Гарантії прав і свобод людини при їх обмеженні у кримінальному провадженні

Найкоротший термін тримання особи під вартою, що становить 48 годин до рішення суду, передбачено Кримінально-процесуальним кодексом Російської Федерації [231]. Гарантіями дотримання права особи на особисту свободу та недоторканність є положення ст. 10 КПК Російської Федерації, у якій зазначається, що ніхто не може бути затриманий за підозрою в учиненні злочину або взятий під варту за відсутності на те законних підстав. До судового рішення особу не може бути піддано затриманню на термін більше 48 годин. Суд, прокурор, слідчий, орган дізнання і дізнавач зобов'язані негайно звільнити незаконно затриманого або позбавленого волі, або незаконно поміщеного до медичної установи, що надає медичну допомогу в умовах стаціонару, або до медичної установи, що надає психіатричну допомогу в умовах стаціонару, або утримується під вартою понад термін, передбачений кримінально-процесуальним законодавством. Особа, щодо якої в якості запобіжного заходу обрано взяття під варту, а також особа, яка затримана за підозрою у вчиненні злочину, має утримуватися в умовах, що виключають загрозу його життю і здоров'ю [42, c. 143].

Вдалою є регламентація права особи на особисту свободу та недоторканність у Кримінально-процесуальному кодексі Республіки Казахстан. Так, відповідно до ст. 14 КПК Республіки Казахстан [230] недоторканність особи та її гарантії, полягають у наступному: 1) ніхто не може бути затриманий за підозрою в учиненні кримінального правопорушення, поміщений під варту або іншим чином позбавлений волі інакше як на підставах і в порядку, установлених КПК Республіки Казахстан; 2) утримання під вартою, домашній арешт та примусове поміщення особи, яка не утримується під вартою, до медичної установи для проведення судово-психіатричної і (або) судово-медичної експертиз допускаються тільки в передбачених КПК Республіки Казахстан випадках і лише з санкції суду з наданням особі права судового оскарження; 3) кожному затриманому негайно повідомляються підстави затримання, а також у вчиненні якого діяння, передбаченого кримінальним законом, він підозрюється; 4) суд, органи кримінального переслідування, керівник адміністрації місця тримання під вартою, медичної установи зобов'язані негайно звільнити особу, яка незаконно затримана або незаконно перебуває під вартою; 5) ніхто з осіб, які беруть участь у кримінальному процесі, не може зазнавати тортур та іншого жорстокого, нелюдського або принижуючого гідність поводження чи покарання; 6) ніхто не може бути притягнутий до участі в процесуальних діях, що створюють небезпеку для життя чи здоров'я особи; 7) шкода, заподіяна громадянинові в результаті незаконного позбавлення волі, тримання в умовах, небезпечних для життя і здоров'я, жорстокого поводження з ним, підлягає відшкодуванню в порядку, передбаченому КПК Республіки Казахстан [42, c. 144].

Гарантіями недоторканності особи можна вважати також положення Розділу 9 ст. 1 Конституції США, де закріплюється можливість громадянина, який піддався арешту, безперешкодно звернутися до суду з клопотанням про перевірку законності, обґрунтованості та правомірності позбавлення його свободи [112, c. 46]. У випадку встановлення суддею, що арешт проведено без достатніх на те підстав або з порушенням установлених законом вимог, він зобов'язаний негайно звільнити арештовану особу. Особливість американського законодавства полягає в можливості заявлення клопотання «хабеас корпус» може бути заявлено на будь-якій стадії кримінального процесу. Теоретично засуджений за допомогою цієї процедури може домогтися припинення справи, якщо переконає суд у незаконності або необґрунтованості свого арешту, у силу чого суд може визнати незаконним навіть засудження. Хоча прецедентна практика США свідчить, що судами задовольняється незначна кількість таких клопотань, передбачена Конституцією даної країни процедура «хабеас корпус» являє собою важливу гарантію відновлення справедливості та судового захисту прав і свобод людини.

У деяких країнах еквівалентом інструмента захисту від незаконного обмеження свободи є інститут «ампаро де лібертад» (ісп. - amparo de libertad, англ. - protection of freedom), який є однією з форм здійснення механізму захисту конституційних прав особи «рекурсо де ампаро».

Виконавчий лист «ампаро» («рекурсо де ампаро») є засобом захисту конституційних прав особи, характерним для юрисдикції переважно іспаномовних країн, та є досить ефективним інструментом захисту особистих прав. Так, процедура «ампаро» виконує подвійну функцію: захищає конституційні права людини та охороняє Конституцію, гарантуючи непорушність її принципів. Процедура «ампаро» набула свого поширення в правових системах Болівії, Чилі, Еквадору, Панами, Аргентини, Філіппін, Мексики.

Традиційно механізм забезпечення та захисту конституційних прав «ампаро» здійснюється в п'ятьох формах: 1) «ампаро де лібертад» - для захисту особистої свободи, яка є еквівалентом процедури «хабеас корпус»; 2) «ампаро контра лейєс» - для судового перегляду конституційності законодавчих актів; 3) «ампаро касаціон» - для перегляду конституційності та законності судового рішення; 4) «ампаро адміністративно» - для судового перегляду адміністративних дій; 5) «ампаро аграріо» - для захисту прав осіб у ході проведення аграрних реформ.

Суб'єктом розгляду скарги «ампаро де лібертад» є суд. Ужиття заходів щодо захисту особистої свободи може здійснюватися в трьох випадках: а) у разі загрози незаконного позбавлення особистої свободи; б) при втраті особистої свободи; в) у разі незаконного продовження строку обмеження особистої свободи [298, c. 217-219].

Ще однією особливістю інституту «ампаро де лібертад» порівняно з процедурою «хабеас корпус» є вимога, щоб затриманий постав перед суддею для перевірки законності обмеження його свободи протягом 12 годин з моменту затримання замість 24 годин за процедурою «хабеас корпус» [303].

Отже, запровадження в кримінальне процесуальне законодавство України позитивного досвіду інституту «ампаро де лібертад» дозволить не лише відновити порушене право, а й виконуватиме превентивний характер, сприяючи попередженню таких порушень.

Крім того, ЄСПЛ, приймаючи рішення проти тієї чи іншої країни, наголошує, що оскарження порушених прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого можуть бути оскаржені без перешкод у судовому порядку й норми національного законодавства, які порушують таке право судового оскарження, є порушенням Конвенції (справа «Варбанов проти Болгарії» [194], справа «Ідалов проти Росії» [198]).

