Порівняльний аналіз кримінального законодавства України та федерального кримінального законодавства Сполучених Штатів Америки

2. Якщо доктринально поняття «система покарань» в Україні розроблено досить повно, то в США (на федеральному рівні) - поки що недостатньо. Однак, система покарань в Україні хоча і сприймається у порівняльному сенсі як більш цивілізована і така, що має гуманний характер, а в США - занадто каральний (передусім через існування смертної кари та великих строків тюремного ув'язнення), насправді заслуговує критичного ставлення (навіть без врахування досягнень у побудові пенітенціарної системи США). При цьому гнучкість і багатоальтернативність системи покарання в США дозволяє виважено та обґрунтовано підходити до оцінки поведінки тих, хто вчинив злочини.

3. Щодо класифікації покарань, то кримінальне законодавство обох держав виділяє їх основні та додаткові види (в Україні також передбачені покарання, що можуть застосовуватися як основні, так і додаткові). Перелік основних покарань за КК України набагато ширший, оскільки передбачає вісім видів, тоді як у ФККП США вказано всього три їх види - штраф, тюремне ув'язнення (довічне та на певний строк) та смертну кару. Навпаки, перелік додаткових покарань за ФККП США є більшим за обсягом, ніж аналогічний перелік у КК України, та характеризується неординарністю окремих видів (приміром, реституція чи дії щодо повідомлення потерпілих) і різноплановістю певних підвидів (як у випадку позбавлення різних прав). Такий досвід обґрунтовується нами як позитивний. Відмінною рисою американського покарання також є те, що воно може застосовуватися як до фізичних, так і до юридичних осіб.

4. В обох державах процедура призначення покарання встановлена в законодавстві (в Україні - розд. ХІ «Призначення покарання» Загальної частини КК; у США (на федеральному рівні) - гл. гл. 227 «Вироки» і 228 «Вирок у виді смертної кари» розд. 18 ЗЗ США, а також відповідні положення Федеральних правил кримінального процесу для окружних судів США). На відміну від України, в США (на федеральному рівні) ступінь регламентованості питань призначення покарання більш високий. До того ж механізм призначення покарань має унікальну практику, оскільки ґрунтується на Керівництвах з призначення покарань, які не підміняють закон, а лише уточнюють його положення, пропонуючи раціональну систему диференціації покарань та протидіючи судовій дискреції й зловживанням при відправленні правосуддя.

5. Сам процес призначення покарання в США (на федеральному рівні), порівняно з Україною, є більш прозорим та об'єктивним, оскільки вже на стадії пред'явлення обвинувачення особа має досить чітке уявлення про вид і межі покарання та відповідних наслідків, що можуть її очікувати у разі засудження. Слід вказати на такі особливості призначення покарання на федеральному рівні в США: 1) етапу призначення покарання подекуди передує діяльність журі - неупередженого суду присяжних (зазначимо, що Конституція України також передбачає інститут присяжних, але й досі він чомусь не функціонує), який і визнає особу винною чи невинною у вчиненні злочину (суддя ж потім тільки призначає покарання); 2) процедура «вивчення» особи обвинуваченого дозволяє суду всебічно оцінити його поведінку, а принцип індивідуалізації покарання реалізується повною мірою; 3) суд іде шляхом нерозголошення даних про інформаторів (конфіденційні джерела), забезпечуючи завдання оперативно-розшукової діяльності; 4) Керівництва з призначення покарань слугують уніфікації судочинства, долають імовірні зловживання з боку суддів і впливають на те, щоб вид і міра відповідного покарання призначалися в єдиних межах, без широких амплітуд коливань щодо видів і міри (до речі, 70% опитаних нами працівників правоохоронних органів України підтримують нормативну уніфікацію такого американського досвіду); 5) врахування інтересів потерпілих від злочинів є обов'язковим і насправді реальним. Звідси такий американський досвід заслуговує на всіляку увагу й запозичення.

6. Ні в КК України, ні в ФККП США не дається безпосереднього визначення поняття «звільнення від покарання та його відбування», проте відповідні нормативні приписи вказують на перелік їх видів, докладно регламентуючи питання про їх зміст, а також підстави й передумови застосування. При цьому правом звільнення особи від покарання чи його відбування в Україні наділений тільки суд, а в США (на рівні федерації) - суд та органи виконавчої влади (зокрема, службовці Федерального бюро тюрем).

7. У КК України наявна значна кількість (понад двадцяти) видів звільнення від покарання та його відбування, а в ФККП США - фактично тільки десять (така ситуація, однак, не зменшує їх ефективності, оскільки закон передбачає їх докладний опис, а також чіткі й зрозумілі механізми реалізації). Чимало положень щодо звільнення від покарання та його відбування збігаються в кримінальному законодавстві обох держав. Мова йде про: звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності виконання обвинувального вироку (при цьому аналогічні американські норми є менш суворими, порівняно з українськими); амністію та помилування; випробування й умовно-дострокове звільнення від відбування кримінального покарання (за КК України) та відповідні їм пробацію, звільнення від відбування покарання із встановленням нагляду, скорочення строку тюремного ув'язнення й звільнення від відбування покарання на підставі зразкової поведінки (за ФККП США) тощо.

8. Щодо кримінально-правових заходів, що не є покаранням (заходів безпеки), за кримінальним законодавством України та США (на федеральному рівні), то вони передбачені в законодавстві обох держав як окремий інститут, відмінний від покарання, та переважно чітко регламентовані відповідними нормами. Загалом аналізовані заходи в обох державах зосереджують у собі охоронні, профілактичні, виховні, виправні, лікувальні та інші функції, що підпорядковуються завданням кримінального законодавства.

9. Перелік основних кримінально-правових заходів, що не є покаранням, фактично збігається як в Україні, так і США. В Україні до таких заходів можна віднести: примусові заходи медичного характеру; примусове лікування; примусові заходи виховного характеру щодо неповнолітніх; у США - різного роду громадські обмеження (в тому числі примусові заходи медичного характеру та примусове лікування); призначення додаткових строків тюремного ув'язнення; примусові заходи виховного характеру щодо неповнолітніх. На нашу думку, позитивним є досвід правового регулювання, зокрема: діяльності «шокових» таборів для неповнолітніх; застосування примусового лікування алкоголіків і соціальної реабілітації наркоманів; здійснення депортації, а також електронного моніторингу злочинців. Водночас, на наш погляд, застосування деяких із цих заходів має репресивний характер, адже передбачає явно калічницькі дії (зокрема, у випадку кастрації). Також негативним досвідом є відсутність у ФККП США положень про строки погашення та зняття судимості.

