Гарантії прав і свобод людини при їх обмеженні у кримінальному провадженні

Зокрема, у ст. 16 французької Декларації прав людини і громадянина зазначалося, що: «…суспільство, у якому не забезпечено гарантій прав і не встановлено розподілу влади, не має Конституції». У ст. 7 Декларації йшлося про те, що ніхто не може бути підданий обвинуваченню, затриманню або ув'язненню інакше, як у випадках, передбачених законом, і при дотриманні відповідних законних форм. Крім того, визначено відповідальність за незаконний арешт, наказ про незаконний арешт, за непокору, опір законному затриманню або виклику органами влади, а також передбачено презумпцію невинуватості: «…особа вважається невинуватою в учиненні того чи іншого правопорушення доти, доки в судовому порядку на підставі закону не буде доведено її вини [278, с. 425]».

У демократичній Конституції, яка була прийнята якобінцями 24 липня 1793 р., проголошено, що «… метою суспільства є загальне щастя. Уряд установлюється, щоб забезпечити людині користування його природними і невід'ємними правами» [18, с. 331], також кожному французові гарантувалися рівність, свобода, безпека.

У XIX-XXI ст.ст. розвиток конституціоналізму супроводжувався розширенням системи прав і свобод людини та вдосконаленням юридичних механізмів їх гарантування. На жаль, цей процес був зупинений і навіть отримав зворотний напрям під час Першої і Другої світових воєн, які продемонстрували вразливість гуманітарних ідеалів людства, а також прав і свобод людини за відсутності відповідних міжнародних гарантій. Тому на Конференції в Сан-Франциско в 1945 році засновники Організації Об'єднаних Націй (далі - ООН), приймаючи власний статут визначили принцип поваги до прав людини основною метою та завданням діяльності організації. У 1946 році ООН на виконання своїх статутних завдань заснувала Комісію з прав людини - основний орган у межах системи ООН, що визначає політику цієї організації у сфері забезпечення прав людини. Разом з тим повоєнний світ очікував не лише поновлення ідеалів гуманізму та людяності, утілених у правах людини, а й їх визнання та гарантування на міжнародному рівні. Відповідна копітка робота була з успіхом здійснена членами комісії [269].

Особливої уваги з питань прав і свобод людини та громадянина, а також гарантій їх забезпечення заслуговують Загальна декларація прав людини [67], прийнята 10 грудня 1948 р. Генеральною Асамблеєю ООН та Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод [89], а згодом - дванадцять протоколів до неї, прийняті в Римі 4 листопада 1950 р. Остання, у вигляді імперативних норм, закріпила право кожного на заборону бути підданим катуванню або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (ст. 3); на свободу та особисту недоторканність (ст. 5); на справедливий публічний розгляд справи в суді в розумний строк, презумпцію невинуватості, вибір мови кримінального провадження та перекладача, на захист від обвинувачення (ст. 6) тощо. Крім того, ст. 53 передбачено гарантію визнаних прав людини: «Ніщо в цій Конвенції не може тлумачитись як таке, що обмежує чи уневажнює будь-які права людини та основоположні свободи, які можуть бути визнані на підставі законів будь-якої Високої Договірної Сторони чи будь-якою іншою угодою, стороною якої вона є. Аналогічні норми містяться й в Міжнародному пакті про громадянські і політичні права [133], прийнятому 16 грудня 1966 р. Резолюцією 2200 (XXI) на 1496-му пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН.

На думку П. М. Рабіновича, усі прийняті міжнародні акти, присвячені детальному визначенню змісту, обсягу і гарантій окремих прав і свобод людини. За предметом регулювання ці акти автор класифікує на такі, що декларують: 1) права на життя, свободу і особисту недоторканність, на повагу гідності, інші особисті права людини; 2) права затриманих, заарештованих, засуджених і принципи правосуддя [175, c. 34, 36, 37].

Дослідження норм зазначених вище документів, дозволяє стверджувати, що вони гарантують чималий перелік засад, які стосуються процедури кримінального провадження, а саме: верховенство права, законність, рівність перед законом і судом, повага до людської гідності, презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини, свобода від самовикриття, заборона двічі притягуватися до кримінальної відповідальності за одне й те саме правопорушення, забезпечення права на захист, гласність і відкритість судового процесу.

Цікавим для нашого дослідження є запровадження в Європі інституту адвокатури, у результаті чого наприкінці XIX ст. судове слідство почало набувати змагального характеру. Підсудний з об'єкта перетворюється на сторону захисту зі своїми процесуальними правами та обов'язками. Кримінальний процес того часу переходить від формальної теорії доказів до теорії вільної оцінки доказів за внутрішнім переконанням.

У 50-ті роки ХХ ст. радянські процесуалісти висунули концепцію єдиної системи гарантій правосуддя. Вони вважали, що не слід виокремлювати гарантії правосуддя і гарантії прав особи, а доречно «…встановити єдине поняття гарантій правосуддя, яке органічно включає і поняття гарантій прав особи [73, с. 182]».

За радянських часів в Україні прийнято чотири Конституції - 1919, 1929, 1937 та 1978 р.р. У кожний історичний період розвитку України кримінальне процесуальне законодавство корегувалося шляхом унесення змін і доповнень. Аналіз цих змін і доповнень свідчить про те, що держава поступово звільнялася від тоталітарних уявлень у судочинстві і змінювала норми на більш гуманні, спрямовані на захист прав і інтересів людини [110, с. 31]. Такий захист забезпечувався завдяки закріпленню відповідних гарантій.

У 1922 році в УСРР відбулася кодифікація кримінально-процесуального права. 13 вересня 1922 р. Всеукраїнським ЦВК затверджено перший КПК УСРР, який вважався комплексним законодавчим актом, регулював провадження в кримінальних справах в органах попереднього слідства та в судах, визначав повноваження органів прокуратури на всіх стадіях кримінального процесу.

