Порівняльний аналіз кримінального законодавства України та федерального кримінального законодавства Сполучених Штатів Америки

Щодо звільнення від відбування покарання на підставі зразкової поведінки, то воно передбачене § 3624 гл. 229 розд. 18 ЗЗ США. Відповідно до закону засуджений, який відбув тюремне ув'язнення понад ніж один рік, за винятком довічного тюремного ув'язнення, може отримати пільгу щодо відбування ним покарання - зарахування до загального строку до 54 днів тюремного ув'язнення наприкінці кожного року, починаючи з кінця першого року покарання, на підставах, визначених Федеральним бюро тюрем (при цьому засуджений має продемонструвати зразкову поведінку в умовах засудження). Ця норма також встановлює відповідні процедури, що передують звільненню, а також зобов'язує Федеральне бюро тюрем: а) виконати освітню програму щодо засуджених, які не мають диплома про закінчення загальноосвітнього навчального закладу чи спорідненого йому диплома; б) забезпечити засуджених, які звільняються від відбування покарання, одягом і коштами (до $ 500), а також організувати їх проїзд до місця призначення. Засуджені, які звільняються від відбування покарання з встановленням щодо них нагляду, мають контролюватися чиновниками служби пробації [756, С. 1072-1073]. Очевидно, що такий досвід видається слушним.

3.4 Кримінально-правові заходи, що не є покаранням

У кримінальному законодавстві багатьох держав світу існує інститут заходів виправлення та безпеки, який хоча і не є покаранням, проте щільно з ним пов'язаний. Щодо України, то в національному КК цей інститут безпосередньо не передбачений, хоча і представлений різними видами державного примусу. Досліджуючи кримінально-правові заходи, що не є покаранням, професор А.А. Музика розрізняє серед них: 1) примусові заходи медичного характеру; 2) примусове лікування; 3) примусові заходи виховного характеру для неповнолітніх осіб [369, С. 84]. Цієї ж точки зору дотримується й вчений-компаративіст О.О. Малиновський, констатуючи таке: вказівка саме на ці три види кримінально-правових заходів, що не є покаранням, наявна в кримінальному законодавстві всіх пострадянських держав [319, С. 271-274]. Отже, є сенс проаналізувати далі кримінально-правові норми України щодо примусових заходів медичного характеру, примусового лікування та примусових заходів виховного характеру для неповнолітніх осіб.

В Україні підстави застосування та порядок здійснення медичного впливу всупереч волі хворого - примусових заходів медичного характеру та примусового лікування - регламентує розд. XIV Загальної частини національного КК. Відповідні норми щодо цих заходів містить і кримінально-процесуальне законодавство України. За змістом положень КК України, Закону «Про психіатричну допомогу» від 22 лютого 2000 р. та Основ законодавства України про охорону здоров'я від 19 листопада 1992 р. метою застосування примусових заходів медичного характеру і примусового лікування є: 1) вилікування чи поліпшення стану здоров'я осіб, названих у ст. ст. 19, 20, 76, 93 та 96 КК України; 2) запобігання вчиненню зазначеними особами нових суспільно небезпечних діянь (злочинів), відповідальність за які передбачена нормами КК України [445, С. 131-132]. За своєю природою обидва види є заходами лікування і застосовуються лише до осіб, які вчинили суспільно небезпечні діяння, передбачені кримінальним законом, і страждають на певні хвороби [262, С. 429]. Однак, між вказаними заходами існують і різниці, зумовлені підставами застосування та категоріями осіб, яким вони можуть бути призначені.

Статистика свідчить про невтішні відомості: сьогодні в Україні на обліку в психіатрів перебуває 1200 тис. громадян, приблизно 1% населення страждає на шизофренію, 1,5% - на маніакально-депресивний розлад, 20% наших співвітчизників потребує психіатричної допомоги [402; 518, С. 63]. У 2005 р. примусові заходи медичного характеру були застосовані до 1,1 тис. неосудних осіб [495]. Чимало осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб, підлягають примусовому лікуванню.

