Адміністративний примус в правоохоронній діяльності міліції в Україні

Порядок застосування абсолютно всіх заходів адміністративного припинення спеціального призначення повинен бути детально регламентований конкретними процедурними правилами і затверджений відповідними статутами, настановами, інструкціями, положеннями, тощо. Поки це найбільш детально зроблено лише для спеціальних засобів - у відповідних правилах їх застосування при охороні громадського порядку. В літературі вироблено загальний алгоритм (певну послідовність окремих загальних дій, процедур) дій працівників міліції в цих випадках. Цей алгоритм складають такі дії: прийняття рішення або отримання дозволу на застосування відповідного заходу адміністративного припинення спеціального призначення; приведення зброї або спеціального засобу у бойову готовність; попередження про намір застосування сили; надання часу на відповідну реакцію; власне застосування сили; припинення застосування сили; надання необхідної допомоги; процедура огляду місця застосування сили; негайна доповідь про негативні наслідки застосування заходу адміністративного припинення спеціального призначення; невідкладні слідчі дії на місці пригоди; подання процесуальних документів про застосування заходів адміністративного припинення спеціального призначення [429]Фролов О.С. Проблеми правового регулювання та практики застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів та заходів фізичного впливу працівниками органів внутрішніх справ: Дис. ... канд. юрид. наук. - С. 81.[429]. На думку дисертанта, невідкладні слідчі дії на місці пригоди не належать до процедури застосування зазначених заходів, тому включати їх до цього алгоритму дещо безпідставно.

Конкретні підстави та порядок застосування міліцією заходів припинення спеціального призначення залежать від виду такого заходу, на їх аналізі ми й зупинимось детальніше.

Заходи фізичного впливу, які застосовуються міліцією для припинення правопорушень або подолання протидії законним вимогам міліції, в наш час не обмежуються прийомами самбо, як це було раніше. Міліція може застосовувати в необхідних випадках для виконання покладених на неї завдань будь-які засоби фізичного впливу, включаючи прийоми рукопашного бою, різних видів єдиноборств (самбо, дзюдо, карате, кун-фу, таеквондо, айкідо, вільна боротьба, бокс, кікбоксінг тощо), залежно від ситуації, яка склалася, а також рівня фізичної підготовки конкретних працівників міліції. Тобто це всі засоби безпосередньої, так би мовити, “мускульної” дії на супротивника. Мета нейтралізації супротивника досягається шляхом виконання ударів, блоків, кидків, больових прийомів, удушень, захватів, утримань тощо.

В Інструкції з організації роботи чергової частини міськрайліноргану наведено приблизний перелік ситуацій, коли міліція застосовує прийоми самбо та рукопашного бою. Відповідно до неї це можливо у випадках: а) захисту від нападу хуліганів та інших осіб, що загрожують життю і здоров'ю громадян або працівників міліції; б) затримання злочинця, який чинить опір; а) фізичного опору особи, яка доставляється до міліції; г) фізичного опору при законному здійсненні обшуку або вилучення речових доказів (п. 4.4.8.3). Цей перелік, на думку дисертанта, потребує деяких пояснень. Необхідно зауважити, що Інструкція необґрунтовано обмежує заходи фізичного впливу прийомами самбо та рукопашного бою. Важливо ще раз підкреслити, що Закон „Про міліцію” надає право міліції застосовувати будь-які заходи фізичного впливу, включаючи і спеціальні прийоми єдиноборств. Крім цього, перелік випадків, коли може бути застосовано заходи фізичного впливу, далеко не повний, це саме приблизний перелік, його не можна розглядати як вичерпний.

Закон „Про міліцію” передбачає два види мети застосування заходів фізичного впливу - припинення правопорушень і подолання протидії законним вимогам міліції, відповідно, також можна назвати дві підстави такого застосування - наявність правопорушення або наявність факту протидії працівникам міліції у виконанні їх завдань та функцій. На думку дисертанта, в Законі слід було б уточнити вид правопорушення, для припинення якого можуть застосовуватися зазначені заходи. Це мають бути не будь-які правопорушення, а адміністративний проступок або злочин. Проте наявності одного лише факту правопорушення або протидії недостатньо для застосування сили в цьому випадку. Закон вимагає, щоб до цього було вжито інших, менш небезпечних засобів для забезпечення виконання покладених на міліцію обов'язків. Тут маються на увазі всі можливі види переконання, а також деякі інші заходи адміністративного примусу (наприклад, вимога припинити протиправну поведінку).

Застосування заходів фізичного впливу не оформляється якимось спеціальним документом. Зазначена Інструкція, а також Статут патрульно-постової служби міліції передбачають лише обов'язок працівника міліції, який завдав тілесних ушкоджень внаслідок цього, по-перше, надати невідкладну медичну допомогу потерпілому і, по-друге, доповісти письмово вищому начальникові. Встановлено певні вимоги до змісту рапорту. В ньому має бути зазначено час, місце, проти кого і за яких обставин застосовано заходи, в також прізвища та адреси понятих (за їх наявності). Викликає сумнів застосування в цьому випадку терміна „понятий”. Раніше зазначалося, що понятий - це особа, яка присутня при виконанні певних дій на запрошення уповноваженої посадової особи. Важко собі уявити, щоб працівник міліції, перед тим як застосувати заходи фізичного впливу, запрошував понятих. Вірніше було б в цих випадках говорити не про понятих, а про свідків.

Спеціальні засоби становлять різноманітні технічні засоби впливу на правопорушника, а в деяких випадках - також на транспортні засоби та інші речі, з метою усунення протиправної ситуації. Підстави, порядок застосування, а також види спеціальних засобів вичерпно встановлено, крім Закону «Про міліцію», Правилами застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку, затвердженими постановою Ради Міністрів УРСР від 27 лютого 1991 р. [47]Правила застосування спеціальних засобів при охороні громадського порядку: Затверджені постановою Ради Міністрів УРСР від 27 лютого 1991 р. // ЗП УРСР. - 1991. - № 3. - Ст. 18.[47] Правила застосування окремих засобів деталізовано також в нормативних актах МВС України.

