразеологія призвела до деформації ціннісних орієнтирів [154, с. 242-243].

Згодом кадровий потенціал поповнився представниками особливої страти суспільства, яка здійснила накопичення первинного капіталу в хаотичних умовах перерозподілу власності (приватизації), шляхом тіньового бізнесу, корупції, відмивання "брудних грошей" тощо, утворивши фінансово - політичні групи, вплив яких поширився за межі регіонів до рівня держави. В умовах ігнорування інтересів територіальних громад і відсутності контролю з боку суспільства з початку дев'яностих років минулого століття по 2004 рік тільки 30 - 40 відсотків підприємств були приватизовані через конкурси, проведені Фондом державного майна. Решта - через механізми санації, доведення до банкрутства тощо [155]

В умовах слабких демократичних традицій, відсутності відповідної правової бази, стереотипи мислення і поведінки апарату новоутвореної владної інституції, а також створені ним "псевдоринкові" цінності за допомогою владних механізмів та підконтрольних засобів масової інформації запроваджувались у суспільне життя.

Невідповідність проголошеної державної ідеології реальному стану соціально-економічного життя, застосування принципів макіавеллізму в політиці стримували формування інститутів громадянського суспільства, основ правової і соціальної державності. На рівні групової та індивідуальної свідомості зазначене проявилось викривленим розумінням мети трансформаційного процесу, недовірою до влади і демократичних інститутів, правовим нігілізмом, негативно вплинуло на формування політико - правової культури населення.

Останнім часом в Україні відбулось певне перегрупування і диференціація політичного істеблішменту. В його строкатій і суперечливій структурі виділяються незначна група прагматично налаштованих політиків та представників владних органів, які об'єктивно оцінюють перспективи втілення в життя визначеного Основним законом суспільного ідеалу. Друга група - це "утопісти або просто мрійники, які заповзято відстоюють набір ідеальних конструкцій, не співвідносячи їх з життям". Третя група "найбільш багаточисельна", складається з людей, для яких ідеали пустий звук. Для них головне - особистий інтерес" [156, с. 4]. Всі ці групи представлені у владі і їх боротьба за вплив на суспільні процеси продовжується.

В результаті неефективного керівництва, відсутності чітких політичних, економічних і соціальних орієнтирів модернізації суспільства, недосконалості нормативно-правової бази, зростання витратного характеру виробництва, недостатнього забезпечення енергоносіями, бартеризації обмінних процесів тощо, виникла низка передумов і чинників загроз соціальній безпеці.

Соціальні небезпеки посилились у зв'язку з падінням ціни робочої сили, а також нераціональною ціновою політикою, що зменшило доходи населення. З 1992 року ціни були відпущені, а заробітна плата жорстко регулювалась, у зв'язку з чим інфляція у порівнянні з 1990 роком зросла в 21 раз, а в 1993 році - в 102, 56 рази. Реальна місячна зарплата в 1993 році від 1990 року становила всього 7 відсотків, а в 1994 році - 13% [157]. Зазначене стримування заробітної плати і вільне формування цін порушило принципи і пропорції економіки, виробництва і розподілу, обігу і обміну, споживання і накопичення.

Витрати на оплату праці в структурі витрат на виробництво продукції (робіт, послуг) в 1991 році склали 20,3 відсотка, а в 2003 році - 13,1 %, або на 7,2 процентних пункти чи на 64,5 % менше. Відрахування на соціальне страхування у вказаній структурі в 2003 році у порівнянні з 1991 роком були меншими на 31,1% [158]. масове зубожіння, як наголошують І. Курас і О. Дергачов, стало однією з істотних причин низької соціальної активності, а розпад суспільного виробництва призвів до розпаду трудових колективів, які забезпечували не тільки професійну самореалізацію, а й психологічну рівновагу [159, с. 54].

За роки незалежності практично вся вироблена продукція залишається в межах держави. Останнім часом виробництво товарів широкого вжитку сягає лише 66 процентів від рівня 1990 року. Причому частка виробництва товарів народного споживання в складі загальних обсягів виробництва в 3,7 рази перевищувала відсоток продукції, яка використовувалась на задоволення потреб внутрішнього споживання в далекому 1990 році.