Характеризуючи примусові заходи медичного характеру, зазначимо, що вони є заходами державного примусу в формі різних лікувально-реабілітаційних заходів, які призначаються судом у рамках кримінального процесу стосовно осіб з різними психічними розладами, що вчинили суспільно небезпечні діяння, спрямовані на лікування цих осіб і запобігання скоєнню ними нових суспільно небезпечних дій та суворе дотримання непорушності їхніх прав і законних інтересів [510, С. 241]. Отож такі заходи мають подвійний характер: з одного боку - це заходи юридичного примусу; з другого - це медичні (лікувально-реабілітаційні) заходи, бо їх зміст зводиться до діагностичного обстеження, лікування, клінічного нагляду й проведення реабілітаційної роботи. Все це створює гарантії від необґрунтованого призначення кримінального покарання особі, що внаслідок психічного захворювання не може усвідомлювати свої дії та керувати ними, відповідати за свої вчинки.

С.Я. Улицький докладно обґрунтував, що примусові заходи медичного характеру не є покаранням, оскільки: а) принципово відрізняються від нього своєю метою та методами, хоча і передбачають певний примус, що включає їх призначення та припинення тільки судом, незалежно від згоди хворого чи його законних представників; б) застосовуються до психічно хворих, які становлять суспільну небезпеку внаслідок психічного розладу та скоєння суспільно небезпечних дій; в) не переслідують каральної та виправної цілей, а також не тягнуть за собою судимість; г) не передбачають можливості звільнення осіб на підставі амністії чи помилування тощо [609, С. 4]. Саме ж застосування примусових заходів медичного характеру є правом, а не обов'язком суду [220, С. 29]¹.

У ст. 94 КК України встановлено перелік видів примусових заходів медичного характеру та типів психіатричних закладів, де вони застосовуються. Різниця між ними полягає в двох моментах: 1) характері обмежень прав і свобод особи (мінімальні обмеження передбачені при наданні амбулаторної психіатричної допомоги в примусовому порядку, а більш значні - при примусовому лікуванні в психіатричних стаціонарах, яке надається з організацією звичайного, посиленого і суворого видів нагляду); 2) специфіці нагляду (встановлення диференційованих режимів утримування психічно хворих, які скоїли суспільно небезпечні діяння, спрямоване на виключення можливості здійснення ними нових суспільно небезпечних діянь). Кримінальний закон також урегульовує питання продовження, зміни або припинення застосування примусових заходів медичного характеру (ст. 95 КК України).

На відміну від заходів медичного характеру примусове лікування є заходом кримінально-правового примусу, що може бути застосований судом, незалежно від призначеного покарання, до осіб, які вчинили злочини та мають хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб (ст. 96 КК України). За законом, в разі призначення покарання у виді позбавлення волі чи обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбування покарання, а в разі призначення інших видів покарань - у спеціальних лікувальних закладах.

Примусове лікування відрізняється від примусових заходів медичного характеру: 1) хворобою (вона не повинна бути психічною, однак має становити небезпеку для здоров'я інших людей і належати до тяжкого інфекційного захворювання - прокази, холери, чуми, туберкульозу легенів у фазі розпаду тощо); 2) можливістю застосування примусового лікування й за місцем відбування покарання, в той час, як примусові заходи медичного характеру тягнуть направлення особи зазвичай у спеціалізовані психіатричні заклади; 3) часом лікування [263, С. 310-311].

Як вже нами підкреслювалося, примусові заходи виховного характеру, що застосовуються до неповнолітніх, також визнаються кримінально-правовими заходами, що не належать до покарання. Це заходи державного примусу, що застосовуються судом та здійснюють на неповнолітнього, котрий вчинив злочин невеликої чи середньої тяжкості, карально-виховний вплив, не належать до кримінального покарання та призначаються при звільненні неповнолітнього від кримінальної відповідальності чи покарання з метою його виправлення, а також спеціальної та загальної превенції злочинів [180, С. 34]. Відповідно до національного кримінально-процесуального законодавства нижня вікова межа осіб, до яких можуть застосовуватися примусові заходи виховного характеру, становить 11 років (ст. 7-3 КПК України).

