Гарантії прав і свобод людини при їх обмеженні у кримінальному провадженні

Н. В. Вітрук юридичні гарантії поділяє на дві групи: 1) реалізації прав і свобод; 2) охорони прав і свобод [38, с. 31].

Водночас С. Г. Стеценко виокремлює наступні види правових гарантій: а) стан законодавства, його стабільність і відповідність розвитку відносин у суспільстві, рівень юридичної техніки; б) стан діяльності з попередження і припинення правопорушень, зокрема заходів юридичної відповідальності; в) доступність і якість правосуддя; г) ефективність контролю за реалізацією правових актів [209, с. 195].

Ю. А. Чеботарьова під правовими (юридичними) гарантіями розуміє сукупність правових норм та інститутів, які завдяки своїй загальнообов'язковості дають можливість кожній людині скористатися своїми правами й свободами. Вони встановлюються державою в Конституції, а також у нормах чинного галузевого законодавства, їх метою є реалізація забезпечення правовими засобами основних прав і свобод громадян. Усю сукупність юридичних гарантій, які містяться в Конституції України, умовно можна поділити на дві великі групи: універсальні та специфічні [280, с. 66].

К. Б. Толкачов, у свою чергу, вважає, що правові гарантії поділяються на гарантії реалізації і гарантії охорони (захисту). Реалізація прав і свобод неможлива без їх охорони.Немає такого права, яке не потребує охорони. Гарантії охорони, які є структурними елементами механізму забезпечення прав і свобод, є водночас гарантіями їхнього здійснення, тобто не можуть існувати за межами реалізації прав і свобод [221, с. 108].

О. Ф. Фрицький розуміє правові гарантії як надання державою формальної (юридичної) загальнообов'язковості умовам, необхідним для того, щоб кожна людина могла скористатися особистими правами і свободами [274, с. 177].

Проаналізувавши різні підходи до класифікації правових гарантій, Є. В. Білозьоров зазначив, що поняття правових гарантій прав людини як система умов, засобів та способів забезпечення можливостей для реалізації цих прав вживають, зазвичай, для визначення гарантій у широкому розумінні цього терміна. Правові гарантії передбачають визначення правових умов, засобів та способів для процедури реалізації прав і свобод людини та громадянина у спосіб та формі, що закріплені національним законодавством держави й актами міжнародного права [16, с. 28].

Крім того, Є. В. Білозьоров визначив мету правових гарантій, що полягає в: 1) юридичному закріпленні прав, свобод і обов'язків людини та громадянина; 2) створенні ефективної системи охорони й захисту державою прав і свобод людини, яка б могла забезпечити реалізацію цих прав та захистити від будь-яких посягань; 3) формуванні в громадян правової культури; 4) здійсненні державного і громадського контролю за станом забезпечення прав та свобод людини і громадянина [17, с. 56].

Дослідивши різні наукові погляди щодо поділу юридичних гарантій на універсальні й специфічні, О. Г. Кушніренко та Т. М. Слинько стверджують, що універсальними гарантіями є ті, які закріплені в статтях 55-64 Конституції України, а саме: 1) право на звернення до суду; 2) право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної впади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб; 3) право на звернення до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини; 4) право на звернення до відповідних міжнародних судових органів, міжнародних організацій; 5) право будь-якими незабороненими засобами захищати свої права і свободи; 6) право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної й моральної шкоди, що завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю зазначених органів і осіб; 7) право знати свої права і обов'язки; 8) закони та інші нормативні акти, що визначають права і обов'язки громадян, які не доведені до відома населення в установленому законом порядку, є недійсними; 9) недопустимість зворотної дії закону в часі, крім випадків, за яких вони пом'якшують або відміняють відповідальність особи; 10) право на правову допомогу; 11) принцип необов'язковості (заборона) виконання явно злочинного розпорядження чи наказу; 12) неможливість бути двічі притягнутим до юридичної відповідальності за один вид чи за одне те саме правопорушення; 13) індивідуальний характер юридичної відповідальності особи; 14) засада презумпції невинуватості людини; 15) неприпустимість відповідальності особи за відмову давати свідчення або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів; 16) право підозрюваного, обвинуваченого або підсудного на захист; 17) право засудженого користуватися всіма правами людини та громадянина (за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду); 18) гарантія недопустимості обмеження конституційних прав і свобод, крім випадків, передбачених Конституцією, наприклад в умовах позбавлення волі [113, c. 43].

До специфічних гарантій слід віднести такі, що знайшли своє закріплення у відповідних статтях розділу II Конституції, присвячених основним правам і свободам. Наприклад, гарантії невід'ємного права кожної людини на життя передбачають те, що: ніхто не може бути свідомо позбавлений життя; обов'язок держави - захищати життя людини; кожен має право захищати своє життя і здоров'я, життя й здоров'я інших людей від протиправних посягань. Реалізація права людини на повагу до її гідності гарантується тим, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню; жодна людина без її згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам. Відповідні гарантії містяться і в інших статтях, присвячених правам і свободам людини та громадянина.

Ці правові гарантії повинні забезпечити найсприятливіші умови, при наявності яких кожна людина мала б можливість реально втілити свої права й свободи.

Слід пам'ятати, що для реалізації прав і свобод людини потрібно, щоб особа сама бажала цього, а також мала певний рівень правового виховання і правової культури.

О. С. Лисенков розрізняє чотири групи гарантій прав і свобод людини і громадянина:

- матеріальні (економічні передумови);

- організаційні (інститути державної влади);

- духовні або ідеологічні (існуючі в суспільстві концепції прав людини, які потрібно роз'яснювати громадянам);

- юридичні гарантії, у свою чергу, поділяються на дві підгрупи: процедурні юридичні гарантії та гарантії юридичної відповідальності громадян, їх об'єднань, органів влади, органів самоврядування та посадових осіб [139, c. 56].

