Порівняльний аналіз кримінального законодавства України та федерального кримінального законодавства Сполучених Штатів Америки

У багатьох випадках американські федеральні кримінально-правові норми пов'язують свої заборони із загрозами заподіяння шкоди інтересам міжштатної або зовнішньої торгівлі, про що зазначено у § 10 розд. 18 ЗЗ США. Такий підхід передусім базується на положеннях Конституції США, яка надає федеральній владі, в особі Конгресу, виняткове право «регулювати торгівлю з іноземними державами, між окремими штатами та з індіанськими племенами» (п. 3 розд. 8 ст. І). Слід вказати й на наявність широкого спектру роз'яснювальних норм, які значно полегшують правозастосування (завдяки цьому не треба шукати й передивлятися різні закони, де дається визначення тих чи інших понять, оскільки вони продубльовані та докладно розтлумачуються законодавцем у межах відповідних глав, де вказується на конкретні злочини). Саме цей досвід, тобто наявність у федеральному кримінальному законодавстві США спеціальних положень із визначеннями термінів і понять, як наголошує професор О.М. Ігнатов, є корисним і потребує безпосереднього запозичення [181, С. 49]. Взагалі будь-які американські закони, як наголосив в одному з своїх рішень Верховний суд США, мають бути доступними «людині із середнім інтелектом» [728], тобто поняття, що в них містяться, повинні тлумачитися самим правозастосовувачем без використання спеціальних знань і досліджень. Імовірно, саме цим можна пояснити надзвичайну врегульованість положень федерального кримінального законодавства США.

Однак, далеко не всі кримінально-правові норми, навіть загального характеру, зібрані в ч. І розд. 18 ЗЗ США, оскільки чимало їх у ч. II «Кримінальний процес» цього розділу, де розглядаються питання покарань та різних заходів примусу (пробації, штрафу, реституції, тюремного ув'язнення - гл. 227, смертної кари - гл. 228 тощо), а також інших кримінально-правових інститутів (винагород - гл. 204, екстрадиції - гл. 209 тощо). Взагалі між федеральними кримінально-правовими та кримінально-процесуальними нормами існує найбільш щільний зв'язок, оскільки кримінальний процес у США: а) нерідко зливається з кримінальним правом, у загальних рисах маючи ту ж саму структуру джерел, що й останнє [103, С. 17-18]; б) становить собою сукупність дій, спрямованих на застосування до особи, котра скоїла злочин, заходів, передбачених нормами матеріального кримінального права [102, С. 158]. Сам кримінальний процес в американській юридичній термінології ототожнюється з поняттям «кримінальна процедура» («criminal procedure»). Така процедура належить до конституційних, законодавчих й адміністративних обмежень щодо слідчих дій, які здійснюються поліцією чи федеральними правоохоронними органами, - арештів, обшуків осіб, місць та об'єктів, вилучень і допитів і т. ін., а також до офіційних етапів кримінального процесу (див. Додаток Д).

Наявні кримінально-правові норми й у ч. ІІІ «Тюрми та ув'язнені», ч. ІV «Виправлення неповнолітніх правопорушників» і ч. V «Імунітет свідків» розд. 18 ЗЗ США. Окрім цього, за приблизними підрахунками в інших 36 розділах (з 50 існуючих) ЗЗ США є біля 400 статей, що передбачають кримінальну відповідальність за конкретні посягання [104, С. 56-57]. Усе це свідчить про те, що в США (на рівні федерації) кримінальне законодавство має певні недоліки: величезна кількість заборон, казуїстика, описовий і відносно-визначений характер норм (в Україні - абсолютно-визначений, адже всі кримінальні закони містяться тільки у КК України), наявність деяких архаїчних і невпорядкованих положень (зокрема, існує понад 130 статей про крадіжку і шахрайство; близько 90 - про підроблення і підлог; понад 70 термінів, через відсутність загального визначення вини та її форм, описують суб'єктивну сторону злочину).

Однак, не можна стверджувати, що термін «кодекс» не притаманний американській правовій культурі та правовій свідомості. Навпаки, задля запобігання нормативної розпорошеності, систематизації матеріальних і процесуальних положень у єдине ціле американський законодавець і судова практика не заперечують, щоб провідні юридичні компанії США (зокрема, «WESTLAW (West Group)» чи «LEXIS») під егідою видатних учених-правників, видавали і доповнювали окрему збірку інкорпорованих (консолідованих) нормативно-правових актів під назвою «Федеральний кримінальний кодекс і правила» (Federal Criminal Code and Rules) [354, С. 6; 524, С. 92; 756]. За нашими даними, саме ця збірка є настільною книгою для американських суддів, аторнеїв, слідчих, адвокатів, юристів (це підтверджує й інтерв'ювання 52 спеціальних агентів ФБР, 100% з яких погодилися із зазначеним твердженням) (див. Додаток Б). Періодичність цього видання, обсягом більше ніж півтори тисячі сторінок, складає приблизно раз на два чи три роки. До того ж, порівняно з КК України, відповідальність за деякі групи злочинів у федеральному кримінальному законодавстві США взагалі може бути й не передбачена (за злочини проти безпеки виробництва) чи передбачена в межах інших кодексів (за військові злочини - Єдиним кодексом військової юстиції, прийнятим 10 серпня 1956 р., що міститься у гл. 47 розд. 10 «Збройні Сили» ЗЗ США) [855]. На наш погляд, це є негативною рисою, адже всі кримінальні закони мають бути вміщені в один КК.

Проведений нами аналіз структури Федерального кримінального кодексу і правил (ФККП) США, дозволяє стверджувати, що він включає вісімнадцять структурних компонентів, які містять не тільки кримінальні норми, а й норми інших галузей законодавства. Звідси очевидно, що безпосередніми джерелами федерального кримінального законодавства США також виступають норми кримінально-процесуального, цивільного, цивільно-процесуального, конституційного, податкового, міграційного, транспортного та інших типів законодавства. Незважаючи на це, наявність ФККП США несе у собі значний позитивний зміст: по-перше, основні норми федерального кримінального законодавства не треба шукати по всіх розділах ЗЗ США, оскільки вони акумулюються в аналізованому нормативно-правовому акті, що робить процедуру дослідження набагато простішою та зручнішою; по-друге, федеральне кримінальне законодавство має чіткі межі, обсяг і конкретизацію, хоча й переплітається з іншими правовими нормами. Головне ж призначення ФККП США - це очевидна демонстрація кодифікованості федерального кримінального законодавства, що значно полегшує і спрощує правозастосовну діяльність, ставить американських юристів на одну лінію з їхніми європейськими колегами, які передусім використовують кодекси при вирішенні кримінально-правових проблем.