Відповідно до ст. 14 Закону «Про міліцію» спеціальні засоби застосовуються у випадках, коли були використані і не дали бажаних результатів усі інші форми попереднього впливу на правопорушників:

а) для захисту громадян і самозахисту працівника міліції від нападу та інших дій, що створюють загрозу їх життю або здоров'ю;

б) для припинення масових безпорядків і групових порушень громадського порядку;

в) для відбиття нападу на будівлі, приміщення, споруди і транспортні засоби, незалежно від їх приналежності, або їх звільнення у разі захоплення;

г) для затримання і доставлення до міліції або іншого службового приміщення осіб, які вчинили правопорушення, а також для конвоювання і утримання осіб, затриманих і підданих арешту, взятих від варту, якщо зазначені особи чинять опір працівникам міліції або якщо є підстави вважати, що вони можуть вчинити втечу чи завдати шкоди оточуючим або собі;

д) для припинення масового захоплення землі та інших дій, що можуть призвести до зіткнення груп населення, а також діянь, які паралізують роботу транспорту, життєдіяльність населених пунктів, посягають на громадський спокій, життя і здоров'я людей;

є) для припинення опору працівникові міліції та іншим особам, які виконують службові або громадські обов'язки по охороні громадського порядку і боротьбі із злочинністю;

ж) для звільнення заложників.

Наведений перелік підстав застосування спеціальних засобів розширенню не підлягає. Аналіз практичної діяльності міліції свідчить про те, що найчастіше спеціальні засоби застосовуються з метою затримання і доставлення правопорушників (майже 40 % всіх випадків їх застосування), захисту громадян і самозахисту працівників міліції (майже 40 %) і для припинення опору (близько 20 %).

Всі спеціальні засоби, які застосовуються в правоохоронній діяльності міліції, можна поділити на дві групи: засоби активної оборони і засоби забезпечення спеціальних операцій. Варто зазначити, що зазначені Правила до числа спеціальних зараховують також засоби індивідуального захисту, з чим важко погодитися. Спеціальні засоби застосовуються до порушників, саме тому вони належать до заходів адміністративного примусу. Засоби ж захисту не застосовуються, а використовуються при охороні громадського порядку, з примусом це використання ніяк не пов'язане. В законодавстві терміни «застосування» і «використання» чітко розмежовуються, про це пізніше ще буде йти мова. Враховуючи сказане, засоби індивідуального захисту не можна визнати заходами адміністративного примусу, хоча в літературі їх також називають такими [429]Фролов О.С. Проблеми правового регулювання та практики застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів та заходів фізичного впливу працівниками органів внутрішніх справ. - С. 24-25.[429].

Засобами активної оборони визнаються гумові кийки; кийки пластикові типу «тонфа»; наручники; електрошокові пристрої; патрони і пристрої для їх відстрілювання вітчизняного виробництва, споряджені гумовими чи аналогічними за своїми властивостями метальними снарядами несмертельної дії; ручні газові гранати, а також патрони з газовими гранатами («Черемуха-1», «Черемуха-4», «Черемуха-5», «Черемуха-6», «Черемуха-7», «Черемуха-10», «Черемуха-12», «Сирень-1», «Сирень-2», «Сирень-3»); балончики, патрони, гранати та інші спецзасоби з препаратами сльозоточивої та дратівної дії на основі природних капсаїциноїдів, морфоліду пералгонової кислоти (МПК), ортохлорбензальмалононітрилу (СS) і речовини АЛГОГЕН. До засобів забезпечення спеціальних операцій належать ранцеві апарати «Облако»; світлошумова граната «Заря» та світлошумовий пристрій «Пламя»; патрони з гумовою кулею «Волна-р»; водомети; бронемашини та інші транспортні засоби; пристрій для примусової зупинки автотранспорту «Еж-М»; пристрої для відкриття приміщень, захоплених правопорушниками: малогабаритні підривні пристрої «Ключ», «Імпульс». Крім цього, при охороні громадського порядку можуть також використовуватись службові собаки. Зазначені Правила, а також відомчі нормативні акти встановлюють особливості застосування більшості із перерахованих засобів, на які варто звернути увагу.

Гумові кийки в практичній діяльності міліції застосовуються частіше за будь-які інші спеціальні засоби - понад 50 % всіх випадків їх застосування. Забороняється наносити удари ними по певних частинах тіла людини: голові, шиї, ключичній ділянці, животі, статевих органах. Слід зазначити, що така заборона, мабуть, не завжди може бути дотримана, тому що ситуація, в якій застосовуються ці засоби, як правило, швидкоплинна, мінлива, і у працівника міліції немає достатнього часу вибирати потрібне місце для нанесення удару. Те ж саме стосується пластикових кийків типу «тонфа», якими заборонено наносити удари по голові, шиї, сонячному сплетінні, ключичній ділянці, низу живота, статевих органах, нирках, копчику. Як уявляється, обмеження щодо застосування гумових і пластикових кийків мають бути однаковими, адже шкода, яка при цьому може бути заподіяна, практично нічим не відрізняється.

Наручники, відповідно до Інструкції з організації роботи чергової частини (п. 4.4.8.1), застосовуються при охороні, утриманні та конвоюванні заарештованих та затриманих в таких випадках: вчинення ними фізичного опору конвою, при спробі нападу на конвой чи склад суду; затримання при спробі втечі; наявності відомостей про намір цих осіб покінчити життя самогубством або вчинити втечу; наявності розпорядження головуючого на суді; визнання судом особливо небезпечним рецидивістом; конвоювання особливо небезпечних злочинців; конвоювання у літаках, автомобілях (крім автозаків). Безперервне утримання в наручниках допускається не більше як 2 години, після чого вони знімаються на час до 15 хвилин. Застосування наручників у приміщенні міліції оформляється актом.

