Порівняльний аналіз кримінального законодавства України та федерального кримінального законодавства Сполучених Штатів Америки

Безумовно, що результативність будь-якого наукового дослідження буде незначною, якщо використати лише один метод. Ми розуміли, що застосування порівняльно-правового методу не достатньо вплине на об'єктивність, достовірність і вагомість наукових пошуків, адже аналогічні феномени, що мають підлягати порівнянню, повинні бути попередньо досліджені за допомогою інших методів. Ось чому, з урахуванням специфіки теми нашого дослідження, ми використали, крім порівняльно-правового, в їхній сукупності такі загальнонаукові та приватно-наукові методи:

- діалектичний (філософський). Він полягав у використанні законів і категорій діалектики при дослідженні конкретних інституцій та положень кримінального права [333, С. 31]. Відомо, що цей метод включає важливі та суттєві етапи підняття від абстрактного до конкретного і надалі - від конкретного до абстрактного. Загалом, за допомогою цього методу дослідження положень кримінального законодавства України та США (на рівні федерації) проводилося в їхньому розвитку і взаємозв'язку, що посприяло формулюванню важливих висновків і пропозицій за темою дослідження;

- історико-правовий. Цей метод посприяв розкриттю генезису, закономірностей і тенденцій ключових етапів формування кримінального законодавства України та США (на федеральному рівні), визначивши критерії зближення окремих кримінально-правових положень обох держав;

- догматичний (формально-логічний). За допомогою цього методу, який передбачав використання правил формальної логіки та граматики (синтаксису), було систематизовано кримінально-правові інститути та норми, що підлягали порівнянню, визначено зміст певних юридичних термінів, здійснено тлумачення кримінально-правових положень [260, С. 12]. Цей метод також дозволив встановити позитивні та негативні риси у кримінальному законодавстві й доктрині України і США;

- системний (системного аналізу). Цей метод допоміг з'ясуванню внутрішньої побудови систем кримінального законодавства України та США (на рівні федерації), виявленню взаємозумовленості різних елементів як всередині цих систем, так і з іншими правовими поняттями й категоріями. Саме цей метод припускає вивчення кримінально-правових явищ як «цілісної системи, що складається з кількох підсистем, структурні елементи яких перебувають між собою в тісній єдності та інтеграції» [262, С. 23]. Звідси випливає, що системність властива як всьому кримінальному законодавству України та США (на федеральному рівні), так й інститутам і нормам, включеним до відповідних частин, розділів, статей тощо. Такий підхід також вплинув на ефективність порівняння між собою одиничного, особливого і загального у кримінально-правових явищах, що існують у порівнювальному законодавстві обох держав;

- соціологічний. Цей метод передбачав проведення власних конкретно-соціологічних досліджень (анкетування, інтерв'ювання, вивчення матеріалів судової практики тощо) з метою виявлення соціального змісту та соціальної характеристики низки кримінально-правових явищ, що дало змогу оцінити ефективність кримінального закону й розробити пропозиції щодо його вдосконалення [263, С. 16]. Наприклад, у результаті анкетування 500 працівників правоохоронних органів України стало відомо, що 79,2% з них вважають важливим здійснення в нашій державі порівняльних досліджень у галузі кримінального права; 84,6% - підтримують проголошений Президентом України Віктором Ющенком курс нашої держави на інтеграцію до європейських та євроатлантичних структур; 96,8% - вважають, що чинне кримінальне законодавство України, у зв'язку із глобальними змінами структури та форм сучасної злочинності, потребує вдосконалення та реформування відповідно до найкращих іноземних і міжнародних стандартів; 51,6% - переконані, що використання окремих доктринальних положень кримінального права США позитивно впливатиме на розвій національної кримінально-правової науки; 76,6% - вважають, що вивчення, аналіз і запозичення деяких положень федерального кримінального законодавства США будуть корисними для вдосконалення національних кримінально-правових стандартів та поліпшення правозастосовної практики тощо. Отже, близько 3/4 респондентів адекватно сприймають положення федерального кримінального законодавства США, вважають їх позитивними, ефективними і такими, що потребують запровадження на ґрунт національного кримінального законодавства (див. Додаток А).

Не менш цікавою з наукового погляду виявилася позиція опитаних нами 216 спеціальних агентів ФБР і поліцейських з держав ЄС (випускників Національної академії ФБР) щодо актуальності здійснення порівняльного аналізу кримінального законодавства України та США (на рівні федерації). Зокрема, на думку цих осіб: політико-правове майбутнє України вбачається у контексті європейських (24,5% з них) та євроатлантичних (75,5% з них) структур; Україні слід вдосконалити та реформувати своє кримінальне законодавство відповідно до найкращих європейських і світових стандартів (100% з усіх опитаних осіб); для українських юристів і правоохоронців є важливим вивчення та запозичення американського досвіду у сфері протидії злочинності федеральними правоохоронними органами, наприклад, досвіду ФБР (100% з усіх опитаних осіб); українським юристам і правоохоронцям слід опановувати американський досвід у галузі федерального кримінального законодавства (100% з усіх опитаних осіб); у цілому сучасне федеральне кримінальне законодавство США можна оцінити позитивно (100% з усіх опитаних осіб) (див. Додаток Б).

Щодо вивчення матеріалів судової практики, то в результаті аналізу 433 ухвал Судової палати (раніше - Судової колегії) у кримінальних справах Верховного Суду України, а також постанов і рішень судів нижчих ланок, було встановлено, що: а) вища судова інстанція держави відіграє важливу і практично значущу роль у процесі відправлення правосуддя та тлумачення кримінально-правових положень (особливо коли йдеться про постанови ПВСУ); б) у судовій практиці України було розтлумачено (з'ясовано, уточнено, конкретизовано) зміст і обсяг низки ключових термінів і понять: малозначність; неосудність; необхідна оборона та перевищення її меж; звільнення від кримінальної відповідальності; вбивство та умисел на вбивство; проникнення до приміщення чи іншого сховища; момент одержання хабара тощо. Внаслідок вивчення 690 рішень Верховного суду США, федеральних окружних судів і судів штатів у кримінальних справах було встановлено, що судова влада у США користується широкими повноваженнями, однак судовий прецедент у США являє собою прецедент тлумачення (конкретизації) норми права, а не створює правову норму на голому місці (до того ж, чимало рішень було вироблено Верховним судом США і судами нижчих ланок щодо тлумачення норм про окремі посягання, відповідальність юридичних осіб, правильну оцінку злочинів, призначення покарання тощо);

- статистичний. Цей метод використовувався при вивченні структури і динаміки злочинності [333, С. 31]. Завдяки йому були встановлені та проаналізовані (в аспекті їх порівняння) статистичні відомості про кількість вчинених злочинів та осіб, що їх вчинили, структуру і рівень злочинності, критерії визначення злочинності, кількість засуджених осіб в Україні та США тощо;

- моделювання. Цей метод дозволив нам використати позитивний американський досвід у формі обґрунтування пропозицій щодо вдосконалення положень національної кримінально-правової доктрини, а також створення моделі (проекту) змін і доповнень до чинного КК України.

