Кримінально-правова охорона порядку одержання доказів у кримінальному провадженні

Таким чином, на нашу думку, потерпілим у ст. 386 КК є особа за наявності таких умов: фактичної (завдання кримінальним правопорушенням відповідної шкоди), формальної (подання заяви про вчинення щодо особи кримінального правопорушення або заяви про залучення її до провадження як потерпілого), процесуальної (винесення постанови слідчим, прокурором, постановлення ухвали слідчого судді чи суду про визнання особи потерпілою).

Окремо зупинимося на тому, чи може визнаватися потерпілим від цього злочину представник потерпілого та його законний представник. Згідно зі ст. 58 КПК потерпілого у кримінальному провадженні може представляти представник - особа, яка у кримінальному провадженні має право бути захисником (ч. 1). Представником юридичної особи, яка є потерпілим, може бути її керівник, інша особа, уповноважена законом або установчими документами, працівник юридичної особи за довіреністю, а також особа, яка має право бути захисником у кримінальному провадженні (ч. 2). Представник користується процесуальними правами потерпілого, інтереси якого він представляє, крім процесуальних прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо потерпілим і не може бути доручена представнику (ч. 4).

У ст. 59 КПК передбачено, що якщо потерпілим є неповнолітня особа або особа, визнана в установленому законом порядку недієздатною чи обмежено дієздатною, до участі в процесуальній дії разом з нею залучається її законний представник. Законний представник користується процесуальними правами особи, інтереси якої він представляє, крім процесуальних прав, реалізація яких здійснюється безпосередньо відповідною особою і не може бути доручена представнику. Кримінальне провадження у формі приватного обвинувачення може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого про вчинення кримінального правопорушення, яку той має право подати до слідчого, прокурора, іншої службової особи органу, уповноваженого на початок досудового розслідування, заяву про вчинення кримінального правопорушення протягом строку давності притягнення до кримінальної відповідальності за вчинення певного кримінального правопорушення (ст. 478 КПК). Тому у випадках вчинення кримінальних правопорушень, передбачених у ст. 477 КПК, слідчий, прокурор, суд не мають права за своєю ініціативою, без попередньо отриманої заяви такої особи, визнавати її потерпілим. Отже, під час тлумачення поняття «потерпілий» виникає питання про те, чи охоплюється відповідним поняттям представник потерпілого та законний представник потерпілого. У більшості випадків науковці цим питанням не приділяють уваги [119, с. 878]3. Однак окремі вчені зауважують, що під потерпілим в аналогічних статтях КК РФ визнається фізична особа, якій злочином заподіяно фізичну, майнову, моральну шкоду, незалежно від того, чи була ця особа визнана потерпілою у встановленому законом порядку. Крім того, до потерпілого слід прирівнювати представника юридичної особи, якій завдано шкоду, законного представника неповнолітнього потерпілого, представника потерпілого, який за своїм фізичним або психічним станом позбавлений можливості самостійно захищати свої права та законні інтереси, а також приватного обвинувача [101, с. 103].

Вважаємо, що процесуальний статус представника потерпілого та законного представника потерпілого такий же, як і самого потерпілого. А тому це ключова фігура у кримінальному провадженні. Відтак вони повинні визнаватися потерпілими у складі злочину, передбаченому у ст. 386 КК. Пропонуємо у диспозиції ст. 386 КК передбачити представника потерпілого та законного представника потерпілого серед кола потерпілих від злочину. Нашу пропозицію підтримали і більшість опитних осіб (питання № 5 анкети) (додатки Б, В).

Під час кваліфікації за ст. 386 КК необхідно враховувати, чи набула відповідна особа процесуального статусу свідка або потерпілого. У випадках, коли свідок або потерпілий ще його не набули (наприклад, примушування не давати показання відбувається під час вчинення злочину), то діяння винуватого не можна кваліфікувати за цією статтею. У таких випадках, на нашу думку, дії особи потрібно оцінювати як відповідний злочин проти життя та здоров'я особи (Розділ ІІ Особливої частини КК) за наявності необхідних ознак складу того чи іншого злочину.

Експерт як потерпілий від злочину (ст. 386 КК). Згідно з ч. 1 ст. 69 КПК експерт - це особа, яка володіє науковими, технічними або іншими спеціальними знаннями, має право відповідно до Закону України «Про судову експертизу» на проведення експертизи і якій доручено провести дослідження об'єктів, явищ і процесів, що містять відомості про обставини вчинення кримінального правопорушення, та дати висновок з питань, які виникають під час кримінального провадження і стосуються сфери її знань. Як слушно зазначив В.Г. Гончаренко, авторитет висновків експертів є непересічним, оскільки в них зосереджена провідна наукова думка, а також надійний досвід професіоналів. Незважаючи на те, що у вітчизняному кримінальному процесі жоден із доказів не має заздалегідь визначеної сили, під час оцінки доказів суб'єктами доказування висновок експерта автоматично набуває особливого значення, отримує особливу довіру [67, с. 2].

Згідно зі ст. 232 КПК експертиза проводиться експертом за зверненням сторони кримінального провадження або за дорученням слідчого судді чи суду. Таким чином, законодавець у цьому положенні реалізував принцип диспозитивності у кримінальному провадженні, оскільки залучення експерта в кримінальний процес є певною формою реалізації принципу диспозитивності, оскільки надано можливість стороні захисту самостійно на договірних умовах залучати експертів для проведення експертиз, у тому числі й обов'язкових (ч. 2 ст. 243 КПК).

Таким чином, особа може визнаватися експертом як потерпілим від злочину, передбаченого у ст. 386 КК за наявності таких умов:

компетенційної, яка полягає у тому, що експертом може визнаватися лише особа, яка має відповідну компетенцію, володіє спеціальними знаннями та має право відповідно до Закону України «Про судову експертизу» на проведення експертизи. Згідно з цим законом право на проведення судової експертизи мають судові експерти державних спеціалізованих установ та судові експерти, які не є працівниками цих установ. Згідно зі ст. 10 Закону України «Про судову експертизу» судовими експертами державних спеціалізованих установ можуть бути фахівці, які мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності. Судовими експертами, які не є працівниками цих установ експертиза може здійснюватися за умови, що вони мають відповідну вищу освіту, освітньо-кваліфікаційний рівень не нижче спеціаліста, пройшли відповідну підготовку в державних спеціалізованих установах МЮ України, атестовані та отримали кваліфікацію судового експерта з певної спеціальності у порядку, передбаченому цим Законом [209];

фактичної, яка полягає у тому, що для з'ясування обставин, що мають значення для кримінального провадження, необхідні спеціальні знання. Водночас не допускається проведення експертизи для з'ясування питань права (ч. 1 ст. 242 КПК).

