Порівняльний аналіз кримінального законодавства України та федерального кримінального законодавства Сполучених Штатів Америки

Кримінальний кодекс України (прийнятий Верховною Радою України 5 квітня 2001 р. і вступив у силу 1 вересня 2001 р.) є основним національним джерелом кримінального законодавства, єдиним кодифікованим нормативно-правовим актом, де представлені всі закони про кримінальну відповідальність [269]. КК України - це сукупність об'єднаних у відповідні розділи та систематизованих у певній послідовності юридичних норм, прийнятих вищим органом законодавчої влади Верховною Радою України, що визначають, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які види покарань і в яких межах можуть бути застосовані до осіб, котрі їх вчинили.

Структурно КК України утворюють чотири головні компоненти: 1) Загальна частина; 2) Особлива частина; 3) Прикінцеві та перехідні положення; 4) Додаток (Перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком)¹. Загальна частина КК України складається з п'ятнадцяти розділів, у межах ст. ст. 1-108. У її нормах визначені та врегульовані положення загального характеру, зокрема: а) завдання КК, підстави та принципи кримінальної відповідальності; б) принципи чинності закону про кримінальну відповідальність у часі, просторі та за колом осіб; в) поняття та види злочинів, а також їх стадій; г) ознаки суб'єкта злочину; ґ) поняття вини, її форм і видів; д) поняття співучасті у злочині та види співучасників; е) повторність, сукупність та рецидив злочинів; є) обставини, що виключають злочинність діяння; ж) правові підстави та порядок звільнення від кримінальної відповідальності; з) поняття та види покарань, засади призначення покарання; и) звільнення від покарання та його відбування; і) правові наслідки судимості, строки її погашення та зняття; ї) примусові заходи медичного характеру та примусове лікування; й) особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх. Усе це свідчить, що система Загальної частини КК побудована відповідно до етапів реалізації кримінальної відповідальності [333, С. 35].

Норми Особливої частини КК України розташовані за певною системою (переважно за родовими об'єктами посягань) та у певній послідовності в окремих двадцяти розділах, у межах ст. ст. 109-447. Особлива частина КК України визначає: а) вичерпний перелік тих суспільно небезпечних посягань, які визнаються в Україні злочинами; б) види та межі покарань, що підлягають застосуванню до осіб, котрі вчинили ці злочини; в) підстави й умови звільнення осіб від кримінальної відповідальності за конкретні злочини (ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 2 ст. 255, ч. 2 ст. 258-3, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307 та ін.); г) низку певних понять і термінів, зокрема, встановлює що є повторністю злочинів у ст. ст. 185, 186 та 189-191 (п. 1 прим. до ст. 185), бюджетними коштами (п. 1 прим. до ст. 210), збройними формуваннями (п. 2 прим. до ст. 260), транспортними засобами (прим. до ст. 286) тощо.

Прикінцеві та перехідні положення складаються з двох розділів, у яких зазначаються нормативні акти, що втратили чинність, порядок та умови звільнення певних категорій осіб від кримінальної відповідальності та покарання, інші питання регулятивного характеру у зв'язку з набранням чинності КК України 2001 р. Щодо Додатку (Переліку майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком), то він перераховує види майна та предмети, конфісковувати які не дозволяється, оскільки вони є необхідними для засудженого та осіб, котрі перебувають на його утриманні.

Кримінально-правова норма, як і всяка правова норма, має трьохланкову структуру: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Однак, структура національних кримінально-правових норм має дві особливості: 1) гіпотеза, тобто умова, за якої застосовується правова норма, описується не текстуально, а контекстуально, тобто у контексті з диспозицією, і розуміється як її необхідна складова (зливається з нею); 2) норми Загальної частини КК України, на відміну від норм його Особливої частини, не містять санкцій. З урахуванням цього далі можна на прикладі Особливої частини КК України висвітлити специфіку кримінально-правових диспозицій і санкцій. Диспозиція визначає конкретне злочинне діяння або описує його ознаки. За технікою побудови та способом описування конкретного виду злочину в чинному КК України розрізняють чотири види диспозицій: а) просту; б) описову; в) відсильну; г) бланкетну. Санкція визначає розмір покарання за вчинення злочину, передбаченого диспозицією статті. Чинний КК України використовує два види санкцій: а) відносно визначені; б) альтернативні [256, С. 12-15].

Незважаючи на наведені вище положення, не всі норми чинного КК України можна визнати досконалими¹. Так, про наявність у кримінальному законодавстві України низки неузгоджених положень писав професор В.О. Навроцький [374]. Інший дослідник - професор М.І. Хавронюк - в одному із своїх досліджень вказує на 65 (!) недоліків національного кримінального законодавства [528, С. 147-157], а в іншому - доводить, що за період дії КК України 2001 р. у ньому є 89 статей (!), за якими не було засуджено жодної особи [647, С. 620-621]. Крім того, у чинному КК України є кілька десятків статей, які застосовуються надзвичайно рідко та за якими засуджується лише одна чи дві особи на рік [106], а також 25 статей, за якими не було

Чимало важливих термінів і понять чомусь не знайшли свого законодавчого закріплення й у нормах Особливої частини КК України. Так, проблема протидії «комп'ютерним» злочинам давно вже стала глобальною для всієї світової спільноти, проте вітчизняний законодавець до цього часу (навіть після змін до розд. XVI «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку» Особливої частини КК України у грудні 2004 р.) не визначив у КК України, що є комп'ютером (електронно-обчислювальною машиною). Й дотепер поняття «комп'ютер» регулюється тільки кількома державними стандартами. Отже, постає актуальне питання: як можна протидіяти «комп'ютерним» злочинам, чітко не усвідомлюючи що ж власне є комп'ютером?

Порушено жодної кримінальної справи [65]. Напевно, зазначені факти - це тільки невелика частина із загальної кількості законодавчих прогалин, оскільки навіть у структурі КК України є чимало суперечливих моментів (наприклад, спостерігається певна невідповідність і алогічність між: законодавчим описом диспозицій у конкуруючих чи суміжних нормах; санкціями за, здавалося б, однакові за ступенем тяжкості злочини; переліком майна, яке конфіскується, за КК України та Законом України «Про виконавче провадження» від 21 квітня 1999 р.).

