Порівняльний аналіз кримінального законодавства України та федерального кримінального законодавства Сполучених Штатів Америки

Правовою підставою звільнення від кримінальної відповідальності є передбачення конкретних видів звільнення в КК, а також у законі України про амністію чи акті помилування. За законодавством таке звільнення, як вже зазначалося, здійснюється тільки судом і при цьому: а) не відбувається державного осуду особи, яка вчинила злочин; б) до винного не застосовується покарання; в) через відсутність обвинувального вироку звільнена від кримінальної відповідальності особа вважається такою, що не має судимості. Важливим є додержання такого правила: особу можна звільнити від кримінальної відповідальності до набуття законної сили обвинувальним вироком суду, інакше після цього слід говорити тільки про звільнення від кримінального покарання.

У КК України виокремлюються такі види звільнення особи від кримінальної відповідальності: 1) у зв'язку з дійовим каяттям (ст. 45); 2) у зв'язку з примиренням винного з потерпілим (ст. 46); 3) у зв'язку з передачею особи на поруки (ст. 47); 4) у зв'язку зі зміною обстановки (ст. 48); 5) у зв'язку із закінченням строків давності (ст. 49); 6) на підставі закону України про амністію або акта помилування (ч. 1 ст. 44, ч. 2 ст. 86); 7) у зв'язку із застосуванням до неповнолітнього примусових заходів виховного характеру (ст. 97); 8) спеціальні випадки звільнення особи від кримінальної відповідальності при вчиненні окремих злочинів (наприклад, ч. 2 ст. 111, ч. 4 ст. 212, ч. 5 ст. 258, ч. 4 ст. 307 та ін.) [256, С. 156-157]. За суттю звільненням від кримінальної відповідальності також уважається добровільна відмова від доведення злочину до кінця (ст. 17 КК України) [262, С. 321]. Для більшості згаданих вище видів звільнення від кримінальної відповідальності характерні такі спільні риси: а) вчинення злочину вперше (ст. ст. 45-48 КК України); б) вчинення злочину невеликої (ст. ст. 45-48 КК України) чи середньої (ст. 47 КК України) тяжкості; в) наявність позитивної посткримінальної поведінки (ст. ст. 45-48 КК України). Однак, інші види звільнення можуть бути і не пов'язані з цими умовами [88, С. 81]. В цілому звільнення від кримінальної відповідальності, за переконанням Л. Сокири, «має на меті більш диференційований підхід до осіб, які скоїли злочин, не становлять значної суспільної небезпеки та можуть виправитись без застосування до них кримінального покарання» [543, С. 57].

У теорії кримінального права всі види звільнення від кримінальної відповідальності поділяються на декілька груп: а) обов'язкові й факультативні; б) умовні й безумовні; в) загальні й спеціальні [57, С. 107-108]. Так, закон передбачає випадки обов'язкового (імперативного) та факультативного (дискреційного) звільнення від кримінальної відповідальності осіб, які вчинили діяння, що містять ознаки злочину. Перший з них наявний тоді, коли уповноважений орган (суд) позбавлений права на власний розсуд вирішувати питання про звільнення (наприклад, ст. ст. 45 і 46, ч. 1 і 2 ст. 49 КК України); другий - коли закон передбачає вказівку на можливість звільнення особи («може бути звільнена»), тобто рішення з цього приводу передано на розсуд суду (наприклад, ст. ст. 47, 48, ч. 4 ст. 49, ч. 1 ст. 97 КК України). Умовним (тимчасовим) є звільнення, яке ставить особі низку вимог, невиконання яких тягне за собою кримінальну відповідальність за раніше вчинений злочин (наприклад, ч. 2 ст. 47, ч. 3 ст. 97 КК України); безумовним (остаточним) є звільнення, рішення про яке не залежить від подальшої поведінки такої особи (усі інші випадки). Загальні види звільнення від кримінальної відповідальності передбачені нормами Загальної частини КК України, а спеціальні - нормами його Особливої частини (зокрема, ч. 2 ст. 111, ч. 2 ст. 114, ч. 3 ст. 175, ч. 4 ст. 212, ч. 4 ст. 212-1, ч. 2 ст. 255, ч. 2 ст. 258-3, ч. 6 ст. 260, ч. 3 ст. 263, ч. 4 ст. 289, ч. 4 ст. 307, ч. 4 ст. 309, ч. 4 ст. 311, ч. 3 ст. 369, ч. 4 ст. 401). На думку Л.В. Головко, також слід розрізняти основні та субсидіарні, суб'єктивні та об'єктивні види звільнення від кримінальної відповідальності [87, С. 38-40].

Однак, деякі складнощі та неточності інституту звільнення від кримінальної відповідальності дали підстави сформулювати у наукових колах окремі пропозиції щодо зміни чинних кримінально-правових положень. Зокрема, пропонувалося: а) запровадити норми про примирення підозрюваного (обвинуваченого) з потерпілим у справах приватного обвинувачення, норми про наявність психічного розладу, який виник у особи після вчинення нею злочину та позбавляє її можливості усвідомлювати фактичний характер своїх дій (бездіяльності) чи керувати ними, норми про наявність імунітету [137, С. 29]; б) усунути неможливість звільнення від кримінальної відповідальності в разі декриміналізації діяння [270] тощо.

Інститут звільнення від кримінальної відповідальності в федеральному кримінальному законодавстві США, порівняно з кримінальним законодавством України, має свої особливості. Так, цей інститут не тільки чітко не передбачений законодавством, а й не поділений на окремі види в межах якоїсь спеціальної глави (статті). Окремі з цих видів містяться як у кримінальному, так і в кримінально-процесуальному законодавстві. Виходячи з нормативних приписів, доктрини та судової практики, можна стверджувати, що цей кримінально-правовий інститут застосовується на федеральному рівні в США тільки у випадках смерті злочинця, помилування, відмови обвинувачення (потерпілого) від переслідування за злочини та закінчення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності (в цілому така ситуація властива практично всій англо-американській правовій сім'ї) [432, С. 118-119]. Зазначимо, що звільнення від кримінальної відповідальності в разі смерті особи, що вчинила злочин, визначається передусім судовими та процесуальними приписами; в разі помилування, а також амністії - главою держави, тобто Президентом США. Щодо ФККП США, то в ньому безпосередньо йдеться про два види звільнення від кримінальної відповідальності: 1) відмову компетентних органів держави (передусім прокуратури) від переслідування особи за вчинені нею злочини, якщо буде укладено відповідну угоду між стороною обвинувачення та самим обвинуваченим про визнання останнім своєї вини; 2) закінчення строків давності притягнення особи до кримінальної відповідальності. При цьому обидва випадки більш тяжіють до норм процесуального, ніж матеріального права.