Підставою для визнання особи експертом є, як передбачено у ч. 1 ст. 242 КПК, звернення сторони кримінального провадження або доручення слідчого судді чи суду. У ч. 2 ст. 242 КПК передбачені випадки обов'язкового звернення слідчого або прокурора до експерта для проведення експертизи. Згідно зі ст. 243 КПК право на залучення експерта надано стороні обвинувачення та стороні захисту. Так, сторона обвинувачення залучає експерта за наявності підстав для проведення експертизи, у тому числі за клопотанням сторони захисту чи потерпілого. Сторона захисту має право самостійно залучати експертів на договірних умовах для проведення експертизи, у тому числі обов'язкової. Водночас, як було зазначено вище, експерт може бути залучений слідчим суддею за клопотанням сторони захисту. Згідно з п. 1.8 Інструкції про призначення та проведення судових експертиз та експертних досліджень підставою для проведення експертиз відповідно до чинного законодавства є процесуальний документ (постанова, ухвала) про призначення експертизи, складений уповноваженою на те особою (органом), або письмове звернення потерпілого чи сторони захисту кримінального провадження (далі - документ про призначення експертизи (залучення експерта)), у якому обов'язково зазначаються реквізити, перелік питань, поставлених експерту, а також об'єкти, що підлягають дослідженню [80]. Зауважимо, що одним із проблемних питань залучення експерта до кримінального провадження є відсутність у КПК вказівки на форму процесуального документа, яким може бути призначено судову експертизу. Лише у випадку, коли слідчий, прокурор відмовили в задоволенні клопотання сторони захисту про залучення експерта особа, що заявила відповідне клопотання може звернутися до слідчого судді з клопотанням про залучення експерта. Слідчий суддя має право ухвалою доручити проведення експертизи експертній установі, експерту або експертам (ст. 244 КПК).

Таким чином, підставою залучення експерта до кримінального провадження є: 1) постанова слідчого або прокурора про призначення експертизи; 2) ухвала судді (суду) про призначення експертизи; 3) ухвала слідчого судді про проведення експертизи, постановлена у випадку, коли слідчий, прокурор відмовили в задоволенні клопотання сторони захисту про залучення експерта; 4) письмове звернення потерпілого чи сторони захисту кримінального провадження.

У підрозділі 1.4 дисертаційного дослідження ми висловили гіпотезу про те, що потерпілим від злочину, передбаченого у ст. 386 КК, доцільно визнавати перекладача та спеціаліста. Перекладач як потерпілий передбачений в усіх аналогічних статтях проаналізованих КК держав пострадянського простору, а спеціаліста - у КК Киргизстану, Литви, РФ. Як було зазначено вище, перекладач, хоча і не є безпосереднім учасником одержання доказів, він сприяє цьому, оскільки залучається сторонами кримінального провадження або слідчим суддею чи судом у разі необхідності перекладу пояснень, показань або документів (ч. 1 ст. 68 КПК). Перекладач - це особа, яка відіграє одну з важливих ролей у реалізації такої засади кримінального провадження, як мова, якою воно здійснюється. Згідно з ч. 3 ст. 29 КПК слідчий суддя, суд, прокурор, слідчий забезпечують учасникам кримінального провадження, у тому числі, користуватися у разі необхідності послугами перекладача в порядку, передбаченому цим Кодексом. Як зазначає М.І. Леоненко, «без перекладача неможливо створити належні умови комунікації між учасниками провадження у справі, якщо деякі з них не володіють мовою судочинства» [135]. Тому протизаконний вплив на перекладача здатний вплинути на порядок одержання належних та допустимих доказів у кримінальному провадженні.

Спеціалістом у кримінальному провадженні є особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних або інших засобів і може надавати консультації під час досудового розслідування і судового розгляду з питань, що потребують відповідних спеціальних знань і навичок (ч. 1 ст. 71 КПК). Спеціаліст віднесений до учасників кримінального провадження (п. 25 ч. 1 ст. 3 КПК). Участь спеціаліста у кримінальному провадженні має консультативний характер, оскільки вони не беруть безпосередньої участі у дослідженні доказів, хоча він може цьому сприяти. Так, відповідно до ч. 2 ст. 71 КПК спеціаліст може бути залучений для надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування, складення схем, планів, креслень, відбір зразків для проведення експертизи тощо) сторонами кримінального провадження під час досудового розслідування і судом під час судового розгляду. Хоча діяльність спеціаліста пов'язана з фіксацією доказів, її результати оцінюються, як правило, як похідні докази. Вони лише допомагають учасникам кримінального провадження орієнтуватися в масиві інформації і виключити з неї ті дані, які стосуються кримінального провадження. Погоджуюся з І.В. Горою, яка зауважує, що «допомога спеціаліста досудовому розслідуванні або ж в межах судового розгляду кримінального провадження є безцінною. Саме прогнозування розвитку ситуації в межах правового аналізу разом з висновком обізнаної особи з конкретної прикладної проблематики дають той ефект, який дозволяє … отримання об'єктивного доказу в межах будь-якого кримінального провадження» [49, с. 162]. Ураховуючи викладене вище, потерпілим від злочину, передбаченого у ст. 386 КК, доцільно визнавати і спеціаліста. Тому відповідного коригування потребує диспозиція цієї статті. Цю пропозицію підтримало і більшість опитаних респондентів (питаня № 6 анкети) (додатки Б, В).

Ще одне питання, яке потребує відповіді стосується того, чи доцільно визнавати потерпілими від злочину, передбаченого у ст. 386 КК, близьких осіб потерпілому. Обґрунтовуючи необхідність цього, Л.В. Лобанова підкреслює, що такий вплив може виявитися більш ефективним засобом спонукання до виконання незаконної вимоги, ніж застосування насильства до приневолених осіб [140, с. 13]. У диспозиції ст. 386 КК близькі родичі згадуються. Однак, на нашу думку, така вказівка стосується лише одного суспільно небезпечного діяння, яке передбачено у цій статті: примушування свідка, потерпілого, експерта до відмови від давання показань чи висновку, а також до давання завідомо неправдивих показань чи висновку («погроза знищення майна близьких родичів потерпілого, а також розголошення відомостей, що їх ганьблять»).