Занепокоєння викликає тенденція щодо змін і доповнень до КК України, яка стає все більш поширеною (наприклад, повної зміни зазнали «комп'ютерні» злочини, часткових змін і доповнень - злочини проти власності, у сфері господарської діяльності, проти громадської безпеки та ін.). На нашу думку, головними причинами цього є: а) «неочікувані» для національного законодавця зміни у структурі злочинності України; б) неефективність кримінально-правових норм; в) неналежне врахування позитивного міжнародного досвіду в сфері протидії злочинності тощо. Тобто національний законодавець, створюючи новий КК, із самого початку не продумав перспективи запровадження тих чи інших кримінально-правових норм, не прорахував їх дієвість і попереджувальний вплив, не повною мірою використав світовий досвід вирішення кримінально-правових проблем. Для чого тоді існують десятки спеціальних науково-дослідних установ, комітетів, рад та інших організацій, які покликані досліджувати тенденції злочинності, здійснювати її моніторинг, прогнозувати її поширення тощо? Як можна створити нову кримінально-правову норму (ст. 203-1 КК України) і незабаром внести суттєві зміни та доповнення до неї? Як можна криміналізувати «конвенційні» (міжнародні) злочини (наприклад, катування, торгівлю людьми, порушення авторського права і суміжних прав, відмивання грошей, втягнення в заняття проституцією тощо), без чіткого з'ясування їхнього первинного змісту, а невдовзі докорінно змінити статті, де вони закріплені? Чому до цього часу в Україні не запроваджено кримінальну відповідальність за незаконні азартні ігри, сексуальне домагання (переслідування), створення нарколабораторій, специфічні форми шахрайства (приміром, телемаркетингове) та низку інших небезпечних посягань?

Зазначені вище питання не виникали, якби кримінально-правова політика в нашій державі була виваженою, послідовною, поміркованою, більш відкритою для міжнародного досвіду тощо. Невипадково, що, за нашими дослідженнями, 95% з опитаних працівників правоохоронних органів вважають, що Україні слід ратифікувати та імплементувати низку прийнятих міжнародних і європейських конвенцій, які спрямовані на кримінально-правову протидію злочинності, а 91,8% респондентів згодні з вимогами міжнародних і європейських конвенцій щодо уніфікації та вдосконалення національного кримінального законодавства в аспекті розширення мінімальних складів злочинів й уточнення чи запровадження деяких термінологічних понять (див. Додаток А).

У зв'язку з цим слід зазначити таке: ще у 2001 р. академік В.В. Сташис, аналізуючи чинний КК України, чітко встановив, що у ньому «криміналізовані нові види злочинних проявів, які в практиці ще якихось 5-10 років тому не зустрічалися» [547, С. 6]. Враховуючи відчутний транскордонний вплив злочинності в умовах сьогодення та постійну появу все нових і нових її форм, можна тільки припустити, що українському законодавцеві доведеться все частіше вдаватися до криміналізації неординарних злочинних діянь, які вже відомі іноземному законодавству чи передбачені у положеннях відповідних конвенцій. Таку позицію підтримують і політологи, стверджуючи, що на сьогоднішній день зміни в політиці, економіці, праві відбуваються значно швидше, ніж півстоліття тому, через це слід врахувати, що неймовірні сьогодні явища можуть стати ймовірними вже через 5-15 років [22, С. 108-109]. Усе це орієнтує на те, що чинному КК не загрожує константність, його положення будуть постійно вдосконалюватися, доповнюватися, змінюватися так, як цього вимагає об'єктивна реальність та юридична практика. Але хотілося б сподіватися, що український законодавець буде оперативно реагувати на зміни у структурі злочинності, додержуватися переваг міжнародного права над внутрішнім, ставити пріоритетність захисту особи та її прав на перше місце, як це робиться у всьому цивілізованому світі.

До джерел кримінального законодавства України належать й окремі некримінальні закони та підзаконні нормативно-правові акти. Їх існування є результатом поступового розвитку форм кримінального права та розширенням сфери кримінально-правової охорони. Саме через це у чинному КК України існує чимало бланкетних диспозицій, які не називають конкретних ознак злочину (чи називають тільки частину з них) і відсилають для встановлення їхнього змісту до інших джерел - некримінальних законів і підзаконних нормативно-правових актів, що розташовані за межами КК України та щодо яких не застосовується кодифікація. Окремі некримінальні закони можна розглядати як джерела національного кримінального законодавства, оскільки їм певною мірою властивий дух кримінального закону; вони несуть (розкривають, конкретизують) у собі певні кримінально-правові положення, через що їх часто порівнюють з некодифікованими кримінальними законами. За суттю кримінальний закон вважається некодифікованим, якщо він прямо не передбачений положеннями КК України або не є спеціальним законом, що вносить певні зміни та доповнення до цього Кодексу. Зазвичай це окремий закон прямої дії або закон, який тільки частково торкається кримінально-правової сфери (як правило, наприкінці таких законів законодавець розміщує окреме положення, де вказує, що особи, винні у порушенні цього закону несуть відповідальність, у тому числі й кримінальну).