Примусові заходи виховного характеру застосовуються: 1) у разі прийняття судом рішення про звільнення неповнолітнього від кримінальної відповідальності на підставі ч. 1 ст. 97 КК України; 2) до особи, котра до досягнення віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК України, як про це зазначено в ч. 2 ст. 97 КК України; 3) при звільненні неповнолітнього від покарання відповідно до ч. 1 ст. 105 КК України (п. 2 постанови ПВСУ «Про практику розгляду судами справ про застосування примусових заходів виховного характеру» від 15 травня 2006 р. №2) [451]. Заходи такого роду покликані: а) втілювати певний примус і встановлені обмеження; б) забезпечувати інтереси неповнолітніх, що передбачає їх виховання, освіту, лікування, соціальну, психологічну допомогу, захист від жорстокого поводження, насильства та експлуатації, а також надання можливості адаптуватися до реалій суспільного життя, підвищити загальноосвітній і культурний рівень, набути професії та працевлаштуватися; в) впливати на свідомість і волю підлітків, коригувати систему їх поглядів і переконань, навичок і вмінь, змінюючи антисоціальний спосіб життя в бік відсторонення від кримінального середовища. Очевидно, що встановлення примусових заходів виховного характеру сприяє звуженню сфери застосування до підлітків кримінального покарання, через це на перший план виходять такі головні елементи як переконання, виховання та контроль [15, С. 12; 211, С. 99]¹.

У США (на федеральному рівні) кримінально-правові заходи, що не є покаранням, прийнято називати «заходами безпеки» (альтернативні назви: «заходи виправлення та безпеки», «заходи безпеки та лікування» тощо). Вони є поєднанням, так би мовити, «проміжних» санкцій (М. Тонрі) [852, C. 683] та виправного впливу (Г. Гаес) [760, C. 712], через що їх застосування переважно відповідає меті спеціальної превенції. Заходи безпеки в США виступають ефективним засобом захисту суспільства і призначаються для здійснення превентивного, виховного, виправного, лікувального та іншого спеціального впливу на осіб з кримінальною поведінкою, як у випадках застосування поряд з покаранням, так і у випадках окремого їх застосування. Сутність цих заходів - досягти мети ресоціалізації та нейтралізації, реалізувати функцію профілактики злочинів і правопорушень, здійснити неординарний вплив на злочинців (рецидивістів, сексуальних насильників, неповнолітніх правопорушників та ін.) і потенційно деструктивних елементів (алкоголіків, наркоманів, психопатів, повій та інших осіб, які вчиняють протиправні дії) на підставі механізмів, визначених законодавством.

Звернення до кримінального законодавства, доктрини та судової практики США дозволяє виокремити такі заходи безпеки на федеральному рівні: 1) різного роду громадські обмеження (примусові заходи медичного характеру та примусове лікування, інформування населення про злочинців, електронний моніторинг та ін.), що включають у себе також заходи, пов'язані з умовами пробації чи звільнення від відбування покарання із встановленням нагляду; 2) призначення додаткових (продовжених) строків тюремного ув'язнення; 3) примусові заходи виховного характеру щодо неповнолітніх¹.

Першим видом, а скоріше комплексною групою заходів безпеки в США (на федеральному рівні), є різного роду громадські обмеження, що включають у себе також заходи, пов'язані з умовами пробації чи звільнення від відбування покарання із встановленням нагляду. Громадські обмеження (сommunity confinements) розглядаються самостійно або як умови пробації чи звільнення від відбування покарання із встановленням нагляду. В широкому розумінні такого роду обмеження включають: а) перебування засуджених у громадських центрах виправного впливу, домах з напіввільним режимом, реституційних центрах, установах для психічно хворих осіб, реабілітаційних центрах для алкоголіків і наркоманів, а також інших спеціальних закладах; б) участь засуджених у праці з отриманням доходу, процедурах працевлаштування, програмах з обслуговування населення, тренінгах, лікуванні, освітніх програмах чи інших схожих програмах не під час перебування в зазначених вище закладах. За законом громадські обмеження призначаються судом на строк до 6 місяців, хоча у виняткових випадках їх строк може бути збільшений задля досягнення суспільно корисних інтересів (приміром, завершення лікування від наркоманії) [726]. Цікаво, що різні громадські обмеження широко передбачені кримінальним законодавством держав ЄС, а тому потребують свого подальшого вивчення. До того ж, на думку вчених, відстрочка тюремного ув'язнення, домашній арешт, суспільно корисні роботи, поряд з пробацією і штрафом, слід відносити до «альтернативних» видів покарань [23, С. 32-54].

