Гарантії прав і свобод людини при їх обмеженні у кримінальному провадженні

5) на оцінку можливого ризику переховування від правоохоронних органів може впливати й інформація про те, що особа терміново збуває житло, в якому вона тривалий час проживала, закриває рахунки в банку, скуповує валюту, звільняється з роботи. Однак така інформація не повинна бути голослівною, вона має підтверджуватися;

6) вказівка в рішенні про продовження строку запобіжного заходу на тих самих підставах, що й у рішенні про його застосування, є неприйнятною; слід наводити додаткові мотиви при обґрунтуванні потреби збереження такого запобіжного заходу [177, с. 156, 157].

Під час вирішення питання про застосування відповідного запобіжного заходу слідчий суддя передусім має оцінити вагомість наявних доказів про вчинення особою кримінального правопорушення, як основної обставини. Отже, крім загальної характеристики особи, підозрюваної чи обвинуваченої у вчиненні кримінального правопорушення, особа, яка звернулася з клопотанням про застосування запобіжного заходу, подає наявні матеріали справи, які підтверджують «розумну підозру» (ЄСПЛ застосовує даний термін для визначення ступеня переконаності судді при застосуванні запобіжних заходів) у вчиненні кримінального правопорушення [154, с. 223].

Так, гарантією дотримання прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого при їх обмеженні в процесі застосування запобіжних заходів є не лише вичерпний перелік підстав такого застосування, а й контрольно-погоджувальна діяльність слідчого судді.

Прикладом, 21.02.2017 р. слідчий суддя у справі № 211/815/17-к виніс ухвалу, у якій не задовольнив клопотання слідчого щодо застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, мотивуючи, що «…особа підозрюється у вчиненні злочину середньої тяжкості, згідно матеріалів кримінального провадження, з'являється за першою вимогою до слідчого та прокурора, від органів досудового розслідування не переховується. Є інвалідом третьої групи та має на утриманні двох малолітніх дітей, одружений, що свідчить про міцність його соціальних зв'язків, має постійне місце проживання. Зазначені обставини свідчать про те, що на даний час відсутні ризики, передбачені ст. 177 КПК України, що свідчить про можливість застосування більш м'якого запобіжного заходу до підозрюваного, адже в судовому засіданні не доведено, що жоден з більш м'яких запобіжних заходів не зможе запобігти ризикам, передбаченим зазначеною вище статтею [252]».

Застосування запобіжних заходів має місце й при затриманні особи без ухвали слідчого судді відповідно до статей 207, 208 КПК України. Відповідно до звіту прокуратури щодо роботи органів досудового розслідування за 12 місяців 2016 р., усього затримано за вказаними вище статтями 570 осіб, з них звільнено 250, з яких 101 особу звільнено через відмову суду в обранні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою й обрано інші запобіжні заходи, а саме: домашній арешт застосовано відносно 84 підозрюваних, унесено заставу - 11, передано на особисту поруку - 1, застосовано особисте зобов'язання - 3 [69].

Крім гарантії застосування запобіжних заходів за наявності підстав, чітко визначених законодавством, гарантіями прав та свобод, на нашу думку, є також вимоги ст. 185 КПК України, які зобов'язують прокурора відкликати клопотання щодо застосування запобіжного заходу в разі отримання інформації, що спростовує раніше пред'явлену підозру, або ж змінити клопотання на застосування іншого, більш м'якого запобіжного заходу, якщо нововиявлена інформація про обставини злочину або особу злочинця покращує положення підозрюваного, обвинуваченого.

Узагальнення судової практики за лютий 2017 року доводить, що за ч. 1 ст. 185 КПК України слідчими суддями винесено 20 ухвал, відповідно до змісту яких 20 клопотань було повернуто слідчим та прокурорам [234].

Водночас на практиці трапляються випадки допущення процесуальних помилок у прийнятті рішень прокурорами (слідчими та слідчими суддями) щодо відкликання клопотань саме за ч. 1 ст. 185 КПК України з підстав помилкової мотивації. Прикладом, в ухвалі від 03.02.2017 р. у справі № 462/585/17 [237] слідчий суддя для повернення клопотання слідчого прокуророві посилається на ч. 1 ст. 185 КПК України, тобто у зв'язку з виявленням обставин, які виключають обґрунтовану підозру в учиненні особою кримінального правопорушення. Проте ця ухвала містить помилку, а саме не відповідає факту, що виник, адже в останній йдеться про нововиявлені обставини, які спростовують підозру, пред'явлену підозрюваному раніше. Оскільки з обставин справи вбачається, що підозру спростовано не було, підозрювана особа до зали суду, де розглядалося питання про застосування запобіжного заходу у вигляді особистого зобов'язання, двічі не з'явилася, причинами заяви прокурора про відкликання клопотання стала сама неявка підозрюваної особи та закінчення строків розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу. Як бачимо, жодного аргументу спростування підозри стороною обвинувачення не висунуто. Частина 2 статті 185 КПК України в даному випадку могла б бути застосована, але лише в розрізі заміни одного клопотання іншим. Зважаючи на викладене, вважаємо за необхідне доповнити ч. 1 ст. 185 КПК України формулюванням «…або за наявності підстав, що унеможливлюють розгляд та реалізацію клопотання», або запропоноване трактування викласти окремо в ч. 3 ст. 185 КПК України, яке мало б наступний зміст: «3. Якщо після подання клопотання про застосування запобіжного заходу прокурору стали відомі обставини, що унеможливлюють розгляд та реалізацію такого клопотання, він зобов'язаний відкликати клопотання про застосування запобіжного заходу». Така редакція ч. 3 ст. 185 КПК України дозволила б суддям, прокурорам та слідчим за наявності досліджених вище судових випадків уникати хибних посилань на ст. 185 КПК України щодо відсутності обставин, які спростовують підозру особи.

Зміна запобіжного заходу на більш м'який чи на більш суворий завжди має бути чітко обґрунтована у відповідному клопотанні і в жодному разі не може застосовуватися для тиску на підозрюваного.

Крім того, підставою зміни запобіжного заходу на більш суворий є наявність обґрунтованої підозри в учиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність достатніх даних, які дають підстави слідчому судді вважати, що підозрюваний учинив дії, передбачені ч. 1 ст. 177 КПК України. Найчастіше приводом для зміни запобіжного заходу на більш суворий є порушення (недотримання) підозрюваним умов раніше застосованого відносно нього запобіжного заходу.