Іншими джерелами федерального кримінального законодавства США можуть виступати підзаконні нормативно-правові акти президента, міністерств і відомств федерального уряду. Їхня роль виявляється в деталізації, конкретизації та забезпеченні виконання федеральних кримінально-правових норм. Здійснюється це завдяки «делегування» законодавчих повноважень.

Так, система нормативних актів Президента США включає: 1) виконавчі накази (executive orders), які видаються з питань роботи держапарату та взаємовідносин держави та громадян (на початок ХХІ ст. їх налічувалося понад 11 тисяч); 2) правила та положення, що стосуються діяльності державних органів; 3) прокламації (адміністративні також) про направлення діяльності адміністрації; 4) обов'язкові для виконання плани реорганізації [692, С. 23]. Слід зауважити, що Президент США за певних умов може мати досить широкі повноваження щодо видання своїх актів у регулюванні кримінально-правових відносин на федеральному рівні, однак такі повноваження не слід переоцінювати (наприклад, якщо в президентських наказах йдеться про певні санкції, то така вказівка є тільки опосередкованою, оскільки безпосередня вказівка на вид і розмір конкретного покарання встановлюється винятково нормами Федерального зведення законів).

На підставі інших виконавчих наказів глава держави, приміром, вправі утворювати спеціальні групи для розслідування фінансових злочинів і шахрайств [686], давати визначення певним кримінально-правовим термінам (наприклад, тероризму) та встановлювати перелік терористичних організацій [753], а також здійснювати відповідне тлумачення законодавчих актів [352, С. 13]. У плані своїх повноважень щодо сфери оборони Президент США наділений правом встановлювати правила досудової, судової й післясудової процедури в кримінальних справах про військові злочини (ст. 36 Єдиного кодексу військової юстиції) [855] та видавати Керівництва для військових судів [785]. Крім цього, Президент США вправі здійснювати відстрочку виконання вироків та помилування за злочини, вчинені проти Сполучених Штатів, за винятком випадків засудження в порядку імпічменту (розд. 2, ст. ІІ Конституції США), а також керувати Президентською комісією з боротьби з організованою злочинністю.

Нормативно-правові акти різних федеральних міністерств і відомств також призначені здійснювати регулювання кримінально-правової сфери. Наприклад, виконання федеральними правоохоронними органами спеціальних завдань з попередження чи розкриття злочинної діяльності кримінальних угруповань або робота таких органів з інформаторами здійснюється на підставі відповідних керівництв, які видаються Міністром юстиції США (одночасно він є Генеральним прокурором США) [512, С. 60], а призначення федеральними судами кримінальних покарань за скоєні злочини здійснюється на підставі Керівництв, встановлених спеціальним державним органом виконавчої влади, - Комісією США з питань призначення покарань [856].

Як джерело федерального кримінального законодавства США може виступати загальне (прецедентне) право, однак його вплив є значно обмеженим. У США прецедент зовсім не створює правової норми на голому місці, а за суттю є прецедентом тлумачення (конкретизації) норми права, через це всі питання відповідно криються у ступені обов'язковості такого прецеденту для наступного застосування норми судами нижчих ланок [178, С. 179-180; 271, С. 45]. Звідси американське загальне право є не стільки сукупністю прецедентів, скільки своєрідним суддівським методом регулювання суспільних відносин, особливим стилем правового мислення, для якого властивий високий ступінь правотворчої активності судів. На думку А.Х. Саїдова, принцип слідування прецеденту в США має свої особливості, які виражаються в тому, що судова практика характеризується гнучким застосуванням цього принципу, пристосуванням його до політичних і соціально-економічних умов на кожному історичному етапі розвитку держави [526, С. 268]¹.

Головна роль серед прецедентів у США належить рішенням Верховного суду США, які є обов'язковими на рівні федерації та всіх штатів. У процесі своєї судової діяльності Верховний суд США здійснює також і функцію конституційного нагляду, вирішуючи не тільки долю справи на підставі закону, а й у певних випадках долю самого закону - питання про його відповідність Федеральній Конституції [44, С. 24-27]. Зумовлено це тим, що у США відсутній конституційний суд, тому органом, який здійснює нагляд за дотриманням у країні конституції та інших нормативно-правових актів, є Верховний суд США. Часом народження конституційної юстиції в Америці вважається початок ХІХ ст. Тоді, розглядаючи справу «Мербері проти Медісона» (1803 р.), вища судова станція США зробила нетрадиційний крок, визнавши неконституційним закон, на підставі якого призначався і мав здійснити свою діяльність суддя Мербері [786]. Коригуванням цього закону було створено прецедент, відповідно до якого суд, по-перше, може тлумачити Конституцію США, по-друге, може визнавати закон чи інший акт таким, що не відповідає такій Конституції.

Неоцінимою є роль Верховного суду США у тлумаченні кримінально-правових норм. Так, у справі «Сполучені Штати проти Хадсона та Гудвіна» (1812 р.) Верховний суд постановив, що федеральні злочини є цілком статутними, а тому особу не можна притягнути до кримінальної відповідальності, визнати винною та призначити відповідне покарання на підставі якого-небудь судового прецеденту [869]. У подальшому Верховний суд підтвердив, що ніякого федерального загального права не існує, а в разі відсутності писаного федерального закону застосовується право окремого штату [751]. На наш погляд, важливими уявляються також і постанови федеральних окружних судів у кримінальних справах, врахування яких дозволяє вирішити складні проблеми застосування федерального кримінального законодавства (приміром, у 2000 р. один з федеральних окружних судів ухвалив рішення, на підставі якого сформувалося таке правило: закони штату застосовуються тільки тоді, коли діяння не є караним за федеральним статутом) [887]. У принципі таке рішення відповідало прийнятій у 1998 р. ухвалі Верховного суду США, однак останній з цього приводу зайняв менш визначену позицію [784]. Отже, рішення вищої судової інстанції США та федеральних судів нищого рівня щодо конкретних кримінальних справ мають лише допоміжне, консультативне, роз'яснювальне значення і не підміняють федеральні закони.

