Соціально-правова держава: сутність, проблеми політичної модернізації

У Програмі "27 пунктів" зазначалось, що реальною можливістю використати ресурси суспільства для задоволення потреб громадян є перехід до планової економіки. Незалежно від того, зазначалось в програмі, на якій формі власності заснована економіка: приватній чи колективній, вона повинна бути перетворена на планову економіку для того, щоб робоча сила і матеріальні ресурси не були витрачені в результаті безробіття або недостатньо ефективного виробництва.

Така організація можлива лише за умови ефективного управління з боку уряду. До того ж вона повинна передбачати, щоб індивідуальні приватні інтереси отримання прибутків і інтереси окремих груп підкорялися цілям, до яких прагне все суспільство.

Основою нового соціалістичного суспільного порядку, за програмою мав стати вплив суспільства на виробничі сили, участь трудящих у власності, планування виробництва і рівність всіх громадян. Зазначене проголошувалось керівними принципами для практичних дій соціал-демократів. Одним з головних завдань вважалось забезпечення повної зайнятості. Жоден здатний до роботи чоловік і жодна здатна до праці жінка не повинні залишатись без роботи проти своєї волі довше того часу, який необхідний для зміни одного місця роботи на інше або для навчання і перепідготовки. Причому організаційні заходи з забезпечення повної зайнятості повинна була здійснювати держава.

Програмою визнавалась необхідність усунення факторів, що призводили до соціальної нерівності. Вважалось за необхідне здійснювати заходи щодо вирівнювання класової нерівності шляхом реформування соціальної, економічної, податкової політики; перебудови системи освіти; дотримання принципу солідарності при встановленні заробітної плати.

Програма передбачала здійснення соціальних програм з вирівнювання заробітної плати робітників в містах і селах; захисту від безробіття, хвороби і старості; охорони праці; створення рівних умов для отримання освіти.

Матеріальною основою вирішення цих і багатьох інших питань в соціальній сфері і розвитком засад економічного демократизму мали стати націоналізація страхових компаній, здійснення у передбачуваному планом порядку і контрольованої суспільством інвестиційної діяльності, а також соціалізація тих галузей виробництва, де індивідуальне приватне підприємництво призводило до незадовільного управління або до утворення монополій. В деяких галузях для того, щоб бути ефективною, виробнича діяльність відповідно до програми повинна бути розподіленою між багатьма окремими підприємствами. За урядом залишалось право втручатись у діяльність окремих підприємств, на яких неефективно використовувались трудові і матеріальні ресурси і здійснювати планові економічні заходи, які б вважались найбільш доцільними в кожному конкретному випадку.

Важливим джерелом вирішення соціальних проблем і умовою усунення чинників загроз індивідуальній безпеці вважалось загальнообов'язкове страхування.

У 1952 році вийшла друком робота "Соціалізм нашого часу" ідеолога шведських соціал-демократів Е. Вігфорса, яка стала продовженням тенденцій прагматизму в теорії держави добробуту і не внесла особливих новацій в з'ясування її суті.

Через призму визначальних ідей сутності такої держави, сформованих свого часу, автор основну увагу приділяв питанням тактики соціал-демократів щодо втілення обраного ними суспільного ідеалу в життя.

Таким чином лише Франкфуртська декларація Соціалістичного Інтернаціоналу 1951 року "Мета і завдання демократичного соціалізму" стала суттєвим доробком в теоретико-пізнавальному компоненті діяльності західної соціал-демократії в цілому, (про що йшлося у попередньому підрозділі) і скандинавських країн зокрема.

Відповідно до положень цього теоретико-прогностичного документа соціал-демократи Данії в 1961 році прийняли свою програму "Шлях вперед", в якому були скореговані мета, завдання і засоби подальшої побудови держави загального добробуту.

У ній вже були відсутні ідеї марксистського розуміння сутності приватної власності та її перспектив. Натомість пропонувалося запровадити контроль з боку держави за використанням такої власності підприємцями, банкірами, землевласниками, а також за житловим будівництвом і розвитком підприємництва.

У наступній програмі "Солідарність, рівність і якість життя" 1977 року соціал-демократи Данії запропонували чіткіше визначити економічні і соціальні функції держави в умовах ринку, яка повинна стати інструментом здійснення соціально-перетворюючих реформ.

Теоретична частина програми уточнювала сутність майбутнього суспільного ідеалу - датського соціалізму, засобом досягнення якого мала стати економічна демократія.

Серед першочергових проблем, які мали б вирішуватися на цьому етапі будівництва соціально-правової держави, називались вдосконалення гендерної політики; диференціація податкового тиску на різні верстви населення залежно від доходів; реформа пенсійного забезпечення, освіти.

У програмах пізнішого часу - "Данія для всього народу" 1985 року і "Шлях в 90-ті роки" була несуттєво скорегована тактика цієї партії, а теоретичний її аспект залишився незмінним.

У програмі Соціал-демократичної робітничої партії Швеції в 1960 році стверджувалось, що в низці країн суспільство гострих класових протиріч, масової бідності і незабезпеченості змінилось суспільством добробуту", засадами якого стали основні цінності соціал-демократії.

У теоретичному плані програма відповідно до "Декларації принципів" Соціалістичного Інтернаціоналу 1951 року такими цінностями проголошувала свободу, рівність, справедливість, соціальну цінність людини і гуманізм, умовою забезпечення яких є економічний демократизм, програми соціального забезпечення, перебудова виробництва і здійснення політики повної зайнятості.

У наступній "Програмі принципів" 1975 року побудова економічного демократизму вважалась можливою за умови наявності всебічної політичної демократії, що дало б можливість робітникам і службовцям реально брати участь в управлінні підприємствами, на яких вони працюють як їх співвласники.

Серед чинників, які стримували досягнення рівня соціальної демократії, себто побудови держави добробуту, програма називала недостатній розвиток демократії; принципи капіталістичного прибутку; недоліки, що мали місце в гендерній політиці; збереження класових відмінностей у суспільстві.