Запобіжний захід змінюється на більш м'який, якщо підозру змінено на менш тяжку чи ступінь імовірності неналежної поведінки підозрюваного або настання ризиків, передбачених ст. 177 КПК України, стають незначними, і в результаті цього можна запобігти зазначеним ризикам шляхом застосування більш м'яких запобіжних заходів. Підставами для зміни запобіжного заходу, наприклад, на захід, не пов'язаний з триманням під вартою, також є випадки, за яких вина заарештованої особи доведена, особа активно допомагає слідству, розкаюється, відшкодовує збиток [132, c. 224].

Зазначені вище процесуальні норми, на нашу думку, є не що інше, як гарантії прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого, адже без сукупності достатніх підстав (перелік яких визначено законодавством) та без дотримання чітко встановленого порядку подання та самого змісту клопотання, останнє слідчим суддею не задовольняється.

Щодо механізму реалізації гарантій в інституті запобіжних заходів зазначимо, що клопотання про застосування запобіжних заходів має відповідати встановленим у ст. 184 КПК України вимогам, а клопотання про зміну запобіжного заходу має відповідати ще й вимогам ст. 200 КПК України, зокрема, у клопотанні про зміну запобіжного заходу обов'язково зазначаються обставини, які:

1) виникли після прийняття попереднього рішення про застосування запобіжного заходу;

2) існували на момент прийняття попереднього рішення про застосування запобіжного заходу, але про які слідчий чи прокурор на той час не знали і не могли знати [103].

У клопотанні про зміну запобіжного заходу необхідно зазначати чи втратили значення, чи додалися ризики, передбачені у ст. 177 КПК України; якщо такі ризики існували раніше, чому вони не бралися до уваги при обранні запобіжного заходу; якщо вирішується питання про зміну запобіжного заходу на більш м'який, необхідно навести обставини, які свідчать про розкаяння особи, підписання угоди з прокурором, співпрацювання з органами досудового розслідування інші. Перелік пом'якшуючих обставин не є вичерпним і може доповнюватися на розсуд слідчого, прокурора.

У клопотанні про зміну запобіжного заходу зазначити обставини щодо наявності лише одного чи кількох ризиків, передбачених у ст. 177 КПК України, недостатньо, оскільки ці обставини мають підтверджуватися відповідними матеріалами, які мусить узяти до уваги слідчий суддя при вирішенні питання про застосування запобіжного заходу. Отже, закон вимагає до клопотання про зміну запобіжного заходу необхідно додавати: 1) копії матеріалів, якими слідчий чи прокурор обґрунтовують доводи клопотання; 2) перелік свідків, яких слідчий чи прокурор вважають за необхідне допитати під час розгляду клопотання із зазначенням наданих свідками відомостей та їх обґрунтуванням; 3) підтвердження факту надсилання підозрюваному, обвинуваченому копії клопотання та копії матеріалів, що його обґрунтовують [132, c. 225].

Ще однією гарантією в процесі застосування запобіжних заходів є норма, яка зобов'язує не пізніше як за три години до розгляду клопотання надати стороні захисту необхідні матеріали про те, що сторона обвинувачення використовує як обґрунтування застосування запобіжних заходів.

Вважаємо, що три години для зібрання необхідних даних, які можуть спростувати ризики та підстави застосування запобіжного заходу, замало, адже зібрати показання свідків або взяти характеристику з місця роботи підозрюваного за цей термін майже неможливо, що значно звужує засаду змагальності і рівності сторін. Водночас сторона обвинувачення також має лише три години на ознайомлення з матеріалами, що містяться в клопотанні про зміну запобіжного заходу, коли таке клопотання подається стороною захисту.

Стаття 193 КПК України також містить низку гарантій дотримання прав підозрюваного, обвинуваченого.

Слідчий суддя, суд, до якого прибув або доставлений підозрюваний, обвинувачений для участі в розгляді клопотання про застосування запобіжного заходу, зобов'язані роз'яснити права останніх: 1) мати захисника; 2) знати суть та підстави підозри або обвинувачення; 3) знати підстави затримання; 4) відмовитися давати пояснення, показання з приводу підозри або обвинувачення; 5) давати пояснення щодо будь-яких обставин його затримання та тримання під вартою; 6) досліджувати речові докази, документи, показання, на які посилається прокурор, та надавати речі, документи, показання інших осіб на спростування доводів прокурора; 7) заявляти клопотання про виклик і допит свідків, показання яких можуть мати значення для вирішення питань цього розгляду; 8) оскаржувати застосування запобіжного заходу [103].

Частина 3 статті 193 КПК України покладає обов'язок на слідчого суддю, суд ужити необхідних заходів для забезпечення захисником підозрюваного, обвинуваченого, якщо останній заявив клопотання про залучення захисника, якщо участь захисника є обов'язковою або якщо слідчий суддя, суд вирішить, що обставини кримінального провадження вимагають участі захисника.

За клопотанням сторін або за власною ініціативою слідчий суддя, суд може заслухати будь-якого свідка чи дослідити будь-які матеріали, що мають значення для вирішення питання про застосування запобіжного заходу.

Частиною 5 зазначеної статті гарантується, що будь-які твердження чи заяви обвинуваченого під час розгляду питання про застосування запобіжного заходу не можуть бути використані проти нього, а також для доведення його винуватості в кримінальному правопорушенні, у вчиненні якого він обвинувачується, чи в будь-якому іншому правопорушенні.

Відповідно до ст. 194 КПК України під час розгляду клопотання про застосування запобіжного заходу слідчий суддя, суд зобов'язаний установити, чи доводять надані сторонами кримінального провадження докази обставини, які свідчать про: 1) наявність обґрунтованої підозри в учиненні підозрюваним, обвинуваченим кримінального правопорушення; 2) наявність достатніх підстав вважати, що існує хоча б один з ризиків, передбачених ст. 177 КПК України, і на які вказує слідчий, прокурор; 3) недостатність застосування більш м'яких запобіжних заходів для запобігання ризику або ризикам, зазначеним у клопотанні.

Відповідно до частин 2-4 ст. 194 КПК України слідчий суддя, суд зобов'язаний постановити ухвалу про відмову в застосуванні запобіжного заходу, якщо під час розгляду клопотання прокурор не доведе обставин, передбачених пунктами 1, 2, 3 ч. 1 цієї статті.