Незважаючи на збільшення товарів народного споживання на внутрішньому ринку рівень життя працівників, зайнятих у виробничих сферах, в 2003 р. зменшився порівняно з 1990 р. в 1,85 рази [160].

Всі роки незалежності мали місце "намагання" сформувати приватний сектор економіки, у той час як виробничі потужності державної форми власності та соціальна сфера не розвивались.

Суттєвим фактором соціальної напруги в Україні залишається етнорегіональна специфіка економіки. Різноспрямованість економічних потреб інтересів регіонів з відмінними мовно-культурними орієнтаціями в умовах загального соціального невдоволення спричиняє, як слушно зазначає В. Котигоренко, активізацію етноконфліктних чинників [161, с. 277 - 278].

Серед чинників соціальної нестабільності, що стримували розвиток правового і соціального аспектів держави, були протистояння між главою держави, виконавчою та законодавчою владами, основою чого стали надмірна амбітність високих посадовців держави та переоцінка особистого вкладу в здобуття незалежності України, сприйняття ними представницької демократії як механізму юридичного схвалення політичних кулуарно-владних рішень керівної верхівки, а також спроби будувати відносини між цими гілками влади за нормами Конституції України 1978 року, яка не визнавала принципу поділу влад.

Дострокові вибори парламенту в березні та глави держави в червні 1994 року не зменшили зазначеного протистояння.

Більше того, після виборів воно ускладнилось суб'єктивним фактором, невиправданими претензіями на розширення повноважень глави держави. З'ясування питання "хто в домі господар" стало одним з основних у відносинах елементів механізму держави, яке супроводжувалось спробами юридичного закріплення політичних намірів. Зокрема, 2 грудня 1994 року Президентом України в порядку законодавчої ініціативи до парламенту був поданий проект "Конституційного Закону України про державну владу і місцеве самоврядування в Україні", де були закладені зазначені ідеї.

Владно-політичні перегони дали історії українського права Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України, схвалений парламентом 8 червня 1995 року, складовою частиною якого був закон про державну владу та місцеве самоврядування.

На нашу думку, автори цього нормативно-правового акта використали досвід Польщі [162, с. 233 - 264] у визначенні функцій органів держави, намагались юридично закріпити статус і повноваження нового в історії України інституту президента, убезпечити його від надмірної опіки з боку гілок влади і виключити можливі питання щодо цього з боку парламенту при прийнятті Конституції.

За своїм характером це був політико-правовий акт, результат ще одного компромісу влади, що знайшло відображення в його концепції та змісті. Визначаючи основні засади організації та функціонування владних інститутів держави і місцевого самоврядування, він залишив без уваги проблеми врегулювання відносин громадянина і держави, гарантування і забезпечення прав людини і громадянина, як основних об'єктів уваги соціально-правової держави, залишив поза увагою питання розвитку інститутів громадянського суспільства.

Втім, попри свою однобокість, з точки зору охоплення регулюючим впливом багатоаспектних політичних відносин перехідного періоду, цей закон мав певне позитивне значення.

У ньому підтверджувались принципи Декларації "Про державний суверенітет України" щодо демократичного, правового характеру держави (ст. 1 Закону), визнання народу єдиним джерелом влади (ст. 2 Закону), будови влади на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу і судову (ст. 3 Закону), гарантування місцевого самоврядування (ст. 4 Закону).

Вперше на законодавчому рівні закріплювалось положення про соціальну спрямованість держави (ст. 1 Закону), про політичну, економічну та ідеологічну багатоманітність суспільного життя, рівноправне положення загальнодержавної, комунальної, колективної й приватної власності, формування ринкових відносин (ст. 5 Закону) як важливих умов формування громадянського суспільства, хоча дієві механізми їх створення цим правовим актом не передбачались.