Підходимо до висновку, що особливістю практичної політики шведської соціал-демократії з реалізації свого суспільного ідеалу було те, що СДРПШ завжди намагалась вирішувати питання в загальнонаціональному масштабі, поступаючись інколи своїми політичними амбіціями. Виходячи з цього, провідним аспектом її стратегії була орієнтація на ідею первинності парламенту в системі органів державної влади. Постійно домагаючись збільшення представництва своїх членів в законодавчому органі, або шляхом коаліції, соціал-демократи здійснювали визначальний вплив на формування соціального законодавства, правове забезпечення практичних заходів з побудови держави добробуту.

Загальнонаціональний аспект у вирішенні завдань практичної політики був покладений в основу запропонованої 1928 року головою соціал-демократичної робітничої партії П. Ханссоном моделі розвитку шведського суспільства як "будинку народу", згідно якої "…соціал-демократична держава мала бути подібною до будинку, сім'ї, у якій солідарність є природною, а взаємодопомога - інстинктивною [294, с. 79]".

Причому ця модель відкидала класовий підхід і пропагувала ідею створення широких політичних коаліцій.

Зазначений підхід, як зазначає Еспінг-Андерсен не лише став передумовою приходу соціал-демократів до влади, "а й основою моделі універсальної соціальної політики, яку соціал-демократія створила і з успіхом зберегла протягом тривалого часу [295, с. 80]".

Окрім ідеї коаліції різних політичних сил, модель держави добробуту у вигляді "будинку народу" шведські соціал-демократи змогли реалізувати також завдяки відмові від вимог націоналізації і укладення угоди з підприємцями на основі кейнсіанської політики.

Ефективною в плані реалізації соціальної політики була коаліція шведських соціал-демократів і Селянського союзу (так звана "червоно-зелена" коаліція), створена в тридцяті роки минулого століття.

Окрім зазначеного, модель "будинок народу" передбачала усунення чинників нестабільності суспільства і його подальшої модернізації, побудову соціальної демократії.

Важливим в цьому плані були цінова підтримка сільськогосподарського виробництва, антициклічна програма повної зайнятості, а також програма соціальних реформ.

Вважалось доцільним стимулювання попиту, у звязку з чим державні програми зайнятості передбачали виплату достатньої заробітної плати згідно колективних договорів професійних спілок.

Важливим аспектом побудови шведської моделі держави добробуту стала здійснювана від початку тридцятих років соціал-демократом Г. Мьоллером реформа страхування від нещасних випадків на виробництві, запровадження загального страхування у зв'язку з хворобою, всезагальної "народної пенсії", ліквідація допомоги по бідності і запровадження страхування на випадок безробіття.

Водночас за ініціативи Г.К. Мюрдаля до програми побудови держави добробуту була включена ідея здійснення попереджувальної, так званої, "виробничої" соціальної політики, сутність якої полягала не в наданні грошової допомоги, а в створенні робочих місць. Така соціальна політика стала позитивним вирішенням соціал-демократичної класичної дилеми рівність-ефективність, визначила напрям, межі і терміни подальших реформ, усунула можливі негативні їх наслідки, дала можливість до шістдесятих років ХХ століття створити ефективні механізми управління на ринку праці, запровадити "народну пенсію", страхування на випадок безробіття, профілактичні заходи з охорони здоров'я і соціальних послуг, цільової допомоги на дітей.

Щоправда в соціальній політиці шведських соціал-демократів першої половини минулого століття переважали аспекти лібералізму, соціалістичні ідеї запроваджувались надзвичайно обережно.

Держава добробуту цього періоду з обережністю здійснювала заходи з забезпечення загальних прав і рівності, соціальні пільги і незначна за розміром допомога надавались в залежності від доходів і на підставі перевірки і були направлені на створення мінімальних стандартів життя, стимулюючи тим самим населення до пошуку роботи і стабільніших джерел доходів.

Зусилля держави добробуту раннього періоду (як "будинку народу") були спрямовані в основному на боротьбу з бідністю серед робітників і селян, до чого її зобов'язували угоди партій по "червоно-зеленій" коаліції.

У зв'язку зі змінами соціальної структури шведського суспільства в п'ятдесяті роки минулого століття, викликаними подальшою його урбанізацією, збільшенням середнього класу (службовців різних категорій) та зменшенням кількості сільського населення і його впливу на політичні процеси, соціал-демократи визнали неефективність моделі держави добробуту "будинок народу", заснованої на "червоно-зеленій" коаліції і почали пошук нового формату концепції рівності, солідарності та ефективності.

Цей процес стимулювався намаганнями Центрального об'єднання службовців Швеції і Шведського центрального об'єднання службовців з вищою освітою, які набували все більшої ваги в політичній системі суспільства, вирівняти пенсійні права: відмовитися від "народної пенсії", що гарантувала мінімальні виплати і запровадити систему додаткових пенсій, які б залежали від отримуваних доходів.

Ця ідея була реалізована шляхом приватного страхування, що покращило пенсійне забезпечення службовців, пенсійні виплати яких суттєво відрізнялись від виплат "народної пенсії" іншим категоріям населення (і, зокрема, робітникам і селянам).

У 1959 році соціал-демократам вдалося вирішити два важливих питання, які позитивно позначилися на удосконаленні моделі держави добробуту.

Зокрема, це проведення через ріксдаг законодавства щодо пенсійної реформи на запропонованих професійними спілками службовців засадах, а також створення нової коаліції: найманих працівників середнього класу і промислових робітників. За цих політичних умов принцип солідарності набув нового відтінку. Ідею забезпечення рівності на засадах мінімальної рівності в державі "будинку народу" заступила ідея вирівнювання по максимальному рівню на наступному етапі розвитку держави добробуту - в державі "середнього класу".

В основу принципу рівності було покладено ідею усунення класових і соціальних привілеїв шляхом поступового підвищення рівня життя робітників до статусу середнього класу.

Були вжиті заходи щодо забезпечення реальної рівності прав. Пенсії, страхові виплати у зв'язку з хворобою, безробіттям та інші були поширені на все населення, але їх розмір мав визначатися у залежності від прибутків кожного.