10. Специфікою заходів безпеки в США (на федеральному рівні) є те, що вони включають у себе чимало таких різновидів, які б в Україні відносилися суто до покарання (приміром, позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю, громадські роботи, арешт тощо), його призначення (приміром, призначення покарання більш суворого, ніж передбачене нормами кримінального закону відповідно до положень ч. 4 ст. 65 КК України), а також до інших галузей права (приміром, адміністративного - при встановленні адміністративного нагляду щодо осіб, які відбули покарання за «сексуальні» злочини). Загалом ситуація щодо безпекових заходів є аналогічною для кримінального законодавства США (на рівні федерації) та держав ЄС.

11. Щодо особливостей кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх за КК України та ФККП США, то зазначимо таке: кримінальне законодавство обох державах виокремлює питання відповідальності та покарання неповнолітніх у спеціальні нормативні положення; до неповнолітніх застосовують обмежений кримінально-правовий вплив, порівняно з дорослими злочинцями. Це, зокрема, виявляється у такому: можливість призначення замість покарання інших кримінально-правових заходів; обрання більш м'якого виду і міри покарання; особлива процедура судового розгляду справ (при цьому норми про кримінальну відповідальність і покарання неповнолітніх у США, порівняно з Україною, видаються більш виваженими, гнучкими та різноплановими, а за певних умов, враховуючи строки позбавлення волі неповнолітніх, й набагато гуманнішими).

4. Питання Особливої частини кримінального законодавства України та федерального кримінального законодавства Сполучених Штатів Америки

4.1 Загальна порівняльна характеристика норм Особливої частини кримінального законодавства

Як відомо, кримінальне законодавство багатьох держав світу переважно складається з двох органічно поєднаних частин (підсистем) - Загальної та Особливої. Якщо у Загальній частині відбиваються положення, пов'язані з відправними, базовими, принциповими положеннями кримінального законодавства, то в Особливій частині законодавець формулює ознаки певних злочинів, зазначаючи види покарань і межі їх призначення. Порівнюючи системи кримінального законодавства України та США (на рівні федерації), нами були вище проаналізовані положення, що відносяться до Загальної частини кримінального законодавства обох держав, зокрема положення щодо інститутів злочину та покарання в обох державах та суміжних з ними інститутів.

Зрозуміло, що й аналіз питань, котрі відносяться до сфери регулювання Особливої частини кримінального законодавства України та США (на федеральному рівні), також потрібно здійснити в межах окремого розділу. Цього вимагає значний обсяг нормативного матеріалу, який включає Особлива частина кримінального законодавства обох держав, специфіка об'єднання певних злочинів у групи, зміст диспозицій та санкцій, мова й техніка кримінального закону тощо. Насамкінець це зумовлено унікальним значенням Особливої частини кримінального законодавства, оскільки вона: а) встановлює вичерпний перелік і описує ознаки тих суспільно небезпечних діянь, які державами визнаються злочинами; б) дає змогу чітко виявити характер і специфіку кримінальних посягань, тож упливає на розробку та реалізацію заходів із запобігання й припинення злочинів; в) сприяє правильному застосуванню закону та тлумаченню його змісту; г) створює умови для дотримання законності при притягненні осіб до кримінальної відповідальності та здійсненні правосуддя у кримінальних справах.

Враховуючи те, що система Особливої частини кримінального законодавства України відповідає системі Особливої частини КК України, маємо констатувати, що вона включає двадцять розділів (починаючи з розд. І «Злочини проти основ національної безпеки України» та закінчуючи розд. ХХ «Злочини проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку»), які містять статті в межах від 109 по 447. Очевидно, що система Особливої частини національного кримінального законодавства побудована переважно за родовими об'єктами злочинів, причому назви розділів, відображаючи цю систему, сформульовані з використанням словосполучень: «Злочини проти…» або «Злочини у сфері…» [548, С. 615]. За своїм змістом усі норми Особливої частини КК України поділяються на три групи: 1) заборонювальні (забороняють певні суспільно небезпечні діяння, загрожуючи застосувати кримінальне покарання за їх учинення, наприклад, ч. 1 ст. 109); 2) роз'яснювальні (розкривають значення деяких понять і термінів, які вживаються в кримінальному законі, наприклад, ч. 1 ст. 401); 3) заохочувальні (встановлюють умови та підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності за певний злочин, наприклад, ч. 3 ст. 263). На жаль, понятійний апарат Особливої частини КК України, незважаючи на її значно більший обсяг, порівняно із Загальною частиною, не є досконалим, через що вченими пропонувалося розробити спеціальні словники (тезауриси) із кримінально-правовими термінами [582, С. 13] або удосконалити нормативну мову й техніку [240, С. 65-70], або ж вжити інших законодавчих заходів - усунути суперечності між національним й міжнародним законодавством, ефективніше враховувати громадську думку при встановленні кримінально-правових заборон, раціонально підійти до інтенсивності криміналізації чи декриміналізації ряду злочинів тощо [644, С. 216, 266, 272-274].

Із Особливою частиною КК України безпосередньо пов'язані питання про кваліфікацію злочинів, під якою переважно розуміється «встановлення та юридичне закріплення точної відповідності між ознаками вчиненого діяння й ознаками складу злочину, передбаченого законом про кримінальну відповідальність» [282, С. 19]. Будучи складним і багатоаспектним явищем, кваліфікація злочинів охоплює розгляд положень щодо її принципів, видів, функцій, значення, структури, підстав, передумов, правил, механізму, етапів і стадій, юридичного закріплення її результатів тощо. Незважаючи на те, що в сучасній юридичній літературі здійснено докладну теоретичну розробку питань кваліфікації злочинів [79; 239; 373], на практиці поки що продовжують траплятися непоодинокі випадки неточної, неправильної, невідповідної кваліфікації з боку органів дізнання, досудового слідства, прокуратури й суду. Через це створення більш дієвих механізмів і методик кваліфікації злочинів сприятиме вдосконаленню кримінально-правової оцінки суспільно небезпечних діянь, що, у свою чергу, впливатиме на надійність і всебічність охорони й забезпечення прав і свобод людини та громадянина в Україні.