З урахуванням викладених вище уточнень можна говорити про п'ять видів звільнення від кримінальної відповідальності за федеральним кримінальним законодавством США: 1) смерть особи, що вчинила злочин; 2) помилування; 3) амністія; 4) відмова держави від переслідування особи за вчинені нею злочини в разі укладання «угоди про визнання обвинуваченим своєї вини»; 5) давність притягнення особи до кримінальної відповідальності. Найбільш детально федеральний закон урегулював останні два види звільнення від кримінальної відповідальності.

Так, до постановлення вироку судом, сторона обвинувачення вправі збільшити чи навпаки зменшити обсяг обвинувачення. У переважній більшості випадків відбувається друге, оскільки цьому сприяє інститут «угоди про визнання обвинуваченим своєї вини», спрямований на спрощення процедури розгляду кримінальних справ та полегшення діяльності слідчих і суддів. Його виникнення було зумовлено пошуком нових форм судочинства, передусім у справах про злочини, що не становлять великої суспільної небезпеки. На підставі правила 11 «Заяви» Федеральних правил кримінального процесу для окружних судів США, що є складовою частиною ФККП США, дозволяється до початку слухання справи в суді здійснити «обопільне» врегулювання «конфлікту» між прокурором та обвинуваченим. Відбувається це із додержанням принципів так званого «конвенційного» правосуддя, коли визнання особою своєї вини прирівнюється до наявності вини [97, С. 277]. Через це можна погодитися з Л.В. Головком, що цей інститут відноситься до «альтернатив кримінальному переслідуванню» [86, С. 204].

За таких обставин сторони починають пошук і дуже часто знаходять взаємоприйнятні умови, на підставі яких укладається «угода про визнання обвинуваченим своєї вини» («plea agreements»). Іноді це нагадує процедуру торгівлі, оскільки кожна із сторін зацікавлена в тому, щоб отримати для себе найвигідніші умови [102, С. 240]. Наведемо такий приклад: підозрюваному в пограбуванні продовольчого магазину можуть пред'явити одразу кілька обвинувачень, включаючи озброєне пограбування, напад на покупців та незаконне володіння зброєю. Однак, після того, як буде досягнута «угода» між сторонами в кримінальній справі, деякі (чи багато) пунктів обвинувачення можуть відпасти, через що на суді буде фігурувати тільки основний обвинувальний тезис, з яким погодиться і сам обвинувачений.

Сутність зазначених угод полягає в тому, щоб дійти збалансованого спільного рішення в кримінальній справі між стороною обвинувачення та самим обвинуваченим, при цьому останній погоджується (має право) визнати себе винним у вчиненні менш тяжкого злочину, ніж той, який ставиться йому у вину або зазначений в обвинувальному акті чи заяві про обвинувачення, а сторона обвинувачення (прокурор) не буде наполягати на пред'явленні попереднього обвинувачення та зобов'язується перекваліфікувати діяння на менш тяжке, тобто те, в якому зізнається обвинувачений (наприклад, обвинуваченому обіцяють від 3 до 5 років тюремного ув'язнення, якщо він визнає свою вину до судового розгляду; якщо ж його визнають винним у суді, йому загрожує зовсім інший строк - мінімум 5-10 років і максимум - 15 років) [422]. Укладання угоди передбачає, що обвинувачений самостійно чи через свого захисника подає до суду заяву про визнання своєї вини, що фактично означає припинення «спору». Внаслідок цього кримінальна справа не направляється до суду присяжних, оскільки сам обвинувачений уже визнав свою вину [642, С. 140]. Угода також закріплює положення про те, що в подальшому обвинувачений не буде подавати апеляційну скаргу на рішення суду. Якщо ж сторони не зможуть досягти ніякої згоди, вони мають право звернутися до суду, який призначить «погоджувальну зустріч» і посприяє досягненню порозуміння.

Статистика свідчить, що в 90% кримінальних справ обвинувачені визнають свою вину, а приблизно 50% зізнань є результатом домовленості (угоди) між обвинуваченим і прокурором [361, С. 186]. У 2000 р. понад 87% усіх справ про федеральні фелонії були вирішені шляхом укладання угод про визнання обвинуваченими своєї вини (на рівні окремих штатів цей показник складав 94%) [424, С. 54]. І якщо раніше укладення таких угод вважалося певним відхиленням від принципів правосуддя та «лазівкою» для зловживань з боку правоохоронців, то сьогодні це законодавчо встановлена офіційцна процедура (Федеральні правила кримінального процесу для окружних судів США). Більше того, конституційність угод про визнання вини була неодноразово підтверджена і сформульована рішеннями Верховного суду США протягом 1968-1971 рр. (справи «Сполучені Штати проти Джексона» 1968 р., «Бреді проти Сполучених Штатів» 1970 р., «Сантобелло проти Нью-Йорка» 1971 р.) [872; 712; 761]. Відзначимо також, що зазначений американський інститут був реципійований окремими європейськими державами фактично повністю (Англія) або частково (Італія).

Таким чином, значення угод про визнання вини обвинуваченими полягає в тому, що вони є вагомим компонентом спрощеного (прискореного) кримінального судочинства, реалізуються в спеціальних процедурах і не передбачають скрупульозного додержання процесуальних правил. Через це закон встановлює нескладні вимоги про припустимість доказів, їх дослідження, перевірку, повноту та всебічність, забезпечення права на захист, оформлення ухвалених судом рішень тощо. Все це дозволяє розвантажити слідчий і суддівський корпус, заощадити бюджетні кошти, які асигнуються на його утримання, а також «відмежувати» винних осіб від невинних у конкретній кримінальній справі, оскільки очевидно, що, за наявності рівних умов винна особа скоріш за все піде на визнання своєї вини в обмін на більш м'який вирок. Мотивує до укладання зазначених угод і перспектива розгляду справи в суді присяжних, оскільки обвинувачені знають, яке велике психологічне значення може мати виступ прокурора перед присяжними [43, С. 205-206].

