Кримінально-правова охорона порядку одержання доказів у кримінальному провадженні

Особливості формулювання відповідного складу злочину:

потерпілий: підозрюваний, обвинувачений (КК Білорусі, Грузії, Казахстану, Киргизстану, РФ, Таджикистану), підсудний (КК Вірменії, Грузії, Таджикистану), потерпілий (КК Білорусі, Вірменії, Грузії, Казахстану, Киргизстану, РФ, Таджикистан), свідок (КК Білорусі, Вірменії, Грузії, Казахстану, Киргизстану, РФ, Таджикистан), експерт (КК Білорусі, Вірменії, Грузії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, РФ, Таджикистану,), спеціаліст (КК Киргизстану, РФ), перекладач (КК Молдови), інша особа (КК РФ). У КК та Латвії потерпілий не конкретизується;

діяння: примушування до давання показань або примушування до давання висновку (Білорусі, Грузії, Таджикистану) (у деяких КК уточнюється друге діяння - примушування до давання неправдивого висновку - КК Вірменії; примушування до давання висновку або показань - КК Киргизстану, РФ). В КК Вірменії та Молдови передбачено третє діяння - примушування перекладача до здійснення неправильного перекладу. У КК Молдови - ще й четверте діяння - примушування до укладення угоди про визнання вини. Дещо інший перелік діянь встановлений у КК Казахстану: примушування до давання показань, перешкоджання особі у добровільному даванні показань; перешкоджання у поданні заяви про вчинений злочин; примушування до відмови від давання показань; примушування експерта до давання висновку;

способи примушування: погроза (КК Білорусі, Вірменії, Грузії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, РФ, Таджикистану), погроза насильством (КК Латвії), шантаж (КК Білорусі, Казахстану, Киргизстану, РФ, Таджикистану), насильство (КК Латвії), знущання (КК Латвії), інші незаконні дії (КК Білорусі, Вірменії, Грузії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, РФ, Таджикистану), інший спосіб (КК Латвії); незаконні дії (КК);

обстановка вчинення злочину (у КК, Латвії та Молдови) - «при допиті»;

спеціальний суб'єкт злочину: прокурор (КК, Вірменії, Грузії, Казахстану, Молдови); слідчий (КК, Вірменії, Грузії, РФ), особа, яка здійснює попереднє (досудове) розслідування (КК Казахстану, Киргизстану, Латвії); працівник підрозділу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність (КК), особа, яка здійснює дізнання (КК Білорусі, Вірменії, Грузії, Киргизстану, РФ, Таджикистану); суддя (КК Вірменії, Молдови), особа, яка здійснює досудове слідство (КК Білорусі, Таджикистану), особа, яка здійснює правосуддя (КК Білорусі, Таджикистану); особа, яка констатує злочин, офіцер з кримінального переслідування (КК Молдови); інша особа з відома або мовчазної згоди слідчого або особи, яка здійснює дізнання (КК РФ).

У КК Молдови, як і у ч. 2 ст. 373 КК встановлено, що примушування давати показання має місце за умови, що ці дії не є катуванням чи нелюдським чи таким, що принижує гідність поводженням.

З наведеного вище порівняльного аналізу можна запропонувати такі попередні рекомендації для вдосконалення ст. 373 КК: конкретизація потерпілих; визначення способу вчинення злочину за допомогою формалізованих термінів.

У ст. 383 КК передбачена відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину. Аналогічне діяння криміналізовано у ст.ст. 306 КК РФ, 296 КК Азербайджану, 400 КК Білорусі, 333 КК Вірменії, 373 КК Грузії, 319 КК Естонії, 419 КК Казахстану, 329 КК Киргизстану, 236 КК Литви, 311 КК Молдови, 237 КК Узбекистану. Законодавці цих держав закріплюють у кримінально-правових нормах такі ознаки складів злочинів:

потерпілий передбачений лише у КК Литви - невинний;

діяння: завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (КК), завідомо неправдивий донос про вчинення злочину (КК Азербайджану, Білорусі, Естонії, Киргизстану, Молдови, РФ, Таджикистану). У КК Казахстану у різних частинах ст. 419 здійснена диференціація кримінальної відповідальності за завідомо неправдивий донос про вчинення кримінального проступку (ч. 1) та злочину (ч. 2). У КК Вірменії, Грузії, Литви відсутня вказівка на те, що донос має бути завідомо неправдивим. У КК Литви передбачено друге альтернативне діяння - повідомлення про удаваний злочин (повідомлення про тяжкий або особливо тяжкий злочин, який не був вчинений). В окремих аналізованих кримінально-правових нормах передбачається адресат завідомо неправдивого повідомлення: суд, прокурор, слідчий або орган досудового розслідування (КК, Литви), орган або посадова особа, яка має право почати кримінальне переслідування (КК Молдови). Диспозиції проаналізованих статей в усіх КК прості. Лише у КК Узбекистану - описова. У ній передбачена відповідальність за неправдивий донос, тобто за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину;

наслідки - якщо щодо особи почато кримінальне провадження (КК Литви);

завідомість вказує на прямий умисел (КК Азербайджану, Білорусі, Естонії, Казахстану, Киргизстану, Литви, Молдови, РФ, Таджикистану, Узбекистану, України). У КК Вірменії вказівка на прямий умисел сформульована так: якщо особа усвідомлювала, що надана інформація є неправдивою;

мета вчинення злочину передбачена у КК Молдови - мета обвинувачення будь-кого у вчиненні злочину.

Кваліфікуючими ознаками цього злочину передбачено: поєднання з вчиненням особливо тяжкого чи тяжкого злочину (КК Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, України, РФ, Таджикистану), поєднані з вчиненням корупційного злочину (КК Казахстану), поєднання зі штучним створенням доказів обвинувачення (КК Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії, Естонії, Киргизстану, Молдови, РФ, Таджикистану, Узбекистану), фальсифікація доказів для початку кримінального провадження (КК Литви), корисливі мотиви (КК Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Таджикистану, Узбекистану України); в інтересах організованої (злочинної) групи (КК Казахстану, Киргизстану, Таджикистану, Узбекистану), дії, вчинені щодо судді, прокурора, слідчого, особи, яка провадить дізнання (КК Таджикистану), тяжкі наслідки (КК Таджикистану, Узбекистану).

З наведеного вище порівняльного аналізу можна запропонувати такі попередні рекомендації для вдосконалення ст. 383 КК: диференціація кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення кримінального проступку та злочину; встановлення більш суворої відповідальності у випадку обвинувачення особи у вчиненні корупційного злочину.