КПК УСРР 1922 р. проголошував такі демократичні засади та їх гарантії, як: гласність, усність і безпосередність судового процесу, його змагальність; провадження процесу мовою більшості населення із забезпеченням для осіб, які не володіли цією мовою, права на перекладача; рівноправність сторін; право обвинуваченого на захист. Принциповим вважалося положення ст. 5 про те, що «…ніхто не може бути позбавлений волі та взятий під варту інакше, як у зазначених у законі випадках та у визначеному законом порядку». Йшлося про обов'язковість дотримання кримінальної процесуальної форми судочинства як провідної гарантії забезпечення прав і законних інтересів учасників процесу.

На думку Т. Чохрія, важливою гарантією статусу засудженого вважалося положення ст. 370 КПК УРСР у редакції 1922 р., яке передбачало скасування первинного вироку за скаргою засудженого і визначалося, що при вторинному розгляді справи не може бути призначено більш тяжке покарання, ніж покарання обрано судом при первинному розгляді справи. Таким чином, погіршення становища засудженого у вигляді збільшення міри покарання або заміни на більш суворе призначалося лише в разі оскарження іншим суб'єктом [296].

20 липня 1927 р. прийнято КПК УСРР у новій редакції (набрав чинності з 15 жовтня 1927 р.), але лишилося чимало статей КПК УСРР у редакції 1922 р. Крім того, було розроблено низку статей, які по-новому регулювали діяльність органів попереднього розслідування, прокуратури і суду.

Кримінально-процесуальне законодавство 30-х років ХХ ст. характеризується фактичною ліквідацією всіх демократичних принципів. Нормативні акти свідчили про повний перехід до надзвичайного порядку судочинства і складали правову основу масових репресій. Гарантії забезпечення прав учасників процесу увійшли в період занепаду та формального декларування.

Разом з тим на межі 50-60-х років кримінальний процес Радянської Росії було реформовано. У ст. 8 Основ кримінального судочинства СРСР (1958 р.) закріплено принцип рівності всіх громадян перед законом і судом незалежно від їх соціального, майнового та службового становища, національної чи расової належності, віросповідання [131, с. 431].

Зазначені реформи стали прогресивним кроком для подальшого розвитку вітчизняного кримінально-процесуального законодавства та демократизації засад кримінального судочинства. Зокрема, 28 грудня 1960 р. було затверджено та 1 квітня 1961 р. уведено в дію КПК УРСР. «…Уперше в історії розвитку радянського права кримінально-процесуальні кодекси союзних республік сформулювали вимоги до органів дізнання, слідчого, прокурора та суду - виявляти при провадженні у справі причини та умови, що сприяли вчиненню злочину, і вживати заходів до їх усунення. Отримали подальший розвиток положення, спрямовані на розширення участі громадськості в боротьбі зі злочинністю, змінювалося ставлення до традиційних, історично складених форм залучення громадськості в роботу суду у вигляді інститутів народних засідателів, громадських обвинувачів, громадських захисників. Основи кримінального судочинства і КПК союзних республік істотно розширили права обвинуваченого і його захисника, допустивши останнього до попереднього розслідування [126, с. 276]».

Новим етапом реформування судової системи України стало прийняття постанови Верховної Ради України «Про концепцію судово-правової реформи в Україні» від 28 квітня 1992 р. [164]. Дана концепція передбачала внесення ряду змін до КПК України 1960 року, а саме щодо судової перевірки законності затримання і тримання особи під вартою, забезпечення підозрюваному й обвинуваченому права на захист тощо. Зазначені положення можна вважати гарантіями забезпечення права особі, що жодна особа не може бути ув'язнена чи перебувати під вартою не інакше як на підставі рішення суду.

Після прийняття в 1996 році Конституції України [91] до кримінально-процесуального законодавства продовжували вносити зміни та доповнення. Власне Конституція проголосила людину, її життя, здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпеку найвищими цінностями (ст. 3). Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини стали головним обов'язком держави.

Визнання Конституцією України чинних міжнародних договорів частиною національного законодавства (ч. 1 ст. 9), згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, розкрило новий етап співвідношення вітчизняного і міжнародного права. Характерною ознакою сучасного законодавства є зростаючі інтеграційні процеси зближення національної і міжнародної правових систем, трансформація міжнародних норм і принципів у вітчизняне законодавство і правозастосовну практику [167]. Для забезпечення положень ратифікованої у 1997 р. Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (Рим, 1950 р.) було створено Європейський суд з прав людини. Саме рішення ЄСПЛ в Україні мають статус судового прецеденту. Необхідність даної практики пояснюється нагальною потребою виведення судової системи нашої держави на рівень європейських стандартів, забезпечення реалізації гарантій дотримання прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина, принципу пропорційності, ураховуючи як суспільний інтерес, так й інтерес окремої людини.

Національні конституції у багатьох країнах визнають міжнародні норми щодо прав і свобод як свою другу конституцію, як частину своєї конституції або як внутрішньодержавні конституційні стандарти. Багато країн визнають пріоритет міжнародних норм щодо прав і свобод перед власними конституційними нормами, тому розуміння змісту права на справедливий суд є вагомим питанням як наукової доктрини, так і практики.

Важливим здобутком України у сфері гарантування прав людини є рамковий документ про правову політику держави, ухвалений Верховною Радою України, а саме Засади державної політики в галузі прав людини від 17 червня 1999 р., який декларує принципові положення державної політики в галузі прав людини [163].

Важливою подією 2012 року у сфері кримінального процесуального законодавства та відповідальним кроком на шляху розбудови демократичної і правової України стало прийняття 13 квітня 2012 року КПК України, який з 19 листопада набув чинності. Принциповим нововведенням, порівняно з КПК України 1960 р., визнано главу 2, що закріплює основні засади кримінального провадження, які у свою чергу, слугують гарантіями забезпечення прав і свобод учасників процесу.

В. М. Тертишник вважає, що саме засади судочинства є головними ідеями, началами, що визначають сутність і зміст діяльності суб'єктів процесу, процесуальну форму здійснення правосуддя, створюють систему гарантій забезпечення прав і свобод учасників процесу, установлення істини та забезпечення справедливості правосуддя, які отримали закріплення в законі, звернені своїми правовими вимогами до всіх учасників процесу, мають загальнообов'язковий характер, забезпечуються заходами державного примусу і мають правовий механізм реалізації [219, с. 127].