Аналізуючи ситуацію в Особливій частині федерального кримінального законодавства США, можна стверджувати, що вона є більш складною, порівняно з Україною, оскільки: а) її межі чітко не виокремлюються в законодавстві, однак, з урахуванням положень ч. І «Злочини» розд. 18 ЗЗ США, вона включає всі глави цієї частини, крім гл. І «Загальні положення»; б) її норми можуть міститися в багатьох інших розділах Федерального Зведення законів (приміром, розд. 8, 10, 15, 21, 26, 28, 31, 41, 46, 49 та ін.), а також у межах кримінально-процесуальних норм (приміром, у нормі про повноваження, прерогативи та обов'язки Секретної служби США - § 3056 гл. 203 «Арешт і взяття під варту» розд. 18 ЗЗ США - йдеться також і про санкції за опір, непокору та втручання в діяльність агентів цієї Служби у вигляді штрафу та/або тюремного ув'язнення на строк до 1 року); в) принципом розмежування злочинів на конкретні групи й види є не родовий об'єкт посягання (як в кримінальному законодавстві України), а назва злочину чи групи злочинів відповідно до англійської абетки; г) її норми часом є надзвичайно казуїстичними, описовими та громіздкими, а отже, й проблемними в аспекті перекладу та пошуку відповідних еквівалентів при зверненні до кримінального законодавства України; ґ) деякі її положення не мають своїх аналогів в українських кримінально-правових нормах (приміром, злочини проти індіанців - і цього, на наш погляд, не потрібно, адже КК має захищати всіх людей однаково; телемаркетингове шахрайство; сталкінг; незаконні азартні ігри) та навпаки (приміром, у ФККП США окремо, не вирізняються злочини проти безпеки виробництва чи військові злочини і це, на нашу думку, є негативною рисою, адже всі злочини мають бути передбачені тільки в КК). Разом із тим, відповідальності за шпигунство, катування, крадіжку чужого майна, одержання хабара, піратство та чимало інших злочинів у ФККП США присвячено не одну статтю (як у КК України), а цілі глави відповідних розділів. На наш погляд, такий підхід видається позитивним, адже за певних умов це сприяє більш чіткій диференціації кримінальної відповідальності.

Попри це всі норми Особливої частини федерального кримінального законодавства США можна умовно поділити на заборонювальні, роз'яснювальні та заохочувальні. Чимало з цих норм можна адекватно сприйняти і вивчити в процесі порівняльних досліджень. До того ж, деякі американські дослідники (приміром, М. Бассіонні) розмежовують у своїх працях питання Загальної та Особливої частин кримінального законодавства, зауважуючи, що Особлива частина кримінального законодавства повинна включати в себе всі злочини, згруповані за категоріями, залежно від того соціального інтересу, який підлягає охороні, чи шкоди, на запобігання якої спрямований закон [711, С. V]. Не менш важливим є і той факт, що, так само як і в Україні, застосування норм Особливої частини федерального кримінального законодавства США пов'язане з кваліфікацією злочинів. На підставі аналізу федеральної правозастосовної практики можна стверджувати, що кваліфікація злочинів має такі визначальні риси: по-перше, вона полягає у висуненні так званих «пунктів обвинувачення», що передбачає вказівку на норми кримінального законодавства, котрі були порушені; по-друге, головна роль у її здійсненні належить стороні обвинувачення (прокурору та слідчим), а відтак завданням судді чи журі (присяжних) є погодження чи не погодження із змістом пред'явлених обвинувачень щодо конкретної особи (при цьому більш принциповою є позиція журі, яке, не коригуючи кваліфікацію прокурора й слідчих органів, зазвичай виносить тільки два рішення - «винний» чи «не винний»); по-третє, вона є надзвичайно гнучкою й компромісною, а тому передбачає обґрунтоване відхилення від принципу повноти й всебічності через існування інституту «угод про визнання обвинуваченим своєї вини» (на це ми вказували у підрозділі 2.5. дисертації).

Таким чином, наведені положення спрямовують на активні кроки в процесі порівняння положень Особливої частини кримінального законодавства України та федерального кримінального законодавства США. Однак, задля уникнення переобтяжування нашого порівняльно-правового дослідження вже відомими чи дослідженими положеннями, враховуючи набагато більший обсяг американського федерального кримінального законодавства та труднощі об'єднання низки федеральних злочинів за конкретними класифікаційними критеріями, ми пропонуємо здійснити порівняльний аналіз норм про окремі групи злочинів в Особливій частині порівнюваного кримінального законодавства.

Отож, вважаємо за доцільне ґрунтовно порівняти норми про чотири групи злочинів за кримінальним законодавством України та США (на рівні федерації), а саме: 1) про злочини проти особи, що включатиме порівняння норм про злочини проти життя та здоров'я особи, злочини проти волі, честі та гідності особи, злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи; 2) про злочини проти власності; 3) про злочини у сфері господарської діяльності; 4) про злочини проти громадської безпеки. Очевидно, що зазначені групи злочинів входять до першої десятки найпріоритетніших напрямків кримінально-правової протидії суспільно небезпечним посяганням, визначених українським законодавцем (це підтверджують нумерація і назва розділів Особливої частини КК України). Порівняльний аналіз норм про відповідальність за вчинення таких злочинеів у кримінальному законодавстві України та США (на рівні федерації) буде здійснено у підрозділі 4.2. - 4.5. розділу 4 дисертації. Зважаючи на національні кримінально-правові стандарти, це охопить порівняння близько третини норм Особливої частини КК України.

За нашим переконанням, такий підхід сприятиме зосередженню на одних з найнебезпечніших і найпоширеніших груп посягань в обох аналізованих державах, що в остаточному підсумку неодмінно впливатиме на більш глибоке розуміння та засвоєння подібностей і відмінностей нормативних положень Особливих частин кримінального законодавства України та США (на федеральному рівні).