У нормах різних галузей національного законодавства можуть міститися принципові положення чи окремі визначення, що мають безпосереднє значення для формулювання норм кримінального закону (наприклад, визначення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передує легалізації (відмиванню) доходів, про яке йдеться у ст. 209 КК України, дається у ч. 2 ст. 1 Закону України «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом» від 28 листопада 2002 р.) [156]. Однак, такі положення чи визначення можуть слугувати тільки нормативною базою при:

а) прийнятті відповідного закону про кримінальну відповідальність (наприклад, Законом України «Про внесення змін до Кримінального та Кримінально-процесуального кодексів України» від 16 січня 2003 р. відтворено визначення суспільно небезпечного протиправного діяння, що передує легалізації (відмиванню) доходів, у п. 1 примітки до ст. 209 «Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочинним шляхом» КК України) [152];

б) з'ясуванні змісту бланкетних диспозицій КК України (наприклад, неможливо притягнути особу до кримінальної відповідальності за грубе порушення законодавства про працю (ст. 172 КК України), не з'ясувавши, які конкретно норми законів, що регулюють трудові права людини, були порушені, тобто без з'ясування сутності ст. ст. 3, 21, 24, 36-45, 78-1, 182-1, 184, 190, 192 та ін. Кодексу законів про працю України, ст. 48 Закону України «Про прокуратуру» від 5 листопада 1991 р., ст. 19 Закону України «Про колективне сільськогосподарське підприємство» від 14 лютого 1992 р., ст. ст. 30-31 Закону України «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р., ст. 1 Закону України «Про охорону дитинства» від 26 квітня 2001 р. та ін.) [212; 160; 157; 154; 159];

в) при кваліфікації окремих злочинів (наприклад, ст. 18 Закону України «Про загальний військовий обов'язок і військову службу» в редакції від 4 квітня 2006 р. урегульовано, що не підлягають призову на військову службу в мирний час громадяни, які були засуджені до позбавлення волі, обмеження волі, арешту чи виправних робіт, у тому числі із звільненням від відбування покарання, отже, такі особи не можуть виступати суб'єктами злочину, передбаченого ст. 335 «Ухилення від призову на строкову військову службу» КК України) [155] тощо.

Очевидно, що без дослідження змісту й сутності положень окремих (некримінальних) законів часом неможливо здійснити правильну кваліфікацію вчиненого діяння, належним чином розтлумачити і застосувати кримінально-правові норми, призначити відповідне покарання за вчинений злочин тощо.

Продовжуючи аналіз національного некримінального законодавства, варто звернути увагу на висновок І.С. Самощенка, який майже сорок років тому зазначив, що на практиці виявляються, втілюються в життя нові акти, які спочатку Конституціями та іншими законами не передбачалися [527, С. 23]. Мова йде про такі джерела кримінального законодавства, як підзаконні нормативно-правові акти, основним завданням котрих є: сприяти реалізації кримінальних законів, допомагати в уточненні предмета кримінально-правового регулювання, визначати різні процедурні питання, а також встановлювати техніко-юридичні норми, без яких неможливе функціонування апарату держави.

Провідна роль серед підзаконних нормативно-правових актів належить Указам Президента України, які виступають як джерела кримінального законодавства за умови, що вони визначають його головні (концептуальні) підходи та конкретні завдання. До них, наприклад, належать: а) укази, якими затверджувалися комплексні програми протидії злочинності [603; 604]; б) укази, які сприяють вирішенню питань про кримінальну відповідальність осіб за окремі злочини (приміром: порушення порядку зайняття господарською та банківською діяльністю (ст. 202 КК України) наявне тоді, коли дії винного не відповідають вимогам, зокрема Указу Президента України «Про деякі заходи з дерегулювання підприємницької діяльності» від 23 липня 1998 р.; порушення порядку здійснення міжнародних передач товарів, що підлягають державному експортному контролю (ст. 333 КК України), має місце тоді, коли не додержані вимоги, зокрема «Положення про Державну службу експортного контролю України», затвердженого Указом Президента України від 17 квітня 2002 р.) [602; 600] тощо.

Не останню роль серед джерел кримінального законодавства відіграють підзаконні нормативно-правові акти Кабінету Міністрів України (декрети, постанови, розпорядження тощо). Так, без досконалого вивчення положень Декрету Кабінету Міністрів України «Про акцизний збір» від 26 грудня 1992 р. [98] та постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку визначення виробників і покупців спирту та здійснення контролю за його обсягом» від 29 серпня 2002 р. [438] неможливе застосування ст. 204 «Незаконне виготовлення, зберігання, збут або транспортування з метою збуту підакцизних товарів» КК України. Деякі з урядових рішень можуть мати стратегічне значення щодо протидії певним видам злочинів (наприклад, розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції розвитку системи запобігання та протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом, і фінансуванню тероризму на 2005-2010 роки» від 3 серпня 2005 р. були закладені концептуальні засади щодо профілактики та заходів протидії легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом) [497] або всій злочинності чи правопорушенням у цілому (наприклад, розпорядженням Кабінету Міністрів України «Про схвалення Концепції Комплексної програми профілактики правопорушень на 2006-2008 роки» від 1 березня 2006 р. були визначені попереджувальні заходи щодо кримінальних правопорушень у загальнодержавному масштабі) [496].

Чимало підзаконних нормативно-правових актів, які тією чи іншою мірою можуть стосуватися кримінально-правових відносин, видаються центральними органами виконавчої влади. У зв'язку з цим цілком виваженою та обґрунтованою, на нашу думку, видається позиція Н.В. Лазнюк, яка до згаданих актів відносить вісім категорій документів [289, С. 49-53]. Враховуючи це, до підзаконних нормативно-правових актів у кримінально-правовій сфері можна віднести:

1) накази (наприклад, недотримання вимог наказу Головного державного інспектора ветеринарної медицини України «Про невідкладні заходи попередження і ліквідації проявів захворювання великої рогатої худоби на губчастоподібну енцефалопатію та інші пріонні інфекції» від 12 березня 2001 р. вважається порушенням ветеринарних правил (ст. 251 КК України) за умови спричинення цим діянням поширення епізоотії або інших тяжких наслідків) [375];

2) положення, статути (наприклад, опанування «Загальними положеннями забезпечення безпеки атомних станцій», затвердженими наказом Державної адміністрації ядерного регулювання України від 9 грудня 1999 р., сприяє правильній кваліфікації порушення правил ядерної або радіаційної безпеки (ст. 274 КК України), а вимоги «Статуту внутрішньої служби Збройних Сил України» від 24 березня 1999 р. орієнтують на правильне застосування норм про відповідальність за військові злочини, які передбачені розд. ХІХ Особливої частини КК України) [376; 162];

