Порівняльний аналіз кримінального законодавства України та федерального кримінального законодавства Сполучених Штатів Америки

Перелік федеральних злочинів проти честі, волі та гідності особи в США, порівняно з Україною, є набагато ширшим. Зазначені посягання передбачені різними главами розд. 18 ЗЗ США (зокрема, гл. 55 «Викрадення людини», гл. 77 «Пеонаж і рабство», гл. 110 «Сексуальна експлуатація та інше зловживання дітьми», гл. 117 «Перевезення для незаконної сексуальної діяльності та пов'язані з цим злочини»), а також гл. 12 «Імміграція та громадянство» розд. 8 «Іноземці та громадяни» ЗЗ США. Так, викрадення людини (kidnapping), тобто насильницьке переміщення потерпілої особи з місця її перебування, розглядається законом як одное з найнебезпечніших посягань (при цьому, якщо раніше цей злочин був прерогативою організованої злочинності, представники якої викрадали людей з метою викупу, то сьогодні в 97% випадків жертвами кіднепінгу стають білошкірі громадяни із досить заможних сімей) [473]. На федеральному рівні (§ 1201 гл. 55 розд. 18 ЗЗ США) кіднепінг розуміється досить широко і включає різні форми - протиправне захоплення, позбавлення волі, заманювання, викрадення, перевезення із застосуванням насильства чи обману, винесення або утримування особи з метою одержання викупу чи винагороди. Закінчений злочин карається тюремним ув'язненням на будь-який строк або довічним тюремним ув'язненням (у випадку загибелі потерпілого - смертною карою або довічним тюремним ув'язненням); змова на його вчинення - так само (крім смертної кари); замах на нього - тюремним ув'язненням на строк до 20 років [598, С. 49-50].

Захоплення заручників розглядається в контексті відповідальності за викрадення людини. Цей злочин полягає в захопленні або триманні особи, що поєднується з погрозами вбивства, заподіяння тілесних ушкоджень чи продовження утримання потерпілого з метою примусити третю особу або державну організацію виконати чи утриматися від виконання якоїсь дії в якості явно вираженої чи припустимої умови звільнення особи, котру протиправно захопили чи тримають (§ 1203 гл. 55 розд. 18 ЗЗ США). Покарання за це посягання адекватне покаранню за викрадення людини. Іншими злочинами проти честі, волі та гідності особи в межах згаданої глави є отримання викупу або розпорядження ним у зв'язку із здійсненням якого-небудь злочину (§ 1202) та міжнародне викрадення дітей на порушення батьківських прав (§ 1204). Перше з цих посягань карається штрафом та/або тюремним ув'язненням на строк до 10 років, а друге - штрафом та/або тюремним ув'язненням на строк до 3 років, оскільки є привілейованим складом викрадення людини [756, С. 724-725]. Викрадення Президента США чи члена його офісу карається відповідно до положень § 1751 гл. 84 «Вбивство, викрадення та напад на Президента чи співробітника його апарату» розд. 18 ЗЗ США.

Щодо кримінальної відповідальності за торгівлю людьми, то вона передбачена §§ 1581-1592 гл. 77 «Пеонаж і рабство» розд. 18 ЗЗ США. Федеральний закон забороняє різні форми здійснення торгівлі людьми: пеонаж (тобто примусове відбування трудової повинності на погашення боргу чи обов'язку); спорядження суден для работоргівлі; заманювання в рабство; продаж у примусову службу (сервітут); захоплення, утримання, перевезення або продаж рабів; службу на суднах, що займаються работоргівлею; володіння рабами на борту судна; перевезення рабів із США; залучення до примусової праці; перевезення задля сприяння пеонажу, работоргівлі, примусовій службі чи примусовій праці; перевезення дітей з метою їх сексуальної експлуатації, поєднане із застосуванням насильства, обману чи примусу; протиправні дії з документами у зв'язку з перевезенням. пеонажем, работоргівлею, примусовою службою чи примусовою працею. Покаранням за такі дії є штраф та/або тюремне ув'язнення на строк до 20 років (в разі загибелі особи - тюремне ув'язнення на будь-який строк чи довічне тюремне ув'язнення) з обов'язковим призначенням реституції [200, С. 336-337]. Випадки купівлі-продажу дітей можуть переслідуватися й на підставі § 2251А гл. 110 «Сексуальна експлуатація та інше зловживання дітьми» розд. 18 ЗЗ США [54].

У §§ 2421-2425 гл. 117 «Перевезення для незаконної сексуальної діяльності та пов'язані з цим злочини» криміналізовано різні дії, метою яких є продаж людини, залучення до зайняття проституцією чи іншої сексуальної діяльності, включаючи причетність до дитячої порноіндустрії: перевезення людей до Сполучених Штатів; примушування чи заманювання людини у подорож; перевезення неповнолітніх; зміна персональних даних іноземних громадян; використання міжнародних засобів передачі інформації щодо неповнолітніх. На кримінальну відповідальність за ці посягання впливають: характер вчинюваних дій та спосіб залучення до проституції чи іншої незаконної сексуальної діяльності (наприклад, примус, спокуса чи переконання); статус (американський чи іноземний громадянин) чи вік (повнолітній чи неповнолітній) потерпілої особи; спеціальні ознаки суб'єкту злочину та ін. Караються такі дії штрафом та/або тюремним ув'язненням на строк до 15 років (для рецидивістів максимальним покаранням є тюремне ув'язнення, що удвічі перевищує передбачену законом санкцію) [756, С. 889-891]. Окремою нормою щодо торгівлі людьми є § 1328 «Ввезення іноземних громадян з аморальною метою» гл. 12 «Імміграція та громадянство» розд. 8 «Іноземці та громадяни» ЗЗ США, яка передбачає відповідальність за нелегальне ввезення мігрантів з метою залучення їх до проституції чи з іншою аморальною метою, а також замах на такі дії (при чому криміналізуєтья не тільки безпосереднє ввезення, а й інші, пов'язані з ним дії щодо потерпілої особи: її утримування, контроль, надання відповідного виду роботи й житла задля виконання мети нелегального ввезення). Покаранням за цей злочин є штраф та/або тюремне ув'язнення на строк до 10 років [164].