Крім згаданих вище наукових методів, при написанні цієї дисертації використовувалися й інші, зокрема: правового прогнозування, який дозволив визначити перспективні кроки щодо вдосконалення національного кримінального законодавства, передбачити тенденції криміналізації та декриміналізації діянь у КК України та встановити фактори, які впливатимуть на ці процеси; математичний - при здійсненні підрахунків у процесі власне емпіричних досліджень, аналізі показників у відповідних таблицях призначення покарань, встановлених Керівництвами з призначення покарань, що діють на федеральному рівні у США, тощо; кібернетичний - при використанні можливостей комп'ютерної техніки для обробки й аналізу різних масивів інформації правового характеру, створенні у дисертації схем, таблиць, графіків тощо.

Разом із методологічними засадами існують теоретико-прикладні передумови здійснення порівняльних досліджень кримінального законодавства України та США (на рівні федерації). Зазначимо, що для розв'язання сьогоденних проблем державного будівництва, національно-культурного відродження та політико-правових реформ в Україні необхідно скрупульозно вивчати та глибоко осмислювати іноземний досвід у цій сфері. На особливу увагу заслуговують процеси теоретико-прикладних розробок у правовій сфері та вдосконалення різних галузей національного законодавства, включаючи і галузь кримінального законодавства, що не має нічого спільного з ізоляційними настроями й думками, що були завжди притаманні частині українських учених-правників і юристів-практиків. Повернення до першоджерел не заперечує необхідності збагачення української нормотворчої традиції законодавчими надбаннями цивілізації, а навпаки, передбачає та прагне цього. Славнозвісним є вислів Тараса Шевченка: «І чужому научайтесь, й свого не цурайтесь!» [698, С. 186]. Ці слова Великого Кобзаря, як ніщо інше, демонструють просту істину: коли право замикається саме в собі та прагне увічнити застарілі нормативні форми, відкидаючи будь-який обмін і зіставлення, що стосуються неординарних рішень та ідей щодо різноманітних правових інститутів, тоді воно стає безплідним і приречене до занепаду. Лише порівняння теорій, поглядів, думок, ідей, міркувань, а також нормативних стандартів, формує нові конструктивні підходи, визначає місце та роль права у контексті загальноцивілізаційного розвитку людства.

На жаль, як свідчить огляд літератури, найбільшою помилкою післяжовтневого (1917 р.) розвитку нашої держави було категоричне заперечення всіх досягнень світової цивілізації, в тому числі й правової практики, осмисленої кращими представниками юридичної науки, а також відгородження, ізолювання від правового досвіду різних країн і тим паче свідоме відкидання, ігнорування цього досвіду [644, С. 173]. Ідеологія тогочасного суспільства проголосила все буржуазне чужим, ворожим й антагоністичним, прирікши тим самим радянську державу впродовж десятиліть бути відокремленою від більшої частини світу. Загострення стосунків з капіталістичним світом після Другої світової війни, утворення Північноатлантичного альянсу та початок «холодної війни» призвели до того, що ворогом номер один для СРСР, а отже й для України, стали США [392, С. 6; 529, С. 20; 565, С. 5-6; 143, С. 6]. Виникли міфи про американські «військову (ядерну) загрозу», «масове безробіття», «тотальне спостереження спецслужб», «поліцейські репресії» тощо. Не випадково, що українець Віталій Кличко, екс-чемпіон світу з боксу у супертяжкій вазі та сучасний політик, згадуючи радянський період свого життя, ділився такими враженнями: «Уся інформація, яку ми отримували про США, полягала у тому, що це погана держава з поганими людьми, які палають бажанням нас повбивати…» [205]. І все це відбувалося попри те, що саме США, за висновком відомого політолога З. Бжезінського, після Другої світової війни дали світу науково-технічний прогрес і масову культуру [716, С. 27], що саме США, за переконанням президента американської організації «Social Science Research Council» К. Калхуна, започаткували та розвинули теорію модернізації, котра дає відповідь на питання, як здійснити політичні, правові, економічні, психологічні, культурні, соціологічні та інституціональні зміни, щоб поставити на шлях розвитку менш розвинені держави [70, С. 56]. Більше того, ще у 60-х роках ХХ ст. американський дослідник У. Ростоу, який сконструював нову теоретичну модель соціуму - стадії економічного зростання, вперше в світовій практиці відверто й обґрунтовано визначив місце СРСР у світовій динаміці як таке, що нижче США на цілу історичну добу [12, С. 366]. А за сучасних умов кошти на розвиток науки - у вигляді грантів з відповідними конкурсами - витрачаються значно більші за державний бюджет України [675, С. 389].