Ураховуючи особливість суспільно небезпечних діянь у ст. 386 КК, близькі особи не повинні визнаватися потерпілими від цього злочину. Однак адресатом погрози як способу вчинення злочину, передбаченого у ст. 386 КК, мали б визнаватися близькі родичі та члени сім'ї потерпілих. У диспозиції як цієї статті, так і інших статтях Особливої частини КК, доцільно використовувати термінологію КПК - «близькі родичі та члени сім'ї», а цей термінологічний зворот повинен мати те ж значення, що і у п. 1 ч. 1 ст. 3 цього Кодексу.

У диспозиції ст. 373 КК потерпілий не названий. У ній передбачено, що примушування давати показання відбувається «при допиті». Ураховуючи коло суб'єктів злочину (слідчий, прокурор, працівник підрозділу, який здійснює оперативно-розшукову діяльність), у цій статті йдеться про допит як слідчу (розшукову) дію. Таким чином, потерпілим від цього злочину може бути особа, яку допитують. Як було встановлено у підрозділі 1.4 цієї праці, практично в усіх проаналізованих КК (окрім кримінальних законів України та Латвії) потерпілий від примушування давати показання передбачений у диспозиціях статей, коло яких залежить від особливостей проведення допиту за КПК відповідної держави. О.О. Вакулик вважає, що «потерпілим від примушування давати показання є особа, яка згідно з кримінально-процесуальним законодавством може давати показання при допиті під час дізнання чи досудового слідства, а саме: потерпілий, свідок, підозрюваний, обвинувачений та експерт» [25, с. 9]. Її висновок ґрунтувався на КПК, який втратив чинність.

Проаналізувавши чинний КПК, зробимо висновок, що потерпілим від примушування давати показання є підозрюваний (ч. 1 ст. 42 КПК), потерпілий (ст. 55 КПК), свідок (ст. 65 КПК) та експерт (ст. 69 КПК). Правовою підставою визначення кола осіб, які можуть бути допитані під час досудового розслідування, є ч. 1 ст. 95 КПК, в якій визначено поняття «показання»: це відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту підозрюваним, обвинуваченим, свідком, потерпілим, експертом щодо відомих їм обставин у кримінальному провадженні, що мають значення для цього кримінального провадження. Однак обвинувачений не може бути потерпілим від злочину, передбаченого у ст. 373 КК, оскільки ним визнається лише така особа, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду в порядку, передбаченому ст. 291 КПК (ч. 2 ст. 42 КПК). Тобто, обвинувачений може бути суб'єктом допиту у суді, але не під час проведення допиту як слідчої (розшукової) дії. «Інші особи, що беруть участь у кримінальному провадженні, зокрема, спеціаліст, перекладач, захисник, понятий, цивільний відповідач та цивільний позивач також не можуть бути потерпілими від цього злочину, оскільки закон не передбачає можливості їх допиту під час дізнання або досудового слідства. Незаконний вплив на вказаних осіб із боку особи, яка провадить досудове розслідування, може містити ознаки перевищення влади (ст. 365 КК) або іншого злочину проти правосуддя, наприклад, передбаченого ст. 374 КК, ч. 2 ст. 397 КК [119, с. 845-846].

Для того, щоб встановити наявність ознак складу злочину, передбаченого у ст. 373 КК, потрібно встановити, щоб особи мали статус підозрюваного, потерпілого, свідка та повноваження експерта у кримінальному провадженні. Про їх характеристику йшлося вище. Зупинимося лише на окремих випадках розуміння потерпілого у цьому складі злочину.

Як було зазначено вище, потерпілим як учасником кримінального провадження може бути як фізична, так і юридична особа. Однак «суб'єктом допиту може виступати лише фізична особа, від якої під час спілкування в межах проведення допиту як окремої слідчої (розшукової) дії слідчий, прокурор отримує показання. Тому якщо потерпілим визнано юридичну особу, свідчення від імені потерпілого в разі такої потреби повинен давати і може бути суб'єктом допиту офіційно уповноважений на те представник юридичної особи як особа фізична, якій відомі обставини, що мають значення для кримінального провадження» [94, с. 82].

У ст. 256 КПК передбачено особливий випадок допиту. Так, відповідно до ч. 2 цієї статті особи, які проводили негласні слідчі (розшукові) дії або були залучені до їх проведення, можуть бути допитані як свідки. Законодавець у цьому випадку не визначив, до якої процесуальної категорії допитуваних належать ці особи. Адже формулювання «допитані як свідки» ще не означає, що ці особи є свідками. Тим більше, що особи, які проводили негласні слідчі (розшукові) дії або були залучені до їх проведення не охоплюються обсягом поняття «свідок» у ч. 1 ст. 65 КПК. Ю.В. Колесник робить спробу визначити коло осіб, які можуть бути допитані як свідки у порядку ч. 2 ст. 256 КПК: «слідчий, яким проведено негласну слідчу (розшукову) дію, співробітники уповноважених оперативних підрозділів, були залучені для участі в проведенні або самостійно проводили за письмовим дорученням слідчого, прокурора негласні слідчі (розшукові) дії, інші особи, зокрема, співробітники інших оперативних чи спеціальних служб і підрозділів, спеціалісти, особи, які надавали допомогу правоохоронним органам в проведенні негласних слідчих (розшукових) дій на основі конфіденційного співробітництва» [94, с. 81]. Окрім того, згідно з 3 ст. 256 КПК у разі використання для доказування результатів негласних слідчих (розшукових) дій можуть бути допитані особи, з приводу дій або контактів яких проводились такі дії. Знову ж таки законодавець не встановлює, до якої процесуальної категорії допитуваних вони належать. Оскільки особи, зазначені у ч.ч. 2, 3 ст. 256 КПК не належать до жодної процесуальної категорії осіб, які можуть бути допитані у ході досудового розслідування, то й потерпілими від примушування давати показання ці особи не можуть визнаватися. Незаконний вплив на них з боку особи, яка провадить досудове розслідування, може містити ознаки перевищення влади (ст. 365 КК) або іншого злочину проти правосуддя.