Навіть якщо обставини справи не дозволяють особу звільнити від кримінальної відповідальності, суд (на підставі § 5К1.1 Керівництв з призначення покарань та відповідно до § 3553 (е) «Винесення вироку» розд. 18 ЗЗ США), має право підсудним, які «суттєвим чином» допомогли слідству, тобто діяльно сприяли розкриттю та розслідуванню злочину, призначити покарання більш м'яке, ніж передбачено законом. Для реалізації цієї норми обов'язкова наявність документально підтвердженої угоди про визнання вини та співробітництво з правоохоронними органами [47, С. 54]. І навіть тоді, коли щодо особи винесено покарання у виді тюремного ув'язнення, наявність укладеної з нею угоди про визнання вини впливає на рішення суду в формі виконання вироку [42, С. 151-166]. Отже, на нашу думку, досвід застосування американського інституту угоди про визнання обвинуваченим своєї вини потребує докладного вивчення вітчизняними юристами та практиками.

Від угод про визнання вини обвинуваченими слід відрізняти процедури надання «імунітету» свідкам за договором. Взагалі можливість для обвинуваченого давати показання як свідок захисту була допущена федеральним законодавством ще в 1878 р. [349, С. 79]. За цих умов сторона обвинувачення (прокурор) виходить з такого принципу: якщо співпраця з правопорушником, який скоїв нетяжкий злочин, призведе до отримання доказів, що дозволить викрити та засудити більш небезпечних злочинців (розкрити більш тяжкі посягання) або припинити діяльність злочинних організацій, то це варто того, щоб відмовитися від подальшого кримінального переслідування такої особи. У такому разі особі надається «імунітет»: з неї знімаються всі обвинувачення у вчиненні злочинів, за якими вона погоджується співпрацювати та давати свідчення, укладається відповідний договір та із статусу «обвинувачений» вона переходить у статус «свідок» («співпрацюючий свідок») [552, С. 195]. Таким чином, особи, які отримують «імунітет», на відміну від тих, які укладають угоди про визнання своєї вини, не підлягають кримінальній відповідальності та покаранню взагалі¹.

Відмова держави від переслідування особи за вчинення нею злочинів може визначатися не тільки прокурорами, а й представниками різних федеральних правоохоронних органів. Так, приміром, Служба внутрішніх доходів США рекомендує не порушувати кримінальну справу щодо особи, яка ухилилася від подання декларації та сплати податків, а застосувати до неї лише цивільні санкції, якщо така особа: 1) добровільно повідомила компетентні органи про неподання нею декларації за один чи кілька податкових періодів; 2) мала тільки легальне джерело доходів; 3) викрила себе до того, як компетентні органи зацікавились її діяльністю; 4) подала правдиву податкову декларацію чи спільно з компетентними органами взяла участь у встановленні правильних податкових зобов'язань; 5) сплатила належну суму податків чи домовилася про їхню сплату [132, С. 142].

Звільнення від кримінальної відповідальності на федеральному рівні в США можливе у зв'язку із закінченням строків давності (гл. 213 «Строки давності» ч. ІІ «Кримінальний процес» розд. 18 ЗЗ США). За суттю в давності притягнення до кримінальної відповідальності втілюється презумпція втрати особою суспільної небезпеки за наявності позитивної поведінки із закінченням певного часу з моменту вчинення злочину чи засудження за нього [274, С. 156-159]. У цьому випадку звільнення пов'язане з певними строками, які мають минути після вчинення злочину, а також з певними обставинами, які впливають на вирішення цього питання. Якщо передбачені законом строки минули, то жодна особа не повинна підлягати кримінальному переслідуванню, судовому розгляду її справи та покаранню.

У більш докладному вигляді федеральний закон (гл. 213 розд. 18 ЗЗ США) встановлює такі строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинене нею посягання щодо:

1) злочинів: а) покаранням, за які є смертна кара, - строки давності не обмежені (§ 3281); б) які не караються смертною карою, - 5 років з моменту вчинення злочину (§ 3282); в) пов'язаних із сексуальними чи фізичними зловживаннями з дітьми, які не досягли 18-річного віку, - з моменту досягнення такими дітьми свого 25-річного віку (§ 3283); г) які належать до визначених терористичних посягань (§ 2332b(g) (5) (B), або §§ 112, 351 (e), 1361 чи 1751 (е) розд. 18 ЗЗ США, або §§ 46504, 46505 чи 46506 розд. 49 ЗЗ США), - 8 років з моменту вчинення цих злочинів (однак, якщо при вчиненні злочину, передбаченого § 2332b(g) (5) (B), була завдана смерть чи тяжкі тілесні ушкодження іншій особі, або ж виникла небезпека спричинення цих наслідків, строки давності не обмежуються) (§ 3286); ґ) пов'язаних з порушенням законодавства про національність, громадянство та паспорти (§§ 1423-1428 гл. 69 та §§ 1541-1544 гл. 75 розд. 18 ЗЗ США), або за змову на їх вчинення, - 10 років з моменту вчинення злочину (§ 3291); д) щодо фінансових установ, тобто злочинів, передбачених §§ 215, 656, 657, 1005, 1006, 1007, 1014, 1033 чи 1344, 1341 чи 1343 розд. 18 ЗЗ США, якщо вони завдали шкоди фінансовим установам, § 1963 розд. 18 ЗЗ США такою мірою, що рекетирська діяльність спричинила порушення положень § 1344 розд. 18 ЗЗ США, а також змови на вчинення цих злочинів, - 10 років з моменту вчинення злочину (§ 3293);