Проте ізоляційні настрої нашого радянського минулого безпосередньо торкнулися й правової сфери. Взявши за постулат те, що Сполучені Штати є країною «загниваючого капіталізму», втіленням корупції та оплотом криміналу, декларувалося про безпідставність і необґрунтованість усіх порівняльно-правових досліджень у цьому напрямку, а якщо вони і проводилися, то переважно в аспекті критичних негативних оцінок і з пропагандистською метою для створення негативного іміджу «капіталістичного права». Напевно, найбільш гостро критикували радянські науковці кримінальне право й законодавство США. Приміром, Є.О. Шахуянц прямо заявляв, що в своєму дисертаційному дослідженні він намагався розкрити «реакційну та класову сутність основних концепцій англо-американських теоретиків щодо проблеми злочину та проступку» [677, С. 5]. В іншому випадку К.Ф. Гуценко, здійснюючи комплексний критичний аналіз основних правових інститутів кримінальної юстиції США, що забезпечують реалізацію кримінальної репресії, зазначив, що у працях багатьох радянських юристів у тій чи іншій мірі отримали висвітлення загальні питання «карально-репресивного механізму імперіалістичної держави», у тому числі Сполучених Штатів (Б.С. Никифоров, В.А. Туманов, А.А. Мішин, С.Л. Зівс, В.Н. Струнніков, Ю.І. Авдєєв), «окремі інститути кримінального права» (А.А. Піонтковський, М.Д. Шаргородський, Б.С. Никифоров, Ф.М. Решетніков, Н.Ф. Кузнецова, А.М. Яковлєв, О.С. Никифоров, В.П. Шупілов), «кримінальний процес у цілому, його стадії та інститути, організація та функції органів, що беруть участь у ньому» (М.С. Строгович, М.М. Полянський, Б.С. Крилов, Я.М. Бельсон, В.М. Ніколайчик, Л.М. Дегтярьов, В.П. Єрошин та ін.) [103, С. 5].

Про «сучасну буржуазну кримінальну політику США» та її негативні тенденції писав Ю.О. Воронін [75]; «політичну сутність кримінального права сучасних імперіалістичних держав», включаючи США, досліджував П.І. Гришаєв [95]; систему виконання покарань у США як «найбільш занедбану ділянку кримінальної юстиції» вивчав В.П. Шупілов [695]; «класову сутність буржуазного кримінального законодавства про відповідальність за загальнокримінальні злочини» на прикладі США розробляв Ю.В. Калінін [195] тощо. Можна навести й низку інших позицій радянських учених-криміналістів щодо кримінального законодавства США, проте всі вони зводилися практично до одного: критики та дискредитації американських кримінально-правових стандартів і, відповідно, заперечення запозичення будь-яких його положень, інститутів чи норм. Але ж інших поглядів тоді й не існувало, тому саме критикою буржуазних вчень чимало відомих професорів заробляли собі ім'я [144, С. 160]. Безумовно, що не можна повністю відкидати результати порівняльно-правових досліджень радянської науки кримінального права, адже чимало з них все ж таки містили вагомі теоретичні здобутки, разом із тим, очевидно, що зазначені вище негативні тенденції того часу гальмували ефективність порівняння, відкидали можливості пошуку правдивих й об'єктивних даних про різноманітні сфери кримінального законодавства США.

Після розпаду СРСР і здобуття Україною державної незалежності чимало цінностей, які десятиліттями вважалися непорушними підвалинами суспільства, були переглянуті та переосмислені під іншим кутом зору. У нашій державі стали домінувати не соціалістична правова доктрина та наукові інтереси окремих учених, а практичні потреби національного, суспільного та правового розвитку: зовнішньополітична та економічна діяльність України, її інтеграція до міжнародного та європейського правового простору, розширення співробітництва з міжнародними організаціями, захист інтересів України та її громадян у міжнародній сфері, масове відродження національної самосвідомості тощо [572, С. 91-92]. Внаслідок таких подій Україна продемонструвала тверду позицію на демократичні перетворення. Сама ж «соціалістична» правова сім'я, якою була репрезентована наша держава, трансформувалася (стала орієнтуватися) до романо-германскої правової сім'ї [124, С. 143, 159-160; 105, С. 118; 470, С. 685; 647, С. 20; 649, С. 75]. Усе це сприяло тому, що нині наявний принципово інший підхід у міжнародних стосунках України та США, який будується на мирному співіснуванні, чесності, відкритості, рівноправності та взаємовигідному партнерстві. До того ж, на думку відомих сучасних політиків, реалізація Україною європейського вибору великою мірою залежить від рівня та якості двосторонніх відносин нашої держави із США [99, С. 75].

Зміна державної, а отже й кримінально-правової політики України, вплинула на те, що сьогодні у теоретико-прикладному аспекті наявна низка важливих передумов здійснення порівняльних досліджень кримінального законодавства України та федерального кримінального законодавства США. Зумовлюється це як тим, що в юридичній літературі були сприйняті написані раніше праці з порівняльного правознавства та кримінального права вчених близького та далекого зарубіжжя [105; 294; 295; 711; 723; 737], так і тим, що за останні кілька десятиліть з'явилися нові ґрунтовні праці вітчизняних й іноземних науковців з цих напрямів [2; 29; 37; 39; 43; 72; 123; 147; 301; 688]. Проте американський напрям (особливо рівень федерального законодавства) як вектор кримінально-правових порівняльних досліджень розроблявся за останні 10-15 років недостатньо глибоко та переважно російськими вченими [23; 139; 217; 319; 336; 391; 433; 655]. За часи незалежності України тільки кілька вітчизняних науковців зверталися до дослідження окремих питань федерального кримінального законодавства США на рівні кандидатських дисертацій (зокрема, це праці О.Ю. Шостко щодо злочинів, які вчиняються неповнолітніми у США, Т.В. Сахарук щодо загальних засад призначення покарання за кримінальним правом США, Є.Ю. Полянського щодо призначення покарання за кримінальним правом США) [690; 530; 433]. Натомість для українських учених США продовжують бути прикладом високого рівня кримінально-правового захисту прав та свобод людини і громадянина. З цього приводу відомий кримінолог В.В. Лунєєв зазначає, що світ багато у чому рівняється на США, Великобританію та інші західноєвропейські держави, де існують усталені правові режими, розвинене громадянське суспільство, потужні системи кримінальної юстиції, відносно стабільна поліцейська та судова практика та ін. [312, С. 49]. Беззаперечним є той факт, що «США на початку ХХІ ст. - єдина наддержава, яка є світовим лідером за рівнем розвитку, масштабами поширення і ефективністю використання сучасних інформаційних технологій у всіх сферах суспільної діяльності та державного управління» [223, С. 1]. Привабливими для українців постають й основні принципи побудови американської політичної системи (зокрема, безумовна та оптимістична віра у прогрес, світоглядний та економічний лібералізм, спадковість західноєвропейської геополітичної та ціннісної орієнтації тощо) [131, С. 398-409]. Науковці доводять, що навіть у психології української та американської націй наявна певна аналогія (підтвердженням цьому є тест кольорових переваг Макса Люшера) [31].