Щодо норм про решту групу злочинів, то, враховуючи ліміт меж загального обсягу тексту дисертації, в окремому додатку (див. Додаток К) ми зосередимося на юридичному аналізі тих положень федерального кримінального законодавства США, що стосуються головних особливостей інших посягань, які не роглядалися в основному тексті роботи.

4.2 Злочини проти особи

Положення кримінального законодавства будь-якої держави світу, в тому числі й України, надають вирішального значення захисту прав, свобод та інтересів особи (людини). У ст. 3 Основного Закону нашої держави проголошується, що людина, її життя та здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Звідси кримінально-правова протидія злочинам проти особи є одним з найнагальніших і найпріоритетніших завдань нашої держави. Не випадково, що такі вимоги закріплені й у КК України. Зокрема, ст. 1 цього Кодексу встановлює, що він має своїм завданням «правове забезпечення охорони прав і свобод людини», а група злочинів проти особи обіймає першу п'ятірку нормативних пріоритетів у системі Особливої частини КК України.

Злочини проти особи заподіюють шкоду всій сукупності суспільних відносин, що складаються з приводу забезпечення функціонування особи як біосоціальної істоти [372, С. 143]. На думку проанкетованих нами працівників правоохоронних органів України, саме ця сфера є найуразливішою від злочинних посягань (51,2% з усіх опитаних осіб) (див. Додаток А). Щодо інтерв'ювання спеціальних агентів ФБР і поліцейських з держав ЄС, то воно продемонструвало таке: зарубіжні колеги відносять особу до першої трійки найбільш вразливих сфер кримінально-правової охорони (85,64% респондентів) поряд зі сферами громадської безпеки (94% респондентів) та господарської діяльності (89,35% респондентів) (див. Додаток Б).

Відзначимо, що в Україні злочини проти особи утворюють три окремі та послідовно розташовані групи відповідно до назв розділів Особливої частини національного КК: 1) злочини проти життя та здоров'я особи (розд. ІІ, ст. ст. 115-145); 2) злочини проти волі, честі та гідності особи (розд. ІІІ, ст. ст. 146-151); 3) злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи (розд. IV, ст. ст. 152-156). Очевидно, що головна різниця між цими групами полягає в об'єкті кримінально-правової охорони. Відповідно до такої класифікації пропонується порівняти злочини проти особи за кримінальним законодавством України та США (на рівні федерації).

Перша група - злочини проти життя та здоров'я особи - розглядається КК України як одна з найнебезпечніших (приміром, саме до цієї групи належить катування (ст. 127) - найбільш караний на сьогодні злочин). Злочини проти життя та здоров'я особи можна поділити на три підгрупи: 1) злочини проти життя особи, що включають вбивства та доведення до самогубства; 2) злочини проти здоров'я особи, що, в свою чергу, поділяються на тілесні ушкодження, завдання фізичних або моральних страждань, зараження соціальними хворобами; 3) злочини, що ставлять у небезпеку життя та здоров'я особи, які поділяються на злочини в медичній сфері та інші злочини [267, С. 37-38]. Специфіка злочинів проти життя та здоров'я в Україні досить повно розкрита в юридичній літературі, зокрема й у працях дисертанта [48; 266, С. 31-78; 382, С. 262-333; 510, С. 309-331; 504]. При цьому в юридичній літературі розмежовують злочини проти здоров'я особи і злочини проти здоров'я населення [368, С. 24-44; 638, С. 12-13].

Центральне місце серед суспільно небезпечних посягань, передбачених розділом ІІ Особливої частини КК України, належить убивствам і тілесним ушкодженням. У доктрині кримінального права вбивством визнається протиправне, винне заподіяння смерті іншій особі при посяганні на її життя [241, С. 10]. Разом із тим, законодавче визначення поняття вбивства, яке дається в ч. 1 ст. 115 КК України, акцентує увагу на умисності цього злочину, а отже, й відрізняється від доктринального його розуміння. При цьому вбивства класифікуються залежно від форми вини та за ступенем суспільної небезпеки (тяжкості)¹. Проте не можна не погодитися з думкою професора В.К. Грищука, що норми про вбивство в чинному КК України не є досконалими та певною мірою суперечать позиціям іноземної законодавчої практики, зокрема: а) видається зайвою постійна вказівка на словосполучення «умисне вбивство» у ч. 2 ст. 115, ст. ст. 116, 117 і 118 КК України, де і так зрозуміло, що, виходячи із поняття вбивства в ч. 1 ст. 115 КК України, у всіх цих випадках йдеться тільки про умисні діяння; 2) нелогічним є підхід законодавця до формулювання складу злочину «вбивство через необережність», бо це ніяк не узгоджується із дефініцією вбивства в ч. 1 ст. 115 КК України (тому пропонується склад злочину в ст. 119 КК України викласти як «заподіяння смерті з необережності») [98, С. 113]. Аналогічну позицію щодо реформування ст. 119 КК України займає й О.В. Гороховська [92, С. 143]. Крім цього, останнім часом з'явилися нові мотиви вбивств, пов'язані з боротьбою за розподіл сфер впливу між комерційними структурами, приватизацією майна, посередницькою діяльністю, переслідуванням кредиторів тощо, що потребує їх законодавчого регламентування [541, С. 4].

Питання про відповідальність за вбивства знайшли свій докладний розгляд у судовій практиці, яка встановлює, що: 1) вбивство шляхом підпалу заздалегідь облитого бензином потерпілого є умисним вбивством, вчиненим з особливою жорстокістю [631]; 2) сам факт нанесення потерпілому численних ударів, від яких настала смерть, не свідчить про те, що винні особи мали умисел на його вбивство [466]; 3) умисне вбивство двох осіб при перевищенні меж необхідної оборони не є кваліфікованим умисним убивством, тобто умисним убивством двох або більше осіб [632]; 4) необережні дії тракториста під час ремонту трактора, які потягнули смерть потерпілого, кваліфікуються як убивство через необережність, а не порушення правил дорожнього руху [463] тощо. Разом із тим, навряд чи, на нашу думку, можна погодитися з позицією тоді ще судової колегії Верховного Суду України, яка у справі Т., котрий заподіяв потерпілій особі сімнадцять (!) поранень ножем у життєво важливі органи, визнала його таким, що діяв з непрямим умислом на позбавлення життя і «байдуже ставився до наслідків», а отже, кваліфікувала його дії як умисне тяжке тілесне ушкодження [633]. На сьогодні ж різні аспекти відповідальності за злочини проти життя та здоров'я особи витлумачені в постанові ПВСУ «Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров'я особи» від 7 лютого 2003 р. №2, де роз'яснюється, що саме охоплюється кваліфікуючими ознаками вбивства (ч. 2 ст. 115 КК України), які конкретні форми властиві вбивству за ч. 1 ст. 115 КК України, які критерії відмежування умисного вбивства від умисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого, тощо [453].