Чинним КПК України передбачено, що під час кримінального провадження кожному гарантуються: таємниця листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, інших форм спілкування (ст. 14); невтручання в приватне (особисте і сімейне) життя (ст. 15); право на справедливий розгляд та вирішення справи в розумні строки незалежним і неупередженим судом, створеним на підставі законодавства (ст. 21); право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого (ст. 24) тощо [103].

Так, втручання в таємницю спілкування можливе лише на підставі судового рішення у випадках, передбачених КПК України, з метою виявлення та запобігання тяжкому чи особливо тяжкому злочину, установлення його обставин, особи, яка вчинила злочин, якщо в інший спосіб неможливо досягти цієї мети. Такими випадками є застосування НС(Р)Д, пов'язаної з втручанням у приватне спілкування. Законодавець імперативними нормами чітко і детально регламентує кримінальну процесуальну форму, яку можна назвати процесуальною гарантією забезпечення прав і свобод учасників процесу.

Будь-яка, навіть найновіша, система прав і свобод людини, закріплена в національному законодавстві конкретної країни, перевіряється її практичним застосуванням та дієвістю, тобто функціонуванням юридичних механізмів гарантування забезпечення прав і свобод людини [287, c. 346].

М. А. Погорецький слушно зазначив, що генезис кримінальних процесуальних гарантій свідчить про те, що їх дослідження мало за мету підвищення ефективності судочинства і охорону інтересів особи в кримінальному процесі [159, с. 7].

Зважаючи на викладене, можна дійти висновку, що уявлення про права і свободи людини та громадянина, їх гарантії мають довгий історичний шлях, витоками якого стали релігійні, філософські, теоретичні твердження про людину, а також її відносини з оточуючим світом, походження держави і права та ін.

Окремим етапом розвитку гарантій забезпечення прав і свобод людини варто вважати розвиток філософських думок про ідеї рівності, справедливості, наявність невідчужуваних прав та необхідність здійснення судочинства в певних межах, за конкретною процедурою.

Визначною та принциповою ідеєю гарантування прав і свобод учасників процесу є встановлення відповідальності за порушення нормативних приписів, будь-то укази, закони владної верхівки, рішення громади чи норми конституції, а також принципи судочинства і кримінальна процесуальна форма (процедура).

1.2 Поняття, сутність та значення гарантій прав і свобод людини в кримінальному провадженні

Забезпечення прав і свобод людини є основним завданням державного ладу та управління, оскільки правовою може називатися лише та країна, у законодавстві якої не лише задекларовані права та свободи людей, а й ефективно діє механізм їх захисту. Проте навіть проголошення людини найвищою соціальною цінністю та закріплення в Конституції її основних прав та свобод не мають значення без реальних гарантій здійснення цих прав. Так, ще у 1789 році в ст. 16 французької Декларації прав людини та громадянина зазначалося про те, що: «Суспільство, у якому не забезпечуються гарантії прав та відсутній поділ влади, не має конституції» [57]. Отже, необхідність реального забезпечення проголошуваних прав та свобод зумовлює підвищений інтерес до проблем правових гарантій, зокрема у сфері кримінальної процесуальної діяльності.

Загалом треба зауважити, що проблема забезпечення гарантій прав особи є предметом постійної уваги фахівців-правників, адже справжньою цінністю права особи стають лише за умов повноцінного та безперешкодного їх утілення в реальні суспільні відносини.

Конституційний припис утвердження і забезпечення прав і свобод людини набуває особливої актуальності в галузі кримінальних процесуальних відносин, де виникають та проявляються найбільш суттєві їх обмеження, де відносини особи та держави дуже часто супроводжуються інтенсивним примусовим впливом з боку останньої (затримання, тримання під вартою, відсторонення від посади тощо). Таким чином, права, якими наділені учасники кримінального провадження, не можуть самі собою автоматично забезпечити власне існування. Роль чинників, що слугують їх реалізації, виконує система законодавчо закріплених положень (норми, засади, вимоги тощо), завдяки яким у кримінальному процесі має бути забезпечений перехід від передбачених законом можливостей до реальної дійсності. До того ж гарантії прав особи виконують роль засобів, завдяки яким забезпечується можливість виключення чи принаймні мінімізації професійних помилок органів розслідування та правосуддя відносно громадянина [109, с. 4].

О. П. Кучинська зазначила, що гарантії забезпечення прав учасників кримінального провадження, навіть якщо ними забезпечуються права підозрюваного, обвинуваченого чи засудженого, жодним чином не можна розглядати як перепони для розкриття злочину [109, с. 5].

Зокрема, говорячи про виправлення та ресоціалізацію засуджених осіб, необхідно розуміти, що замінити причини та фактори, які сприяли вчиненню злочину й зародили в свідомості правопорушника певні вади, на фактори, які б навпаки, пробудили законослухняність особистості, неможливо без належного захисту прав та свобод засудженої особи. Так, проведене нами анкетування в Личаківській виправній колонії № 30 показало, що виправлення в існуючій кримінально-виконавчій системі досить сумнівне, адже всі 15 опитуваних осіб є рецидивістами. 12 з них відповіли, що раніше засуджувалися 2 і більше разів (додаток В).

Питання, що стосуються прав та свобод людини, актуальні в усі часи. Адже всі демократичні держави проголосили людину як найвищу соціальну цінність.

Права та свободи людини є категорією, яка постійно розвивається, змінюється за змістом, юридичним наповненням та формулюванням. Права людини залежно від їх виникнення прийнято поділяти на три покоління. Це дає змогу уявити процес становлення прав людини як три своєрідні хвилі, що стосувалися всього людства, змусивши фактично всі режими світу в той чи інший спосіб зафіксувати положення про права людини в національному законодавстві. Фундаментальним положенням другої половини XX ст. є те, що зміна обсягу прав і свобод можлива лише в бік збільшення та розгалуження. Людство пройшло тривалий і складний шлях від визнання ідеї належності особі прав через концепцію притаманності прав від народження кожній людині, а не тільки представникам панівних верств, до юридичної парадигми невідчужуваності прав. Однак процес розвитку прав і свобод на цьому не припинився.