2) приховування коштів та майна у справах про банкрутство, передбачених розд. 11 ЗЗ США, яке розглядається як продовжуване посягання («continuing offense»), - з моменту, коли боржник погасить заборгованість або коли заборгованість буде анульовано, та не сплинуть строки давності щодо погашення або анулювання заборгованості (§ 3284);

3) неповаги до суду (відповідно до § 402 розд. 18 ЗЗ США), з боку будь-якої особи, корпорації чи асоціації, - 1 рік з моменту вчинення злочину (§ 3285);

4) будь-яких злочинів, що вчиняються під час перебування США в стані війни, включаючи шахрайство проти США, замах чи змову на його вчинення, або без цього, - 3 роки з моменту припинення військових дій, як про це зазначено наказом президента або поточною резолюцією конгресу (§ 3287);

5) осіб, які після вчинення злочину ухиляються від правосуддя, - строки давності не обмежені (§ 3290);

6) призупинення строків давності через необхідність отримання доказів у справі від іноземної держави - починаючи з моменту складання офіційного запиту і до закінчення терміну виконання певних дій судом чи владою іноземної держави, але не більше 3 років та за умови, що не сплинув передбачений законом термін порушення кримінальної справи (§ 3292);

7) викрадення найцінніших предметів культури та мистецтва (§ 668 розд. 18 ЗЗ США) - 20 років з моменту вчинення злочину (§ 3294);

8) підпалів, які не караються смертною карою (§ 81 або субстатті (f), (h) чи (i) § 844 розд. 18 ЗЗ США), - 10 років з моменту вчинення злочину (§ 3295) [756, С. 991-994].

Таким чином, строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності за вчинений нею злочин у США (на федеральному рівні) чітко врегульовані законодавчо та залежать від багатьох чинників (категорії злочину; покарання, яке за нього передбачено; специфіки завданої шкоди; виконання певних зобов'язань; посткримінальної поведінки; предметів злочину тощо), що в остаточному підсумку дозволяє найповнішим чином індивідуалізувати процедуру звільнення та врахувати всі деталі, що можуть вплинути на збільшення чи зменшення відповідних строків при такому звільненні (показовим фактом лояльності норм ФККП США є те, що загальний строк звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності становить 5 років з моменту вчинення особою злочину, що не передбачає застосування смертної кари).

Підсумовуючи положення, викладені в розділі 2 дисертації, можна зробити такі висновки:

1. У КК України поняття злочину визначено законодавчо (ст. 11), а у ФККП США воно відсутнє взагалі, хоча дається в кримінально-правовій доктрині та судовій практиці. При цьому ключовим поняттям при визначенні злочину за КК України є поняття «діяння (дії чи бездіяльності)», а за ФККП США - поняття «посягання». На наш погляд, при подальшому реформуванні КК України більш обґрунтованою уявляється дефініція злочину не як діяння, а як посягання. Це відповідає вимогам ч. 1 ст. 1 КК України, де йдеться саме про «злочинні посягання», та підтверджується дослідженнями деяких українських учених.

2. Визначення поняття злочину в КК України є формально-матеріальним (тобто містить вказівку як на протиправність, так і на суспільну небезпечність діяння), а поняття злочину в американській кримінально-правовій доктрині та судовій практиці переважно дається тільки як формальне, з акцентуванням уваги на протиправності посягання. Законодавча класифікація злочинів у кримінальному законодавстві України та США (на рівні федерації), пов'язана в обох випадках передусім з таким формальним критерієм, як розмір санкції у виді позбавлення волі (тюремного ув'язнення), однак види злочинів, які розрізняються за цим критерієм, є різними: в Україні - це злочини невеликої тяжкості, злочини середньої тяжкості, тяжкі злочини та особливо тяжкі злочини; в США (на рівні федерації) - фелонії, місдимінори, кримінальні порушення (при цьому фелонії та місдимінори мають відповідні класи). Оскільки вказані американські класифікаційні підходи характерні й для кримінального законодавства більшості держав ЄС, то з метою нормативної уніфікації (адаптації) національного й європейського законодавства вважаємо за необхідне використати класифікаційні моделі злочинних посягань, запропонованих низкою вчених (Ю.В. Бауліним, Н.Ф. Кузнєцовою, М.П. Мелешком, Є.Г. Тарлом,), що розглядаються нами як більш прогресивні й досконалі. Класифікації злочинів, що даються в кримінально-правових доктринах України та США, практично не збігаються, а тому вони мають свою національну специфіку.

3. В обох державах - в Україні та США (на рівні федерації) - застосовуються різні підходи щодо статистичної звітності про злочини, через що сьогодні важко вирізнити критерії порівняння різноманітних кримінологічних показників, які б продемонстрували реальну картину щодо злочинних посягань. При цьому встановлено, що кримінальна статистика США враховує, з одного боку, й ті порушення, які в Україні визнавалися б тільки адміністративними деліктами, а з іншого - тільки так звані «індексні» злочини, до кола яких входять вісім насильницьких та майнових посягань. У зв'язку з цим, на наш погляд, цілком прийнятною уявляється практика поступового залучення до сфери кримінально-правового регулювання адміністративних правопорушень, що відповідає міжнародним (передусім європейським) стандартам. Також в обох країнах більш-менш об'єктивно можна дослідити відомості щодо злочинів проти особи й власності (в окремих випадках порівнюватися може й статистика про інші кримінальні посягання). Об'єднуючим фактором у кримінальній статистиці обох держав, на нашу думку, є поступове щорічне зменшення в них рівня злочинності.

4. З поняттям «стадії вчинення умисного злочину» в кримінальному законодавстві порівнюваних держав тісно пов'язане поняття «попередня злочинна діяльність», законодавче визначення якої в України та США відсутнє. На наш погляд, поняття «попередня злочинна діяльність» має бути вироблене нормативно, оскільки в КК України багато разів згадується про поняття «злочинна діяльність», а у ФККП США - про поняття «рекетирська діяльність», «заборонена діяльність», «визначена злочинна діяльність» тощо. Однак, на відміну від КК України, у ФККП США наявне чітке поняття власне «злочинної діяльності», тому варто було б запропонувати національному законодавцеві визначити це поняття шляхом створення його стислої дефініції або шляхом перерахування конкретних діянь, вчинення яких у певній комбінації і складатиме злочинну діяльність.