Щодо тілесних ушкоджень, то під ними розуміється протиправне та винне порушення анатомічної цілісності тканин, органів потерпілого та їхніх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджувальних факторів. Чинний КК України розрізняє тілесні ушкодження трьох ступенів: тяжке, середньої тяжкості та легке. На практиці характер і ступінь тілесних ушкоджень визначаються на підставі відповідних положень КК України (ст. ст. 121, 122, 125) і Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень [469].

Друга група посягань проти особи - це злочини проти волі, честі та гідності особи. Гарантії захисту цих благ людини та громадянина встановлені Конституцією України (ст. ст. 3, 19, 23, 28, 29, 32, 33 тощо). Порівняно з КК України 1960 р. у новому національному кримінальному законодавстві ці злочини отримали більш досконалу форму, структуру та зміст, а деякі з них були декриміналізовані та віднесені до сфери цивільного законодавства (наприклад, образа й наклеп). Завдяки єдності родового об'єкта злочини проти волі, честі та гідності особи важко класифікувати, через це усі вони розглядаються КК України як єдина група суспільно небезпечних діянь. Цю групу утворюють злочини, передбачені розд. ІІІ Особливої частини КК України: незаконне позбавлення волі або викрадення людини (ст. 146); захоплення заручників (ст. 147); підміна дитини (ст. 148); торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини (ст. 149); експлуатація дітей (ст. 150); незаконне поміщення в психіатричний заклад (ст. 151). З об'єктивної сторони ці злочини переважно вважаються закінченими з моменту вчинення відповідного суспільно небезпечного діяння, тобто є формальними за конструкцією свого складу (злочини, зазначені в ст. ст. 146, 147, 149, 150 і 151 КК України, передбачають наслідки у кваліфікованих складах). Суб'єктами злочинів проти волі, честі та гідності особи є як загальні, так і спеціальні (ч. 2 ст. 149, ст. 151 КК України). Із суб'єктивної сторони такі злочини вчиняються тільки з прямим умислом, деяким з них властива спеціальна мета (ст. ст. 147, 149, 150 КК України) [10, С. 30-33; 266, С. 79-85; 657, С. 141-150].

Деякі посягання цієї групи складають неабияку загрозу для суспільства (приміром, кримінальна статистика свідчить, що в 2006 р. в Україні набули поширення випадки незаконного позбавлення волі або викрадення людини та захоплення заручників; кількість випадків торгівлі людьми або іншої незаконної угоди щодо людини збільшилася в 7 областях та м. Києві) [6]. Напевно, через це у січні 2006 р. законодавець реформував і вдосконалив ст. 149 КК України «Торгівля людьми або інша незаконна угода щодо людини», зробивши її диспозиції більш чіткими та запровадивши примітку, де визначено поняття «експлуатація людини» та «уразливий стан особи», а також зазначено особливості відповідальності за вчинення цього злочину щодо малолітнього чи неповнолітнього. Зауважимо, що при цьому було використано й американський досвід, про який автор зазначив в одній із своїх публікацій [200].

Третя група - злочини проти статевої свободи та статевої недоторканості особи - також виокремлена КК України 2001 р. у розд. IV Особливої частини, який включає зґвалтування (ст. 152), насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153), примушування до вступу в статевий зв'язок (ст. 154), статеві зносини з особою, яка не досягла статевої зрілості (ст. 155), розбещення неповнолітніх (ст. 156). Особливості злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи, про які йдеться в розд. IV Особливої частини КК України (ст. ст. 152-156), досить повно висвітлені в юридичній літературі, зокрема й у працях дисертанта [267, С. 89-104; 290; 381, С. 139-149; 575, С. 289-291; 508; 515]. На рівні окремої наукової статті ці злочини досліджував Д.П. Москаль в аспекті порівняльного кримінального права [364].

Найнебезпечнішими сексуальними злочинами є зґвалтування (ст. 152) та насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом (ст. 153), які в основному складі передбачають вчинення статевого акту (тобто статевих зносин) з потерпілою особою в природній формі (ст. 152) або у неприродній формі (задоволення статевої пристрасті неприродним способом) (ст. 153), що поєднується: 1) із застосуванням фізичного насильства; 2) із погрозою його застосування; 3) із використанням безпорадного стану потерпілої особи. Спосіб вчинення злочину (природний чи неприродний) є головним критерієм розмежування цих двох посягань. Важливо підкреслити, що зґвалтування та насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом у своїх основних складах є злочинами середньої тяжкості, однак, за наявності кваліфікуючих та особливо кваліфікуючих ознак вони стають відповідно злочинами тяжкими чи особливо тяжкими (максимальне покарання за зґвалтування - позбавлення волі на строк до 15 років, а за насильницьке задоволення статевої пристрасті неприродним способом - на строк до 12 років).

Залежно від того, чи застосовується під час скоєння злочинів проти статевої свободи та статевої недоторканості особи фізичне та/чи психічне насильство, їх можна поділити на дві групи: 1) насильницькі статеві злочини (ст. ст. 152, 153, 154 КК України); 2) ненасильницькі статеві злочини (ст. ст. 155 і 156 КК України) [510, С. 345]. Підкреслимо, що із сексуальними злочинами щільно пов'язані деякі злочинні посягання проти волі, честі та гідності особи, проти моральності тощо. Однак, враховуючи специфіку родових об'єктів цих злочинів, вказані посягання є окремими та безпосередньо не належать до сексуальних злочинів.