Варто вказати на виникнення нових пріоритетів у стосунках між Україною та США в кримінально-правовій сфері¹. Передусім вони базуються на рішеннях і позиціях різних гілок влади України. Так, у Концептуальних засадах стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 рр. «Європейський вибір» зазначено, що «зовнішньоекономічна стратегія нового етапу має підпорядковуватися ідеї європейської інтеграції, використанню таких її форм та механізмів, які дають змогу повніше й ефективніше використовувати потенціал взаємозв'язків України з розвиненими країнами світу, передусім із США…» [436, С. 12]. У лютому 2005 р. у Брюсселі Президент України В. Ющенко заявив про те, що «курс на інтеграцію до європейських та євроатлантичних структур віднині визначатиме стратегію і тактику нашої політики» [142]. Невдовзі були окреслені основні напрями інтенсифікації українсько-американського партнерства, включаючи спільну роботу над забезпеченням передумов європейської та євроатлантичної інтеграції України [62, С. 154-156], а також визначення стратегічних міждержавних інтересів [61, С. 158-163; 588]. Послідовність і незворотність євроатлантичного курсу України була підтверджена на конференції з питань політики безпеки «Глобальні кризи - глобальна відповідальність» (Німеччина, лютий 2007 р.) [479]. Аналогічною є й урядова позиція, яка зосереджується на «стратегічному та особливому партнерстві» України з США [701, С. 7]. Значною видається і роль Верховної Ради України, яка ухвалила низку законів та ратифікувала відповідні договори (про них ми зазначимо нижче. - А.С.), що сприяють поглибленню українсько-американських відносин у сфері євроатлантичної інтеграції та боротьби зі злочинністю. Отож, за сучасних умов чітка позиція різних гілок влади в Україні щодо важливості міжнародних зв'язків із США сприяє активізації теоретико-прикладних порівняльно-правових досліджень і зближенню державно-правових інститутів обох країн, у тому числі й таких, що стосуються галузі кримінального законодавства. Тому зараз, як доводить професор С.В. Шевчук, відбувається так звана «мінімальна» адаптація українського законодавства до законодавства США та інших країн світу, на що спрямована відповідна технічна допомога у вигляді різних проектів для вдосконалення законодавства і практики його застосування по окремих напрямах, а це сприяє зближенню правової системи України з правовими стандартами західних демократій [684, С. 169].

Нова стратегія у стосунках між Україною та США (на федеральному рівні) в кримінально-правовій сфері реалізується у багатьох напрямах, зокрема:

1. Налагодження плідної співпраці у сфері правоохоронної діяльності та правосуддя, протидії організованій злочинності та корупції. Це очевидно з таких фактів: а) підписання двостороннього комюніке про обопільне співробітництво та партнерство між ФБР і МВС України (липень 1994 р.); б) активне функціонування офісу аташе з юридичних питань при Посольстві США в Україні, який забезпечує обмін інформацією і практичним досвідом між федеральними правоохоронними органами США та правоохоронними органами України [851, С. 8]; в) ратифікація Верховною Радою України Договору між Україною та США про взаємну правову допомогу у кримінальних справах від 10 лютого 2000 р. [161], а також наявність різних спільних заяв і робочих угод у сфері протидії злочинності [545; 493]; г) реалізація Меморандуму про взаєморозуміння між урядами США та України щодо допомоги з правоохоронних питань від 9 грудня 2002 р. і попередніх домовленостей з МВС України (на підставі цього документа правоохоронні органи України отримують постійну матеріально-технічну допомогу від США) [549]; ґ) підписання між Посольством США та МВС України (червень 2005 р.) протоколу №1 до зазначеного вище меморандуму, що започаткував «Програми реформування кримінального законодавства» в рамках Правової ініціативи у Центральній Європі та Євразії Американської асоціації юристів, розробку заходів щодо боротьби з торгівлею людьми, нелегальною міграцією тощо [136]; д) досягнення міждержавних порозумінь (лютий 2006 р.) щодо активізації підготовки проекту двостороннього договору про екстрадицію, проектів з верховенства права [590]; е) здійснення за сприянням США довготривалого проекту з реформування судової системи України (з 2006 по 2010 рр.) [60] та фінансова допомога США у сфері протидії корупції в нашій державі протягом 2007-2008 рр. на суму близько $ 45 млн [854] тощо.

2. Тісне співробітництво у сфері протидії міжнародному тероризму, забезпечення національної безпеки та реформування військового законодавства. Прикладом цього є: а) участь України у складі коаліційних сил (до кінця 2005 р.) на чолі зі США та Великобританією в Іраку, де наші миротворці всіляко сприяли протидії міжнародному тероризму, а головне - набули унікального професійного досвіду, який знайде широке застосування в ході реформування Збройних Сил України [437; 669]; б) перегляд положень Воєнної доктрини України щодо активізації зусиль нашої держави в контексті євроатлантичної інтеграції та безпеки (п.п. 9, 10, 16 розд. ІІ «Воєнно-політичні засади Воєнної доктрини»), а також підписання Хартії про особливе партнерство між Україною та Організацією Північноатлантичного договору (слід підкреслити, що сьогодні близько 60% українців мало проінформовані про цю організацію, яка лише 20% усіх заходів приділяє військовій реформі, між тим, основна її увага приділена реформам у сфері економіки, правосуддя, дотримання прав людини, виборчого законодавства, розвитку демократичної системи тощо, про що свідчить досвід інших країн і позиції експертів у галузі зовнішньої політики та безпеки) [128; 601; 605; 606; 650; 678]; в) гарантування США та іншими ядерними державами територіальної цілісності України відповідно до положень Будапештського меморандуму [337; 671]; г) сприяння США забезпеченню в Україні безпеки авіаційних перевезень і протидії угонам літаків, а також безпеки ядерних реакторів [385; 612] тощо;