Права людини - це найбільш помітна державно-правова об'єктивізація конкретно-історичних ступенів свободи. Кожна людина природно має невід'ємне право на визначення обсягу відповідних (матеріальних чи духовних) благ, що не суперечать інтересам інших людей. Суспільство та держава повинні сприяти їх забезпеченню [129, c. 61].

Щодо свободи, то вчення про неї передбачає аналіз загальносоціального і юридичного розуміння цього явища. Свобода може бути досліджена як природний стан самої людини, як найвища її соціальна цінність, як право на свободу, як конституційна свобода. Соціальне розуміння свободи передбачає її співвідношення з мораллю, справедливістю, солідарністю, соціальною відповідальністю, недискримінацією, соціальним регулюванням, що обмежується системою соціальних норм. Юридичне розуміння свободи ґрунтується на співвідношенні з правом і її обмеженні правом.

Розуміння свободи передбачає формулювання її ознак: 1) можливість людини мати власний вибір, що не залежить від будь-якої зовнішньої сили; 2) надається людям від природи; 3) має визначені межі; 4) ураховується роль верховенства права при визначенні її меж.

Ознаками свободи людини є те, що вона вільна від народження і ніхто не має права порушувати її права. Серед конституційних прав виділяють права людини і права громадянина, акцентуючи увагу на пріоритетності прав людини.

Конституційні права людини і громадянина - це гарантовані Конституцією та державою вид і міра можливої поведінки людини і громадянина в суспільстві та державі з метою задоволення своїх життєво важливих матеріальних і духовних інтересів, закріплених у Конституції та інших нормативно-правових актах.

Конституційні свободи людини і громадянина - це їх спроможність діяти відповідно до своїх інтересів і мети, можливість власного, незалежного вибору того чи іншого рішення. Це встановлена і гарантована законом сфера автономії громадянина по відношенню до держави, державної влади й інших громадян.

Конституційні права і свободи - це її невід'ємні можливості, які належать особі від народження, є основою правового статусу, закріплені в конституції держави і мають найвищий юридичний захист.

Відмінність між правом і свободою полягає в процесі їх реалізації. При реалізації свободи ніхто не може втручатися у внутрішній світ людини і громадянина. Разом з тим право більше пов'язано з необхідністю позитивних дій держави та правомочністю людини на участь у діяльності окремих політичних і економічних структур.

Основні права і свободи можна поділити на три групи залежно від характеру відносин, що виникають між індивідом і державою, а також безпосередньо між індивідами, а саме: 1) як фізична особа людина наділяється певними особистими правами і свободами; 2) індивід як член громадянської спільноти наділяється певними політичними правами і свободами; 3) особа як учасник економічних відносин наділяється певними соціально-економічними правами і свободами [170, с. 86, 87].

Декларувати права та свободи людини можна детально та широко, проте вони не становитимуть реальної цінності без гарантій їх втілення. Конституційні гарантії також реальні за умов надійного підкріплення їх механізмом реалізації.

Вивчаючи питання гарантій та механізму реалізації прав і свобод, ми бачимо, що й досі не існує єдиного підходу їх співвідношення.

Чимало науковців ототожнюють механізм захисту прав та свобод людини і громадянина з політичними, ідеологічними, організаційними, юридичними та іншими гарантіями цих прав. Однак більшість учених наполягає на тому, що гарантії є складовим елементом механізму забезпечення прав і свобод людини та громадянина, який включає у свою структуру поряд з гарантіями й інші основоположні інститути [88, с. 72]. Для визначення місця і ролі гарантій необхідно провести співвідношення поняття «гарантія» з термінами «механізм», «механізм забезпечення…», «механізм реалізації…», «механізм захисту…».

К. В. Компанець у своєму науковому дослідженні дійшов висновку, що механізм правового забезпечення прав і свобод людини та громадянина являє собою сукупність різноманітних засобів, умов та способів, що в єдності утворюють дієву модель для побудови правової держави та громадянського суспільства, у якому ефективно реалізуються на практиці гарантії прав і свобод людини та громадянина. Іншими словами, механізмом правового забезпечення прав і свобод людини і громадянина можна вважати будь-які способи, у тому числі й гарантії цих прав, які мають на меті забезпечувати сприятливі умови для втілення закріплених у законодавстві норм у реальну дійсність та бути реалізованими на практиці державного будівництва [88, с. 73]. Отже, проведене співвідношення понять «гарантії» та «механізм забезпечення» указує на більш широке тлумачення останнього, оскільки воно поєднує в собі поряд з іншими складовими й самі гарантії. Механізм, як динамічне явище, приводить до руху та дії всі процеси, умови, засоби, тобто існуючі гарантії.

На нашу думку, категорично розділяти ці два поняття недоцільно. Навпаки, аналізувати та вивчати їх необхідно в єдності та взаємодії.

Безпосередньо термін «гарантія» походить від французького garantie, що означає запоруку, умову, яка будь-що забезпечує. Гарантувати - означає брати на себе відповідальність за що-небудь; давати обіцянку, поруку у виконанні чогось.

Не існує єдиного універсального визначення поняття «гарантія». Так, С. А. Комаров розуміє гарантії як сукупність умов і засобів, що дозволяють безперешкодно реалізувати правові норми, користуватися суб'єктивними правами і виконувати юридичні обов'язки [87, с. 280]. Дещо інакше визначає гарантії Л. Д. Воєводін, вважаючи їх певними умовами і засобами, що покликані забезпечувати, гарантувати нормальне, тобто встановлене законом, функціонування того або іншого суспільного й правового інституту [40, с. 37]. У широкому розумінні поняття гарантій прав зведено до основних умов і засобів, за допомогою яких кожна особа має можливість реалізувати свої права. У вузькому - гарантіями є умови, за яких можлива повна і всебічна реалізація прав і свобод особи засобами, що ефективно забезпечують охорону та захист прав і свобод особи в разі їх незаконного обмеження. Головне їх призначення полягає в наданні всім і кожному рівних правових можливостей для придбання, реалізації, охорони та захисту прав і свобод, у створенні необхідних юридичних умов для перетворення закріплених у нормативно-правових актах прав і свобод з потенційних можливостей у реальну практику суспільних відносин. Поняття «гарантії» охоплює всю сукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів, спрямованих на практичну реалізацію прав і свобод, на усунення можливих перешкод для їх повного або належного здійснення [71, с. 322].