Досягнення світового модернізаційного процесу, визначальні принципи щодо мети, функцій та призначення сучасної держави як суверенної, демократичної, соціальної та правової, в якій гарантуються і забезпечуються права людини і громадянина, та основні механізми їх створення знайшли своє юридичне закріплення в Конституції України.

Проте детальний аналіз чинників, що стримували і продовжують стримувати модернізаційні процеси в Україні, дає підстави дійти висновку, що деякі положення основного Закону держави та чинне законодавство не забезпечують головний інтерес суспільства: його безпеку і стабільність як передумову ефективного реформування всякої соціальної системи, не виключають фактори загроз. Недосконалими виявились деякі механізми їх реалізації.

Йдеться про закони, що визначають правові засади створення, організації й функціонування елементів політичної системи та механізму держави, тобто ті, що регулюють сферу політики - специфічного координатора відносин між соціальними категоріями, групами і окремими індивідами щодо узгодження особистого й загального інтересів.

Тому, розглядаючи питання про усунення чинників, що стримують процеси формування правового і соціального аспектів держави, слід здійснити заходи щодо удосконалення законодавства, яке забезпечує функціонування політичної сфери.

Це дасть змогу за допомогою юридичних механізмів припинити ототожнення ідеології якоїсь однієї політичної сили або партії, що прийшла до влади і політики держави, яка є багатоаспектним консенсуальним суспільним явищем і визначає стратегію й тактику модернізаційного процесу.

Водночас, не дивлячись на деякі позитивні тенденції в законодавчій діяльності, прийняття новітніх законів, серед яких низка кодексів матеріального права, невиправдано повільно здійснюється розробка та прийняття відповідних процесуальних правових актів.

У зв'язку з хронічним відставанням юридичного забезпечення модернізаційних процесів, суспільні відносини, що виникають ,постійно загрожують виходом за межі правового поля, що у свою чергу стимулює намагання і діяльність органів держави по їх регулюванню підзаконними нормативно-правовими актами, кількість яких в системі законодавства України постійно збільшується. Зокрема, в 1995 році уповноваженими органами державної влади було прийнято 4100 нормативно-правових актів з яких лише 153 (3,7%) законів; в 1997 році серед 6000 нормативно-правових актів законів було лише 196 (3,3%); в 2007 році кількість законів ще зменшилась. Серед 14500 нормативно-правових актів, що набули чинності цього року, було лише 330 законів, або 2,2%. Тенденція щодо такої пропорції законів і підзаконних нормативно-правових актів продовжує поглиблюватись.

Зазначене, а також відсутність відповідних законів, що регулюють нормотворчу діяльність (наприклад, Закону "Про нормативно-правові акти"), нерідко приводило до первинної нормотворчості глави держави поза повноваженнями, що були надані йому п. 4 Перехідних положень Конституції України з економічних питань, неврегульованих законом.

У цьому плані, виходячи з результатів аналізу стану та динаміки політичних процесів в Україні, не можна уважати об'єктивними намагання колишньої офіційної влади, а також окремих політичних лідерів і посадовців після "Помаранчевої революції" стримувати об'єктивний процес внесення змін до Конституції України, а також прийняття низки нових законів, в тому числі й тих, що регулюють політичну сферу.

Розглянута позиція базується на двох аспектах: суб'єктивному - бажанні окремих представників від влади зберегти свої особисті позиції у владній системі та об'єктивному - позитивістському підході до розуміння права багатьма представниками цієї страти суспільства.

Детальний аналіз їх позиції дає підстави дійти висновку, що право розглядалось і розглядається ними як інструмент влади для упорядкування суспільних відносин.