Аналогічної точки зору щодо класифікації гарантій прав і свобод особи дотримуються такі вітчизняні дослідники, як І. Коваль [80] та О. Климович [78].

Класифікація гарантій прав та свобод дозволяє більш детально дослідити кримінальні процесуальні гарантії.

Зокрема, кримінальні процесуальні гарантії прав та свобод належать до правових галузевих, які, у свою чергу, ми пропонуємо класифікуватиза критерієм процесуальних дій, а саме: гарантії прав та свобод при застосуванні запобіжних заходів; гарантії прав та свобод при застосуванні заходів забезпечення; гарантії прав та свобод при проведенні С(Р)Д; гарантії прав та свобод при проведенні НС(Р)Д; гарантії прав та свобод обвинуваченого під час судового провадження. Крім того, у зазначеній класифікації необхідно передбачити й засади кримінального провадження, адже саме відповідно до них мають виконуватися всі кримінальні процесуальні дії.

І. КПК України містить низку положень щодо прав підозрюваного, обвинуваченого, підсудного та гарантій їх забезпечення на всіх стадіях провадження, що має важливе значення для реалізації багатьох засад кримінального судочинства, зокрема, законності, доступу до правосуддя та обов'язковості судових рішень, змагальності сторін і свободи в поданні ними до суду своїх доказів та в доведенні перед судом їх переконливості, забезпечення права на захист, забезпечення справедливого судового розгляду, рівноправності сторін, презумпції невинуватості, свободи від самовикриття, заборони двічі притягуватися до кримінальної відповідальності за одне те саме правопорушення та ін. [141, c. 122].

Крім того, змістовну класифікацію загальних засад кримінального провадження запропонував Ю. М. Грошевий [52, c. 317]. Він поділив вищевказані категорії на засади, що забезпечують захист честі й гідності особи в кримінальному провадженні, на такі, як: повага до людської гідності; забезпечення права на свободу та особисту недоторканність; недоторканність житла чи іншого володіння особи; таємниця спілкування; невтручання в приватне життя; недоторканність права власності; свобода від самовикриття та право не свідчити проти близьких родичів та членів сім'ї; забезпечення права на захист.

Засадами, що забезпечують стабільність кримінальної процесуальної діяльності, є: верховенство права; рівність перед законом і судом; доступ до правосуддя та обов'язковість судових рішень; забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності; мова, якою здійснюється кримінальне провадження.

Засадами, що забезпечують законність розшукових начал кримінального провадження, вважаються: законність; презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини; заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне те саме правопорушення; публічність; розумність строків.

Засадами, що забезпечують змагальність кримінального провадження, є: змагальність сторін та свобода в поданні ними до суду своїх доказів і в доведенні перед судом їх переконливості; безпосередність дослідження показань, речей і документів; диспозитивність; гласність і відкритість судового провадження та його повне фіксування технічними засобами.

Зважаючи на викладене, слід більш детально розглянути засади кримінального провадження, які, на нашу думку, становлять основну базу гарантій прав та свобод у кримінальному провадженні.

Зазначимо, що законність є базовою засадою організації суспільних відносин (передбачає такі елементи, як забезпечення верховенства, єдності, цілісності та реальності законів, які постають як вираз права), яка втілюється на практиці і трансформує ці відносини шляхом їх упорядкування та унормування [79, c. 68].

На думку С. Міщенка, законодавець, ураховуючи ймовірність порушення прав громадян під час здійснення кримінального провадження органами досудового розслідування та судами в судовому провадженні, передбачив у КПК України відповідні правові інститути, зокрема, інститут оскарження прийнятих рішень, їх скасування та зміни, що, у свою чергу, становить гарантію реалізації засади законності, оскільки дає змогу своєчасно виправити допущені порушення норм процесуального і матеріального права [136, c. 56, 57].

Серед загальних засад судочинства має місце засада поваги до людської гідності. Зокрема, на підставі конституційних положень про те, що людина, її життя, здоров'я, честь і гідність, недоторканність та безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю (ч. 1 ст. 3 Конституції України), у ч. 2 ст. 11 КПК України конкретизовано конституційні положення про те, що: «…ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню» (ст. 28), «…кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань…» (ч. 5 ст. 55). Аналіз міжнародного законодавства надає можливість стверджувати про те, що зміст даних засад судочинства спрямований на імплементацію положень основних міжнародних документів (Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Конвенція ООН проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання та інших).

В. М. Тертишник зазначив, що повага та захист честі й гідності людини полягають у: 1) недопустимості дій, принижуючих честь і гідність людини (образ, погроз, насильства тощо); 2) недопустимості збирання, використання, зберігання та розголошення хибної, брудної недостовірної інформації, що принижує честь, гідність чи ділову репутацію людини; 3) поважному ставленні до людини взагалі, до її індивідуального образу, поглядів, переконань, духовного життя, віри, мрій у будь-яких правовідносинах виходити із засади добропорядності людини; 4) гарантованості відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої приниженням честі й гідності людини, гарантованості судового захисту честі, гідності чи ділової репутації людини [219, с. 79].

Невтручання в приватне життя є особистим немайновим правом особи, відповідно до якого фізична особа вільно, на власний розсуд визначає свою поведінку у сфері приватного життя. Сферою приватного життя слід вважати особистісні, сімейні, побутові, інтимні, товариські та інші стосунки, що перебувають поза межами суспільної діяльності.

Право на приватне життя є об'єктом суттєвого обмеження з боку органів досудового розслідування. Воно охороняється як внутрішнім, так і міжнародним законодавством.