5. В Україні попередня злочинна діяльність включає стадії готування до злочину і замаху на злочин, що вважається незакінченим злочин (крім цього, існує стадія закінченого злочину), а в США (на федеральному рівні) - змову на вчинення злочину, замах на злочин та підбурювання до злочину. Отже, різниця між видами попередньої злочинної діяльності не кількісна (в обох державах її утворюють три види), а якісна, причому певні складові цього інституту властиві законодавству обох держав (мова йде про змову та замах). На жаль, федеральне кримінальне законодавство США не тільки не вказує на форми готування, за винятком змови на вчинення злочину, а й взагалі не регламентує підготовчі дії. До того ж, з позицій українського законодавства, попередня злочинна діяльність у США охоплює не тільки власне стадії вчинення злочину, а й співучасть у злочині, оскільки вказує на підбурювання до злочину. Навпаки, в Україні підбурювання не є складовою попередньої злочинної діяльності, оскільки належить до інституту співучасті в злочині. Щодо готування, то чинний КК України в 2001 р. конкретизував і розширив форми готування, прямо зазначивши про таку з них, як змова на вчинення злочину (ст. 14). Щодо конструкції злочинної змови як форми готування, то вона успішно використовується в чинному КК України, зокрема, при встановленні відповідальності за змову щодо дій, спрямованих на насильницьку зміну чи повалення конституційного ладу або на захоплення державної влади (ст. 109).

6. Якщо кількість законодавчих конструкцій із безпосередньою вказівкою на конкретні види попередньої злочинної діяльності в КК України незначна, то, як було показано вище, ФККП США передбачає чимало посягань, що вказують на інститути підбурювання і змови, а також містить багато так званих «усічених» складів, коли окремі підготовчі дії (наприклад, та ж змова чи замах) описуються законодавцем як закінчений злочин. Незважаючи на те, що інститут готування (в тому розумінні, яке в нього вкладає українське законодавство) на федеральному рівні в США фактично не регламентується (якщо не говорити про злочинну змову, що є самостійним діянням), проте це не ускладнює головне призначення кримінального закону - забезпечувати притягнення винних до відповідальності на подальших стадіях (у випадку замаху) чи в разі підбурювання на вчинення злочину. У цілому такий підхід у федеральному кримінальному законодавстві США дозволяє вести успішну протидію злочинності, особливо її організованим формам (передусім тероризму та рекету).

7. Якщо готування до злочину та замах на злочин в Україні можуть каратися так само, як і закінчений злочин (зазначимо, що ст. 68 КК України хоча і говорить про врахування незакінченого злочину при призначенні покарання, однак у ній не передбачені конкретні зменшені строки карального впливу при готуванні та замаху), то особливістю федеральних норм США є здатність до диференціації покарання за закінчені та незакінчені посягання (останні караються менш суворо). Разом із тим, готування до злочину невеликої тяжкості в Україні не тягне за собою кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 14 КК України), але готування до вчинення умисного вбивства за обтяжуючих обставин (ч. 2 ст. 115 КК України) гіпотетично може потягнути за собою довічне позбавлення волі (на нашу думку, це не є виправданим з позицій вимог Конституції України щодо забезпечення прав і свобод людини й громадянина). Щодо добровільної відмови при незакінченому злочині, то вона передбачена кримінальним законодавством обох держав, однак ФККП США містить положення про те, що добровільна відмова можлива не від вчинення злочину, а від злочинного наміру. На наш погляд, це є негативним чинником, адже йдеться не про відмову від конкретних дій, а від уявлень про мету, ймовірних бажань.

8. Якщо в Україні кримінальне законодавство чітко визначає поняття співучасті в злочині, то в США (на рівні федерації) воно відсутнє. Замість чотирьох видів співучасників, про яких згадує КК України, у ФККП США вказується тільки на двох - виконавця та пособника після факту вчинення злочину (отже, види співучасників розрізняються залежно від часу вчинення посягання). Визначення поняття «виконавець» у ФККП США набагато ширше, ніж у КК України, оскільки охоплює ознаки фактично всіх інших співучасників. Термін «пособник після факту вчинення посягання» в американському законодавстві є досить специфічним бо за суттю стосується не пособництва, а причетності до злочину. При цьому дії пособників такого типу караються фактично вдвічі менше, ніж дії виконавця (такий підхід є, на наш погляд, справедливим, оскільки розмежовує ступінь участі кожного співучасника). На відміну від КК України, положення про типи злочинних спільнот у ФККП США врегульовані не одною, а кількома різними нормами (однак для української кримінально-правової доктрини та законодавства значний інтерес можуть становити норми про «злочинні підприємства фінансового характеру», «кримінальні вуличні банди», «рекетирські підприємства», «терористичні організації», різниця між якими полягає в формах вчинення посягань, кількісному складі учасників, меті відповідного об'єднання, розмірах незаконно одержаних доходів).

9. Спостерігається фактичне співпадання положень про причетність до злочину в кримінальному праві та законодавстві обох держав, але якщо КК України повністю відмовляється від караності недонесення про вчинений злочин (незалежно від ступеня тяжкості), то ФККП США переслідує за недонесення про фактично вчинену фелонію (тяжкий злочин). Натомість запровадження такої норми в КК України було б, на нашу думку, проблематичним через її дискредитацію в минулому, в умовах тоталітарного режиму, що зробило її неприйнятною з морального боку в сучасному суспільстві.

10. В обох державах як в нормативному, так і в теоретичному аспектах є низка суттєвих відмінностей щодо підходів у розумінні та значенні складу злочину, його елементів і ознак. Так, КК України згадує про поняття «склад злочину», а доктрина ретельно розробляє вчення про його дефініцію, елементи (об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт, суб'єктивна сторона) та відповідні їм ознаки, функції, значення тощо. Навпаки, у ФККП США відсутнє загальне поняття складу злочину, а замість нього доктрина та судова практика переважно оперують двома елементами злочину - «actus reus» (характеризує об'єктивну сторону злочину) та «mens rea» (характеризує суб'єктивну сторону злочину). Отже, важливу роль у тлумаченні положень щодо елементів злочину в США відіграє доктрина і навіть судова практика.