Система пенсійного забезпечення Швеції, яка заснована на народній пенсії у комбінації з додатковою пенсією та у залежності від доходів і дотепер є ефективною, оскільки серед людей літнього віку немає бідних, всі вони отримують пенсію не нижчу п'ятдесяти відсотків середнього доходу.

З переорієнтацією соціал-демократії на середній клас і появою у держави функції "депролетаризації" основні засади своєї ідеології вони реалізували запровадженням принципу надання робітникам рівних прав в державі добробуту "середнього класу", яка взяла на себе зобов'язання для підвищення мобільності робочого класу.

Особливостями цієї моделі держави було, крім зазначеного, надання податкових привілеїв приватним програмам добробуту, а також проведення реформ системи надання послуг в сферах освіти і охорони здоров'я впродовж сімдесятих років минулого століття.

Перехід до моделі держави добробуту "середнього класу" позначився також подальшою відмовою соціал-демократів від аспектів лібералізму в питаннях її ефективності, який був притаманний її попередниці - державі "будинку народу".

У процесі цього переходу основним аспектом політики ефективності замість заснованих на кейнсіанській макроекономічній концепції попередження соціальних проблем і створення умов для повної зайнятості стала ліквідація "непродуктивних робочих місць і переміщення робітників в динамічні сектори шляхом перепідготовки і підвищення мобільності. Почали здійснюватись також заходи з регулювання пропозицій робочої сили на регіональному рівні, що сприяло формуванню нових відносин між рівністю і ефективністю.

Зокрема, був нейтралізований постійний тиск на державу з приводу заробітної плати, що мав місце в моделі "будинку народу". Ця проблема була переведена на рівень виробничих структур і почала вирішуватись шляхом укладання колективних угод щодо заробітної плати.

Таким чином, питання вирівнювання доходів перейшло від держави до ринку праці, до його вирішення долучилися роботодавці.

Завдяки реформам в соціальній сфері і заробітної плати, залежності системи соціального забезпечення від рівня доходів відбулися зміни в сутності соціальної політики - вона почала позбавлятися ознак перерозподільчої, сприяла зменшенню у суспільстві споживацьких настроїв, стимулювала підвищення ефективності праці, створювала умови для соціальної мобільності.

Шведські соціал-демократи поступово вирішували ще одну проблему, що негативно позначалась на функціонуванні держави добробуту, подолання розриву між економічною і соціальною політикою. В цьому плані переміщення робочої сили з проблемних галузей промисловості, які не змогли забезпечити відповідну оплату праці на більш якісні робочі місця в галузях, що стрімко розвивались, вирішувало водночас як проблему індивідуальної трудової зайнятості і підвищення рівня життя робітників, так і проблему збільшення розміру соціальних виплат і пенсій, розмір яких пов'язувався з рівнем їх доходів.

Причому солідарна політика в сфері оплати праці забороняє створювати низькооплачувані робочі місця, в державі передбачені механізми сприяння ліквідації сфер суспільного виробництва, які не в змозі забезпечувати достатній рівень доходів трудящих.

Реформування соціальної сфери, новітні заходи з менеджменту на ринку праці постійно узгоджувались з інноваційними технологіями в сферах економіки і виробництва.

Намагання соціал-демократів Швеції зі створення якісних робочих місць виявились більш ефективними, ніж подібні заходи в інших соціальних державах. Співвідношення якісних і неякісних робочих місць в секторі послуг сучасної Швеції складає 4:1, у той час як в Німеччині 3:1, а в США - 2:1.

Причому при створенні робочих місць вирішувались проблеми гендерної політики. Зокрема для жінок у другій половині ХХ ст. було створено 700 тисяч робочих місць в сфері соціальних послуг і в державному секторі.

Програма практичної політики шведських соціал-демократів з побудови держави добробуту "середнього класу" передбачала також вирішення житлової проблеми. Впродовж десяти років, починаючи з 1960 року, було побудовано мільйон квартир, в тому числі в містах-супутниках. Після цього, згідно рішення парламенту 1964 року, житловий фонд збільшувався щороку на три відсотки, завдяки чому Швеція досягла найкращих, як зазначає Т. Стрьомберг, "житлових стандартів у світі по площах і облаштуванню житла [296, с. 332]".

Програма мільйона квартир здійснювалась на умовах поділу відповідальності між державою та органами місцевої влади. Муніципалітети планували типову забудову міст, контролювали виділення земельних ділянок для будівництва, визначали забудовників, а держава надавала довготермінові кредити. Впродовж двадцяти років (з 1946 по 1985) держава надала 90 % кредитів для такого будівництва.

Муніципалітети сприяли створенню громадських житлових компаній. До кінця сімдесятих років їх було утворено 242, які об'єднались в національну організацію громадських житлових компаній.

Надання державою кредитів здійснювалось за умови дотримання забудовниками розроблених норм якості будівництва. У разі порушення цих вимог кредитування припинялось. Окрім цього правила кредитування були спрямовані на обмеження прибутку в сфері будівництва житла. Водночас здійснювались заходи з обмеження продажу муніципальними компаніями житла, яке передбачалось здавати в оренду.

Разом з муніципальними житловими компаніями значною часткою житла володіли і здавали в оренду Шведське об'єднання ощадних кас і будівельних кооперативів, а також Кооперативна організація шведських профспілок.

Ще одним ефективним напрямом практичної політики шведських соціал-демократів з побудови держави добробуту був розвиток муніципального соціалізму. Входячи до муніципальних органів, соціал-демократи сприяли розвитку на місцевому рівні системи ринково-зорієнтованої самодопомоги, кооперативного руху. Кооперативи створювали робочі місця, будували житло для своїх членів, об'єкти з надання послуг, рекреаційні центри, розвивали інфраструктуру, створювали фонди для надання позик.

Окрім того, за безпосередньої участі соціал-демократів була ліквідована традиційна система освіти і побудована система масової освіти, зорієнтованої на вимоги ринку, забезпечені рівні права на одержання освіти.