Порушення питання про необхідність проникнення до житла чи іншого володіння особи або втручання в приватне спілкування є найбільш характерним для стадії досудового розслідування, коли виникає потреба в проведенні обшуку, знятті інформації з каналів зв'язку та ін. У нормах КПК України деталізовано засади недоторканності житла чи іншого володіння особи, а також порядок втручання в приватне спілкування: наводиться визначення термінології, регламентовано процесуальний порядок проведення таких дій.

Недоторканність права власності може обмежуватися не інакше, як на підставі вмотивованого судового рішення, ухваленого відповідно до встановленого КПК України порядку.

Гарантія щодо свободи від самовикриття та права не свідчити проти близьких родичів та членів сім'ї походить від латинського висловлювання: «Nemo tenetur seipsum assuare», - ніхто не зобов'язаний звинувачувати самого себе.

У частині 1 статті 18 КПК України по суті міститься два важливих положення, які сприяють охороні прав та законних інтересів особи в кримінальному провадженні, а саме: 1) жодна особа не може бути примушена визнати свою винуватість у вчиненні кримінального правопорушення; 2) жодна особа не може бути примушена давати пояснення, показання, які можуть стати підставою для підозри, обвинувачення в учиненні нею кримінального правопорушення [105, c. 57].

На наш погляд, саме засада законності є однією з основних та вагомих юридичних гарантій конституційних прав та свобод у кримінальному процесі. Незважаючи на те, що Ю. М. Грошовий відносить законність до засад, що забезпечують правомірність розшукових начал кримінального провадження[52, с. 317], ми вважаємо зазначену засаду однією з головних для забезпечення прав та свобод людини в кримінальному процесі.

Ще однією процесуальною гарантією сторони захисту в кримінальному провадженні є забезпечення права на захист. Таке право є загальногалузевим і не може бути обмежене (ст. 64 Конституції України).

Згідно з ч. 1 ст. 20 КПК України підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений мають право на захист, що полягає в можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені КПК України [104].

На жаль, Конституція України не конкретизує, що слід розуміти під забезпеченням права на захист у кримінальному провадженні. У КПК України воно зводиться до надання пояснень з приводу підозри чи обвинувачення, які не є джерелами доказів, а також до права збирати докази, можливості особисто брати участь у процесі та користуватися правовою допомогою.

З цього приводу можна навести рішення Конституційного Суду України (далі - КСУ) у справі за конституційним зверненням гр. Троянащодо офіційного тлумачення положень ст. 24 Конституції України (справа про рівність сторін судового процесу) № 9-рп/2012 від 12.04.2012 р. КСУ вирішив: «…в аспекті конституційного звернення положення ст. 24 Конституції України стосовно рівності громадян у конституційних правах, свободах та перед законом у взаємозв'язку положеннями ч. 1 ст. 55, п. 2 ч. 3 ст. 129 Основного Закону України щодо захисту судом прав і свобод людини і громадянина та рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом треба розуміти так, що кожен, тобто громадянин України, іноземець, особа без громадянства, має гарантовані державою рівні права на захист прав і свобод у судовому порядку та на участь у розгляді своєї справи у визначеному процесуальним законом порядку в судах усіх юрисдикцій, спеціалізації та інстанцій, у тому числі й особа, яка засуджена і відбуває кримінальне покарання в установах виконання покарань [179]».

Згідно з КПК України в редакції 1960 р., порушення права на захист було істотним порушенням вимог кримінально-процесуального закону і передбачало скасування або зміну вироку. Відповідно до КПК України в редакції 2012 р., істотним порушенням вимог кримінального процесуального закону є не порушення права на захист у класичному його розумінні, а лише ситуація, за якої судове провадження здійснюється за відсутності захисника за його обов'язкової участі. Отже, можна свідомо порушувати право обвинуваченого на захист без побоювання, що це призведе до скасування вироку судом апеляційної чи касаційної інстанції [57, c. 160, 161].

Говорячи про право на захист (а ми знаємо, що одне право може виступати гарантією щодо іншого), слід зауважити, що це досить вагома гарантія для сторони захисту.

Ще однією формою захисту особи є право на юридичну допомогу.

Конституційне право на юридичну допомогу в кримінальному провадженні - це гарантована Конституцією й іншими законами України можливість особи одержати кваліфіковану допомогу, пов'язану з практичним застосуванням законодавства для відстоювання її суб'єктивних прав та інтересів. До основних видів такої допомоги в кримінальному процесі слід віднести захист від обвинувачення та надання професійної правової допомоги. Вважаємо, що інститут залучення захисника є цілком виправданим, адже, зважаючи на проведене дисертантом анкетування засуджених, найдієвішим суб'єктом реалізації гарантій прав і свобод підозрюваного, обвинуваченого одноголосно визнано адвоката (Додаток В).

Н. В. Хмелевська зазначає, що право на правову допомогу - це гарантована Конституцією України можливість одержати юридичні (правові) послуги. Держава в особі відповідних органів визначає певне коло суб'єктів надання правової допомоги та їхні повноваження [276, c. 165].

На практиці юридична допомога полягає в наданні консультацій та роз'яснень з юридичних питань, усних і письмових довідок щодо законодавства; складанні заяв, скарг та інших документів правового характеру; посвідченні копій відповідних документів; представництві в суді, інших державних органах перед громадянами та юридичними особами; правовому забезпеченні підприємницької та зовнішньоекономічної діяльності громадян; виконанні обов'язків відповідно до кримінального процесуального та цивільно-процесуального законодавства тощо. КСУ зміст права на юридичну допомогу розкриває як гарантовану Конституцією України можливість фізичної особи одержати юридичні (правові) послуги [128, c. 14, 15].