Якщо під час розгляду клопотання про обрання запобіжного заходу прокурор доведе обставини, передбачені пунктами 1, 2 ч. 1 ст. 194 КПК України, але не доведе обставини, передбачені п. 3 ч. 1 цієї статті, слідчий суддя, суд має застосувати більш м'який запобіжний захід, ніж той, що зазначений у клопотанні, а також покласти на підозрюваного, обвинуваченого обов'язки, зазначені нижче, необхідність покладення яких установлена з наведеного прокурором обґрунтування у клопотанні.

Строк накладення обов'язків не повинен перевищувати двох місяців та в разі необхідності може бути продовжений до 12 місяців. Після закінчення строку, у тому числі продовженого, на який на підозрюваного, обвинуваченого були покладені відповідні обов'язки, ухвала про застосування запобіжного заходу в цій частині припиняє свою дію і обов'язки скасовуються.

Таким чином, закон зобов'язує слідчого суддю і суд вирішувати питання про обрання запобіжного заходу не механічно, а оціночно щодо кожної окремої підстави, керуючись при цьому засадою презумпції невинуватості і вимогами, які з цієї засади витікають, у тому числі щодо тлумачення всіх сумнівів у доведеності обставин, на яких ґрунтується обвинувачення та ризики на користь обвинуваченого [128, c. 79].

Наступними гарантіями дотримання прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого є: можливість надавати клопотання про зміну запобіжного заходу, що реалізується відповідно до ст. 201 КПК України; негайність припинення дії запобіжних заходів, якщо закінчився строк дії такої ухвали або ж було винесено виправдовувальний вирок чи закрито справу (ст. 203 КПК України); заборона без дозволу слідчого судді затримувати підозрюваного, обвинуваченого за підозрою в тому ж кримінальному правопорушенні, за яке раніше було застосовано запобіжний захід, не пов'язаний з триманням під вартою (ст. 204 КПК України).

Окрему увагу слід приділити ст. 206 КПК України, яка визначає обов'язки судді щодо захисту прав людини, адже кожна частина цієї статті є гарантією захисту та дотримання прав і свобод людини в кримінальному провадженні.

Крім того, слід зупинитися на формулюванні «у межах територіальної юрисдикції суду», оскільки у ньому є певні прогалини. Звичайно, процес кримінального провадження побудований за принципами підслідності та територіальної юрисдикції, але якщо загальні правові норми підсудності зрозумілі і законодавчо врегульовані, не вирішено питання територіальної юрисдикції згідно зі ст. 206 КПК України поруч з формулюванням «територіальна юрисдикція суду». Зовсім не врегульовано питання щодо перенаправлення звернень (у будь-якому вигляді) підозрюваного, обвинуваченого до відповідного суду в разі їх помилкового відправлення до суду-одержувача. На нашу думку, це є суттєвим обмеженням інституту захисту прав особи судом. Отже, пропонуємо доповнити ч. 1 ст. 206 КПК України ще одним реченням наступного змісту: «Слідчий суддя в разі надходження звернення від підозрюваного, обвинуваченого з порушенням вимог територіальної юрисдикції суду зобов'язаний негайно направити таке звернення за належністю до відповідного суду для встановлення істини та захисту чи відновлення порушених прав та свобод».

Рівень юридичної обізнаності громадян України перебуває на вкрай низькому рівні, а тому, особливо коли йдеться про захист прав та свобод людини, органи державної влади та посадові особи мають сприяти доступу до правових механізмів усіма можливими засобами. Проте сьогодні, слідчі судді обирають інший шлях. Прикладом, 21.02.2017 р. до Орджонікідзевського районного суду міста Харкова [253] звернувся засуджений з клопотанням з приводу порушення його прав в місці позбавлення волі та проханням провести у зв'язку з цим відповідну перевірку. Оскільки зазначена скарга була відправлена до неналежного, так би мовити, за територіальністю суду, слідчий суддя, посилаючись на те, що ст. 206 КПК України не регламентовано порядку повернення таких звернень, на підставі п. 2 ч. 2 ст. 304 КПК України повернув заявнику скаргу, мотивуючи тим, що вона не підлягає розгляду в цьому суді.

Таку саму позицію обрав слідчий суддя в ухвалі від 22.02.2017 р. у справі № 469/245/17 [254].

Разом з тим у судовій практиці існують позитивні результати застосування ч. 2 ст. 206 КПК України. Так, слідчі судді за наявності обґрунтованих підстав у клопотаннях підозрюваних, обвинувачених, а також їх представників, приймають позитивні рішення щодо звільнення осіб з-під варти або припинення утримання та визнання затримання необґрунтованим. Прикладом є ухвала слідчого судді від 14.02.2017 р. у справі № 431/5628/16-к [248] щодо припинення утримання особи, відносно якої не набрав законної сили судовий вирок, та негайного її звільнення із зали суду, а також ухвала слідчого судді від 27.01.2017 р. у справі № 521/21767/16-к щодо задоволення скарги захисника та визнання затримання особи незаконним[263].

Викликають певні суперечності реалізація на практиці ч. 6 ст. 206 КПК України. Так, на нашу думку, усі пункти ч. 6 ст. 206 КПК України перебувають в єдності та мають реалізовуватися в сукупності. Зокрема, у разі надходження заяви від особи про застосування до неї насильства з боку уповноважених в кримінальному провадженні суб'єктів слідчий суддя приймає таку заяву та повинен: 1) забезпечити невідкладне проведення судово-медичного обстеження особи; 2) доручити відповідному органу досудового розслідування провести дослідження фактів, викладених у заяві особи; 3) ужити необхідних заходів для забезпечення безпеки особи згідно із законодавством. Усі перелічені вимоги мають обов'язково виконуватися в єдності в разі надходження повідомлення про застосування насильства.

Що ж маємо на практиці? З 11 досліджених ухвал слідчих суддів за січень та лютий 2017 р. в жодній не містилося інформації про виконання всіх вимог ч. 6 ст. 206 КПК України. Здебільшого слідчий суддя, приймаючи рішення за клопотанням підозрюваного, обвинуваченого за фактом застосування до них насильства суб'єктами владних повноважень у кримінальному провадженні, виніс ухвалу щодо виконання лише двох вимог ч. 6 ст. 206 КПК України: 1) доручення прокуратурі провести необхідну перевірку за фактом застосування до особи насильства; 2) доручення провести невідкладно судово-медичне обстеження [262].Жодного натяку на застосування заходів безпеки, що, на нашу думку, є неприпустимим у такій категорії звернень, немає. Адже після проходження судово-медичної експертизи, звичайно, якщо стан досліджуваного не критичний, останній повертається у місце, де до нього було застосоване те ж таки насильство.