Виходячи з положень федерального кримінального законодавства (§§ 3555, 3563, 3582, 3583, 3621, 3742, 4046 розд. 18 ЗЗ США, § 1228 розд. 8 ЗЗ США, § 862 розд. 21 ЗЗ США) та Керівництв з призначення покарання (§§ 5B1.3, 5D1.3, 5F1.1.-5F1.7), а також праць учених та офіційних звітів, конкретними підвидами громадських обмежень можуть виступати: 1) поміщення до «шокових» таборів чи реституційних центрів; 2) перебування засуджених у домах з напіввільним режимом і перервне перебування в тюремному ув'язненні; 3) встановлення комендантської години; 4) домашній арешт; 5) електронний моніторинг; 6) громадські роботи; 7) заборона обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; 8) депортація; 9) примусові заходи медичного характеру та примусове лікування; 10) інформування населення про злочинців; 11) вчинення дій щодо повідомлення потерпілих; 12) позбавлення федеральних вигод для осіб, які володіють чи торгують наркотиками тощо [299; 757, C. 2; 756, С. 1035-1301; 856, С. 384-414]. Проаналізуємо далі кожний з цих підвидів (різновидів) громадських обмежень докладніше.

Так, досить цікавим є досвід поміщення засуджених осіб до «шокових» таборів чи реституційних центрів, що передбачає їх направлення до спеціальних установ з метою виправлення та відшкодування завданих злочином матеріальних збитків. До «шокових» таборів Федеральним бюро тюрем направляються особи, за їх власним бажанням, котрі засуджені до тюремного ув'язнення строком понад 12, але не більше 30 місяців. Зазвичай у такі установи потрапляють молоді правопорушники, які вперше вчинили злочин (при цьому максимальний строк перебування у «шокових» таборах не повинен перевищувати 6 місяців). Підґрунтям цього громадського обмеження є ідея здійснення сильного залякувального впливу на правопорушника шляхом його короткострокової ізоляції із суворим режимом та надання можливості «відчути» всю тяжкість покарання, а потім помістити його на пробацію. Мета програм «шокових» таборів - скоротити фінансові витрати на утримання засуджених, зменшити людські страждання та фрустрацію від перебування в місцях позбавлення волі, не допустити вчинення засудженими нових злочинів. Засуджені в таборах такого типу утримуються в умовах ізоляції від суспільства, що передбачає додержання суворих правил, значні обмеження щодо особистого майна, фізичні навантаження, тяжкі роботи, муштру та військову дисципліну, а також обов'язкову участь у тренувальних й освітніх програмах, у тому числі антинаркотичних, антиалкогольних і тих, що спрямовані на подолання неграмотності. Поведінка засудженого впливає на суворість заходів, що застосовуються до нього, а також термін перебування в «шокових» таборах.

Реституційні центри повинні гарантувати відшкодування самим засудженим завданої ним у результаті вчинення злочину матеріальної шкоди. Працюючи за межами центра, засуджений за рахунок цього сплачує встановлену судом реституцію, частково компенсує своє проживання в центрі, допомагає утриманцям. У вільний від основної роботи час засуджений має безкоштовно працювати в самому центрі. У разі позитивних зрушень особа може бути звільнена від подальшого відбування пробації. Навпаки, негативна поведінка засудженого тягне за собою переведення в тюремні установи без урахування часу, проведеного в реституційному центрі.

Перебування засуджених у домах з напіввільним режимом, а також перервне перебування в тюремному ув'язненні є специфічними заходами безпеки, що поєднують у собі режим «шокових» таборів, реституційних центрів й інших виправних установ. Ці громадські обмеження передбачають утримання засуджених в умовах ізоляції з певними інтервалами та з обов'язковим залученням їх до праці й навчання. Вказані заходи призначаються як умови відбування пробації протягом її першого року.

