Касаційне оскарження порушення права на захист засудженого

На думку Ю.М. Грошевого, В.Я. Тація, А.Р. Туманянц відповідно до змісту КПК України 2012 року метою провадження в суді касаційної інстанції, крім виправлення помилок, допущених при розгляді справи судами першої та апеляційної інстанцій, є також забезпечення єдності судової практики, однакового застосування законів усіма судами України. Завдання провадження в суді касаційної інстанції полягає у: забезпеченні реалізації права кожного на справедливий суд; перевірці законності й обґрунтованості судових рішень першої чи апеляційної інстанції, які оскаржуються; виправленні помилок, допущених при застосуванні норм матеріального чи процесуального права, якщо такі мали місце, без погіршення правового становища засудженого (виправданого); недопущенні виконання незаконних і необґрунтованих судових рішень з метою дотримання прав і законних інтересів засудженого (виправданого), потерпілого, цивільного позивача і цивільного відповідача, а також публічних інтересів; здійсненні процесуального контролю за діяльністю судів першої та апеляційної інстанцій; формуванні судової практики для забезпечення однакового застосування закону [68, с. 605]. Л.М. Лобойко зауважував, що функція стадії касаційного провадження розкривається через такі положення: касаційне провадження є гарантією від незаконного засудження обвинуваченого; ця стадія є гарантією прав і законних інтересів не тільки обвинуваченого, а й потерпілого, цивільного позивача та інших учасників кримінального процесу; касаційне провадження формує однакову практику застосування судами законів на всій території країни; сприяє тому, щоб не допускалось звернення до виконання незаконних і необґрунтованих рішень судів; забезпечує виправлення помилок, яких припустилися суди першої та (або) другої інстанцій [79]. А.В. Молдован вважає, що функція цієї стадії полягає в тому, що вона є гарантією забезпечення законності і охорони прав особи, виправлення судових помилок, забезпечення однакового і правильного застосування законів, сприяння досягненню мети правосуддя [92]. Н.Р. Бобечко, критикуючи провадження у ВСУ зазначав: "З одного боку, касаційне провадження має продовжувати виконувати роль останнього ефективного засобу правового захисту перед зверненням до міжнародних судових установ чи органів міжнародних організацій (залишаючись звичайною формою оскарження й перевірки судових рішень), а з іншого - забезпечувати єдність та стабільність судової практики, сприяти удосконаленню кримінального та кримінального процесуального законодавства…" [6, с. 36]. Аналогічну позицію стосовно функції касаційного провадження в судовій практиці України висловлювали В.В. Онопенко [102, с. 427], Я.М. Романюк [147, с. 57-66] в період перебування кожного з них на посаді Голови ВСУ, а також ін.

Таким чином, сучасне бачення окремих положень функції інституту касаційного провадження вітчизняних науковців і практиків певною мірою збігається з ідеями, що висловлювалися наприкінці XIX століття та в часи радянської доби.

В радянські часи інститут касаційного провадження включав перевірку правильності діяльності органу досудового розслідування, а також перевірку рішення суду першої інстанції. В сучасний період суд касаційної інстанції перевіряє правильність застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального та процесуального права, правової оцінки обставин і не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу. Тобто фактичні обставини вважаються остаточно встановленими рішеннями суду першої та апеляційної інстанцій, а касація розглядає лише питання "права".

Кримінальний процес побудований на послідовній зміні стадій, щоб кожна наступна стадія була перевірочною стосовно попередньої. В поступальному русі з однієї стадії в іншу закладені необхідні гарантії законності і обґрунтованості всього кримінального провадження. Тобто законодавець побудував стадії кримінального процесу за принципом піраміди. Це означає, що підстави оскарження поступово звужуються в залежності від стадії. На наступних стадіях можуть усуватися порушення, які допущені на попередніх етапах.

Судовий розгляд виконує контрольну функцію щодо стадії досудового розслідування. На цій стадії здійснюється перевірка законності і обґрунтованості всієї процесуальної діяльності органів досудового розслідування з метою вирішення питання про винуватість чи невинуватість обвинуваченого, застосування чи незастосування покарання [107]. Під час судового розгляду суд першої інстанції за активної участі сторін розглядає і вирішує справу по суті, тобто остаточно з'ясовує всі суттєві обставини кримінального правопорушення, перевіряє та оцінює докази і на цій підставі ухвалює вирок або постановляє ухвалу [68, с. 528].

Суд апеляційної інстанції, як і суд першої інстанції під час судового розгляду спільно з учасниками судового провадження в умовах якнайширшого прояву засад кримінального провадження безпосередньо досліджують та оцінюють наявні докази, іноді вдаючись до збирання нових доказів, і на основі цього дають діянню належну правову оцінку, призначають відповідний захід кримінально-правового впливу та ін. [6, с. 242]. Апеляційне провадження виступає засобом здійснення судового контролю за діяльністю судів першої інстанції, слідчих суддів та її результатами, запобігання набрання законної сили ухвал слідчих суддів, набрання законної сили та звернення до виконання неправосудних рішень судів першої інстанції, виправлення порушень у діяльності судів першої інстанції, слідчих суддів та запобігання цьому [6, с. 45].

Метою касаційного провадження є виправлення порушень матеріального і процесуального законодавства в структурі всього провадження. Касаційне провадження виступає засобом виправлення суттєвих помилок норм матеріального і процесуального права, допущених судами в ході попереднього розгляду справи, і які впливають на її результат, без усунення яких неможливе відновлення і захист порушених прав, свобод і законних інтересів, а також захищених законом публічних інтересів.

Слушно зазначав І.Д. Перлов, що касаційне провадження є важливим засобом охорони прав і законних інтересів учасників процесу. Звертаючись з касаційними скаргами, учасники процесу домагаються відновлення своїх порушених прав. Касаційне провадження є й засобом зміцнення законності в кримінальному судочинстві [107].