Слід нагадати, що саме класичний юридичний позитивізм (Д. Остін, К. Бергбом, П. Лабанд, А. Есмен та ін.) сутність права розглядав як сукупність норм, даних об'єктивно, а норму права як раз і назавжди сталу норму. Але ж право - це не абстрактні накази, не нормативні міркування законодавця. Закон з'являється тому, що цього вимагають саме суспільні відносини, а не навпаки - певні суспільні відносини виникають лише тому, що є відповідний закон. Тому бажання підігнати суспільні відносини (в даному випадку відносини у трикутнику - "суспільство - держава - особа ") під застарілі правові норми (або недосконалі з часу їх прийняття) не можна уважати таким, що відповідає логіці і принципу верховенства права. Навпаки, такий підхід приводить до ототожнення права і закону, відмови від загальновизнаних принципів права, визнання їх критерієм цінності і гуманістичного спрямування законодавства, виокремлення права в окрему систему, не взаємозв'язану з іншими соціальними явищами.

Зазначені чинники, а також намагання нав'язати суспільству систему поглядів та ідей окремої провладної групи і ототожнення її "ідеології" з політикою держави окрім стримування конституційного процесу виключало можливість внормувати функціонування провідних суб'єктів політико-владної сфери і, зокрема, органів держави. Не визначені на законодавчому рівні юридичний статус і повноваження тимчасових спеціальних комісій, тимчасових слідчих комісій, організація і діяльність комітетів Верховної Ради України.

Окремі тенденції функціонування органів держави на межі правового поля продовжують мати місце дотепер.

Безпосередньо після президентських виборів 2004 року суспільству була продемонстрована традиційна легкість у поводженні з законом посадових осіб держави.

При призначенні голів обласних, Київської та Севастопольської місцевих державних адміністрацій після президентських виборів 2004 року не була дотримана відповідна процедура, передбачена п.10. ст. 106; ч.IV ст. 118 Конституції України, ч.ч. ІІ, ІІІ, ст. 8 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" від 9 квітня 1999 р. (з наступними змінами) та ін., оскільки їх призначення повинне здійснюватись главою держави лише після того, як подані Прем'єр-Міністром кандидатури попередньо будуть схвалені Урядом.

Не додав оптимізму в питаннях дотримання принципу законності також Указ Президента України "Про деякі питання організації діяльності Ради національної безпеки і оборони України" від 8 лютого 2005 року, яким глава держави всупереч вимогам ч. ІІІ п. 31 ст. 106 Основного закону передав свої повноваження з ведення засідання РНБО її секретарю; всупереч вимогам ряду норм законів України "Про судоустрій України", "Про статус суддів", "Про Вищу раду юстиції" долучив Раду національної безпеки і оборони України до процедури призначення суддів, членів Вищої ради юстиції та членів Вищої кваліфікаційної комісії суддів України.

Зазначимо, при цьому, що ст. 107 Конституції України та ст. 3 Закону України "Про Раду національної безпеки і оборони України" на цей орган покладена координація і контроль діяльності у сфері національної безпеки і оборони лише органів виконавчої влади.

Суперечать вимогам ст. 13 Закону України "Про Раду національної безпеки і оборони України" від 5 березня 1998 р. інші положення п. ІІІ згадуваного Указу Президента з кадрових та деяких інших питань.

Не відповідає вимогам ч. ІІІ ст. 6 Закону України "Про Раду національної безпеки і оборони України" п. ІІ Указу глави держави щодо введення до складу РНБО Державного секретаря України, оскільки чинні нормативно-правові акти не відносять цю посаду до переліку керівних посад центральних органів виконавчої влади.

Тенденції функціонування органів держави на межі правового поля мають місце і дотепер, про що свідчать події в Україні 2007 року у зв'язку з Указом Глави держави про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та деякі постанови парламенту.

Підтвердженням цього є також довільне тлумачення норм Основного закону, що передбачають завершення законодавчого процесу, а саме підписання та оприлюднення главою держави прийнятого парламентом закону, а також застосування Президентом України щодо нього права вето.

У зв'язку з цим передбачене ст. 94 Конституції України відкладальне вето перетворене на так зване "кишенькове вето", коли главою держави повертається до парламенту значна кількість законів для повторного розгляду без відповідної аргументації, з посиланням на невідповідність прийнятого закону Конституції, що належить до компетенції Конституційного Суду.