3. Поглиблення співробітництва у протидії кримінальним посяганням у сфері господарської діяльності, а також надання «економічних» преференцій Україні з боку США. Про це свідчить таке: а) набуття Україною повноправного членства в Егмонтській групі (2004 р.) - міжнародній організації, створеній у червні 1995 р. з ініціативи фінансових розвідок Бельгії та США для боротьби з незаконними фінансовими операціями, що значно сприятиме вистежуванню сумнівних фінансових операцій і протидії відмиванню брудних грошей [607]; б) відміна у вересні 2005 р. урядом США торгівельних санкцій щодо товарів, які походять з України, запроваджених у 2002 р. у відповідь на інтелектуальне «піратство» (порушення прав власності на американські музичні і відеозаписи, комп'ютерні програми) [63]; в) скасування навесні 2006 р. Конгресом США обмежувальної поправки Джексона-Веніка щодо торгівлі з Україною, що сприятиме експорту українських товарів, заохочуватиме іноземні інвестиції та впливатиме на прозорість сфери господарської діяльності [414; 421]; г) ухвалення Верховною Радою України низки законів, які сприяють вступу нашої держави до Світової організації торгівлі (СОТ), а також надання Україні з боку США статусу країни з ринковою економікою, що впливатиме на ліквідацію основних причин, котрі стимулюють ухилення від сплати податків, ведення тіньової економічної діяльності, а також порушення норм валютного обігу [150; 430; 482, С. 2; 699]; ґ) реалізація американського проекту «Реформа місцевих бюджетів в Україні», що має кардинально посприяти зміцненню бюджетної системи на місцях та убезпеченню вчиненню злочинів і правопорушень у сфері бюджетних відносин [91] тощо.

Не можна не відзначити і той факт, наскільки впливовими у міжнародному аспекті можуть виявитися американські кримінально-правові стандарти федерального значення. З цього приводу фахівець з міжнародного права Ю.Д. Ільїн стверджує, що навіть внутрішні норми, ухвалені Конгресом США, набувають риси своєрідного джерела норм міжнародного права [182, С. 26]. Подекуди це безпосередньо призводить до реформування кримінального законодавства інших країн, сприяючи його уніфікації та вдосконалюючи правозастосовну практику. Так, саме завдяки твердій міжнародній позиції США на Філіппінах кілька років тому «був введений закон проти злочинів у сфері комп'ютерних технологій, і цим шляхом пішли інші країни» [291]. Незадовго до цього спеціальні агенти ФБР виявили філіппінського студента, який створив один з найнебезпечніших комп'ютерних вірусів «Лав баг» для одержання доступу до паролів рахунків швейцарського банку «Юніон» і, принаймні, двох банків у Сполучених Штатах.

Навіть для України деякі позиції американського уряду стали суттєвими мотивувальними факторами щодо перегляду окремих положень свого кримінального законодавства. Наприклад, встановлення США кілька років тому відповідних санкцій щодо незадовільного стану кримінально-правової протидії злочинам у сфері інтелектуальної власності та відмиванню грошей у нашій країні посприяло тому, що через деякий час у КК України з'явилися нові чи значно вдосконалені статті, котрі найбільш повно відповідають вимогам низки міжнародних конвенцій (ідеться про ст. ст. 176, 177, 203-1, 209, 209-1).

Результатом посилення Україною протидії злочинності стало те, що США 31 серпня 2005 р. виключили нашу державу зі «списку 301», який свідчив про незадовільний стан боротьби з «інтелектуальним піратством» [127]. Навіть Міжнародна організація боротьби з відмиванням коштів (FATF), яка передусім зважає на позицію американського уряду, у лютому 2006 р. ухвалила рішення про припинення процедури активного моніторингу нашої країни (нагадаємо, що у складеному цією організацією списку держав, які незадовільно протидіють відмиванню грошей, Україна була з 2001 р.) [244]. Також положення деяких американських федеральних нормативно-правових актів безпосередньо вплинули на вдосконалення кримінально-правової політики України у різних сферах (наприклад, у листі Національного банку України від 10.01.2002 р. №28-212/257-341 до комерційних банків України говорилося про: а) впровадження у практику положень Патріотичного закону США щодо банків-оболонок, які є дієвим інструментом для відмивання грошей та фінансування тероризму; б) вплив норм цього закону на поліпшення вітчизняної практики щодо виявлення та знешкодження терористичних дій) [304]. Наразі актуальним для України є виправлення ситуації щодо кримінально-правової протидії торгівлі людьми, незважаючи на внесення запізнілих змін і доповнень до ст. 149 «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини» КК України у січні 2006 р. (про це йшлося в одному з останніх звітів Державного департаменту США) [151; 293].

Проаналізовані вище положення дають уявлення про те, що нині методологічні засади та теоретико-прикладні передумови здійснення порівняльних кримінально-правових досліджень повинні враховувати американський напрям як один із стратегічних пріоритетів компаративних розробок в Україні. При цьому важливість орієнтації саме на американські федеральні кримінально-правові стандарти зумовлюється такими беззаперечними фактами: по-перше, у США відбуваються відчутні процеси централізації державної влади; по-друге, на формування загальнонаціональної кримінально-правової політики цієї країни впливають передусім норми федерального кримінального законодавства, а не норми кримінального законодавства окремих штатів. Підтверджують нашу позицію також положення порівняльного правознавства, які констатують що у формально-юридичному сенсі саме федеральна правова система, яка закріплює загальнодержавні пріоритети, безсумнівно, відіграє першочергову роль у правовому масиві, котрий склався за більш ніж 200-річну історію існування США [329, С. 390]. Між тим, опанування нормами федерального кримінального законодавства США має враховувати особливості англо-американської правової сім'ї, наявність паралельної юрисдикції штатів, складнощі та суперечливі моменти окремих правових приписів. Тільки такий підхід повинен органічно вписуватися у визначену схему порівняння кримінального законодавства обох держав, що включатиме аналіз положень щодо історичного минулого, джерельної бази, інститутів злочину та покарання, а також суміжних з ними інститутів і норм, окремих груп конкретних злочинів тощо.