І хоча заходи з побудови в Швеції держави добробуту відбувались не без проблем, що виникали в питаннях запровадження економічної демократії, а також у зв'язку з реформами у податковій сфері та інших, але вони не викликали серйозного супротиву народу. Державна монополія на соціальні послуги (освіту, охорону здоров'я і соціальне забезпечення), з одночасним поєднанням функцій роботодавця і виробника послуг, компенсували певні втрати населення від цих заходів.

Практична політика шведських соціал-демократів з модернізації соціально-правової держави була скорегована на з'їзді партії в 1981 році в так званій антикризовій програмі, яка отримала назву "Політика третього шляху", основні положення якої були покладені в основу низки пропозицій уряду.

Були внесені зміни до положення про інвестиційні фонди трудящих, (в 1983 році було створено п'ять фондів на всю державу замість фондів в кожному регіоні), основним завданням яких при їх утворенні було сприяння запровадженню принципу солідарності в політиці встановлення заробітної плати, "участі трудящих в прибутках [297, с. 221]". Вони повинні були протидіяти концентрації приватної власності і багатства, створювати умови для збільшення впливу трудящих на економіку, сприяти збільшенню заощаджень і накопиченню капіталу в Швеції. Перед фондами ставилось завдання: шляхом фінансування виробництв та інвестиційних проектів отримувати прибуток на свій капітал, і таким чином регулювати приріст заробітної плати, що сприяло б конкурентоспроможності шведської промисловості.

Важливим аспектом "Політики третього шляху", реалізованої в діяльності уряду, була активізація фондового ринку і ринку капіталу в цілому.

Зроблений в антикризовій програмі наголос на забезпеченні справедливості в податковій політиці був втілений в податковому законодавстві шляхом збільшення податків на майно, на спадок і дарування, зменшення можливостей податкових відрахувань для заощаджень у вигляді цінних паперів.

В цілому практична політика західної соціал-демократії з побудови держави добробуту була найбільш ефективною в другій половині ХХ століття. В цей період соціал-демократичні партії Європи утвердились, як наголошує Т. Майєр, "як політична сила, яка, з одного боку, використовувала позитивні елементи економічного росту, розвитку продуктивних сил і гнучку орієнтацію на потреби споживачів, як і пропонувала капіталістична економічна система; з іншого боку, вони зуміли подолати її негативні наслідки шляхом побудови всеохоплюючої соціальної держави", яка "незважаючи на суттєві національні відмінності у деталях, скрізь в Європі набула популярності…і стала немов би "фірмовим знаком" соціал-демократії. Основою цієї моделі державності або "формулою сучасного демократичного соціалізму [298, с. 48, 49, 50]", і орієнтирами практичної політики соціал-демократії були демократизація всіх сфер суспільного життя, змішана економіка, створення держави добробуту, втілення в життя принципу суспільної рівності.

3.3 Перспективи соціально-правової держави в умовах глобалізації

У програмних документах соціал-демократії кінця XX століття була здійснена деяка корекція основних напрямів і завдань суспільної модернізації, що були визначені раніше. Це було викликано появою у вісімдесяті роки чинників, які поставили під сумнів ефективність соціальної держави та її здатність в умовах глобальних змін виконувати традиційні функції з надання соціальних послуг.

Ідея економічного прогресу, яка була основою модернізації західних суспільств наприкінці ХХ століття, набула нового змісту. Глобалізаційні процеси, як результат розвитку світової економіки, наукового та інформаційного прогресу, суттєво вплинули на економічну, політичну і соціальну сфери життєдіяльності як окремих суспільств так і світового співтовариства в цілому.

Змінилась структура суспільних відносин, міжнародний аспект став в них провідним і почав суттєво впливати на загальний їх зміст, стимулювати процеси подальшої трансформації функцій держав, формування законодавства міжнародних організацій, прискорив необхідність гармонізації норм національного і міжнародного права.

Створення транснаціональних корпорацій, глобалізація ринків капіталу і грошей, товарів і послуг унеможливили проведення соціальної політики традиційними методами. Під тиском міжнародної конкуренції почала зазнавати постійного тиску бюджетна політика національних держав. Зниження податкових ставок, вимушене надання податкових пільг інвесторам з метою залучення їх капіталів, посилення конкуренції на ринку праці, обумовленої трудовою міграцією і зменшення зайнятості населення скоротити доходи до державних бюджетів і збільшили їх витратну
частину.

Вимушена економія грошових коштів спричинила здешевлення соціальних програм, тому "соціал-демократичні партії…змушені проводити політику обмеження та скорочення послуг у багатьох соціальних сферах, аби пристосуватися до бюджету, на який вони не можуть більше впливати [299, с. 58]".

Інтеграційні тенденції в економічній, фінансовій, інформаційній, науковій та інших сферах стали підставою для перегляду ролі держави в нових умовах, відмови від неоліберальних ідей щодо її втручання в виробничі і розподільчі процеси. Склалася ситуація, як зазначав В. Брандт, коли "прогрес у технічній, економічній і соціальній областях, з одного боку, а соціальна політика - з іншого, не тільки все більше змагаються між собою - вони навіть протистоять один одному [300, с. 16]".

На ідейно-теоретичному рівні соціал-демократії протистоїть ідеологія глобалізму, основою якої є концепція "відмирання держави", "свобода торгівлі і підприємницької діяльності", "невтручання держави в економіку", яка генерується і підтримується транснаціональними корпораціями. Прибічники глобалізму заявляють про кінець соціал-демократичного віку, оскільки його місія в промислово розвинених країнах від часу встановлення демократії і створення соціальної держави виконана. Вони відкидають концепцію сильної виконавчої влади і державного регулювання економіки Дж. Кейнса, які він розглядав як найбільш ефективні засоби, що здатні гарантувати і забезпечити приватну ініціативу.