Згідно з федеральним законодавством Сполучених Штатів Америки, агенти Федерального бюро розслідувань (ФБР) наділені правом здійснювати затримання (арешт) без ордера, якщо в них є достатні розумні підстави вважати, що особа вчиняє або вчинила тяжкий злочин.

В Італії затримання застосовується в тих випадках, коли є серйозні докази винуватості особи і підстави побоюватися, що вона переховуватиметься, а невжиття відповідних заходів може призвести до реальної загрози для оточуючих [117, c. 177, 178].

Знову ж таки формулювання «серйозні докази винуватості», «розумні підстави» є оціночними, що, у свою чергу, передбачає суб'єктивний фактор, за якого слідчий (агент, детектив), прокурор вкладають своє розуміння достатності та розумності, що в кожному окремому випадку буде різнитися.

В Австрії до заходів, що обмежують волю, належать: тимчасове затримання та попереднє тримання під вартою (арешт). Ці заходи застосовують за умов, коли мета арешту не може бути досягнута за допомогою інших більш м'яких заходів. В австрійському кримінально-процесуальному праві є інститут перевірки судом обґрунтованості тримання обвинуваченого під вартою, що забезпечує можливість перевірити не лише обґрунтованість арешту, а й захистити інтереси обвинуваченого від незаконного тримання під вартою. Особливого значення це набуває за відсутності в обвинуваченого захисника.

Відповідно до розділу 24 закону Англії «Про поліцію та кримінальні справи», поліція має право арештовувати особу без наказу судді, якщо: 1) невідомі ім'я та адреса підозрюваного або є сумніви, що він правильно назвав своє ім'я та адресу; 2) є підстави вважати, що арешт необхідний для припинення фізичного впливу на людей або власність з боку підозрюваного; 3) є підстави вважати, що арешт убезпечить від фізичного впливу самого підозрюваного; 4) арешт необхідний для попередження повторного вчинення злочину підозрюваним; 5) арешт необхідний для захисту дитини або іншої безпорадної особи від підозрюваного. У Лондоні констебль має право заарештувати: 1) будь-яку особу, маючи на те обґрунтовані підстави за підозрою в злочині, що підпадає під переслідування за обвинувальним актом; 2) особу, яка вештається в нічну пору доби та не може надати чітку інформацію про себе. Арешт за порушення громадського порядку має превентивний, профілактичний характер. Правопорушник зобов'язується мировими суддями не чинити таких дій і відпускається на волю. У разі невиконання покладених обов'язків - підлягає судовому переслідуванню та направляється за грати. Попереднє взяття під варту або арешт на етапі попереднього розслідування значно відрізняються від затримання, насамперед, тривалістю. Так, строк арешту до 70 діб починається з моменту закінчення поліцейського затримання та триває до початку розгляду магістратами справи по суті. Тримання під вартою може бути продовжено до 112 діб з моменту передачі справи до суду й до початку судового розгляду.

Інститут арешту в Бельгії чітко врегульований законом «Про попереднє ув'язнення» 1990 року. Строк арешту становить 24 години. Обмеження волі понад установлений строк установлюється суддею, який вирішує питання про застосування попереднього арешту. Особу можуть затримати лише за наявності серйозних підстав підозрювати його у вчиненні злочину.

Поліція Бельгії може затримати підозрюваного на місці вчинення злочину, такі самі дії може вчинити й приватна особа, однак у подальшому вона має повідомити про це компетентним органам. У всіх інших випадках органом, уповноваженим вирішувати питання про арешт, є прокурор. Судовий наказ про застосування запобіжного заходу у вигляді попереднього арешту в Бельгії називається «варрант». Таке рішення приймається стосовно підозрюваних у злочині, за який передбачено покарання не менше одного року позбавлення волі, а також у разі наявності інформації, що підозрюваний має на меті переховуватися від слідства, учинити інший злочин, вступити в змову з третьою особою тощо. Поряд з попереднім арештом законодавством Бельгії передбачено можливість застосовувати такі запобіжні заходи, як домашній арешт, наказ про обмеження пересування, заходи медичного впливу [63, c. 53, 58].

Отже, гарантіями прав та свобод особи в законодавстві вище досліджуваних країн є такий самий судовий контроль за законністю та достатніми підставами обмеження тих чи інших прав і свобод підозрюваного, обвинуваченого, а також вичерпні переліки випадків, за яких особу може бути позбавлено права на свободу пересування та особисту недоторканність при затриманні.

Найпоширенішими запобіжними заходами, що застосовуються в країнах ближнього зарубіжжя під час кримінального провадження та обмежують право свободи та особистої недоторканності підозрюваного, обвинуваченого, є домашній арешт та тримання під вартою [62, c. 53].

Зокрема, відповідно до Закону про кримінальне судочинство Угорщини, домашній арешт може набувати форм заборони залишати місце мешкання за певною адресою (таку заборону ухвалює суд, нагляд за її дотриманням здійснює поліція). Суд під домашньою адресою розуміє місце тримання під вартою. Існує також більш суворий вид домашнього арешту, за якого особі не дозволяється залишати будинок, а поліція може повсякчас контролювати таку особу. Таким чином, в Угорщині домашній арешт може застосовуватися замість попереднього ув'язнення.

У Латвії домашній арешт передбачає обмеження свободи пересування підзахисного з гарантією виконання ним певних вимог: не залишали свого місця мешкання, не спілкуватися усно, письмово або через посередників з особами, зазначеними в ордері. За необхідності поліція може вести спостереження за помешканням відповідача та контролювати його поведінку. Гарантіями слід вважати достатність підстав застосування домашнього арешту, чітко визначене коло осіб, з якими забороняється спілкування (у Латвії), визначення порядку спілкування з правоохоронними органами, що не має порушувати нормальні умови життя особи, яка перебуває під домашнім арештом.

У Словенії в разі отримання ордера на домашній арешт обвинувачуваний не може залишати будинок, де він постійно чи тимчасово проживає, або державну лікувальну чи піклувальну установу, у якій він перебуває. Суд здійснює контроль за виконанням такого заходу безпосередньо або через поліцію.