Зазначена Інструкція передбачає також можливість застосування засобів зв'язування, які за своїм впливом на правопорушника практично не відрізняються від наручників. Зв'язування провадиться засобами, що виключають можливість заподіяння тілесних ушкоджень затриманому (спеціальними ременями з брезентової тканини), і застосовується для припинення буйства та безчинства затриманих і заарештованих, коли іншими заходами припинити ці дії неможливо, а також для затримання і конвоювання злочинців, коли є підстави для побоювання, що вони намагатимуться вчинити втечу або напад на працівника міліції чи громадян, так само як і завдати собі каліцтво або покінчити життя самогубством. Перебування у зв'язаному стані, як і в наручниках, не повинно перевищувати 2 годин. Про кожен випадок зв'язування складається акт із зазначенням, коли, де, проти кого і за яких обставин застосовано цей захід, тривалість перебування особи у зв'язаному стані, а також прізвища та адреси понятих. Зауважимо, що можливість застосування зазначеного заходу передбачено тільки відомчою Інструкцією, що не можна визнати правильним, його також слід було б врегулювати згаданими Правилами, адже вони, підкреслимо, встановлюють вичерпний перелік спеціальних засобів.

При застосуванні сльозоточивих речовин забороняється прицільна стрільба по правопорушниках, розкидання і відстрілювання гранат у натовп, повторне застосування їх в межах зони ураження в період дії цих речовин. Окремі речовини («Черемуха-1», «Черемуха-4», «Черемуха-12», «Сирень-3» та «Облако») можуть застосовуватися тільки на відкритій місцевості. Варто зазначити, що в діяльності міліції ці речовини застосовуються дуже рідко.

Інструкція про порядок придбання, зберігання, видачі і застосування газових пістолетів і балончиків, затверджена наказом МВС України від 30 грудня 1992 р. № 751, передбачає, що ці засоби застосовуються, виходячи із тактико-технічних даних спеціального засобу, але не ближче одного метра від правопорушника.

Світлошумові засоби відволікаючої дії (світлошумова граната «Заря» та світлошумовий пристрій «Пламя») застосовуються на відстані не ближче двох метрів від людини.

Обмежено також відстань при застосуванні патронів з гумовою кулею «Волна-р». Вона має бути не меншою ніж 40 метрів. Крім цього, це повинні бути кулі ударної непроникливої дії, стрільба якими дозволяється тільки по нижній частині ніг порушників.

Водомети застосовуються з єдиною метою - для розосередження учасників масових безладь. Відстань при цьому значення не має, однак температура повітря повинна бути не нижчою ніж 0° С.

Єдина додаткова вимога щодо застосування пристроїв для відкриття приміщень, захоплених правопорушниками (малогабаритних підривних пристроїв «Ключ» та «Імпульс»), - це те, що в цих приміщеннях не повинно бути заручників. Однак, на думку дисертанта, не можна використовувати ці засоби також у випадках, коли це може завдати шкоди іншим стороннім особам.

Більш детально врегульовано правила застосування пристроїв для примусової зупинки автотранспорту. Настанова по дорожньо-патрульній службі передбачає, ще ці засоби застосовуються працівниками ДАІ у випадках, коли є дані, що транспортний засіб: використовується із злочинною метою або викрадений; перебуває під керуванням водія, який залишив, порушуючи встановлені правила, місце дорожньо-транспортної пригоди, причетним до якої він є; використовується водієм, який не виконує вимоги працівників міліції про зупинку. По суті, в цьому відомчому акті названо підстави застосування зазначеного спеціального засобу, які в Законі «Про міліцію» не передбачено, тому його слід привести у відповідність до законодавчих норм.

В разі надходження інформації про рух зазначеного транспортного засобу інспектор Державтоінспекції вживає заходів до зупинки усіх транспортних засобів, які рухаються на даній ділянці вулиці чи шляху, використовуючи для цього наявні тимчасові знаки «В'їзд заборонено», шлагбауми, світлофори, патрульний транспорт із ввімкнутими спеціальними світловими сигналами тощо. Після цього працівник міліції, безперервно подаючи сигнал про зупинку, перегороджує проїжджу частику пристроєм для примусової зупинки.

Варто зазначити, що для примусової зупинки автотранспорту міліція може використовувати не тільки спеціальні пристрої типу „Еж”, а й інші засоби (наприклад, шлагбауми, важку техніку тощо. О.М. Бандурка наводить випадок з практичної діяльності міліції Харківської області, коли дільничний інспектор для зупинки автомобіля, на якому намагався втекти озброєний злочинець, розібрав дерев'яний міст [134]Бандурка О.М. Заходи адміністративного припинення в діяльності міліції: Дис. ... канд. юрид. наук. - С. 107.[134]). Спеціальні ж пристрої використовуються в крайніх випадках, тому й кількість випадків їх застосування загалом невелика.

Правила застосування спеціальних засобів встановлюють ряд обмежень для використання зазначених пристроїв. Так, забороняється застосовувати їх для зупинки автотранспорту, що здійснює перевезення людей, в тому числі вантажних автомобілів; автотранспорту, який належить дипломатичним, консульським та іншим представництвам іноземних держав; мотоциклів, мотоколясок, моторолерів, мопедів, а також на гірських шляхах або ділянках шляхів з обмеженою видимістю, залізничних переїздах, мостах, шляхопроводах, естакадах та у тунелях.

Службові собаки, для того щоб їх можна було використовувати з метою охорони громадського порядку, повинні пройти відповідний курс дресирування, бути визнаними придатними для службового користування і перебувати в штатах підрозділів службового собаківництва. Право застосовувати службових собак мають працівники міліції, які несуть з ними службу. Собаки, залежно від обстановки, застосовуються на короткому і довгому повідках, без повідка, в наморднику і без нього. При затриманні правопорушника за допомогою собаки має бути забезпечено безпеку сторонніх осіб.

Як зазначалося, перелік спеціальних засобів, визначених Кабінетом Міністрів України, вичерпний, його не може бути розширено. Однак МВС України може вводити в дію нові модифікації спеціальних засобів, які не тягнуть за собою змін їх тактико-технічних властивостей.

Вид спеціального засобу, час початку та інтенсивність його застосування визначаються з урахуванням обстановки, яка склалася, характеру правопорушення і особи порушника. Рішення про застосування спеціальних засобів приймає посадова особа, відповідальна за забезпечення громадського порядку, або керівник конкретної операції. Якщо ж працівник міліції діє індивідуально, він приймає таке рішення самостійно, звичайно, із врахуванням наявності в нього цих засобів. Про застосування зазначених засобів вони в письмовій формі доповідають безпосередньому начальникові.