В усіх проаналізованих КК передбачена кримінальна відповідальність за завідомо неправдиве показання: ст.ст. 384 КК, 297 КК Азербайджану, 401 КК Білорусі, 338 КК Вірменії, 370 КК Грузії, 320, 321 КК Естонії, 420 Казахстан, 330 КК Киргизстану, 300 КК Латвії, 235 КК Литви, 312 КК Молдови, 307 КК РФ, 351 КК Таджикистану, 238 КК Узбекистану. Відзначимо такі особливості побудови відповідних складів злочинів:

предмет злочину: завідомо неправдиве показання (неправдиве показання), завідомо неправдивий висновок (неправдивий висновок), завідомо неправильний переклад (неправильний переклад). У КК Молдови предметом злочину визнається завідомо неправильна інтерпретація перекладача, у КК Естонії - завідомо неправдиве пояснення, завідомо неправдивий список майна або розрахунок доходів чи видатків, а у КК Литви - неправдиве пояснення (для експерта та спеціаліста);

діяння: у більшості КК проаналізованих держав це завідомо неправдиве показання, завідомо неправдивий висновок та завідомо неправильний переклад. У КК Молдови ще й завідомо неправдива інтерпретація перекладача. Діяння певним чином конкретизується у КК Вірменії, Грузії, Естонії, Литви: давання неправдивих показань та завідомо неправдивого висновку, здійснення неправильного перекладу. Окрім того, в окремих кодексах до кримінальної відповідальності за завідомо неправдиві показання притягаються: експерт (КК Грузії, РФ), спеціаліст (КК Киргиз стану, РФ), а за КК Литви експерт та спеціаліст підлягають кримінальній відповідальності за неправдиві пояснення;

обстановка вчинення злочину: у всіх державах нею є здійснення досудового розслідування (досудового слідства, дізнання), судового розгляду (кримінального переслідування, в суді). У КК Естонії уточнюється, що обстановкою вчинення злочину є провадження про проступок або цивільне провадження, або адміністративне судочинство, а в КК Білорусі - судовий розгляд цивільних та кримінальних справ. Окрім того, за КК Литви та Молдови кримінальна відповідальність настає не лише під час розгляду справ у національних судах, а й на Міжнародному кримінальному суді (КК Литви), у міжнародній судовій інстанції (КК Молдови). Згідно з КК Казахстану обстановкою також визнається виконання виконавчих документів (для перекладача), а в КК Латвії - для присяжного нотаріуса;

суб'єкт злочину: у всіх проаналізованих КК ним є свідок, потерпілий, експерт, перекладач. У КК Естонії суб'єктом аналізованого злочину названо учасника процесу цивільного судочинства, спеціаліста (КК Казахстану, Киргизстану, Литви, Молдови, РФ);

суб'єктивна сторона - прямий умисел, на який вказує використання слова «завідоміть» (КК, Вірменії, Білорусі, Естонії, Казахстану, Киргизстану, Латвії, Молдови, РФ, Таджикистану, Узбекистану).

Кваліфікуючими ознаками цього злочину передбачено: поєднання з вчиненням особливо тяжкого чи тяжкого злочину (КК Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії, Казахстану, Киргизстану, Литви, Молдови, РФ, Таджикистану України), поєднані з вчиненням корупційного злочину (КК Казахстану), поєднання зі штучним створенням доказів обвинувачення (КК Білорусі, Вірменії, Естонії, Казахстану, Молдови, Таджикистану України), корисливі мотиви (КК Білорусі, Вірменії, Казахстану, Латвії, Молдови, Таджикистану України), тяжкі наслідки (КК Латвії), при розслідуванні або судовому розгляді справи про тяжкий або особливо тяжкий злочин (КК Латвії); в інтересах організованої групи (КК Таджикистану, Узбекистану).

Обмежувальна (виняткова) норма передбачена лише у КК Азербайджану, в якій закріплено, що не підлягає кримінальній відповідальності особа, яка дала завідомо неправдиве показання проти себе, дружини (чоловіка), дітей, батьків та інших близьких родичів, коло яких визначається законодавством, якщо особа була примушена давати показання проти зазначених осіб.

З вище наведеного порівняльного аналізу запропонуємо попередні рекомендації для вдосконалення ст. 384 КК: передбачити спеціаліста суб'єктом злочину; криміналізація завідомо неправдивих показань експерта; встановлення більш суворої відповідальності у випадку обвинувачення особи у вчиненні корупційного злочину.

Практично в усіх проаналізованих КК передбачається відповідальність за відмову від давання показань, а також за відмову від покладених обов'язків: ст.ст. 384 КК, 298 КК Азербайджану, 400 КК Білорусі, 339 КК Вірменії, 371 КК Грузії, 318 КК Естонії, 421 КК Казахстану, 331 КК Киргизстану, 302 КК Латвії, 313 КК Молдови, 308 КК РФ, 352 КК Таджикистану, 240 КК Узбекистану. Майже всі статті вміщують заохочувальні (стимулюючі) норми (за винятком КК Естонії, Латвії, Молдови та Таджикистану). У КК Латвії, Таджикистану відповідальність за відмову від давання показань та від виконання покладених обов'язків передбачена у двох самостійних частинах однієї статті.

Конститутивними ознаками цих складів злочинів є:

діяння: відмова від давання показань (КК Азербайджану, Вірменії, Грузії, Естонії, Казахстану, Киргизстану, Латвії, Молдови, РФ, Таджикистану, Узбекистану України), а КК Білорусі, Киргизстану, Узбекистану, Молдови ще й ухилення від давання показань, а у КК Таджикистану - відмова від явки на виклик органів дізнання, слідства або суду; відмова від виконання покладених обов'язків (щодо експерта та перекладача) (КК, Естонії, Латвії, Таджикистану), відмова від явки на виклик органів дізнання, слідства або суду (КК Таджикистану), відмова або ухилення експерта від давання висновку (КК Киргизстану, Узбекистану). У КК РФ встановлено відповідальність й за інші діяння потерпілого: ухилення від проходження огляду, від провадження щодо нього судової експертизи у випадках, коли не потрібна його згода, або від надання зразків почерку та інших зразків для порівняльного дослідження. У КК Білорусі уточнюється, що діяння вчиняється без поважних причин, а в КК Естонії, Латвії йдеться про безпідставну відмову;

обстановка вчинення злочину: в суді (в судовому засіданні, у ході судового розгляду) (КК, Казахстану, Киргизстану, Узбекистану, Молдови), в судовому засіданні при розгляді кримінальних та цивільних справ (КК Білорусі), під час провадження досудового розслідування (попереднього слідства чи дізнання) (КК, Білорусі, Казахстану, Киргизстану, Узбекистану), у ході здійснення виконавчого провадження, розслідування тимчасовою слідчою комісією ВР України (КК). Більш вдало, на нашу думку, обстановка вчинення злочину сформульована у КК тих держав, де вона описана узагальненими термінами (наприклад, у ході кримінального провадження);

місце вчинення злочину: в установі досудового розслідування або в суді (КК Латвії);

суб'єкт злочину: свідок (в усіх КК), потерпілий (в усіх КК, крім України), експерт (КК, Білорусі, Киргизстану, Латвії, Таджикистану, Узбекистану), перекладач (КК, Білорусі, Естонії, Латвії, Таджикистану), спеціаліст (КК Таджикистану), поняті (КК Таджикистану).