Не сприяло поліпшенню цього етапу законодавчої процедури і відповідне рішення Конституційного Суду від 7 липня 1998 р. по справі щодо порядку повторного розгляду законів Верховною Радою України та їх оприлюднення у разі подолання вето.

З урахуванням негативного досвіду минулого та сучасних тенденцій запровадження принципів демократизму, законності і верховенства права в діяльність органів держави, на часі постає питання про забезпечення прозорості та формування механізму контролю з боку громадянського суспільства за процедурою прийняття рішень главою держави.

Йдеться про дотримання Президентом процедури контрасигнування його актів, виданих в межах повноважень, передбачених п.п. 5, 18, 21, 23 ст. 106 Конституції України, що автор цього дослідження зазначав і раніше [163, с. 71]

Як свідчить викладене, складність і суперечливість модернізаційного процесу в практичній площині полягає в тому, що в умовах слабких демократичних традицій перехідного суспільства, недосконалості національного законодавства, недостатнього рівня політичної, правової й економічної культури населення стоїть завдання одночасного створення засад громадянського суспільства, правового і соціального аспектів державності. Світова практика державотворення такого досвіду не має. До того ж слід зважати також на те, що основними суспільними силами, які в західних країнах ХІХ - ХХ століть генерували ідеї правової, а згоом соціальної державності були відповідно ліберально-демократичний рух і соціал-демократія. Досвід функціонування (та існування) цих ідейних течій був припинений у нас більшовицьким режимом в двадцяті роки минулого століття.

В перехідному українському суспільстві поки що відсутня політична сила, яка б змогла консолідувати партії, громадські об'єднання на реалізацію визначеного Конституцією України суспільного ідеалу. Не дивлячись на значну кількість політичних партій вони, за невеликим виключенням, не можуть розглядатись ефективними елементами громадянського суспільства, оскільки більшість з них створені "згори", під конкретних політиків чи фінансово-політичні групи для забезпечення виключно їх інтересів: участі у парламентських чи президентських виборах, створення тиску на владу, лобіювання корпоративних інтересів чи інтересів свого бізнесу.

Із більше 100 політичних партій, зареєстрованих Міністерством юстиції, лише деякі мають розгалужену регіональну структуру. Найбільше обласних, районних, районних у містах та міських організацій мають Соціал-демократична партія України (об'єднана) - 1010; Всеукраїнське об'єднання "Батьківщина" - 963; партія "Демократичний союз" - 927; Соціалістична партія України - 904; Народно-демократична партія - 897; Всеукраїнське політичне об'єднання "Жінки за майбутнє" - 892; Комуністична партія України - 884; Партія регіонів - 866; Українська народна партія - 841; Народна партія України - 778 [164].

Інші суспільні організації втратили вплив на суспільство у зв'язку з нечіткістю або невизначеністю стратегічного курсу розвитку, політичними суперечками їх керівників, накиданням населенню окремих регіонів заздалегідь несприйнятної ним системи поглядів та ідей, переоцінкою національного, мовного, регіонального аспектів у політиці тощо.

Окрім того, суспільна свідомість є ще надто обтяженою колективістським компонентом і неадекватно сприймає принципи індивідуалізму, на яких фактично базується ціннісно-орієнтаційна система громадянського суспільства західних країн. Антропологічна модель суспільства, сформована в недалекому минулому, для більшості населення є більш зрозумілою, "своєю", від якої воно не може відмовитись і прийняти без застережень "чужу" - ідею громадянського суспільства.

Тому значній частині українського суспільства значно ближчим є державний патерналізм, аніж принцип субсидіарності, який є основою соціальної політики багатьох західних країн.

Висновки до розділу

Підсумовуючи викладене в розділі, необхідно зазначити, що становлення ідей соціально-правової держави, а також її сутність доцільно досліджувати у взаємозв'язку з розвитком теорій та практики формування громадянського суспільства, а також науковими концепціями і практикою утвердження прав людини, задля забезпечення яких формувались правовий і соціальний аспекти державності.