Разом з тим лише в одній з досліджуваних нами ухвалі від 25.01.2017 р. у справі № 757/2179/17-к [259] міститься розпорядження щодо застосування заходів безпеки до особи, яка звернулася до суду за фактом застосування до неї насильства під час перебування в слідчому ізоляторі. Слідчий суддя, отримавши таке клопотання та дослідивши матеріали, надані стороною захисту, ухвалив: 1) зобов'язати адміністрацію слідчого ізолятора Управління Державної пенітенціарної служби України забезпечити невідкладне проведення медичного обстеження обвинуваченого із забезпеченням надання належної медичної допомоги, про що повідомити суд; 2) застосувати до обвинуваченого заходи безпеки, зобов'язавши адміністрацію слідчого ізолятора Управління Державної пенітенціарної служби України забезпечити окреме утримання обвинуваченого.

Проте й дана ухвала не містить усіх складових, адже в ній відсутній пункт щодо доручення відповідному суб'єкту провести перевірку за фактом застосування насильства до особи, яка звернулася з відповідним клопотанням до суду.

Досліджуючи застосування норм ст. 206 КПК України в кримінальному провадженні, О. Г. Яновська, на нашу думку, помилково визначила проблемність застосування вказаної статті на практиці. Автор зазначила, що «…ускладненою є ситуація з відстоюванням права особи, яка була незаконно затримана, а потім звільнена тим самим органом чи уповноваженою службовою особою, які і здійснювали затримання. У такому випадку сподіватись на застосування положень ст. 206 КПК України важко, адже на момент звернення до суду така особа вже не знаходиться під вартою, отже не є суб'єктом звернення та захисту відповідно до цієї статті. У такому випадку, на жаль, убачається порушення права на ефективний засіб юридичного захисту [302, c. 16]».

Ми не можемо погодитися з даним твердженням, адже ст. 206 має так би мовити спеціальний характер і не спрямована на врегулювання всіх відносин з приводу порушення прав та свобод людини. Отже, стверджувати про порушення права на ефективний засіб юридичного захисту недоцільно, оскільки в КПК України передбачена окрема Глава 26, у якій регламентується порядок оскарження рішень, дій, бездіяльності уповноважених суб'єктів у кримінальному провадженні.

На практиці вимоги ст. 206 КПК України ефективно застосовуються стороною захисту. Гарантії захисту прав та свобод у кримінальному провадженні також передбачені частинами 1, 2 ст. 207 КПК України, у яких йдеться, що ніхто не може бути затриманий без ухвали слідчого судді без наявності чітко визначених підстав: 1) при вчиненні або замаху на вчинення кримінального правопорушення; 2) безпосередньо після вчинення кримінального правопорушення чи під час безперервного переслідування особи, яка підозрюється в його вчиненні. Самі слідчі судді за результатами анкетування, проведеного дисертантом, визнають таке затримання виправданим у 100-відсотковому еквіваленті, 90,9 % з яких звертають увагу на те, що таке затримання повинно відповідати вимогам, передбаченим у КПК України (додаток А).

У статтях 211, 212 та 213 КПК України також міститься низка гарантій підозрюваного, обвинуваченого. Так, строк затримання не може перевищувати 72 години в цілому, але впродовж 60 годин затримана особа має бути доставлена до слідчого судді, в іншому випадку вона має бути звільнена негайно. За цей час затриманому має бути надана, у разі необхідності, належна медична допомога, роз'яснюються його права, обов'язки, підстави затримання, надається можливість на розсуд затриманого зв'язатися з іншою особою для повідомлення про факт затримання.

Тож ми дослідили теоретичне та практичне застосування гарантій прав і свобод підозрюваного, обвинуваченого під час застосування запобіжних заходів та затримання особи.

Проаналізуємо гарантії прав і свобод особи при застосуванні окремих запобіжних заходів.

Гарантіями дотримання прав та свобод людини при застосуванні домашнього арешту є ч. 2 та ч. 6 ст. 181 КПК України. Частина 2 статті 181 КПК України обмежує застосування домашнього арешту додатковою підставою - учинення підозрюваним, обвинуваченим злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі. Процесуально ця гарантія втілюється через клопотання прокурора або слідчого, в якому містяться всі необхідні дані про вчинене правопорушення та докази того, що саме відповідна особа причетна до вчинення правопорушення, за яке передбачене покарання у вигляді позбавлення волі [13, c. 126].

КПК України чітко встановлює строк можливого застосування домашнього арешту, що не може перевищувати в загальних випадках двох місяців, а в разі необхідності строк тримання особи під домашнім арештом може бути продовжено за клопотанням прокурора в межах строків досудового розслідування в порядку, передбаченому ст. 199 КПК України, при цьому загальний строк такого тримання не може перевищувати шести місяців. Після спливання цього строку ухвала щодо обрання запобіжного заходу у вигляді домашнього арешту втрачає свою дію і обмеження, покладенні на підозрюваного, обвинуваченого, скасовуються [142, c. 313].

Разом із гарантіями прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого під час домашнього арешту необхідно розглянути й гарантії при застосуванні електронних засобів контролю, регламентовані у ч. 4 ст. 195 КПК України. Зокрема, є абсолютно неприпустимим застосування електронних засобів контролю, що суттєво порушують нормальний спосіб життя особи, спричиняють значні незручності у плані їх носіння або можуть становити небезпеку для життя та здоров'я особи, яка їх використовує (наприклад, носіння електронного засобу контролю може бути протипоказане хворим на серцево-судинні хвороби) [268, c. 26].

Гарантіями при призначенні застави є регламентовані частинами 4, 5 ст. 182 КПК України норми, відповідно до яких визначають розмір застави, що не може бути завідомо непомірним для підозрюваного, обвинуваченого.

Розмір застави визначається суддею, слідчим суддею з урахуванням характеру вчиненого злочину, даних про особу підозрюваного, обвинуваченого, його майнового стану. На практиці сума застави нерідко обирається довільно, не завжди враховуються матеріальні можливості підозрюваного, обвинуваченого, які не здатні внести зазначену суму. Трапляються випадки умисного встановлення таких сум в якості застави, які завідомо непомірні для осіб, які притягуються до кримінальної відповідальності (що не сприяє їх звільненню в необхідних випадках з-під варти).