Більш близькими для них є погляди Ф. Хайєка та інших неоконсерваторів щодо обмеження ролі держави в інтересах приватного капіталу, вільного підприємництва і конкуренції. Вони вважають, що втручання держави в економічну сферу обмежує індивідуальну свободу, а її завданням є лише забезпечення правового порядку і недоторканості приватної власності, яка є головною гарантією свободи. Принцип верховенства права неоконсерваторами тлумачиться не тільки як підкорення виконавчої влади закону, а й як невтручання законодавчої влади у сферу особистої свободи і невідчужуваних прав людини, а однією з головних ознак правової держави визнається верховенство приватного права над публічним і над самою консти-туцією.

Глобалісти вважають, що головними суб'єктами економічних відносин повинні бути транснаціональні корпорації, а не національні держави. Саме ці утворення повинні завершити економічну організацію світу з утворенням керівних органів у "головних містах світу".

Зазначені ідеї знаходять підтвердження на практиці. Впродовж дев'яностих років минулого століття кількість глобальних транснаціональних корпорацій збільшилась з 7 до 40 тисяч зі штабами-квартирами в 14 найбільш розвинених країнах. Транснаціональні корпорації, які виробляють одну третину світової промислової продукції і здійснюють 2/3 світової торгівлі, вживають заходів щодо обмеження економічної ролі держав, використовуючи для тиску на них міжнародні фінансові організації: Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції та розвитку, Світову організацію торгівлі [301, с. 9]. На фінансові системи окремих країн посилюється тиск трьох фінансово-інформаційних центрів світу: США, Західної Європи та Японії. Задовольняючи свої геополітичні амбіції, транснаціональні корпорації намагаються послабити роль міжнародних демократичних організацій, та звеличити роль НАТО.

Суттєвими загрозами соціальній безпеці як окремих держав, так і світовому співтовариству стали злочинна діяльність в сферах економіки і фінансів, яка має стійкі тенденції до інтернаціоналізації, а також міжнародний тероризм. Транснаціональні злочинні угруповання значно швидше, ніж державні інститути, реагують на розвиток комунікацій, на будь-які пом'якшення прикордонного та митного контролю, міждержавних зв'язків. Це проявляється у збільшенні незаконної міграції, торгівлі наркотиками, відмиванні "брудних" грошей. Щорічно транснаціональні злочинні об'єднання незаконно перевозять більше одного млн. нелегальних мігрантів, а загальний щорічний обсяг операцій в наркобізнесі становить 500 млрд. доларів, одержаних незаконним шляхом [302], а загальний обсяг корупційної діяльності у світі становить 1,5 трильйона доларів на рік, які так чи інакше "відмиваються".

За останні 30 років злочинність у світі збільшилась у 4 рази, в тому числі в країнах колишнього СРСР, США - у 8 разів, у Великій Британії та Швеції - в 7, у Франції - в 6, у Німеччині - в 4 рази. За даними ООН, злочинність у світі зростає в середньому на 5 відсотків щороку.

Негативною особливістю глобальних інтеграційних процесів є фінансові потоки спекулятивного характеру, до яких залучаються кошти тіньової економіки. На фінанси, що обслуговують реальний сектор економіки, припадає лише 10 - 12 відсотків всього обігу світових фінансових ресурсів, і тільки 2 - 3 відсотка фінансових угод обслуговують реальний сектор, інші - це торгівля цінними паперами. Щоденні спекулятивні операції у світі сягають трьох трильйонів доларів [303].

Негативний вплив на імідж соціально-правової держави чинять також породжені глобалізацією економіки і новітніми технологіями екологічні проблеми, а також окремі захворювання, що набувають ознак епідемії, подолання яких окремим державам не під силу.

Зазначені чинники загрожують руйнацією визначальних засад соціально-правової держави, що створило небезпеку для втрати соціал-демократією політичного іміджу і зменшило до неї довіру населення, а також можливості реалізації програми побудови демократичного соціалізму.

Втім, окрім зазначеного, є ще один чинник, який вимагає переосмислення характеру взаємозв'язків суспільства і держави і визначення перспектив їх подальшої модернізації. Це суттєві зміни в структурі соціально-політичних рухів західних країн, що не знайшло відображення в новітніх наукових публікаціях з досліджуваної проблеми.

З'ясування суті цього чинника, особливостей його виникнення і тенденцій дає відповідь на питання про причини послаблення позицій соціал-демократії та втрати привабливості їх суспільного ідеалу.

В громадянському суспільстві з притаманним для нього політичним плюралізмом, який гарантується правом і забезпечується державою, сформувався новий тип політичної культури, яка сприяла появі нових сильних ("народних") партій, будова і організація діяльності яких не відповідає усталеним політичним традиціям. Вони опираються не на інтереси окремих груп чи класів, а на всі верстви населення. Суттєво відрізняються їх ідейні засади. На відміну від чітко окреслених ідейних програм партій з більшим досвідом і тривалими традиціями, духовною основою "народних" партій є система цінностей, які визнані більшістю населення. Наприклад, Християнський демократичний союз, Християнський соціалістичний союз (створені в Німеччині в 1945 році), які об'єднують своїх членів на основі принципів
християнства.

Від часу створення союз, як "нове політичне явище на політичному видноколі" досяг значного успіху, узгоджуючи розбіжності та пом'якшуючи напруженість шляхом інтеграції та компромісу як між членами союзу (наприклад, католиками і християнами-євангелістами) так і з іншими партіями. Достатньо згадати в цьому плані періоди правління голів ХДС К. Аденауера (з 1949 по 1963 рік), Л. Ерхарда (з 1963 по 1966 рік). Слушним у цьому плані є наголос Й. Тезінга, що саме "політика, побудована на принципах християнської відповідальності, стала головною передумовою цього успіху [304, с. 15 - 16]".

Як свідчить аналіз, основою інших соціально-політичних рухів є, по-перше,, відмова від інституційного принципу їх організації. Починаючи з останньої чверті XX століття в країнах розвиненої демократії з'явились нові соціально-політичні рухи які сповідують нетрадиційні форми участі й діяльності, здійснюючи суттєвий вплив на політичну, економічну і соціальну сфери. Це пацифістські, феміністські, екологічні, антиглобалістські та інші рухи, а "їх нелюбов до інституційної політики, - як наголошує О. Лафонтен, - випливає з бажання здобути демократію більш прямим і радикальним способом [305, с. 36]".