Відповідно до КПК Республіки Молдова, домашній арешт застосовується до осіб, обвинувачених у вчиненні незначного злочину, злочину середньої тяжкості, тяжкого злочину або з необережності. Домашній арешт також може бути обрано щодо осіб віком понад 60 років, інвалідів 1-ї групи, вагітних жінок та жінок, які мають на утриманні дітей віком до восьми років та які обвинувачені в учиненні особливо тяжкого злочину. Зазвичай домашній арешт пов'язаний з певними обмеженнями: забороною виходити з житла; обмеженням телефонних розмов, необхідності отримання й відправлення кореспонденції та використання інших засобів зв'язку; забороною спілкуватися з певними особами та приймати будь-кого в себе вдома [268, c. 23].

В Ізраїлі за клопотанням адвоката рішення про застосування електронного запобіжного заходу, тобто домашнього арешту, може бути прийнято судом щодо осіб, які перебувають під слідством, до того ж особи зобов'язані носити електронні браслети, які передають сигнал в поліцію про його місце перебування; у Франції, Південній Кореї електронні засоби застосовують як вид покарання; в Австрії електронні ножні браслети надягають на осіб, які були достроково умовно звільнені та які були засуджені на термін до одного року. У Швейцарії домашній арешт здійснюється як захід покарання щодо осіб, які засуджені не більше ніж на три місяці позбавлення волі, а саме застосовується система електронного моніторингу, яка полягає в носінні засудженим манжети зі спеціальним передавачем радіосигналу на комп'ютер в офісі управління виконання покарань (у комп'ютер закладено режим для кожного піднаглядного: навчання, робота, будинок, маршрути пересування тощо), у разі порушення останнім свого розкладу, автоматично спрацьовує сигналізація на пульті [60, c. 157, 158].

Гарантіями прав та свобод підозрюваних, обвинувачених у процесі носіння електронних засобів контролю є дотримання нормальних умов життя кожної особи, зручність такого приладу та заборона приниження гідності при здійсненні контролю.

Особливого обмеження права та свободи підозрюваного, обвинуваченого зазнають у процесі реалізації С(Р)Д та НС(Р)Д.

У Сполучених Штатах Америки захист від свавільного втручання в таємницю приватного життя гарантований Конституцією, підпадаючи під дію Четвертої поправки, яка гарантує захист особистого життя, житла, паперів, а також захист від необґрунтованих обшуків та арештів. Зняття інформації з каналів зв'язку та накладення арешту на поштово-телеграфну кореспонденцію в США прирівнюється до обшуку та виїмки. Так, у найгучнішій та найважливішій справі за Четвертою поправкою «Катц проти Сполучених Штатів» [199] Верховний Суд установив, що обшук або виїмка (не тільки предметів, документів, осіб, й інформації) має місце в будь-якому випадку, коли дії поліції посягають на розумне сподівання громадянина на приватність. Суть справи полягала в тому, що поліція встановила електронний прослуховуючий пристрій на телефонній будці, якою користувався підозрюваний. Суд зазначив, що встановлення пристрою порушує розумне сподівання підозрюваного на приватність, оскільки, хоча будка розташована в публічному місці, Кац не очікував, що його розмову може хтось почути. У такому разі поліції необхідно було отримати ордер з метою легалізації своїх дій, інакше отримані в ході прослуховування докази не можуть бути допустимими в суді. Суд зазначив, коли особа свідомо оприлюднює вдома або в офісі інформацію, вона не підлягає захисту відповідно до четвертого додатка. Проте, коли така особа прагне зробити розмову приватною, навіть у громадському місці, така інформація має бути конституційно захищена.

За випадками прослуховування в США встановлений контроль Конгресу. Голова адміністративного відділу судів Сполучених Штатів Америки подає до Конгресу щорічний звіт щодо випадків надання дозволу на прослуховування приватних або телефонних розмов. Оскільки прослуховування вважається серйозним втручанням в приватне життя громадян США, федеральний суд може видати дозвіл на прослуховування лише в разі підозри в учиненні таких злочинів, як: шпигунство, державна зрада, профспілковий рекет, умисне вбивство, викрадення, грабіж, вимагання, підкуп посадової особи, азартні ігри, розповсюдження наркотиків і підробка грошей чи документів. На рівні штатів суди штату видають дозвіл на прослуховування за поданням прокурора штату, якщо є необхідність у виявленні доказів наступних злочинів: умисне вбивство, викрадення, грабіж, азартні ігри, хабарництво, вимагання, злочини, пов'язані з наркотиками, або інші злочини, небезпечні для життя, здоров'я або власності, які караються тюремним ув'язненням терміном більше одного року [138, c. 217, 219].

На нашу думку, досить вдалою є конкретизація та вичерпний перелік злочинів, за підозрою у вчиненні яких може бути реалізовано втручання у приватне спілкування шляхом прослуховування. Це формулювання відносимо до гарантії права особи на невтручання в приватне життя та спілкування.

Разом з тим у законодавстві зарубіжних країн, крім позитивного досвіду, є певні негативні моменти, які можуть шкодити нормальному функціонуванню гарантій прав та свобод підозрюваного чи обвинуваченого. Так, у § 100-а КПК Німеччини наводяться підстави для реалізації контролю телефонних переговорів. При цьому назвати перелік цих підстав вичерпним навряд чи можливо, оскільки сама норма має неоднозначне тлумачення. Крім того, практично не обмежено і коло осіб, щодо яких може бути прийнято рішення про прослуховування телефонних переговорів [213, c. 98].

Натомість зміст розділу VI КПК Австрії - це певна юридична інновація, оскільки в ньому передбачено досить детальне опрацювання питань обґрунтованості, допустимості та використання в якості доказів у кримінальних провадженнях матеріалів оптичного й акустичного контролю (спостереження) за особами із застосуванням технічних засобів.

На відміну від контролю (спостереження) за передачею інформації засобами зв'язку підстави для застосування оптичного й акустичного контролю істотно жорсткіші та виступають гарантіями права особи на невтручання в приватне життя і спілкування, зокрема такими підставами є: обґрунтована підозра, що особа, яка перебуває під спостереженням, учинила викрадення іншої особи або ще яким-небудь чином протиправно заволоділа нею, і якщо спостереження обмежується часом і місцем примусового тримання викраденої особи; обґрунтована підозра, що особа, за якою здійснюється спостереження, учинила злочин, за вчинення якого покарання становить понад 10 років позбавлення волі.

Водночас здійснення оптичного й акустичного спостереження з використанням технічних засобів можливе за умов, які полягають у безперспективності або істотному ускладненні розслідування умисно вчиненого злочинного діяння, караного позбавленням волі на строк більше одного року, іншими методами, і в дотриманні принципу пропорційності використовуваного заходу тяжкості вчиненого протиправного діяння [213, c. 99].