Джерелом федерального кримінального законодавства США є і право індіанських племен. Воно почало формуватися ще в перші роки існування Сполучених Штатів, коли спочатку справами індіанців відав Континентальний Конгрес, а потім (з 1775 р.) - створений ним Комітет у справах індіанців на чолі з Б. Франкліном. Через півстоліття після цього (11 березня 1824 р.) виникло Бюро у справах індіанців при Військовому департаменті, яке в 1949 р. перейшло до складу МВС США. Протягом багатьох років створювалася та вдосконалювалася законодавча база для корінних мешканців Північної Америки - індіанців, зокрема були ухвалені: 1) Закон про загальні засади надання земельних ділянок 1887 р., який розширював індіанські землі на захід від Міссісіпі до європейських поселень; 2) Закон про індіанське громадянство 1924 р., який надавав виборчі права американським індіанцям та мешканцям Аляски; 3) Закон про індіанську реорганізацію 1934 р., який встановлював владні повноваження уряду індіанських племен; 4) Закони про індіанське самовизначення та освітню допомогу 1975 р. і про самоуправління племен 1994 р., які фундаментально змінили принципи взаємодії Бюро у справах індіанців та індіанської громадськості тощо [522, С. 29].

Сучасне правове положення індіанців визначається як серією законів, ухвалених Конгресом США, так і укладеними з урядом договорами [232, С. 191]. Нині у США проживає 1,2 млн американських індіанців та вихідців з Аляски, які є членами понад 562 визнаних державою індіанських племен у 48 штатах (їм надано для користування 55,7 млн акрів землі) [743]. Питання кримінальної відповідальності за злочини, вчинені на індіанських територіях, урегульовані нормами гл. 53 «Індіанці» ч. І «Злочини» розд. 18 ЗЗ США, що є складовими федерального кримінального законодавства. Ця глава (§§ 1151-1170) містить не тільки перелік злочинів, які зачіпають інтереси індіанської спільноти, а й визначає, що є індіанською місцевістю, які закони на ній діють, які саме злочини, вчинені на її межах, підпадають під юрисдикцію федерації або штатів, регулює обіг спиртних напоїв тощо.

Якщо один індіанець вчиняє небезпечний злочин щодо іншого індіанця чи якої-небудь іншої особи, то це діяння підпадає під федеральну юрисдикцію Сполучених Штатів, а всі інші злочини, не зазначені гл. 53 розд. 18 ЗЗ США, переслідуються за законами штатів чи місцевими індіанськими законами. Наприклад, індіанський суд вправі призначати покарання за місдимінори у межах тюремного ув'язнення на строк до 1 року, або штрафу на суму до $ 5 тис., або обох покарань разом. Однак, індіанський суд не має юрисдикції щодо засудження осіб, які не є індіанцями, хоча уповноважений здійснювати правосуддя щодо індіанців з різних племен [800; 875]. Разом із тим, в одному з рішень Верховного суду США були ще раз підтверджені такі важливі кримінально-правові положення щодо прав індіанських племен: по-перше, уряд індіанських племен наділений юрисдикцією притягувати до кримінальної відповідальності за злочини, вчинені одним індіанцем проти іншого індіанця на індіанській території; по-друге, індіанський суд має пріоритет щодо виконання вказаної юрисдикції; по-третє, звернення до індіанського суду не є порушенням прав, передбачених Конституцією США чи іншими законами [748].

Згідно з § 1153 розд. 18 ЗЗ США перелік небезпечних діянь, які можуть бути вчинені винятково індіанцями та попадати під федеральну юрисдикцію, є вичерпним: умисне або необережне вбивство; кіднепінг; спричинення каліцтва; сексуальні зловживання; інцест; напад зі зброєю, з наміром вчинити вбивство, на особу, яка не досягла 16-річного віку, або такий, що спричинив тяжке тілесне ушкодження; підпал; берглері; розбій або крадіжка¹. Отже, федеральна юрисдикція поширюється на так звані «головні» злочини, що прямо відповідає вимогам двох важливих федеральних законів - Закону про загальні злочини, що вчиняються індіанцями, та Закону про основні злочини, що вчиняються індіанцями [722, С. 28; 756, С. 715-722]. На відміну від ФККП США, КК України захищає всіх людей однаково, що є позитивним досягненням, проте американський досвід може бути врахований українськими фахівцями при здійсненні державної політики у сфері відносин з національними меншинами в Україні, розвитку з ними стосунків взаємоповаги, рівності та довіри, недопущення міжнаціональних конфліктів тощо.

Міжнародні договори (конвенції, протоколи до них) також є часткою американського федерального кримінального законодавства. Конституція США 1787 р. уперше в світі закріпила статті про статус міжнародного договору [401, С. 300]. Вона передбачає, що всі міжнародні договори (разом з самою Конституцією та законами США), які вже укладені або будуть укладені Сполученими Штатами, є найвищими законами держави та мають пріоритетну дію (розд. 2, ст. VI). Більше того, Конституція прямо вказує судам водночас із законами застосовувати договори (розд. 2, ст. ІІІ), а окремі штати не мають права видавати закони, що знищують обов'язкову силу договору (розд. 10, ст. І). Тому відповідальність за всі «конвенційні» злочини (злочини, передбачені відповідними Конвенціями ООН) на федеральному рівні була запроваджена на підставі імплементації норм міжнародного права. Наприклад, у 1987 р. у межах розд. 18 ЗЗ США з'явилася гл. 50А «Геноцид», яка була запроваджена на підставі Закону про імплементацію Конвенції про геноцид. В іншому випадку, для притягнення винних до кримінальної відповідальності за окремі військові злочини, слід безпосередньо звертатися до змісту Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р. (або протоколів до них), Гаазької конвенції від 18 жовтня 1907 р., Женевського Протоколу від 3 травня 1996 р. чи інших міжнародних протоколів [145; 224; 480], про що йдеться у § 2441 «Військові злочини» гл. 118 розд. 18 ЗЗ США.