Межі розміру застави залежать, зокрема, від ступеня тяжкості злочину, у вчиненні якого особа підозрюється (обвинувачується). До того ж у виключних випадках, якщо слідчий суддя, суд установить, що застава в таких межах не забезпечить виконання підозрюваним, обвинуваченим у вчиненні тяжкого чи особливо тяжкого злочину покладених на нього обов'язків, застава може бути призначена в розмірі, що перевищує встановлені в законі граничні розміри [176, c. 131].

Проте гарантія щодо розміру застави, установлена законодавством, має подвійне значення: з одного боку, передбачено, що розмір застави має встановлюватися виходячи з майнового, сімейного стану підозрюваного, обвинуваченого, а з іншого - дозволяє суддям певне свавілля, адже вводить в законодавство такий собі «виключний випадок». Вважаємо, що такі випадки мають бути більш-менш окреслені в законодавстві для недопущення зловживань судами такою нормою та розладів з приводу зазначеного оціночного поняття.

Так, 02.02.2017 р. у справі № 428/668/17 [153] один із суддів колегії не погодився з рішенням суду і виніс окрему судову думку, а саме в мотивувальній частині ухвали суду зазначив, що розмір застави збільшено у зв'язку з «виключним випадком», однак у суді першої інстанції та під час апеляційного розгляду не було зазначено будь-якого обґрунтованого виключного випадку. Отже, на нашу думку, необхідно вдосконалити законодавчі норми, які б регулювали виключні випадки збільшення розміру застави з урахуванням проблемних питань на практиці.

Найпоширенішим запобіжним заходом, щодо застосування якого подаються клопотання прокурорами та слідчими до слідчих суддів, є тримання під вартою.

Гарантіями прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого при застосуванні до них запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою є законодавчий припис щодо виключних випадків застосування саме такого заходу (частини 1, 2, 3 ст. 183 КПК України). Крім того, гарантією є обов'язкове визначення розміру застави в ухвалі слідчого судді, що дає можливість підозрюваному, обвинуваченому, так би мовити, обирати - унести заставу та виконувати покладені обов'язки або ж залишитися під вартою.

При застосуванні до сторони обвинувачення запобіжних заходів гарантіями дотримання прав є також норми, що регулюють порядок та випадки звільнення особи з-під варти.

Під час процесуальної реалізації гарантій при застосуванні запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою слідчий суддя має перевірити, чи зазначив слідчий, прокурор у клопотанні про застосування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою точну інформацію про особу, щодо якої подається таке клопотання (точна адреса місця перебування, прізвище, ім'я та по батькові, інше), чи повно викладена інформація про вчинене правопорушення та чи підтверджуються факти щодо необхідності застосування до осіб саме такого запобіжного заходу; чи засвідчені копії доданих до клопотання документів, які мають істотне значення під час судового розгляду і можуть суттєво вплинути на висновки слідчого судді; чи чітко зазначено дату затримання особи, оголошення в розшук або попередньоготримання такої особи під вартою (застосування до особи іншого запобіжного заходу); чи є витяг з ЄРДР щодо вчиненого особою кримінального правопорушення, відсутність якого стає суттєвою перешкодою в обчисленні строків та вирішенні питання щодо обґрунтованості підозри та оцінки наявних ризиків [295, c. 180].

Стаття 206 КПК України, яку ми досліджували в контексті загальних гарантій та яка регулює реалізацію судового контролю, також є процесуальним утіленням захисту прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого, якого незаконно тримають під вартою.

Гарантією дотримання прав та свобод особи, до якої застосовується запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, є також установлені законодавством максимальні строки тримання під вартою, які не можуть бути продовженні. Так, у ст. 197 КПК України визначено граничні строки тримання під вартою: 1) шість місяців - у кримінальному провадженні щодо злочинів невеликої або середньої тяжкості; 2) дванадцять місяців - у кримінальному провадженні щодо тяжких або особливо тяжких злочинів.

Звичайно, теоретичне існування відповідних норм закону зовсім не гарантує стовідсоткового застосування їх на практиці. В Україні існують непоодинокі випадки порушення прав та свобод при подовженні строків тримання під вартою, що змушує підозрюваних (обвинувачених) звертатися до міжнародних засобів захисту - ЄСПЛ.

Так, 15.12.2016 р. за заявою № 40583/15 ЄСПЛ (справа Ігнатов проти України) було прийнято рішення, в якому суд констатував порушення ст. 5 КЗПЛ (право на свободу та особисту недоторканість) [89]. Зокрема, ЄСПЛ зазначалося, що: 1) стаття 315 КПК України не містить чіткої процедури розгляду питання про продовження запобіжного заходу; 2) суддя не вказав, у чому полягають конкретні ризики щодо кожного обвинуваченого, а отже рішення було свавільним та не відповідало вимозі «законності»; 3) упродовж усього періоду заявник утримувався під вартою на підставі припущень щодо можливого тиску на свідків та перешкоджання слідству і суду, хоча згідно зі ст. 5 КЗПЛ органи державної влади повинні надати реальні докази існування таких ризиків; 4) клопотання заявника про зміну запобіжного заходу розглядалося національними судами із значними затримками [108].

Неприпустимим є також те, що заявник перебував під вартою впродовж одного року та восьми місяців до моменту його засудження.

Схожою за змістом є заява № 46193/13 (справа Чанєв проти України). За даною заявою ЄСПЛ дійшов висновку, що: «…усі скарги заявника на незаконне досудове тримання його під вартою без судового рішення та клопотання про звільнення було залишено без задоволення на тій підставі, що його тримання під вартою здійснювалося відповідно до закону. Зокрема, слідчий суддя залишив скаргу заявника без задоволення, стверджуючи, що в суді першої інстанції було два місяці для вирішення питання щодо продовження тримання його під вартою відповідно до ч. 3 ст. 331 КПК України. Таким чином, органи державної влади України вважали, що порушень прав заявника на свободу немає, незважаючи на явний факт його тримання під вартою протягом півтора місяця без жодного судового рішення. До того ж містяться посилалися на положення КПК України, як на такі, що допускають існування вказаної вище ситуації [204]».