По-друге, вони не обмежуються лише виборюванням політичних, економічних чи соціальних прав. Їх метою, поряд із зазначеним, стає вирішення проблем, які виникають в результаті запровадження нових технологій, негативного впливу промислового виробництва на навколишнє природне середовище, вирішення конфліктів із застосуванням сили тощо.

По-третє, основним засобом досягнення мети чи вирішення проблеми, яка об'єднує їх членів, нові соціальні рухи обрали протест, на відміну від організаційно оформлених рухів, основним засобом яких є боротьба за приведення до влади своїх однопартійців для реалізації програм партій. Протестуючи проти порушення прав, виробничої або іншої діяльності, результати якої загрожують безпеці громадян чи суспільства, зазначені рухи акцентують увагу суспільства на неспроможності сучасної держави ефективно і своєчасно усувати загрози соціальній безпеці, а також на неефективності політики соціал-демократії.

Визначаючи орієнтири модернізації соціально-правової держави в нових умовах і намагаючись зберегти своїх прихильників і потенційний електорат, соціал-демократи виборюють право вписатися в контури XXI століття. Залишаючись на позиціях демократичного соціалізму, що має засновуватись на соціальній справедливості і всебічній демократизації суспільства, а також на ефективному економічному устрої суспільства, визнанні прав людини і непорушності конституційних засад, соціал-демократи в нових умовах як альтернативу капіталістичній глобалізації пропонують побудову "всесвітнього суспільства, що живе в умовах миру і демократії, в якому зв'язані як одне ціле свобода і справедливість з солідарністю [306, с. 16]".

Умовою існування свободи має стати гарантована державою можливість участі людей у вирішенні питань, які стосуються загальних питань функціонування солідарного суспільства.

В умовах глобалізації ще гостріше постають питання розвитку форм самоуправління трудящих у сфері виробництва і солідарної відповідальності всіх членів суспільства за економічний прогрес і створення дієвої системи соціального контролю за політичною і економічною владою.

Зазначений підхід з одного боку виключає можливість абсолютної влади держави над засобами виробництва і можливість централізованого їх використання, з іншого - унеможливлює свавілля і панування у суспільстві приватної власності.

Не зважаючи на різні підходи соціал-демократів до розуміння доцільності й ефективності тих чи інших організаційно-правових форм господарювання, всі вони як і раніше сходяться на основній ідеї змішаного і демократичного економічного устрою. В сучасному світі, що зазнає суттєвих змін, економічний демократизм, на їх думку, не перестає бути найбільш ефективним чинником боротьби з безробіттям. В умовах глобалізації важливим також вважається збереження соціальної відповідальності ринку, який є найкращим інструментом економічного регулювання, ніж таким може бути централізована бюрократія.

У Декларації принципів Соціалістичного Інтернаціоналу 1989 року (Стокгольмській) соціал-демократи приділили значну увагу усуненню чинників загроз соціальній безпеці, забезпеченню миру, регіональній, планетарній, а також екологічній безпеці. Відповідно до Декларації соціал-демократичні партії країн центральної і північної Європи "почали розробляння нового політичного проекту з урахуванням особливостей історії своїх країн, високого рівня розвитку їх економіки та географічного положення, включивши до цього проекту екологічні інтереси й критичну оцінку соціальних наслідків використання технологій, пов'язаних з екологічним ризиком … На початку 90-х років … соціал-демократія вже повсюдно прийняла проект розвитку екологічно- та соціально-відповідальної економіки [307, с. 39]".

Серед принципів цієї впливової міжнародної політичної організації знову почали згадуватись демократія і плюралізм, демократичний економічний порядок, система освіти, а також соціальна держава і права людини.

Щоб вступити в XXI століття, зазначав свого часу В. Брандт, захист прав людини повинен стати основою прогресу. "Права і свободи особи, демократичне право брати участь в прийнятті рішень і права на соціальний захист взаємно обумовлені, і тільки їх сума здатна гарантувати свободу людини [308, с. 21]".

В Декларації принципів Соціалістичного Інтернаціоналу (1989 р.) за ініціативи В. Брандта визначено декілька основних блоків проблем, які слід вирішити цьому політичному рухові в умовах суспільних змін, що відбулися, та з урахуванням тенденцій глобалізації.

Перш за все, це соціально-економічний блок проблем, вирішуючи які "соціал-демократія покликана, як і раніше, хоча й на нових шляхах, обстоювати пріоритети політичної відповідальності перед логікою ринку та базисне соціальне забезпечення й зайнятість [309, с. 172]".

Як і раніше соціал-демократи залишаються вірними ідеям змішаної економіки. З урахуванням реалій сучасного ринкового господарства і тенденцій світової інтеграції вони пропонують створити новий міжнародний економічний порядок на засадах принципу солідарності. При цьому мають бути враховані й узгоджені інтереси розвинених самодостатніх країн і тих, що тільки розпочали побудову основ державності соціально-правового характеру. Умовою рівноправного і солідарного співробітництва між ними має стати фундаментальна реформа фінансових відносин, а також гарантована міжнародно-правовими актами демократична економічна політика, яка буде сприяти розвитку, створенню необмежених умов для покращення життя і появи нових можливостей.

З урахуванням підвищення продуктивності праці, обумовленої впровадженням нових технологій і вивільненням працівників, соціально-правова держава має вжити заходів щодо зміни умов праці. У першу чергу - це заходи зі збільшення робочих місць за рахунок інвестицій в соціальне забезпечення, а також внесків суспільства на розвиток нових технологій і на покращення інфраструктури. Причому розвиток технологій повинен сприяти збільшенню робочих місць, яке б перевищувало рівень безробіття.

Серед першочергових завдань соціально-правової держави мають бути також покращення умов праці з метою збереження здоров'я робітників, запровадження заходів безпеки на робочому місці, збереження генофонду, гарантування економічних прав трудящих.