Вважаємо, що у диспозиції ч. 1 ст. 373 КК необхідно конкретизувати категорію потерпілих від злочину, що полегшить інтерпретацію відповідного складу злочину та позбавить необхідності звертатися до КПК для встановлення кола тих осіб, які можуть бути допитані під час досудового розслідування, а отже є суб'єктом злочину, передбаченого у ст. 373 КК. Ця пропозиція була підтримана більшістю опитаних респондентів (питання № 7 анкети) (додатки Б, В).

Окрім того, серед них мають бути названі особи, які можуть бути допитані як свідки. Ця пропозиція була підтримана більшістю опитаних респондентів (питання № 8 анкети) (додатки Б, В). Тому формулювання потерпілого у ст. 373 КК повинно, на нашу думку, мати такий вид: «підозрюваний, потерпілий, свідок, експерт та особа, яка може бути допитана як свідок».

Таким чином, предметом злочинів, передбачених у ст.ст. 373, 383 та 384 КК потрібно визнавати: завідомо неправдиве показання (ст. 373), завідомо неправдиве повідомлення (ст. 383), завідомо неправдиве показання, завідомо неправдивий висновок, завідомо неправильний переклад (ст. 384). Кожен з цих предметів характеризується як загальними, так і спеціальними ознаками. Так, загальними ознаками завідомо неправдивого повідомлення (ст. 383 КК) є фізична, юридична, соціальна, а спеціальними ознаками - невідповідність дійсності, однозначність, конкретність, інформативність та предметність. А спеціальними ознаками завідомо неправдивого показання, завідомо неправдивого висновку та завідомо неправильного перекладу (ст. 384 КК) є невідповідність дійсності, інформативність, документальність, доказовість) ознаками.

Потерпілий від злочину у кримінальному праві розуміється як фізична особа. Підтримана точка зору, що кримінальне процесуальне розуміння потерпілого не слід беззастережно переносити у кримінально-правову матерію. Потерпілий від злочину передбачається як обов'язкова ознака складів злочинів, передбачених у ст.ст. 374 (підозрюваний, обвинувачений), 386 (свідок, потерпілий, експерт). Потерпілим від примушування давати показання (ст. 373 КК) є особи, які можуть бути допитані під час допиту як слідчої (розшукової) дії (підозрюваний, потерпілий, свідок та експерт). Запропоновано авторське розуміння кожного з цих потерпілих, а також вдосконалення їх законодавчого формулювання. Зокрема, що коло потерпілих від злочину у ст. 374 КК має бути розширено і ним повинні визнаватися підозрюваний, обвинувачений (підсудний), засуджений, виправданий; а потерпілим від злочину, передбаченого у ст. 386 КК доцільно передбачити перекладача, спеціаліста, представника потерпілого та законного представника.

2.3 Об'єктивна сторона складів злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні

Об'єктивна сторона є обов'язковим елементом будь-якого складу злочину, «це зовнішня сторона (зовнішнє вираження) злочину, що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв'язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом, а також засоби вчинення злочину» [113, с. 117]. Схоже визначення цього елемента складу злочину передбачається і в інших підручниках з кримінального права [116, с. 94; 290, с. 142]. Як зазначає В.М. Кудрявцев, об'єктивна сторона злочину - це елемент складу злочину, який, як правило, найбільш повно відображений у диспозиції статті Кримінального кодексу. Ознаки, які характеризують об'єктивну сторону складу злочину у кодексі зустрічаються значно частіше, ніж ознаки інших елементів [126, с. 161].

Ознаки об'єктивної сторони складу злочину залежно від їх закріплення у диспозиціях статей Особливої частини КК поділяються на дві групи - обов'язкові та факультативні. Обов'язковою ознакою будь-якого злочину є діяння (дія або бездіяльність). Суспільно небезпечні наслідки, причинний зв'язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб, а також знаряддя та засоби вчинення злочину є факультативними ознаками складу злочину, однак, підлягають обов'язковому встановленню, якщо вони передбачаються у диспозиції статті Особливої частини КК. Об'єктивна сторона будь-якого складу злочину може бути сконструйована двояко. В одних випадках цей елемент складу злочину характеризується лише суспільно небезпечним діянням (дією або бездіяльністю), а в інших - ще й суспільно небезпечними наслідками та причинним зв'язком між діянням та наслідками. Ті склади злочинів, об'єктивну сторону яких утворює лише суспільно небезпечне діяння, у теорії кримінального права прийнято називати формальними.

Основні склади злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні сконструйовані як формальні. Ознаками об'єктивної сторони цих складів злочинів є такі. Ст. 373: діяння - примушування, спосіб - шляхом незаконних дій. Ст. 374: діяння - недопущення захисника, ненадання своєчасно захисника, інше грубе порушення права підозрюваного, обвинуваченого на захист. Ст. 383: діяння - повідомлення про вчинення злочину. Ст. 384: діяння - завідомо неправдиве показання, завідомо неправдивий висновок, завідомо неправильний переклад. Ст. 385: діяння - відмова від давання показань, відмова експерта чи перекладача без поважних причин від виконання покладених на них обов'язків. Ст. 386: діяння - перешкоджання з'явленню свідка, потерпілого, експерта; примушування їх до відмови від давання показань чи висновку, а також до давання завідомо неправдивих показань чи висновку; підкуп свідка, потерпілого чи експерта; погроза вчинити зазначені дії з помсти за раніше дані показання чи висновок; спосіб (для другої форми) - шляхом погрози вбивством, насильством, знищенням майна цих осіб чи їх близьких родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять.