Касаційне провадження покликане перевірити лише одну властивість судового рішення - законність. У безпосередньому дослідженні доказів суд касаційної інстанції обмежений. Збирання доказів у стадії касаційного провадження також не допускається, оскільки основну роль у доказуванні фактичних обставин кримінального провадження відведено судам першої та апеляційної інстанції. Касаційна інстанція досліджує та оцінює лише наявні у матеріалах кримінального провадження докази. За результатами оцінки доказів суд касаційної інстанції не вправі приймати рішення, яким безпосередньо погіршується становище засудженого або виправданого [6, с. 236-242]. Частиною 1 ст. 433 КПК України заборонено досліджувати правильність встановлення фактичних обставин кримінального провадження: "Суд касаційної інстанції … не має права досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу".

Однак, як слушно стверджує Н.Р. Бобечко це не дає підстав стверджувати, що у стадії касаційного провадження такий елемент процесу доказування, як дослідження доказів, взагалі відсутній. Якщо для суду апеляційної інстанції дослідження доказів передбачає як мислену, так і активну практичну діяльність, то дослідження доказів судом касаційної інстанції має суто логічно-розумовий характер, в основі якого лежить вивчення їх змісту та форми, аналіз їхніх властивостей порівняно з іншими доказами та встановлення їх узгодженості. Дослідження доказів є засобом перевірки судом касаційної інстанції правосудності оскарженого судового рішення. Не маючи такого засобу, касаційна інстанція не змогла б дати відповідь на кожен довід, наведений у касаційній скарзі, зміні, доповненні до неї та прийняти остаточне рішення щодо законності, обґрунтованості та справедливості оскарженого судового рішення [6, с. 238-239].

На відміну від вітчизняного кримінального процесуального законодавства, у КПК Словацької Республіки (ч. 1 § 384) та КПК Чеської Республіки (ч. 3 § 265і) чітко вказано, що касаційний (за змістом закону - "dovolacн") суд перевіряє не лише законність, але й обґрунтованість оскарженого судового рішення, а також дотримання правил провадження, яке передувало ухваленню цього рішення. Водночас КПК Словацької Республіки позбавляє касаційну інстанцію можливості з'ясовувати повноту встановлених фактичних обставин (п. "I" ч. 1 § 371) і забороняє оскаржувати та перевіряти у касаційному порядку лише обґрунтованість судового рішення (ч. 7 § 371). Можливість касаційної інстанції перевірити судове рішення з точки зору його обґрунтованості передбачена у й КПК Австрії. Зокрема, з цією метою запроваджено дві підстави: 1) коли вирок суду з вирішальних питань неясний, неповний або містить явні суперечності; якщо для ухвалення вироку не було достатніх доказів або якщо між вказаними у рішенні підставами і матеріалами судового розгляду (документами, показаннями, протоколом) наявні істотні суперечності (п. 5 § 281); 2) коли з матеріалів судової справи вбачаються значні сумніви щодо правильності вироку стосовно питання вини, що лежать в основі вирішальних фактів (п. 5a § 281). При цьому вирішальними вважаються усі обставини, які торкаються питань кваліфікації діяння, натомість неповнота, відсутність чи явна недостатність обґрунтування вироку не можуть стосуватися встановлення фактичних обставин справи [6, с. 40-41].

Зробити висновок про правильність або помилковість застосування процесуального чи матеріального закону без вивчення наявних у справі доказів надто важко і практично неможливо. Тому на наш погляд, Н.Р. Бобечко правильно стверджує, що в касаційній інстанції докази досліджуються шляхом їх оцінки. Це не означає, що способи дослідження доказів в суді апеляційної інстанції повторюються при касаційному провадженні. Тому ч. 1 ст. 433 КПК України потребує уточнення. У даній нормі йдеться про те, що суд касаційної інстанції не повинен піддавати ревізії встановлені фактичні обставини судом апеляційної інстанції. Водночас це не означає, що докази забороняється досліджувати для перевірки правильності правової класифікації прийнятих процесуальних рішень попередніми судовими інстанціями.

Завданням касаційного провадження є забезпечення однакового тлумачення та правильного застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм закону України про кримінальну відповідальність і норм кримінального процесуального законодавства, здійснення судового контролю за діяльністю судів першої та апеляційної інстанцій, захист правосудних судових рішень, що набрали законної сили, від їх необґрунтованої, безпідставної зміни чи скасування, виправлення порушень у діяльності судів першої та апеляційної інстанцій та запобігання цьому [6, с. 45-46].

Касаційне провадження є засобом процесуального впливу на діяльність судів як першої, так і апеляційної інстанцій. В процесі скасування або зміни судового рішення касаційна інстанція виправляє помилки, усуває порушення, допущені у кримінальному провадженні, таким чином, спрямовуючи нижчестоячі суди в русло, в якому вони мають діяти в подальшому для того, щоб унеможливити виникнення аналогічних помилок. У тих випадках, коли вищестоячий суд залишає в силі рішення нижчестоячих інстанцій, він тим самим підтверджує правильність дій суду першої та/або другої інстанцій і визначає дії цих судів в подальшому.

Скасовуючи або змінюючи судове рішення за наявності, наприклад, порушення права на захист, касаційна інстанція у такий спосіб забезпечує охорону прав і законних інтересів учасників процесу та реалізацію ними гарантованих законом прав.

Можливість перегляду судового рішення судом касаційної інстанції дає громадянам впевненість у тому, що їхні права та охоронювані законом інтереси у разі їх порушення будуть належним чином захищені, жодне незаконне рішення не залишиться в силі [67, c. 358]. Тобто, гарантована законом можливість перегляду судових рішень має, поміж іншим, суттєве морально-психологічне значення. І сам факт наявності такої можливості судом вищої інстанції сприятливо впливає на осіб, які беруть участь у розгляді справи, створюючи у їх свідомості відчуття захищеності перед законом.

Касаційне провадження не є обов'язковою стадією кримінального процесу України. Вона виникає та існує лише в результаті реалізації кимось із представників сторін чи потерпілим свого диспозитивного права на оскарження рішення суду першої інстанції після його перегляду в апеляційному порядку, а також після рішення суду апеляційної інстанції, постановленого щодо відповідного рішення суду першої інстанції [67, c. 358]. Тобто ініціатива учасників процесу, наділених правом касаційного оскарження є "рушійною силою" касаційного провадження.