Федеральні сексуальні посягання (злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи) передбачені положеннями гл. 109А «Сексуальне зловживання», гл. 110 «Сексуальна експлуатація та інше зловживання дітьми» та гл. 110А «Побутове насильство та сталкінг» розд. 18 ЗЗ США. Наголосимо, що в 1986 р. спеціальна гл. 99 «Зґвалтування» розд. 18 ЗЗ США була скасована, але все, що стосується насильницького зґвалтування та деяких інших сексуальних посягань, зараз розглядається в нормах гл. 109А «Сексуальні зловживання» (§§ 2241-2248). Разом з тим, деякі науковці продовжують помилково стверджувати, що у США (на рівні федерації) передбачена відповідальність за зґвалтування. Так, О.О. Малиновський у своїй монографії «Порівняльне правознавство у сфері кримінального права» (2002 р.) безпідставно пише про існування у розд. 18 ЗЗ США цілої глави під назвою «Зґвалтування» і навіть характеризує її зміст [319, С. 337].

Незважаючи на законодавчі стандарти, ФБР у своїх звітах продовжує вживати термін «насильницьке зґвалтування», під яким розуміється посягання, що вчинене винятково щодо жінки, тобто статеві зносини з особою жіночої статі із застосуванням насильства та проти її волі [741]. Проте у федеральному кримінальному законодавстві США потерпілими, рівно як і суб'єктами сексуальних посягань, можуть бути особи будь-якої статі (як жіночої, так і чоловічої). Не випадково, що відомий спеціаліст у галузі нормопроектування, вчений-юрист Р. Бержерон стверджує, що текст закону має уникати «будь-якої статевої характеристики» і звертатися однаковою мірою як до жінок, так і до чоловіків [36, С. 36-37]. Слушно зауважити, що норми гл. 109А (§§ 2241-2248) не розрізняють між собою зґвалтування, насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом і деяких інших сексуальних злочинів. Замість цього закон оперує ключовим поняттям «сексуальне зловживання» («sexual abuse»). Сексуальне зловживання вчиняється винним шляхом «сексуального акту» («sexual act»), під яким розуміють статевий контакт природним або неприродним способом, у тому числі з використанням рук, пальців рук або яких-небудь інших предметів, умисне доторкання (не через одяг) до статевих органів особи, що не досягла 16-річного віку, з метою образити, принизити, потурбувати або скривдити потерпілу особу, або з метою викликати або задовольнити власну статеву пристрасть (§ 2246). Злочином, що прирівнюється до сексуального зловживання, є образливий сексуальний контакт (§ 2244), під яким розуміють умисне торкання, через одяг чи без нього, статевих органів іншої особи з такою самою метою, яка властива при вчиненні статевого акту [515, С. 24]. Отже, при кожному сексуальному посяганні застосовується фізичне чи психічне насильство. Насильницькими можуть визнаватися навіть статеві зносини з трупом жертви. Так, у справі «Шріо проти Фарлі» (1994 р.) Верховний суд США зазначив, що протиправна поведінка, яка полягає в статевих зносинах із жінкою після її вбивства винним є проявом «сексуального нападу на труп» [831].

Іншими нормами гл. 109А є § 2246 «Визначення для глави», § 2247 «Злочинці, що вчинили злочин повторно», § 2248 «Примусова реституція». Щодо покарання за сексуальні зловживання, то ними є штраф та/або тюремне ув'язнення на строк до 20 років (при загибелі людини - смертна кара або тюремне ув'язнення на будь-який строк, або довічне тюремне ув'язнення). На відміну від сексуального зловживання, образливий сексуальний контакт карається менш суворо - штрафом та/або тюремним ув'язненням на строк до 6 місяців (за обтяжуючих обставин строк тюремного ув'язнення може бути збільшений до 10 років). Додатково за кожний випадок сексуального зловживання чи образливого сексуального контакту в обов'язковому випадку призначається реституція. При рецидиві сексуального злочину максимальним покаранням може бути тюремне ув'язнення, що удвічі перевищує встановлену законом санкцію [756, С. 833-837].

У гл. 110 «Сексуальна експлуатація та інше зловживання дітьми» (§§ 2251-2260) містяться не тільки кримінально-правові норми, що описують конкретні склади злочинів (сексуальна експлуатація дітей; продаж або купівля дитини; певна діяльність, що пов'язана з матеріальним залученням до сексуальної експлуатації неповнолітніх; певна діяльність, що пов'язана з матеріальним створенням або наявністю дитячої порнографії; поводження з матеріалами, що містять сексуально виражену поведінку; неповідомлення про зловживання дітьми; виробництво відверто сексуальних зображень неповнолітніх з метою ввезення до США), але й загальні кримінально-правові норми (кримінальна конфіскація; визначення для глави; примусова реституція), цивільно-правові норми (цивільна конфіскація та цивільно-правові засоби судового захисту щодо особистих ушкоджень) [756, С. 837-851]. Отже, кримінально-правові положення даної глави передусім покликані протидіяти сексуальному використанню дітей та дитячій порнографії.

Центральним поняттям, з яким пов'язана відповідальність за сексуальну експлуатацію та інше зловживання дітьми, є «сексуально виражена поведінка». Відповідно до § 2256 це поняття включає дійсні чи уявні: а) статеві зносини в природній чи неприродній формі між особами однієї чи різної статі; б) бестіалізм; в) мастурбацію; г) садизм чи мазохізм; ґ) ексгібіціонізм. Оскільки тут мова йде про статеві збочення (перверсії) [249, С. 34], то їх вияв в аспекті сексуальної експлуатації та іншого зловживання дітьми є кримінально караним. Отож, наявність статевого збочення при вчиненні сексуального посягання безпосередньо впливає на кваліфікацію. Щодо покарання за злочини, що передбачені гл. 110 розд. 18 ЗЗ США, то ним є штраф та/або тюремне ув'язнення на строк до 30 років (при цьому закон передбачає збільшення строку тюремного ув'язнення при наявності попередніх засуджень), а в разі загибелі людини - смертна кара або тюремне ув'язнення на будь-який строк, або довічне тюремне ув'язнення. До винного також застосовуються: примусова реституція, кримінальна чи цивільна конфіскація майна тощо.