Слушно зауважити, що кримінальним судочинством було конкретизовано важливі питання щодо кваліфікації злочинів у сфері статевої свободи та статевої недоторканості особи, а саме: 1) спроба зґвалтувати потерпілу особу, коли злочинний намір не доведено до кінця через фізіологічну невідповідність, має кваліфікуватися як замах на вчинення цього злочину [635]; 2) особа визнається пособником у вчиненні групового зґвалтування, якщо вона особисто насильницького статевого акту з потерпілою не вчиняла, а лише допомогла іншим особам шляхом обману привести жертву до місця вчинення злочину [467]; 3) при альтернативному умислі на зґвалтування чи задоволення статевої пристрасті неприродним способом відповідальність настає за той злочин, на вчинення якого були фактично спрямовані дії винного [629] та ін. Важливе значення для правозастосовної практики має постанова ПВСУ «Про судову практику у справах про зґвалтування та інші статеві злочини» від 27 березня 1992 р. №4, де розтлумачено низку ключових положень, зокрема: що передбачає фізичне насильство при зґвалтуванні, що є моментом закінчення цього злочину, чим відрізняється зґвалтування від насильницького задоволення статевої пристрасті неприродним способом тощо [457].

На відміну від українських кримінально-правових стандартів федеральне законодавство США дуже широко підходить до питання щодо охорони прав, свобод та інтересів особи, особливо тих, які загрожують її життю, здоров'ю, честі, волі, гідності, статевій свободі та статевій недоторканості. Такий висновок випливає з аналізу положень ФККП США, де посягання на особу передбачені значною кількістю глав ч. І «Злочини» розд. 18 ЗЗ США (наприклад, «Напад» - гл. 7; «Вбивство, викрадення та напад на члена Конгресу, Кабінету Міністрів або Верховного Суду» - гл. 18; «Вбивство» - гл. 51; «Викрадення людини» - гл. 55; «Незаконне проведення абортів частково народжених дітей» - гл. 74; «Пеонаж і рабство» - гл. 77; «Вбивство, викрадення та напад на президента чи співробітника його апарату» - гл. 84; «Захист ненароджених дітей» - гл. 90А; «Державні землі» - гл. 91; «Сексуальне зловживання» - гл. 109А; «Сексуальна експлуатація та інше зловживання дітьми» - гл. 110; «Побутове насильство і сталкінг» - гл. 110А; «Катування» - гл. 113С; «Перевезення для незаконної сексуальної діяльності та пов'язані з цим злочини» - гл. 117 та ін.), а також гл. 12 «Імміграція та громадянство» розд. 8 «Іноземці та громадяни» ЗЗ США. Конкретні злочини в цих главах можуть бути, так би мовити, багатооб'єктними, тобто одначасно посягати на кілька об'єктів, приміром, життя, здоров'я, честь, волю, статеву свободу та ін.

На федеральному рівні американське кримінальне законодавство чітко не виокремлює групу злочинів проти життя та здоров'я особи та їх окремі підгрупи. В юридичній літературі зазначається, що центральне місце серед злочинів проти життя в американському кримінальному законодавстві США (на рівні федерації) належить різним видам вбивств, а серед злочинів проти здоров'я - тілесним ушкодженням (нападам і побоям) [486, С. 15-25]. Згідно з доктриною, саме по собі позбавлення життя людини (killing) визнається юридично нейтральною категорією, оскільки воно може бути як невинним, так і кримінально караним [167]. Момент початку життя людини судова та медична практика пов'язує з повним відділенням плода від тіла матері та початком незалежного існування після відрізання пуповини (доказом того, що дитина народилася живою є початок самостійного дихання та її крик), а момент закінчення життя - з концепцією «смерті мозку», що становить багатоступеневий тест [595, С. 92; 703]. Разом з тим, останні законодавчі новели в США (на федеральному рівні), на розгляді яких ми зупинимося нижче, прирівнюють умисне посягання на людський плід (ембріон) - «ненароджену дитину», що перебуває в утробі матері, - до тяжкого умисного вбивства, а отже, явно розширюють початковий момент людського життя (у той час як підхід до визначення кінцевого моменту життя - смерті людського мозку - співпадає і в США (на федеральному рівні), і в Україні).

Згідно з гл. 51 розд. 18 ЗЗ США вбивства поділяються на два типи: «тяжкі» (murder), які бувають першого та другого ступеня, та так звані «прості» (manslaughter), які бувають умисні та неумисні [510, С. 606]. Тяжким вбивством (§ 1111 гл. 51) визнається протиправне позбавлення життя людини із заздалегідь обміркованим лихим умислом. У наведеному визначенні важливою ознакою, яка, до речі, відсутня в кодексах багатьох країн (Україна сюди не входить. - А.С.), є вказівка на протиправність позбавлення людини життя; іншою ознакою (наявність «заздалегідь обміркованого лихого умислу») підкреслюється морально-юридична оцінка діяння, що, безумовно, характерно для англо-американського права. Кожне тяжке вбивство, вчинене шляхом отруєння, із засідки або яке-небудь інше умисне, заздалегідь обмірковане чи злісне вбивство; або здійснене при вчиненні чи замаху на вчинення будь-якого підпалу, втечі, заподіяння смерті, викраденні людини, державної зради, шпигунства, саботажу, сексуального зловживання чи сексуального зловживання за обтяжуючих обставин, берглері чи пограбування; або здійснене за розробленим планом протиправно та з лихим умислом заподіяти смерть іншій людині, визнається тяжким вбивством першого ступеня (таке вбивство карається смертною карою або довічним тюремним ув'язненням).

Будь-яке інше тяжке вбивство визнається тяжким вбивством другого ступеня і карається тюремним ув'язненням на будь-який строк або довічним тюремним ув'язненням. Так, у справі Льюіса Верховний суд США роз'яснив, що заподіяння смерті людині із «лихим умислом», але «заздалегідь не обмірковане», є тяжким вбивством другого ступеня [784]. Щодо тлумачення поняття «заздалегідь обміркований лихий умисел» («malice aforethought»), то ще у справі Уелстера (1850 р.) американський суддя Шоу (штат Массачусетс) відзначив, що «це всього лише узагальнена назва низки психічних станів, які були визначені судами на різних етапах розвитку права та наявність хоча б одного з яких у обвинуваченого дозволяло судам вважати таке вбивство особливо мерзенним та розглядати як тяжке» [727].