Перевірка законності та обґрунтованості судових рішень судом касаційної інстанції покликана виявити помилки матеріального (кримінально-правового) і процесуального характеру, допущені місцевим чи апеляційним судом під час розгляду та вирішення справи про кримінальне правопорушення [67, c. 358]. Для перевірки правильності застосування судами першої та апеляційної інстанцій норм матеріального і процесуального права суд касаційної інстанції змушений перевіряти правильність висновків, зроблених в оскарженому судовому рішенні, на підставі встановлених обставин, але не для того, щоб, виявивши прогалини у доказовому матеріалі, заповнити їх, ухваливши нове рішення, а з метою з'ясування правильності застосування правових норм до вже встановлених обставин [6, с. 43].

У контексті зазначеного варто звернути увагу на правову позицію ЄСПЛ, викладену у рішенні у справі "Сіве проти Франції", в якому йдеться про таке: "…Не слід сприймати "факти" і "право" як дві зовсім окремі сфери і робити висновок про відсутність їх тісного зв'язку та взаємодоповнюваності. Не зважаючи на свою компетенцію, котра обмежена сферою "права", касаційний суд не меншою мірою здійснює місію контролю за відповідністю, з одного боку, між фактами, встановленими судами, які здійснювали розгляд по суті справи, а з іншого боку, висновком, до якого ці суди дійшли на підставі такого встановлення" (п. 43) [136].

З урахуванням викладеного можна погодитися з Н.Р. Бобечко в тому, що відокремлена перевірка законності та обґрунтованості судового рішення є доволі умовною. Суд касаційної інстанції перевіряє обґрунтованість оскарженого судового рішення у тій частині, в якій це необхідно для з'ясування правильності застосування судами нижчого рівня норм матеріального і процесуального права [6, с. 43].

Касаційне провадження має важливе значення для досягнення завдань кримінального процесу, зокрема, запобігти виконанню незаконного судового рішення і своєю діяльністю захистити громадянина і суспільство від незаконного та необґрунтованого засудження, не залишити безкарними осіб, які вчинили кримінальне правопорушення, застосувати належну правову процедуру до кожного учасника кримінального провадження.

Суд касаційної інстанції зобов'язаний не допустити виконання незаконних рішень суду першої інстанції після їх перегляду в апеляційному порядку та рішень суду апеляційної інстанції, забезпечити виправлення допущених ними помилок [88, c. 263-264].

У кримінальному процесуальному законодавстві України немає прямої вказівки щодо наявності у судді права на помилку, водночас передбачено механізм виправлення судової помилки. КПК України передбачає можливість оскарження рішень суду в апеляційному та касаційному порядку, тобто вищестоячий суд наділений правом виявляти та виправляти помилки нижчестоячих судів. Помилки можуть стосуватися констатації факту, що покладається в основу рішення, встановлення причинного зв'язку між подією злочину і діями обвинуваченого, кваліфікації діяння, визначення юридичних наслідків злочинного діяння, дотримання правил, встановлених процесуальним законом, тощо [79].

Треба зазначити, що у практиці ухвалення рішень в кримінальному судочинстві допускається чимало помилок, пов'язаних з проблемами тлумачення законодавства, заповнення прогалин в законі, подолання колізій норм, а також з юридичною некомпетентністю, що породжує правовий нігілізм [151 с. 2-3]. Причиною судових помилок є нешанобливе ставлення до права з боку тих, хто зобов'язаний стояти на захисті правопорядку, а також "обвинувальне спрямування" професійної правосвідомості окремих суддів.

Судочинство не може обійтися без спеціального критичного підходу до оцінки судових рішень і виправлення можливих помилок під час їх ухвалення судами вищих інстанцій. Незаконне, необґрунтоване та несправедливе судове рішення не лише нівелює покладені на суд завдання, а й породжує негативні явища у різних сферах державного та суспільного життя. Така шкода є неспівмірною із нестабільністю рішення суду першої інстанції у зв'язку із його переглядом вищестоячими судами. Тому допущені під час його ухвалення помилки спричиняють процесуальні санкції у вигляді зміни чи скасування такого рішення.

Помилки у діяльності судів першої інстанції можуть виявлятися як під час апеляційного, так і в ході касаційного провадження. При цьому можливості вищестоячих судів з виявлення і усунення помилок, допущених судом нижчестоячої інстанції, є неоднаковими.

По-перше, суд апеляційної інстанції має можливість виправити (виявити і усунути) будь-яку (як юридичну, так і фактичну) помилку оскарженого рішення, що не набрало законної сили [45, с. 12]. Він може досліджувати всі докази, що є у справі, або лише ті, правильність оцінки чи повноти дослідження яких судом першої інстанції оспорено в апеляції або які він зовсім не досліджував [116].

На відміну від кримінального провадження в суді першої та апеляційної інстанцій, суд касаційної інстанції під час дослідження питання щодо правильності застосування судами норм матеріального чи процесуального права та наданої ними правової оцінки, обмежений у встановленні фактичних обставин справи, оскільки він не наділений правом досліджувати докази, встановлювати та визнавати доведеними обставини, що не були досліджені, встановлені в оскарженому судовому рішенні, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу [68, с. 605].

По-друге, на відміну від повноважень суду касаційної інстанції (заборона ухвалювати нове рішення; звужене коло підстав для зміни або скасування судових рішень), суд апеляційної інстанції наділений правом ухвалення нового вироку. Він може прийняти будь-яке рішення (в тому числі, що погіршує становище засудженого або виправданого), яке повністю змінює оскаржений вирок, скасувати вирок чи ухвалу і призначити новий розгляд у суді першої інстанції або ухвалити новий вирок чи ухвалу, прискорюючи й спрощуючи судове провадження та сприяючи швидкому виправленню судових помилок.

Таким чином, розглядаючи співвідношення суду касаційної інстанції з судом апеляційної інстанції з огляду на можливості виявлення і усунення допущених судами першої інстанції помилок, можна дійти висновку, що провадження в суді апеляційної інстанції має істотні процесуальні відмінності від касаційного провадження.