Умовами звільнення від кримінальної відповідальності за цей злочин передбачено: 1) стосується тих осіб, які відмовляються давати показання (свідка - КК, свідка та потерпілого - КК Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії, Казахстану, Киргизстану, РФ), а також священика, медіатора, учасника національного превентивного механізму (КК Казахстану) або близьких родичів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного, свідка (КК Узбекистану); 2) ці показання щодо себе (КК, Білорусі, Грузії, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, РФ, Узбекистану), членів сім'ї (КК), близьких родичів (КК, Білорусі, Грузії, Азербайджану, Вірменії, Казахстану, РФ). У КК Казахстану види показань залежать від того, яка особа звільняється від кримінальної відповідальності: священнослужителі - за відмову від давання показань проти осіб, яким довірилися їм на сповіді, медіатори - проти осіб та про обставини, які стали їм відомі у зв'язку з медіацією, учасники національного превентивного механізму - а проти осіб та про обставини, які стали їм відомими із бесід з особами, які утримуються у спеціальних установах, які забезпечують тимчасову ізоляцію від суспільства.

В окремих проаналізованих стимулюючих нормах наводиться приблизний перелік близьких родичів: дружина (чоловік), діти, батьки (КК Азербайджану), чоловік (дружина) (КК Вірменії, Киргизстану), один з подружжя, батьки, діти, брати, сестри (КК Киргизстану), один з подружжя (КК РФ). Лише у КК Киргизстану запропоновано вичерпний перелік близьких родичів (батьки, діти, усиновителі, усиновлені, повно рідні та неповно рідні брати і сестри, дідусі, бабусі, онуки).

З вище наведеного порівняльного аналізу можна запропонувати попередні рекомендації для вдосконалення ст. 385 КК: встановлення вичерпного кола близьких родичів, членів сім'ї, за відмову від давання показань щодо яких особа звільняється від кримінальної відповідальності; розширення кола субєктів злочину.

КК проаналізованих держав встановлюють відповідальність за такі діяння, як перешкоджання з'явленню учасників кримінального провадження, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку: ст. 386 КК, 299 КК Азербайджану, 403, 404 КК Білорусі, 340 КК Вірменії, 372 КК Грузії, 317, 322, 323 КК Естонії, 422 КК Казахстану, 332 КК Киргизстану, 301 КК Латвії, 233, 234 КК Литви, 314 КК Молдови, 309 КК РФ, 350, 353 КК Таджикистану, ч. 2 ст. 238 КК Узбекистану. Отже, у КК Білорусі, Естонії, Литви та Таджикистану відповідальність за такі діяння передбачена у самостійних статтях, а у КК Узбекистану - в остійній частині статті «Лжесвідчення».

Конститутивними ознаками цих складів злочинів є:

потерпілий: свідок (в усіх КК), потерпілий (в усіх КК), експерт (в усіх КК), перекладач (в усіх КК, крім КК), спеціаліст (КК Киргизстану, Литви, РФ), учасник процесу (КК Естонії), підозрюваний (КК Естонії, Латвії), обвинувачений (КК Естонії, Латвії), підсудний (КК Естонії, Латвії), виправданий (КК Естонії), засуджений (КК Естонії);

діяння: 1) перешкоджання з'явленню до суду, органів досудового розслідування, тимчасових слідчих та спеціальної тимчасової слідчої комісії ВР України (КК), до суду, в органи попереднього слідства або дізнання (КК Білорусі, Таджикистану), на досудове або судове провадження (КК Естонії); перешкоджання даванню показань (КК Білорусі), прибути за викликом до посадової особи досудового розслідування або до прокурора, до суду або до Міжнародного кримінального суду (КК Литви); 2) примушування до відмови від давання показань чи висновку (КК, Білорусі), до відмови від давання показань (КК Грузії), до ухилення від давання показань (КК Азербайджану, Вірменії, Киргизстану, РФ), до ухилення від давання показань, висновку, здійснення перекладу (КК Молдови, Таджикистану); 3) примушування до давання завідомо неправдивих показань та висновку (КК, Білорусі), до давання неправдивих показань (КК Вірменії, Грузії), до давання неправдивих показань, давання неправдивого висновку, здійснення неправильного перекладу (КК Азербайджану, Естонії, Казахстану, Киргизстану, РФ, Таджикистану), до давання неправдивого висновку (КК Вірменії, Грузії); до лжесвідчення (КК Узбекистану), до умисного неправильного перекладу (КК Грузії), спонукання до давання неправдивих показань, неправдивого висновку, здійснення неправильного перекладу (КК Молдови); 4) підкуп (КК, Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії, Казахстану, Киргизстану, РФ, Таджикистану, Узбекистану); 5) погроза вчинити зазначені дії з помсти за раніше дані показання чи висновок (КК, Білорусі); 6) застосування насильства (КК Естонії); 7) незаконний вплив (КК Латвії), вплив будь-яким способом (КК Литви);

спосіб вчинення перешкоджання та примушування (спонукання): насильство (КК Естонії, Литви); шантаж (КК Азербайджану, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, РФ, Таджикистану); погроза вбивством (КК, Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, РФ, Таджикистану), вбивством потерпілого або його близьких родичів (КК Грузії); погроза заподіянням шкоди здоров'ю (КК Азербайджану, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, РФ), заподіянням шкоди здоров'ю потерпілого або його близьких родичів (КК Грузії), насильством (КК, Білорусі); погроза знищенням майна цих осіб чи їх близьких родичів (КК, Вірменії, Казахстану, Таджикистану), знищення або пошкодження майна цих осіб або їх близьких родичів (близьких) (КК Азербайджану, Білорусі, Грузії, Киргизстану, РФ); погроза розголошення відомостей, що їх ганьблять (КК), поширення наклепницьких або розголошенням інших відомостей, які ці особи бажають зберегти в таємниці (КК Білорусі); інше примушування (КК Литви); примушування (КК Молдови); обіцянка, пропозиція або надання майна, послуг, переваг майнового або немайнового характеру (КК Молдови); психічний або фізичний вплив на них або їх близьких родичів (КК Узбекистану);

мета: та сама мета (КК, Білорусі), давання неправдивих показань, неправдивого висновку або показань чи неправильного перекладу (КК Азербайджану, Вірменії, Грузії, Киргизстану, РФ, Таджикистану, Узбекистану), перешкоджання виконанню своїх обов'язків або здійсненню прав при провадженні у кримінальній справі або з помсти за його правомірні дії у такому провадженні (КК Естонії), давання неправдивого показання чи висновку або здійснення перекладу або відмови від давання показань або висновку чи здійснення перекладу (КК Латвії), давання неправдивого показання, висновків, пояснень або перекладу під час досудового розслідування, в суді або в Міжнародному кримінальному суді (КК Литви).