Вогнепальна зброя може застосовуватися працівниками міліції як крайній захід в чітко визначених випадках. Про винятковість цього заходу свідчить кілька обставин. Перш за все, наслідки його застосування порівняно з наслідками всіх інших заходів найбільш суворі. Підстави застосування зброї визначено детально і вичерпно. Про всі випадки її застосування негайно повідомляється прокуророві для забезпечення перевірки законності дій працівників міліції, з цією метою проводиться службове розслідування.

Відразу зазначимо певну невизначеність щодо розуміння терміна „вогнепальна зброя”. По суті, мова тут іде про всі види табельної вогнепальної зброї, прийняті на озброєння міліції (автомати, карабіни, гвинтівки, пістолети, револьвери тощо). Але якщо розглядати цю проблему ширше, то до вогнепальної зброї, яка може бути потенційно застосована для вирішення внутрішніх питань держави, тобто проти власних громадян, слід віднести майже всі види армійської стрілецької зброї, гранати, артилерію, а також встановлені на бойову техніку збройні комплекси, тобто все, чим укомплектовані спеціальні підрозділи міліції, які мають право застосовувати вогнепальну зброю на тих самих правових засадах, що й міліція.

Зупинимось детальніше на аналізі окремих підстав застосування вогнепальної зброї, яких Закон «Про міліцію» (ст. 15) встановив шість.

По-перше, зброя може застосовуватися для захисту громадян від нападу, який загрожує їх життю і здоров'ю, а також для звільнення заложників. Слід звернути увагу на неодноразове використання в законі терміна «заложники», хоча в українській мові вірніше було б говорити про заручників. Як видно із сказаного, в п. 1 ч. 1 ст. 15 названо не одну, а дві підстави. Захист від нападу здійснюється в рамках інституту необхідної оборони, тобто допускається захист від суспільно небезпечного, наявного, дійсного нападу на громадянина [413]Уголовное право УССР. Общая часть: Учебник / Под ред. В.В.Сташиса и А.Ш.Якупова. - С. 142-151.[413]. При звільненні заручників певною мірою також здійснюється захист від нападу, тільки цей напад тягнеться більш-менш тривалий час і пов'язаний з обмеженням волі громадян, а також із загрозою застосування насильства.

По-друге, передбачено можливість застосування зброї для відбиття групового або збройного нападу на працівника міліції або членів його сім'ї чи іншого нападу, якщо їх життю або здоров'ю загрожує небезпека. Груповий напад має місце у випадках, коли його вчиняють двоє і більше осіб. В разі збройного нападу нападник використовує вогнепальну або холодну зброю. Він може бути як груповим, так і поодиноким. Інший напад може створювати небезпеку для життя або здоров'я зазначених осіб у випадках, коли нападник значно перевищує фізичною силою потерпілого (наприклад, дитину, жінку), коли нападник застосовує різні небезпечні предмети (крім зброї) тощо. Цей пункт ч. 1 ст. 15 надає право застосовувати вогнепальну зброю для відбиття нападу на працівника міліції або членів його сім'ї. В Законі «Про міліцію» не пояснюється, хто належить до членів сім'ї працівника. В чинному законодавстві це питання також вирішується неоднаково. Наприклад, Кодекс про шлюб та сім'ю України [13]Кодекс про шлюб та сім'ю України // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1969. - № 26. - Ст. 204.[13] крім подружжя та дітей до членів сім'ї відносить діда, бабу, братів, сестер, вітчима, мачуху, а також інших осіб, які постійно виховують і утримують дитину (ст. 95). Житловий кодекс України [14]Житловий кодекс України // Відомості Верховної Ради УРСР. - 1984. - № 1. - Ст. 2.[14] (ст. 64) визнає членами сім'ї наймача другого з подружжя, їх дітей, батьків та інших осіб, які постійно проживають разом з наймачем і ведуть з ним спільне господарство. Закон України «Про пенсійне забезпечення» [38]Про пенсійне забезпечення: Закон України від 6 грудня 1992 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 3. - Ст. 10.[38] називає ще ширше коло членів сім'ї годувальника: це друге з подружжя, їх батьки, діти, брати, сестри, онуки, дід і бабуся, усиновителі і усиновлені, вітчим і мачуха, пасинок і падчірка (ст.ст. 37, 38, 40, 41). Є й інші законодавчі визначення членів сім'ї. На думку дисертанта, працівник міліції має право захищати життя і здоров'я всіх членів сім'ї, тобто осіб, які перебувають з ним в шлюбі чи родинних зв'язках, на його утриманні або проживають разом з ним і ведуть спільне господарство. Тим більше, що правом (і обов'язком) працівника міліції є застосування зброї для захисту всіх громадян. З огляду на останнє зауваження п. 2 ч. 1 ст. 15 можна навіть визнати зайвим з точки зору визначення підстав застосування вогнепальної зброї. Його значення полягає в акцентуванні посиленого характеру охорони життя і здоров'я працівників міліції і членів їх сімей.

По-третє, міліції надано право застосовувати зброю для відбиття нападу на об'єкти, що охороняються, конвої, жилі приміщення громадян, приміщення державних і громадських підприємств, установ і організацій, а також звільнення їх у разі захоплення. В п. 3 ч. 1 ст. 15 йдеться про застосування зброї для захисту (відбиття будь-якого нападу - групового чи одноособового, збройного чи без зброї - або звільнення від правопорушників) дуже широкого кола об'єктів. Це як об'єкти, що охороняються (причому, вони можуть охоронятися не тільки працівниками міліції), так і приміщення громадян та організацій незалежно від того, охороняються вони чи ні.

По-четверте, зброя може застосовуватися для затримання особи, яку застали при вчиненні тяжкого злочину і яка намагається втекти. Тяжким злочином ч. 4 ст. 12 Кримінального кодексу України визнає злочин, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше п'яти, але не більше десяти років. Враховуючи, що кількість цих злочинів дуже велика, причому, в наш час відсутній навіть їх спеціальний перелік, тобто в момент застосування зброї працівник міліції не може блискавично визначити, тяжкий чи нетяжкий злочин вчинено, формулювання даного пункту потребує уточнення. До того ж, в Україні скасовано смертну кару як кримінальне покарання, тому можливість застосування вогнепальної зброї щодо особи, яка тільки намагається втекти, при цьому не створюючи загрози оточуючим, вже не можна беззастережно визнати обґрунтованим.