Зазначене дозволяє стверджувати, що проблема зовсім не в законодавстві, оскільки неточності в нормативних актах практично можна вирішити, застосувавши ту саму аналогію закону, проблема виникає в практичній діяльності суддів.

Важливу роль у процесі здійснення кримінального провадження відіграють гарантії при застосуванні заходів забезпечення кримінального провадження. Основною гарантією прав підозрюваного, обвинуваченого є, на наш погляд, ст. 132 КПК України, яка визначає загальні правила застосування заходів забезпечення кримінального провадження. Ці правила гарантують підозрюваному, обвинуваченому неможливість застосовувати вказані вище заходи без умотивованих причин (тягар доказування слідчому судді покладено на слідчого та прокурора) без ухвали слідчого судді, а також не застосовувати заходи забезпечення, якщо є можливість отримати необхідні речі, документи, дані без застосування заходу забезпечення кримінального провадження.

І знову звертаємося до практичного застосування гарантій. Такими, що відповідають європейським стандартам, є норми, які змушують слідчих, прокурорів обґрунтовувати кожне клопотання щодо застосування заходів забезпечення кримінального провадження. А чи все так відбувається на практиці? Дійсно, через призму ст. 132 КПК України слідчі судді ретельно перевіряють обґрунтованість клопотань слідчих, прокурорів із застосування заходів забезпечення кримінального провадження. З досліджених нами 10 судових ухвал за березень-лютий 2017 р., у 9 з них слідчий суддя відмовив у задоволенні клопотання щодо застосування того чи іншого заходу забезпечення кримінального провадження, мотивуючи тим, що сторона обвинувачення не надала достатніх доказів для прийняття позитивного рішення. Як приклад, слідчий суддя в ухвалі 01.03.2017 р. у справі № 759/3163/17 [235] залишив без задоволення клопотання слідчого про тимчасовий доступ до речей та документів, зазначивши, що слідчий до клопотання, яке стало предметом розгляду, долучив недостатньо письмових доказів, які дозволяли б вважати, що без такого вилучення існує реальна загроза зміни або знищення речей чи документів або таке вилучення необхідне для досягнення мети отримання доступу до речей і документів. Докази, на які посилається слідчий, є припущеннями та не підтверджені належними матеріалами.

Отже, можна дійти висновку, що гарантії, зазначені в ст. 132 КПК України, є дієвими на практиці.

Виклик, судовий виклик та привід передбачено статтями 133-143 КПК України. Ці заходи мають уживатися з дотриманням гарантій прав і свобод підозрюваного, обвинуваченого: особа має бути повідомлена належним чином (повісткою, зміст якої та порядок вручення чітко регламентовані кримінальним процесуальним законодавством). Так, привід не може бути застосований без наявності достатніх підстав - даних про те, що підозрюваний, обвинувачений, який раніше був викликаний у встановленому законом порядку, не з'явився без поважної причини або не повідомив про причину свого неприбуття. Звичайно, наявність установленої процедури вручення повістки, її чіткий зміст є гарантією того, що заходи забезпечення кримінального провадження до підозрюваного, обвинуваченого мають відповідати засаді законності та обґрунтованості. Проте на практиці досить часто повістка не вручається належним чином, а особа вважається такою, що зазначений документ отримала, але не прибула у визначений строк. Існує й позитивна практика з даного питання. Так, у судовій ухвалі від 25.08.2015 р. у справі № 340/532/15-к слідчий суддя відмовив у клопотанні про застосування приводу з причин відсутності належних доказів у матеріалах справи про те, що особа ухилялася від отримання повісток та виклику до слідчого [260].

Гарантіями прав підозрюваного, обвинуваченого на невтручання в приватне життя, на недоторканність житла, на таємницю листування під час тимчасового доступу до речей і документів, що передбачені статтями 159-166 КПК України, є: 1) судовий контроль; 2) застосування такої процесуальної дії можливе лише за ухвалою слідчого судді, за наявності обґрунтування, з установленням чітких строків, що не мають перевищувати один місяць з дня постановлення ухвали; 3) речі та документи, тимчасовий доступ до яких надається, мають бути чітко встановлені та індивідуалізовані; 4) ухвала на тимчасовий доступ до речей і документів може бути оскаржена в апеляційному порядку (ч. 1 ст. 309 КПК України); 5) установлена в кримінальному процесуальному законодавстві заборона щодо доступу до певних речей і документів, зокрема, листування або інші форми обміну інформацією між захисником та його клієнтом або будь-якою особою, яка представляє його клієнта, у зв'язку з наданням правової допомоги, об'єкти, які додані до такого листування або інших форм обміну інформацією. Прикладом, судовою ухвалою у справі від 08.07.2016 р. № 706/841/16-к слідчий суддя відмовив слідчому в тимчасовому доступі до речей та документів, мотивуючи тим, що: «…згідно з п. 5 ч. 1 ст. 164 КПК України в ухвалі слідчого судді про тимчасовий доступ до речей і документів має бути зазначено назву, опис, інші відомості, які дають можливість визначити речі і документи, до яких повинен бути наданий тимчасовий доступ. У поданому клопотанні такі відомості відсутні. Крім того, у клопотанні не зазначено можливості використання як доказів відомостей, що містяться в речах і документах, що передбачено п. 6 ч. 2 ст. 160 КПК України [242]».

Тимчасове вилучення майна (статті 167-169 КПК України) може застосовуватися для забезпечення кримінального провадження лише за наявності достатніх підстав, визначених законодавством, що є гарантією права розпоряджатися своєю власністю, адже лише за чітко встановленими підставами таке право може бути обмежено. Майно може бути вилучено при проведенні: 1) затримання особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального правопорушення; 2) огляду; 3) обшуку. Це вичерпний перелік. Гарантією виступає також строк подання до слідчого судді клопотання про вилучення майна, який не може бути пізніше наступного робочого дня після його вилучення, інакше вилучене майно негайно повертається власнику [100, c. 75-77]. Стаття 169 КПК України визначає перелік підстав припинення тимчасового вилучення майна, що тягне за собою повернення майна власнику, тобто також є певною гарантією. Крім того, уповноважена особа має вичерпний перелік речей і документів, що можуть бути вилученні. Прикладом дієвості гарантії на практиці є ухвала суду від 23.02.2016 р. у справі № 759/2283/16-к щодо задоволення скарги захисника з приводу негайного повернення тимчасово вилученого майна й визнання бездіяльності слідчого такою, що не відповідає вимогам кримінального процесуального законодавства [256].