Зазначені вище норми не лише є гарантіями безпідставного невтручання в приватне життя та спілкування осіб, а й зменшують свавілля серед відповідних органів.

Судовий контроль під час здійснення НС(Р)Д також є гарантією захисту прав та свобод підозрюваного обвинуваченого. Наприклад, у США працівники правозастосовного органу, які мають намір провести прослуховування, зобов'язані отримати судовий ордер. У клопотанні про видачу ордера оперативний працівник має зазначити аргументи, що підтверджують необхідність прослуховування, і дані про особу, переговори якої прослуховуватимуться. Йому слід також інформувати суддю про дані, що стали йому відомі за допомогою інших засобів і методів здобуття доказів, із зазначенням причин, через які ці засоби виявляються недостатніми для здобуття доказів [44, c. 133].

Судовий контроль у Німеччині реалізується також через необхідність проведення С(Р)Д, що передбачають застосування примусу, при цьому прокурор звертається з клопотанням до дільничного суду, у межах юрисдикції якого буде проводитися слідча дія (ст. 162 КПК ФРН). Згідно з ч. 2 ст. 162 КПК ФРН, слідчий суддя, розглядаючи клопотання щодо проведення слідчої дії, повинен дослідити, чи вона дозволена законом, ураховуючи при цьому обставини справи [304].

Згідно з КПК ФРН, слідчі дії, пов'язані з обмеженням основних прав, можуть бути призначені та проведені відповідним компетентним органом (компетенція залежить від ступеня обмеження), до яких належить і слідчий суддя. При цьому особливо суттєве обмеження цих прав може бути застосоване, як правило, лише судом, що також є гарантією прав підозрюваного, обвинуваченого [98, c. 113].

Крім національних систем судового контролю, у зарубіжних інститутах захисту прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого функціонує також судовий захист ЄСПЛ.

Незважаючи на детально прописані норми щодо обмеження прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого, а також способів і заходів такого обмеження, у практиці зарубіжних країн виникають певні порушення Конвенції.

Так, одним з останніх рішень ЄСПЛ стала справа «Грамосеніс та інші проти Греції» [195], у якій суд визнав порушення ст. 3 КЗПЛ у зв'язку з неналежними умовами тримання затриманих осіб, а також порушення ст. 13, наголошуючи на відсутність національного механізму захисту порушених прав на належні умови тримання під вартою. Суд погодився з обґрунтуванням заявників з приводу неналежних умов тримання під вартою та визнав нелюдськими та принижуючими гідність умовами поводження з підозрюваними. Адже заявників утримували під вартою від 1 до 8 місяців у камерах, що не були пристосованими до тривалого утримання, затриманих не забезпечили активним відпочинком, нормальним харчуванням та елементарними умовами гігієни (відсутність туалету в камері, брудна постіль, відсутність дезінфекції). Крім того, говорити про адекватну реалізацію рішень ЄСПЛ в Греції, на наш погляд, не варто, оскільки на вказані порушення та неналежні камери тримання під вартою ЄСПЛ неодноразово наголошував у різних справах проти Греції, починаючи з 2009 року (справа «Сіасіос проти Греції» [203], справа «Ефремідзе проти Греції» [196].

Цікавим є рішення ЄСПЛ у справі «Міха Коргул проти Польщі» [201], у якому визнано необґрунтованими та принижуючими гідність методи щоденної перевірки ув'язненого з метою забезпечення тюремної безпеки. Суд зазначив, що, незважаючи на присвоєння скаржнику категорії «небезпечний в'язень», до нього застосовувалися методи огляду і нагляду, якими можна було забезпечити тюремну безпеку без застосування заходів огляду, які щоденно протягом двох років принижували гідність ув'язненого та завдавали йому душевних страждань.

Тож, можна дійти висновку, що більшість гарантій прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого в законодавстві зарубіжних країн мають такий самий зміст, як і в нашому кримінальному процесуальному законодавстві. Відмінність полягає в органах, які здійснюють контроль та нагляд за дотриманням прав та свобод підозрюваних, обвинувачених, а також у контролі за законністю і межами обмеження таких прав.

Крім того, як показує судова практика ЄСПЛ, незважаючи на детально прописані норми кримінального процесуального законодавства зарубіжних країн, усе ж на практиці допускаються прогалини під час утілення гарантій прав та свобод підозрюваних, обвинувачених.



Висновки до розділу 3

1. Проаналізовано та узагальнено практичну реалізацію гарантій прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого. Установлено, що у своїй більшості судді дотримуються закріплених у КПК України гарантій, проте є й ті гарантії, що порушуються чи повною мірою не застосовуються. Так, найбільше порушень у гарантіях, які містять такі оціночні поняття як «розумні строки», «виключний випадок», через що в судовій практиці панує розлад з приводу зазначених понять. Отже, на нашу думку, необхідно вдосконалити положення, яке регулювало б виключні випадки збільшення розміру застави з урахуванням проблемних питань у практиці, закріпити приблизні строки судового розгляду справ, наприклад, залежно від тяжкості вчиненого особою злочину, а також надати більш точного та глибокого змісту поняттю «достатність підстав».

2. Проаналізовано практику ЄСПЛ у справах проти України, виявлено порушення гарантій прав та свобод підозрюваних, обвинувачених, закріплених у КПК України.

3. Виявлено проблему в КПК України щодо визначення невідкладності випадків, за яких можуть бути проведені слідчі дії без ухвали слідчого судді. Такі невідкладні випадки розкидані по всьому КПК України і чіткого їх переліку немає. На нашу думку, це неприпустимо, адже обґрунтованість та доцільність проведення невідкладних С(Р)Д перевірити в слідчого судді немає змоги, а отже, норма, яка б визначала чіткий перелік дій та хоча б загальні випадки, за яких слідчі дії можуть проводитися без ухвали слідчого судді, має бути розроблена законодавцем негайно.

4. Вивчено міжнародний досвід реалізації гарантій прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого. Так, досить вдалою є конкретизація та вичерпний перелік злочинів у законодавстві США, за підозрою у вчиненні яких може бути реалізоване втручання в приватне спілкування шляхом прослуховування. Доводиться доречність упровадження вказаного досвіду до кримінального процесуального законодавства України.

5. У процесі дослідження методів, засобів та інститутів, які діють у зарубіжних країнах, з метою реалізації гарантій прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого ми пропонуємо перейняти позитивний досвід правових систем Болівії, Чилі, Еквадору, Панами, Аргентини, Філіпін, Мексики з функціонування інституту «ампаро де лібертад», який дозволяє не лише відновити порушене право, а й має превентивний характер, попереджуючи такі порушення.