По-п'яте, вогнепальна зброя може бути застосована для затримання особи, яка чинить збройний опір, намагається втекти з-під варти, а також озброєної особи, яка погрожує застосуванням зброї та інших предметів, що загрожує життю і здоров'ю працівника міліції. Цей пункт ч. 1 ст. 15 перекликається з п. 3, де йдеться про відбиття небезпечного нападу на працівника міліції. Під збройним опором розуміється застосування злочинцем вогнепальної або холодної зброї чи інших небезпечних предметів з метою протидіяти працівникам міліції у виконанні ними своїх службових обов'язків, пов'язаних з його затриманням. Працівники міліції, на яких покладено охорону заарештованих та затриманих осіб, мають вживати заходів до припинення втечі і затримання втікача. З цією метою вони можуть як крайній захід застосувати вогнепальну зброю. Знову ж таки слід висловити сумнів щодо доцільності залишення в Законі даного положення, тобто щодо застосування зброї до втікача, якщо він не загрожує іншим особам.

Нарешті, п. 6 ч. 1 ст. 15 передбачає можливість застосування зброї для зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження, якщо водій своїми діями створює загрозу для життя чи здоров'я громадян або працівника міліції. Метою застосування зброї в цьому випадку названо зупинку транспортного засобу. Це означає, що водію та пасажирам шкода не повинна завдаватися, що ж стосується транспортного засобу, то пошкодженою може бути будь-яка його частина (шини, кузов, двигун та ін.). Потребує пояснення характер дій водія, які можуть бути підставою застосування зброї. Це може бути значне перевищення максимальної швидкості руху, небезпечне маневрування на вулиці або шляху, злісне ухилення від виконання вимоги працівника міліції про зупинку транспортного засобу із спробою втечі тощо. Всі подібні дії мають бути протиправними.

Як уявляється, слід підтримати позицію О.С. Фролова, на думку якого ч. 2 ст. 15¹ Закону «Про міліцію» встановлює самостійну, сьому підставу застосування вогнепальної зброї [429]Фролов О.С. Проблеми правового регулювання та практики застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів та заходів фізичного впливу працівниками органів внутрішніх справ. - С. 67.[429]. Мається на увазі спроба особи, яка затримується працівником міліції, що оголив вогнепальну зброю, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань, чи доторкнутися до його зброї.

За даними О.М.Бандурки, найчастіше вогнепальна зброя застосовується для приборкання і затримання злочинців - близько 65 % випадків застосування, а також для зупинки транспортних засобів - майже 20 % [134]Бандурка О.М. Заходи адміністративного припинення в діяльності міліції: Дис. ... канд. юрид. наук. - С. 112.[134]. Подібні дані наводить також О.С. Фролов, який встановив, що для захисту громадян та самозахисту від нападу вогнепальна зброя застосовувалась у близько 50 % всіх випадків застосування; з метою зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження - у більше ніж 40 %; для затримання особи, яку застали при вчиненні тяжкого злочину, - понад 3 %; з інших підстав - близько 5 %. З наведеного аналізу він робить невтішний висновок, що одне з основних призначень вогнепальної зброї - це примусова зупинка транспортного засобу [429]Фролов О.С. Проблеми правового регулювання та практики застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів та заходів фізичного впливу працівниками органів внутрішніх справ. - С. 71.[429].

Детально порядок застосування вогнепальної зброї, крім загальних правил, розглянутих вище, Законом «Про міліцію» не визначено. Не встановлено цей порядок також і в інших нормативних актах. Застосуванню зброї, як і інших заходів припинення спеціального призначення, має передувати попередження особи про такий намір. В Законі не зазначено, як саме має бути зроблено попередження (за винятком ч. 1 ст. 15¹, про що йшлося вище). Військові статути в цих випадках передбачають попередження окриком «Стій, стріляти буду!» та пострілом вгору. В разі безпосередньої загрози життю або здоров'ю людей вогнепальна зброя може застосовуватись на ураження без попередження.

Частина 2 ст. 15 Закону «Про міліцію” встановлює заборону застосування і використання вогнепальної зброї при значному скупченні людей, якщо від цього можуть постраждати сторонні особи. Із сказаного можна зробити висновок, ще вогнепальну зброю може бути застосовано і в багатолюдних місцях, має бути забезпечено лише безпеку оточуючих.

Чинне законодавство передбачає додаткові гарантії захисту життя і здоров'я озброєних працівників міліції. Суть їх полягає в тому, що працівник міліції має право оголити вогнепальну зброю і привести її у готовність, якщо вважає, що в обстановці, яка склалася, можуть виникнути підстави для її застосування. При затриманні злочинців чи правопорушників або осіб, яких працівник міліції запідозрив у вчиненні злочинів чи правопорушень, а також при перевірці документів у підозрілих осіб працівник міліції може привести у готовність вогнепальну зброю, що є попередженням про можливість її застосування. Спроба особи, яка затримується працівником міліції із вогнепальною зброєю в руках, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним відстань, чи доторкнутись до зброї, дають працівникові міліції право застосувати вогнепальну зброю. В цій нормі, закріпленій ч. 2 ст. 15¹ Закону «Про міліцію», певний інтерес становить визначення працівником міліції відстані між ним і правопорушником. Закон цю відстань нічим не обмежує, тобто вибір її залежить від конкретної ситуації (характер місцевості, кількість правопорушників, їх поведінка тощо).

Від застосування вогнепальної зброї відрізняється її використання. Закон «Про міліцію» (ч. 3 ст. 15) надає право працівникам міліції використовувати зброю для подання сигналу тривоги або виклику допомоги, а також для знешкодження тварин, які загрожують життю і здоров'ю громадян або працівника міліції. В цих випадках відсутній елемент примусу, тобто використання зброї не належить до заходів припинення.