Соціально-правова держава стверджується і розвивається в умовах сформованого громадянського суспільства, яке постійно висуває вимоги щодо її вдосконалення. Своєю чергою така держава створює необхідні умови для розвитку інститутів громадянського суспільства, забезпечує відповідні юридичні гарантії їх становлення та функціонування.

Характер взаємозв'язку соціально-правової держави і громадянського суспільства визначається юридичними приписами, а їх взаємодія в питаннях забезпечення прав і свобод людини і громадянина може бути ефективною за умови обопільної "зв'язаності" держави і суспільства правом.

Правовий і соціальний аспекти держави є якісними показниками її як єдиного цілого, які відображують зміст її внутрішньої і зовнішньої політики, основні напрями діяльності по узгодженню загальних і приватних інтересів.

Соціальний аспект державності є результатом модернізації правової держави, розвитку демократії, утвердження прав людини, визнання її найвищою соціальною цінністю. Набуваючи ознак соціальності, правова держава забезпечує подальшу гуманізацію соціальної політики, вдосконалення державного механізму, розвитку інститутів громадянського суспільства, визначення їх ролі, обсягу повноважень і можливостей в реалізації соціальних програм як загальнодержавного так і регіонального рівнів.

У розділі здійснено типологізацію соціальних держав. Соціальні держави, на наш погляд, можуть бути поділені на два типи: первинні держави - до яких ми відносимо ті, що формувалися з кінця ХІХ до середини ХХ століття, інші - вторинні соціальні держави.

Водночас у розділі зроблено висновок, що соціально-правові держави не є "вінцем" історії. Взаємодіючи з громадянським суспільством, вони постійно розвиваються, зазнають подальшої модернізації, набувають нових ознак, в них корегуються "старі" і формуються нові функції.

В розділі доведено, що вільний ринок не може гарантувати соціальної стабільності і безпеки перехідного суспільства, яке обрало за ідеал соціально-правову державу. У зв'язку з цим актуалізується проблема посилення участі держави в регулюванні економічної сфери, створення нею умов для розвитку змішаної соціально-орієнтованої економіки, яка стала найефективнішою в світі економічною системою. Непрямі впливи держави на економіку можливі лише в усталених, економічно розвинених суспільствах з досконалими правовими системами і високим рівнем правової свідомості суб'єктів ринкових відносин.

Водночас із застосуванням ринкових механізмів, держава має вдаватися до безпосереднього впливу на економіку за допомогою правових актів, розпорядчо-організаторських функцій, брати на себе зобов'язання регулювати і гармонізувати соціальну сферу, досягати соціальної справедливості.

Пріоритетність соціально-правової держави над економікою зумовлена також її безпосередньою участю в розробці загальнодержавних програм економічного і соціального розвитку, визначенні засад соціальної політики та здійсненні заходів з її реалізації, створенні механізмів захисту економічних і соціальних прав населення, забезпеченні відновлення порушених прав суб'єктів ринку і громадян.

Межею впливу держави на економіку мають бути свобода та інтереси особи, а також інтереси об'єднань громадян, мотиваційною основою створення яких є також інтерес окремої особи, її свобода.

Водночас має бути вирішене питання про визначення меж державного патерналізму з метою виключення можливостей формування у суспільній свідомості настроїв соціального утриманства, а також усунення чинників, щоб надмірний соціальний захист і перерозподіл доходів не загрожував демократії.

Мають бути запроваджені механізми з розвитку ініціативності і заповзятливості, підвищення відповідальності громадян за свій добробут.

Важливою складовою політичної модернізації має бути сприяння розвитку людського фактору, створення умов для становлення середнього класу суспільства, здійснення інвестування для розвитку знань, сприяння соціальній мобільності.

Розділ 2. Теоретико-методологічні основи концепціЙ соціально-правової держави в країнах Заходу та США

2.1 Становлення ідеології соціально-правової держави в країнах континентальної Європи

В сучасних дослідженнях немає одностайності щодо часу виникнення та авторства ідеї державності правового характеру як передумови держави соціальної. Серед політологів, вчених-юристів та соціологів побутує думка, що біля витоків цієї ідеї стояли мислителі стародавньої Греції Платон та Арістотель. В окремих випадках вважається, що ця ідея виникла раніше: у творчості Геракліта, який закликав "боротись за закон, як за свої стіни", чи у творчості "семи мудреців" і зокрема, Солона, якого Арістотель вважав "зачинателем" полісної демократії.