При цьому виправлення судових помилок касаційним судом пов'язується, перш за все, з оцінкою цінностей та інтересів, необхідність захисту яких вимагає скасування судового рішення, що набрало законної сили. Водночас має бути віднайдено баланс між інтересами конкретних осіб (одна розраховує на виправлення допущеної стосовно неї судової помилки, а інша може покладатися на результат поточного судового рішення) та інтересами держави, зацікавленої в однаковому застосуванні законодавства та у виправленні судових помилок.

Отже, виправлення судової помилки є предметом як публічного, так і приватного інтересу.

Варто зазначити, що не всі помилки нижчестоячих інстанцій виявляються в касаційному порядку. Після використання всіх національних засобів захисту справу до розгляду може прийняти ЄСПЛ. Останній щороку констатує чимало порушень положень Конвенції з боку України, в т.ч. порушення права на захист як на стадії досудового розслідування, так і судового розгляду. Наприклад, відповідно до статистичних даних за 2015 рік, оприлюднених головою ЄСПЛ Гвідо Раймонді, Україна - лідер серед європейських країн за кількістю справ, що розглядає ЄСПЛ. За кількістю рішень про порушення прав людини Україна - на четвертому місці (50 рішень).

Таким чином, європейська статистика оцінки судових рішень, ухвалених судами України, засвідчує невтішну динаміку судових помилок, значна кількість яких залишається невиправленою вищестоячими судами.

Завданням касаційного провадження, крім виправлення помилок, допущених у ході розгляду справи судами першої та касаційної інстанції, є також забезпечення єдності судової практики, однакового застосування законів усіма судами України [68, с. 605], що є запорукою довіри до судової гілки влади.

Ще древньоримське право визначало, що в подібних справах виносяться однакові рішення (de similibus idem est judicium), і вважалося, що найбільш нестерпним у праві є те, що ці справи вирішуються судами по-різному (nigil in lege intolerabius est, eandem rem diverso jure conseri) [78, c. 18], [150, c. 181].

Забезпечення єдності судової практики не є самоціллю кримінальної процесуальної діяльності. Очевидно, що в умовах, коли вся державна діяльність підпорядкована інтересам забезпечення прав особистості, єдність судової практики слід розглядати як важливу передумову реалізації, з одного боку, права на судовий захист, а з іншого - правової визначеності. Лише однаковий підхід до тлумачення і застосування закону на всій території країни здатний гарантувати ефективний захист порушених прав і законних інтересів всіх громадян і організацій [32].

Формування єдності судової практики пояснюється тим, що касаційний суд в разі зміни чи скасування вироку дає іншу правову оцінку ніж суд першої і апеляційної інстанції.

Як справедливо зазначає І.С Дікарєв: "Єдність судової практики забезпечується на двох рівнях: законодавчому і правозастосовному. На першому рівні в якості умови забезпечення єдності судової практики виступає вимога формальної визначеності, точності, ясності, недвозначності правових норм і їх узгодженості в системі діючого правового регулювання … другий рівень забезпечення єдності судової практики знаходиться в сфері правозастосування і пов'язаний з діяльністю вищестоячих судів, які коректують судову практику і виправляють судові рішення, що стали результатом невірного тлумачення і застосування закону" [32].

На сьогодні, на жаль, рішення судів різних регіонів України досить часто відрізняються одне від одного, навіть за однотипними ситуаціями. Це можна пояснити неоднаковим рівнем знань суддів, їхнім професійним і життєвим досвідом, надмірним навантаженням, різними поглядами й трактуванням суддями одних і тих самих норм матеріального і процесуального права тощо.

Відсутність єдності судової практики ставить під сумнів забезпечення законності та верховенства права у кримінальному провадженні, що викликає обурення у суспільстві. Тому однакове застосування норм закону є природною й необхідною умовою успішного функціонування системи правосуддя.

Говорячи про найвищу судову інстанцію будь-якої країни, потрібно зазначити, що метою кінцевого перегляду справи незалежно від його модифікації (касація - Франція, Італія, Бельгія тощо, ревізія - Німеччина, повторна апеляція - США, Англія) є забезпечення єдності судової практики [154], [91, с. 321].

Єдність судової практики, однакове застосування судами одних і тих самих норм права несе в собі багато переваг. Це, передусім, забезпечення принципу рівності всіх громадян перед законом і судом, який втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в однакових справах щодо різних осіб; забезпечення принципу правової визначеності, оскільки судове рішення має бути розумно передбачуваним. Це також зменшення навантаження на суди через запобігання безпідставних звернень до суду, оскільки можна спрогнозувати результат, якого слід очікувати від суду за наслідками розгляду такого звернення. Окрім того, це - мінімізація проявів корупційної складової, оскільки усталена, однакова, зрозуміла і відома широкому загалу судова практика не дає можливості недобросовісному судді "маневрувати" у хитросплетіннях законодавства та ухвалювати якесь інше рішення, ніж те, що відповідає усталеній судовій практиці в державі. Однакова судова практика позитивно позначається на рівні суспільної довіри до судової влади загалом, що є гарантією ефективності судової системи [144].

Однакова судова практика забезпечує стабільність правозастосування. Суд касаційної інстанції за допомогою своїх ухвал покликаний не допускати порушення однаковості судової практики. Рішення суду касаційної інстанції має орієнтувати практику всіх судів, що розглядають кримінальні справи.

Тому, розглядаючи цільове призначення суду касаційної інстанції, не можна не погодитися з В.В. Кривенком [65] в тому, що ключове призначення Верховного Суду - зорієнтувати суддів і судову практику на правильне застосування закону в державі.

Не слід заперечувати й те, що касаційні ухвали мають "інструктивне" значення для судів нижчестоячих інстанції. Пленум Верховного Суду СРСР ще у постанові від 28 жовтня 1935 року роз'яснив, що "ухвали суду вищої інстанції мають не лише слугувати відповіддю сторонам у даній справі, але є джерелом інструктивних вказівок для суду першої інстанції" [107].

Відповідно до п. 6 ч. 2 ст. 36 ЗУ "Про судоустрій і статус суддів" однакове застосування норм права вітчизняними судами забезпечує Верховний Суд.