Право на захист у кримінальному провадженні може реалізовуватись у вигляді самозахисту самим підозрюваним, обвинуваченим, виправданим, засудженим за допомогою наданих йому процесуальних прав, закріплених у законі, обсяг і зміст яких залежить від процесуального статусу особи та стадії кримінального провадження, на якій вони можуть бути реалізовані; захисту уповноваженими органами (офіційний, посадовий захист) - діяльність органів, яка виявляється у створенні передбачених законом процесуальних умов для використання особою та її захисником наданих їм законом можливостей, тобто у втіленні в процесі однієї з головних засад судочинства - «забезпечення права на захист». Наприклад, орган, що здійснює кримінальне провадження, зобов'язаний роз'яснити особі разом з іншими процесуальними правами її право на захист; в окремих випадках, якщо участь захисника є обов'язковою, а особа не запросила захисника, слідчий, прокурор чи суд зобов'язані призначити захисника та залучити його до провадження (п. 3 ч. 1 ст. 49 КПК України). На слідчого суддю також покладено обов'язок за власною ініціативою і незалежно від наявності клопотань здійснювати захист прав осіб, позбавлених свободи на сумнівних підставах чи щодо яких застосовується насильство з боку державних органів під час затримання чи тримання в установах обмеження волі [115, c. 351].

Найвищою формою захисту слід визнавати право на судовий захист, яке виступає гарантією щодо всіх конституційних прав і свобод.

З моменту отримання Україною незалежності право кожної особи на судовий захист стало одним з основних прав людини і громадянина, яке гарантовано в конституційному порядку. Це право міститься в конституціях більшості розвинутих країн світу та посідає провідне місце в структурі конституційно-правового статусу людини. Право на судовий захист, на думку М. Аракеляна, відображається передусім в основних засадах судочинства. Отже, зміст цього права ґрунтується на таких складових елементах, як: доступність правосуддя; право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення; незалежність і неупередженість суду; рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; право на захист; публічність судового розгляду; розгляд справи в найкоротший строк, що передбачений законом [9, c. 20].

Рівність усіх учасників можна розглядати через засади кримінального провадження, що розповсюджуються на будь-якого учасника кримінального провадження незалежно від ознак раси, кольору шкіри, політичних, релігійних чи інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, громадянства, освіти, роду занять, а також за мовними або іншими ознаками [95, c. 123].

Серед указаних М. Аракеляном елементів прав на захист особливо важливими для подальшого визначення цього права нам видаються такі елементи, як право на апеляційне та касаційне оскарження судового рішення, а також розгляд справи в найкоротший строк, передбачений законодавством.

По-перше, право на оскарження дійсно є істотною ознакою права на захист, бо воно підкреслює, що в особи є можливість оскаржити не лише дії державних органів та інших осіб, з якими вона вступає в правовідносини, а й дії самого суду, що вбачається дуже важливим.

По-друге, розгляд справи в «найкоротший строк», передбачений законом, є змістовним елементом права на судовий захист. Проте доречніше було б уживати термін «розумний строк». Останній хоч і є по-суті оціночним, проте, оскільки більш короткий термін розгляду справи не завжди є гарантією повноти та всебічності розгляду, саме «розумність» більш відповідає основним завданням судового розгляду. Л. Д. Удалова стверджує, що розумні строки є об'єктивно необхідними для виконання процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень [101, c. 104].

Право людини і громадянина на судовий захист належить до громадянських прав, до того ж вбирає в себе певну юридичну гарантію захисту як від свавілля з боку окремих осіб, так і всієї держави.

Ще одним видом гарантій є право на справедливий суд.

Досягнення справедливості є також завданням кримінального судочинства: воно має забезпечити, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини, жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура.

У судовому розгляді суд з'ясовує всі обставини справи, установлені під час кримінального провадження, та перевіряє їх доказами. Оцінка суддею доказів є ядром концепції незалежності суддів [48, c. 61, 62].

А. В. Кочура зазначає, що нормативний зміст презумпції невинуватості не обмежується загальними положеннями кримінального процесуального законодавства. Положення цієї засади є важливою гарантією встановлення об'єктивної істини в кримінальному провадженні, забезпечення конституційних прав і свобод людини, а тому порушення його вимог призводять до скасування прийнятих процесуальних рішень, повернення кримінального провадження на додаткове розслідування та інших негативних наслідків [24, c. 156].

Засада презумпції невинуватості діє протягом усього досудового слідства та судового розгляду кримінальної справи, однак одразу після набрання законної сили обвинувальним вироком суду вона втрачає юридичну силу. При цьому немає значення, чи було призначено даним вироком покарання. Обвинувальний вирок, визнаючи вину засудженого, може в силу обставин, передбачених законом, звільнити його від відбування покарання.

Таке рішення суду жодним чином не означає, що особа, яка вчинила злочин, невинна, а тому вирок не втрачає обвинувальності. Разом з тим, як цілком справедливо зазначає Л. М. Лобойко, усе це в жодному разі не свідчить, що презумпція невинуватості з цього моменту втрачає юридичну силу назавжди [117, c. 64].

Прикладом, у випадках апеляційного чи касаційного оскарження судового рішення заінтересованими суб'єктами кримінального процесу та прийняття внесеної апеляції чи касації до розгляду вищестоящим судом дія засади презумпції невинуватості відновлюється, але частково, лише в межах поданого апеляційного чи касаційного оскарження. При ухваленні виправдовувального вироку презумпція невинуватості діє в повному обсязі під час перегляду справи в усіх інстанціях [97, c. 164].