Різновидом міжнародного договору, а отже й одним з джерел федерального кримінального законодавства США, є екстрадиційний договір. У чинному ФККП США положення щодо екстрадиції передбачені §§ 3181-3196 гл. 209 «Екстрадиція» ч. ІІ «Кримінальний процес» розд. 18 ЗЗ США і ґрунтуються на нормах Закону про тлумачення екстрадиційних договорів 1998 р. Відмінною рисою зазначеного закону є те, що серед багатьох важливих положень він містить перелік усіх іноземних держав, з якими США уклали договори про видачу злочинців. З цього випливає, що за федеральним кримінальним законодавством США підставою для видачі злочинців є не національне кримінальне право, а наявність міжнародного екстрадиційного договору. Через це прийнятною є думка Н.А. Зелинської про те, що в США екстрадиція відіграє важливу роль у міжнародних відносинах, а сама ж концепція екстрадиційного злочину в цій державі сформувалася ще наприкінці ХІХ ст. [175, С. 123].

Слід виділити такі особливості кримінально-правового регулювання інституту екстрадиції у США: 1) рішення про видачу злочинців ухвалює суд, а коли суд не заперечує видачу, останнє слово все ж таки належить виконавчій владі, яка і після судового рішення про припустимість видачі може відмовити в ній; 2) видача осіб, які переслідуються за політичними мотивами, суворо заборонена (§ 3185 розд. 18 ЗЗ США); 3) під час процедури екстрадиції закон гарантує захист свідків і обвинувачених (§§ 3191 та 3192 розд. 18 ЗЗ США); 4) за певних умов американський закон (§ 3196 розд. 18 ЗЗ США) припускає видачу й власних громадян (це можливо, коли демократія та правопорядок в іншій державі відповідають необхідному рівню); 5) передача судами засуджених осіб з територіїї США до іноземної країни та навпаки здійснюється на підставі спеціальних норм (§§ 4100-4115 гл. 306 «Передача (злочинців) до чи з іноземних країн» розд. 18 ЗЗ США); 6) незаконне доставлення обвинуваченого до суду не позбавляє суд права піддати таку особу кримінальному переслідуванню (наприклад, у справі Альвареса-Мачайна 1992 р. Верховний суд США погодився, що «викрадення відповідача було «шокуючим» і воно, можливо, порушує принципи міжнародного права, однак ця обставина «не є перепоною для розгляду його справи судом Сполучених Штатів») [311, С. 214-216; 857].

Розглядаючи проблеми екстрадиції злочинців між США та іншими державами, Н.Ф. Кузнецова обґрунтовує такі позиції: по-перше, шкода іншій державі має кваліфікуватися за кримінальним законодавством цієї держави; по-друге, при наявності договору про екстрадицію злочинець може бути виданий цій державі з додержанням правил екстрадиції (суб'єкт, що видається, вчинив злочин, який карається понад двома роками позбавлення волі, та за цей злочин не передбачена смертна кара за законодавством держави, що надіслала запит) [284, С. 102-107]. Ці положення загалом є прийнятними, але, на жаль, між Україною та США поки що відсутній договір про екстрадицію злочинців, а тому міждержавні відносини у цій сфері будуються тільки в межах договору про правову допомогу. Сутність останнього полягає в альтернативній юрисдикції, що можна висловити такими словами: «або видай, або суди» (aut dedere aut judicare) [587, С. 438]. Якби між двома державами існував екстрадиційний договір, то ним було б вирішено чимало правових і процесуальних проблем для України (наприклад, знайшла б логічного завершення «справа Лазаренка»; за українськими законами відповідав би мешканець Тернополя Максим Ковальчук, визнаний ФБР одним з десяти найнебезпечніших комп'ютерних злочинців світу; полегшилася б сама технологія екстрадиції злочинців для України тощо). Враховуючи це, на нашу думку, є нагальна потреба щодо прискорення процедури підписання та ратифікації екстрадиційного договору між Україною та США, спрощення вітчизняної практики видачі злочинців, а також запозичення передового американського досвіду щодо регулювання кримінально-правового інституту екстрадиції.

Джерелами федерального кримінального законодавства США, так само як і українського кримінального законодавства, можуть виступати звичаї та традиції, норми релігії, правова доктрина та основні правові принципи, хоча з формальної точки зору питання щодо них поки що є дискусійними (проте, на відміну від України, роль і значення цих джерел в американському кримінальному законодавстві важко переоцінити).

зробити такі висновки:

1. Здобуття Україною державної незалежності, формування національної правової системи, яка б відповідала сучасним тенденціям правового розвитку та найкращим міжнародним стандартам, приєднання нашої країни до євроатлантичних інтеграційних процесів, відмова від методологічного монізму та перехід до методологічного плюралізму - все це дало імпульс до принципової переоцінки попередніх уявлень про місце і роль порівняльного права взагалі та порівняльного кримінального права зокрема в системі вітчизняної юридичної науки та перспектив їхнього подальшого розвитку. В умовах сьогодення стає все очевиднішим той факт, що без вивчення і використання позитивного іноземного досвіду неможливо здійснювати розвиток власного законодавства, вирішувати інші правові проблеми, забезпечувати обмін правової інформації та наукових ідей, розбудовувати національну правову систему та зближувати її з правовими системами розвинених країн світу, зокрема й Сполучених Штатів, політико-правові та соціально-економічні відносини з якими мають для України стратегічний характер.