ВИСНОВКИ

У дисертації здійснено теоретичне узагальнення та запропоновано нове вирішення наукового завдання, суть якого полягає в розробці й обґрунтуванні теоретичних засад та практичних рекомендацій щодо реалізації гарантій прав і свобод людини при їх обмеженні в кримінальному провадженні і формуванні на цій основі висновків, пропозицій та рекомендацій, що відповідають вимогам наукової новизни та мають теоретичне і практичне значення.

За результатами проведеного дослідження сформульовано такі висновки:

1. Запропоновано історико-правове узагальнення періодів становлення та розвитку інституту гарантій прав та свобод людини в кримінальному провадженні: епоха Античності, яка характеризувалася відсутністю чіткого закріплення і розподілення як прав і свобод людини, так і гарантій їх дотримання; епоха Середньовіччя, під час якої започатковане нормативне закріплення основоположних прав та свобод людини та їх гарантії; епоха класичного конституціоналізму, під час якої відбувся суттєвий розвиток та закріплення прав людини та їх гарантій; сучасний етап, характеризується детальною регламентацією прав і свобод людини та громадянина, їх гарантій, а також тим, що на національному рівні приймаються законодавчі акти, які декларують перелік засад, які стосуються процедури кримінального провадження відповідно до міжнародних норм. Доведено, що одночасно з появою й закріпленням у нормативно-правових актах прав та свобод учасників кримінального провадження започатковано інститут обмеження цих прав.

2. Розкрито сутність гарантій прав і свобод людини при їх обмеженні в кримінальному провадженні, сформульовано його поняття, визначено предмет кримінальних процесуальних гарантій, за критерієм процесуальних дій визначено класифікацію кримінальних процесуальних гарантій під час їх обмеження в кримінальному провадженні.

3. Охарактеризовано правову природу обмеження конституційних прав підозрюваного, обвинуваченого в кримінальному провадженні, сформульовано його поняття, досліджено відмінність понять обмеження та порушення конституційних прав підозрюваного, обвинуваченого у кримінальному провадженні. Обґрунтовується, що обмеження конституційних прав і свобод в кримінальному провадженні вимагає особливого режиму: дотримання умов, наявність підстав, передбачених законом, наявність механізму судового контролю, прокурорського керівництва, відомчого контролю за законністю й обґрунтованістю обмежень, а також надання особі, права і свободи якої обмежені, права на судовий захист.

4. Запропоновано дворівневу систему суб'єктів обмеження прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого, яка складається зі сторони обвинувачення та органів правосуддя, які на досудовому розслідуванні представляє слідчий суддя. Наголошується, що система суб'єктів обмеження конституційних прав і свобод у кримінальному провадженні має чітко виражену ієрархічну структуру, стійкі взаємообумовлені зв'язки та єдині цілі.

5. З метою недопущення порушень прав підозрюваних під час проведення обшуку пропонується ч. 2 ст. 234 КПК України викласти в наступній редакції:

«Обшук проводиться на підставі ухвали слідчого судді у випадках: 1) якщо очевидець чи очевидці вказують на місце та/або особу, пов'язаних з учиненням кримінального правопорушення; 2) якщо під час проведення інших слідчих (розшукових) дій стало відомо про осіб чи речі, які пов'язані з кримінальним провадженням, і є потреба в їх відшукуванні; 3) якщо під час проведення негласної слідчої (розшукової) дії стало відомо про осіб чи речі, які пов'язані з кримінальним провадженням, і є потреба у їх відшукуванні. Без ухвали слідчого судді може бути проведено обшук у випадку, якщо особу застали під час учинення тяжкого чи особливо тяжкого злочину або замаху на його вчинення, з метою недопущення псування або знищення речей матеріального світу, що можуть виступати доказами в провадженні, а також у разі добровільної згоди особи, щодо якої може бути проведений обшук, та/або у приміщенні, що належить їй на праві власності, після закінчення якого слідчому судді повідомляється в загальному порядку».

Частину 6 статті 236 КПК України пропонується доповнити текстом: «Для відкриття закритих сховищ, приміщень, речей з метою недопущення їх псування або пошкодження слідчий або прокурор зобов'язані залучити спеціаліста».

6. З метою більш чіткої реалізації гарантій прав і свобод підозрюваного під час застосування до нього запобіжних заходів пропонується ч. 1 ст. 185 КПК України викласти в такій редакції: «Якщо після подання клопотання про застосування запобіжного заходу прокурору стали відомі обставини, що виключають обґрунтовану підозру в учиненні особою кримінального правопорушення або за наявності підстав, що унеможливлюють розгляд та реалізацію клопотання, він зобов'язаний відкликати клопотання про застосування запобіжного заходу та відкликати дозвіл на затримання, якщо такий дозвіл був отриманий».

7. З метою недопущення перенасичення норм КПК України, які регулюють порядок проведення процесуальних дій, абстрактними нормами пропонується ч. 1 ст. 206 КПК України доповнити текстом: «Слідчий суддя в разі надходження звернення від підозрюваного, обвинуваченого з порушенням вимог територіальної юрисдикції суду зобов'язаний негайно направити таке звернення за належністю до відповідного суду для встановлення істини та захисту чи відновлення порушених прав та свобод».

8. Обґрунтовано положення щодо нового процесуального порядку залучення понятих для участі в слідчих (розшукових) діях. Пропонується відмовитися від процесу залучення понятих в існуючому вигляді. З метою забезпечення контролю за здійсненням кримінального провадження запропоновано застосувати аналогію у відповідності до функціонування інституту присяжних, а саме: формувати список понятих на засадах добровільності, виборності, строковості та оплатності за територіальним критерієм і подавати його до відповідних органів розслідування.

9. Обґрунтовано доцільність запровадження в національну кримінальну процесуальну систему позитивного зарубіжного досвіду, зокрема інституту «ампаро де лібертад», однією з особливостей якого є вимога доставлення затриманого до судді протягом 12 годин з моменту затримання з метою перевірки законності обмеження його свободи.



СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Актуальні наукові дослідження сучасної юридичної науки: теорія та практика: Збірник матеріалів ІІІ Науково-практичної конференції. Вищий навчальний заклад «Університет економіки та права «КРОК». Київ.: ВНЗ «Університет економіки та права «КРОК», 2016. 308 с.