Разом з тим в літературі щодо співвідношення застосування і використання вогнепальної зброї існують різні точки зору. Так, Л.Г. Чистоклєтов пропонує поділити всі випадки застосування і використання вогнепальної зброї на дві групи залежно від об'єкта, на який скерований її вплив [438]Чистоклєтов Л.Г. Адміністративно-правові основи застосування міліцією вогнепальної зброї: Автореф. дис. ... канд. юрид. наук. - К., 1997. - С. 12.[438]: 1) сама особа - при застосуванні; 2) небезпечна тварина або психіка людей - при використанні. В.С. Новіков всі правові підстави застосування вогнепальної зброї поділяє на: 1) правові конфлікти, коли працівники міліції перебувають у стані необхідної оборони; 2) правові конфлікти, коли працівники міліції перебувають у стані заподіяння шкоди особі, що затримується за вчинення злочину; 3) правові конфлікти, пов'язані з використанням вогнепальної зброї, коли працівники міліції перебувають у стані крайньої необхідності [325]Новиков В.С. Правовая основа вынужденного применения огнестрельного оружия сотрудниками милиции // Совершенствование административно-правовой деятельности органов внутренних дел: Сб. науч. трудов. - М., 1996.- С. 82_88.[325]. На думку О.С. Фролова, доцільніше було б за основний критерій зазначеного поділу брати мету правоохорони: усунення факту правопорушення - при застосуванні; всі інші випадки - при використанні [429]Фролов О.С. Проблеми правового регулювання та практики застосування вогнепальної зброї, спеціальних засобів та заходів фізичного впливу працівниками органів внутрішніх справ. - С. 76-77.[429].

На думку дисертанта, застосовуватися вогнепальна зброя може до людей, у всіх же інших випадках, в тому числі і для зупинки транспортного засобу шляхом його пошкодження, зброя використовується. До речі, в законодавстві Російської Федерації це питання вирішено саме так. В законодавстві України, як видно із викладеного, поліпшення потребує закріплення як підстав, так і конкретних процедур застосування і використання вогнепальної зброї працівниками міліції.

Висновки до розділу ІІІ

1. Серед заходів адміністративного примусу, в тому числі і тих, що застосовуються міліцією, найбільш численними є заходи припинення. Головне призначення цих заходів полягає в тому, щоб вчасно відреагувати на ті чи інші антигромадські діяння, припинити, перервати протиправну поведінку і тим самим не допустити настання її шкідливих наслідків. З точки зору етимології припиняти - означає переривати яку-небудь дію, процес, стан, що триває, змушувати кого-небудь перестати робити щось, поводити себе відповідно до встановленого порядку, не давати безчинствувати.

2. В чинному законодавстві нема ні визначення заходів адміністративного припинення, ні чіткої класифікації зазначених заходів, як нема єдності позицій щодо того, які з них варто вважати заходами адміністративного припинення, а які - адміністративно-запобіжними, і чи можуть вони спрямовуватися на припинення кримінально-правових дій і в спеціальній літературі.

3. Заходи адміністративного припинення застосовуються міліцією з метою, по-перше, припинення порушень правових норм (адміністративних проступків, злочинів і об'єктивно протиправних діянь), по-друге, створення умов для подальшого притягнення винних до відповідальності, по-третє, усунення шкідливих наслідків правопорушення, по-четверте, запобігання вчиненню нових правопорушень і, по-п'яте, відновлення попереднього, правомірного стану.

4. Заходи адміністративного припинення, які застосовуються міліцією, - це передбачені законом засоби впливу, спрямовані на примусове переривання (припинення) діянь, які мають ознаки адміністративного правопорушення, а в окремих випадках - і кримінально-правовий характер, недопущення шкідливих наслідків протиправної поведінки, забезпечення провадження в справі про адміністративне правопорушення і притягнення винного до адміністративної, а у виняткових випадках - до кримінальної відповідальності.

5. Класифікацію заходів адміністративного припинення, які застосовуються міліцією, можна провести, спираючись на такі основні критерії: мета застосування; характер впливу; форма процесуального вираження; характер сфери застосування.

6. Залежно від мети застосування заходи адміністративного припинення, які застосовуються міліцією, можна поділити на дві групи - самостійні (оперативні) і допоміжні (забезпечувальні); характер правоохоронного впливу цих заходів обумовлює їх поділ на особистісні, організаційні і майнові; форма їх процесуального виражання - на усні, письмові і такі, що виражаються в певних матеріально-технічних діях, а характер сфери застосування - на заходи загального і спеціального призначення.

7. Серед заходів адміністративного припинення, які застосовуються міліцією, можна виділити також заходи, які реалізуються шляхом виконання якоїсь разової дії, і заходи, пов'язані з певним строком. Залежно від об'єктів впливу існують заходи припинення, які застосовуються тільки до фізичних осіб, окремі - до юридичних осіб, а деякі можуть застосовуватися і до тих, і до інших. Крім цього, заходи адміністративного припинення відрізняються один від одного також за конкретними підставами та процедурами застосування.

8. Фактичну підставу застосування міліцією заходів адміністративного припинення становить конкретна протиправна ситуація, яку в майбутньому може бути визнано адміністративним проступком, злочином або об'єктивно протиправним діянням душевнохворого чи малолітнього.

9. В окремих випадках заходи адміністративного припинення застосовуються, коли є лише підозра про вчинення правопорушення, яка може і не підтвердитися. Певною мірою можна стверджувати, що в усіх випадках застосування заходів адміністративного припинення мова йде про підозру у вчиненні правопорушення, тому що визнання діяння тим чи іншим видом правопорушення пов'язане із спеціальною процедурою розгляду справи і прийняттям відповідного рішення. До цього моменту особа не вважається правопорушником (злочинцем, делінквентом).

10. Конкретна протиправна ситуація, яку пізніше може бути визнано адміністративним правопорушенням або злочином, протиправна поведінка, підозра у вчиненні правопорушення становлять основні, обов'язкові фактичні підстави застосування заходів адміністративного припинення. Для застосування більшості з них самих цих обставин недостатньо, тобто законодавство передбачає поряд з основними підставами ще й додаткові.