3) інструкції (наприклад, «Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті», затвердженою постановою Національного банку України від 29 березня 2001 р., користуються при вирішенні питання щодо притягнення осіб до кримінальної відповідальності за ст. 200 «Незаконні дії з документами на переказ, платіжними картками та іншими засобами доступу до банківських рахунків, обладнанням для їх виготовлення» КК України) [439];

4) правила (наприклад, звернення до «Правил користування засобами вимірювальної техніки у сфері торгівлі, громадського харчування та надання послуг (ПМУ 21-2001)», затверджених наказом Держстандарту України від 24 грудня 2001 р., допомагає встановити, чи мала місце фальсифікація засобів вимірювання (ст. 226 КК України)) [377];

5) вказівки (наприклад, вказівка МВС України «Про кваліфікацію викрадення чужого майна» від 5 липня 2005 р. покликана зорієнтувати відповідні органи дізнання та досудового слідства щодо правильної кримінально-правової оцінки посягань на чужу власність) [66];

6) листи (наприклад, Лист Державної податкової адміністрації України «Про ознаки фіктивної фірми» від 21 травня 1999 р. доводить правоохоронним органам специфічні риси й характеристики фіктивної фірми, які стають у нагоді при кваліфікації фіктивного підприємництва (ст. 205 КК України)) [302];

7) типові договори (наприклад, положення «Типового договору про умови ведення мисливського господарства», затвердженого наказом Міністерства лісного господарства України від 12 грудня 1996 р., застосовуються при з'ясуванні змісту порушення відповідних правил при незаконному полюванні (ст. 248 КК України)) [378];

8) стандарти, норми, ціни, номенклатури та інші види актів (наприклад, використання ДСТУ 2226-93 «Автоматизовані системи. Терміни та визначення» є необхідним при кваліфікації низки злочинів, передбачених розд. ХVІ «Злочини у сфері використання електронно-обчислювальних машин (комп'ютерів), систем та комп'ютерних мереж і мереж електрозв'язку» Особливої частини КК) [130] тощо.

Отже, у своїй сукупності підзаконні нормативно-правові акти центральних органів виконавчої влади практично до останнього моменту деталізують зміст кримінально-правових положень, сприяючи нормам КК України залишатися не тільки абстрактними, а й лаконічними та чіткими, і через це переносять на себе частку джерельної бази кримінального законодавства.

Чинні міжнародні договори (конвенції, протоколи до них тощо) теж мають статус джерела кримінального законодавства, оскільки окреслюють концептуальні підходи щодо протидії злочинності в цілому чи визначають підстави та межі кримінальної відповідальності за вчинення відповідних видів злочинів. На підставі положень ч. 1 ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Крім того, ч. 2 ст. 19 Закону України «Про міжнародні договори України» від 29 червня 2004 р. встановлює таке правило: якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, передбачено інші правила, ніж ті, що зазначені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору [158].

Міжнародно-правовий акт (договір, конвенція, протокол до неї тощо) - це спільний документ двох чи більше держав, що містить правові норми про встановлення, зміну або припинення прав і обов'язків у різних відносинах між ними. Кожна держава, яка санкціонує такий акт, поширює його на свою територію, запроваджуючи до системи внутрішнього (національного) законодавства. Наприклад, до таких міжнародно-правових актів належать: Женевська конвенція про поводження з військовополоненими від 12 серпня 1949 р. (ратифікована СРСР 17 квітня 1954 р.) [227]; Конвенція про боротьбу проти незаконного обігу наркотичних засобів та психотропних речовин 1988 р. (ратифікована Україною 25 квітня 1991 р.) [226]; Ковенція про боротьбу з торгівлею людьми і експлуатацією проституції третіми особами від 2 грудня 1949 р. (ратифікована Україною 17 липня 1997 р.) [225] тощо.

Важливе місце серед джерел кримінального законодавства України належить актам тлумачення кримінально-правових положень. За сучасних умов роль цих актів видається особливо відчутною, оскільки досягти уніфікації підходів до розуміння й застосування норм національного кримінального законодавства можливо тільки завдяки виданню загальнообов'язкових актів тлумачення. До того ж, як стверджують професори С.Б. Гавриш та Є.В. Фесенко, необхідність тлумачення зумовлена наявністю у чинному КК України суперечностей, колізій, неясностей тощо [76, С. 14]. Зважаючи на обсяг нового кримінального законодавства, яке майже у півтори рази більше за попереднє, а також на незначний часовий період його дії, зробити його прийнятним для правозастосовної практики потребує довгої, копіткої та виваженої роботи.

Тлумачення кримінального закону - це з'ясування змісту та завдань, які стоять перед законом, тобто волі законодавця, відображеної у кримінально-правових нормах. Воно полягає у тому, щоб знайти оптимальне правове рішення для кожного конкретного випадку [599, С. 32] і, тим самим, чимось нагадує нормотворчість у прецедентному праві. Слід зауважити, що останнім часом в Україні відбувається докорінна переоцінка правової думки у ставленні до судової практики та актів тлумачення правових норм. Підтвердженням цьому є положення ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», які зазначають, що джерелом національного права (а отже, й кримінального права. - А.С.) є практика Європейського суду з прав людини, яку суди України мають застосовувати при розгляді справ [149].

У теорії кримінального права залежно від того, хто здійснює тлумачення (тобто - за суб'єктом тлумачення), воно буває трьох видів: офіційне, судове і доктринальне [281, С. 19]. Прерогатива щодо здійснення офіційного тлумачення належить Конституційному Суду України, судового - судам будь-якої інстанції¹ чи ПВСУ у його постановах, а доктринального - фахівцям у галузі кримінального права, тобто вченим і практичним працівникам (однак, цей вид тлумачення не має обов'язкової сили). Отже, фактично, тільки офіційне і судове тлумачення впливає на формування джерельної бази національного кримінального законодавства, на чому слід зупинитися докладніше. Відповідно до п. 2 ст. 150 Основного Закону, правом офіційного (легального) тлумачення законів, у тому числі й кримінальних, у нашій державі наділений Конституційний Суд України; його роз'яснення є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені. Рішення Конституційного Суду України приймаються з метою точного визначення змісту і сенсу юридичної норми, а також правильного та єдиного застосування закону до правових ситуацій, що виникають. Правові позиції рішень Конституційного Суду «створюють основні положення, базис для норм всього законодавства і судових актів» [533]. Суду доводиться інтерпретувати не тільки норми-правила, а й норми-цілі, норми-принципи, норми-дефініції, які, власне, відображають не стільки «букву», скільки «дух» Конституції [580, С. 6]. Самі ж судді діють на підставі своєї правової свідомості, світогляду та використовують власні варіанти вирішення справи відповідно до вимог сучасних уявлень про справедливість, добро та інші моральні цінності.