Починаючи з 2010 року і до недавнього часу в Україні не існувало єдиного судового органу, відповідального за єдність судової практики. Як наслідок, в системі вітчизняного правосуддя кожен із чотирьох судів вживав заходів щодо забезпечення єдиної судової практики на свій розсуд). Тому на сьогодні постала проблема єдності судової практики як такої [144].

Протягом тривалого часу вітчизняними науковцями та різними міжнародними інституціями неодноразово висловлювалася позиція, що саме Верховний Суд України має бути наділено компетенцією щодо забезпечення єдності судової практики та однакового застосування законів.

Так, Європейська комісія "За демократію через право" (Венеціанська комісія) й Дирекція з технічного співробітництва Генеральної Дирекції з прав людини та правових питань Ради Європи у спільному висновку № 588/2010 зазначали, що в основі ідеї створення Верховного Суду лежить саме надання ним як найвищим судовим органом загального тлумачення законодавства, в такий спосіб готується підґрунтя для однакового застосування закону всіма судами - навіть до виникнення розбіжностей (п. 31) [159].

У рішенні у справі "Тудор проти Румунії" від 24 березня 2009 року ЄСПЛ зазначав, що роль найвищої судової інстанції полягає в розв'язанні суперечностей у судовій практиці" [145].

Забезпечення єдності судової практики виконують найвищі судові установи у Франції, Італії, Німеччині, Литві, Латвії, Угорщині, Словенії, Польщі [144].

В Україні правові висновки Верховного Суду є обов'язковими для судів нижчого рівня, однак, як зауважує Я.М. Романюк, на практиці така обов'язковість значною мірою є декларативною, адже "трапляються випадки, коли обов'язкові правові висновки Верховного Суду України судами нижчого рівня нехтуються, ігноруються, не беруться до уваги, а судова практика спрямовується в інше русло" [144].

Окрім того, ефективність здійснення правосуддя певною мірою залежить й від авторитету Верховного Суду, його спроможності забезпечити єдність судової практики, однакового застосування законів усіма судами України, оскільки нижчестоячі судові інстанції (в іншому складі суддів) теоретично можуть надто довго ухвалювати вирок, котрий з точки зору суду касаційної інстанції може бути помилковим.

З огляду на викладене, з метою спрямування судової практики в те русло, яке визначає суд касаційної інстанції, необхідним є запровадження дієвих механізмів для забезпечення обов'язковості правових висновків Верховного Суду. Зокрема, видається доцільним відповідними змінами до КПК України передбачити додаткову підставу - "невідповідність рішення суду обов'язковому правовому висновку Верховного Суду" - для скасування або зміни судового рішення в апеляційному або касаційному порядку [278, с. 248-249].

Окрім того, вважаємо, що ефективним засобом забезпечення єдності судової практики є наділення Пленуму Верховного Суду повноваженнями надання роз'яснень рекомендаційного характеру щодо роз'яснення законодавства для нижчестоячих судів шляхом ухвалення відповідних постанов.

Відповідний досвід щодо надання роз'яснень Пленумом Верховного Суд України наша держава вже мала у період до літа 2010 року. Зокрема, в ЗУ "Про судоустрій України" було зазначено, що Пленум Верховного Суду України "дає роз'яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства, у разі необхідності визнає нечинними відповідні роз'яснення вищих спеціалізованих судів" (п. 6 ч. 2 ст. 55) [42].

Відповідні постанови Пленуму Верховного Суду України були і є затребуваними як для суддів, так і для науковців.

Тут варто нагадати, що Консультативна рада європейських суддів у висновку від 2008 року № 11 підкреслювала можливість підвищення якості судових рішень шляхом надання відповідних роз'яснень судам нижчого рівня. Так, в п. 71 висновку зазначено: "За допомогою власної практики, дослідження судової практики судів та щорічних звітів вищі суди можуть сприяти поліпшенню якості судових рішень та їхнього оцінювання. У цьому плані особливо важливо, щоб практика вищих судів була чіткою, послідовною й сталою. Вищі суди можуть також сприяти поліпшенню якості судових рішень, розробляючи рекомендації для судів нижчого рівня, привертаючи їхню увагу до принципів, що застосовуються згідно з існуючою практикою" [20].

Слід зазначити, що в країнах пострадянського простору незалежно від їхнього вектору розвитку (Європейський союз або Митний союз) роз'яснення найвищого судового органу для судів нижчого рівня є поширеною практикою.

Так, у ст. 23 Закону Литви "Про судову систему" зазначено: "Верховний Суд формує однакову практику судів загальної юрисдикції в частині тлумачення і застосування законів та інших правових актів. З цією метою Верховний Суд…аналізує судову практику щодо питань застосування законів і інших правових актів, а також дає роз'яснення рекомендаційного характеру" [37].

В п. 1. ч. 3. ст. 5 Закону РФ "О Верховном Суде Российской Федерации" зазначено, що Пленум Верховного Суду Російської Федерації "розглядає матеріали аналізу і узагальнення судової практики і дає судам роз'яснення у питаннях судової практики з метою забезпечення однакового застосування законодавства Російської Федерації" [269].

Згідно зі ст. 58 Кодексу Республіки Білорусь про судоустрій і статус суддів Пленум Верховного Суду Білорусі "розглядає матеріали узагальненої судової практики, судової статистики і дає в порядку судового тлумачення судам загальної юрисдикції роз'яснення у питаннях застосування законодавства" [52].

У ст. 16 Закону "Про вищу судову палату Республіки Молдова" зазначено, що Пленум вищої судової палати (вищий орган судової влади) Республіки Молдови розглядає результати узагальнення судової практики і приймає постанови роз'яснювального характеру [38].

Не можна не оминути й той факт, що на сьогодні чинне кримінальне процесуальне законодавство України є недостатньо стійким (станом на 20 лютого 2018 року зміни й доповнення до чинного КПК України було внесено 53 рази) і містить чимало прогалин та неврегульованих питань. Деякі положення викладено таким чином, що їх можна тлумачити по різному.

З огляду на сказане вважаємо, що роз'яснення найвищого судового органу питань щодо застосування законодавства є ефективним інструментом забезпечення єдності судової практики.