11. Самостійні (оперативні) заходи характеризуються тим, що оперативно вирішують конфліктну ситуацію, тобто конфлікт частіш за все вичерпується остаточно. Певною мірою можна стверджувати, що ці заходи (в усякому разі, більшість із них) стоять на межі власне заходів припинення і адміністративних стягнень.

12. До самостійних заходів адміністративного припинення загального призначення, які застосовуються міліцією, належать: вимога припинити протиправну поведінку; привід осіб, які ухиляються від явки за викликом в орган внутрішніх справ; адміністративне затримання, не пов'язане із здійсненням провадження в справах про адміністративні правопорушення; зупинка транспортних засобів; заборона експлуатації цих засобів; обмеження або заборона проведення ремонтно-будівельних та інших робіт на вулицях і шляхах; зупинення і припинення діяльності об'єктів дозвільної системи; адміністративне видворення за межі України іноземців і осіб без громадянства.

13. В ряді випадків законодавство передбачає обов'язок громадян з'являтися на виклик посадових осіб інших державних органів (судів, військових комісаріатів, установ охорони здоров'я тощо), проте в Законі „Про міліцію” не передбачено право міліції здійснювати привід осіб, які не з'явились на виклик в цих випадках. На думку дисертанта, з метою створення умов для забезпечення виконання цього обов'язку в ст. 11 Закону слід передбачити також відповідне право міліції.

14. Міліції надано право затримувати неповнолітніх, які залишилися без опікування законних представників (батьків, усиновителів, опікунів, піклувальників) і не досягли 16-річного віку, тобто, затримання здійснюється незалежно від наявності правопорушення. На думку дисертанта, в цьому випадку доцільніше замість терміна «затримання», який асоціюється з протиправною поведінкою, застосувати термін «доставлення», адже мова тут не йде про правопорушників (хоча це і не виключається).

15. Не зовсім зрозумілою є підстава затримання осіб, які «виявили непокору законній вимозі працівника міліції», що передбачено аб. 6 п. 5 ст. 11 Закону «Про міліцію». Справа в тому, що така непокора не визнається адміністративним проступком, в ст. 185 КпАП мова йде про злісну непокору законній вимозі працівника міліції, саме вона і мається на увазі в даній нормі. Це означає, що потреба в цьому абзаці взагалі відсутня, оскільки затримання в разі вчинення адміністративного проступку врегульовано іншим спеціальним абзацом.

16. Міліція також має право затримувати осіб, яких запідозрено у занятті бродяжництвом. Цих осіб тримають у приймальниках-розподільниках, спеціально створених для них при органах внутрішніх справ рішеннями місцевих рад. Ст. 33 Конституції України гарантує кожному свободу пересування та вільного вибору місця проживання, тому будь-які правообмеження щодо осіб, які не мають постійного місця проживання, є неконституційними. Адміністративне затримання таких осіб, таким чином, не має жодних законних підстав, тому аб. 6 п. 5 ст. 11 із Закону «Про міліцію» необхідно виключити. Натомість в Законі можна передбачити право міліції доставляти таких осіб, якщо вони перебувають в стані, небезпечному для інших громадян або для них самих (різні види захворювань), в міліцію з метою передачі у відповідні установи для надання необхідної допомоги.

17. Слід визначити процедури затримання особи, щодо якої суддею винесено постанову про направлення на примусове лікування від хронічного алкоголізму чи наркоманії, якщо вона ухиляється від виконання цієї постанови, яку закон не передбачає.

18. Абзац 10 п. 5 ст. 11 Закону «Про міліцію» є зайвим, адже встановлені в ньому підстави адміністративного затримання поглинаються абзацами 2 і 4. Замість зазначеного абзацу в п. 5, як уявляється, слід було б закріпити процесуальні особливості затримання військовослужбовців.

19. Міліція також має право затримувати і утримувати в спеціальному приміщенні осіб, які мають ознаки вираженого психічного розладу і створюють у зв'язку з цим реальну небезпеку для себе і оточуючих. І в цьому випадку використання терміна «затримання» є, на думку дисертанта, неправомірним. Мова і тут має йти про доставлення зазначених осіб до медичних закладів з можливим утриманням, якщо обставини не дозволяють доставити їх до лікувальних закладів негайно, в спеціальному приміщенні міліції.

20. Доцільно встановити адміністративну відповідальність за самовільне проведення ремонтно-будівельних та інших робіт на вулицях і шляхах. Закон «Про дорожній рух» передбачає за це застосування лише заходів матеріальної відповідальності до організацій, що виконують роботи. На думку дисертанта, за вчинення такого порушення слід було б передбачити застосування до посадових осіб цих організацій штрафу.

21. Слід нормативно визначити компетенцію галузевих служб міліції щодо реалізації рішень про видворення іноземців з України, оскільки вона практично не врегульована. Не встановлено також перелік необхідних матеріалів, які має бути зібрано для порушення питання про видворення іноземців; залишається нормативно невизначеним максимальний строк затримання іноземців з поміщенням до ізолятору тимчасового утримання; не визначено їх права і обов'язки під час перебування в цих ізоляторах тощо. Потребує детального врегулювання також порядок оскарження іноземцями рішень відповідних органів про видворення, постанов про затримання для подальшого видворення з України під конвоєм, строки і порядок розгляду цих скарг та можливі варіанти рішень за ними.

22. Заходи забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення становлять специфічну групу заходів адміністративного припинення загального призначення. Їх особливості полягають, перш за все, в тому, що це несамостійні, допоміжні заходи впливу, застосуванням яких забезпечується створення умов для притягнення порушника до адміністративної відповідальності (в деяких випадках - і до кримінальної).

23. Заходам забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення в КпАП України присвячено окрему главу, яка називається „Адміністративне затримання, особистий огляд, огляд речей і вилучення речей та документів” (гл. 20). Ще два заходи забезпечення встановлено іншими главами КпАП. Уявляється, що ці заходи також слід було б включити до гл. 20, а її назву змінити на „Заходи забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення”, адже в нинішній назві перераховано навіть не всі заходи, передбачені цією главою.