11. Кримінальне право та законодавство України пов'язує розгляд положень про склад злочину в площині безпосереднього дослідження його об'єктивних і суб'єктивних елементів та ознак. У доктрині та федеральному кримінальному законодавстві США різні об'єктивні і суб'єктивні категорії (приміром, «наслідки», «причинний зв'язок», «суб'єкт злочину», «осудність», «неосудність» тощо) мають окреме самостійне значення та прямо не стосуються двох елементів злочину - «actus reus» і «mens rea». При цьому в обох державах законодавчо врегульовано низку важливих положень щодо складу злочину (елементів злочину): в Україні - щодо суб'єкта злочину, осудності та неосудності, віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність (ст. ст. 18-22 КК України); вини та її форм (ст. ст. 23-25 КК України) та ін.; у США (на федеральному рівні) - щодо суб'єкта (§§ 18 і 25 розд. 18 ЗЗ США), неосудності (§ 17 розд. 18 ЗЗ США) та ін.

12. Щодо об'єктивних ознак складу злочину (елементів злочину), то вони зазвичай не врегульовані в положеннях Загальної частини кримінального законодавства обох державах, а тому відображаються в конкретних кримінально-правових нормах Особливої частини порівнюваного законодавства. Суб'єктивні ознаки складу злочину (елементів злочину) врегульовані докладніше, однак, якщо в КК України визначено поняття вини, її форм та видів, наведені їх відповідні формули, то у ФККП США спостерігається певне розмаїття підходів до визначення вини, що, на наш погляд, є негативною практикою (зокрема, федеральний закон містить близько 80 термінів, які позначають її конкретні форми та види). Суб'єктом злочину в Україні (ст. 18 КК) є тільки фізична особа, а в США (як на рівні федерації, так і на рівні окремих штатів) - як фізична, так і юридична особа. Обґрунтовано, що в сучасний період розвитку українського суспільства американський досвід притягнення до відповідальності юридичних осіб заслуговує на своє подальше вивчення й обговорення в Україні.

13. Якщо в Україні є встановлені критерії визначення осудності й неосудності (ст. 19 КК), а також обмеженої осудності (ст. 20 КК), то в США (на федеральному рівні) говориться тільки про осудність чи неосудність (§ 17 розд. 18 ЗЗ США), при цьому тягар доведення неосудності покладається на обвинуваченого чи його захисника, а існування обмеженої осудності не визнається. Щодо стану сп'яніння, то за КК України особа в цьому стані підлягає кримінальній відповідальності (ст. 21), і це може навіть обтяжувати покарання (п. 13 ч. 1 ст. 67). За федеральним кримінальним законодавством США згадуваний стан може слугувати підставою для виправдання поведінки особи, якщо здатність до самоконтролю у неї внаслідок вживання алкоголю чи наркотиків була послаблена.

14. Проаналізовані положення кримінального законодавства, доктрини та судової практики України й США (на федеральному рівні) з приводу обставин, що виключають злочинність діяння, свідчать про різні нормативні, теоретичні та правозастосовні підходи в обох державах щодо згаданого інституту, зокрема: визначення та переліку таких обставин, їхніх конкретних назв і сутності, взаємозв'язку між собою, ступеня прийнятності в процесі здійснення кримінального правосуддя тощо. Зокрема, у національному кримінальному законодавстві (розд. VIII Загальної частини КК України) хоча і не дається визначення самого поняття «обставини, що виключають злочинність діяння», проте у ст. ст. 36-43 КК України наводиться їх вичерпний перелік (необхідна оборона; уявна оборона; затримання особи, що вчинила злочин; крайня необхідність; фізичний або психічний примус; виконання наказу або розпорядження; діяння, пов'язане з ризиком; виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації), а також розкриваються їхня сутність й особливості. Водночас у дисертації досліджено й інші обставини, що виключають злочинність діяння, які, на нашу думку, варто закріпити нормативно: здійснення свого права, виконання професійних функцій, згода потерпілого на заподіяння шкоди.

15. Навпаки, на федеральному рівні в США ні в законодавстві, ні в кримінально-правовій теорії та судовій практиці не створено чіткого визначення як самого поняття «захист від кримінального переслідування» (аналог обставинам, що виключають злочинність діяння в Україні), так і чіткого переліку видів такого захисту, що можна вважати певним недоліком. Через це різними науковцями пропонується розрізняти різноманітні види захисту від кримінального переслідування. Особисто нами обґрунтовується положення про існування таких видів захисту від кримінального переслідування: необхідна оборона; цивільний арешт; крайня необхідність; помилка; провокація злочину; згода потерпілого на заподіяння шкоди; здійснення свого реального чи уявного права; феномен «суїцид за допомогою поліцейського»; обізнаність з інформацією кримінального характеру з наступним її повідомленням компетентним органам з метою отримання винагороди. До того ж, деякі з цих видів можуть включати різні підвиди, котрі, враховуючи їх значущість, претендують на їх розгляд як самостійного захисту від кримінального переслідування (приміром, вчинення при проведенні спортивних змагань дій, які спричинили шкоду супернику, чи евтаназія).

16. Такий захист від кримінального переслідування, як неосудність (ментальна неспроможність), неповнолітній вік, стан сп'яніння та деякі інші, про які згадує кримінально-правова доктрина та судова практика США, на наш погляд, не можна безпосередньо відносити до обставин, що виключають злочинність діяння, якщо дивитися на них з позиції українського законодавства, оскільки очевидно, що вчення про такі виду захисту передусім стосується питань про склад злочину, його елементи та ознаки. Щодо інших обставин, які згадуються українським законодавцем (приміром, діяння, пов'язане з ризиком), то в США вони можуть або входити до сфери регулювання якогось одного із видів захисту від кримінального переслідування (приміром, крайньої необхідності), або ж визначатися іншими галузями федерального законодавства (так, виконання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної організації, належить до оперативно-розшукової, а не кримінально-правової сфери).