У КК Литви передбачена кримінальна відповідальність за вплив на потерпілу особу, представника держави або юридичної особи для примирення з винним, якщо це здійснювалося із застосуванням насильства або іншого примусу.

З вище наведеного порівняльного аналізу запропонуємо попередні рекомендації для вдосконалення ст. 386 КК: визнання спеціаліста та перекладача потерпілим від злочину; диференціація відповідальності за окремі суспільно небезпечні діяння у самостійних статтях або самостійних частинах однієї статті; конкретизація мети підкупу.

Практично в усіх проаналізованих КК передбачена кримінальна відповідальність за фальсифікацію доказів: ст.ст. 294 КК Азербайджану, 395 КК Білорусі, 349 КК Вірменії, 369 КК Грузії, 416 КК Казахстану, 326 КК Киргизстану, 289 КК Латвії, 310 КК Молдови, 303 РФ, 359 КК Таджикистану. У КК такої норми немає [155; 161].

Проаналізувавши диспозиції відповідних статей, можна виділити такі ознаки складів злочинів, які використовуються зарубіжним законодавцем для криміналізації:

предмет злочину - докази: у цивільній справі (КК Азербайджану, Вірменії, Грузії, Казахстану, Киргизстану, РФ, Таджикистану), у цивільній та господарській справі (КК Білорусі), у цивільному процесі (КК Молдови); у кримінальній справі (КК Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії, Киргизстану, РФ, Таджикистану), оперативно-розшукові матеріали або протоколи негласних слідчих дій чи додатки до них (КК Казахстану), результати оперативно-розшукової діяльності (КК РФ), у справах про адміністративні правопорушення (КК Казахстану), у ході кримінального судочинства (КК Казахстану), у кримінальному процесі (КК Молдови);

суспільно небезпечне діяння: фальсифікація (в усіх КК), подання завідомо неправдивих доказів або завідоме приховування наявних доказів (КК Латвії);

спеціальний суб'єкт: щодо доказів у цивільній справі особа, яка бере участь у справі, її представник; щодо доказів у кримінальній справі особа, яка здійснює дізнання (дізнавач), слідчий, прокурор, захисник (захисних, допущений до кримінального процесу за КК Молдови). У КК Білорусі та Латвії - суддя, а в КК Казахстану - спеціаліст, який бере участь у процесуальних діях; щодо матеріалів оперативно-розшукової діяльності: співробітник органу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність (КК Казахстану, РФ); щодо доказів у справах про адміністративні правопорушення: службова особа, яка уповноважена складати протокол про адміністративні правопорушення (КК Казахстану).

Кваліфікуючими ознаками відповідних складів злочину у КК проаналізованих держав названі: спричинення винесення неправосудних вироку, рішення або іншого судового акту (КК Казахстану); у кримінальних справах про тяжкі та особливо тяжкі злочини (КК Азербайджану, Вірменії, Грузії, Казахстану, Киргизстану, Латвії, РФ, Таджикистану), в інших справах (КК Азербайджану), тяжкі наслідки (КК Білорусі, Грузії, Казахстану, Киргизстану, РФ), тяжкі наслідки з необережності (КК Вірменії, Таджикистану), корисливий мотив (КК Латвії), зміна власника поза його волею (КК Киргизстану).

Вважаємо, що у КК доцільно передбачити кримінальну відповідальність за фальсифікацію доказів, що відповідає критеріям (підставам або принципам) криміналізації, які розроблені у кримінально-правовій доктрині [155; 161]. Так, фальсифікація доказів характеризується тим ступенем суспільної небезпеки, який потрібний для криміналізації відповідних діянь, оскільки може перешкодити встановленню істини по справі, призвести до постановлення необґрунтованого і незаконного судового рішення [97; 298, с. 45]. Як вказує В.Н. Кубальський, який також висловився за необхідність встановлення кримінальної відповідальності за фальсифікацію доказів у самостійній статті Особливої частини КК, «зазначене доповнення відповідатиме сучасним тенденціям розвитку кримінального законодавства зарубіжних країн в цій частині. Прийняття спеціальної норми … актуалізує протидію фальсифікації доказів, зверне увагу суспільства і правоохоронних органів на це негативне явище, підвищить ефективність боротьби з нею та матиме певний превентивний вплив» [123, с. 524].

На підтвердження висловленої пропозиції можна навести ще й такі аргументи. У п. 1 ч. 2 ст. 459 КПК самостійною нововиявленою обставиною названо «штучне створення або підроблення доказів». Як буде встановлено у підрозділі 3.3 цієї праці, підроблення доказів є самостійною обставиною, а отже не охоплюється штучним створенням доказів обвинувачення. Окрім того, в інших статтях Особливої частини КК передбачена самостійна кримінальна відповідальність за фальсифікацію інших доказів: за неправильність перекладу висновку і пояснень експерта, завідомо неправдиві показання свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого, на яких ґрунтується вирок у ст. 384 КК. Як зауважує В.Н. Кубальський, «слід також враховувати, що фальсифікація доказів може виступати способом притягнення завідомо невинного до кримінальної відповідальності (ст. 372 КК); незаконного звільнення підозрюваного або обвинуваченого від кримінальної відповідальності (ст.ст. 364 та 365 КК); постановлення суддею (суддями) завідомо неправосудного вироку, рішення, ухвали або постанови (ст. 375 КК)» [123, с. 524].