Суспільно небезпечне діяння об'єднує дію (активну поведінку) та бездіяльність (пасивну поведінку). Однак, ці дві форми злочинної поведінки мають особливості, зберігають свої риси у фізичному та соціальному планах. У зв'язку з цим виникають специфічні умови притягнення до кримінальної відповідальності за суспільно небезпечну дію та суспільно небезпечну бездіяльність. Дія - це активна форма злочинної поведінки людини. На думку В.М. Кудрявцева злочинна дія є активною формою поведінки людини, яка перебуває під контролем волі та виконується назовні власними рухами тіла цієї людини (жестом, словом або впливом на матеріальні об'єкти). Це означає, що винний не очікує на природний перебіг подій, а безпосередньо сам (за своєю ініціативою або за ініціативою іншої людини) втручається в їх розвиток для того, щоб потім досягнути бажаних для неї наслідків [126, с. 71]. Н.М. Ярмиш зазначає, що дія має бути усвідомленою та волимою [309, с. 15]. Суспільно небезпечна бездіяльність - це пасивна форма злочинного діяння суб'єкта злочину, яка полягає у невиконанні ним тих обов'язків, які він повинен і міг виконати. У власному значенні бездіяльність - стан за значенням «бездіяльний», а «бездіяльний» в українській мові означає «який не діє» [27, с. 41]. Обов'язковими умовами притягнення до кримінальної відповідальності за злочинну бездіяльність є: 1) наявність покладеного на особу обов'язку вчинити конкретне необхідне діяння; 2) наявність у неї можливості вчинити таку дію.

Усі діяння складів злочинів проти порядку одержання доказів у кримінальному провадженні, окрім недопущення захисника (ст. 374 КК), ненадання своєчасно захисника (ст. 374 КК), відмови свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача без поважних причин від виконання покладених на них обов'язків (ст. 385 КК), можуть бути вчинені лише шляхом дії.

Дискусійним питанням є визначення того, в якій формі може бути виражена відмова (ст. 385 КК): у формі дії чи бездіяльності. Як вдало вказує В.І. Тютюгін, відмова «… може бути вчинена лише шляхом пасивної поведінки - бездіяльності, бо для його об'єктивної сторони необхідно, щоб свідок, експерт чи перекладач відмовилися від виконання покладених на них обов'язків, тобто ухилилися від вчинення тих дій, які вони повинні були і мали можливість здійснити, що виявляється в повному чи частковому замовчуванні фактів та обставин у показаннях, висновку чи перекладі» [117, с. 879]. Інший підхід, за якого відмова визнається такою, що вчиняється активно, суперечить природі злочинної бездіяльності, яка має місце у випадку невиконання особою обов'язків, які вона повинна була і могла виконати. Пасивність поведінки особи відображає не фізичну, а соціальну характеристику її поведінки. У фізичному плані особа може поводити себе активно, однак якщо вона не виконала обов'язку, покладеного на неї законом, порушивши тим самим кримінально-правову заборону, то має місце кримінально-правова бездіяльність [174, с. 161]. А відмова якраз і полягає у невиконанні свідком, експертом та потерпілим покладеного на них обов'язку. Про ставлення практичних працівників та науково-педагогічних працівників до того, в якій формі може вчинятися відмова - у додатках Б, В (питання № 9 анкети).

Хоча, якщо проаналізувати КПК, то у статтях, що передбачають обов'язки свідка, потерпілого та експерта не передбачено такого обов'язку, як давати показання або висновок чи здійснювати переклад (ч. 2 ст. 66, ч. 3 ст. 68, ч. 5 ст. 69). Чи принаймні не передбачено, що свідок не може відмовитися давати показання, перекладач - здійснити переклад, а експерт - дати висновок (хоча у ч. 4 ст. 69 КПК йдеться про те, що експерт може відмовитися від давання висновку, якщо поданих йому матеріалів недостатньо для виконання покладених на нього обов'язків. Заява про відмову має бути вмотивованою). У ст.ст. 67, 70 ч. 5 ст. 68 передбачено, що ці учасники кримінального провадження підлягають кримінальній відповідальності за відмову від давання показань слідчому, прокурору, слідчому судді чи суду (свідок), за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків (перекладач, експерт). Вважаємо це недоліком кримінального процесуального законодавства, оскільки відповідальність може наставати лише тоді, коли для цих учасників кримінального провадження буде прописано положення, чого вони не можуть робити. Тому пропонуємо доповнити ст.ст. 66, 68, 69 КПК положеннями про те, що свідок не може відмовитися від давання показань слідчому, прокурору, слідчому судді чи суду, а перекладач та експерт - відмовитися без поважних причин від виконання покладених на них обов'язків.

Розпочнемо з характеристики ознак об'єктивної сторони складу злочину, передбаченого у ст. 386 КК. Вважаємо, що вона сконструйована вкрай невдало, що утруднює розуміння змісту цього кримінально-правового припису, а тому може спричинити труднощі під час кримінально-правової кваліфікації. Насамперед, це виявляється у нагромадженні в одній диспозиції статті чотирьох діянь, кожне з яких «ускладнене» іншими ознаками. А тому приходиться докладати зусиль для того, щоб зрозуміти, які з ознак описують ту чи іншу поведінку суб'єкта злочину. Окрім того, законодавець незрозуміло закріпив таке діяння, як підкуп, вказавши, що він вчиняється з тією самою метою, хоча у перших двох діяннях вона не визначена. Відтак встановити мету підкупу проблематично. Також незрозумілою є вказівка у четвертому діянні про погрозу вчинити зазначені дії. Які саме дії - питання залишається відкритим. Нам імпонує підхід законодавця тих держав, який передбачив аналогічні діяння в окремих частинах відповідних статей (КК Азербайджану, Вірменії, Грузії, Киргизії, Казахстану, Таджикистану, РФ).

Перешкоджання як суспільно небезпечне діяння (ст. 386 КК). В українській мові слово «перешкоджати» означає створювати завади, заважати, забороняти кому, чому-небудь [27, с. 935]. Таким чином, перешкоджання може мати місце й у тому випадку, коли особу примусили до вчинення певних дій. Тому, на нашу думку, примушування - це окремий вид перешкоджання, причому найбільш небезпечний. Водночас перешкоджання можливе також і тоді, коли створюються перепони до виконання окремими учасниками кримінального провадження своїх процесуальних обов'язків. Ураховуючи це, вважаємо, що кримінальна відповідальність за перешкоджання та примушування повинна передбачатися у ст. 386 КК, але в окремих частинах.