Глобалізація економіки вимагає створення системи ефективного соціального контролю, провідними аспектами якої мають стати залучення трудящих до процесу прийняття економічних рішень, участі у вирішенні питань використання засобів виробництва як на національному так і міжнародному рівнях.

По-друге, - це вирішення проблем екологічної безпеки. В цьому плані соціал-демократія вважає себе представницею екологічно відповідального росту і ставить завдання втілювати в життя ідею сталого розвитку.

Соціально-правові демократичні держави повинні об'єднати зусилля по усуненню небезпек, що можуть призвести до порушення екологічного балансу. Захист навколишнього природного середовища має набути міжнародного значення. Соціал-демократією передбачається вжиття заходів щодо сприяння розвитку природних циклів, оскільки захист навколишнього природного середовища завжди рентабельніший за його відновлення.

З урахуванням промислового тиску на природне середовище визнається доцільним пошук альтернативних джерел енергії, розробка природоохоронних технологій. При цьому повинні бути виключені негативні наслідки впливу на навколишнє природне середовище, викликані переміщенням технологій з індустріально розвинених до інших країн.

Важливим напрямом діяльності соціальної держави, відповідно до програмних документів соціал-демократів багатьох країн, мають бути соціальні інвестиції в природоохоронні заходи. Такі інвестиції вважаються ними однією з найбільш ефективних інвестицій, які тільки може здійснювати суспільство в сучасних умовах.

Втім соціал-демократи висловлювали й більш радикальні ідеї щодо усунення екологічних загроз, які не знайшли втілення у їх програмних документах. Зокрема, пропонувалось "набратися достатньої політичної волі для того, щоб на короткий термін обмежити інтереси економічного розвитку [310, с. 19]". Зазначимо, що австрійські, фінські, голландські та німецькі соціал-демократи спроби узгодити екологічні та економічні інтереси розпочали ще на початку вісімдесятих років.

По-третє, - це продовження цілеспрямованої діяльності з забезпечення безпосередньої участі громадян в управлінні справами як на регіональному, так і на загальнодержавному рівнях. По-четверте, у світі, що змінився, соціал-демократія пропонує скорегувати культурну політику.

Система гарантій і досконалі юридичні механізми забезпечення політичних, основних економічних і соціальних прав, а також достатній рівень добробуту призвели до поширення в західних суспільствах тенденцій індивідуалізму і втрати консолідуючої ролі принципу солідаризму.

Вдосконалення системи освіти і професійного навчання, висока соціальна мобільність кваліфікованих робітників, інженерно-технічного персоналу і службовців сприяють їх самоутвердженню, дають їм підстави вважати себе творцями власного життя, роль держави в якому є мінімальною.

Зважаючи на зазначене, соціал-демократи пропонують приділити більше уваги людському фактору, який повинен відіграти визначальну роль в модернізації соціально-правової держави і утвердженню в суспільствах основних цінностей демократичного соціалізму. В цьому плані стоїть завдання поєднати універсальність прав людини і демократії з культурною толерантністю стосовно різних культур, що претендують на самоутвердження, оскільки культурна однорідність є загрозою демократії і свободи.

Визначальним фактором розвитку сучасного демократичного і толерантного суспільства визнається освіта, метою якої мають бути розвиток процесів пізнання; спадковість в питаннях культурного і духовного спадку поколінь; підготовка особи до життя в умовах забезпечення рівних можливостей; надання допомоги кожному в розвитку особистого потенціалу. Свобода, соціальна справедливість, солідарність і толерантність мають стати основними категоріями процесу освіти.

Розвиток культури неможливий без остаточного викорінення дискримінації жінок, виключення фактів обмеження їх участі в соціальному і політичному житті кожної держави.

Корекція функцій соціально-правової держави, подальша її модернізація має здійснюватись з урахуванням необхідності прийняття нормативно-правових актів і розробки практичних програм дій щодо вирівнювання прав чоловіків і жінок на освіту, професійне навчання, на рівну оплату праці, на участь у політичному житті тощо.

П'ятий блок проблем пов'язаний з вирішенням питань "у вимірі рівності і свободи" де соціал-демократія "має бути захисницею диференційованої політики рівності", що створить умови для досягнення соціальної справедливості, "рівної свободи [311, с. 138 - 141]".

І насамкінець, ще один блок з найважливіших проблем - це забезпечення миру. Соціал-демократи ставлять собі за мету добитись визнання його основною цінністю для всіх політичних систем, що є можливим за умови створення нового міжнародного економічного і політичного устрою, який повинен включати в себе повагу до національного суверенітету і право на національне самовизначення, мирне врегулювання конфліктів, припинення поставок зброї ворогуючим сторонам, використання можливостей ООН та інших впливових міжнародних організацій. Пропонується, щоб різні "соціально-економічні системи і нації співпрацювали одна з одною в проектах по створенню обопільної довіри і роззброєння", брали участь у мирному змаганні зі створення соціальної забезпеченості, добробуту і солідарності.

З урахуванням сучасних тенденцій суспільного розвитку і процесів глобалізації провідні ідеологи і діячі соціал-демократії намагаються відмовитись від багатьох аспектів неолібералізму, скорегувати стратегію і тактику подальшого розвитку соціально-правової держави, пропонують запровадити новий характер взаємовідносин між особою і державою, яка повинна перетворитися з весляра в керманича, менше контролювати і більше формулювати завдання.

Піддаючи аналізу процес модернізації соціально-правової державності в Німеччині і Великобританії Г. Шредер і Т. Блер, зокрема, зазначають, що в недалекому минулому мало місце некоректне тлумачення справедливості, яку плутали з вимогою рівності при розподілі, що призвело до зниження відповідальності, породження пересічності і поширення конформізму. В цьому плані вони підтвердили тезу В. Брандта, висловлену ним свого часу, що соціал-демократи "займались більше розподілом доходів з капіталу, а не управлінням ним [312, с. 18]".