Незвичайними для українських кримінально-правових стандартів є положення §§ 2261-2266 гл. 110А «Побутове насильство та сталкінг» розд. 18 ЗЗ США, які представлені: а) заборонювальними нормами - міжштатним побутовим насильством, міжштатним сталкінгом та міжштатним порушенням охоронного судового наказу; б) роз'яснювальними нормами - реституція та визначення; в) кримінально-процесуальними нормами - досудове звільнення обвинуваченого та повне визнання та довіра щодо охоронного судового наказу. Найнебезпечнішими злочинами цієї глави є міжштатне побутове насильство та сталкінг, бо караються в межах від штрафу та/або тюремного ув'язнення на строк до 20 років чи навіть довічного тюремного ув'язнення (в разі смерті потерпілого), а також реституцією. Відповідальність за міжштатне побутове насильство (§ 2261) пов'язана із застосуванням винним фізичної сили чи погроз щодо своєї жертви, коли він: а) сам пересувається між штатами (включаючи й індіанську територію) чи за кордоном; б) сам не пересувається між штатами (включаючи й індіанську територію) чи за кордоном, проте примушує це робити потерпілу особу [744, C. 15]¹. Сексуальне переслідування представлено міжштатним сталкінгом (§ 2261А). Сталкінг (від англ. дієслова «to stalk» - рухатися обережно та загрозливо; пересуватися тихо та поступово, щоб не бути викритим) полягає в аналогічних міжштатному побутовому насильству діях, проте у зв'язку з їх вчиненням чи внаслідок цих дій у жертви виникають обґрунтовані підстави побоюватися настання смерті або заподіяння тяжких тілесних ушкоджень. При скоєнні цього злочину винний прагне: поставити жертву в реальну небезпеку бути вбитою чи скаліченою, залякати її, змусити її боятися до нестями, створити їй неймовірне нервове напруження тощо (при цьому широко використовуються можливості поштового зв'язку або будь-якого іншого обладнання чи пристроїв).

Відзначимо, що на федеральному рівні кримінальна відповідальність за сталкінг була запроваджена на підставі Закону про попередження та покарання насильства проти жінок та міжштатного сталкінгу (1994 р.), однак уперше ця проблема виникла в США в 1989 р. у зв'язку із вбивством актриси Ребекки Шеффер, заявами комедіанта Девіда Леттермана з приводу докучливих домагань з боку його фанатів та гучною справою Сімпсона [812, С. 5]. Наразі антисталкінгове законодавство мають всі штати та федерація в цілому, а також Канада, яка назвала його «злочинним домаганням» [895, С. 5]. Специфічні риси властиві кіберсталкінгу - протиправному сексуальному домаганню та переслідуванню іншої особи через засоби Інтернету (див. Додаток Л). Завершуючи аналіз федеральних сексуальних посягань, зауважимо, що деякі з них заслуговують на ретельне вивчення та закріплення в межах українського кримінального законодавства (приміром, 60,2% опитаних нами працівників правоохоронних органів України виступають за запровадження кримінальної відповідальності за сексуальне переслідування).

Специфічну групу федеральних посягань проти особи в США становлять злочини, що вчиняються з ненависті (hate crimes) [773, С. 5-10]. Це так звані «упереджені» суспільно небезпечні та протиправні посягання проти особи, власності та суспільства в цілому, вчинені на ґрунті ворожнечі або ненависті до потерпілого у зв'язку з його расовим, національним, етнічним походженням, релігійним віруванням, сексуальною орієнтацією, мовою, віком, фізичною чи розумовою неповноцінністю або іншими схожими ознаками (за даними ФБР тільки в 2004 р. у США було виявлено 7649 кримінальних інцидентів такого типу та отримано інформацію про 9035 злочинів, 9528 потерпілих, 7145 злочинців) [769, С. 5] (див. Додаток М)¹. Злочини такого типу не передбачені якими-небудь конкретними нормами ФККП США, а належать до окремих категорій діянь, що посягають на різноманітні суспільні відносини. Разом з тим, глибокі знання про ці злочини, налагоджена система їх ідентифікації та реєстрації, запровадження профілактичних програм, створення спецкурсів для працівників правоохоронних органів, наукові праці, дискусії у теле - та радіопрограмах впливають на ефективність кримінально-правової протидії таким посяганням у США.

4.3 Злочини проти власності

Злочини проти власності є однією з найпоширеніших і найнебезпечніших груп протиправних діянь, оскільки вони посягають на одне з найцінніших соціальних благ - право власності. Захист права власності має особливе суспільне значення, оскільки цим забезпечується стабільність усієї економічної системи держави, досягається політична, національна та релігійна свободи, підвищується рівень добробуту народу тощо. Через це однією з гарантій рівності захисту всіх форм власності є встановлення кримінальної відповідальності за злочини проти власності, незалежно від того, на яку форму власності було вчинено посягання.

У національному кримінальному законодавстві України протидії злочинам проти власності приділяється значна увага з боку законодавця. Зумовлено це передусім їх поширеністю. Так, звернення до даних судової статистики, демонструє, що: 1) серед корисливих злочинів проти власності найбільш поширеними є крадіжки чужого майна, їх питома вага у структурі злочинності в 2006 р. становила 31,4% (в 2005 р. - 38,4%); 2) у 2006 р.: а) зареєстровано 6,5 тис. розбійних нападів; б) вчинено 41,7 тис. грабежів чужого майна [6]. Враховуючи ці та інші факти, законодавець у розд. VI «Злочини проти власності» Особливої частини КК України (ст. ст. 185-198) не тільки передбачив однакову відповідальність за посягання проти власності, незалежно від її форм, а й згодом вніс туди низку змін і доповнень¹.

Злочини проти власності - це суспільно небезпечні та протиправні діяння, що порушують право власності (відносини щодо володіння, користування та розпорядження майном), спричиняють майнову шкоду приватній особі, колективу чи державі й учиняються, зазвичай, із корисливих мотивів [510, С. 367]. Юридичний аналіз складів злочинів проти власності в Україні докладно дається в навчальних і наукових працях, зокрема й у роботах дисертанта [239, С. 230-289; 267, С. 149-192; 510, С. 365-385].