1.2 Історичний розвиток кримінального законодавства

Світовий досвід переконує в тому, що історія розвитку будь-якої галузі законодавства, включаючи й кримінально-правову, не сума випадкових складових частин, а закономірний взаємопов'язаний поступальний процес. Використовуючи знання про історію кримінального законодавства, можна дослідити особливості генезису різноманітних кримінально-правових явищ та інститутів у кожній державі світу, простежити, як виникали, розвивалися та вдосконалювалися (трансформувалися) норми права, які позитивні та негативні риси були у минулому, від чого треба відмовитися, що потрібно використати у майбутньому тощо. Враховуючи напрям нашого порівняльного дослідження, з наукової та практичної точок зору було б цілком прийнятним і слушним вивчити особливості історичного розвитку кримінального законодавства України та федерального кримінального законодавства США в аспекті їх порівняльного пізнання. Це дозволить виявити та співставити специфічні ретроспективні риси кримінального права в обох державах, а також посприяти пошуку точок зіткнення у процесі поглиблення сучасних українсько-американських відносин у сфері протидії злочинності. Для пізнання об'єктивних закономірностей слід застосовувати історико-правовий метод, за допомогою якого з'ясовуються загальне та особливе, а також подібне та відмінне в розвитку кримінального законодавства України та федерального кримінального законодавства США.

Історичний розвиток кримінального законодавства України та США (на федеральному рівні) відрізняється своєю періодикою, тривалістю та змістом. Порівнюючи кримінальне законодавство в обох державах, слід вказати, що його розвиток має розглядатися в контексті розвитку самої держави та права в кожній з цих країн, з урахуванням ідей та поглядів філософів і мислителів, матеріалів судової практики, шляхом аналізу відповідних нормативно-правових актів і праць учених-правників (доктрини) тощо. Слушно зауважити, що саме кримінальне право з усіх інших галузей права, на думку видатного російського криміналіста минулого М.С. Таганцева, є найбільш мінливим, оскільки на поняттях злочину та покарання наочно відбиваються всі політичні та соціальні перевороти народного життя, і чим швидше розвивається життя, тим швидше здійснюються ці реформи [559, С. 105]. Через це, як вважав О.Ф. Кістяківський, «тільки історія може дати пояснення причин як сучасного стану кримінального права, так і стану його в попередні періоди» [202, С. 10].

Що стосується сутності розвитку кримінального законодавства України, то воно охоплює довгий історичний період, який для зручності можна поділити на декілька основних періодів. Однак в юридичній літературі поки що відсутня єдність поглядів на перелік і зміст таких періодів, через що вченими пропонуються різноманітні підходи до періодизації історії кримінального права та законодавства. При цьому вихідні критерії для поділу історичних періодів можуть бути зовсім різними. Ця проблема ускладнюється й тим, що, як справедливо зазначив П.Л. Фріс, у юридичній літературі відсутні спеціальні дослідження історії вітчизняної (української) кримінально-правової політики, а отже, й історії вітчизняного кримінального законодавства, тому значною мірою науковцям слід звертатися до джерел російського походження [644, С. 65].

Одні класифікації явно тяжіють до подій політичного характеру, пов'язаних із «радянським» минулим нашої країни (Н.А. Лопашенко) [597, С. 47-50], інші роблять акцент на розвитку суто російського кримінального законодавства (І.С. Аліхаджієва, Т.Г. Даурова, О.А. Лиценбергер) [4, С. 5]. Деякі (Н.Ф. Кузнецова) - аналізують тільки російське кримінальне законодавство ХХ ст., виділяючи дев'ять етапів його розвитку та покладаючи в основу класифікації особливості державно-правової й соціально-економічної системи влади [287, С. 19-20]. Специфічними, на наш погляд, видаються й класифікаційні підходи до етапів розвитку кримінального законодавства у працях М.Ф. Владимирського-Буданова та В.П. Коняхіна. Перший із цих науковців за критерієм «властивості кримінального покарання» виділяє три основні періоди: 1) період кровної помсти і приватних композицій; 2) період страхітливої кримінальної кари; 3) період покарань, заснованих на часі [68, С. 306]. Другий учений, обираючи критерієм періодизації рівень кодифікованості кримінального права, розглядає такі періоди: 1) становлення його в межах некодифікованого кримінального законодавства (X-XVIIІ ст.); 2) структурне відособлення як підсистема кримінального законодавства (1813-1845 рр.); 3) розвиток його структури в системі кодифікованого кримінального законодавства (1845-1996 рр.) [237, С. 18].

Суттєвий «російський» відбиток на історію кримінального законодавства України дав підстави професору М.Й. Коржанському стверджувати про її «бідність» і «практичну відсутність», однак це не завадило йому говорити про періоди розвитку національного кримінального законодавства, пов'язані з дією різних нормативно-правових актів: Руської Правди, Статуту князівства Литовського, Зерцала Саксонського, Магдебурзького права, акту «Порядок», Прав та установ Малоросії, Кримінальних кодексів УРСР 1922, 1927 і 1960 рр. тощо [257, С. 52-58]. Професор Л. Окіншевич у своїх курсах з історії українського права, включаючи кримінальне, застосував поділ його на три епохи: 1) феодальну (X-XV ст.); 2) станової держави (XVI - середина XIX ст.); 3) модерної держави [184, С. 6]. На наш погляд, такий підхід обмежений, хоча й відповідає етапам розвитку європейських націй, членом комплексу яких є й український народ. Автори навчального посібника «Історія українського права» за редакцією професора О.О. Шевченка (К., 2001) пішли далі: поклавши в основу періодизації співвідношення джерел права і стверджуючи, що українське кримінальне право мало два основних джерела - звичай і закон, вони встановили, що періоди розвитку української держави й українського права (кримінального також. - А.С.) не збігаються [192, С. 8].

На нашу думку, усі ці та інші варіанти періодизації історії кримінального законодавства України, безумовно, слугують поглибленню вивчення розвитку кримінально-правових відносин у нашій державі. Разом із тим, беручи до уваги специфіку нашого порівняльно-правового дослідження, видається доцільним конкретизувати періодизацію національного кримінального законодавства, врахувавши при цьому типи та форми держави і права в різні історичні часи, особливості кримінально-правових джерел та інститутів, а також інші соціально-політичні характеристики. За нашим переконанням, серед сучасних дослідників на особливу увагу заслуговує позиція професора П.Л. Фріса, який вирізнив такі періоди розвитку національної кримінально-правової політики, що відповідає періодам розвитку кримінального законодавства України: 1) період Київської Русі та феодальної роздробленості (ІХ - середина ХІ ст.); 2) період козацької держави (середина ХVІІ ст. - середина XVIII ст.); 3) період творення Української незалежної держави (1917-1922 рр.); 4) період кримінального законодавства УРСР (1917-1991 рр.); 5) період кримінального законодавства незалежної України до ухвалення КК 2001 р. (1991-2001 рр.); 6) сучасний період - період після прийняття першого національного КК (5 квітня 2001 р. і по теперішній час) [644, С. 67-68].