Практичне втілення ідеї справедливості, як однієї з основних цінностей демократичного соціалізму, зазначають Г. Шредер та Т. Блер, в минулому досягалося за рахунок збільшення державних витрат з метою надання якісних соціальних послуг. Водночас не приділялося належної уваги з'ясуванню ефективності використання таких витрат, не вивчалося питання - наскільки вони можуть надати людям можливість допомагати самим собі. В цих умовах у суспільстві почали формуватись тенденції коли права почали ставитись вище обов'язків, а ідея взаємної відповідальності держави і особи почала втрачатись.

Замість здійснення заходів з підвищення особистої відповідальності, розвитку ініціативності і заповзятливості, стимулювання зацікавленості в особистих досягненнях, репродукувалась ідея про необхідність усунення державою негараздів ринкового механізму. Необ'єктивно оцінювалась здатність національної політики до "тонкого" управління економікою задля економічного зростання і збільшення кількості робочих місць.

В умовах новітніх суспільних змін пропонується концепцію соціально-правової держави наповнити новим змістом. На думку Г. Шредера та Т. Блера слід зберегти мінімальні норми соціальної підтримки і надавати допомогу вразливим верствам населення в подоланні проблем, що виникають у зв'язку з інтернаціоналізацією виробництва, перебудовою окремих галузей економіки, новими технологіями, змінами в характері праці. Важливим завданням політичної модернізації вважається інвестування в людський капітал для підготовки як окремого робітника, так і підприємства до наукоємкої економіки майбутнього. Має бути подолана диспропорція між вакантними місцями, які не можуть бути заповнені і недостачею кваліфікованих на них претендентів.

В цьому плані важливою гарантією повинні стати освіта і навчання протягом всього життя. Ідею про одне-єдине місце впродовж всього життя соціал-демократи пропонують відкинути і створити умови, в яких окремий індивід міг би підвищувати свою кваліфікацію і використовувати свої здібності повністю. У свою чергу, держава повинна стимулювати накопичення коштів для покриття витрат на навчання протягом всього життя.

В сучасній концепції державності соціально-правового характеру, соціал-демократами Заходу пропонується переглянути функції "активної держави", за якою залишається основна роль в розвитку економіки. "Ми хочемо, - зазначають Г. Шредер і Т. Блер, - не ліквідувати, а модернізувати соціальну державу [313, с. 198]". Повинна бути реформована система соціальних гарантій, яка в дійсності зменшує можливість знайти роботу. Такі гарантії повинні стати "трампліном особистої відповідальності" і сприяти розширенню рівних можливостей всіх людей. Всі соціально-політичні інструменти повинні покращувати життєві шанси, спонукати до самодопомоги і сприяти зростанню особистої відповідальності, формувати свідоме розуміння того, що права водночас обумовлюють відповідальність. Шляхом цілеспрямованого направлення дотацій і пільг на обмежену зайнятість, зменшенням податкового тиску і соціальних витрат на зайнятість держава має заохочувати роботодавців створювати і пропонувати "стартові робочі місця", запроваджувати "акціонерні пенсії".

З метою подолання безробіття держава повинна сприяти розвитку підприємництва, створенню підприємств, фінансувати інші проекти для зайнятості населення, зменшуючи тим самим фінансовий тиск на державний бюджет для виплати допомоги по безробіттю. Водночас держава повинна жорсткіше контролювати ефективність використання коштів, спрямованих на соціальні програми. Піддавати перевірці на здатність самостійно заробляти собі на життя осіб, яким надаються соціальні дотації як безробітним.

Однією з основних функцій сучасної держави, її політичним завданням є забезпечення соціальної безпеки, боротьба зі злочинністю, соціальним розтлінням і наркоманією.

Важливим напрямом модернізації соціальної держави вважається зміна пріоритетів податкової політики. Зменшення податкового тиску на корпорації, за розрахунками авторів пропозицій, має підвищити їх рентабельність, сприяти залученню інвестицій, підвищенню економічного потенціалу, збільшенню ресурсів, які будуть спрямовані на фінансування соціальних програм. Водночас має бути зменшене оподаткування доходів фізичних осіб, які зайняті на некваліфікованих роботах, а також підприємців.

Податкове навантаження може бути збалансоване за рахунок оподаткування використання ресурсів навколишнього природного середовища на зразок
Німеччини.

Паралельно з цими заходами, доходи державного бюджету можуть бути збільшені за рахунок ефективних заходів боротьби з недобросовісною конкуренцією і ухилянням від сплати податків.

Окрім вирішення зазначених завдань, пришвидшити перехід індустріального виробництва до наукоємного сервісного суспільства має розвиток сучасної ефективної державної інфраструктури, яка включає сильну наукову базу, освіту і є важливою ознакою динамічної економіки, що створює робочі місця.

Багато ідейно-теоретичних положень концепції соціально-правової держави та поглядів щодо перспектив її модернізації, а також чимало аспектів програм практичних дій соціал-демократії минулого залишаються актуальними і в умовах подальшої глобалізації.

Висновки до розділу

Узагальнюючи викладене в розділі, необхідно зазначити, що соціал-демократичні партії західної Європи зробили суттєвий внесок в розвиток та утвердження ідеології соціально-правової держави як в ідейно-теоретичному, так і в практичному плані - реалізації цього суспільного ідеалу в життя.

В програмних документах цих політичних партій та в наукових працях їх ідеологів здійснювалось переосмислення надбань теоретичної думки, з'ясовувалась сутність, зміст, функції соціально-правової держави та визначались перспективи її модернізації.

Соціал-демократи репродукували ідеї та принципи соціально-правової держави, стимулюючи у суспільній свідомості визнання необхідності модернізації суспільства і держави.

Концепція соціально-правової держави стала основою ідейно-політичних програм практичних дій західної соціал-демократії і консолідуючим чинником, який об'єднував інших суб'єктів політичного процесу в питаннях визначення напряму суспільної трансформації, створення соціальних механізмів гарантування і реалізації прав і свобод людини і громадянина, забезпечення соціальної безпеки.

Ідея соціально-правової держави в програмних документах західної соціал-демократії знайшла своє втілення в концепції демократичного соціалізму, провідним принципом якого є визнання основних прав і свобод людини.