Зрештою, підсумовуючи викладений матеріал, необхідно визнати, що функцією касаційного провадження є виявлення, виправлення помилок і правопорушень та їхніх юридичних наслідків, котрих припустилися суди першої та/або апеляційної інстанцій, а відтак і захист від незаконного та необґрунтованого засудження невинуватої особи.

1.2 Поняття і функціональне призначення оскарження в структурі касаційного провадження

Поняття "оскарження", ще з радянських часів розглядається як право особи подати скаргу на рішення у справі органам, наділених правом змінити або скасувати оскаржене рішення, порядок якого визначається законодавством [64, с. 30]. У словниках української мови термін "оскарження" тлумачиться як: скарга до вищої інстанції/подати скаргу [176]; офіційно подавати скаргу до вищої інстанції, протестуючи проти якого-небудь рішення, чиїх-небудь дій [21]. Отже, філологами поняття "оскарження" нерідко вживається як синонім словосполучення "подати скаргу".

Схоже визначення поняття "оскарження" дає вітчизняний процесуаліст О.Ю. Костюченко, яка визначає апеляційне "оскарження" як "звернення" до суду апеляційної інстанції [64, с. 33], а також російський юрист О.А. Сухова, котра визначає касаційне "оскарження" як "регламентовану кримінальним процесуальним законом діяльність уповноважених учасників кримінального судочинства, яка полягає у здійсненні ними процесуальних дій щодо подання касаційної скарги … у встановлені законом строки … шляхом звернення до суду касаційної інстанції з мотивованим проханням про перевірку правосудності оскарженого судового рішення і вжиття заходів щодо усунення порушень закону та їх негативних наслідків…" [167].

Ототожнення поняття "оскарження" з такими термінами, як "звернення" або "подання скарги" дають загальне уявлення про нього. Водночас оскарження має й інше, ширше розуміння.

Н.Р. Бобечко зазначає, що оскарження судових рішень у широкому розумінні становить систему дій учасників судового провадження та інших осіб, інтересів яких стосується судове рішення, щодо реалізації їх суб'єктивного права (а іноді обов'язку) на звернення до суду вищого рівня, внесення змін, доповнень до скарги (заяви), відмову від неї чи подання заперечення, а також засновану на законі діяльність суду вищої інстанції (а у випадках, передбачених законом, й суду першої інстанції) щодо забезпечення процесуальних прав сторін та інших осіб, інтересів яких стосується судове рішення, на цьому етапі кримінальної процесуальної діяльності [6, с. 82-83].

Граничні межі оскарження у структурі касаційного оскарження у наукових джерелах визначаються по різному. Одна група науковців вважає, що оскарження починається і закінчується фактом подання скарги до відповідного органу. Видається, що таке визначення є надто спрощеним. У ньому відсутня вказівка щодо суб'єкта, мети, строків і порядку подання.

В процесуальній літературі має також місце твердження про те, що оскарження включає не тільки подання і скаргу, але і розгляд її по суті в інстанції, яка приймає остаточне рішення. Дана позиція наврядчи відповідає вимогам змісту нормативного регулювання касаційного оскарження. На нашу думку, при визначенні поняття касаційного оскарження важливо звернути увагу на те, що це діяльність відповідних учасників кримінального провадження, яка характеризується такими складниками: суб'єктом, метою, порядком, об'єктом, предметом.

У конструюванні даного поняття слушною буде вказівка на правомочність суб'єктів визначених у ст. 425 КПК України, на те, що подання скарги має на меті звернутися до компетентного органу про розгляд відповідного звернення. Сама діяльність по зверненню повинна відбуватися у відповідності до встановлених законом нормативних вимог. При цьому важливо, щоб сам розгляд скарги по суті не охоплюється змістом оскарження, оскільки скаржник у цій частині наділяється статусом учасника процесу і відстоює перед судом в умовах судової комунікації з представниками протилежної сторони законність і обґрунтованість своїх претензій.

Граничні межі касаційного оскарження обмежуються прийняттям судом касаційної інстанції рішення про відкриття або відмову у відкритті касаційного провадження. Так, ст. 425 КПК України називається "Право на касаційне оскарження" ст. 426 КПК України "Порядок і строки касаційного оскарження", 427 КПК України "Вимоги до касаційної скарги", ст. 429 КПК України "Залишення касаційної скарги без руху або її повернення", ст. 431 КПК України "Заперечення на касаційну скаргу". На відміну від цього ст. 434 КПК України називається "Касаційний розгляд", а не оскарження. Дана теза також підтверджується і в наукових джерелах щодо етапів касаційного провадження: оскарження; касаційний розгляд; прийняття рішення.

На нашу думку, поняттям "касаційне оскарження" охоплюється діяльність уповноважених учасників судового провадження та інших осіб, інтересів яких стосується оскаржуване рішення зі складання касаційної скарги та подання її до суду касаційної інстанції, а також діяльність касаційного суду з перевірки обґрунтованості касаційної скарги та ухвалення рішення про відкриття касаційного провадження або відмову в такому відкритті.

Оскарження судових рішень, їх перевірка вищими судовими інстанціями гарантує їх законність, є засобом забезпечення та захисту прав і законних інтересів учасників судового розгляду та інших осіб, інтересів яких воно стосується [64, с. 35]. В.К. Случевський справедливо зазначав: "Якою б великою не була гарантія, створена законом в забезпеченні справедливості постановлених судом вироків, можливість судових помилок при їх постановленні ніколи не може бути усунута. Система оскарження судових вироків складається під впливом необхідності надання можливості торжества справедливості" [156, с. 370], [64, с. 35].

У науці кримінального процесу багато уваги приділено питанню про те, чим взагалі обумовлено надання учасникам кримінального провадження права на оскарження судового рішення. Одні дослідники вказують, що існування інституту оскарження "є гарантією захисту прав і законних інтересів учасників кримінального судочинства від можливої судової помилки" [157, с. 13], інші пов'язують надання зацікавленим особам права на оскарження з інтересом держави щодо встановлення істини у кримінальній справі [163, с. 116].