2. Актуальні питання розслідування злочинів. Інформаційний збірник / уклад. Л. М. Кирій. Київ: МВС України, 2013. 238 с.

3. Аленин Ю. П. Процессуальные особенности производства следственных действий. Кировоград, Центрально-Украинское издательство, 2002. 264 с.

4. Американська декларація прав обов'язків людини. Прийнята народами Америки 30 квітня 1948 року на Дев'ятій Міжнародній Конференції Американських Держав у Боготі, Колумбія. URL: http://goo.gl/A94lqI (дата звернення: 06.02.2016).

5. Аналіз стану здійснення судочинства у І півріччі 2016 року (за даними судовоїстатистики) від 29.09.2016. URL: http://www.scourt.gov.ua/clients/vsu/vsu.nsf/(documents)/8CB8A0D97939D5B8C2258041004441BB (дата звернення: 08.01.2017).

6. Андреева О. И. Концептуальные основы соотношения прав и обязанностей государства и личности в уголовном процессе Российской Федерации и их использование для правового регулирования деятельности по распоряжению предметом уголовного процесса: автореф. дис. ... д-ра. юрид. наук. Томск, 2007. 49 с.

7. Антологія лібералізму: політико-правові вчення та верховенство права / упоряд.: С. Головатий, М. Козюбра, О. Сироїд; відп. ред. С. Головатий. Київ: Книги для бізнесу, 2008. 992 с.

8. Аракелян М. Забезпечення конституційного права людини на захист прав і свобод судом.Право України. 2006. № 3. С. 17-22.

9. Баганець О. Переваги та недоліки нового КПК. Пропозиції щодо внесення змін та доповнень до проекту нового Кримінального процесуального кодексу України. URL: https://goo.gl/GLr2pe(дата звернення: 14.04.2017).

10. Баганець О. В. Причини, які перешкоджають ефективній роботі правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю. Протокол юридичний інтернет-ресурс. URL: http://protokol.com.ua/ua/prichini_yaki_pereshkodgayut_efektivniy_roboti_pravoohoronnih_organiv_po_borotbi_zi_zlochinnistyu/ (дата звернення: 14.04.2017).

11. Бандурка О. М. Оперативно-розшукова діяльність: підручник. Частина 1. Харків, 2002. 334 с.

12. Баулін О. В., Ляш А. О. Досудове розслідування за новим Кримінальним процесуальним кодексом України: сучасна концепція і традиції. Правничий часопис Донецького університету. 2012. № 2 (28). С. 83-91.

13. Безрукава А.Ф. Особливості обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту. Бюлетень Міністерства юстиції України. 2013. № 3. С. 124-129.

14. Безруков Д. В. Впровадження негласних слідчих (розшукових) дій в кримінальне процесуальне законодавство України як інституту спеціальних слідчих дій. Форум права. 2014. № 1. С. 33-38.

15. Білічак О. Проблеми участі захисника у збиранні доказів на досудовому розслідуванні кримінальних правопорушень. Національний юридичний журнал: теорія та практика. 2014. С. 208-213.

16. Білозьоров Є. В. Правові гарантії захисту прав і свобод людини в Україні: реалії та проблеми. Адвокат: наука і право. 2009. № 8. С. 26-30.

17. Білозьоров Є. В. Правові гарантії прав і свобод людини та громадянина у сфері діяльності міліції: дис. ... канд. юрид. наук. Київ, 2008. 194 с.

18. Блохин Н.Н. Конституции и законодательные акты буржуазных государств (ХVІІ-ХІХ вв.). Москва: Государственное издательство юридической литературы, 1957. 587 с.

19. Бондаренко Н. О. Становлення світоглядного розуміння прав і свобод людини та громадянина. Журнал східноєвропейського права. 2014. № 2. С. 48-52.

20. Бортун М. Взаємодія прокурора зі слідчим, слідчим суддею на стадії досудового розслідування. Вісник Національної академії прокуратури України. 2013. № 4. С. 95-100.

21. Ботвінов Р. Г. Визначення меж предмета відання керівника органу досудового розслідування, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства. Часопис Національного університету "Острозька академія". Серія «Право». 2013. № 1(7). С. 1-13.

22. Бубир Ю. В. Система гарантій прав підозрюваного під час застосування запобіжних заходів. Форум права. 2013. № 4. С. 40-46.

23. Булах А. А. Презумпція невинуватості в новому Законі України «Про прокуратуру». Науковий вісник Ужгородського національного університету: серія: Право. 2015. Вип. 32. С. 153-156.

24. Булейко О. Л. Участь понятих у кримінальному процесі: автореф. дис. … канд. юрид. наук. Київ, 2009. 17 с.

25. Васечко Л. О. Еволюція прав людини під впливом процесів глобалізації Форум права. 2010. № 4. С. 121-126.

26. Введенська В. В. Постраждалий від злочину: права, гарантовані Конституцією, у Кримінально-процесуальному кодексі відсутні. Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ: збірник наукових праць. 2006. № 1(28). С. 147-151.

27. Великий тлумачний словник сучасної української мови / уклад. гол. ред. В. Т. Бусел. Київ: ВТФ «Перун», Ірпінь, 2002. 1428 с.

28. Вирок Токмацького районного суду Запорізької області від 02.02.2015 року по справі № 328/1963/14-к. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/42603162 (дата звернення: 10.03.2017).

29. Вирок Соснівського районного суду м. Черкаси від 07.02.2017 р. по справі № 712/5779/16-к. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64617196 (дата звернення: 27.03.2017).

30. Вирок Вінницького міського суду Вінницької області від 07.12.2016 р. по справі № 127/15242/15-к. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/63235475 (дата звернення: 10.03.2017).

31. Вирок Деснянського районного суду м. Чернігова від 16.01.2017 р. по справі № 750/2282/15-к. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64109928 (дата звернення: 30.02.2017).

32. Вирок Автозаводського районного суду м. Кременчука Полтавської області від 16.03.2017 р. по справі № 524/4927/16-к. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/65331758 (дата звернення: 30.03.2017).

33. Вирок Новоукраїнського районного суду Кіровоградської області від 21.12.2016 р. по справі № 396/971/16-к. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/63540921 (дата звернення: 30.02.2017).

34. Вирок Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 25.01.2017 р. по справі № 202/1199/16-к. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64282857 (дата звернення: 15.03.2017).

35. Вирок Березнегуватського районного суду Миколаївської області від 27.02.2017 р. по справі № 470/786/16-к. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/64958995 (дата звернення: 27.03.2017).