В інших статтях Особливої частини КК законодавець передбачає перешкоджання здебільшого як єдине суспільно небезпечне діяння без вказівки на спосіб вчинення злочину (ст.ст. 114-1, 170, 171, 180, 340, 351, 363-1, 373). У ст. 157 КК зазначено, що перешкоджання має бути поєднано з обманом або примушуванням, а у ст. 174 КК визначено два альтернативних діяння: примушування або перешкоджання. Як бачимо, законодавець до кінця не визначився зі співвідношенням понять «перешкоджання» та «примушування». Вважаємо, що ці діяння мають альтернативно передбачатися у ст. 386 КК. Науковці тих держав, в яких законодавець відмовився від перешкоджання у цій статті, пропонують повернутися до нього та заново криміналізувати [298, с. 163; 141, с. 86-87]. Тому, на нашу думку, цілком логічним є підхід законодавця, за якого він виокремлює перешкоджання та примушування як два самостійних суспільно небезпечних діяння. Однак у жодному разі не можна визнавати примушування способом перешкоджання, як у ст. 157 КК, оскільки перешкоджання може бути вчинено будь-яким способом, а примушування передбачає лише психічний вплив на потерпілого.

Більшість науковців, здійснюючи тлумачення терміна «перешкоджання», як правило, вказують на те, що ним є створення певних перепон. На думку О.О. Костенко, це не повною мірою висвітлює суть поняття «перешкоджання», оскільки термін «перепони» не є ширшим, ніж термін «перешкоди» (пояснювальні терміни «обмеження», «заборони» хоч і входять у поняття «перепони», але не є досить чіткими та вичерпними для розуміння терміна «перешкоджання») [103, с. 259]. Вважаємо, що перешкоджання можна тлумачити з використанням терміна «перепони», оскільки воно є родовим щодо нього. Ураховуючи викладене вище, перешкоджання - це створення таких перепон для свідка, потерпілого, експерта, які стоять на заваді їх з'явленню до суду, органів досудового розслідування.

Наступне діяння, що передбачається у ст. 386 КК - це примушування, яке здійснюється способом погрози вбивством, насильством, знищенням майна цих осіб чи їх близьких родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять. Таке ж діяння передбачено у ст. 373 КК. З'ясування суті цього діяння пов'язане з загальними уявленнями у теорії кримінального права про примушування. Встановлення змісту цього поняття, незважаючи на те, що законодавець ним часто оперує у понятійному апараті КК, пов'язане з певними труднощами, що зумовлені різним підходом до його розуміння вченими-криміналістами.

В українській мові слово «примушувати» означає «вимагати в кого-небудь виконання чогось незалежно від його волі, бажання» [27, с. 1124]. Його синонімами є такі слова: принукувати, силувати, неволити, зневолювати, приневолювати, змушувати, спонукувати, усиловувати [233].

Окремі науковці у поняття «примушування» вкладають різний зміст залежно від того, в якій статті (373 чи 386 КК) воно використовується. Наприклад, М.О. Попов вважає, що підкуп, обман, погроза вчиненням законних дій не відповідають ознакам складу злочину «Примушування давати показання». Водночас ці способи характерні для примушування у ст. 386 КК [193, с. 81]. Не можемо погодитися з висловленою точкою зору, оскільки будь-яке поняття, у тому числі примушування, повинно мати однаковий зміст у будь-якій статті КК. Тому й розгляну одночасно це суспільно небезпечне діяння у ст.ст. 373 та 386 КК.

Здебільшого у науковій літературі, ураховуючи етимологію слова «примушувати» вказується, що це діяння полягає у впливі на волю особи [25, с. 6; 77, с. 68; 129, с. 8; 131, с. 197; 141, с. 158]. Так, О.О. Куманяєва пише, що примушування - це цілеспрямований вплив, який вчиняється в інтересах однієї особи шляхом подавлення волі іншої особи для того, щоб примусити її діяти (без діяти) певним способом [129, с. 8]. В.Ю. Рунов вважає, що «суб'єктивною ознакою, яка характеризує примус є фактор впливу на вільне волевиявлення особи, який призводить до підкорення волі однієї особи волі іншої особи» [221, с. 75].

На нашу думку, більш переконливою є точка зору Н.М. Ярмиш, яка на підставі аналізу наукової літератури з питань психології аргументовано доводить, що примушуванням повинен визнаватися лише такий вплив на свідомість (але не на волю) особи, за якого вона залишається здатною виконати те, що вимагають від особи, проявити волю [309, с. 42]. Вважаємо, що примушування характеризує факт втручання однієї особи у свідомість іншої. Адже вимоги злочинця усвідомлено приймаються до виконання. У цій ситуації виникає свого роду протиставлення воль. Особа, яку примушують, вимушено підкоряється вимогам особи, яка примушує. Однак за такої ситуації зберігається можливість вчинення вольового вчинку.

Таким чином, примушування полягає у впливі на свідомість особи, за якого її воля не подавляється. Ураховуючи це, інформація, що доводиться до свідомості особи, яку примушують, маю бути нею сприйнята. Тому примушування не може мати місця у випадку, коли інформація, яка доводиться у процесі примушування, адекватно не сприймаються особою, яку примушують, вона не розуміє її змісту (наприклад, у випадку психічних, соціальних, мовних та інших обставин). Хоча такі дії залежно від обставин справи можуть кваліфікуватися як замах на вчинення злочину (примушування).

Окремі науковці вважають, що примушування може бути як фізичним, так і психічним [84, с. 10]. Наприклад, Т.Ю. Кобозева визначає злочинний примус як умисний протиправний фізичний або (та) психічний вплив на особу, який обмежує свободу волі, з метою змусити її вчинити дію (бездіяльність) проти власного волевиявлення і в інтересах примушувача або осіб, яких він представляє. Вчена визначає, що поняття «злочинний примус» включає в себе такі основні елементи: цілеспрямований вплив на свободу волі; насильницький характер впливу; висунення протиправної вимоги [91, с. 10].

Однак більш правильною вважаємо точку обґрунтовану точку зору Н.М. Ярмиш, на думку якої фізичного примусу не може бути. Те, що прийнято так називати у теорії кримінального права є нічим іншим, як фізичним насильством, яке може слугувати лише додатковим засобом впливу на психіку особи, яку схиляють до вчинення певного вчинку. На думку цього науковця, примушування - це психічне насильство [309, с. 42].