Однак, як стверджує професор П.Л. Фріс, «за майже трирічний термін застосування Кримінального кодексу Конституційний Суд України лише тричі давав тлумачення безпосередньо кримінально-правовим нормам та інститутам» [644, С. 24]. У дослідженнях інших учених фігурують збільшені показники (так, Л.П. Брич і В.Є. Ясеницький зазначають, що Конституційний Суд України прямо чи опосередковано дав тлумачення 42 кримінально-правовим термінам і поняттям) [428, С. 89-91]. При цьому не слід забувати й про одне з останніх рішень Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 р. щодо невідповідності Основному Закону положень ч. 1 ст. 69 КК України [492]. Ще раніше Конституційний Суд України розтлумачив положення кримінального законодавства у справах: про службових осіб підприємств, установ та організацій [491]; про смертну кару [490]; про депутатську недоторканість, де чітко визначив момент настання кримінальної відповідальності [489], тощо.

Окремого розгляду при аналізі джерел кримінального законодавства потребують постанови Пленуму Верховного Суду України. У цих роз'ясненнях містяться не тільки тлумачення кримінально-правових норм, а й нові норми (або частини норм) права, що стають загальнообов'язковими для всіх судів [419, С. 167]. Використовуючи досвід вирішення багатьох справ і судову практику, постанови ПВСУ усувають прогалини та недоробки кримінального законодавства, розкривають дійсний зміст відповідної кримінально-правової норми, націлюють судову практику на правильне її застосування. Так, у Законі України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. зазначено, що Пленум Верховного Суду України «дає роз'яснення судам загальної юрисдикції з питань застосування законодавства, у разі необхідності визнає нечинними відповідні роз'яснення вищих спеціалізованих судів» (п. 6 ч. 2 ст. 55) [163]. Через це можна говорити про певні легітимні повноваження, якими законодавець наділяє судові органи правом видавати певні роз'яснення стосовно положень, що не відображені або нечітко відображені в кримінально-правових нормах.

Набуваючи форми постанов, роз'яснення Пленуму носять загальний характер і не підміняють закон. Вони визначають загальні засади, напрями та межі застосування матеріального кримінального права (наприклад, постанови ПВСУ «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996 р. №9, «Про судову практику у справах про необхідну оборону від 26 квітня 2002 р. №1, «Про практику призначення судами кримінального покарання» від 24 жовтня 2003 р. №7 та ін.) [441; 459; 448] або конкретні напрями та межі застосування кримінального закону щодо відповідальності за окремі види злочинних посягань (наприклад, постанови ПВСУ «Про практику розгляду судами кримінальних справ про виготовлення або збут підроблених грошей чи цінних паперів» від 12 квітня 1996 р. №6, «Про судову практику в справах про злочини у сфері обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів» від 26 квітня 2002 р. №4, «Про застосування судами законодавства про відповідальність за втягнення неповнолітніх у злочинну чи іншу антигромадську діяльність» від 27 лютого 2004 р. №2) [449; 454; 442].

Зрозуміло, що без судового тлумачення будь-яка кримінально-правова норма є мертвою та доволі абстрактною, через це позбавлення ПВСУ судових повноважень щодо перегляду справ не відповідає демократичним традиціям [247, С. 160]. Саме постанови ПВСУ, за обґрунтуваннями Т.М. Марітчака, безпосередньо покладаються відповідними органами в основу здійснюваної ними офіційної кваліфікації злочинів [324, С. 138]. У зв'язку з цим слід було б підтримати думку В.Я. Тація та Ю.М. Грошевого, які запропонували передбачити у законодавстві можливість скасування судових рішень, які суперечать тому тлумаченню закону, що міститься в рішеннях ПВСУ [563, С. 54]. Також деякими науковцями слушно пропонується, щоб суди офіційно посилалися на свої рішення, припустимо, Верховного Суду щодо конкретних справ, як на прецедент тлумачення ними кримінально-правової норми, що застосовується [384, С. 56]. Більше того, сама Рада суддів України у своїй заяві наполягала на тому, щоб ПВСУ мав право надавати судовим рішенням у конкретних справах прецедентного значення, тлумачити правові норми і визначати неврегульовані законом процедури розгляду справ судами (при цьому його роз'яснення повинні мати обов'язковий характер) [174]. Усе це свідчить про те, що постанови ПВСУ, які містять тлумачення вищого судового органу держави, даються ним у рамках його повноважень, а тому мають юридичну силу, стають обов'язковими для виконання всіма учасниками судочинства і, таким чином, виступають джерелами кримінального законодавства.