Особливості складів злочинів проти власності полягають у тому, що в них:

1) родовим і безпосереднім об'єктом є суспільні відносини власності, а предметом (в абсолютній більшості з них) - чуже майно (при цьому вартість чужого майна є одним з головних критеріїв розмежування кримінально-караного викрадення чужого майна від дрібного викрадення такого майна, передбаченого ст. 51 КУпАП). Разом із тим, за даними судової статистики зниження рівня злочинності на всій території України в 2006 р. відбулося саме за рахунок різкого зменшення кількості крадіжок майна на 29,2%, або 54,5 тис. випадків [6], однак таке зменшення є, на наш погляд, штучним, адже головна причина - у встановленні при кваліфікації злочинів суми н.м.д.г. на рівні податкової соціальної пільги, яка щорічно збільшується (а отже щорічно збільшується і межа, з якої можливе порушення кримінальних справ за крадіжки), через це згадана ситуація справедливо критикується в юридичній літературі [411, С. 30-31];

2) законодавець відмовився від загального поняття «розкрадання», тому цілком прийнятною видається позиція академіка М.І. Панова, що у Кодексі нема терміну, який «окреслював би повною мірою об'єктивну сторону групи злочинів проти власності» (при цьому більшість аналізованих злочинів сконструйовано переважно як матеріальні склади) [415, С. 78];

3) спосіб вчинення злочинів проти власності (таємний (ст. 185 КК України); відкритий (ст. 186 КК України); шляхом нападу (ст. 187 КК України); шляхом самовільного використання електричної або теплової енергії без приладів обліку (якщо використання приладів обліку обов'язкове) або умисне пошкодження приладів обліку чи в будь-який інший спосіб (ст. 188-1 КК України); погроза заподіяння певної шкоди (ст. 189 КК України), при цьому шантажування є формою вимагання; обман або зловживання довірою (ст. 190 КК України); привласнення, розтрата чи заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовою особою своїм службовим становищем (ст. 191 КК України) тощо) є основним критерієм відмежування різних форм протиправного заволодіння майном [258, С. 159]. Однак, не всі ці способи є досконалими, такими, що враховують сучасні наукові погляди та міжнародний досвід щодо посягань на власність. Приміром, традиційним для національного кримінального законодавства є бачення крадіжки винятково як таємного викрадення чужого майна, проте ще в позаминулому столітті Л. Бєлогріц-Котляревський влучно зазначив, що таємний спосіб при крадіжці є продуктом історії нашого права про «воровство» [32, С. 299]. Крім того, за даними експертного опитування практичних працівників міліції, яке провів В.В. Кузнецов, 21,5% респондентів вважали, що «не обов'язково крадіжка - це лише таємне викрадення чужого майна» [278, С. 38]. Один лише цей факт змушує задуматися про необхідність здійснення більш ґрунтовного наукового дослідження щодо існуючих способів викрадення чужого майна. Інший приклад: небезспірною є криміналізація шахрайства шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки (ч. 3 ст. 190 КК України), через що цей склад справедливо критикується в юридичній літературі [367, С. 52-58];

4) специфічними способами заволодіння майном є проникнення в житло, інше приміщення чи сховище (ст. ст. 185-187 КК України) або демонтаж і викрадення іншим засобом (ст. 188 КК України). Так, проникнення - «це вторгнення у житло з метою вчинення крадіжки, грабежу чи розбою. Воно може здійснюватися як таємно, так і відкрито, як із подоланням перешкод або опору людей, так і безперешкодно, а також за допомогою різних засобів, які дозволяють винній особі викрадати майно із житла без входу в нього» (абз. 2 п. 30 постанови ПВСУ «Про судову практику в справах про корисливі злочини проти приватної власності» від 25 грудня 1992 р. №12) [456]. При цьому судовою практикою визнається, що не є проникненням у житло, інше приміщення чи сховище: 1) викрадення розмінної монети шляхом злому телефонів автоматів [462]; 2) викрадення майна в особи, з якою винний проживав в одній квартирі [460]; 3) заволодіння предметами, що перебували на подвір'ї помешкання потерпілого [617] тощо;

5) суб'єкти цих злочинів - як загальні, так і спеціальні (приміром, особа, якій майно було ввірено чи перебувало в її віданні; службова особа; особа, котрій доручено зберігання чи охорона чужого майна) [646, С. 188-204];

6) суб'єктивна сторона цих злочинів переважно характеризується умисною формою вини та корисливим мотивом. Корисливий мотив при вчиненні злочинів проти власності - «це прагнення винних осіб задовольнити всяку життєву індивідуальну потребу шляхом протиправного, забороненого кримінальним законом, заволодіння чужим майном чи майновими правами, що їм не належать, або через незаконне звільнення від майнових обов'язків та скорочення необхідних особистих витрат» [305, С. 33]. При цьому в юридичній літературі розрізняють різноманітні типи корисливих мотивів [176, С. 53-59]. Два злочини - необережне знищення або пошкодження майна і порушення обов'язків щодо охорони майна - із суб'єктивної сторони характеризуються необережністю.

До кваліфікованих та особливо кваліфікованих видів злочинів проти власності кримінальний закон переважно відносить вчинення таких діянь: 1) повторно; 2) за попередньою змовою групою осіб; 3) організованою групою; 4) у великих розмірах; 5) в особливо великих розмірах; 6) із заподіянням значної шкоди потерпілому. До обставин, які обтяжують крадіжку, грабіж і розбій, віднесено також вчинення цих злочинів із проникненням у житло, інше приміщення чи сховище. Фактично всі з цих ознак розтлумачені в положеннях Загальної та Особливої частин КК України. Щодо класифікації злочинів проти власності, то всі їх можна поділити за способом, мотивами й метою їх вчинення на три групи: 1) корисливі посягання на власність, поєднані з оберненням чужого майна на користь винного чи інших осіб (ст. ст. 185-191); 2) корисливі посягання на власність, не пов'язані з оберненням чужого майна на користь винного чи інших осіб (ст. ст. 192, 193, 198); 3) некорисливі посягання на власність (ст. ст. 194-197-1) [266, С. 135]. При цьому злочини проти інтелектуальної власності не передбачені розд. VI Особливої частини КК України, а розглядаються іншими нормами КК України - ст. ст. 176, 177, 203-1, 229, 231, 232 та ін. [11, С. 21; 382, С. 653-664; 307, С. 398; 394, С. 27].

Цікавими, на наш погляд, видаються положення судової практики, які вирішують проблемні питання кваліфікації злочинів проти власності таким чином: 1) вартість викраденого майна визначається з урахуванням усіх доказів, а не тільки на підставі акта інвентаризації, якщо виявлено нестачу матеріальних цінностей [634]; 2) якщо при відкритому заволодінні майном потерпілі не сприймають предмет, що демонструється винним, за справжню зброю і не вважають його загрозою для власного життя, вчинене слід кваліфікувати як грабіж [465]; 3) при вимаганні погроза насильством спрямована на одержання майна в майбутньому, а не в момент її реалізації [630] тощо. Такі зауваження сприяють правильній кримінально-правовій оцінці скоєних діянь.