Заборона двічі притягувати до кримінальної відповідальності за одне те саме правопорушення походить від латинського висловлювання «nonbisinidem» - двічі за одне й те саме не карають. Зазначена норма була закріплена у ст. 61 Конституції України в результаті імплементації норм міжнародного законодавства про те, що жодна людина не може бути вдруге притягнута до відповідальності або покарання в кримінальному порядку судом однієї тієї самої держави за злочин, за який вона вже була остаточно виправдана або засуджена відповідно до закону і кримінального процесуального права цієї держави (ст. 4 протоколу №7 до КЗПЛ).

Зупинимося докладніше на такій гарантії прав та свобод у кримінальному провадженні, як відшкодування шкоди постраждалій особі державою. Зокрема, у ст. 3 Конституції України проголошено, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність, а в ст. 56 Основного Закону закріплено право кожного на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Міжнародно-правові акти, ратифіковані Україною, відіграють важливу роль у проблемі судового захисту прав та охоронюваних законом інтересів громадян у зв'язку із заподіяною їм шкодою незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду.

Відповідно до ст. 13 КЗПЛ [90], кожен, чиї права та свободи, визнані Конвенцією, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть, якщо таке порушення було вчинено особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

Відповідно до Загальної декларації прав людини, ідеал вільної людської гідності, яка користується громадянською і політичною свободою і свободою від страху та залежності, може бути здійснений лише, у випадку якщо будуть створені гідні умови, за яких кожен може користуватися своїми економічними, соціальними та культурними правами нарівні зі своїми громадянськими і політичними правами [68].

У свою чергу, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права [133] передбачає велику кількість важливих положень, у тому числі, якщо кожен, хто став жертвою незаконного арешту чи тримання під вартою, має право на компенсацію, якій надано позовної сили (ч. 5 ст. 9). Крім того, якщо будь-яку особу остаточним рішенням було засуджено за злочин і якщо винесений їй вирок був згодом скасований за наявністю судової помилки, особа, яка зазнала покарання в результаті такого засудження, одержує компенсацію згідно із законом, якщо не буде доведено, що засудження відбулося виключно або частково з її вини (ч. 6 ст. 14).

У статті 14 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання 1984 р. передбачено необхідність кожною державою - стороною Конвенції (Україна є її стороною) забезпечити у своїй правовій системі одержання відшкодування жертвою катувань й підкріплено правовою санкцією право на справедливу й адекватну компенсацію, ураховуючи заходи до якомога повнішої реабілітації [91].

Шкода, завдана незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органу, що здійснює оперативно-розшукову діяльність (далі - ОРД), досудове розслідування, прокуратури або суду, відшкодовується державою за рахунок Державного бюджету України у випадках та в порядку, передбачених законом (ст. 130 КПК України).

Необхідно зазначити, що завдана незаконними діями шкода відшкодовується згідно з нормами: Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), Порядку виконання рішень про стягнення коштів державного та місцевих бюджетів або боржників [163], постанов Пленуму Верховного Суду України «Про практику розгляду судами цивільних справ про відшкодування шкоди», «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди», Положення про застосування Закону України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду», затвердженого наказом Міністерства юстиції, Генеральної прокуратури та Міністерства фінансів України.

Положення ЦК України встановлюють перелік випадків, а Закон України «Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду» від 01 грудня 1994 р. - порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові діями органів, що здійснюють ОРД, органів досудового розслідування, прокуратури і суду.

Відповідно до ст. 1 цього закону, підлягає відшкодуванню шкода, завдана особі у випадку незаконного: 1) засудження, повідомлення про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, узяття і тримання під вартою, проведення в ході кримінального провадження обшуку, виїмки, накладення арешту на майно, відсторонення від роботи (посади) та інших процесуальних дій, що обмежують права громадян; 2) застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, конфіскації майна, накладення штрафу; 3) проведення оперативно-розшукових заходів, передбачених законами України «Про оперативно-розшукову діяльність», «Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю» та іншими законодавчими актами.

Матеріальне відшкодування моральної шкоди спрямовано на компенсацію душевних та фізичних страждань, яких особа зазнала у зв'язку з незаконними діями правоохоронців стосовно неї. У цьому контексті важливою є наявність чіткого законодавчого визначення поняття «моральна шкода», яке б уніфікувало судову практику у справах про відшкодування моральної шкоди та забезпечило її адекватну компенсацію.

Шкода, заподіяна внаслідок проведення вищевказаних дій і рішень, незалежно від вини посадових осіб органів, що здійснюють ОРД, досудове розслідування, а також органів прокуратури та суду відшкодовується в повному обсязі, а саме: 1) заробіток та інші грошові доходи, які він втратив внаслідок незаконних дій; майно (у тому числі гроші, грошові вклади і відсотки за ними, цінні папери та відсотки за ними, частка у статутному фонді господарського товариства, учасником якого був громадянин, і дохід, який він не отримав згідно з цією часткою, інші цінності); 2) майно, конфісковане або звернене в дохід держави судом, вилучене органами досудового розслідування, органами, які здійснюють ОРД, а також майно, на яке накладено арешт; 3) штрафи, стягнуті на виконання вироку суду, судові витрати та інші витрати, сплачені громадянином; 4) суми, сплачені громадянином у зв'язку з наданням йому юридичної допомоги; 5) моральна шкода.

У випадку виникнення права на відшкодування шкоди орган, що проводить ОРД, слідчий, прокурор чи суддя зобов'язані роз'яснити потерпілій стороні порядок відшкодування завданої шкоди і відновлення її порушених прав. При цьому необхідно вказати, що право на відшкодування шкоди виникає у випадку закриття кримінального провадження на підставі закону про амністію чи акта про її помилування [295, c. 118, 119].