Обидві позиції є справедливими, але висвітлюють різні боки одного явища. Надання учасникам кримінального судочинства права на оскарження судових рішень є органічним поєднанням нормативного забезпечення публічних і приватних інтересів. І.А. Тітко слушно зазначав, що оскарження судового рішення дає можливість виявити і усунути судові помилки, що сприяє досягненню завдань кримінального судочинства, з одного боку, і гарантує реалізацію конституційного права кожного громадянина на судовий захист - з другого [171, c. 219-220].

Оскарження рішення суду дає особі змогу відстоювати свою позицію і намагатись встановленими законами засобами досягти зміни або скасування судового рішення. Об'єктом касаційного оскарження є рішення суду першої інстанції, які були переглянуті в апеляційному порядку, а також судові рішення суду апеляційної інстанції, постановлені щодо судових рішень суду першої інстанції. Предметом касаційного оскарження є питання, які оскаржуються. В контексті нашого дослідження предметом касаційного оскарження виступає істотне порушення вимог кримінального процесуального закону.

Реалізація суб'єктами судового розгляду та іншими особами права на оскарження судового рішення залежить від їх волевиявлення. Право на касаційне оскарження учасники судового провадження реалізують через подання належним чином оформленої касаційної скарги, яка складається в письмовій формі та подається безпосередньо до суду касаційної інстанції. Касаційною скаргою є письмовий процесуальний документ, в якому фіксуються позиція суб'єктів, передбачених ст. 425 КПК України з оскарження рішення суду першої інстанції, яке було переглянуто в апеляційному порядку або судове рішення суду апеляційної інстанції, постановлене щодо судового рішення суду першої інстанції, й містить мотивоване прохання, яке адресоване суду касаційної інстанції про перевірку відповідного судового рішення з точки зору його законності та справедливості з метою відновлення порушених прав і законних інтересів.

Суд касаційної інстанції переглядає судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій лише у межах касаційної скарги. Вийти за межі касаційних вимог суд може лише тоді, якщо цим не погіршується становище засудженого, виправданого чи особи, стосовно якої вирішувалось питання про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру.

Підсумовуючи викладене, слід зазначити, що під касаційним "оскарженням" пропонується розуміти діяльність уповноважених учасників судового провадження та інших осіб, інтересів яких стосується рішення суду першої інстанції, яке було переглянуто в апеляційному порядку або судове рішення суду апеляційної інстанції, постановлене щодо судового рішення суду першої інстанції щодо складання касаційної скарги та подання її до суду касаційної інстанції, а також діяльність суду касаційного рівня щодо перевірки обґрунтованості касаційної скарги та прийняття рішення про відкриття касаційного провадження або відмову в такому відкритті. Поняттям касаційне "оскарження" охоплюється підготовка суб'єктами, які мають право на касаційне оскарження касаційної скарги, подання її до суду, перевірка судом її обґрунтованості, а також прийняття рішення про відкриття відповідного провадження або відмову в такому відкритті.

Характерною умовою початку касаційного провадження є додержання процесуальних правил, які включають дотримання процесуальних строків, відповідність закону суб'єктів оскарження, дотримання форми і змісту касації, подача її до належного суду. Також, реалізація права на касаційне оскарження судових рішень пов'язана з дотриманням вимоги щодо необхідності перегляду судового рішення в апеляційному провадженні до моменту подання касаційної скарги. Недотримання цієї вимоги унеможливлює перегляд відповідного рішення суду в касаційному провадженні. Тобто, законодавець, запровадивши послідовний інстанційний порядок касаційного оскарження рішень суду першої інстанції, опосередковано заборонив переглядати у касаційному порядку вироки суду першої інстанції, які не було переглянуто в апеляційному порядку.

Умовами реалізації права заявника на звернення до суду касаційної інстанції є такі риси касаційного оскарження, як свобода оскарження і право вільно користуватися своїми процесуальними правами.

У філософському розумінні "свобода - здатність людини до активної діяльності відповідно до своїх намірів, бажань та інтересів, у ході якої вона домагається поставленої перед собою мети. Практична реалізація внутрішньої свободи особи здійснюється внаслідок об'єктивної можливості або зовнішньої свободи для такої діяльності" [64, с. 29].

Ю.М. Грошевий, О.В. Капліна, О.Г. Шило зазначають, що свобода оскарження судового рішення, з одного боку, дає учасникам кримінального провадження змогу повною мірою реалізувати свої процесуальні права й забезпечити захист власних інтересів, а з другого - сприяє виявленню й усуненню порушень і помилок, допущених під час кримінального провадження [68, с. 89]. Н.А. Громов і Т.Т. Алієв вважають, що "право засудженого на перегляд вироку передбачає надання йому можливості на власний розсуд і своїми діями порушувати провадження по перевірці вироку, не чекаючи дозволу або санкції будь-якої особи на початок такого перегляду" [3, с. 118]. Свобода оскарження, підкреслює А.С. Омарова, передбачає відсутність будь-якої законодавчої заборони на оскарження вироку або іншого судового рішення. Диспозитивний характер оскарження означає, що учасник кримінального процесу самостійно визначає підставу оскарження судового рішення, аргументи, яким обґрунтовуватиме свою позицію, прохання з яким він буде звертатися до суду: про скасування судового рішення чи про його зміну [100, с. 77-79].

Отже, в позиціях науковців, як правило, наголошується, що свобода касаційного оскарження вироків і ухвал суду спрямована на забезпечення касаційного оскарження судових рішень, має диспозитивний характер, сприяє захисту публічних і приватних інтересів.

Реалізація права на касаційне оскарження судових рішень пов'язана з дотриманням процесуальних строків, встановлених законом. Строк подання касаційної скарги для всіх учасників процесу становить три місяці від дня проголошення судового рішення судом апеляційної інстанції. У разі складання та оголошення, відповідно до ч. 2 ст. 376 КПК України, апеляційним судом лише резолютивної частини ухвали строк на касаційне оскарження починає спливати лише після проголошення в судовому засіданні її повного тексту [67, c. 362]. Якщо ж суд апеляційної інстанції постановив рішення за наслідками письмового провадження, строк на касаційне оскарження починає спливати від дня отримання учасниками судового провадження копії такого рішення.