Щодо злочинів проти власності в США (на федеральному рівні), то на їх формування значний вплив справило англійське загальне право. Проте, в американському кримінальному законодавстві було вироблено чимало власних положень щодо «майнових» посягань (наприклад, криміналізовано окремі види крадіжок, грабежів та шахрайств; відмежовано вимагання від рекетирської діяльності; здійснено нове тлумачення деяких понять і термінів тощо). У ФККП США злочини проти власності передбачені різними главами розд. 18 Зведення законів (приміром, підпал - гл. 5; привласнення (розтрата) та крадіжка - гл. 31; вимагання - гл. 41; шахрайство й удавані заяви - гл. 47; злонавмисне пошкодження майна - гл. 65; рекет - гл. 95; пограбування й берглері - гл. 103; викрадене майно - гл. 113; телемаркетингове шахрайство - гл. 113А тощо) [756, С. 480-866]. Зрозуміло, що таке специфічне розташування нормативного матеріалу створює певні труднощі щодо його розуміння для українських юристів, через це, для більшої зручності, ми побудуємо аналіз федеральних кримінально-правових норм відповідно до послідовності розташування відповідних статей у розд. VI Особливої частини КК України.

Розпочнемо з найпоширенішого злочину в світі - крадіжки. Поняття «larceny» та «theft» у кримінальному законодавстві США можуть позначати як «викрадення», так і «крадіжку». У звітах ФБР ці два поняття взагалі об'єднують в єдине ціле, а тому «larceny-theft» перекладається як «викрадення чужого майна (крадіжка)». У гл. 31 «Привласнення (розтрата) та крадіжка» розд. 18 ЗЗ США міститься чималий перелік посягань, зміст яких явно виходить за межі буквальної назви цієї глави. Через це згадана глава передбачає відповідальність не тільки за крадіжку та привласнення (розтрату) чужого майна, а й за заволодіння ним у формі погрози (§ 665 (b)) чи шахрайства (§ 668), за хабарництво щодо програм, що фінансуються з федеральних фондів (§ 666), за отримання майна, здобутого злочинним шляхом (§ 662) тощо. Іноді диспозиції статей поєднують у собі різні альтернативні форми заволодіння майном (наприклад, у § 641 «Державні гроші, майно чи документи» вказано як на крадіжку, так і на привласнення чужого майна). Найчастіше всього федеральний закон згадує про три форми викрадення: крадіжку, привласнення (розтрату) та одержання майна під хибним приводом.

Крадіжку в загальних рисах можна визначити як протиправне заволодіння, вилучення, винесення чи вивезення майна в його власника чи законного госпордаря [741]. Важливо вказати, що кримінальне законодавство США (так само, як і законодавство більшості європейських держав) в понятті «крадіжка» не виділяє таку головну ознаку цієї правової категорії, як таємність, а також не зазначає про ненасильницький спосіб захоплення чужого майна [278, С. 31]. Одне з головних визначень крадіжки було в рішенні по справі Варонека (1978 р.), де один з федеральних судів США вказав, що крадіжка - це «порушення права володіння через узяття та унесення рухомого майна, яке належить іншій особі, з наміром назавжди позбавити її цього майна» [888]. Не важко помітити, що «actus reus» крадіжки полягає в «порушенні права володіння через узяття та винесення рухомого майна, яке належить іншій особі», а «mens rea» - вчинення цих дій «з наміром назавжди позбавити її цього майна». З наведеного визначення крадіжки можна виокремити її шість характерних ознак: 1) порушення права володіння; 2) узяття; 3) винесення; 4) рухоме майно; 5) належність майна іншій особі; 6) наявність наміру назавжди позбавити іншу особу майна [595, С. 135-149].

На думку О.О. Малиновського, кримінальне законодавство США, включаючи й федеральне, значно розширює коло предметів крадіжки, до якого належать гроші, рухоме чи нерухоме майно, документ, що є доказом боргу, будь-яка річ, предмет чи речовина, що має вартість, включаючи електричну енергію, газ, пар, воду, а також послуги та торгівельні секрети [319, С. 362]. У гл. 31 розд. 18 ЗЗ США федеральний закон вказує й на інші спеціальні предмети крадіжки (майно, що належить сільськогосподарським кредитним організаціям, - § 658; домашня худоба - § 667; найцінніші предмети культури та мистецтва - § 668; грошові кошти, залучені до програм надання допомоги за хворобою, - § 669 та ін.), а також на низку спеціальних суб'єктів цього злочину (службових осіб суду - § 645; службовці фінансових установ - § 649; службовці банку - § 655 та ін.). Як правило, за вчинення крадіжки чи привласнення чужого майна покаранням є штраф та/або тюремне ув'язнення на строк до 10 років (штраф може бути більшим, ніж це передбачено загальними правилами, або дорівнювати розміру викраденого чи привласненого чужого майна, або вдвічі перевищувати цей розмір). Вартість викраденого чужого майна відчутно впливає як на кваліфікацію діяння, так і на його покарання (приміром, якщо розмір викраденого чужого майна не перевищує $ 1 тис., то склад посягання є привілейованим, а тому карається менш суворо - штрафом та/або тюремним ув'язненням на строк до 1 року).

Окрему проблему для США складають так звані «крадіжки особистості» (іdentity theft). Головна причина підвищеної зацікавленості злочинців до особистої інформації громадян - практично повний перехід американського суспільства на безготівковий розрахунок. І хоча масове використання кредитних і дебетових карток, чекових книжок, звели нанівець необхідність використання готівки, споживчий комфорт обернувся підвищеною вразливістю самих споживачів (приміром, сьогодні імені та коду власника кредитної картки достатньо, щоб зробити покупки від його імені в Інтернеті, замовити будь-який товар по телефону чи через поштовий каталог). Слушно зауважити, що за відомостями кримінальної статистики, тільки в 2003 р. жертвами «крадіжок особистості» стали близько 10 млн американських громадян, а бізнесовим колам США було нанесено шкоду у розмірі $ 50 млрд через фіктивні трансакції [809]. У зв'язку з цим федеральна влада вжила адекватні заходи щодо посилення кримінально-правової протидії «крадіжкам особистості» (зокрема, були ухвалені Закон про посилення покарання за крадіжки особистості 2004 р. та Закон про попередження крадіжок особистості 2005 р., які покликані забезпечити надійний захист даних про особу, що володіє фінансовими документами, її номерів рахунків соціального страхування тощо).