Визначаючи ознаки фальсифікації доказів як самостійного складу злочину, на нашу думку, слід виходити з таких основних положень. По-перше, у майбутній кримінально-правовій нормі доцільно встановити кримінальну відповідальність не за фальсифікацію, а за підроблення доказів (ураховуючи формулювання відповідної нововиявленої обставини у п. 1 ч. 2 ст. 459 КПК). По-друге, під час оформленні тексту норми необхідно виходити з концепції розуміння доказу як єдності фактичних даних та їх процесуального джерела [14, с. 110; 181, с. 36; 251, с. 20-21], оскільки «фактичні дані в будь-якому з названих у кримінально-процесуальному законі джерел можуть існувати, зберігатись, передаватись та досліджуватися виключно в їх нерозривній єдності з останніми. За відсутності такої єдності доказ втрачає свою сутність» [189]. По-третє, у цій статті фактично може йти мова про підроблення речових доказів та документів, оскільки у випадку фальсифікації показань та висновку експерта кримінальна відповідальність передбачена у ст. 384 КК. Тому й у диспозиції цієї статті потрібно це уточнити. По-четверте, ураховуючи термінологічне поле КК, вважаємо за доцільне текстуально передбачити кримінальну відповідальність не за фальсифікацію, а за підроблення доказів (речових доказів та документів). По-п'яте, у майбутній нормі доцільно диференціювати кримінальну відповідальність, передбачивши в її частині другій більш сувору відповідальність за підроблення доказів у кримінальному провадженні Адже, цей вид провадження займає особливе місце порівняно з іншими видами судочинства, оскільки пов'язане зі здійсненням досудового розслідування і судового провадження, процесуальних дій у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого КК (п. 10 ч. 1 ст. 3 КПК). Окрім того, вважаємо за доцільне передбачити кваліфікуючою ознакою цього діяння підроблення доказів у кримінальному провадженні про тяжкий та особливо тяжкий злочин, а також корупційний злочин. Адже їх вчинення пов'язане з обмеженими можливостями застосування різних форм реагування держави на злочин. По-шосте, суб'єктом підроблення доказів у кримінальному провадженні доцільно визнавати тих осіб, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, досудове розслідування, процесуальне керівництво ним, а також захисника. Адже саме ці суб'єкти здатні спричинити істотну шкоду порядку одержання належних та допустимих доказів у кримінальному провадженні. По-сьоме, у нормі про підроблення доказів доцільно передбачити таку кваліфікуючу ознаку, як спричинення цими діями тяжких наслідків. При цьому необхідно побудувати норму так, щоб ця ознака стосувалася підроблення доказів у будь-якому виді судочинства. По-восьме, вважаємо за доцільне передбачити кримінальну відповідальність за підроблення доказів у ст. 384-1 КК. Це відповідатиме вимогам нормотворчої техніки стосовно розміщення нових статей цього Кодексу після статті, що передбачає відповідальність за однорідні злочини. Як було зазначено вище, у ст. 384 КК встановлено відповідальність за такі дії, як завідомо неправдиве показання свідка чи потерпілого або завідомо неправдивий висновок експерта, які одночасно з підроблення доказів визнаються нововиявленими обставинами (п. 1 ч. 2 ст. 459 КПК). Авторська редакція ст. 384-1 КК буде запропонована у висновках до дисертації.

Також вкажемо на те, які специфічні види злочинів, що порушують порядок одержання доказів у кримінальному провадженні, передбачені у розглянутих КК. Це катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, види поводження і покарання (КК Азербайджану, Узбекистану), неповідомлення про достовірно підготовлюваний тяжкий або особливо тяжкий злочин (КК Вірменії), знищення доказів учасником судочинства (КК Грузії), неправдиве видавання себе за обвинуваченого, підсудного, потерпілого, свідка; умисна невидача предметів, документів чи інших матеріалів, які можуть мати значення доказів у кримінальній справі, якщо їх видачу особою, що є підозрюваною, обвинуваченою чи підсудною, вимагала установа досудового розслідування або суд, викрадення, умисне знищення, пошкодження або підробка матеріалів кримінальної справи (КК Латвії), усунення або штучне створення доказів з метою перешкоджання встановлення наявності або відсутності діяння, караного як злочин, чи інших обставин, пов'язаних з предметом доказування (КК Естонії), неповідомлення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинений тяжкий чи особливо тяжкий злочин, а також неповідомлення про достовірно відому особу, яка вчинила цей злочин, або про місце її знаходження; заздалегідь необіцяне приховування тяжкого або особливо тяжкого злочину (КК Таджикистану).

У КК лише двох держав пострадянського простору - Литви та Киргизстану передбачається відповідальність за посягання на порядок одержання доказів у кримінальному провадженні з порушенням права на захист. Так, у ст. 318-1 КК Киргизстану встановлено відповідальність за перешкоджання в будь-якій формі реалізації прав і виконання обов'язків захисника, передбачених ст. 48 КПК (у ній визначаються права та обов'язки захисника у кримінальному процесі). У ст. 231 КК Литви криміналізовано перешкоджання у будь-якій формі адвокату виконанню повноважень, пов'язаних з розслідуванням і розглядом кримінальної, цивільної чи адміністративної справи.

Таким чином, кримінальне законодавство держав пострадянського простору передбачає розгалужену систему кримінально-правових норм, які охороняють порядок одержання доказів у кримінальному провадженні. Багато законодавчих рішень може бути використано для вдосконалення кримінально-правової охорони порядку одержання доказів у кримінальному провадженні. Однак це мое бути зроблено після додаткового обгрунтування, що й буде зроблно у розділах 2 та 3 дисертаційного дослідження.

Висновки до розділу 1

Проведене дослідження загальних засад кримінально-правової охорони порядку одержання доказів у кримінальному провадженні дозволило зробити такі висновки.

Класифікація злочинів проти правосуддя має здійснюватися, насамперед, з урахуванням видового об'єкта. Запропоновано виокремлювати злочини, що посягають на порядок одержання доказів та висновків, а серед них - злочини проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні. Характеризуючи систему злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні, зроблено висновок, що відповідний порядок може порушуватися не лише особами, які покликані його забезпечувати відповідно до вимог КПК, а й іншими учасниками кримінального провадження, які зобов'язані дотримуватися відповідних законодавчих процедур одержання доказів та залучені до проведення слідчих (розшукових) дій у порядку, передбаченому КПК.

До злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні запропоновано відносити примушування давати показання (ст. 373 КК), порушення права на захист (ст. 374 КК), завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383 КК), завідомо неправдиве показання (ст. 384 КК), відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов'язків (ст. 385 КК) та перешкоджання з'явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку (ст. 386 КК).

Під злочинами проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні запропоновано визнавати передбачені Розділом XVIII Особливої частини КК умисні суспільно небезпечні діяння, вчинені особами, які належать до сторони обвинувачення або сторони захисту, спрямовані на порушення порядку одержання належних та допустимих доказів у кримінальному провадженні.