Простим убивством (§ 1112 гл. 51 розд. 18 ЗЗ США) визнається протиправне позбавлення життя людини без лихого умислу. Як уже підкреслювалося воно буває двох видів: а) умисне (закон відносить сюди вбивство, вчинене при раптовій сварці чи в стані сильного душевного хвилювання / пориву пристрасті); б) ненавмисне - вбивство, вчинене шляхом протиправної дії, що не є фелонією, або при скоєні протиправним чином, або без відповідної уваги й обережності законної дії, що може призвести до смерті людини. Перший злочин карається штрафом та/або тюремним ув'язненням на строк до 10 років; другий - штрафом та/або тюремним ув'язненням на строк до 6 років [557, С. 472-473].

Не важко побачити, що різниця між тяжким і простим видами вбивств полягає в наявності чи відсутності у суб'єкта «лихого» умислу. Разом з тим, американський федеральний законодавець розширяє межі простого вбивства, включаючи до нього, крім власне умисного вбивства, й умисне вбивство за пом'якшуючих обставин (умисне вбивство в стані сильного душевного хвилювання / пориву пристрасті), й необережне вбивство (заподіяння смерті з необережності). Фактично просте умисне вбивство - це вбивство тільки під впливом провокації [391, С. 115]. Таке твердження підтримує й судова практика, яка зазначає, що наявність чи відсутність сильного душевного хвилювання на раптову провокацію завжди вважалася доктриною єдиним найважливішим фактором у визначенні ступеня винності, що властива протиправному позбавленню життя людини [798]. Щодо простого ненавмисного, а отже, необережного вбивства, то воно наявне тоді, коли в особи відсутній намір спричинити смерть, але летальні наслідки настають через необережність чи недбалість при вчиненні правомірних дій або під час здійснення неправомірної поведінки [828, С. 372]. При цьому, у справі Ескамілла (1972 р.) один з федеральних судів США вказав, що груба необережність чи навіть проста необережність мають бути визначені, виходячи з аналізу всіх фактів та обставин, що супроводжують вчинену дію [864].

Інші норми гл. 51 передбачають відповідальність за замах чи змову на вчинення вбивства, вбивство чи замах на вбивство спеціальних потерпілих та вбивство чи замах, вчинені спеціальними суб'єктами¹. Свідоме зараження іншої особи ВІЛ-інфекцією розглядається федеральним законодавством США також в аспекті відповідальності за вбивство (§ 1122 гл. 51) і карається штрафом на суму не менш ніж $ 10 тис. та/або тюремним ув'язненням на строк від 1 до 10 років (756, С. 535-715]. Убивство та інші насильницькі посягання на члена Конгресу, урядовця, суддю Верховного суду, Президента США чи члена його офісу передбачені спеціальними нормами (§ 351 гл. 18 «Вбивство, викрадення та напад на члена Конгресу, Кабінету Міністрів або Верховного Суду» і § 1751 гл. 84 «Вбивство, викрадення та напад на Президента чи співробітника його апарату» розд. 18 ЗЗ США).

Аналізуючи федеральні посягання на здоров'я особи, наголосимо, що їх осередок складають - напади (assaults). Відповідно до положень гл. 7 розд. 18 ЗЗ США всі напади, на наш погляд, можна умовно поділити на три види: 1) напади на працівників правоохоронних органів та інших державних службовців при виконанні ними своїх функціональних обов'язків (§ 111); 2) напади на іноземних офіційних осіб, гостей та осіб, що користуються міжнародним захистом (§ 112); 3) напади в межах морської чи територіальної юрисдикції США (§ 113). За визначенням ФБР (в аспекті нападу за обтяжуючих обставин), напад - це атакування однією особою іншої [741]. Цей злочин становить посягання більш інтенсивне, ніж просте заподіяння тілесних ушкоджень різного ступеня тяжкості. При цьому принципове значення має фізичний контакт винного та потерпілого: якщо обвинувачений, приміром, замахується кулаком перед обличчям жертви, погрожуючи їй побиттям, то це - напад, а якщо від погрози він переходить до дій, то це - побої (battery) [595, С. 117]. Зазвичай саме через напад (як предикатне посягання) потерпілому і заподіюються побої чи тілесні ушкодження різного ступеня, проте в одних випадках вони можуть мати місце, а в інших - ні. Більше того, в юридичній літературі зазначається, що побої (тілесні ушкодження) «у чистому вигляді» (без нападу) наявні у випадку відсутності попередньої загрози (приміром, винний викопує яму, куди провалюється потерпілий, чи підставляє ногу та потерпілий падає) [288, С. 412].

За своєю природою напад може бути вчинений шляхом нанесення побоїв (тілесних ушкоджень) та/або погрози їх нанесення. Виходячи з цього, напад передбачає вияв фізичного та/або психічного насильства, а насильство у будь-якій формі - це активна умисна поведінка. З цього випливає, що напад не охоплює пасивну необережну поведінку. Ось чому в справі «Леокел проти Ешкрофта» (2004 р.) Верховний суд США розтлумачив, що вияв насильницького посягання та фелонії за обтяжуючих обставин не охоплює заподіяння тяжкого тілесного ушкодження через необережне порушення правил керування транспортним засобом у стані алкогольного сп'яніння [783]. Однак, відповідальність за напад не виключається тоді, коли потенційна жертва спить, є хворою чи за якоюсь іншою причиною не усвідомлює небезпеки щодо себе. Так, у справі Белла (1974 р.) один з федеральних судів США визнав особу винною в нападі з метою зґвалтувати психічно хвору жінку, яка через наявний у неї стан не розуміла, що відбувається [859]. Щодо психічного насильства при нападі, то зазвичай воно передбачає вияв не тільки вербальних погроз, а й поєднаних з ними рухів чи жестів (при цьому жертва має бути дійсно перелякана негайним спричиненням їй фізичної шкоди). На практиці ця обставина визначається шляхом аналізу ситуації, в якій опинився потерпілий, та поведінки обвинуваченого. Так, у справі Міхаса (1992 р.) федеральний суд США встановив, що напад винного супроводжувався погрозами, які містили кілька речень, та його наближенням із ножем до потерпілого, через це будь-яка «розумна» людина на місці жертви непокоїлася б за свою безпеку [793].