Право на відшкодування шкоди не виникає у випадках, за яких особа в процесі досудового розслідування чи судового розгляду, шляхом самообмови протидіяла з'ясуванню дійсних обставин і тим самим сприяла незаконним діям і винесенню таких рішень (ч. 4 ст. 1176 ЦК України). За I півріччя 2016 р. судами було розглянуто 135 цивільних справ про відшкодування шкоди, заподіяної громадянам незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів, що здійснюють ОРД, органів досудового розслідування, прокуратури і суду. Позов задоволено в 75 справах, у яких присуджено до стягнення 8,014 млн грн. [6].

Дослідження основних кримінальних процесуальних гарантій сторони захисту дозволяє стверджувати, що незважаючи на свою різну суть та відмінний зміст, гарантії у своїй сукупності забезпечують реалізацію прав учасників кримінального провадження. Звичайно деякі моменти, які ми зазначали раніше, щодо НС(Р)Д необхідно вдосконалювати та більш детально регламентувати права сторони обвинувачення з метою розширення кримінальних процесуальних гарантій сторони захисту і зменшення зловживань при реалізації НС(Р)Д.

ІІ. Розглянувши основні засади (гарантії) прав та свобод у кримінальному провадженні, слід дослідити гарантії прав та свобод при застосуванні запобіжних заходів. Зокрема, їх можна систематизувати у відповідні групи:

1. Права підозрюваного, обвинуваченого, що можуть виступати в якості гарантій інших його прав (наприклад, право підозрюваного знати, у вчиненні якого злочину його підозрюють, є гарантією права збирати і надавати докази слідчому, прокурору, слідчому судді, оскільки останнє може бути реалізовано за умов, що особа вже знає про висунуту посадовими особами відносно неї підозру в учиненні кримінального правопорушення, а також є гарантією інших прав, таких як: давати пояснення, показання з приводу підозри, оскаржувати рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора, слідчого судді [23, c. 40]; інший приклад - право підозрюваного ознайомлюватися з матеріалами справи (ст. 221 КПК України) є гарантією визначення обсягу доказування (ст. 349 КПК України), а також гарантією права оскаржувати дії суб'єктів, що здійснювали досудове слідство (ст. 303 КПК України); також прикладом щодо права обвинуваченого, яке слугує гарантією іншого права обвинуваченого, є право обвинуваченого ознайомлюватися та досліджувати документи, долучені до матеріалів кримінального провадження, яке дозволяє обвинуваченому (його захиснику) ставити запитання стосовно такого документа, а також право просити суд виключити такий документ з числа доказів, якщо новий доказ викликає сумнів у його достовірності (частини 2, 3 ст. 358 КПК України).

2. Повноваження слідчого з охорони та захисту прав підозрюваного, обвинуваченого (обов'язок слідчого роз'яснити підозрюваному, обвинуваченому його права та забезпечити право на кваліфіковану правову допомогу з боку обраного ним або призначеного захисника закріплений у ст. 20 КПК України. До того ж в законодавстві не лише проголошено цей загальний обов'язок, а й установлено спеціальні процесуальні засоби для його виконання. До цих засобів належать обов'язки суб'єкта, наділеного державно-владними повноваженнями, зокрема: надавати затриманій особі чи особі, яка тримається під вартою, допомогу в установленні зв'язку із захисником або особами, які можуть запросити захисника, а також надати можливість використати засоби зв'язку для запрошення захисника (ст. 48 КПК України); розглядати клопотання під час досудового розслідування (ст. 220 КПК України); повідомляти про завершення досудового розслідування та надавати доступ до матеріалів досудового розслідування (ст. 220 КПК України); крім того, у ст. 49 КПК України закріплено обов'язок слідчого, прокурора, слідчого судді чи суду залучати захисника для здійснення захисту в передбачених цією статтею випадках.

3. Діяльність захисника та законного представника із забезпечення прав підозрюваного, обвинуваченого [23, c. 42] (уся діяльність зазначених суб'єктів спрямована на надання правової допомоги особі, участь у процесі доказування та захисті прав, свобод та законних інтересів підозрюваного - статті 46, 47, 48, 52, 53, 174, 201, 303, п. 2 ч. 3 ст. 295 КПК України та ін.).

4. Прокурорський нагляд у вигляді процесуального керівництва за додержанням прав підозрюваного виявляється у повноваженнях, пов'язаних із забезпеченням законності досудового розслідування, зокрема, забезпеченні вимог закону щодо додержання розумних строків під час досудового розслідування, прийнятті участі в проведенні С(Р)Д, НС(Р)Д та інших процесуальних діях, скасовуванні незаконних та необґрунтованих постанов слідчих (частини 1-3 ст. 28, ст. 220, ч. 3 ст. 246, пункти 7, 8, 10, 12 ч. 2 ст. 36 КПК України). Як визначено у п. 1 наказу Генеральної прокуратури України від 03.12.2012 р. № 4/1гн «Про організацію прокурорського нагляду за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність», завданням прокуратури є забезпечення належної організації нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, інтересів суспільства та держави при здійсненні ОРД щодо попередження, своєчасного виявлення і припинення злочинів, розшуку осіб, які переховуються від органів досудового розслідування, слідчого судді, суду або ухиляються від відбування кримінального покарання, безвісно зниклих осіб [149].

Незважаючи на внесені до Конституції України зміни, якими залишено лише одну статтю, присвячену прокуратурі України, за останньою все ж таки залишається функція нагляду за додержанням прав та свобод під час досудового розслідування, яка закріплюється в Перехідних положеннях Конституції України (п. 9 Перехідних положень) [92].