ЄСПЛ, оцінюючи недопустимість доказів, по-перше, бере до уваги джерело доказів, а також те, як він був одержаний. До числа доказів, які підлягають безумовному вилученню належать ті, що одержані шляхом катувань. По-друге, ЄСПЛ, як правило, вивчає процедуру дослідження та перевірки доказів. За допомогою цього методу ЄСПЛ аналізує докази, одержані з порушенням ст. 6 Конвенції, зокрема, порушення презумпції невинуватості, права не свідчити проти себе та своїх близьких, права на допомогу адвоката.

Європейськими стандартами у сфері порядку одержання доказів у кримінальному провадженні, зокрема, належать такі: право обвинуваченого не свідчити проти себе; недопустимість доказів, одержаних в результаті катування, з порушенням фізичної недоторканності або з використанням іншого серйозного тиску; одержання доказів без участі адвоката або за неефективної участі адвоката; допомога перекладача під час одержання доказів.

Виділено та охарактеризовано такі етапи кримінально-правової охорони порядку одержання доказів у кримінальному провадженні.

Перший етап - зародження кримінально-правової охорони порядку одержання доказів у кримінальному провадженні (ХІ - XVIII століття). Згадки про неї містилися у таких пам'ятках кримінального права, як Руська Правда (зокрема, її Розширена редакція), Судебники 1497 та 1550 р.р., Литовські статути (1529, 1566 та 1588 років), Соборне Уложенння 1649 року, Артикул військовий Петра І 1715 року. Зазвичай, відповідні норми встановлювали відповідальність за завідомо неправдиве показання.

Другий етап - розвиток кримінально-правової охорони порядку одержання доказів у кримінальному провадженні (ХІХ - перша половина ХХ століття). Відповідні норми були закріплені у таких пам'ятках кримінального права України, як Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року, Кримінальне уложення 1903 року, КК УСРР 1922 року, КК УРСР 1927 років. На цьому етапі, насамперед, відбувається виокремлення злочинів проти правосуддя у самостійну структурну частину. А до злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні були віднесені, зокрема, лжеприсяга, неправдиве показання, фальсифікація доказів, відмова від давання показань, примушування до давання показань, недонесення.

Третій етап - остаточне оформлення кримінально-правової охорони порядку одержання доказів у кримінальному провадженні (друга половина ХХ століття - ХХІ століття). Протягом цього періоду діяв КК 1960 року та є чинним КК 2001 року, в яких була побудована чітка система кримінально-правових норм, в яких передбачається відповідальність за порушення відповідного порядку.

Виявлено, зокрема, такі особливості кримінально-правової охорони порядку одержання доказів у кримінальному провадженні у законодавстві зарубіжних держав: встановлення відповідальності за фальсифікацію доказів (КК Австрії, Іспанії, Азербайджану, Білорусі, Вірменії, Грузії, Казахстану, Киргизстану, Латвії, Молдови, РФ, Таджикистану); криміналізація знищення, пошкодження або приховування доказів (КК Австрії, Ізраїлю, Іспанії, Грузії); встановлення кримінальної відповідальності не лише за активне повідомлення неправдивих відомостей, а й за бездіяльність - приховування правди у показаннях (КК Польщі); диференціація кримінальної відповідальності за давання неправдивих показань залежно від видів судочинства та передбачення більш суворої відповідальності у випадку вчинення відповідних діянь у порядку державних кримінальних процедур (КК Данії); встановлення кримінальної відповідальності за завідомо неправдивий донос, поєднаний з обвинуваченням особи у вчиненні корупційного злочину, а також диференціація кримінальної відповідальності за завідомо неправдивий донос про вчинення кримінального проступку (ч. 1) та злочину (ч. 2) (КК Казахстану); конкретизація потерпілих у складі примушування давати показання (КК Білорусі, Вірменії, Грузії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, РФ, Таджикистану).

Запропоновано такі законодавчі рішення, спрямовані на вдосконалення кримінально-правової охорони доказів у кримінальному провадженні. Щодо ст. 373 КК: конкретизація потерпілих; визначення способу вчинення злочину за допомогою формалізованих термінів. Щодо ст. 383 КК: диференціація кримінальної відповідальності за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення кримінального проступку та злочину; встановлення більш суворої відповідальності у випадку обвинувачення особи у вчиненні корупційного злочину. Щодо ст. 384 КК: визнання суб'єктом злочину спеціаліста; криміналізація завідомо неправдивих показань експерта; встановлення більш суворої відповідальності у випадку обвинувачення особи у вчиненні корупційного злочину. Щодо ст. 385 КК: встановлення вичерпного кола близьких родичів, членів сім'ї, за відмову від давання показань щодо яких особа звільняється від кримінальної відповідальності; розширення кола суб'єктів злочину. Щодо ст. 386 КК: визнання спеціаліста та перекладача потерпілим від злочину; диференціація відповідальності за окремі суспільно небезпечні діяння у самостійних статтях або самостійних частинах однієї статті; конкретизація мети підкупу.

Ураховуючи зарубіжний досвід, наведено додаткові аргументи на користь доцільності криміналізації у ст. 384-1 КК кримінальну відповідальності за підроблення доказів (речових доказів та документів) у кримінальному провадженні. При цьому визначено доцільність передбачення більш суворих санкцій за це посягання порівняно з підробленням доказів в інших видах судочинства.

РОЗДІЛ 2. ОБ'ЄКТИВНІ ОЗНАКИ СКЛАДІВ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ПОРЯДКУ ОДЕРЖАННЯ ДОКАЗІВ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОВАДЖЕННІ

2.1 Об'єкт злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні

Вчення про об'єкт злочину є одним з найбільш дискусійних у теорії кримінального права. Незважаючи на багаточисельні публікації та різні точки зору з приводу цього елемента складу злочину, можна помітити, що відповідна проблема має пряме відношення для визначення основних напрямків кримінально-правової політики держави, зокрема, криміналізації та декриміналізації, а також для нормотворення та правозастосування. За декілька десятків років вчені-криміналісти присвятили проблемі об'єкта злочину велику кількість спеціальної наукової літератури. Тим не менше, вона однозначно не вирішена. Погляди науковців з приводу цього елемента складу злочину змінювалися. Існує (приблизно) вісім самостійних доктрин об'єкта злочину.