Єдиний виняток в частині встановлення моменту, від якого обчислюється тримісячний строк на подання касаційної скарги, встановлено для засудженого, який тримається під вартою. Він має право подати касаційну скаргу протягом трьох місяців від дня вручення йому копії рішення суду апеляційної інстанції [67, c. 362]. Такі "преференції" для засудженого, який тримається під вартою, свідчать про те, що держава в особі судових органів, визнавши обвинуваченого винним у вчиненні кримінального правопорушення, не позбавляє його низки важливих для нього прав і не обмежує їх, а навпаки, прагне надати йому, порівняно з іншими учасниками, додаткових гарантій як особі, яка підпадає під заходи державного примусу з тим, щоб максимально зберегти цю особу від судової помилки [161, с. 67].

Однією з умов касаційного оскарження вироків і ухвал суду першої інстанції та апеляційного суду є ініціювання касаційного провадження належними суб'єктами. Перелік відповідних суб'єктів, тобто осіб, наділених правом на подання касаційної скарги, та межі такого оскарження відповідно до процесуального статусу встановлено ст. 425 КПК України. Цей перелік є вичерпним і поширювальному тлумаченню не підлягає [68, с. 607].

Аналіз змісту цієї статті дає змогу констатувати, що оскаржувати обвинувальний вирок у частині, що стосується порушення права на захист засудженого, може безпосередньо засуджений, його законний представник чи захисник, а також прокурор. Тут доречно зазначити, що з більше ніж десяти осіб, які, відповідно до ч. 1 ст. 425 КПК України, наділені правом подання касаційної скарги, лише один суб'єкт (прокурор) є носієм публічного інтересу, решта є носіями приватного інтересу.

Право на касаційне оскарження для засудженого, його законного представника чи захисника законодавчо обмежене можливістю подання скарги "у частині, що стосується інтересів засудженого". Таке формулювання свідчить про наявність обмежень права учасників судового провадження на оскарження судового рішення в тій частині, що не стосується їхніх інтересів, не має жодного правового значення для конкретного учасника судового провадження або ж, навпаки, може слугувати погіршенню його правового становища та вказує на необхідність контролю (перевірки) судом касаційної інстанції дотримання цих меж з метою уникнення невиправданої тяганини судового провадження, безпідставного перегляду судових рішень та погіршення становища його учасників [164].

З боку окремих науковців (М.І. Сірий [153, с. 32], Л.Я. Стрельбіцька [161, с. 76]) акцентується увага на тому, що право засудженого на касаційне оскарження не повинно мати зайвих формальних обмежень. Так, Л.Я. Стрельбіцька запропонувала вилучити з ч. 1 ст. 425 КПК України положення щодо подання засудженим касаційної скарги "у частині, що стосується інтересів засудженого" [161, с. 76].

В контексті сказаного слід звернути увагу на результати аналізу (в рамках даної роботи) понад 300 рішень ВССУ, ухвалених у період з 2014-го по 2017 рр., та низки рішень ЄСПЛ на предмет порушення права на захист засудженого, які дають змогу зробити висновок про брак прикладів того, що судові помилки виникають через відсутність єдиної логіки тлумачення формулювання "інтереси засудженого". Водночас для того, щоб унеможливити наукову дискусію про можливість виникнення судової помилки через відсутність офіційного тлумачення словосполучення "інтереси засудженого" вважаємо за доцільне запропонувати два шляхи. Перший полягає у роз'ясненні Пленумом Верховного Суду відповідного зазначеної норми. Другий полягає у викладенні п. 1 ч. 1 ст. 425 КПК України в іншій редакції (про це йдеться в п. 2. 2 цього дослідження).

Аналіз змісту ст. 425 КПК України дає можливість констатувати, що межі касаційного оскарження не встановлено для осіб, визначених у пунктах 3, 5, 6 ч. 1 ст. 425 КПК України. Таким, зокрема, є прокурор, який, відповідно до п. 6 ч. 1 цієї статті, наділений правом на касаційне оскарження судових рішень.

Відповідно до ст. 2 Закону України "Про прокуратуру" на прокурора, окрім наглядових функцій, також покладаються функції з підтримання публічного обвинувачення в суді та представництва інтересів громадянина або держави в суді. Отже, прокурор виступає не лише стороною обвинувачення, а й покликаний захищати. Тобто прокурор - це помічник правосуддя.

З цього приводу доволі слушною є думка О.К. Черновського, який у своїй докторській дисертації зазначає, що діяльність прокурора супроводжується рольовим конфліктом, зумовленим його статусом квазісудового службовця та адвоката в судах. Джерелом цього конфлікту є його повноваження щодо підтримання публічного обвинувачення в суді та представництво інтересів громадянина або держави в суді. Як квазісудовий службовець, прокурор зобов'язаний зберігати неупередженість та робити все можливе для звершення правосуддя. Як адвокат та невід'ємна складова змагальної системи - якісно працювати на громадянина або державу в особі її органів. Діяльність прокурора ускладнюється вічною дилемою: суспільство хоче убезпечити невинну особу від кримінального переслідування, а винну - від продовження злочинної діяльності. А квазісудова та адвокатська ролі прокурора тісно переплетені й активуються в одному місці - залі суду. Презентуючи справу, прокурор зобов'язаний займати відособлену позицію, не допускати гарячої палкості під час представлення доказів. Науковець доходить висновку, що серед психологічних особливостей особистості прокурора на відміну від адвоката, найбільш типовою є наявність "обвинувального ухилу" ("засуджувальної психології"), яка полягає у прагненні збільшення обвинувальних вироків та тяжкості покарань. При чому, з об'єктивної сторони це зумовлено кількісними методиками вимірювання успішності діяльності прокурора, ієрархічністю та структурованістю прокуратури, наділеної політичними та бюрократичними ознаками, а також взаємозалежністю та чітким підпорядкуванням її працівників. З суб'єктивної сторони - орієнтацією на "презумпцію винуватості" особи, проти якої здійснюється кримінальне переслідування [274, с. 193-194; 202]