17. Оскільки інститут захисту від кримінального переслідування в США (на федеральному рівні) передбачає низку нетипових обставин, що виключають злочинність діяння, які фактично не розроблені в національній кримінально-правовій теорії чи законодавстві, то на основі американського досвіду варто було б здійснити відповідний перегляд обставин, що виключають злочинність діяння, в бік їх розширення та конкретизації (у кінцевому підсумку це має бути запорукою додаткових гарантій захисту недоторканості та безпеки особи в Україні). Варто зазначити, що 82,8% з усіх опитаних нами працівників правоохоронних органів України виказали своє позитивне ставлення щодо подальшої наукової розробки обставин, що виключають злочинність діяння, на підставі врахування американського досвіду. Заслуговує на значну увагу й наявність у США (на федеральному рівні) детальної судової регламентації застосування обставин, що виключають злочинність діяння, зокрема, вбачається потреба у створенні переліку рішень судів України в аналогічних справах, який би слугував типовою моделлю (зразком) виправданої поведінки у незвичайних ситуаціях, пов'язаних із вчиненням злочинного діяння, для юристів, працівників правоохоронних органів, суддів і взагалі для пересічних громадян.

18. Кримінальне законодавство України та США (на федеральному рівні) не вказує на дефініцію поняття «звільнення від кримінальної відповідальності», однак зазначає про конкретні види, підстави та умови такого звільнення. За законом звільнення від кримінальної відповідальності в Україні здійснюється винятково судом, а в США (на рівні федерації) - не тільки судом, а й прокурором. У КК України можна вирізнити широкий спектр видів звільнення від кримінальної відповідальності, що передбачені не тільки Загальною, а й Особливою його частинами; у ФККП США таких обставин фактично тільки п'ять, тобто набагато менше (але й вони, так само, як і в КК України, більш тяжіють не до матеріального кримінального права, а до кримінального процесу). Незважаючи на меншу кількість видів звільнення від кримінальної відповідальності за федеральним кримінальним законодавством США, всі вони врегульовані набагато докладніше та передбачають гнучкіші процедури своєї реалізації. Зокрема, досить дієвими уявляються кримінально-правові норми щодо «угод про визнання вини», які сприяють прискореному судочинству, відчутно розвантажують слідчих і суддів та є економічно вигідними (встановлено, що приблизно в 90% кримінальних справ обвинувачені визнають свою вину). На увагу заслуговують і положення про строки давності притягнення особи до кримінальної відповідальності в США, оскільки в цілому видаються лояльнішими, порівняно з аналогічними українськими стандартами (приміром, загальний строк звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності становить 5 років з моменту вчинення особою злочину, що не передбачає застосування смертної кари). Отже, є сенс у ретельному вивченні, узгодженні й використанні зазначених норм федерального кримінального законодавства США щодо звільнення від кримінальної відповідальності.

19. Очевидна й певна єдність інститутів звільнення від кримінальної відповідальності в Україні та США (на федеральному рівні), зокрема: 1) американський інститут «угод про визнання вини» певною мірою відбився у дійовому каятті (ст. 45 КК України), яке передбачає щире покаяння, активне сприяння розкриттю злочину (тобто активне співробітництво обвинуваченого з правосуддям) і повне відшкодування завданих збитків чи усунення заподіяної шкоди, а також у заохочувальних нормах Особливої частини КК України, на підставі яких особу можна звільнити за низку тяжких і навіть особливо тяжких злочинів; 2) у кримінальному законодавстві обох державах є норми про: а) звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку із закінченням строків давності (при цьому американські стандарти видаються, як не дивно, більш м'якими, виходячи з відповідних строків притягнення особи до кримінальної відповідальності); б) амністію та помилування.

3. Покарання і суміжні з ним інститути за кримінальним законодавством України та федеральним кримінальним законодавством Сполучених Штатів Америки

3.1 Поняття і мета покарання, види покарань

Покарання є другою після злочину визначальною кримінально-правовою інституцією. У повсякденному розумінні покарання означає вплив на людину за її аморальну чи протиправну поведінку. Найсуворішим за своїм проявом є, безумовно, кримінальне покарання, яке виступає наслідком злочину, а тому кримінальний закон не тільки визначає, які суспільно небезпечні діяння слід віднести до злочинів, а й встановлює покарання за кожен з них [530, С. 112]. Не можна не погодитися з думкою В.Т. Маляренка, який зазначає, що належний правопорядок у суспільстві підтримується завдяки постійній готовності закону до покарання кожного, хто намагається посягнути на його вимоги [322, С. 5].

Особливості кримінальних покарань в Україні обумовлюються впливом романо-германської (континентальної) правової сім'ї, до якої входить наша держава. В Україні положення про поняття, цілі та види покарання знайшли своє чітке законодавче врегулювання в межах національного КК. Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК України покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Абсолютна більшість науковців до ознак покарання відносять такі: 1) воно є заходом (мірою) державного примусу; 2) воно може бути призначене лише за вироком суду; 3) воно може бути застосоване лише до особи, визнаної винною у вчиненні злочину; 4) воно спричиняє передбачені законом певні втрати й обмеження прав і свобод засудженого; 5) воно тягне за собою судимість [19, С. 74-75; 117, С. 34-36; 262, С. 339-341; 263, С. 230-233; 510, С. 181-183; 645, С. 63-65]. В юридичній літературі справедливо відзначається, що покарання - це передусім форма і міра відповідальності, у застосуванні якої знаходять своє втілення й задоволення інтереси законності, правосуддя, осіб, що потерпіли від злочину, держави й суспільства, а також самого засудженого (кримінально-правова «реабілітація» покаранням) [318, С. 39]. Деякі українські вчені (приміром, професор А.А. Музика та ін.) зазначають, що покаранню, як і складу злочину, властиві відповідні елементи: об'єкт, об'єктивна сторона, суб'єкт і суб'єктивна сторона [370, С. 354-356].