2. За сучасних умов наявні суттєві методологічні засади і теоретико-прикладні передумови здійснення комплексного порівняльного дослідження кримінального законодавства України та федерального кримінального законодавства США, котрі були відсутні у минулому. Методологічними засадами здійснення порівняльних досліджень кримінального законодавства України та США (на федеральному рівні) є ґрунтовне використання в їхній сукупності таких загальнонаукових і приватно-наукових методів: порівняльно-правового, діалектичного, історико-правового, догматичного, системного, соціологічного, статистичного, моделювання. Крім згаданих наукових методів, при написанні цієї дисертації використовувалися й інші, зокрема: правового прогнозування, математичний, кібернетичний. Через це наше дослідження постає як: а) бінарне (порівнюються дві незалежні системи кримінального законодавства); б) макро - (загальнотеоретичне, глобальне, системне) та мікрорівневе (емпіричне, прикладне, практичне); в) аналітичне (матеріал викладається з авторськими висновками); г) вертикально-горизонтальне (історико-догматичне) тощо. У дисертації наголошено на принциповій порівнянності положень кримінального законодавства України та США (на рівні федерації), незважаючи на те, що обидві держави належать до різних правових сімей та мають різну форму державного устрою (зокрема, доводиться, що існує ідеологічна ідентичність, взаємовплив і спільність романо-германської та англо-американської правових сімей), що в остаточному підсумку дозволяє виявити позитивні й негативні риси, подібності й відмінності в кримінальному законодавстві обох держав.

3. Теоретико-прикладними передумовами здійснення порівняльних досліджень кримінального законодавства України та США (на рівні федерації) є: а) наявність науково-теоретичних доктрин і моделей, які дозволяють розглядати подальший політико-правовий розвиток України в контексті євроатлантичного простору; б) зміна державної, а отже, й кримінально-правової політики України, що вплинуло на нову стратегію у стосунках між Україною та США в кримінально-правовій сфері, яка реалізується у багатьох напрямах, зокрема: налагодженні плідної співпраці у сфері правоохоронної діяльності та правосуддя, протидії організованій злочинності та корупції; тісному співробітництву в сфері протидії міжнародному тероризму, забезпеченню національної безпеки та реформування військового законодавства; поглибленні співробітництва у протидії кримінальним посяганням у сфері господарської діяльності, а також наданні «економічних» преференцій Україні з боку США. Слід також вказати на суттєвий міжнародний і мотивуючий вплив, властивий федеральному кримінальному законодавству США (зокрема, встановлення санкцій американського уряду щодо нашої держави з приводу незадовільного стану протидії злочинам у сфері інтелектуальної власності, відмиванню грошей і торгівлі людьми посприяло тому, що невдовзі у КК України з'явилися нові чи значно вдосконалені статті, котрі найбільш повно відповідають вимогам низки міжнародних конвенцій).

4. Розвиток кримінального законодавства України та США (на рівні федерації) йшов різними шляхами, відбувався в різних історичних умовах та епохах. Приміром, якщо фактичним початковим відліком історії українського кримінального законодавства є ІХ ст., то американського - XVII ст.; якщо історія українського кримінального законодавства створювалася переважно корінним населенням, то американського - переселенцями (колонізаторами та іммігрантами, що прибували до Північної Америки), які потім утворили американську націю; якщо в Україні за часів радянського періоду кримінальне законодавство не перешкоджало існуванню диктаторських режимів (зокрема, диктатурі пролетаріату та сталінського тоталітаризму), які трималися на жорстокості кримінальної репресії, то в США завдяки постійному додержанню принципів законності й справедливості кримінальне законодавство зробило все, щоб уникнути цих режимів; якщо в Україні кримінальному законодавству був властивий загалом моністичний характер, то в США - дуалістичний, що передбачало одночасне (паралельне) існування законодавства федерації та окремих штатів.

5. Особливістю розвитку кримінального законодавства України було те, що він був постійно пов'язаний з намаганням створити власні, відмінні від російських (польських, австрійських та ін.) кримінально-правові норми; порівняно однаковою була ситуація й у США, де на початку створення державності конкурували між собою англійські й власне американські кримінально-правові норми, а потім, після її створення, норми кримінального законодавства федерації та окремих штатів.

6. В Україні з початку розвитку її кримінального законодавства практично завжди першочергове місце серед його джерел надавалося законам; у США (на федеральному рівні) аналогічна ситуація склалася, починаючи з кінця XVIII ст., коли пріоритетність надавалася кримінальним законам (статутам), у той же час застосування в кримінально-правовій сфері прецедентного права в його буквальному розумінні заборонялося на підставі рішення Верховного суду 1812 р. (справа «Сполучені Штати проти Хадсона та Гудвіна»).

7. Дослідження історичного минулого української та американської кримінально-правової галузі дозволяє встановити критерії зближення окремих положень кримінального законодавства України та США (на рівні федерації), зокрема:

а) прагнення України та США до державної незалежності, самостійності, справедливості, свободи й демократії, відмовою від політичного свавілля та диктату;

б) наявність в Україні та США спільних релігійних традицій, які справили свій вплив на розвиток соціально-економічних і політико-правових відносин. Відзначимо, що саме християнство є панівною релігією в цих державах, оскільки про це свідчить не тільки наявність встановлених законодавством релігійних свят, а й той факт, що серед віруючого населення в Україні переважають православні християни, поряд з греко-католиками та католиками, а у США серед тих, хто сповідує релігію, налічується: протестантів - 47,5%, католиків - 21,5%, православних - 2,6% [592, С. 93, 103]. Через це саме християнське вчення і біблейські настанови переважно здійснювали та продовжують здійснювати інформаційну та духовно-виховну функції в українському й американському суспільствахі;

в) досвід рецепції положень законодавства інших держав (для України - передусім російського, а для США - англійського), які мали відмінні форми правління та територіального устрою. Так, протягом тривалого часу кримінальне законодавство України перебувало під значним впливом Росії як імперії та згодом республіки і держави з федеративним устроєм (взяти хоча б Зведення законів Російської імперії чи майже повністю запозичені норми КК РСФСР 1922, 1927 і 1960 рр.), що залишило свій помітний відбиток на структурі, формі, змісті, мові й техніці викладення національних кримінально-правових положень. Натомість США, як федеративна держава, запозичили та запровадили свого часу чимало кримінально-правових інститутів від Великої Британії - конституційної парламентської монархії, держави з унітарним устроєм. Через це можна говорити про можливість і високу вірогідність вироблення механізмів адаптації та узгодження кримінального законодавства обох держав, навіть при тому, що за сучасних умов Україна є унітарною, а США - федеративною державою;