Останнім часом стала відомою наукова позиція А. Черданцева, який стверджує, що розуміння необхідності обмеження влади з'явилось разом з виникненням держави, оскільки ще в умовах додержавного розвитку всі органи первісної, а потім і військової демократії формувались і функціонували в межах певної нормативної системи (звичаїв, табу), яку використовували підвладні для стримування влади від постійного розширення нею впливу на дедалі ширше коло суб'єктів і відносин [165, с. 148].

Дехто з дослідників цієї проблематики і, зокрема, Ю. Дмитров, вважає, що ідея правової держави "зародилася" в період Великої Французької революції 1789 р. [166, с. 12].

Інші автори, серед яких П. Баренбойм, В. Лафітський, В. Мау, стверджують, що витоки одного з основних принципів правової держави - поділу влад, мали місце у ранньому християнстві, що знайшло своє концептуальне оформлення у Біблії [167, с. 27 - 29].

Втім з такими твердженнями не можна повністю погодитись, оскільки в багатьох з них присутній суб'єктивний аспект, претензії дослідників на "свою" новизну з цього питання, наслідком чого є "притягування" думки того чи іншого мислителя до розряду ідей правової держави без ґрунтовного аналізу контексту джерела, що її конкретизує.

Безумовно, що всяка доктрина веде відлік свого існування не з кінцевого оформлення, а з першого чіткого висловлення важливої доктринальної тези, але щоб вважати ту чи іншу з них такою, що стала основою для розвитку вчення про правову державу необхідно, на наш погляд, щоб вона перш за все, була викладена у письмовій формі, що дало б змогу піддати її всебічному аналізу; по-друге, за своїм змістом це повинно бути бачення сутності держави у її взаємозв'язку і відношенні з людиною і суспільством, в якому забезпечується верховенство права.

В цьому плані твердження, що з творчості Солона чи Геракліта почалося становлення ідеї правової держави, є не зовсім об'єктивним. Більше того, перший з них уважав, що закон - це поєднання сили і права, а другий - уважав людей нерівними від природи, презирливо ставився до громадян, оскільки більшість із них буцімто не була здатною пізнати всеохоплюючий логос (божественний закон), через що демократичний порядок схвалення законів здавався йому зайвим.

Так само не є переконливою позиція, згідно з якою в християнських поглядах, систематизованих в Біблії, викладаються аспекти принципу поділу влад. Навпаки, морально-релігійна система цінностей, викладена в Старому Завіті, заснована на безмежному підкоренні, імперативності, беззастережному виконанні приписів, які передаються Богом єврейському народу через Мойсея і передбачає жорсткі покарання за їх невиконання. Влада Бога і соціальна влада суспільства є непорушними. До того ж Старий Завіт, як зазначав перший київський митрополит Ілларіон у "Слові про Закон і Благодать" (1049 р.), розділяє народи, звеличує один і принижує інші.

Щодо Нового Завіту - то його гуманістичні компоненти: рівність всіх людей перед Богом, свобода, мир, порядок і справедливість вступають у суперечність з твердженнями про те, що всяка влада від Бога, а також з настановами, що їй необхідно беззастережно коритися.

Зокрема, Святий апостол Павло в Посланні до римлян серед основних принципів християнства водночас зі слідуванням Божим настановам, підвищенням духовності, нелицемірної любові до інших, терпінням, ненависті до зла, примиренням з усіма називає також підкорення владі. Нехай кожна людина, зазначає він, кориться вищій владі, бо немає влади, як не від Бога, і влади існуючі встановлені від Бога, а володар - слуга Божий, даний людині для добра. Причому коритися владі треба не через страх кари, а через сумління [168].