Вкажемо і на те, що примушування вчиняється з конкретною метою: домогтися від потерпілого виконання особою, яку примушують, суспільно небезпечного діяння. Невід'ємною властивістю примушування є цілеспрямованість дій винного, воно завжди зводиться до вимоги вчинити певну дію або бездіяльність. Тому протиправна вимога є однією з основних ознак примушування. Якщо інтерпретувати поняття «примушування» у контексті змісту ст.ст. 373 та 386 КК, то це вимога дати відповідні показання (ст. 373), відмовитися від давання показань чи висновку, дати завідомо неправдиві показання чи висновок (ст. 386).

Протиправна вимога, висловлена у процесі примушування, повинна бути наполегливою, імперативною. За кримінально-правової кваліфікації категоричність злочинної вимоги повинна визначатися обстановкою вчинення злочину. Імперативний характер такої вимоги для потерпілого не повинен викликати сумнівів. Тобто, ще однією ознакою примушування є імперативність протиправної вимоги. Як вдало вказує Н.М. Ярмиш, воля особи, яку примушують, гранично обмежена. У неї є вибір всього з двох варіантів: виконати те, що вимагають від особи або бути підданим тому, чим їх погрожують. На думку цього науковця, гранична скованість волі слугує критерієм для відмежування примушування від спонукання. Н.М. Ярмиш вважає, що ці два діяння відрізняються між собою діапазоном свободи вибору варіантів поведінки особи, яку злочинець використовує для реалізації власних цілей.

Якщо щодо іншої особи застосовується насильство, то примушування відсутнє, оскільки у діях особи немає інформаційної складової, яка характерна для останнього діяння. Якщо злочин вчиняється шляхом застосування насильства до іншої особи, то воля останньої повністю подавляється. О.О. Куманяєва влучно характеризує ознаки, за якими примушування відрізняється від насильства. На думку цього науковця порівняно з насильством примушування є більш широким поняттям. На відміну від примушування насильство не посягає на свободу особи, його об'єктом є життя, здоров'я, тілесна недоторканність людини. Окрім того, примушування завжди вчиняється з конкретною метою, яка не є обов'язковою ознакою насильства [129, с. 9].

Однак насильство може бути способом вчинення примушування. Його застосування впливає на вирішення питання про те, чи буде притягатися до кримінальної відповідальності особа, яка вчинила злочин під впливом примушування.

Таким чином, примушування як суспільно небезпечне діяння у складі злочинів, передбачених у ст.ст. 373, 386 КК, характеризується такими ознаками: полягає у впливі на свідомість особи, за якого її воля не подавляється; є психічним насильством, яке може поєднуватися як з погрозами, так і з насильством; вчиняється з конкретною метою: домогтися від потерпілого виконання особою, яку примушують, суспільно небезпечного діяння; характеризується цілеспрямованістю дій винного, що поєднуються з протиправною вимогою, яка повинна бути імперативною, наполегливою та категоричною; особа, яку примушують, має вибір всього з двох варіантів поведінки: виконати те, що від неї вимагають або бути підданою тому, чим їй погрожують.

У ст.ст. 373 та 386 КК примушування поєднується зі способом, який описаний так: «шляхом незаконних дій» (ст. 373 КК) та «шляхом погрози вбивством, насильством, знищенням майна цих осіб чи їх близьких родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять» (ст. 386 КК). Окрім того, у ч. 2 ст. 373 КК кримінальна відповідальність диференційована залежно від способу вчинення злочину, яким названо «застосування насильства, знущання над особою, за відсутності ознак катування».

Здійснюючи тлумачення поняття «незаконні дії» у складі злочину, передбаченому у ст. 373 КК, О.О. Вакулик пропонує розуміти під їх застосуванням «використання прийомів, які принижують людську гідність, створюють небезпеку для життя і здоров'я людини, а також пов'язані з використанням непередбаченого кримінально-процесуальним законодавством психічного насильства» [25, с. 5]. Водночас цей науковець доходить висновку, що спосіб примушування давати показання доцільно сформулювати так: «шляхом погроз або іншого незаконного психологічного впливу» [25, с. 5]. На думку В.І. Хавронюка, «допит шляхом незаконних дій має місце, коли він провадиться з використанням шантажу, обману, гіпнозу тощо» [65, с. 799]. В.І. Тютюгін вважає, що примушування давати показання може бути вчинено у такий спосіб, як «підкуп, шантаж, застосування гіпнозу, пред'явлення неправдивих доказів, обіцянка звільнити від відповідальності, з-під варти, надати спиртні напої, наркотики, залякування затриманням, погіршенням умов утримування заарештованого, накладенням арешту на майно, притягненням до відповідальності за злочин, який особа не вчиняла, тощо» [117, с. 846]. Респонденти, опитані під час анкетування, також розійшлися у тому, що слід включати у незаконні дії як спсобу примушування давати показання (питання № 10 анкети) (додатки Б, В).

Не можемо погодитися з надто широким трактуванням способу у складі примушування давати показання, оскільки не всі вони узгоджуються з сутністю такого суспільного небезпечного діяння, як примушування, яке, як було зазначено вище, має місце у випадку, коли в особи є вибір з двох варіантів, коли «третього не дано». Як вдало підмітила О.О. Вакулик, «підкуп і обман як форми прояву «незаконних дій» не відповідають обов'язковій ознаці примушування (у потерпілого залишається можливість вільного вибору поведінки, особа добровільно приймає рішення, яким чином себе поводити в ситуації, що склалася) і тому не можуть утворювати об'єктивну сторону аналізованого злочину» [25, с. 14]. Переважна більшість способів, що перераховані В.І. Тютюгіним, можуть супроводжувати спонукання, але не примушування.

Підтримуємо точку зору О.О. Вакулик та пропонуємо виключити з диспозиції ст. 373 КК слова «шляхом незаконних дій». Адже це оцінне поняття, а відповідно до практики ЄСПЛ національне кримінальне законодавство повинно відповідати вимозі визначеності, що може бути визнано порушенням ст. 7 «Ніякого покарання без закону» Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод 1950 року [96]. Зокрема, ця правова позиція викладена у справі «Лійвік проти Естонії» [9, с. 26; 139; 295, с. 68]. Окрім того, будь-який спосіб примушування, який застосовується у ході допиту для того, щоб домогтися давання показань, завжди буде незаконним. Однак вважаємо недоцільним формулювати спосіб у ч. 1 ст. 373 КК, як це робить О.О. Вакулик («шляхом погроз або іншого незаконного психологічного впливу») [25, с. 5]. Ураховуючи сутність такого суспільно небезпечного діяння, як примушування, у диспозиції ч. 1 ст. 373 КК спосіб вчинення злочину доцільно сформулювати як «погроза застосуванням фізичного насильства». Про результати відповідей респондентів про доцільність виключеня з диспозиції ч. 1 ст. 373 КК вказівку на незаконні дії - питання № 11 анкети (додатки Б, В).