Гарантії при проведенні слідчих (розшукових) дій. Загальною гарантією прав підозрюваного, обвинуваченого при проведенні С(Р)Д є положення ст. 223 КПК України, якими чітко регламентовано вимоги до проведення таких дій. Спеціальними ж гарантіями є положення, які визначають права підозрюваного, обвинуваченого при проведенні окремої слідчої дії.

Так, основною, на наш погляд, є гарантіяпроведення С(Р)Д лише за наявності «достатніх відомостей, що вказують на можливість досягнення мети» в процесі такого проведення. Теоретичні засади даної гарантії ми розглядали в розділі 2 цього дослідження. Наразі ж звернемося до реалізації її на практиці.

Слідчі судді під час розгляду клопотань, пов'язаних з проведенням С(Р)Д, приділяють ключову роль саме достатності відомостей. Звичайно, левова частина ухвал слідчих суддів полягає в задоволенні клопотань слідчих та прокурорів щодо проведення необхідної слідчої дії. Такі клопотання дійсно вмотивовані належним чином.

Наприклад, слідчий суддя задовольнив клопотання слідчого щодо проведення огляду, адже в клопотанні містилися відомості про те, що: 1) правопорушення внесено до ЄРДР; 2) опитано світків; 3) установлено адресу володіння, доступ до якого необхідно отримати для встановлення обставин у справі. На нашу думку, слідчий виконав всі необхідні процесуальні дії, про що зазначив у клопотанні для задоволення останнього ухвалою слідчого судді [257].

Проте існує багато випадків, за яких слідчий суддя не задовольняє клопотання через недостатність даних, які б указували на необхідність проведення тієї чи іншої слідчої дії. Так, 17.02.2017 р. слідчий суддя ухвалою Святошинського районного суду м. Києва по справі № 759/2575/17 не задовольнив клопотання слідчого про надання дозволу на проведення огляду, зазначивши, що «…слідчим у клопотанні не наведено правових підстав для проведення огляду, оскільки, у порушення вимог ч. 2 ст. 223 КПК України ні в клопотанні, ні безпосередньо під час судового розгляду, не наведено достатніх відомостей, що вказують на можливість досягнення мети при проведенні даної слідчої дії, а також, що відомості, які можуть бути отримані при її проведенні, неможливо отримати в інший спосіб [251]».

Досить незрозумілою для нас стала ухвала слідчого судді Ленінського районного суду м. Харкова по справі № 642/939/17, у якій було задоволено клопотання щодо проведення огляду будинку. На нашу думку, це яскравий приклад порушення гарантій прав та свобод особи, пояснимо чому. 24.02.2017 р. до слідчого судді надійшло клопотання слідчого, у якому останній просив дозволу щодо проведення огляду будинку, що напередодні, а саме 23.02.2017 р. уже був оглянутий. Необхідність у повторному проведенні слідчої дії слідчий мотивував тим, що «…кримінальні правопорушення у сфері незаконного обігу наркотичних засобів (у даному випадку особливо небезпечних) є злочинами підвищеної суспільної небезпеки, які заподіюють шкоду здоров'ю необмеженого кола осіб, у зв'язку з чим суттєво підривають основи соціального розвитку та благополуччя держави. Поширення наркозалежності серед громадян негативним чином впливає на рівень правопорядку та призводить до росту злочинності. Тому боротьба з наркозлочинністю є одним з пріоритетних напрямів діяльності правоохоронних органів [258]». Вважаємо вказане обґрунтування таким, що зводить до абсурду судову практику, яка нехтує нормами КПК України, де чітко встановлені вимоги до змісту клопотань щодо проведення будь-яких С(Р)Д. Звичайно, повторюваність проведення слідчої дії має місце на практиці, але за умов іншого обґрунтування. Так, допускаємо, що після проведення того ж таки огляду в слідчого з'явилася нова інформація, що потребує перевірки шляхом огляду житла, як в досліджуваному випадку. В інакшому випадку - це порушення прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого. Таку непрофесійність слідчого міг би звести нанівець слідчий суддя, указавши в ухвалі на необґрунтованість та недостатність відомостей у клопотанні, що унеможливлює надання дозволу на проведення слідчої дії. Проте слідчий суддя пішов іншим шляхом задовольняючи клопотання і зазначив, що: «…на підставі наведеного та у зв'язку з необхідністю встановлення фактичних обставин зазначених подій, відшукування предметів (наркотичних засобів чи психотропних речовин, обіг яких заборонений або обмежений), а також іншого роду інформації про вчинення даного кримінального правопорушення, що в сукупності з іншими документами кримінального провадження має суттєве значення для встановлення важливих обставин у кримінальному провадженні і добута інформація може бути використана у якості доказів, а іншим способом установити достовірні дані неможливо, суд вважає за необхідне задовольнити клопотання слідчого [258]». Виникає питання, що ж тоді робив слідчий при першому огляді житла підозрюваного.

Наступною гарантією прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого є забезпечення їх присутності при проведенні С(Р)Д (ч. 3 ст. 223 КПК України). Процесуальним утіленням такої гарантії є обов'язок прокурора, слідчого вжити заходів для виклику осіб, права яких під час проведення слідчої дії можуть зазнати обмежень. Виклик відбувається в порядку, передбаченому главою 11 КПК України, та реалізується шляхом вручення повістки, надсилання її поштою, електронною поштою, факсимільним зв'язком, телефоном або телеграмою [155, c. 91].

Закон також вимагає, щоб перед проведенням С(Р)Д особам, які беруть у ній участь, відповідно до їх процесуального статусу та ролі в слідчій дії були роз'яснені права й обов'язки, передбачені КПК України, процесуальний порядок проведення слідчої дії, а також указано на відповідальність, установлену законом. Необхідно звернути увагу, що слідчий зобов'язаний роз'яснити не права та обов'язки, що випливають із загального процесуального статусу конкретного учасника слідчої дії, а ті права та обов'язки, що обумовлюються процесуальним статусом, але пов'язані з участю в проведенні слідчої дії [74, c. 43].