Варто зазначити, що й викрадення автомототранспортних засобів (motor vehicle theft) також розглядається федеральним кримінальним законодавством США як «майновий» злочин. Підтверджує це й проаналізована нами у підрозділі 2.1. дисертації класифікація посягань проти власності, яку здійснює ФБР. Останні 40 років питома вага крадіжок автомототранспорту серед усіх крадіжок у США стабільно складає 16-17% [168]. Враховуючи особливі умови кримінально-правового захисту цього виду майна, незаконне заволодіння автомототранспортними засобами визначається таким чином: викрадення або замах на викрадення легкових і вантажних автомобілів, автобусів, мотоциклів, мотоскутерів, сноумобілів тощо [741]. При цьому такий вид заволодіння чужим майном виключає вилучення винною особою автомототранспортного засобу з метою угону.

Від крадіжки слід відрізняти привласнення майна (embezzlement). Крадіжка буде тоді, коли особа неправомірно заволодіває чужим майном (загалом це злочин проти права володіння), а привласнення - коли особа володіє ним на законній підставі, наприклад, за згодою його власника, а потім обертає на свою користь (передусім це злочин проти права власності). За суттю привласнення - це обманне обернення на свою користь майна іншої особи, яка вже законно володіє ним. Понятійна конструкція «на свою користь» не повинна розумітися буквально, оскільки привласнене майно може бути використане й в інтересах третіх осіб - як фізичних, так і юридичних. Однак, в одному зі своїх рішень федеральний суд США статутному словосполученню «для власного використання» дав суворе тлумачення [889]. Суб'єктами привласнення, як про це зазначає федеральне законодавство США, найчастіше є службові особи чи особи, що мають доступ до чужого майна на легітимних підставах. Зрозуміло, що ці спеціальні суб'єкти підлягають більш суворому покаранню, ніж пересічні громадяни (приміром, якщо відповідно до § 656 розд. 18 ЗЗ США привласнення чи розтрата вчиняються службовцем або працівником банку, кредитної чи страхової установи, то такі дії караються штрафом до $ 1 млн та/або тюремним ув'язненням на строк до 30 років).

Різновидом посягання на власність є також одержання майна під хибним приводом. Хибним вважається умисне подання фактів щодо минулого чи сьогодення (але не майбутнього), які впливають на помилкове сприйняття чи неправильне розуміння потерпілим ситуації щодо стану речей і предметів. Такі дії можуть бути вчинені усно, письмово чи за допомогою обманної поведінки. У нормах гл. 31 розд. 18 ЗЗ США ця форма викрадення позначається різними словами, проте її головна суть полягає в тому, що особа з наміром обманути потерпілого набуває право на чуже майно шляхом свідомого хибного подання матеріальних фактів, що мали чи мають місце [595, С. 152]. Часом одержання майна під хибним приводом нагадує шахрайство, проте не слід забувати, що крадіжка та привласнення також можуть бути вчинені шляхом обману. Основна різниця між крадіжкою та одержанням майна під хибним приводом у тому, що злодій, який використовує хитрощі, прагне не просто заволодіти майном, а одержати право на нього (якщо ж винний заволодіває тільки майном шляхом обману та використовуючи хитрощі, він вчиняє крадіжку)¹.

Специфічним злочином англо-американського права є «берглері» (burglary), який відомий з далеких часів. За загальним правилом, «берглері» - це протиправне проникнення (вторгнення) в житло чи приміщення з наміром вчинити в ньому фелонію чи крадіжку [741]. Ознаками цього злочину є: а) зламування; 2) входження; 3) як правило, у нічний час; 4) в житло (приміщення), де мешкають (працюють) люди; 5) іншої особи; 6) з наміром вчинити фелонію [485, С. 99]. Поняття «берглері» включає також: насильницьке проникнення, незаконне проникнення без застосування сили, замах на вчинення таких дій тощо.

Норми федерального законодавства не дають чіткого визначення поняттю берглері, хоча і встановлюють кримінальну відповідальність за вчинення цього злочину у гл. 103 «Пограбування та берглері» (розд. 18 ЗЗ США). Цей злочин також щільно пов'язаний з пограбуванням, сутність якого ми розглянемо нижче. Крім того, берглері можливе щодо різних транспортних засобів, якщо воно вчиняється з метою крадіжки в них (§ 2117 розд. 18 ЗЗ США). Верховний суд США в рішенні по справі Тейлора (1990 р.) уточнив, що особа винна у берглері, якщо вона проникає (входить) до приміщення чи залишається там з наміром вчинити злочин (приміром, якщо винний ховається в магазині й залишається там після його закриття, щоб вчинити викрадення) [841]. Намір вчинити злочин у приміщенні має бути в особи під час проникнення туди; якщо ж намір не було реалізовано, все одно ця особа винна у берглері. Таким чином, закон покладає на обвинувачуваного відповідальність за незакінчений злочин, що, на думку американського правника П. Робінсона, нагадує «спеціальну кодифіковану форму замаху» [820, С. 777]. Незважаючи на це, збереження аналізованого злочину в американському законодавстві можна пояснити не тільки багатовіковими історичними традиціями та глибоко вкоріненою законодавчою концепцією «берглері», а й специфічним статусом житла (приміщення) та особливим страхом, що відчувають його мешканці в разі проникнення (вторгнення) туди.

Специфікою федерального кримінального законодавства США є те, що, на відміну від КК України, воно чітко не розмежовує між собою поняття «грабіж» (передусім насильницький) і «розбій». Натомість ці два злочини пов'язані між собою єдиним поняттям «робері» (robbery), яке у вітчизняній юридичній літературі перекладається як «пограбування». Взагалі пограбування можна визначити як вилучення чи замах на вилучення чогось цінного, що належить іншій особі або перебуває під її охороною, або у володінні іншої особи чи осіб, шляхом застосування насильства та/або залякування жертви [741]. Пограбування є передусім насильницьким (за способом) злочином, що підтверджує класифікація ФБР, а отже, одним з найнебезпечніших посягань на власність. Такий підхід загалом відповідає й позиціям українських науковців (зокрема, академік М.І. Панов доводить, що спосіб насильницького грабежу та розбійного нападу буде більш суспільно небезпечним, ніж спосіб крадіжки та шахрайства) [417, С. 138].