Теорія кримінального закону як об'єкта злочину. Вперше її висловив Ж. Ортолан [226, с. 136]. Окремі російські вчені-криміналісти вважають, що об'єкт злочину - це правові норми (А.А. Піонтковський, М.С. Таганцев, В.Д. Спасович) [245, с. 158]. На думку цих науковців, кримінально-правова норма є об'єктом злочину з формальної точки зору, а з матеріальної ним виступають життєві інтереси та блага, які поставлені під її охорону. А.А. Піонтковський вважав, що об'єктом будь-якого злочину одночасно є і суспільні відносини, і правові норми соціалістичної держави, які їх регулюють [256, с. 291]; посягання на відповідний об'єкт завжди пов'язано з порушенням правової норми [239, с. 175]; в окремих випадках для характеристики об'єкта злочину вказується на порушення тих чи інших норм права, які регулюють відповідні суспільні відносини [256, с. 137].

Теорія правового обов'язку як об'єкта злочину. Це також одна з найбільш давніх теорій об'єкта злочину. На думку науковців, які її висловлювали, злочин - це порушення юридичного обов'язку, який може бути віднесений до цілого суспільства або ж до окремої особи [84, с. 49; 213, с. 205].

Теорія правоохоронюваного інтересу як об'єкта злочину. Фактично започаткував її у своїх працях Ф. Ліст [137, с. 67].

Теорія правового блага як об'єкта злочину. Так, на думку С. Познишева, інтерес не може бути порушений інакше як шляхом посягання на те благо, з яким цей інтерес пов'язаний і яке є справжнім об'єктом злочину. Цей науковець називав правовими благами конкретні відносини, речі, стани осіб та речей, які охороняються законом [191, с. 132-133]. Таку точку зору відстоюють С.Б. Гавриш, В.М. Винокуров та інші. Так, С.Б. Гавриш зазначає, що правове благо як об'єкт злочину містить речі, тобто матеріальні предмети, продукти духовної творчості (результати певної діяльності, особисті нематеріальні блага, дії (утримування від дії) і результати дії суб'єктів правовідносин [44, с. 153]. В.М. Винокуров вважає, що благо як об'єкт злочину характеризує його: 1) цінність, значимість для суспільства; 2) як правове явище; 3) як речовий, предметний, матеріальний бік [29, с. 20].

Теорія суспільних відносин як об'єкт злочину. З'явилася вона наприкінці ХІХ століття. І. Фойницький вважав, що будь-який злочин має два об'єкти: посередній - заповідь, що порушується, та безпосередній - ті відносини, які охороняються цією заповіддю та складає її реальний прояв [289, с. 5]. На думку С. Мокринського, об'єктом злочину є певне втілення правового блага, ті фактичні відносини, змінити які хотіла особа, яка вчинила злочин [166, с. 441-442]. Ця доктрина об'єкта злочину була домінуючої за радянської доби. Найбільший доробок у її дослідження внесли такі вчені-криміналісти, як Я.М. Брайнин [17], В.К. Глистин [48], М.Й. Коржанський [99], Б.С. Нікіфоров [177], В.Я. Тацій [246], А.Н. Трайнін [250] та інші. Основні погляди цих вчених зводяться до такого: об'єктом злочину є лише ті суспільні відносини, які охороняються кримінальним законом; суспільні відносини складаються з суб'єкта цих відносин, їх предмету, а також соціального зв'язку; об'єкт злочину та об'єкт кримінально-правової охорони є самостійними. Однак, навіть серед прихильників цієї теорії мали місце певні розбіжності у поглядах. А.А. Піонтковський, визнаючи суспільні відносини об'єктом злочину, вважав, що безпосереднім об'єктом можуть бути суспільні відносини, але у більшості випадків вони ними не є [256, с. 145]. На думку В.К. Глистіна, суспільні відносини як певна сукупність соціальних зв'язків надзвичайно невразливі для злочинного впливу і нам невідомі випадки розриву якоїсь групи суспільних відносин шляхом злочинного посягання [48, с. 30]. Окремі науковці, підтримуючи цю теорію об'єкта злочину, намагаються запропонувати власне його визначення. На думку В.В. Мальцева об'єктом злочину є охоронювані кримінальним законом від злочинів соціально важливі, ієрархічні суспільні відносини, які відображають зміст та структуру соціально-державного устрою, її соціальну та економічну інфраструктури, та інші соціально значущі відносини, які полягають у кримінально-правовому статусі між державою та соціальними суб'єктами (правовласниками) з приводу соціальних благ і у зв'язку з ними до інших суб'єктів соціального життя [148, с. 171].

Антропологічна теорія об'єкта злочину. Вона фактично зводиться до ототожнення об'єкта злочину з його предметом та була відображена у працях дореволюційного вченого Д.А. Дріля. На його думку, об'єктом злочину може бути лише людина, об'єднання осіб у різні спільноти або у державу [63]. З сучасних дослідників ця теорія активно обстоюється Г.П. Новосьоловим, який запропонував такі її основні ідеї: об'єктом будь-якого злочину є люди, які в одних випадках виступають як окремі фізичні особи, а в інших - як деякого роду множинність осіб, в третіх - як соціум (суспільство); у реальній дійсності немає ніякого іншого об'єкта, крім безпосереднього [180, с. 24]. В.П. Ємельянов у цілому підтримує цю теорію об'єкта злочину і вважає, що безпосереднім об'єктом будь-якого злочину є охоронювані кримінальним законом конкретні сфери (різновиди, прояви) життєдіяльності людей [69, с. 7-11; 70, с. 182-189].

Теорія правових відносин як об'єкт злочину. С.Я. Лихова визначає, що об'єктом злочину є лише ті суспільні відносини, які врегульовані нормами права - правовідносини; окремі елементи правовідносин (права, свободи, цінності, блага, сама людина) не можуть виступати як самостійні об'єкти злочину [51, с. 57-59; 138, с. 78-79; 201, с. 66]. На думку цього вченого, специфіка правовідносин «полягає в тому, що існуючи між конкретними особами (юридичними, фізичними, державою), взаємна поведінка яких юридично закріплена, вони регулюються правовими нормами, які виходять від держави, а їх здійснення забезпечується державним примусом» [138, с. 50].