Що стосується роз'яснення прав і свобод підозрюваному, обвинуваченому в процесі проведення С(Р)Д, дані проведених анкетувань дисертантом свідчать про втілення в життя вказаної гарантії. Зокрема, 60 з 65 прокурорів та 35 з 44 слідчих відзначили, що правила роз'яснення прав і свобод підозрюваному, обвинуваченому реалізуються, і лише 5 прокурорів та 9 слідчих зазначили, що вони виконуються не завжди (додаток Б). У свою чергу, 5 засуджених з 15 вказали, що їм роз'яснювали права та обов'язки в ході кримінального провадження, а 10 - що роз'яснили частково (додаток В). Жоден з проанкетованих не констатував того факту, що права особі не роз'яснюються.

На практиці слідчі судді контролюють дотримання вимог ч. 3 ст. 223 КПК України. Прикладом захисту порушених прав обвинуваченої особи є виправдовувальний вирок суду від 16.01.2017 р. № 750/2282/15-к. У вироку було констатовано безліч порушень норм КПК України, ураховуючи порушення ст. 223 при проведенні С(Р)Д. Недопустимим доказом суд визнав протоколи обшуку та освідування, оскільки перед проведенням цих заходів учасникам слідчої дії не було роз'яснено їх прав та обов'язків відповідно до ч. 3 ст. 223 КПК України, що було підтверджено відеозаписом проведення зазначеної дії. Слідчий з порушенням вимог ч. 3 ст. 223 КПК України провів слідчий експеримент, до якого не залучив підозрювану особу [31]. Отже, у кримінальному провадженні більшість доказів визнано недопустимими в провадженні, а отже не доведено об'єктивну сторону злочину. Зважаючи на це, судом було винесено виправдовувальний вирок.

Крім того, гарантією прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого є заборона проводити слідчі дії в нічний час (з 22 до 6 години), за винятком невідкладних випадків.

Є. Д. Лук'янчиков невідкладною пропонує вважати будь-яку процесуальну, у тому числі слідчу, дію, зволікання у проведенні якої в терміновому порядку в конкретній слідчій ситуації може призвести до пошкодження, зникнення або знищення слідів і втрати фактичних даних, що мають значення для провадження. Об'єктивні умови, що потребують термінового провадження конкретних С(Р)Д, можуть скластися як на початку розслідування, так і на будь-якому іншому етапі провадження [119, c. 98].

Водночас у КПК України немає чітко вираженого переліку невідкладних випадків, за яких можуть бути проведені слідчі дії без ухвали слідчого судді, та розкидані по всьому КПК України. На нашу думку, це неприпустимо, оскільки слідчий суддя перевірити обґрунтованість та доцільність проведення невідкладних С(Р)Д не завжди має можливість, а отже, норма, якою б передбачався чіткий перелік дій або хоча б загальні випадки, за яких слідчі дії можуть проводитися без ухвали слідчого судді, має існувати.

Як приклад, розглянемо два судові рішення з посиланням на ч. 4 ст. 223 КПК України. У вироку від 21.12.2016 р. № 396/971/16-к судом визнано один з доказів недопустимим, зазначивши: «…проведення С(Р)Д дій у нічний час не допускається, за винятком невідкладних випадків, при цьому невідкладність проведення таких дій жодним чином не мотивована. Дані недоліки є суттєвими, що унеможливлюють допустимість одержаного доказу [33]». Проте вироком суду від 07.12.2016 р. № 127/15242/15-к докази, одержані з порушенням вимог ч. 4 ст. 223 КПК України, визнано правомірними на підставі невідкладності проведення слідчої дії [30].

Гарантією прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого під час проведення С(Р)Д є також заборона їх проведення після закінчення строків досудового розслідування. Винятком є лише доручення слідчого судді в разі виникнення необхідності в установленні або перевірці обставин, що мають істотне значення для кримінального провадження.

На практиці через непрофесіоналізм чи недостатність часу все ж таки трапляються випадки порушення зазначеної гарантії. Так, у справі № 473/19/17 від 28.02.2017 р. прокурор заявив клопотання, у якому просив долучити до даної справи нові письмові докази, не врахувавши того, що вони були отриманні з порушенням вимог ч. 8 ст. 223 КПК України. Звичайно, суд визнав ці докази недійсними, а отже недопустимими [266].

Отже, ми розглянули основні приписи та вимоги під час проведенні С(Р)Д, які є обов'язковими для застосування на практиці. Бачимо, що є як позитивні моменти в практичній реалізації гарантій, так і негативні.

Зупинимося докладніше на гарантіях прав і свобод підозрюваного, обвинуваченого під час проведення такої слідчої дії, як допит. Зокрема, допит використовується у 100 % кримінальних проваджень. Важливою гарантією прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого є заборона допитувати особу більше двох годин без перерви та більше 8 годин за добу (з урахуванням вимоги про недопустимість проведення слідчої дії в нічний час).

У судових рішеннях досить рідко зазначаються факти порушення ч. 2 ст. 224 КПК України. Загалом у 2015, 2016 роках задокументовано лише 5 таких випадків. Прикладом, 02.02.2015 р. у справі № 328/1963/14-к судом визнано порушення часового обмеження при допиті особи [28].

Частиною 4 статті 224 КПК України закріплено гарантію права підозрюваного відмовитися від проведення допиту та не відповідати на поставлені йому питання. Особа, яка проводить допит, отримавши таку відмову, має негайно зупинити допит.

Згідно із статистикою, за 2015, 2016 роки суд у своїх рішеннях застосовував ч. 4 ст. 224 КПК України лише 6 разів. Чи свідчить така рідкість про дотримання зазначеної гарантії? Проаналізувавши одне з таких рішень, а саме Бериславського районного суду Херсонської області від 16.03.2017 р. у справі № 660/813/15-к, можна дійти висновку, що на практиці існує проблема доведення факту порушення ч. 4 ст. 224 КПК України. Так, під час допиту підозрюваний відмовився в певний момент відповідати на запитання слідчого, проте допит припинено не було, про що захисник допитуваного вніс зауваження до протоколу допиту. Проте слідчий суддя надав перевагу показанням слідчого, який заперечував щодо порушення в процесі допиту. Тож бачимо, що в ухвалі слідчий суддя обрав сторону слідчого, залишивши без задоволення скаргу підозрюваного [249]. Проблемою, на наш погляд, є те, що в так званій боротьбі «слова слідчого проти захисника» суд схиляється на сторону обвинувачення, незважаючи на те, що порушення процесу допиту зафіксовано в самому протоколі, що є підставою вважати, що порушення мало місце.