Найбільш повно поняття «гарантії» охарактеризував В. М. Корнуков. На його думку, по-перше, усе, що тою чи іншою мірою забезпечує досягнення певних результатів, може вважатися гарантією відповідної діяльності або стану, оскільки сприяє цій діяльності, захищає стан, тобто гарантує; по-друге, загальне поняття гарантії часто досить умовне і динамічне, оскільки те, що в одному випадку виступає гарантією, в іншому випадку не є такою [92, с. 59].

О. Ф. Скакун зазначив, що проголошення будь-якого права людини, навіть закріпленого відповідними актами держави та її органів, - ніщо без реальних гарантій його здійснення. Права та свободи людини і громадянина без гарантій перетворюються на своєрідні «заяви про наміри», що не мають ніякої цінності ні для особи, ні для суспільства [188, с. 187].

О. В. Зайчук, Н. М. Оніщенко визначили гарантії як систему узгоджених факторів, що забезпечують фактичну реалізацію та всебічну охорону прав і свобод людини [216, с. 35].

В. В. Введенська вважає, що гарантії - це обов'язок держави щодо створення системи передумов, умов, закріплених у законодавстві засобів і способів, які забезпечують усім та кожному рівні правові можливості для виявлення, набуття та реалізації своїх прав і свобод, їх фактичну реалізацію, охорону та надійний захист [26, с. 148].

М. В. Вітрук під гарантіями прав, свобод, обов'язків і законних інтересів розуміє позитивно діючі умови та засоби, які забезпечують їх фактичну реалізацію, надійну охорону та захист для всіх і кожного. Негативні фактори не належать до переліку гарантій прав, свобод і обов'язків особи [39, с. 305].

О. Єремєєва категорію гарантій прав і свобод людини і громадянина вважає складним поняттям, що охоплює суб'єктів правозахисної діяльності, а також форми і методи захисту, де форми - це надані законом умови для захисту порушених прав, а методи - засоби і способи впливу, за допомогою котрих будь-який суб'єкт правозахисної діяльності може захистити основні права і свободи. До того ж кожній формі захисту має відповідати певний спосіб або засіб захисту, тобто метод захисту порушеного права [64, с. 4].

На переконання С. П. Коталейчука та П. Я. Пісного [95, с. 493], гарантії прав і свобод особи - це юридичні засоби забезпечення повного, неухильного та безперешкодного здійснення кожним своїх прав і свобод, охорони прав свобод від можливих протиправних посягань та їх захисту від будь-яких незаконних порушень. До того ж науковці констатують, що часто під гарантіями розуміють також певні фактори або різноманітні умови забезпечення прав свобод особи. Проте фактори та умови самі собою не належать до гарантій, вони виступають лише загальними передумовами забезпечення прав і свобод особи [130, c. 220].

Отже, бачимо, що вивченню та роз'ясненню такої дефініції як «гарантії прав та свобод» приділяли увагу велика кількість науковців, проте єдиної думки з приводу поняття «гарантії прав та свобод» серед них так і не склалося. Крім того, наукові доробки із зазначеної теми мають кардинально різні підходи. Так, деякі вчені вважають, що гарантії треба розглядати виключно як засади та закріплені законодавством норми, інші включають до системи гарантій також методи, форми, засоби.

Гарантії прав, свобод і обов'язків людини та громадянина розглядають як систему соціально-економічних, моральних, політичних, юридичних умов, засобів і способів, які забезпечують їх фактичну реалізацію, охорону та надійний захист. До того ж слід зазначити, що охорона прав і свобод - це стан правомірної їх реалізації під контролем соціальних інститутів, але без їх втручання. Захист прав людини - це певні засоби протидії порушенню прав людини та способи поновлення порушених прав, тобто охорона прав людини спрямовується на недопущення порушення прав людини, а захист - на подолання наслідків порушення.

Гарантії прав людини є комплексним явищем, проте слід зазначити, що найважливішою складовою системи гарантій прав людини можна сміливо назвати юридичні (правові) гарантії. Адже саме від того, наскільки детальною є регламентація прав людини, наскільки чітко встановленим є механізм охорони та захисту прав людини, залежить реальність прав людини [25, с. 124].

Незважаючи на велику кількість поглядів учених щодо терміна «гарантії», їх думки сходяться в тому, що гарантії мають певні ознаки, а саме: 1) способи та засоби, які розглядаються в сукупності; 2) наявність законодавчого закріплення; 3) спрямовані на досягнення тієї або іншої мети [71, с. 322].

На думку Т. М. Заворотченко, гарантіям конституційних прав і свобод людини та громадянина властиві такі ознаки, як:

1) вираження міри свободи, рівності та справедливості - визнання гарантій у світовому співтоваристві, установлюються державою таким чином, щоб свобода однієї особи не обмежувала свободу іншої (вияв справедливості);

2) системність - усі гарантії взаємопов'язані та узгоджені між собою;

3) фундаментальність - гарантії прав і свобод людини закріплені не лише в основному законі держави, а й у міжнародно-правових актах;

4) постійний характер - конституційно-правові гарантії не припиняють свою дію та не виникають безперервно, існують постійно і застосовуються кожним учасником конкретних правовідносин;

5) значущість - гарантії конституційних прав і свобод пов'язують відносини між людиною та державою або державними і громадськими організаціями, або громадськими організаціями та людиною;

6) державна забезпеченість - державна влада та держава в цілому створюють загальні умови для реалізації гарантій, а у випадку порушення встановлених гарантій можуть застосовуватися заходи примусу;

7) універсальність - гарантії діють у всіх сферах суспільного життя, на всій території держави. Їх зміст та обсяг є однаковим для всіх фізичних і юридичних осіб, що підпадають під юрисдикцію Конституції України;

8) пріоритетність - підкреслюється їх місцем розташування в одному з перших розділів Конституції України, а також закріплення гарантій у деяких міжнародно-правових актах;

9) загальність більшості гарантій прав і свобод людини та громадянина - належність усім особам, незалежно від громадянства України;

10) індивідуальний характер деяких гарантій - поширення їх на конкретну особу при певних обставинах.