Аналіз змісту положень ст. 36 КПК України, у яких окреслено повноваження прокурора щодо здійснення нагляду за додержанням законів під час проведення досудового розслідування у формі процесуального керівництва, свідчить про те, що прокурор володіє вельми широким переліком засобів наглядової діяльності. Таким чином, прокурорський нагляд у формі процесуального керівництва за додержанням прав підозрюваного є важливою гарантією їх забезпечення, адже прокурор здійснює наглядові функції протягом усього досудового розслідування та повинен сприяти як охороні прав і законних інтересів громадян, так і вживати заходів до усунення будь-яких порушень закону [23, c. 43];

5. Судовий контроль за дотриманням прав підозрюваного (на досудовій стадії здійснюється слідчим суддею: (статті 225, 234, 237, 240, ч. 3 ст. 245, ч. 1 ст. 257, статті 260-264, 267-270 КПК України). Судовий контроль на стадії досудового розслідування має гарантійний правоохоронний характер як стосовно людини, так і щодо правосуддя в кримінальних провадженнях, оскільки він покликаний не допустити незаконне обмеження конституційних прав учасників кримінальної процесуальної діяльності, а в разі необхідності - швидко й ефективно їх поновити.

Чинне кримінальне процесуальне законодавство України наділяє слідчого суддю достатнім обсягом прав і обов'язків. Разом з тим у КПК України відсутня окрема глава чи стаття, у якій би визначався перелік повноважень слідчого судді.

Так, гарантією законного застосування запобіжних заходів є вичерпний перелік підстав, за наявності яких останні можуть бути застосовані (ст. 177 КПК України) - це наявність обґрунтованої підозри, що саме ця особа підозрюється у вчиненні індивідуально визначеного злочину з наявним причинно-наслідковим зв'язком між дією (бездіяльністю) особи та наслідками, що визнаються злочинним посяганням на ті чи інші цінності, що охороняються Кримінальним кодексом України (далі - КК України), а також наявність ризиків, що підозрюваний, обвинувачений можуть: 1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; 2) знищити, сховати або спотворити будь-що з речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; 3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста в цьому ж кримінальному провадженні; 4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; 5) учинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується [104].

О. А. Губська зазначає, що при обранні неповнолітньому підозрюваному одного із запобіжних заходів варто ефективніше впроваджувати застосування передання такої особи під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників, а до неповнолітніх, які виховуються в дитячій установі, - передання їх під нагляд адміністрації цієї установи. Такі запобіжні заходи, як затримання та тримання під вартою неповнолітнього, слід застосовувати лише в разі підозри відносно нього у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину та за умов, що застосування іншого запобіжного заходу не гарантує запобіганню вище перелічених ризиків [54, c. 172].

Гарантіями є також загальні для всіх видів запобіжних заходів вимоги ст. 185 КПК України (відкликання, зміна або доповнення клопотання про застосування запобіжного заходу); частини 1, 5, 7 ст. 191 КПК України (дії уповноважених службових осіб після затримання на підставі ухвали слідчого судді, суду про дозвіл на затримання); частини 2, 3, 5, 6 ст. 193 КПК України (порядок розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу); частини 1, 2, 4, 6, 7 ст. 194 КПК України (застосування запобіжного заходу); частини 4, 5 ст. 195 КПК України (застосування електронних засобів контролю); частини 1, 4 ст. 201 КПК України (клопотання підозрюваного, обвинуваченого про зміну запобіжного заходу); ст. 202 КПК України (порядок звільнення особи з-під варти); ст. 203 КПК України (негайне припинення дії запобіжних заходів); ст. 204 КПК України (заборона затримання без дозволу слідчого судді, суду); ст. 206 КПК України (загальні обов'язки судді щодо захисту прав людини); ч. 1 ст. 207 КПК України (законне затримання); ст. 211 КПК України (строк затримання особи без ухвали слідчого судді, суду); ст. 212 КПК України (особа, відповідальна за перебування затриманих); ст. 213 КПК України (повідомлення інших осіб про затримання).

Гарантіями при застосуванні домашнього арешту (ст. 181 КПК України) є вимоги частин 2, 6 ст. 181 КПК України, які закріплюють чіткий строк дії ухвали слідчого судді про застосування домашнього арешту, а також виокремлення осіб, до яких такий захід може бути застосований - підозрюваний, обвинувачений, що підозрюються (обвинувачуються) у злочинах, за які КК України передбачене покарання у вигляді позбавлення волі.

Гарантіями при призначенні застави є норми частин 4, 5 ст. 182 КПК України, у яких визначено розмір застави, що не може бути завідомо непомірним для підозрюваного, обвинуваченого.

У разі застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою гарантіями є положення частин 1, 2 ст. 183 КПК України, у яких передбачено, що застосування такого заходу є виправданим, якщо доведено, що більш м'який запобіжний захід застосовувати недоцільно. Крім того, у статті надається вичерпний перелік осіб, до яких можливе застосування тримання під вартою.

IIІ. Наступним структурним елементом класифікації кримінальних процесуальних гарантій є гарантії при застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження (ст. 132 КПК України), основними гарантіями виступають правила застосування заходів забезпечення кримінального провадження, гарантіями також можна вважати вимоги статей, відповідно до яких здійснюється виклик, судовий виклик та привід (ст. 133-143 КПК України).

Накладення грошового стягнення (144-147 КПК України). Гарантіями є чітке визначення суб'єктів клопотання про таке обмеження, розмір такого обмеження, право особи, стосовно якої є ухвала про накладення грошового стягнення, клопотати про скасування такої ухвали. Гарантією є також обґрунтованість клопотання, що будується на доказах матеріалів кримінального провадження.

Відсторонення від посади (154-158 КПК України). Гарантією є визначення суб'єктів, стосовно яких може бути застосоване зазначене обмеження. Так, відсторонення від посади не застосовується до особи, яка вчинила злочин невеликої тяжкості, лише якщо вона не є службовою особою правоохоронного органу. Гарантіями є строк обмеження - не більше 2 місяців (може бути продовжений рішенням суду), а також обґрунтованість клопотання про застосування до особи такого обмеження.