36. Вирок Красногвардійського районного суду м. Дніпропетровська від 27.07.2015 р. по справі № 204/2579/13-к. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/47652139 (дата звернення: 23.03.2017).

37. Вирок Вознесенського міськрайонного суду Миколаївської області від 27.09.2016 р. по справі № 486/1597/14-к. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/61612708# (дата звернення: 23.03.2017).

38. Витрук Н. В. О юридических средствах обеспечения реализации и охраны прав советских граждан. Изв. вузов: правоведение. 1964. № 4. С. 29-38.

39. Витрук Н. В. Общая теория правового положения личности: монография. Москва: Норма, 2008. 448 с.

40. Воеводин Л. Д. Юридический статус личности в России: учеб. пособ. / Моск. гос. ун-т. Москва: Изд-во МГУ, 1997. 343 с.

41. Войтюк О. С., Кравченко О. В. Зарубіжний досвід забезпечення процесуальних гарантій під час кримінального провадження й можливості його використання в Україні. Порівняльно-аналітичне право. 2014. № 7. С. 174-177.

42. Волков К. Д. Забезпечення права на свободу та особисту недоторканність за кримінально-процесуальним законодавством України та пострадянських країн. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: Юриспруденція. 2014. Вип. 10-2(2). С. 142-145.

43. Гаруст Ю. В. Поняття та ознаки гарантій забезпечення прав громадян у податковій сфері. Форум права. 2014. № 2. С. 76-80.

44. Гольдберг Н. О. Судовий контроль у системі забезпечення прав і свобод громадян у ході негласних слідчих (розшукових) дій. Вісник Академії митної служби України. Серія: Право. 2014. № 2. С. 131-135.

45. Гончаренко В. Г. Захист прав учасників кримінального провадження як соціально-правовий канон. Вісник Академії адвокатури України. 2014. Том 11, № 3(31). С. 92-97.

46. Гончаренко В. Г. Правові питання затримання особи в кримінальному провадженні. Часопис Академії адвокатури України. 2014. Том 7, № 2(23). С. 11-14.

47. Городовенко В. Забезпечення права на справедливий судовий розгляд. Слово Національної школи суддів України. 2013. № 4. С. 60-62.

48. Гошовська Ю. Особливості проведення окремих слідчих дій за участю неповнолітніх. Вісник Національної академії прокуратури України. 2016. № 3. С. 115-121.

49. Гринюк В. О. Суб'єкти реалізації функції обвинувачення у кримінальному процесі України. Форум права. 2016. № 2. С. 54-58.

50. Гришин Ю. А. Про статус прокурора на стадії досудового розслідування у кримінальному процесі України що реформується. Актуальні проблеми реформування кримінально-процесуального законодавства й удосконалення діяльності судових і правоохоронних органів України: матеріали міжнар. наук.-практ. конф. Луганськ, 2012. С. 98-107.

51. Гробова В. П. Щодо визначення змісту категорії «особиста недоторканність». Форум права. 2009. № 2. С. 97-101.

52. Грошевий Ю. М. Система загальних засад кримінального провадження за новим Кримінальним процесуальним кодексом України. Актуальні проблеми кримінального права, процесу та криміналістики: матеріали IV Міжнар. наук.-практ. конф., присвяч. 95-й річниці з дня народж. проф. М. В. Салтевського (Одеса, 2 листоп. 2012 р.). Одеса: Фенікс, 2012. С. 317.

53. Губська О. А. До проблеми дотримання прав неповнолітніх при обранні щодо них запобіжних заходів. Правничий вісник Університету «КРОК». 2014. Вип. 20. С. 165-173.

54. Гумін О. М. Система заходів забезпечення кримінального провадження за новим Кримінальним процесуальним кодексом України. Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ. 20013. № 1. С. 226-231.

55. Гуртієва Л. М. Провадження слідчих (розшукових) дій: навчально-методичний посібник. Одеса: Латстар, 2013. 48 с.

56. Данилюк Т. М. Сучасне забезпечення права на захист у кримінальному провадженні. Форум права. 2012. № 3. С. 158-162.

57. Декларація прав людини і громадянина від 26.08.1789 р. URL: http://constituanta.blogspot.com/2011/02/1789.html (дата звернення: 17.11.2016).

58. Демиденко В. О. Утвердження та забезпечення конституційних прав і свобод людини та громадянина: посібник. Київ: Нац. акад. внутр. справ України, 2001. 100 с.

59. Дерюжинский В. Ф. Habeas Corpus Act и его приостановка по английскому праву. Юрьев (б. Дерпт): Типо-лит. Г. Лакмана, 1895. 428 с.

60. Дідюк І. Л. Застосування електронних засобів контролю: порівняльний аналіз. Боротьба з організованою злочинністю і корупцією (теорія і практика). 2014. № 1. С. 157-160.

61. Документ Копенгагенської наради Конференції щодо людського виміру НБСЄ від 29.06.1990. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/994_082 (дата звернення: 06.02.2016).

62. Дрозд В. Г. Види запобіжних заходів, що пов'язані з обмеженням волі, за кримінальним процесуальним законодавством країн ближнього зарубіжжя. Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка. 2015. Вип. 4. С. 47-55.

63. Дрозд В. Г. Запобіжні заходи, пов'язані з обмеженням волі, за кримінальним процесуальним законодавством країн-членів Європейського Союзу. Вісник Луганського державного університету внутрішніх справ імені Е. О. Дідоренка. 2015. Вип. 2. С. 53-62.

64. Еремеева Е. А. Механизм защиты прав и свобод человека и гражданина: понятие, структура, непосредственное действие. Конституционное и муниципальное право. 2011. № 2. С. 2-4.

65. Єдиний державний реєстр судових рішень. URL: http://www.reyestr.court.gov.ua/Page/1 (дата звернення: 30.03.2017).

66. Єна І. В. Кримінальна процесуальна компетенція прокурора у досудовому провадженні: автореф. дис. … канд. юрид. наук. Київ, 2014. 20 с.

67. Загальна декларація прав людини від 10.12.1948. URL: http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_015 (дата звернення: 03.02.2016).

68. Закони вавилонського царя Хаммурапі (повний текст українською мовою). Електронна бібліотека Історичного факультету МГУ ім. М. Г. Ломоносова. URL: https://goo.gl/xmTeRo (дата звернення: 23.10.2016).

69. Звіт про роботу прокурора за 12 місяців 2016 року. URL: http://www.gp.gov.ua/ua/stst2011.html?dir_id=113277&libid=100820&c=edit&_c=fo# (дата звернення: 19.12.2016).