Крім шести ознак, властивих крадіжці, пограбування має ще дві додаткові: 1) «узяття» майна у потерпілого особисто чи за його присутності; 2) таке «узяття» здійснюється через застосування насильства чи «вселянням страху» (залякуванням) [485, С. 95]. На думку деяких американських авторів, пограбування - це крадіжка, вчинена за обтяжуючих обставин, які знайшли відображення в перелічених вище двох ознаках [742, С. 198]. У справі Картера Верховний суд США вказав, що за загальним правом пограбування («робері») - це викрадення, вчинене із примусом, насильством чи залякуванням; форма викрадення з обтяжуючими обставинами [719]. Враховуючи те, що невід'ємними ознаками пограбування є застосування погроз, сили та зброї, воно може бути неозброєним та озброєним [654, С. 55-56]. Деякі науковці характеризують пограбування як «вуличний злочин безмежних можливостей» [765, С. 29].

На федеральному рівні відповідальність за пограбування передбачена гл. 103 «Пограбування та берглері» розд. 18 ЗЗ США, де криміналізуються передусім пограбування приватного майна в межах спеціальної морської чи територіальної юрисдикції США (§ 2111) та пограбування державного майна (§ 2112). При цьому кримінально караними є як закінчений злочин, так і замах чи навіть змова на його вчинення. Покаранням за пограбування є тюремне ув'язнення на строк до 15 років, однак закон може передбачати зменшені чи навпаки збільшені строки покарання за пограбування: банків (§ 2113), установ зв'язку чи фінансів (§ 2114), поштових відділень (§ 2115), потягів чи суден, що перевозять пошту (2116), з метою заволодіння контрольованими речовинами (§ 2118) або автомототранспортними засобами (§ 2119) тощо. На федеральному рівні пограбування не поділяється ні на просте й небезпечне, ні на ступені; воно, разом із вимаганням, може розглядатися як спосіб «втручання в торгівлю шляхом погроз або насильства», тобто як прояв рекету (§ 1951 гл. 95 «Рекет» розд. 18 ЗЗ США). Не випадково, що законодавче визначення як пограбування, так і вимагання, дається в нормах про рекетирські посягання.

Вимагання (extortion) є відмінним від пограбування злочином. Якщо при пограбуванні особа вилучає майно проти волі потерпілого, то при вимаганні - за його згодою, хоча остання є вимушеною [288, С. 447; 485, С. 98]. Між тим поняття «вимагання» набагато складніше, оскільки федеральний законодавець бачить у ньому не тільки набуття чужого майна шляхом різного роду погроз, а й форму вияву рекету як різновиду організованої злочинності. Не випадково, що на федеральному рівні визначення поняття вимагання, як і пограбування, міститься в гл. 95 «Рекет» (§ 1951 розд. 18 ЗЗ США): це «одержання майна від іншого за його згодою під впливом неправомірного застосування чи погрози застосування сили, насильства, або страху, або використання офіційного права» [756, С. 796]. Час реалізації погрози не впливає на кримінальну відповідальність за вимагання (зазвичай погроза спрямована у майбутнє, але з цього правила бувають винятки). Цей злочин є закінченим з моменту вчинення зазначених дій, спроби їх вчинення, чи навіть з моменту злочинної змови щодо них (у випадку рекету).

Інші положення федерального законодавства - гл. 41 «Вимагання та погрози» розд. 18 ЗЗ США - криміналізують окремі прояви вимагання, а саме: 1) якщо воно вчинене державним службовцем або працівником (§ 872); 2) шантажування (§ 873); 3) якщо воно вчинене щодо майна офіційної іноземної особи, офіційного гостя чи особи, що користується міжнародним захистом (§ 878) тощо. Очевидно, що шантажування (blackmail) не є альтернативним способом вимагання (як у КК України), а розглядається як окремий злочин, під яким розуміють «вимогу або отримання грошей чи чого-небудь цінного під погрозою повідомлення чи як винагороду за неповідомлення про порушення закону Сполучених Штатів» (карається це діяння штрафом та/або тюремним ув'язненням на строк до 1 року). Якщо кредитні угоди укладаються шляхом вимагання, то винні несуть відповідальність за нормами гл. 42 розд. 18 ЗЗ США.

Шахрайство (fraud) у федеральному кримінальному законодавстві США - це не один злочин проти власності, а розгалужена система найвитонченіших і складних за своєю формою діянь у вигляді схем, прийомів, методів, способів, угод і вчинків, що мають обманний (вигаданий, уявний, фіктивний, незобов'язальний) характер, посягаючи на різні об'єкти (власність, фінансово-кредитну, банківську й податкову сферу, відносини в сфері підприємницької діяльності та охорони здоров'я тощо). За вчинення шахрайських дій закон передбачає відповідальність передусім у гл. 47 «Шахрайство й удавані заяви» розд. 18 ЗЗ США. Зокрема, кримінально-караними визнаються такі дії: шахрайські заяви, записи чи вимоги; шахрайські дії з банківською документацією та чеками; шахрайство щодо федеральних кредитних установ чи федеральних корпорацій з депозитного страхування; шахрайське приховування прибутків від одержувача тощо [756, С. 684-706]. Покаранням за це є штраф, як правило, до $ 1 млн, та/або тюремне ув'язнення на строк до 30 років (додатково можуть бути застосовані конфіскація майна та цивільні санкції). Окрему відповідальність ФККП США передбачає за шахрайські посягання з використанням пошти та телемаркетингове шахрайство [502, С. 45-46]¹ (див. Додаток Н).

Шахрайство, вчинене шляхом незаконних операцій з використанням електронно-обчислювальної техніки, розглядається не як кваліфікуюча (особливо кваліфікуюча) ознака шахрайства, а утворює окремі комп'ютерні злочини, де комп'ютер використовується шахрайським способом як засіб чи знаряддя заволодіння чужим майном (§§ 1029 і 1030 гл. 47 розд. 18 ЗЗ США) [400]. Велика кількість інших норм про відповідальність за шахрайські дії, може міститися в найрізноманітніших главах розд. 18 ЗЗ США (приміром, у гл. гл. 2, 15, 19, 25, 75, 93, 101 та ін.). Ці шахрайські прояви характеризуються всілякими складними махінаціями, маніпуляціями та схемами, а також створенням фінансових пірамід.