Шанувати всіх, братство любити, коритися чи то цареві, як найвищому, чи то володарям, як від нього посланим для покарання злочинців та для похвали доброчинців. Бо така Божа воля, писав у Першому соборному посланні Святий апостол Петро [169].

Так само і мислителя Стародавньої Греції Платона лише з певною часткою умовності можна вважати таким, що стояв біля витоків ідеї державності правового характеру. Головною його заслугою, на наш погляд, були визнання права основним і найбільш ефективним регулятором суспільних відносин поміж інших соціальних норм, а також спроби щодо з'ясування сутності права.

Панування закону в суспільстві та особливе місце судової системи, про які йдеться у творах Платона, необхідні йому передусім для "спасіння держави", яку він обожнював. До того ж зазначимо, що принцип верховенства закону суттєво відрізняється від принципу верховенства права і не може бути віднесеним до принципів правової держави (якщо не йдеться про верховенство закону в системі нормативно-правових актів) оскільки в реальному житті закон може бути і неправовим.

Окрім того, особа, за вченням Платона, поглинається державою, підкоряється їй. Держава у мислителя постала як єдність людських істот, які повинні виконувати свої соціальні функції, відмовляючись від особистих потреб та інтересів. Згуртованість держави, за Платоном, може бути досягнута "або переконанням, або силою" [170, с. 327].

Пропозиції мислителя, що викладені ним в проектах "ідеальної держави" щодо регламентування всіх сторін життя і діяльності людини в суспільстві, обмеження приватної власності, сталого об'єднання людей у певні соціальні групи (управлінців, воїнів, ремісників тощо) можуть радше прислужитися базою для розвитку ідеології казарменого комунізму.

Значно системнішим і менш суперечливим було вчення Арістотеля. Він пішов далі свого попередника в розумінні сутності та ролі держави у суспільному житті, характеру її взаємозв'язків з особою, а також права та його значення в легітимації елементів механізму держави, що й дає нам підстави вважати саме його засновником вчення про правову державу.

Розвиток ідеї правової держави Арістотелем не вичерпується окремими аспектами його вчення. Важливу роль у цьому, на наш погляд, відіграла застосована ним методологія з'ясування сутності політико-правових явищ.

Мислитель уважав, що держава є продуктом природного розвитку, вона виникає поступово, проминаючи стадії сім'ї, поселення, держави. Людина за своєю природою прагне жити у спілкуванні з іншими людьми. Держава є вищою формою спілкування, вона віншує елементи політичної природи людини. Первинний елемент держави, у вченні філософа, - це громадянин, яким може бути людина, яка наділена правом брати участь у законотворчому, дорадчому процесах і здійсненні судової влади, тобто вільна і рівна в цих правах з іншими людьми.

У своєму вченні Арістотель зробив спробу визначити елементи механізму держави та його функції. Серед них він називав: законодавчий орган, магістрати та судові органи.

Вдосконалення держави, яка була б здатна забезпечити справедливість, можливе лише за допомогою права. Поняття "право" і "справедливість" у нього тісно пов'язані між собою, але не тотожні. Правом античний філософ називав норму, що регулює політичне спілкування; справедливе тлумачив як рівномірне, де рівномірність є серединою між надлишком і нестачею.

Іншими словами, право відображає політичну справедливість і служить нормою регулювання політичних відносин людей. Право, як політичне явище, Аристотель називав політичним правом. Причому політичне право "..частково природне, частково умовне. Природне право - те, яке скрізь має однакове значення і не залежить від того, чи його визнають, чи не визнають. Умовне право - те, яке спершу могло бути без істотної різниці таким або іншим", але після того, як воно визначається (фіксується), ця можливість утрачається. Аристотель не зводив усього права до права, створеного способом волевиявлення, тобто встановленого людьми. Підкреслюючи, що хоч уся царина права і змінюється, поняття справедливості в праві може змінюватися тільки певним чином. Природне право є природним, насамперед тому, що воно політичне, адекватне політичній природі людини і виражає вимоги та уявлення про політичну справедливість у людських взаємовідносинах.