70. Звіт прокуратури щодо роботи органів досудового розслідування за 12 місяців 2016 року від 12.01.2017 р. URL: http://www.gp.gov.ua/ua/stst2011.html?dir_id=112657&libid=100820&c=edit&_c=fo (дата звернення: 25.02.2017).

71. Зуєв В.В. Сутність кримінальних процесуальних гарантій прав особи при міжнародному співробітництві. Університетські наукові записки. 2013. № 1. С. 321-328.

72. История политических и правовых учений: учеб. для вузов / под ред. В. С. Нерсесянца. Москва: Норма, 2006. 933 с.

73. Каминская В. И. В чем значение процессуальных гарантий в советском уголовном процессе. Сов. государство и право. 1950. № 5. С. 46-56.

74. Капліна О. В. Проблеми вдосконалення нормативного регулювання проведення слідчих (розшукових) дій. Вісник кримінального судочинства. 2015. № 1. С. 40-48.

75. Карпенко М. І., Зоря О. Д., Малова О. О. Практичні та організаційні проблеми діяльності органів досудового розслідування за новим КПК України. Юридична наука. 2013. № 5. С. 70-79.

76. Качан Н. С. Взаємозв'язок системи і структури: філософсько-економічний аспект. Наукові праці Кіровоградського національного технічного університету. Економічні науки. Кіровоград, 2010. Вип. 17. С. 77-83.

77. Кінаш О. Організація окремої слідчої дії - умова законності й ефективності розслідування злочинів. Право України. 2003. № 2. С. 59-64.

78. Климович О. Система національних засобів захисту прав людини (у контексті положень Конвенції про захист прав і основних свобод людини). Право України. 2001. № 1. С. 34 - 37.

79. Кміта О. В. Законність у процесі постання правової держави в Україні: дис. … канд. юрид. наук. Одеса, 2016. 211 с.

80. Коваль І. Право на справедливий суд: практика Європейського суду з прав людини щодо України. Право України. 2001. № 1. С. 129 - 132.

81. Ковтун Н. Н. О понятии и содержании термина «следственный». Российский судья. 2010. № 5. С. 15-20.

82. Кожевніков Г. К. Заходи забезпечення кримінального провадження. Вісник Нац. акад. прокуратури України. 2012. № 3. С. 68-70.

83. Колесник В. А. Правомірність тимчасового обмеження прав особи під час досудового розслідування. Вісник академії адвокатури України. 2016. Том 13, число 2 (36). С. 80-86.

84. Колесник Ю. В. Забезпечення прав і свобод людини під час проведення негласних процесуальних дій в кримінальному провадженні. Вісник академії прокуратури України. 2015. Том12, число 3(34). С. 78-82.

85. Колодій A. M., Олійник А. Ю. Права людини і громадянина в Україні: навч. посіб. Київ: Юрінком Інтер, 2003. 336 с.

86. Комарницька О. Б. Щодо недотримання розумних строків у кримінальному провадженні під час досудового розслідування. Часопис цивільного і кримінального судочинства. 2014. № 4. С. 85-95.

87. Комаров С. А. Общая теория государства и права. Москва: Манускрипт, 1996. 312 с.

88. Компанець К. В. Гарантії державного ладу та інші суміжні категорії: питання співвідношення. Науковий вісник Дніпропетровського державного університету внутрішніх справ. 2013. № 3. С. 71-77.

89. Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950. Дата оновлення: 01.06.2010.URL: http://zakon5.rada.gov.ua/laws/show/995_004 (дата звернення: 01.03.2015).

90. Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10.12.1984. Дата оновлення:13.11.1998. URL:http://zakon4.rada.gov.ua/laws/show/995_085 (дата звернення: 17.02.20160).

91. Конституція України від 28.06.1996 № 254к/96-ВР. Дата оновлення: 30.09.2016. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/254к/96-вр (дата звернення: 23.10.2016).

92. Корнуков В. М. Теоретические и правовые основы положення личности в уголовном судопроизводстве: дисс. ... д-ра юрид. наук. Саратов, 1988. 410 с.

93. Корчева Т. В. Окремі питання щодо вдосконалення процесуального порядку відкриття матеріалів іншій стороні у кримінальному провадженні. Право і суспільство. 2014. № 6.1(2). С. 332-337.

94. Костенко М. Рівність перед законом і судом серед інших засад кримінального провадження. Історико-правовий часопис. 2015. № 1. С. 119-124.

95. Коталейчук С. П., Пісной П. Я. Теорія держави та права в запитаннях і відповідях: навч. посібник. Київ: КНТ, 2011. 560 с.

96. Кочура А. В. Презумпція невинуватості як галузевий принцип кримінального судочинства та її нормативний зміст. Право і Безпека. 2010. № 4. С. 163-166.

97. Крегул Ю. І., Ладиченко В. В., Крегул Ю. І., Орленко О. І. Права і свободи людини: навч. посіб. для студентів вузів. Київ: Книга, 2004. 288 с.

98. Крикливець Д. Є. Моделі судового контролю за досудовим розслідуванням за законодавством зарубіжних держав. Юридичний науковий електронний журнал. 2016. № 5. С. 112-115.

99. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001 № 2341-III. Дата оновлення: 26.04.2017. URL: http://zakon3.rada.gov.ua/laws/show/2341-14 (дата звернення: 15.03.2016).

100. Кримінальний процес. Навчальний посібник для підготовки до комплексного державного іспиту / за заг. ред.: О. В. Капліна, М. О. Карпенко, В. І. Маринів, В. М. Трофименко, А. Р. Туманянц, О.Г. Шило. Харків: Оберіг, 2014. 180 с.

101. Кримінальний процес України в питаннях і відповідях: навч. посіб./ Л. Д. Удалова, В. В. Рожнова, Д. О. Савицький, О. Ю. Хабло. 3-тє вид. доповн. і переробл. - Київ: Видавець, 2012. 275 с. URL: http://www.naiau.kiev.ua/files/kafedru/kkp/kpr_pitan_vidp.pdf (дата звернення: 20.03.2017).

102. Кримінальний процес. Загальна частина (альбом схем): навч. посіб. / Л. Д. Удалова, В. В. Рожнова, Д. П. Письменний та ін. Київ: ЦУЛ, 2016. 144 с. URL: http://culonline.com.ua/Books/krym_prots_zag.pdf (дата звернення: 20.03.2017).