Особливий інтерес до таких махінацій виявляє організована злочинність, яка має більше можливостей для створення нових й нових небезпечних способів вчинення шахрайських посягань. Чимало з таких обманних способів (приміром, «понці») починає все більше і більше виявлятися й в Україні, особливо коли мова йде про використання можливостей небанківських фінансових установ [73]¹.

Злонавмисне пошкодження майна (гл. 65 розд. 18 ЗЗ США) - це також не один злочин, а сукупна назва умисних посягань проти власності. Винятком з цього переліку є фальсифікація споживчих товарів (§ 1365), яка вчиняється з необережності. За загальним правилом злонавмисне пошкодження (знищення) чужого майна є закінченим злочином з моменту як реалізації цієї дії, так і з моменту спроби (замаху) на її реалізацію (покарання при цьому залежить від розміру пошкодженого майна: якщо завдана шкода менша $ 1 тис., то винний карається штрафом та/або тюремним ув'язненням на строк до 1 року; якщо ж більша $ 1 тис., то штрафом та/або тюремним ув'язненням на строк до 10 років). Окрема відповідальність передбачена за пошкодження (знищення) ліній, станцій чи систем зв'язку (§ 1362), будівель чи споруд (§ 1363), товарів, що експортуються до іноземної держави (§ 1364), споживчих товарів (§ 1365), об'єктів електроенергетики (§ 1366), супутникового обладнання (§ 1367) і навіть тварин, що використовуються на службі в правоохоронних органах (§ 1368) [756, С. 732-735]. Покарання за ці дії залежить від багатьох чинників (форми злочинних проявів, видів небезпечних наслідків, суми пошкодженого майна тощо). Максимальним покаранням є довічне тюремне ув'язнення.

Підпал (arson) розглядається в федеральному законодавстві не як кваліфікуюча ознака умисного знищення чи пошкодження майна (така позиція вироблена в КК України), а як окремий злочин проти власності. Усі підпали (§ 81 гл. 5 розд. 18 ЗЗ США) бувають двох видів: прості та за обтяжуючих обставин [756, С. 480]¹. Разом з тим, за допомогою вогню (шляхом підпалу) можна вчинити різні злочини, приміром: пошкодження або знищення будівель чи споруд з метою уникнення законного затримання (§ 1074 гл. 49 розд. 18 ЗЗ США); запобігання або перешкоджання експортуванню американських товарів до іноземної держави (§ 1364 гл. 65 розд. ЗЗ США); пошкодження залізничного транспорту (§ 1992 гл. 97 розд. 18 ЗЗ США). Займаючи невеликий відсоток у загальній структурі злочинності, підпали залишаються вельми небезпечними злочинами, оскільки спричиняють колосальні матеріальні збитки громадянам і державі (напевно, саме тому в 2001 р. федеральний законодавець передбачив відповідальність за злочинну змову на вчинення цього злочину, а також збільшив санкції як за просту, так і кваліфіковану форму його прояву).

Кримінальна відповідальність за приховування викраденого майна передбачена нормами гл. 113 розд. 18 ЗЗ США, які розмежовують різноманітні види приховування залежно від двох ключових критеріїв: 1) специфіки злочинних дій (приміром, є різні форми приховування - перевезення, придбання, отримання, продаж викраденого майна); 2) категорії викраденого майна як предмета злочину (приміром, транспортні засоби та їх запчастини, товари, гроші, підроблені предмети інтелектуальної власності тощо). Приховування викраденого майна - це одержання його особою, яка завідомо знає про те, що воно викрадене (злочинно здобуте), з наміром позбавити власника цього майна. Головною ознакою цього злочину є «викрадене майно», що у вузькому розумінні означає майно, здобуте внаслідок вчинення крадіжки, а в широкому - здобуте, приміром, внаслідок пограбування чи берглері. Так, Верховний суд США у справі Тьорлі дав широке тлумачення цьому терміну на прикладі викрадення транспортного засобу, вказавши, що «викраденим» є майно, одержане не тільки шляхом крадіжки, а й привласнення та отримання майна під хибним приводом [885]. Відповідальність за приховування майна, одержаного злочинним шляхом, може бути передбачена й іншими нормами і главами розд. 18 ЗЗ США (приміром, якщо такі дії пов'язані з крадіжкою чи привласненням - § 662, гл. 31, вимаганням - § 880, гл. 41, банківським пограбуванням чи берглері - § 2113 (с), гл. 103 тощо). Чим небезпечніший злочин, внаслідок вчинення якого здобуте майно, тим суворіше покарання за приховування цього майна (переважно це штраф та/або тюремне ув'язнення на строк до 3 років, а в окремих випадках - до 20 років, на що може впливати рецидив злочину).

Специфічну групу посягань, передбачених відповідними положеннями розд. 17 «Авторське право», розд. 18 «Злочини та кримінальний процес», розд. 21 «Продукти харчування та лікарські засоби», розд. 47 «Телеграфи, телефони та радіотелеграфи» ЗЗ США, складають злочини проти інтелектуальної власності (див. Додаток П) [789, С. 9-229; 530, С. 134-140]. Необхідність кримінально-правової протидії цим злочинам зумовлена тим, що США сьогодні є світовим лідером у створенні та експорті прав інтелектуальної власності й пов'язаних із ними продуктів. Не випадково, що в одному з рішень федерального суду США зазначалося таке: «майбутнє нації значною мірою залежить від продуктивності промисловості, а продуктивність самої промисловості - від захисту інтелектуальної власності» [821]. Отже, на наш погляд, створення окремого розділу у КК України про відповідальність за злочини проти інтелектуальної власності є слушним.

4.4 Злочини у сфері господарської діяльності

Злочини у сфері господарської діяльності складають велику суспільну небезпеку для економіки будь-якої держави, оскільки вони характеризуються складністю, розповсюдженістю, латентністю та різноманітними формами свого вияву. Відомості правової статистики та численні зміни до КК України переконливо свідчать, що сфера господарської діяльності є однією з найпривабливіших для злочинних елементів, а отже, однією з найуразливіших від кримінальних посягань. Так, слушними є такі дані: а) у 2006 р. зареєстровано 676 злочинів, пов'язаних з легалізацією (відмиванням) грошових коштів та іншого майна, здобутих злочинним шляхом, що на 5,1% більше, ніж у 2005 р.; б) матеріальні збитки від злочинів у сфері економіки становили 717 млн грн. [6].