Усі зазначені вище ознаки притаманні гарантіям конституційних культурних прав і свобод людини та громадянина й характеризують їх як особливий елемент конституційно-правового статусу особи [130, c. 224].

Ю. В. Гаруст окреслив такі основні ознаки гарантій:

- по-перше, гарантії мають державну природу, тобто створюються державою на виконання її обов'язків перед суспільством загалом та кожним з його членів зокрема. Держава виступає головним суб'єктом забезпечення суспільного добробуту, рівень і стан якого безпосередньо залежить від кола, якості та ефективності діючих у державі гарантій. Крім того, виконання цих гарантій підтримується і забезпечується силою державного впливу, навіть примусом;

- по-друге, основні гарантії так чи інакше відображаються на рівні відповідних нормативно-правових актів. Формальна визначеність гарантій у тексті законів та підзаконних нормативно-правових документів наділяє їх такими властивостями, як загальність, загальнообов'язковість та законодавча захищеність;

- по-третє, гарантії мають універсальний та безперервний характер. Вони, як правило, не обмежені в часі та території, діють постійно і поширюються на всю територію держави, однаковою мірою належать усім, кому вони адресовані, як суспільству чи його окремій групі (спільноті), так і кожному з їх учасників;

- по-четверте, гарантії відображають стан та рівень розвитку основних сфер суспільного життя. Вивчення кола діючих у державі гарантій дозволяє скласти уявлення про пріоритети державної політики, про політичну, економічну та соціальну атмосферу в країні, є показником рівня розвиненості національної системи права;

- по-п'яте, гарантії мають реальний та доцільний характер. Гарантії - це не «порожній звук», не просте декларування, а умови та фактори, що існують в об'єктивній дійсності та сприяють процесу втілення в життя громадянами своїх прав, свобод і законних інтересів.

Доцільність вимагає встановлення гарантій таким чином, щоб вони максимально відповідали рівню державного розвитку та нагальним потребам суспільства, тобто встановлювали баланс між суспільними запитами та державними можливостями щодо їх реального задоволення [43, c. 78, 79].

На нашу думку, гарантії в кримінальній процесуальній площині відрізняються своїм механізмом утілення, обсягом застосування, який, зазвичай, дещо звужений, а також значенням.

Гарантії (щодо кримінальної процесуальної діяльності - кримінальні процесуальні гарантії) є складовою частиною правового статусу особи, оскільки лише за допомогою системи гарантій можна реалізувати права, свободи та обов'язки людини і громадянина. Вони покликані забезпечувати нормальне, тобто встановлене законом, функціонування всіх суспільних та правових інститутів.

У процесуальній літературі загально прийнято визначати гарантії як встановлені законом засоби і способи, що сприяють успішному здійсненню правосуддя, захисту прав і законних інтересів особи. Однак щодо питання про їх сутність, у чому конкретно виявляються ці засоби, існують досить різні думки.

Для з'ясування природи кримінальних процесуальних гарантій та їх сутності, потрібно вирішити питання про предмет останніх. Першою складовою предмета кримінальних процесуальних гарантій є процесуальні права громадян. Вони мають публічно-правове значення.

Права особи - це її соціальні можливості, визначені економічними і культурними умовами життя суспільства й закріплені в законодавстві, що вказують на той ступінь свободи, який об'єктивно можливий для індивіда на певному етапі розвитку суспільства. До того ж суб'єктивні права відображають не потенційні, а реальні можливості індивіда, закріплені в Конституції України та інших законах.

Права особи різноманітні за змістом, обсягом, способами реалізації. Однак закріплення того або іншого суб'єктивного права в законодавстві повинно визначати й реальну можливість індивіда у передбаченому законом порядку реалізувати те чи інше благо [71, c. 323].

В. В. Назаров зазначив, що в кримінальному провадженні вирішення проблеми систематизації прав і свобод людини та громадянина має передусім пов'язуватися з допустимістю їх обмеження, охороною і захистом.

Так, у сфері кримінального провадження насамперед охорони і захисту потребують передбачені Конституцією України громадянські права та свободи, такі як: право особи на повагу її гідності (ст. 28); право на свободу та особисту недоторканність (ст. 29); право на недоторканність житла (ст. 30); право на таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції (ст. 31); право на повагу особистого і сімейного життя (ст. 32).

Разом з тим відповідно до ст. 64 Конституції України зазначені конституційні права і свободи людини та громадянина можуть бути обмежені у випадках, передбачених законом.

Лише звернувшись до історії та філософії природних прав людини, можна з'ясувати сучасну концепцію і сенс обмежень прав і свобод людини та громадянина, адже історія прав людини є історією як формування, так і еволюцією уявлень про обмеження цих прав. Отже, можна розглядати обмеження прав і свобод як історичний продукт розвитку природно-правової теорії. Обмеження прав і свобод у цьому сенсі мають таке саме природне походження, як власне права і свободи [146, c. 20, 21].

До прав особи належать як конституційні (зазначені вище), так і суто процесуальні (збирати та подавати докази; заявляти клопотання та ін.). Окремо слід зазначити про вплив міжнародних норм з прав людини на розширення правового статусу особи. Згідно зі ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Кримінальні процесуальні гарантії мають забезпечувати не лише можливість використання суб'єктом кримінального провадження наданого йому процесуального права, а й досягнення ним того інтересу, який відображено в праві, що реалізується. Таким чином, другою складовою предмета кримінальних процесуальних гарантій особи є законні інтереси. Законними вважаються інтереси особи, що не охоплюються її суб'єктивними правами, проте, як прийнято вважати, визнаються законом.