Не претендуючи на якісь принципові підходи щодо періодизації історії національного кримінального законодавства, ми лише уточнимо наведену вище класифікаційну позицію на рахунок гармонізації і безперервності певних історичних дат і подій (наприклад, очевидно, що між п.п. 1 і 2, 2 і 3 спостерігається випадіння цілих століть, хоча у часи, про які не говориться П.Л. Фрісом, кримінальне право і законодавство України також певним чином розвивалося і мало свою специфіку). Через це, на нашу думку, варто говорити про такі періоди розвитку національного кримінального законодавства: 1) кримінальне законодавство Київської Русі та земель, що утворилися після феодальної роздробленості (ІХ - початок ХІІІ ст.); 2) кримінальне законодавство в період існування Галицько-Волинського князівства, Литовсько-Руської держави та протягом перебування України під владою Речі Посполитої (перша половина ХІІІ ст. - перша половина ХVII ст.); 3) кримінальне законодавство козацької держави та під час перебування України в складі Австро-Угорської й Російської імперій (друга половина ХVII - початок ХХ ст.); 4) кримінальне законодавство періоду творення Української незалежної держави (1917-1921 рр.); 5) кримінальне законодавство Української РСР (1917-1991 рр.); 6) кримінальне законодавство незалежної України до ухвалення нового Кримінального кодексу (1991-2001 рр.); 7) сучасне кримінальне законодавство (з 2001 р. й дотепер). Розглянемо далі докладніше особливості розвитку українського кримінального законодавства у наведені історичні періоди.

Першим державним утворенням наших пращурів (слов'ян) була Київська Русь, котра виникла в ІХ ст. і була ранньофеодальною державою, право якої складалося із звичаїв, традицій, обрядів, а також писаного права монарха. Є підстави вважати, що серед джерел права того часу певне місце відводилося також судовому прецеденту [652, С. 183]. Вже у військових договорах слов'ян із Візантією від 907, 911, 944, 971 рр. відбивалися принципи міжнародної, торгівельної й військової галузей права. Положення цих договорів безпосередньо стосувалися й кримінально-правової сфери, адже в них йшлося про злочин («образа», «проказа» «съгрешение») і покарання («казнь», «епітімія», «месть»). Цікаво, що поняття «образа» (злочин) охоплювало будь-яке правопорушення (як кримінальне, так і цивільне), спрямоване проти суспільного ладу. Також договори регулювали питання видачі зловмисників, визначали межі дії кримінального закону щодо певної території та ін. [653, С. 125-127].

Найважливішою пам'яткою кримінального права Київської Русі була Руська Правда, яка мала, як відомо, три редакції - Коротку, Просторову та Скорочену. Будучи жорстко орієнтованою на соціальне та майнове становище особи винного й потерпілого, Руська Правда тим не менш залишилася пам'яткою звичаєвого права, яке виражало інтереси громади, побудованої на принципі первісної рівності. Положення Руської Правди втілили християнські традиції, закріпили чимало норм про злочини та покарання, виробили низку важливих правових категорій, заклали підвалини для розвитку різноманітних інститутів кримінального законодавства. Аналіз цього нормативного акту свідчить: а) саме злочинне діяння позначається так само, як і в Договорах із Візантією, тобто «образа»; б) покаранням за злочини були «потік» (тобто продаж в рабство, вигнання) і «розграбування» (тобто конфіскація майна), сплата віри, грошовий викуп тощо (при цьому смертна кара та каліцтво не передбачалися); в) вже в першій статті цього нормативного акту вказується на відповідальність за вбивство, в інших - за посягання на інтереси церкви, особи, власності, сім'ї та моральності; г) виділяються кримінально-правові норми, які в сучасному їх розумінні можна віднести до норм про співучасть (напад «скопом»), вину («без усякої свади» та «у сваді»), необхідну оборону (ст. 21 Короткої редакції), закінчений злочин і замах на злочин (ст. ст. 23 і 24 Просторової редакції), суб'єкт злочину (ст. 4 Короткої редакції) тощо [658, С. 21-41]. Варто зауважити, що норми Руської Правди були в подальшому покладені в основу законодавства західних і північно-західних слов'ян та вплинули на положення багатьох збірників права, включаючи Двинську Уставну грамоту, Судебники 1497 та 1550 рр., законодавчий акт Стоглав 1551 р., Судебник царя Федора Івановича 1589 р., Зведений Судебник 1606-1607 рр., і навіть на норми Соборного Уложення царя Олексія Михайловича 1649 р. [253, С. 7-10].

Галицько-Волинське князівство, яке виникло на теренах міжусобних чвар, майже повністю рецепіювало державний устрій та правові традиції Київської Русі. Разом із тим, у різних князівствах діяли поодинокі документи юридичного характеру, в яких, на жаль, чітко не вирізнялися норми кримінально-правового характеру. Однак, було науково доведено, що в цей час широко застосовувалися різні покарання (приміром, смертна кара та конфіскація майна), а окремі відомості про норми, що передбачали кримінальну відповідальність, зазначалися в різних літописах (приміром, в Іпатіївському літопису міститься інформація про вчинення нового для тих часів злочину - змови проти князівської влади) [188, С. 42].