Якщо напад спричиняє фізичну шкоду у вигляді побоїв чи тілесних ушкоджень, то він є вчиненим за обставин, що обтяжують відповідальність. Сюди закон відносить: a) застосування смертельної чи небезпечної зброї; б) завдання тілесних ушкоджень (тяжких також); в) намір вчинити тяжке вбивство; г) намір вчинити будь-яку фелонію, крім тяжкого вбивства та фелонії, що передбачена главою 109А «Сексуальне зловживання» розд. 18 ЗЗ США [756, С. 480-484]. Вчинення таких нападів карається штрафом та/або тюремним ув'язненням на строк до 20 років, тоді як звичайний напад - штрафом та/або тюремним ув'язненням на строк до 1 року. Напади та інші насильницькі посягання на члена Конгресу, урядовця, суддю Верховного суду, Президента США чи члена його офісу передбачені окремими нормами (§ 351 гл. 18 «Вбивство, викрадення та напад на члена Конгресу, Кабінету Міністрів або Верховного Суду» і § 1751 гл. 84 «Вбивство, викрадення та напад на Президента чи співробітника його апарату» розд. 18 ЗЗ США).

Чимало федеральних посягань проти здоров'я особи пов'язані зі сферою охорони здоров'я населення. Для цього законодавець у § 24 «Визначення, що стосуються посягання проти федеральної системи охорони здоров'я» гл. 1 розд. 18 ЗЗ США встановив вичерпний перелік тих конкретних злочинів, які складають «посягання проти федеральної системи охорони здоров'я», а також вказав, що є «програмою надання допомоги за хворобою» [593, С. 73]. Важливими уявляються й деякі законодавчі новели. Так, за законом 2002 р. федеральним злочином вважається проведення дослідів щодо клонування людських ембріонів, включаючи виробництво зародків та їх стовбурових клітин, з яких можуть бути вирощені тканини та органи (покаранням за це є штраф до $ 1 млн та/або 10 років тюремного ув'язнення) [210]. Кримінально-караним є й умисне донорство, яке здійснюється ВІЛ-інфікованою особою. Додамо, що посягання на здоров'я особи та сферу охорони здоров'я можуть виявлятися й у таких суспільно небезпечних діяннях, як крадіжка, привласнення майна, шахрайство тощо.

Останнім часом у федеральному кримінальному законодавстві США посилена увага приділяється протидії абортам і зловживанням щодо ненароджених дітей. Так, порівняно недавно в розд. 18 ЗЗ США з'явилися дві нові глави з цього приводу: 1) гл. 74 «Незаконне проведення абортів частково народжених дітей» та 2) гл. 90А «Захист ненароджених дітей». Зокрема, положення § 1531 гл. 74 розд. 18 ЗЗ США: а) криміналізують дії будь-якого лікаря, що впливають на торгівлю між штатами чи міжнародну торгівлю, котрий свідомо проводить аборт частково народженої дитини та тим самим знищує людський плод (покаранням за це є штраф та/або тюремне ув'язнення на строк до 2 років); б) передбачають захист від кримінального переслідування в разі вчинення зазначених дій при наявності загрози життю вагітної жінки; в) роз'яснюють такі поняття: «аборт частково народжених дітей» й «лікар» [848].

Норми іншої глави (§ 1841 гл. 90А ЗЗ США) є схожими з нормами попередньої глави, однак встановлюють більш суворе покарання за вчинення умисної протиправної поведінки щодо ненародженої дитини, в разі спричинення їй смерті чи тяжкого тілесного ушкодження (такі дії можуть каратися так само, як і тяжке умисне вбивство). Дана глава також містить заохочувальні норми та дає роз'яснення, хто є «ненародженою дитиною» (це дитина / людський плід на будь-якому етапі його розвитку, що перебуває в утробі матері) [849]. Такий законодавчий підхід надав науковцям обґрунтовані підстави дійти висновку, що фактичним моментом початку життя в США «вважається початок вагітності жінки» [85, С. 27]. Через це в США (на федеральному рівні) умисне посягання на людський плод (ембріон), порівняно з незаконним проведення аборту, за ступенем суспільної небезпеки прирівнюється до тяжкого умисного вбивства. У цілому такий підхід є досить виваженим, оскільки свідчить про найвищий ступінь гуманності щодо людського єства, втілює зміст антропоцентризму, відбиває людську самоповагу й турботу про людське буття вже на самих ранніх етапах його розвитку. Не випадково, що низка інших учених з колишніх «пострадянських» республік обґрунтовує посилення кримінально-правового захисту заплідненої, але ненародженої дитини [308; 230].

На відміну від України, деякі федеральні злочини проти здоров'я особи можуть бути передбачені не однією статтею, а цілими главами (приміром, гл. 113С «Катування» розд. 18 ЗЗ США). Так, «катування» - це дія, вчинена особою на виконання своїх начебто законних повноважень, котра спеціально спрямована на заподіяння сильного фізичного чи психічного болю або страждань (інших, ніж заподіяння болю або страждань, пов'язаних із законними санкціями) потерпілому, що перебуває під його опікою чи фізичним контролем (такі дії караються штрафом та/або тюремним ув'язненням на строк до 20 років). За суттю цей злочин: а) полягає в умисному спричиненні людині сильних фізичних чи психічних страждань або болю; б) одночасно посягає на здоров'я особи та на систему правосуддя (оскільки катування здійснюється під час допиту, утримання під вартою, арешту, затримання або тюремного ув'язнення); в) вчиняється не будь-яким суб'єктом, а спеціальним суб'єктом - державними службовими особами (передусім працівниками правоохоронних органів, органів виконання покарань, військовими службовими особами та ін.) або за їхньою участю; г) здійснюється за певних мотивів і цілей (приміром, для отримання необхідної інформації, як покарання чи задля залякування потерпілого) тощо [756, С. 881-882; 520, С. 25]. Свого часу, на підставі аналізу американського досвіду, ми обґрунтували пропозиції щодо змін до ст. 127 КК України, які були враховані українським законодавцем при вдосконаленні цієї норми в січні 2005 р., проте, на жаль, не повною мірою.