Постає питання щодо повного розуміння поняття «законні інтереси». Так, Конституційний Суд України (далі - КСУ) у своєму рішенні від 1 грудня 2004 р. в окремих положеннях ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України офіційно тлумачить поняття «охоронюваний законом інтерес», як «…прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом як зумовлений загальним змістом об'єктивного і прямо не опосередкований у суб'єктивному праві простий легітимний дозвіл, що є самостійним об'єктом судового захисту та інших засобів правової охорони з метою задоволення індивідуальних і колективних потреб, які не суперечать Конституції України і законам України, суспільним інтересам, справедливості, добросовісності, розумності та іншим загальноправовим засадам [178]».

На думку В. В. Зуєва, законними інтересами в кримінальному судочинстві слід вважати на рівні з тими інтересами, що закріплені в законі, також ті, які хоч і не передбачені в конкретній правовій нормі, але витікають із закону і не суперечать йому.

Наступним елементом кримінальних процесуальних гарантій є обов'язки суб'єктів кримінальних процесуальних правовідносин, реалізація яких можлива завдяки їх діяльності. Елементом кримінальних процесуальних гарантій дослідник вважає також кримінальну процесуальну відповідальність, що настає в разі невиконання суб'єктом процесуальних правовідносин своїх обов'язків, передбачених нормами права. Ця відповідальність реалізується шляхом застосування заходів примусу, закріплених, як правило, у санкціях цих норм [71, c. 324].

Розглядаючи питання предмета, елементів кримінальних процесуальних гарантій, не можна недооцінювати й саму процесуальну форму, яку мають останні. Адже від того, наскільки регламентованою вона буде, залежить повнота діяльності суб'єктів кримінальних процесуальних правовідносин, а це, у свою чергу, сприятиме реалізації наданих особам прав, свобод та інтересів.

Узагальнюючи викладений матеріал, зазначимо, що до предмета кримінальних процесуальних гарантій необхідно віднести права особи, її законні інтереси, обов'язки (які динамічно пов'язані з діяльністю суб'єктів кримінального провадження), а також, відповідальність за невиконання або неналежне виконання покладених обов'язків та процесуальну форму.

Загалом значення гарантій прав і свобод в кримінальному процесі переоцінити досить важко. Адже, на нашу думку, завдання, яке висуває перед собою кримінальна відповідальність, не може бути виконано за відсутності або без належного функціонування гарантій.

Крім того, слід пам'ятати, що винна особа за час кримінального провадження набуває різних правових статусів залежно від стадії провадження (підозрюваний, обвинувачений, засуджений). Звичайно, що права, обов'язки, законні інтереси, а значить і їх гарантії (лише в деталізації змісту) у наведених вище статусах будуть різнитися між собою.

Гарантії прав особи, залученої до кримінального судочинства, є насамперед засобом надійного захисту від незаконного обмеження прав учасників процесу, а також дозволяють виключити чи мінімізувати слідчі та судові помилки. Гарантії здійснення правосуддя як частини кримінального судочинства слугують правильному застосуванню закону, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і покараний.

Водночас не можна заперечувати, що в кримінальному провадженні є багато положень, що тою чи іншою мірою спрямовані на одночасне забезпечення інтересів особи та суспільства. Застосовуючи заходи кримінального процесуального примусу, у тому числі й запобіжні, держава забезпечує інтереси суспільства в розкритті злочинів та справедливому покаранні осіб, винних у їх учиненні. Можливість використання процесуальних засобів примусової дії для вирішення завдань кримінального провадження є гарантією права потерпілого на відшкодування шкоди, заподіяної злочином.

Л. Д. Удалова зазначила, що запобіжні заходи - це способи примусового впливу на обвинуваченого, а у виняткових випадках - і на підозрюваного, для того, щоб запобігти такій їхній поведінці, яка може перешкодити досягненню завдань кримінального судочинства (установленню обставин кримінального правопорушення, правильному застосуванню закону, покаранню винуватих, запобіганню притягненню до кримінальної відповідальності невинуватих і засудженню винуватих) [233, c. 111].

Особа та правова держава - не протилежні сторони, тому межі державної влади, що спирається на можливість правомірного втручання в особисте життя громадян для досягнення цілей боротьби зі злочинністю, повинні бути чітко та недвозначно визначені [273, с. 187].

Гарантії прав і свобод є одним з найбільших досягнень у забезпеченні прав і свобод, що передбачені Конституцією України.

Сьогодні визнання і юридична захищеність прав і свобод людини та громадянина, їх розширення і розвиток, справедливо вважаються головною ознакою правової держави, ступеня демократизації всіх політичних, суспільних, громадянських інститутів та їхніх взаємовідносин з державою, зрілості громадянського суспільства, показник, що характеризує певну державу як правову чи навпаки [19, с. 51].

Зважаючи на зазначене, Є. А. Лукашова вважає, що права людини є ціннісним орієнтиром, який дає змогу застосовувати «людський вимір» не лише до держави, права, закону, законності, правового порядку, а й громадянського суспільства, оскільки ступінь розвинутості останнього залежить значною мірою від наявності прав та свобод людини і громадянина, а також від обсягу цих прав та їхньої реалізації [151, с. 1].

Сучасні загальновизнані стандарти в галузі прав людини відображають багатовіковий досвід усіх народів і є загальним надбанням усього світу.

На шляху затвердження прав і свобод людини людство пройшло тернистий шлях, крок за кроком обмежуючи всевладдя держави, поширюючи засаду рівноправності на все більше коло осіб і відносин між ними. Саме боротьба за права людини, за нові ступені свободи стає каталізатором широкомасштабних змін у суспільно-політичному житті тієї або іншої країни, веде до нового осмислення ролі людини у її відносинах з суспільством і державою [279, с. 607].

На сьогодні зазначені процеси ми можемо спостерігати слідкуючи за подіями, які відбуваються не будь-де, а саме в нашій країні.

Держава має постійно вдосконалювати систему гарантій та механізмів їх втілення в практичній площині для того, щоб «права» та «свободи» людини не стали звичайними задекларованими на папері «гучними висловами», наявність яких у законодавстві автоматично відображатиме демократичний устрій у країні.