г) існування у минулому та в умовах сьогодення кодифікованого кримінального законодавства (в Україні - КК, в США - ФККП, а також КК окремих штатів), що передбачає змістовну переробку нормативно-правових актів, усунення розбіжностей і протиріч, відміну архаїчних норм тощо. Як в Україні, так і в США у різні історичні періоди широко застосувалося зведене законодавство, якому властиві специфічні характеристики та побудова. Прикладами цього в Україні були такі нормативно-правові акти: «Руська Правда» (усі її редакції), «Права, по которым судится малоросийский народ» (1743 р.), «Звод законів Російської імперії» (1832 р.), «Уложення про покарання кримінальні та виправні» (1846 р.) та ін. Це означає, що з давніх часів українській ментальності було властиво формувати кримінальне законодавство у контексті норм інших галузей законодавства, розглядати норми про злочин і покарання як складові кримінально-правового блоку, який охоплював також норми кримінального процесу, кримінально-виконавчого права тощо. Так само очевидним уявляється прагнення до зведеного законодавства й у США на федеральному рівні (варто нагадати, що зараз і раніше основний масив федерального кримінального законодавства міститься у межах розд. 18 «Злочини та кримінальний процес» ЗЗ США). Не менш важливим об'єднуючим моментом є також наявність модельного законодавства як в Україні (Модельний КК для держав - членів СНД), так і в США (Модельний КК США), що сприяє створенню єдиного нормативного орієнтиру при здійсненні подальших кримінально-правових реформ. З цих позицій сприйняття систематизованого американського кримінального законодавства українськими науковцями та практиками має бути більш адекватним й ефективним у процесі порівняльного пізнання;

ґ) запозичення різноманітних інститутів, первинно властивим різним правовим сім'ям, - романо-германській чи англо-американській (наприклад, конституційна вказівка на інститут присяжних і посилення ролі судових органів у тлумаченні законодавства - для України; підвищення впливу федеральних законів - для США). До того ж, Україна мала власний багатовіковий досвід створення та застосування звичаєвого права (згадаймо хоча б історичні віче, зборові чи копні, війтові суди, а також той факт, що у Східній Україні звичаєве право було чинним до судової реформи 40-х років ХІХ ст., а в Карпатах та Прикарпатті - практично до 1939 р.), а США, починаючи з ХХ ст., надали федеральним законам пріоритетність у системі джерел національного права;

д) єдністю сучасних концептуальних засад у поглядах на криміналізацію суспільно небезпечних діянь (наприклад, передбачення відповідальності за загальнокримінальні посягання та міжнародні чи так звані «конвенційні» злочини) та відсутністю незвичних чи рудиментарних видів покарань в обох державах (наприклад, ударів батогом, відсікання рук, страти через побиття камінням та ін.).

8. З'ясування переліку та змісту джерел кримінального законодавства України та США (на федеральному рівні) дозволяє: дослідити процеси формування та вдосконалення відповідних кримінально-правових норм; розкрити особливості структури (побудови, архітектоніки) кримінально-правової галузі у зазначених країнах; побачити тонкощі законодавчого підходу в поглядах на розташування й призначення окремих нормативних приписів, розуміння певних термінів і понять. На підставі системного підходу встановлено взаємозв'язки кримінально-правових джерел України та США в структурі відповідного національного законодавства, а також виявлено й проаналізовано нові їх види (зокрема, в Україні: правові звичаї та традиції, релігійні норми, правова доктрина, правові принципи; в США: екстрадиційний договір і право індіанських племен). З'ясовано, що кримінальному законодавству обох держав властиві множинність і комплексність джерел, котрі перебувають у тісному взаємозв'язку з усіма процесами, характерними як для українського, так і для американського суспільства (разом із тим, у кримінально-правовій науці України подекуди продовжує панувати думка щодо наявності тільки одного джерела національного кримінального законодавства - КК України, а тому вказане твердження поки що залишається дискусійним).

9. У дисертації доведено, що за сучасних умов федеральне кримінальне законодавство США має відносно-визначений характер (в Україні - абсолютно-визначений), оскільки кодифіковано і включено у формі Закону від 25 червня 1948 р. (із змінами й доповненнями) до розд. 18 «Злочини та кримінальний процес» ЗЗ США (однак, в інших 36 розділах ЗЗ США є чимало норм про кримінальну відповідальність за конкретні посягання). Водночас федеральне кримінальне законодавство США систематизовано у вигляді інкорпорованого (консолідованого) нормативно-правового акту - ФККП США (при цьому нині завдяки своїм бінарним функціям американське федеральне кримінальне законодавство, на противагу Модельному КК США 1962 р., впливає передусім на нормативну уніфікацію та формування кримінально-правової політики штатів, а не навпаки).

10. Спостерігається переважна схожість переліку конкретних джерел у порівнювальному кримінальному законодавстві (за винятком джерел, що мають історико-територіальні особливості), що сприяє його більш глибокому опануванню та засвоєнню. Проте, навіть при наявності однакових джерел, деякі з них можуть мати різну юридичну силу та значення, наприклад: а) ступінь конституційного регламентування кримінально-правових положень у США (на рівні федерації) набагато вищий, ніж в Україні (зокрема, Конституція США 1787 р. регулює питання кримінальної відповідальності вищих службових осіб та естрадиції злочинців між штатами; надає Конгресу право карати за фальшивомонетництво, піратство та інші тяжкі злочини, скоєні у відкритому морі; надає президенту право відстрочки виконання вироків і помилування; безпосередньо закріплює визначення такого злочину, як державна зрада), і цей позитивний досвід може бути використаний у процесі подальших конституційних реформ в Україні; б) підзаконні нормативно-правові акти та акти судового тлумачення у США мають набагато більший регулятивний вплив, ніж в Україні, через що часом можуть набувати сили закону (зокрема, це очевидно на прикладі наказів Президента США у військовій сфері чи Керівництв з призначення покарань для федеральних судів, встановлених Комісією США з питань призначення покарань).