Тимчасове обмеження в користуванні спеціальним правом (ст. 148-153 КПК України). До гарантій відносимо вичерпний перелік прав особи, в яких вона може бути обмежена: 1) право керування транспортним засобом або судном; 2) право полювання; 3) право на здійснення підприємницької діяльності. Гарантіями також є законодавчо визначений строк такого обмеження (не більше 2 місяців), а також обов'язок доведення прокурором, слідчим необхідності застосування зазначеного обмеження.

У нормах статей 159-166 КПК України містяться гарантії прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого при реалізації ухвали слідчого судді про дозвіл на тимчасовий доступ до речей та документів. Гарантіями виступають норми статей, які регламентують строки дії ухвали, чіткий та індивідуально визначений перелік тих речей та документів, доступ до яких надається, умотивовані підстави, які дозволяють вважати, що саме ці речі та документи можуть бути покладенні в доказову базу обвинувачення.

Гарантіями прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого при тимчасовому вилученні майна є норми статей 167-169 КПК України, які визначають випадки, за яких майно може бути вилучене, достатність підстав на таке вилучення, строк подання клопотання про вилучення майна, а також перелік підстав припинення тимчасового вилучення майна.

Арешт майна (ст. 170-175 КПК України). Гарантіями є визначені законодавством критерії та випадки, за наявності яких майно може бути арештовано. До гарантій відносимо також право особи клопотати про скасування ухвали про арешт майна.

IV. Гарантії при проведенні слідчих (розшукових) дій. Загальною гарантією прав підозрюваного, обвинуваченого при проведенні С(Р)Д, є положення ст. 223 КПК України, у якій чітко окреслюються вимоги щодо проведення С(Р)Д. Спеціальними гарантіями є ті положення, які захищають права підозрюваного, обвинуваченого при проведенні окремої слідчої дії.

Гарантіями допиту є норми частин 2, 3, 4, 8 ст. 224 КПК України, в яких визначаються допустимий час його проведення як без перерви, так і в загальному вигляді за добу, а такожзагальні правила проведення допиту, порушення яких тягне за собою недопустимість використання одержаних при такому допиті показань.

Частина 1 статті 233 КПК України містить ще одну кримінальну процесуальну гарантію: «Ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків, установлених частиною третьою цієї статті» [104].

Наступною слідчою дією, що обмежує права підозрюваних, обвинувачених є обшук. Гарантіями прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого при реалізації норм частин 2, 5 ст. 234, ч. 2 ст. 235, частин 1, 2, 4, 5, 8 ст. 236 КПК України, в яких закріплено правила проведення зазначеної слідчої дії, дотримання яких є обов'язковими для осіб, що провадять обшук, вимоги до клопотання про проведення обшуку прокурора, слідчого до слідчого судді, вимоги до ухвали слідчого судді.

Гарантіями під час проведення огляду є правила частин 2, 4, 5 ст. 237 КПК України. Зокрема, визначено порядок проведення огляду, права осіб, задіяних до процесу огляду, перелік речей, які можуть бути вилучені під час огляду.

Гарантіями при проведенні освідування є норми частин 2, 3, 4, 5 ст. 241 КПК України, якими визначено порядок його проведення, права особи, яка підлягає освідуванню, вичерпні причини реалізації такої дії. Заборонено вчиняти під час освідування дії, які принижують честь і гідність особи або є небезпечними для її здоров'я.

До гарантій під час проведення експертизи слід віднести норми частин 1, 3 ст. 242 КПК, які визначають причини її проведення, а також вимоги щодо примусового залучення особи для проведення медичної або психіатричної експертизи.

Гарантіями прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого є можливість оскаржувати дії (бездіяльність) уповноважених суб'єктів та органів при реалізації кримінального провадження.

V. Гарантії при проведенні НС(Р)Д. Гарантіями прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого при реалізації НС(Р)Д є право особи, щодо якої застосовувалася така діяльність, на ознайомлення з матеріалами, отриманими в процесі проведення тієї чи іншої НС(Р)Д, а також законодавчо визначений строк необхідності такого ознайомлення (ч. 2 ст. 253 КПК України). До гарантій під час проведення НС(Р)Д відносимо правила частин 2, 3, 4 ст. 255, частин 1, 5 ст. 258, ч. 5 ст. 261, ч. 4 ст. 262, ч. 2 ст. 263, ч. 3 ст. 264, частин 2, 3 ст. 269 КПК України, у яких визначено заходи захисту інформації, яка не використовується в кримінальному провадженні, загальні правила при втручанні в приватне спілкування, у разі порушення яких, проведена дія буде вважатися незаконною, а результати, отриманні в процесі її реалізації, недопустимими в процесі доведення вини, а також обов'язкове дотримання встановлених законодавством вимог при накладенні арешту на кореспонденцію, при аудіо-, відеоконтролі за особою, при огляді та виїмці кореспонденції, при знятті інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, при знятті інформації з електронних інформаційних систем, при обстеженні публічно недоступних місць, житла чи іншого володіння особи, при спостереженні за особою.

VI. Гарантії прав та свобод обвинуваченого під час судового провадження. Набуття підозрюваним статусу обвинуваченого відбувається з моменту направлення обвинувального акта до суду. Обвинуваченому надаються додаткові гарантії прав та свобод у кримінальному провадженні. Так, гарантіями є правила частин 1-4, п. 2 частин 6, 12 ст. 290 КПК України, у яких регламентується зобов'язання сторони обвинувачення надати матеріали досудового розслідування для ознайомлення стороні захисту.