З певною мірою умовності до джерел кримінального законодавства України можна віднести також правові звичаї та традиції, релігійні норми, правову доктрину та основні правові принципи. Саме вони, на думку вчених-конституціоналістів, свідчать про багатоджерельність українського права [198, С. 45-47]. Так, історично чимало звичаєвих (традиційних) норм отримали своє закріплення в кримінальних законах і стали їх змістом, однак як самостійне джерело законодавства звичай та традиція мають вторинне значення, оскільки вони можуть заповнювати лише прогалини в кримінальному законодавстві, але й тут сфера їх дії дуже обмежена (приміром, чинна й попередні редакції КК нашої держави традиційно ставили на перше місце у системі кримінально-правової протидії злочини проти основ національної безпеки (злочини проти держави), а військові злочини не розглядали в межах окремого кодексу). Релігійні (моральні) норми свого часу вплинули на формування ментальності й світоглядних почуттів української нації. Передусім ці норми є сукупністю християнських настанов і переконань, якими неодмінно керуються ті, хто створює чи застосовує кримінальний закон (невипадково, що КК України 2001 р. передбачив оновлені склади злочинів проти свободи совісті та вперше виокремив злочини проти суспільної моральності). Правова доктрина, насамперед офіційна доктрина (зокрема, Конституційного Суду України), здійснює досить великий вплив на формування законодавства, допомагає при тлумаченні законів, у розробці понятійно-категоріального апарату юридичної науки, її методології тощо. Інший приклад кримінально-правової доктрини - це, за переконанням професора О.М. Костенка, вчення, сформульоване Чезаре Беккаріа, «що і сьогодні продовжує бути доктринальною основою кримінального законодавства і практики його застосування у прогресивних правових системах країн світу» [246, С. 18].

Основні правові принципи (кримінально-правові принципи) хоча безпосередньо і не згадуються у КК України, однак, без їх врахування практично неможливо здійснювати кримінально-правову політику в державі та правозастосування. Будучи найбільш визначними, основними засадами кримінального законодавства, вони за суттю мають пряму дію та пряму регулятивну функцію [279, С. 11-14]¹. На нашу думку, враховуючи важливість принципів кримінального законодавства, було б доцільним визначити їх в одній із перших статей КК України (до речі, російський законодавець вказав на загальні принципи кримінального законодавства у статтях 3-7 КК РФ) [222, С. 15-19], тим більше, що окремі науковці вже розробили законодавчу модель спеціальних кримінально-правових принципів [242, С. 23].

Підсумовуючи результати розгляду джерел кримінального законодавства України, можна дійти такого висновку: незважаючи на існування різних підходів з приводу розуміння джерельної бази національного кримінального законодавства, репрезентація її через широкий спектр складових елементів має велике теоретичне і практичне значення, оскільки дозволяє вирізнити складні системоутворюючі зв'язки між нормативно-правовими актами різного рівня та докладно розкрити їхні змістовні й функціональні особливості. При цьому не важко помітити, що система сучасної джерельної бази національного кримінального законодавства - це поєднання чужих, старих і нових джерел. Враховуючи це, слід погодитися з професором В. Кампо, котрий вважає, що потрібен новий етап у розвитку цих джерел, який би привів до їх синтезу з урахуванням сучасних вимог (зокрема, ним пропонується ухвалити закон про закони та інші джерела права) [197, С. 88].

Аналізуючи джерела федерального кримінального законодавства Сполучених Штатів, можна стверджувати, що вони в основному збігаються з джерелами кримінального законодавства України, але при цьому мають відмінні риси, зумовлені особливостями англо-американської правової сім'ї, специфікою федеративної «президентської» республіки, наявністю паралельних юрисдикційних повноважень законодавства федерації та штатів, складними правозастосовними процедурами тощо. Важливою ознакою американської кримінально-правової системи є законодавчий дуалізм, що втілюється у такому принципі: на території кожного штату діє законодавство даного штату, окрім певних умов, коли застосовується федеральне законодавство [93, С. 225]¹.

Зазвичай американські та вітчизняні вчені застосовують системний (широкий) підхід щодо класифікації джерел федерального кримінального законодавства. Так, американський дослідник В. Бернхем бачить серед джерел кримінального законодавства такі: 1) Конституцію США; 2) статути (закони), тобто акти Конгресу; 3) загальне (прецедентне) право; 4) федеральні адміністративні норми; 5) Модельний КК США [38, С. 455-457]. І.Д. Козочкін вважає, що основними джерелами американського федерального кримінального законодавства є Конституція США 1787 р., акти Конгресу та підзаконні акти, а також, певною мірою, загальне (прецедентне) право, міжнародне право та право індіанських племен [593, С. 54-63]. На думку Л.М. Бостан і С.К. Бостан, джерелами федерального кримінального законодавства США виступають: Конституція США 1787 р.; акти конгресу; підзаконні акти президента, міністерств й відомств федерального уряду; судова правотворчість - прецедентне (загальне) право; укладені США договори (наприклад, договори про екстрадицію - видачу злочинців); право індіанських племен [51, С. 534-537]. Існують й інші наукові погляди щодо джерельної бази федерального кримінального законодавства США, але практично всі вони збігаються з названими вище. Через це є сенс розглянути далі зазначені найважливіші джерела федерального кримінального законодавства США докладніше.

Провідне місце в системі джерел федерального кримінального законодавства США посідає Конституція 1787 р., яка стала, власне, першою в світовій історії (за винятком «Статей Конфедерації та вічного союзу» 1777 р. та конституцій штатів) писаною конституцією, першою конституцією у формальному значенні цього слова. Проте її новизна полягала не стільки у самому факті викладення державно-правових норм у формі письмового зведення основних законів, скільки в особливому значенні її положень, яким була надана сила найголовнішої норми державного права. Ця визначальна роль конституції виявлялася у тому, що всі закони, як загальні, федеральні, так і чинні в окремих штатах, повинні були відповідати федеральній конституції [300, С. 108].