Теорія соціальних цінностей як об'єкта злочину. Є.В. Фесенко пропонує визнавати об'єктом злочину цінності, які охороняються кримінальним законом, проти яких спрямоване злочинне діяння і яким воно може заподіяти або спричиняє шкоду. Структурними елементами цінностей є: потерпілі, інтереси та права потерпілих, соціальні зв'язки, предмети (матеріалізовані блага), нематеріалізовані блага, які належать потерпілим [285, с. 47-50; 286, с. 76]. Практично аналогічну точку зору висловив П.П. Андрушко. Цей науковець виокремлює такі різновиди соціальних цінностей: потерпілий; права, свободи та інтереси потерпілого; соціальні зв'язки між членами суспільства з приводу реалізації ними належних їм прав, свобод та інтересів, у тому числі у формі правовідносин [8, с. 111]. Я.В. Мочкош, необгрунтовано та неаргументовано критикуючи підходи інших вчених-криміналістів до розуміння об'єкта злочину, наводить у своїй праці схожу позицію. Він вважає, що об'єктом злочину є «суспільні цінності», до яких відносяться об'єктивно існуючі і як певна реальність такі: людина, її життя і здоров'я та безпека; створені працею матеріальні й духовні цінності, як об'єкти права власності; навколишнє природне середовище та інші матеріальні й нематеріальні блага суспільства» [167, с. 228].

Охоронюваний кримінальним законом порядок відносин між людьми в суспільстві як об'єкт злочину. В основному цю доктрину розробив О.М. Костенко [103; 104; 105], а згодом розвинули учні цього вченого С.Є. Дідик [61], А.С. Нерсесян [175], А.В. Ландіна [106] та інші. Так, О.М. Костенко зазначає, що сутність усіх злочинів полягає не в тому, що вони посягають на безпеку суспільства, тобто є суспільно небезпечними, а в тому, що вони є проявом сваволі й посягають на встановлений у суспільстві за допомогою законодавства порядок, необхідний для безпеки громадян. Отже, загальним об'єктом будь-якого злочину є не суспільна безпека, а закріплений у законодавстві порядок відносин між людьми, необхідний для забезпечення безпеки кожного з них [105, с. 28].

Соціальна безпека як об'єкт злочину. Таку теорію висунув російський дослідник О. Затєлєпін. Він вважає, що об'єктом злочину є охоронювана кримінальним законом соціальна безпека - стан захищеності життєво важливих інтересів особи, суспільства і держави, на які посягає кримінально-каране діяння. Цей вчений ототожнює поняття «суспільні відносини» та «правові відносини» та зазначає, що кримінальне право традиційно охороняє лише фундаментальні соціальні цінності, які є значущими для всього суспільства [76, с. 29-31].

Багато вчених-криміналістів у своїх дослідженнях застосовують еклектичний підхід до визначення суті об'єкта злочину, фактично об'єднуючи декілька теорій. Так, П.Л. Фріс зазначає, що «об'єктом злочину в кримінальному праві є суспільні відносини, блага, інтереси, які прийняті під кримінально-правову охорону і яким внаслідок вчинення злочину спричиняється або може бути спричинена шкода» [290, с. 70]. А Пашковська називає об'єктом злочину соціально значущі цінності, інтереси, блага [131, с. 204].

Прагматичну позицію щодо розуміння суті об'єкта злочину висловив П.П. Андрушко, яка імпонує найбільше. Цей науковець зазначає що «жодна з концепцій об'єкта злочину… не може вважатися єдино правильною («істиною в останній інстанції»), кожна із них має право на існування, оскільки має як позитивні, об'єктивно безспірні моменти, так і спірні чи неприйнятні моменти, перш за все з методологічної точки зору… Принциповим є не те, що ми будемо вважати об'єктом злочину: суспільні відносини, цінності, соціальні цінності, блага, правові блага чи інтереси, а вирішення питання про: 1) структурні елементи (структуру) названих категорій, їх зміст та прикладне значення; 2) чи можуть визнаватись об'єктом конкретних злочинів (групи злочинів) окремі структурні елементи того, що визнається об'єктом злочину; 3) як співвідносяться поняття «об'єкт злочину», «об'єкт кримінально-правової охорони», «об'єкт злочинного впливу»; 4) як співвідносяться поняття «об'єкт злочину» та «предмет злочину» і яке місце останнього, як і самого об'єкта злочину, у структурі юридичного складу конкретного злочину; 5) в чому суть шкоди, яка заподіюється об'єкту кримінально-правової охорони, та чи є вона обов'язковою ознакою всіх складів злочинів (як матеріальних чи формальних), чи лише так званих матеріальних складів злочинів, тобто чи є без наслідкові злочини; 6) який механізм заподіяння шкоди об'єкту кримінально-правової охорони та критерії визначення її розміру» [8, с. 22-23]. Аналогічну думку висловила і Л.П. Брич. Цей дослідник зазначає, що «концептуальне вирішення питання про суть об'єкта складу злочину не впливає на дослідження ролі цього елемента складу злочину» [20, с. 239]. На думку А.Е. Жалінського та В.Д. Філімонова, спроба відійти від визнання об'єктом злочину суспільних відносин поки що не втілилася у розгорнуту нову теорію об'єкта злочину. Для цього пройшло надто мало часу [254, с. 97]. Судячи з опублікованих робіт, не було проведено ніяких наукових досліджень, які б спростовували уявлення про об'єкт злочину як про суспільні відносини. Відмова від попередньої позиції відбувається з однієї причини - таке трактування об'єкта злочину пов'язують з марксистським підходом до дослідження суспільних явищ та обумовлена не науковими, а ідеологічними міркуваннями [287, с. 21].

Ураховуючи зазначену вище позицію, а також суть злочинів проти правосуддя, за основу візьмемо теорію об'єкта злочину, яку запропонував О.М. Костенко, яка допоможе з'ясувати механізм заподіяння шкоди такому об'єкту кримінально-правової охорони, як порядок одержання доказів у кримінальному провадженні.

Традиційно у теорії кримінального права здійснюється класифікація об'єкта злочину. Найбільш поширеною у теорії кримінального права є класифікація «за вертикаллю» та «за горизонталлю». За вертикаллю об'єкти класифікуються, як правило, на загальний, родовий та безпосередній. Така класифікація була започаткована В.Д. Меньшагіним [256, с. 46] та сприйнята теорією кримінального права. Згодом окремі науковці прийшли до висновку про те, що такий поділ об'єктів злочину «за вертикаллю» є або неповним, або, навпаки, громіздким. Так, Б.С. Нікіфоров зробив висновок про те, що тричленна класифікація не є суто науковою, оскільки відповідно до багатьох складів злочинів виокремлюється лише два види об'єктів: загальний і родовий (спеціальний) або загальний і безпосередній [177, с. 108-112]. М.І. Федоров, не підтримуючи тричленну класифікацію, зазначав, що загального об'єкта злочину не існує і що він - це лише поняття, а не реальне явище суспільного життя. Тому загальний об'єкт ні для науки, ні для практики нічого не дає і від нього потрібно відмовитися [283, с. 181, 190-191].