11. У сучасних умовах відбувається трансформація (поступове запозичення) окремих джерел кримінального законодавства із однієї правової сім'ї до іншої та навпаки (наприклад, у США як державі сім'ї загального права все більшого утвердження та значення набувають федеральні закони, а в Україні як державі романо-германської правової сім'ї - акти судового тлумачення кримінально-правових норм та інші нетрадиційні правові джерела). Враховуючи це, ми підтримуємо позиції низки вчених (В.Я. Тація, Ю.М. Грошевого, А.В. Наумова) щодо передбачення у законодавстві: а) можливості скасування судових рішень, які суперечать тлумаченням закону, викладеним у рішеннях ПВСУ; б) обов'язкового врахування судами будь-яких інстанцій офіційних рішень Верховного Суду України з конкретних справ. Разом з тим, сфера прецедентного права в США, хоча і набагато вужча, ніж в Англії, але все одно відіграє значну (а часом - визначальну) роль серед кримінально-правових джерел, що передусім і відрізняє англо-американську й романо-германську правові сім'ї.

12. Найхарактернішими спільними рисами джерельної бази кримінального законодавства України та США (на федеральному рівні) є: а) наявність в обох державах писаних Конституцій як фундаментальних і системоутворюючих кримінально-правових джерел; б) застосування кодифікації при систематизації норм кримінального законодавства; в) встановлення заборони на визнання діянь злочинними та карними на підставі норм загального права; г) імплементація у національне кримінальне законодавство положень міжнародних конвенцій. Найхарактернішими відмінними рисами джерельної бази кримінального законодавства України та США (на федеральному рівні) є: а) поширення впливу джерел кримінального законодавства України (як унітарної республіки) на всю її територію, тоді як у США (як федеративній республіці) спостерігається дуалізм - одночасне існування кримінального законодавства федерації та окремих штатів (при панівному становищі федеральних кримінально-правових джерел); б) розташування нормативного матеріалу в КК України у предметно-логічному порядку, а положень його Особливої частини - передусім за родовим об'єктом посягання, тоді як у федеральному кримінальному законодавстві США норми розташовані англійською абеткою, відповідно до назви посягання чи груп посягань; в) наявність в Україні двох окремих кодексів - КК і КПК, тоді як у США (на федеральному рівні) відбувається поєднання кримінальних і кримінально-процесуальних норм у межах ФККП, основною складовою частиною якого є розд. 18 ЗЗ США; г) віднесення в Україні актів Конституційного Суду та Верховного Суду до різних самостійних кримінально-правових джерел, тоді як у США акти вищої судової влади та акти конституційного тлумачення створюються тільки одним органом - Верховним судом.

2. Злочин і суміжні з ним інститути за кримінальним законодавством України та федеральним кримінальним законодавством Сполучених Штатів Америки

2.1 Поняття злочину і класифікація злочинів

Центральними поняттями кримінального права та законодавства будь-якої держави світу є «злочин» і «покарання». Перше з них - «злочин» - є ключовою кримінально-правовою категорією, що відображає соціальну сутність кримінального законодавства, його основних інститутів та норм, а також кримінальну політику держави у протидії злочинності. Через це злочин постає як багатоаспектне, складне соціальне явище [172, С. 140].

Відомості офіційної кримінальної статистики в Україні за 1980-2006 рр. демонструють, що пік злочинності в нашій державі припадає на 1995 р., коли було зареєстровано 642 тис. злочинів (для порівняння - у 2006 р. скоєно 420, 9 тис. злочинів, що на 13,3% менше від показника 2005 р.) [6; 64]. У структурі злочинності в Україні в 2006 р. частка крадіжок і грабежів склала 41,3%, а питома вага злочинів у сфері обігу наркотиків збільшилася з 13,4% до 15,4%; матеріальні збитки від злочинів за порушеними кримінальними справами становили 1 млрд 257 млн грн.; від насильницьких злочинів потерпіло 255,1 тис. осіб тощо [6]. При цьому наголосимо, що основним критерієм визначення показників злочинності в Україні є її реєстрація та аналіз відповідними національними правоохоронними органами [185].

Згідно з ч. 1 ст. 11 КК України злочином є «передбачене цим Кодексом суспільно небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене суб'єктом злочину». Отже, національний законодавець дає формально-матеріальне визначення поняття злочину, де формальною ознакою є протиправність, а матеріальною - суспільна небезпечність [380, С. 30-36]. До того ж, законодавець чітко й недвозначно вказує ще на одну ознаку злочину - винність. В юридичній літературі традиційно згадують про чотири ознаки злочину: суспільну небезпечність, протиправність, винність і караність [426, С. 61]. При цьому караність (як ознака злочину), хоча прямо і не зазначена у ч. 1 ст. 11 КК України, проте випливає із сутності та змісту суспільної небезпечності і протиправності діяння [262, С. 79-80]. Незважаючи на це, в сучасних теоретичних працях продовжують висловлюватися точки зору, які суттєво розширюють коло ознак злочину. Так, академіки М.І. Панов і В.П. Тихий переконливо стверджують, що загальними та істотними ознаками злочину є: 1) суспільна небезпечність діяння; 2) передбачення його КК України; 3) винність; 4) караність та 5) вчинення його суб'єктом злочину [570, С. 5]. На наш погляд, такий підхід сприяє уточненню та конкретизації ознак злочину як важливої кримінально-правової категорії.

Деякі вчені (приміром, О.А. Герцензон і М.Й. Коржанський) вирізняють ще одну ознаку злочину - його аморальність [83, С. 51-52; 257, С. 124]. У цілому такий підхід є прийнятним, адже кожне суспільно небезпечне діяння за своєю суттю є аморальним [107, C. 135], а суспільна мораль є основною засадою існування цивілізованого суспільства [116, C. 27]. Підтверджує ці позиції й професор В.І. Шакун, який зазначає, що рівень злочинності значною мірою зумовлений моральністю суспільства [674].