Способом примушування у ст. 386 КК названо погрозу вбивством, насильством, знищенням майна цих осіб чи їх близьких родичів або розголошення відомостей, що їх ганьблять. У теорії кримінального права виокремлюються істотні ознаки погрози. Ними визнаються реальність (наявність підстав побоюватися здійснення погрози [134, с. 36;

229, с. 19]. Реальність визначається наявністю двох груп факторів: об'єктивних (можливість реалізувати погрозу) та суб'єктивних (сприйняття потерпілим реальності таких дій). На реальність погрози, зокрема, вказують її конкретна форма, характер і зміст, супутня їй конкретна ситуація (місце, час, обстановка цього діяння), спосіб вчинення та інтенсивність вираження погрози, попередні взаємовідносини винного і потерпілого, характеристика особи винного. Деякі вчені до обов'язкових ознак погрози відносять її наявність (погроза має бути виражена назовні та існувати як явище об'єктивного світу, а також, повинна існувати небезпека негайного заподіяння шкоди) конкретність погрози (вона повинна бути пред'явлена конкретній особі і має містити вказівку на конкретні наслідки [16, с. 129].

На думку Г.К. Кострова, за формою погроза може бути виражена усно, письмово, за допомогою жестів, демонстрації зброї або предметів, які її замінюють. Погроза може бути доведена до потерпілого особисто або через третіх осіб, під час особистої зустрічі або за допомогою технічних пристроїв (телефон, факс, телеграф, Інтернет і т.д.). Погроза може бути відкритою і завуальованою. Вона не виключається навіть у випадку, якщо для присутніх осіб, крім особи, яку примушують, факт погрози залишиться невідомим [107, с. 10].

С.В. Пархоменко та А.А. Радченко вважають, що обмеження переліку погроз в аналогічній статті КК РФ «традиційними» погрозами вбивством, заподіянням шкоди здоров'ю, знищенням або пошкодженням майна необґрунтовано звужує об'єктивну сторону діяння і відповідно знижує ефективність і надійність кримінально-правової охорони особи, залученої у процес доказування, оскільки погрози вчиненням інших дій і заподіянням інших несприятливих наслідків (обмеження свободи, звільнення з роботи, пониження в посаді, виселення з квартири, позбавлення пільг, тощо) не охоплюються цим складом злочину і можуть бути кваліфіковані за статтями про злочини проти особи, що не відображає повною мірою сутність суспільно небезпечного посягання і його деструктивну спрямованість [186, с. 7]. Ці науковці доходять висновку, що конструкція погрози як способу злочинного впливу на особу у процесі доказування, з одного боку, повинна бути досить узагальнена та абстрактна, а з іншого - забезпечувати конкретність кримінально-правових приписів, що виключає можливість довільного тлумачення і застосування норм кримінального закону. Ураховуючи це, вони пропонують сформулювати погрозу як спосіб вчинення злочинів, передбачених у ст.ст. 373 та 386 КК як погроза порушення прав та інтересів цих осіб та близьких їм осіб [186, с. 7, 9].

Не можемо погодитися з пропозицією цих науковців. Адже формулювання погрози, яке вони пропонують, не відповідає сутності примушування як суспільно небезпечного діяння, передбаченого у цих статтях. Вище було запропоновано визнати способом примушування до давання показань погрозу фізичним насильством, оскільки застосування таких погроз ставить особу, яку примушують, у ситуацію «третього не дано». Всі інші види погроз, які висловлюються особі, можуть супроводжувати спонукання, а не примушування. Ураховуючи важливість тих суспільних відносин, які поставлені під охорону норм Розділу XVIII Особливої частини КК, у ст. 386 цього Кодексу повинна передбачатися відповідальність за примушування, а не за спонукання. Відтак погроза повинна бути сформульована так, як ми пропонували для ч. 1 ст. 373 КК: «погроза фізичним насильством».

В одному вироку, в якому дії особи кваліфіковані за ст. 385 КК, винному було інкриміновано таке діяння, як примушування свідка до давання показань (вирок Іваничівського районного суду Волинської області від 13 серпня 2013 року). У ньому не звертається увага на відмежуванні примушування від спонукання. Ураховуючи ті дані, які містяться у вироку, примушування не було, оскільки винуватий у процесі вчинення злочину чинив тиск на потерпілого, поєднаний з погрозою розголосити ганебні відомості [36]. Потерпілий мав більше ніж два варіанта поведінки. А тому у цьому випадку має місце не примушування, а спонукання до давання показань. Відтак дії особи потрібно кваліфікувати як підбурювання до давання завідомо неправдивих показань (ч. 4 ст. 29 - ст. 384 КК).

Окрім способу об'єктивна сторона злочину, передбаченого у ст. 373 КК, характеризується такою ознакою, як обстановка його вчинення («при допиті»). У підрозділі 2.2 ці питання розглядалися. О.О. Вакулик вважає, що «примушування давати показання фактично вчиняється (може вчинятися) і в тій обстановці, яка не вказана у диспозиції ст. 373 КК, а саме при очній ставці, пред'явленні для впізнання й відтворенні обстановки та обставин події. Примушування давати показання в зазначеній обстановці має той же ступінь суспільної небезпеки, що й при допиті, а показання, отримані під час проведення зазначених слідчих дій, є рівнозначними за їх інформаційною цінністю і можливістю подальшого використання в процесі доказування вчиненого злочину. У зв'язку з цим, запропоновано розширити ознаки складу злочину, передбаченого ст. 373 КК, що характеризують його обстановку, шляхом вилучення з тексту статті слова «допит», залишивши при цьому посилання лише на «показання» [25, с. 5, 10]. Не можемо погодитися з висловленою точкою зору. Адже згідно з ч. 1 ст. 95 КПК показаннями визнаються відомості, які надаються в усній або письмовій формі під час допиту. Тобто, обстановка вчинення злочину, передбаченого у ст. 373 КК, має залишитися у такій же редакції, як і сьогодні.