Слід погодитися з позицією О.І. Шинальського, який стверджує, що основне в покаранні не те, яким чином забезпечується реалізація його сутності, а те, чим за своєю суттю воно є, в чому його призначення, причина та зміст виникнення й використання, а також його потенційні можливості щодо реалізації поставлених перед ним завдань: по-перше, здійснення певної відплати від імені держави винній особі за вчинений нею злочин; по-друге, створення належних умов ресоціалізації злочинця (докорінної перебудови всього психічного складу особистості; побудови нової структури мотивів замість тих навичок, що були властиві їй до того, як її було засуджено); по-третє, запобігання вчиненню засудженим нових злочинів [687, С. 8]. Не можна не побачити, що в цьому випадку роздуми автора про покарання фактично зосереджується навколо його мети.

Як зазначено у ч. 2 ст. 50 КК України, покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так й іншими особами. Виходячи з цього, першою і основною складовою мети покарання є кара. Уособлюючи в собі встановлені судом різні обмеження й заборони, кара складає сутність, так би мовити, «внутрішнє ядро» покарання. Така роль кари дозволяє різним науковцям наділяти її багатьма характеристиками. Приміром, кара - це: 1) спричинення винному певних обмежень (А.А. Піонтковський) [286, С. 193]; 2) позбавлення злочинця будь-яких належних йому благ (М.Д. Шаргородський) [676, С. 16]; 3) спрямованість на більші обмеження за більш тяжкі злочини, що відповідає принципу справедливості покарання (І.С. Ной) [193, С. 105]; 4) одночасно і зміст покарання, і його мета, і справедливе засудження (В.К. Дуюнов) [135, С. 57-67]; 5) «примушування особи з боку держави до покори (закону) відповідно до виду та розміру призначеного покарання за вчинений злочин, з одного боку, та спокута засудженого перед окремими людьми, суспільством та державою і його розплата за злочин своїми особистими благами та правами, - з другого боку» (П.С. Матишевський) [333, С. 236] тощо.

Кара - це одна з найдавніших і найтрадиційніших складових мети покарання, сутність якої полягає у відплаті (помсті) за вчинений злочин. Якщо хтось спричиняє шкоду іншому, то з позиції суспільства було б правильним і справедливим спричинити адекватне страждання винному, помститися за скоєне, покарати належним чином. Це сприятиме поновленню громадського спокою, стриманню кримінальних проявів у державі, підвищенню поваги до закону та запобіганню актів «приватної помсти» (самосуду). І хоча кара як форма відплати за скоєне не може бути виправданою з моральної точки зору, все ж таки вона вважається «основою основ» побудови системи покарання.

Друга складова мети покарання - виправлення засуджених. На думку І.С. Ноя, виправлення засуджених як мета покарання може вважатися здійсненою лише тоді, коли досягнуто морального виправлення особи, яка скоїла злочин, тобто якщо новий злочин вона не скоїть не через страх перед законом, а тому, що це суперечило б її новим поглядам і переконанням [398, С. 41]. Досягнення цієї мети щодо конкретної засудженої особи можливе різними шляхами: релігійними бесідами, уроками моралі, залученням до праці чи навчання тощо. У цілому виправлення передбачає активний вплив на свідомість злочинця задля: а) позбавлення його тих негативних характеристик, що спонукають до вчинків, які не сумісні з нормами і принципами поведінки в демократичному суспільстві; б) формування нових позитивних якостей, виховання поваги до закону та почуття відповідальності, нестерпності до будь-яких кримінальних проявів та ін. Між тим, як свідчить історія, жодній державі не вдавалося завдяки покаранню повною мірою досягти виправної мети, повернути в суспільство на 100% перевиховану особу, яка колись скоїла злочин.

Запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами (превенція) є третьою складовою мети покарання. У першому випадку йдеться про утримання самого злочинця від вчинення ним нового злочину в майбутньому (спеціальна превенція чи попередження), в другому - про застереження від подібних дій інших нестійких членів суспільства (загальна превенція чи попередження) [207, С. 126]. Спеціальна превенція - спрямована на утримання від вчинення нових злочинів осіб, які були засуджені раніше. Застосування індивідуального залякування має на меті попередити у майбутньому вчинення особами рецидивних злочинів, загрожуючи їм новими та більш суворими покараннями, а також системою відбування покарання - неприємними відчуттями, повторенням страждань, які засуджений не хотів би зазнавати знов. Разом з тим покарання в цілях спеціальної превенції може ще більш розлютити засуджених, спонукати їх до помсти суспільству і таким чином стимулювати зростання злочинності. Загальна превенція належить до найбільш сучасних і популярних цілей покарання, зміст якої виявляється в утриманні осіб від вчинення злочину шляхом залякування. Проте досить важко виміряти ефективність страху перед покаранням - єдиної стримуючої сили від порушення закону, оскільки низка факторів може значно знижувати її або взагалі нехтувати такою силою (наприклад, сильне душевне хвилювання при вбивстві у пориві гніву, звична діяльність професійних кишенькових злодіїв, соціальне становище, вік, рівень інтелекту, моральна стійкість тощо).

Як стверджується в ч. 3 ст. 50 КК України, покарання не має на меті завдати фізичних страждань або принизити людську гідність. Хоча ця норма і відповідає вимогам ст. 3 Європейської конвенції про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р. [228, С. 231], однак, як стверджує О.Т. Шевченко, покарання (кара, каральний вплив, каральна практика взагалі) виникає перш за все тому, що воно здатне завдати (і завдає) болю й страждань (підкреслено нами. - А.С.), а людина, якій воно призначається, здатна почувати, відчувати, переживати цей біль і це страждання; щодо кари (через це у фізичному й психічному плані покарання завжди справляє негативний, шкідливий вплив на людину та саме її існування) [682, С. 74]. Натомість, виходячи з необхідності подальшої гуманізації суспільних інститутів, ми маємо прагнути до того, щоб кара не була самоціллю, а тільки засобом виправлення й перевиховання злочинців, попередженням здійснення ними нових злочинів. Важливо, щоб покарання завжди було максимально справедливим, щоб кожний засуджений відчував, що призначене йому покарання - це не помста держави за вчинений ним злочин, а свого роду профілактичний засіб, піклування суспільства про його сучасне й майбутнє.