Злочин суттєво відрізняється від інших правопорушень (адміністративних, цивільних, дисциплінарних тощо) за характером і ступенем суспільної небезпечності, суб'єктом юрисдикції, органами, які можуть ухвалювати рішення щодо правопорушень, правовими наслідками, тяжкістю і видом стягнень, винністю, за суб'єктом правопорушення тощо. Разом з тим, Національна комісія зі зміцнення демократії та утвердження верховенства права, беручи за зразок європейські стандарти, розробила проект Концепції державної політики у сфері кримінальної юстиції та забезпечення правопорядку в Україні, відповідно до якого в межах КК України пропонується поєднати норми щодо злочинів та кримінальних проступків (такий принцип поділу посягань запроваджений і на рівні федерального кримінального законодавства США. - А.С.) [236, С. 4-5]. На наш погляд, такий підхід загалом є перспективним через сприяння європейській та євроатлантичній інтеграції нашої держави у галузі кримінального законодавства, однак очевидно, що реалізація згаданої Концепції потребуватиме значних зусиль усіх гілок влади та має йти паралельно з реформами у сфері юстиції й правоохоронних органів.

За певних умов діяння може не розглядатися як злочин (ч. 2 ст. 11 КК України). Це стосується малозначних діянь, тобто дії чи бездіяльності, яка хоча формально і містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого КК, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла і не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. Так, судова практика відносить до малозначних діянь: а) підроблення підпису керівника у платіжних документах, за якими здійснена операція, обов'язкова для відповідного підприємства [624]; б) передача кількох цигарок з маріхуаною іншій особі на її прохання для подальшого викурювання [627]; в) незаконні викрадення, носіння і зберігання трьох патронів до вогнепальної зброї [626].

При характеристиці злочинів велике значення має розгляд питання про їх види, що передбачає аналіз питань щодо їх класифікації. Під класифікацією злочинів розуміють розподіл їх на групи залежно від того чи іншого вихідного критерію [208, С. 6]. Класифікація злочинів у широкому смислі - це поділ злочинів на категорії, види множинності, види співучасті, умисні й необережні тощо [325, С. 50]. У КК України (ст. 12 «Класифікація злочинів») безпосередньо передбачено лише один із можливих класифікаційних критеріїв - ступінь тяжкості злочинів, тобто роль класифікатора в цьому випадку виконують санкції статей Особливої частини КК, а точніше - розмір санкцій у виді позбавлення волі¹.

На підставі законодавчої класифікації злочинів вирішуються конкретні завдання кримінального права, через це вона має як теоретичне, так і практичне значення. Зокрема, значення класифікації злочинів залежно від ступеня тяжкості полягає у визначенні: чинності закону про кримінальну відповідальність щодо злочинів, вчинених за межами України іноземцями та особами без громадянства, які постійно не проживають в Україні (ст. 8 КК); підстав кримінальної відповідальності за готування до злочину (ст. 14 КК); поняття злочинної організації (ст. 28 КК); обставин, що виключають злочинність діяння (ст. 43 КК); підстав і умов звільнення від кримінальної відповідальності (ст. ст. 45-49 КК); підстав і умов звільнення від покарання та його відбування (ст. ст. 74, 79-83, 97, 105-107 КК); застосування окремих видів покарань (ст. ст. 54, 59, 64, 102 КК); призначення покарання (ст. ст. 69-71 КК); встановлення строків погашення судимості (ст. ст. 89 і 108 КК); визначення підстав кримінальної відповідальності за деякі злочини (зокрема, передбачені ст. ст. 255, 372, 383, 384, 396 КК) тощо [256, С. 34-35]. Крім того, вказана класифікація злочинів має значення для вирішення інших правових питань: визначення виду кримінально-виконавчої установи, в якій особа має відбувати покарання; провадження у кримінальних справах; застосування амністії; визначення підстав застосування вогнепальної зброї працівниками міліції та інших правоохоронних органів тощо [382, С. 54].

В основу інших - теоретичних - класифікацій злочинів можуть бути покладені: 1) родовий об'єкт посягання (за допомогою його розмежовують двадцять видів злочинів - відповідно до назв розділів Особливої частини КК); 2) характер суспільно небезпечних наслідків (матеріального характеру - майнова чи фізична шкода; нематеріального характеру - політична чи психологічна шкода та ін.); 3) форма вини (умисні злочини; необережні злочини; злочини, які можуть бути вчинені як умисно, так і через необережність; злочини з так званою складною формою вини); 4) суб'єкт злочину (злочини, які вчиняються загальним суб'єктом; злочини, які вчиняються спеціальним суб'єктом); 5) наявність предмета злочину (злочини, обов'язковою ознакою яких є предмет злочину; безпредметні злочини); 6) наявність потерпілого (злочини, обов'язковою ознакою яких є потерпілий від злочину; злочини, обов'язковою ознакою яких потерпілий не є); 7) територіальна поширеність (злочини екстериторіального характеру; інші злочини) і країна, на території якої вони вчинені (злочини, вчинені на території України; злочини, вчинені за межами України); 8) їх міжнародне визнання саме як злочинів (міжнародні злочини; інші злочини); 9) їх кримінологічна характеристика (корисливі, насильницькі та ін.); 10) їх політико-економічна характеристика (політичні, фінансові, військові та ін.) тощо [263, С. 56-57]. До того ж, в юридичній літературі можна зустріти деякі кримінологічні класифікації злочинів. Так, на думку професора О.М. Джужи, «загальну масу злочинів можна умовно поділити на три великі групи: а) корисливі; б) насильницькі; в) необережні» [119, С. 171].

З інститутом злочину безпосередньо пов'язано багато інших суміжних кримінально-правових інститутів, що охоплюють положення щодо: стадій вчинення умисного злочину; співучасті в злочині; складу злочину; множинності злочинів; обставин, що виключають злочинність діяння, та звільнення від кримінальної відповідальності. Деякі з цих інститутів визначаються нормативно (приміром, співучасть у злочині); інші - хоча і не визначаються нормативно (приміром, стадії вчинення умисного злочину, множинність злочинів, обставин, що виключають злочинність діяння, та ін.), проте законодавець говорить про їх конкретні види та розкриває їх сутність. У зв'язку з цим слід наголосити, що у кримінальному законодавстві зарубіжних країн зазначені інститути можуть бути репрезентовані повністю чи частково, а в більшості випадків - розроблятися тільки доктриною кримінального права чи судовою практикою. Це потребує специфіки викладення нормативного та теоретичного матеріалу при здійсненні порівняльного аналізу відповідних кримінально-правових положень.