Отже, головним завданням гарантій є забезпечення безперешкодної реалізації, охорони й захисту прав людини та громадянина незалежно від його статусу та становища в суспільстві.

Проведене нами анкетування серед прокурорів та слідчих довело, що найчастіше причиною неповної реалізації «пакета» гарантій прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого стає невиконання або неналежне виконання слідчими, прокурорами норм КПК України в частині забезпечення гарантій прав та свобод. Такої думки дотримуються 42 прокурори з 65 опитаних, або 64,6 %, та 14 слідчих з 44 опитаних (31,8 %); незнання підозрюваним, обвинуваченим своїх прав та свобод - 15 прокурорів (23,1%) та 26 слідчих (59,1 %); колізійне викладення норм КПК України щодо гарантій прав та свобод - 8 прокурорів (12, 3%) та 4 слідчі (9,1 %) (додаток Б).

Для того, щоб інститут гарантування мав бажані результати, тобто забезпечував повну та безперешкодну реалізацію конституційних прав і свобод людини і громадянина, потрібно, щоб він був спрямований на вирішення великого комплексу завдань, а саме: 1) створення сприятливих умов для повного та безперешкодного здійснення конституційних прав і свобод; 2) забезпечення ефективної охорони конституційних прав і свобод від їх протиправних обмежень і порушень з боку будь-яких суб'єктів; 3) надання підозрюваному, обвинуваченому можливості для результативного захисту від протиправних обмежень і порушень цих прав і свобод будь-якими суб'єктами; 4) забезпечення швидкого та повного відновлення протиправно порушених конституційних прав і свобод людини та громадянина; 5) притягування до юридичної відповідальності суб'єктів, які протиправно порушують конституційні права та свободи людини і громадянина [130, c. 225].

Саме в необхідності вирішення зазначених вище завдань і полягає функціональне призначення гарантій конституційних прав і свобод людини. Не є виключенням й особи, які мають відповідний правовий статус в кримінальному провадженні залежно від його стадії.

В. М. Трофименко вважає, що кримінальні процесуальні гарантії є складовою частиною правового статусу особи, оскільки лише за допомогою системи гарантій можна реалізувати права, свободи й обов'язки людини та громадянина. Вони покликані забезпечувати, гарантувати нормальне, тобто встановлене законом, функціонування того чи іншого суспільного і правового інституту [224, c. 20].

Кримінальні процесуальні гарантії визначають як спеціальні правові засоби, що забезпечують реалізацію прав та законних інтересів учасників кримінального провадження, а також виконання ними своїх обов'язків. Разом з тим реалізація кримінальних процесуальних гарантій може бути здійснена лише через кримінальні процесуальні відносини, як такі, що врегульовані нормами кримінального процесуального права, виникають, розвиваються та припиняються у сфері кримінального судочинства, де за допомогою державних органів та їх уповноважених осіб, наділених правом ведення кримінального провадження, реалізуються процесуальні права та обов'язки учасників кримінального процесу та осіб, які залучаються до нього, захищаються їхні матеріально-правові, процесуальні та інші законні інтереси, а також реалізуються повноваження зазначених органів та уповноважених осіб [159, c. 12-14].

Підсумовуючи вищезазначене, ми дійшли висновку, що самі собою права та свободи особи не мають жодного значення, якщо механізм їх утілення в життя відсутній.

Крім того, вважаємо, що забезпечення прав і свобод підозрюваних, обвинувачених та засуджених є одним з головних завдань державного апарату, адже, особа, яка вчинила злочин, має понести відповідне покарання, кінцевим результатом якого є виправлення винного. Саме суспільство зацікавлене в тому, щоб особа переосмислила свою поведінку та в майбутньому стала повноцінним членом того самого суспільства, не становлячи для нього ніякої загрози. Разом з тим, якщо державний апарат буде йти шляхом «зламати», «помститися», «поставити на коліна», застосовуючи методи, які порушують права та свободи людини, у кінцевому результаті ми ніколи не отримаємо особу, яка щиро розкаялася, виправилася та була готова жити інакше. Натомість, суспільство отримає рецидивіста.

Тож, на нашу думку, гарантії та механізми втілення прав та свобод учасників кримінального процесу мають величезне значення.

Досліджуючи підходи науковців до дефініції «гарантії», ми побачили, що, незважаючи на величезний обсяг наукових доробок з цієї теми, єдиного визначення досі немає.

Ми пропонуємо своє комплексне визначення терміна кримінальних процесуальних гарантій. Отже, кримінальні процесуальні гарантії прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого - це чітко регламентовані законодавством процесуальні засоби, методи та способи, за допомогою яких утілюються в життя, охороняються від посягань, а у випадку правопорушень відновлюються, гарантовані внутрішнім національним законодавством та міжнародними актами права та свободи особи.

1.3 Класифікація гарантій прав і свобод підозрюваного, обвинуваченого в кримінальному провадженні

Говорячи про класифікацію гарантій конституційних прав та свобод людини, зауважимо, що в науці не існує єдиного підходу до зазначеного питання. Спробуємо розглянути найбільш вдалі, на нашу думку, класифікації таких гарантій.

Так, П. М. Рабінович і М. І. Хавронюк узагальнили та поділили всі можливі гарантії забезпечення реалізації конституційних прав і свобод людини та громадянина на загальносоціальні (загальні) і правові, юридичні (спеціальні) [175, с. 246].

На думку Ю. А. Чеботарьової, у практичному житті реалізація конституційних прав і свобод забезпечується двома категоріями гарантій, а саме спеціальними (юридичні) гарантіями - правовими способами і засобами, за допомогою яких реалізуються, охороняються, захищаються права й свободи громадян, поновлюються порушені права, а також загальними гарантіями, якими охоплюється вся сукупність об'єктивних і суб'єктивних факторів, спрямованих на практичне здійснення прав і свобод громадян, на усунення можливих причин і перешкод щодо їх неповного або неналежного здійснення, на захист прав від можливих порушень [280, с. 65].