Окремі положення Федеральної Конституції мають безпосередній кримінально-правовий характер або якимось іншим чином здійснюють регулювання кримінально-правових відносин. Наприклад, Конституція США: 1) регулює питання притягнення до кримінальної відповідальності вищих службових осіб (розд. 3, ст. І); 2) відносить до компетенції Конгресу визначення покарання за підробку державних цінних паперів та монет, морський розбій (піратство) та інші тяжкі злочини, скоєні у відкритому морі, а також розмежовує юрисдикцію штатів і федерації (розд. 8 ст. І); 3) забороняє ухвалювати закони про опалу (нормативні акти, що визнають певну особу винною у тяжкому злочині без судового розгляду та передбачають смертну кару) та закони «ex post facto» (закони, що мають зворотню силу) (розд. 9, ст. І); 4) надає президенту право відстрочки виконання вироків, а також помилування за злочини, вчинені проти Сполучених Штатів, за винятком випадків засудження в порядку імпічменту (розд. 2, ст. ІІ); 5) закріплює визначення такого злочину, як державна зрада, під якою розуміється ведення війни проти Сполучених Штатів, приєднання до їх ворогів, надання їм допомоги чи послуг (розд. 3, ст. ІІІ); 6) встановлює, що особа, яка обвинувачується в якому-небудь штаті у зраді, фелонії чи іншому злочині та приховується від правосуддя, будучи виявленою в іншому штаті, підлягає видачі за вимогою виконавчої влади штату, з якого вона вчинила втечу, для супроводження до штату, юрисдикція якого поширюється на цей злочин (розд. 2, ст. IV), тощо [729, С. 4-6]. Отже, в одних випадках норми Конституції США можуть безпосередньо давати визначення окремим злочинам, а в інших - лише окреслювати коло федеральної юрисдикції щодо певних видів посягань.

Незважаючи на це, беззаперечним залишається той факт, що Конституція США 1787 р., на ґрунті якої сформувалося кримінальне законодавство федерації та штатів, була прийнята до славнозвісних європейських міжнародних документів (наприклад, Декларації прав людини та громадянина 1789 р. тощо). Через це особі, людині, громадянину в ній не відводилося центрального місця (певною мірою ці питання компенсували «Біль про права» та інші поправки до Основного Закону), а у системі кримінально-правових норм законодавчо не розрізнялися окремі групи посягань проти основ національної безпеки, особи, власності, господарської діяльності, довкілля, громадського порядку, інших прав і свобод людини та громадянина. Разом з тим, особлива роль у системі конституційних положень належить Білю про права (10 перших поправок до Конституції США, які були прийняті у вересні 1789 р. і набрали чинності у грудні 1791 р.), котрий закріплює низку найважливіших конституційних гарантій, без яких неможливе повне й ефективне застосування федеральних кримінально-правових і кримінально-процесуальних норм [317, С. 187-188]¹. У цілому більшість з 27 поправок до Конституції США спрямовані на розширення особистих, громадянських чи політичних прав і свобод [234, С. 260].

Акти Конгресу США чи закони (статути) є одними з головних джерел кримінального законодавства на федеральному рівні, оскільки, починаючи з ХІХ ст., кримінальна репресія безпосередньо не спирається на загальне право і норми статутного права (закони) не доповнюють його. Сьогодні існують три офіційних видання федеральних кримінальних законів: перше - виходить періодично у вигляді збірника, де в хронологічному порядку друкуються тексти всіх прийнятих Конгресом США законів, у тому числі кримінальних, ратифікованих міжнародних угод, а також найважливіші нормативні акти органів виконавчої влади; друге - збірка незброшурованих відбитків законів, включаючи й кримінальні, які нумеруються та друкуються по мірі їх прийняття у Конгресі США; третє - Зведення законів США, де положення одного й того самого нормативно-правового акту викладені в різних г лавах і розділах залежно від предмета правового регулювання. На наш погляд, найбільш зручним для сприйняття його українськими юристами, уявляється дослідження федерального кримінального законодавства через звернення до Зведення законів США, оскільки такий підхід дозволяє передусім концептуально визначитися щодо конкретної сфери суспільних відносин, яка цікавить того чи іншого юриста, та щодо відповідної галузі законодавства, яка підлягає дослідженню у зв'язку з наявністю бланкетних диспозицій у федеральних кримінально-правових нормах чи окремих положень, що мають незалежне кримінально-правове регулювання.

Федеральні кримінальні закони США за своїм змістом фактично мають два різновиди: 1) ті, які складають власне федеральну кримінально-правову галузь, оскільки поміщені до розд. 18 «Злочини та кримінальний процес» ЗЗ США; 2) ті, які мають комплексне значення, тобто комплексні закони (наприклад, Комплексний закон про контроль над злочинністю 1984 р.), чи окремі кримінальні закони, що поміщені до інших розділів ЗЗ США. Так, у сфері протидії терористичним проявам останнім часом було ухвалено два найважливіші комплексні закони: 1) Патріотичний закон США від 26 жовтня 2001 р. (цей акт посилює боротьбу з фінансуванням тероризму та відмиванням грошей; встановлює нові стандарти конфіскації майна; визначає, що є «внутрішнім тероризмом»; вносить численні доповнення та зміни до кримінального й кримінально-процесуального законодавства тощо) [704]; 2) Закон про внутрішню безпеку від 26 листопада 2002 р. (цей акт визначає головні поняття у сфері національної безпеки; доповнює та вдосконалює чинне федеральне законодавство (наприклад, запроваджує категорію «внутрішній», уточнює термін «тероризм») тощо) [772].

Американська кримінально-правова доктрина та судова практика розрізняють кілька принципів видання та дії федеральних кримінальних законів: територіальний (основний); національний; «захисний»; пасивно-персональний та універсальний (космополітичний) [216, С. 64]. Зміст цих принципів докладно розкрито в юридичній літературі [217, С. 31-68]. Акцентуючи увагу на територіальному (основному) принципі, І.В. Хохлова та О.П. Шем'яков зазначають, що за дією федеральних кримінальних законів у просторі можна визначити дві їх групи: 1) ті, що діють на всій території країни; 2) ті, що діють лише на окремих її територіях [655, С. 31]. До першої групи належать закони, які передбачають злочини з так званим «федеральним елементом», якщо: 1) потерпілим від злочину є службова особа федеральних органів (наприклад, убивство агента Секретної служби США або його викрадення під час виконання службових повноважень); 2) суб'єктом злочину є службова особа федеральних органів у зв'язку з виконанням своїх службових обов'язків (наприклад, якщо одержання хабара вчинено членом Конгресу США); 3) злочин зачіпає інтереси кількох штатів (наприклад, незаконне заволодіння автомобілем і переправлення його з одного штату до іншого або збут наркотичних засобів); 4) злочин посягає на інтереси федеральних установ і служб (наприклад, Поштової служби США) чи інтереси уряду Сполучених Штатів в цілому (наприклад, зрада, шпигунство, військові посягання тощо). Другу групу утворюють закони, що застосовуються на територіях федерального підпорядкування (наприклад, національні парки, заповідники, військові об'єкти, землі, зарезервовані за США, судна, що перебувають під американським прапором у відкритому морі, тощо).