Після розпаду Галицько-Волинського князівства на території сучасної України утворилася Литовсько-Руська держава, яка мала власне законодавство. Протягом кількох століть в Україні діяли різноманітні нормативні документи, де закріплювалися положення кримінального законодавства: Статути Литовські 1529, 1566, 1588 рр., Магдебурзьке право, Зерцало Саксонське, польський законодавчий акт «Порядок», власне українські звичаєві норми тощо. У кримінальному законодавстві того часу відбувалися істотні зміни, а саме: а) замість «образи» («кривди») під поняттям злочину стали розуміти «шкоду» або «злочинство», нанесене власнику чи громаді, а пізніше - «виступ», тобто порушення встановлених державою правових приписів; б) суб'єктом злочину визнавалася вільна чи напіввільна людина, яка досягла 14 років (Литовський статут 1566 р.) або 16 років (Литовський статут 1588 р.); в) злочини поділялися: із суб'єктивної сторони - на навмисні й ненавмисні; за моментом закінчення - закінчені та незакінчені; за кількістю учасників - вчинені особисто й у співучасті; г) душевнохворі не завжди притягувалися до відповідальності; ґ) необхідна оборона та крайня необхідність виключали кримінальну відповідальність; д) систему злочинів утворювали шість головних груп: злочини проти релігії; політичні злочини; державні злочини; злочини проти особи; майнові злочини; злочини проти моралі та сім'ї; е) найбільш тяжким покаранням була смертна кара (якщо за першим Литовським статутом її застосовували у 20 випадках, за другим - у 60, то за третім - у 100), болісні покарання застосовувалися переважно до селян, широко призначалися майнові покарання [371, С. 91-92].

Унаслідок національно-визвольного руху проти польської шляхти українці утворили власну Гетьманську державу, яка діяла протягом XVII-XVIII ст. і де свого розвію набули норми кримінального законодавства. Наприклад, у цей час формуються положення щодо суб'єктивної та об'єктивної сторони складу злочину, виділяється поняття неосудності за станом здоров'я, розрізняються конкретні види співучасників, види множини, обставини, що виключають злочинність діяння, тощо [313, С. 10]. Спрощувалася система злочинів і покарань (зникли норми про замах на королівську владу та магнатсько-шляхетський порядок управління). Центральне місце належало відповідальності за злочини проти влади Гетьмана, нової адміністрації та порядку управління, зраду повсталому українському народові, ухилення від надання допомоги товаришу під час бою та ін. Покарання, враховуючи умови воєнного часу, стали більш жорстокими; розширилися межі застосування тілесних кар і страти (в т.ч. кваліфікованої). На думку В.І. Орленко та В.В. Орленко, характерною особливістю розвитку кримінального права цього періоду було те, що почала простежуватися тенденція до поступового переходу від норм звичаєвого права до норм, створених державою, і цей процес був тісно пов'язаний із формуванням державності [406, С. 59-60].

У середині XVIII ст. Україна стає адміністративно-територіальною одиницею Російської імперії, через що на території українських земель поступово впроваджується російське право (наприклад, діє Соборне Уложення 1649 р.) та інші державно-правові інститути. У 1743 р. спеціальна комісія, яка працювала п'ятнадцять років, створила зведений закон під назвою «Права, по которым судится малороссийский народ…», який можна визнати нормативно-правовим актом високого юридичного рівня, що повно та детально регламентував усі сторони суспільного життя свого часу. Його особлива цінність у кримінально-правовому аспекті полягала в тому, що він урегульовував положення щодо визначення права та справедливості (п. 2, арт. 1, гл. VII), суддівської діяльності (зокрема, п. 1 арт. 3 гл. VII та п. 7 арт. 35 гл. VIII), принципу особистої відповідальності (арт. 5 гл. ІХ), криміналізації злочинів різних видів (гл. ХХ та ін.) тощо [74, С. 10-14]. На жаль, цей нормативно-правовий акт так і не був ухвалений, а замість нього у 1842 р. Державна Рада Росії затвердила права та установи Малоросії. Якщо у першій половині ХІХ ст. на території України продовжували діяти Литовський статут (до 40-х рр.) і Магдебурзьке право (до 30-х рр.) і при цьому Україна зберігала відносну правову автономію, то у подальшому російський та австро-угорський вплив на українське кримінальне законодавство став помітнішим.

Повне оформлення українського кримінального законодавства в його сучасному розумінні відбулося у 30-х роках ХІХ століття. З точки зору кодифікаційної техніки, як стверджують О.М. Костенко та О.О. Кваша, книга перша 1-го тому Зводу законів 1832 р. - Кримінальне уложення - була першим в історії Росії та України кримінальним кодексом, який складався із загальної та особливої частин, що поділялися на розділи, глави і статті [245, С. 9]. На підставі законодавчих виправлень і доповнень цей нормативний акт трансформувався в «Уложення про покарання кримінальні та виправні» 1846 р., яке із певними змінами діяло до 1917 р. Чинність «Уложення…» стала утвердженням романо-германських традицій у кримінальному праві Росії та України, закріпленням пріоритетності законодавчих норм над усіма іншими.

Якщо в Зводі законів поняття злочину визначалося як дія, заборонена законом під погрозою покарання, то в Уложенні 1846 р. - як дія, що посягає «на недоторканість прав влади верховної й поставлених нею влад, або ж на право і безпеку суспільства або приватних осіб», тобто можна констатувати, що в першому випадку йдеться про формальне визначення злочину, а в другому - про матеріальне. Злочинні дії поділялися на тяжкі злочини, злочини та проступки; встановлювалися принципи законодавчого визначення злочину та винної відповідальності (за наявності як умислу, так і необережності); в кримінально-правових нормах містилися всі елементи складу злочину; суб'єктом злочину могли бути навіть діти, починаючи з семи років, тощо. Підхід до покарання в обох нормативно-правових актах був однаковим: а) його метою було, насамперед, залякування, про що свідчить велика кількість санкцій із смертною карою, а також введення надсуворих покарань (сама ж система покарань складалася з 35 видів - від догани до смертної кари); б) існувало багато видів позбавлення волі та спеціальні покарання за службові злочини; в) дворяни, духовенство, купці та інші почесні громадяни звільнялися від накладання тавра, заковування в кайдани, покарання нагайками, палками та різками; г) до кінця ХІХ ст. усі покарання поділялися на основні (страта, каторга, ув'язнення тощо) та додаткові (зокрема, позбавлення титулів чи звань, поліцейський нагляд тощо) [190, С. 381]. Отже, фактично все було підпорядковано тому, щоб кримінальною репресією та класовим підходом до оцінки діянь виключити негативні наслідки для держави. Не дивно, що у працях видатних криміналістів того часу (О.Ф. Кістяківського, І.Я. Фойницького, М.П. Чубинського та ін.) вказувалося на недосконалість кримінально-правових положень [202; 673; 641]. Зокрема, А.Ф. Коні констатував неповноту і відставання від життя російського кримінального законодавства [231, С. 53].