24. В ст. 11 Закону „Про міліцію” взагалі не згадується про право міліції здійснювати доставлення порушників, відразу говориться про затримання, хоча останнє частіш за все застосовується до доставлених правопорушників. У зв'язку з цим до зазначеного Закону слід внести доповнення.

25. В ст. 259 КпАП необхідно вказати ще на один випадок, коли особу може бути доставлено в міліцію. Мається на увазі вчинення правопорушень, за які передбачено застосування адміністративного затримання. Це ті випадки, коли є всі можливості скласти протокол про адміністративне правопорушення на місці, але особа підлягає адміністративному затриманню для забезпечення притягнення її до адміністративної відповідальності.

26. В ст. 259 встановлено обмеження на перебування доставленої особи в приміщенні виконкому місцевої ради і штабі громадського формування з охорони громадського порядку, яке не може тривати більше ніж одну годину. На думку дисертанта, за змістом - це вже адміністративне затримання, тому таке обмеження логічніше було б передбачити в ст. 263 КпАП.

27. І в Законі „Про міліцію”, і в КпАП сказано про затримання „осіб, які вчинили адміністративні правопорушення”, хоча це не відповідає принципу презумпції невинуватості, адже вина особи у вчиненні проступку ще не доведена, тому її не можна вважати правопорушником. Тобто мова може йти лише про підозру у вчиненні проступку. Якщо в теоретичних працях для спрощення матеріалу ще можна використовувати терміни „порушник”, „правопорушник”, „особа, яка вчинила адміністративне правопорушення”, то це абсолютно неприпустимо в нормативних актах. У зв'язку з цим в зазначених законодавчих актах таку особу слід називати „особа, яка підозрюється у вчиненні адміністративного проступку” або „особа, щодо якої розпочато (чи здійснюється) провадження в справі про адміністративний проступок”.

28. Закон „Про міліцію” (п. 5 ст. 11) не дає переліку адміністративних правопорушень, при вчиненні яких осіб може бути затримано, крім цього передбачається затримання з метою розгляду справи по суті. Ця норма не співпадає з правилами ст. 262 КпАП, хоча її зміст більше відповідає потребам практичної діяльності міліції з охорони правопорядку. Тому і в ст. 262 КпАП міліції слід надати право застосовувати адміністративне затримання в усіх випадках, коли на неї покладається складення протоколів про ці проступки (ст. 255 КпАП). Оскільки з цією метою допускається доставлення порушника, логічно було б передбачати його затримання на певний час, необхідний для складення протоколу. Адже без цього скласти протокол практично неможливо.

29. В правовому регулюванні строків адміністративного затримання до нашого часу існує певна плутанина. В ст. 29 Конституції України встановлено ряд гарантій для осіб, підданих арештові у зв'язку з підозрою у вчиненні злочину. Обґрунтованість тримання під вартою в цьому випадку протягом трьох діб має бути перевірена судом. Осіб же, затриманих за вчинення адміністративних проступків, можна тримати під тою ж вартою до розгляду справи, повідомивши лише про це прокурора, причому це стосується навіть правопорушень, за вчинення яких не може бути застосовано адміністративний арешт. На думку дисертаната, в КпАП ці положення слід впорядкувати, передбачивши застосування адміністративного затримання на строк, який перевищує три години, виключно в разі можливості застосування за вчинений проступок стягнення у вигляді адміністративного арешту.

30. З метою забезпечення провадження в справах про адміністративні правопорушення законодавство передбачає можливість застосування тільки особистого огляду і огляду речей (найчастіше мова йде про речі, які перебувають при особі). Проте в багатьох випадках в діяльності міліції та інших суб'єктів правоохорони виникає необхідність огляду певних приміщень чи територій, а також транспортних засобів, який також, як уявляється, слід врегулювати в КпАП.

32. В ст. 265 КпАП слід передбачити особливості вилучення предметів, які швидко псуються, тобто мова йде переважно про продукти споживання. Такі предмети слід своєчасно реалізувати, для чого їх має бути передано відповідним торговельним підприємствам, а якщо з якихось причин зробити це неможливо - з дотриманням санітарних норм їх необхідно знищити. В цьому випадку, а також у всіх випадках вилучення речей, які мають тільки родові ознаки, актуальним є питання оцінки їх вартості, його також слід врегулювати в КпАП.

33. В діяльності міліції щодо забезпечення громадського порядку, охорони прав та законних інтересів громадян і юридичних осіб, боротьби з різними правопорушеннями важливе значення має використання надзвичайних, екстраординарних заходів адміністративного припинення або, іншими словами, заходів припинення спеціального призначення, до яких належать заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальна зброя.

34. Можливість застосування засобів зв'язування передбачено тільки відомчою Інструкцією, що не можна визнати правильним, його також слід було б врегулювати Правилами застосування спеціальних засобів, адже вони встановлюють вичерпний перелік цих засобів.

35. Певного уточнення потребує термін „вогнепальна зброя”. По суті, мова тут іде про всі види табельної вогнепальної зброї, прийняті на озброєння міліції (автомати, карабіни, гвинтівки, пістолети, револьвери тощо).

36. Не всі підстави застосування вогнепальної зброї сформульовано чітко і однозначно. Так, зброя може застосовуватися для затримання особи, яку застали при вчиненні тяжкого злочину і яка намагається втекти. Тяжким злочином ч. 4 ст. 12 Кримінального кодексу України визнає злочин, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше п'яти, але не більше десяти років. Враховуючи, що кількість цих злочинів дуже велика, причому, в наш час відсутній навіть їх перелік, тобто в момент застосування зброї працівник міліції не може блискавично визначити, тяжкий чи нетяжкий злочин вчинено, формулювання даного пункту потребує уточнення.

Розділ IV

особливості адміністративно-юрисдикційної діяльності міліції

4.1 Загальна характеристика адміністративно-юрисдикційної діяльності міліції та її підстав

В попередніх розділах було проаналізовано заходи адміністративного примусу, які застосовуються міліцією для попередження і припинення різних правопорушень, тобто заходи, які не є відповідальністю. Третій вид адміністративного примусу, а саме - адміністративні стягнення - також належать до арсеналу правоохоронної діяльності міліції. Саме про їх види та підстави і процедури застосування міліцією і піде мова в цьому розділі.