Щодо додержання принципу законності в американському кримінальному праві на федеральному рівні, то, як доводить І.Д. Козочкін, він передбачає кілька аспектів: по-перше, за суттю «класичний» вираз цього принципу має бути сформульований так: «Нема злочину, нема покарання без вказівки у законі, нормах загального права та у підзаконних актах»; по-друге, завдяки доктрині «Void for vagueness» (мізерний через неясність), якщо суд встановить нечіткість й незрозумілість закону (статуту), то такий нормативний акт слід позбавити юридичної сили; по-третє, кримінальний закон не має зворотньої сили, якщо він посилює покарання чи погіршує статус особи; по-четверте, принцип законності не припускає аналогії права (за винятком положень, про які йдеться у § 13 ч. І розд. 18 ЗЗ США) [217, С. 68-87]. На наш погляд, такі вимоги до принципу законності у Сполучених Штатах суттєво сприяють зближенню й розумінню кримінального законодавства України та США (на федеральному рівні).

Специфічною рисою США є те, що вони не мають федерального кримінального кодексу в його європейському (континентальному) розумінні. На підставі Акту Конгресу від 25 червня 1948 р. основна маса раніше діючого законодавства була, як сказано в ньому, «переглянута, кодифікована» і включена у формі закону до розд. 18 ЗЗ США «Злочини та кримінальний процес» [594, С. 109]. Названий розділ ЗЗ США містить положення, що стосуються як матеріального, так і процесуального права, оскільки така картина в цілому притаманна всьому праву англо-американського (англосаксонського) типу [259, С. 870]. Частина І цього розділу («Злочини») налічує 90 глав (номер останньої глави - 123, деякі з них пропущені). Формально вона не має ні Загальної, ні Особливої частини. Фактично ж перша глава («Загальні положення») є, так би мовити, міні-загальною частиною, оскільки вона складається з 22 статей, більшість з яких містять визначення термінів, що використовуються у зазначеному розділі. Крім того, три статті (§ 2, 3 і 4) присвячені інституту співучасті, а одна (§ 17) - неосудності. Необхідно зауважити, що чимало важливих понять Загальної частини прямо не визначаються у федеральному кримінальному законодавстві США, хоча і згадуються у його нормах, приміром, злочин, вина та її форми, рецидив, покарання, судимість тощо.

Інші глави у ч. І розд. 18 ЗЗ США розташовані за абеткою (відповідно до назви посягання чи окремих груп посягань англійською мовою), тож спочатку так звана Особлива частина федерального кримінального законодавства містить норми про відповідальність за посягання у сфері використання літальних апаратів і моторизованих транспортних засобів (гл. 2) і підпал (гл. 5), потім - про вбивство (гл. 51) та викрадення людини (гл. 55), а наприкінці - про відповідальність за тероризм (гл. 113В), зраду та підривну діяльність (гл. 115), військові злочини (гл. 118) і навіть видачу та використання визначеної інформації особистого характеру автомобільного управління штату (гл. 123) [557, С. 465-467] (див. Додаток Г). З цього приводу І.Д. Козочкін зазначає: якщо в Європі систематизованого розташування матеріалу почали дотримуватися з початку ХІХ ст. і воно є більш прогресивним, ніж розташування за абеткою, то в США такий принцип історично не поширений [214, С. 143]. Отже, розташування глав з назвами злочинів (груп злочинів) за абеткою в американському федеральному кримінальному законодавстві є даниною традиціям, яка, з одного боку, створює враження рівнозначності різних категорій злочинів, що, зрозуміло, є негативною рисою, а з іншого - значно спрощує пошук необхідних кримінально-правових термінів (понять), оскільки всі вони, так би мовити, «проанонсовані» у змісті відповідного розділу ЗЗ США, що несе у собі позитивне навантаження (дійсно, якщо б, припустимо, певна глава у ч. І розд. 18 ЗЗ США мала назву «Злочини проти волі, честі та гідності особи», то тільки фахівець міг би розкрити зміст тих конкретних злочинів, що її утворюють, у той же час вказівка у главах на конкретні посягання знімає питання про дійсний перелік їх системоутворюючих компонентів).

Норми Особливої частини федерального кримінального законодавства США мають різну структуру, мову та юридичну техніку. Як правило, вони починаються словами «Той, хто…» (рідше - «Будь-яка особа, котра…» чи якийсь інший варіант), а далі йде опис конкретного діяння і санкція. Щодо структури конкретного розділу (наприклад, розд. 18 ЗЗ США), то вона є такою: 1) розділ зазвичай включає частини, а вони - глави; 2) глави іноді складаються із субглав, а вже вони - зі статей (їх ще називають параграфи, бо вони позначаються значком «§». - А.С.); 3) стаття (наприклад, § 1956) включає субстатті (наприклад, (а) (1)), параграфи (наприклад, (B)) і субпараграфи (наприклад, (C) (i)). Окремі диспозиції є складними за конструкцією, містять чимало структурних одиниць, хоча за технікою побудови та способом описування конкретного виду злочину в законі всі вони, так само як і в КК України, можуть бути чотирьох видів (прості, описові, відсильні, бланкетні). Санкції можуть бути відносно визначеними чи альтернативними та невизначеними чи неконкретизованими (наприклад, конкретний розмір штрафу за вчинення загальнокримінальних злочинів практично ніколи не визначений у санкціях, до того ж, абсолютно всі санкції за військові злочини мають невизначений характер, оскільки позначаються однаковим законодавчим приписом - «(ці дії) караються так, як постановить військовий суд»). На наш погляд, це є прогалиною федерального кримінального законодавства США (разом із тим, конкретний розмір санкцій обов'язково визначається Керівництвами з призначення покарань або Керівництвами для військових судів, на чому ми наголосимо докладніше далі).