Встановлення комендантської години передбачає перебування особи за місцем її проживання у вечірній і нічний час задля забезпечення захисту суспільства від злочинів, що можуть бути вчинені в цей період такою особою, а також з метою сприяння реабілітації засуджених (при цьому комендантська година може бути поєднана з електронним моніторингом злочинців).

Домашній арешт може бути призначений як умова пробації чи звільнення від відбування покарання із встановленням нагляду, однак тільки замість покарання у виді тюремного ув'язнення; він полягає в тому, що особа постійно перебуває в своєму помешканні за винятком випадків, встановлених чиновником служби пробації (до таких випадків, зокрема, відноситься здійснення процедури працевлаштування, виконання громадських робіт, відвідування церкви, отримання медичної допомоги, участь у тренувальних чи освітніх програмах тощо).

Електронний моніторинг застосовується як поряд з домашнім арештом, так і окремо від нього. Цей захід передбачає постійне носіння засудженим спеціально закріпленого (як правило, на руці чи нозі) електронного браслету, що подає сигнал на пристрій контролю у відділі правоохоронного органу, вказуючи на місцерозташування такої особи. На практиці електронний моніторинг переважно застосовують до осіб, звільнених із застосуванням нагляду, вагітних жінок, хронічно хворих осіб тощо. Здійснені дослідження підтверджують, що електронний моніторинг: впливає на зниження рецидиву; сприяє розвантаженню тюрем; не деморалізує засуджених; уявляється економічно вигідним для держави (приміром, всі витрати за спостереженням, включаючи вартість браслета, зобов'язаний нести сам піднаглядний) [749]¹. У разі порушення умов електронного моніторингу, до осіб можуть бути застосовані більш суворі заходи впливу, включаючи повернення засудженого до тюремної установи.

Громадські роботи та заборона обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю застосовуються тільки як умови пробації чи звільнення від відбування покарання із встановленням нагляду. Перший з цих заходів передбачає виконання засудженим у встановлений або вільний від роботи чи навчання час безоплатної суспільно корисної діяльності за місцем проживання; другий - утримання від працевлаштування (призначення) на певні посади, що можуть посприяти засудженому продовжувати здійснення його злочинної діяльності. Громадські роботи призначаються на строк до 400 годин (цей строк може бути збільшений тільки у разі складних адміністративних процедур, пов'язаних з вибором їх місця виконання, та потребою у моніторингу їх відвідування). Заборона обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю встановлюється тільки за умови, якщо: 1) між певною посадою чи певною діяльністю особи існує прямий зв'язок із злочином, за який її було засуджено; 2) існує необхідність убезпечення суспільства від повторного залучення особи до злочинної діяльності, що здійснювалася нею в минулому.

Депортація призначається за умови, коли: 1) обвинувачений та Сполучені Штати в особі їх уповноважених органів вступають у договірні умови щодо

депортації на підставі § 238 (с) (5) Закону про імміграцію та громадянство (§ 1228 (с) (5) розд. 8 ЗЗ США); 2) відсутні договірні умови щодо депортації, однак генеральний прокурор наводить вагомі обґрунтування та докази, що обвинувачений має бути депортований (тоді депортація призначається за наказом федерального окружного суду чи магістратського суду).

Широкого розвитку в США отримало законодавство про застосування примусових заходів медичного характеру та примусове лікування. У ФККП США положення про застосування примусових заходів медичного характеру та примусового лікування містяться у §§ 4241-4247 гл. 313 «Злочинці з психічними хворобами чи дефектами» розд. 18 ЗЗ США [756, С. 1132-1140]. Ці заходи передусім представлені ізоляцією «дефективних правопорушників», примусовим лікуванням алкоголіків і соціальною реабілітацією наркоманів [78, С. 58]¹. На федеральному рівні та в ряді штатів були ухвалені закони, які дозволяли здійснювати превентивну ізоляцію від суспільства так званих «дефективних правопорушників» («defective delinquents» - психічно неповноцінних делінквентів): а) осіб з розумовими дефектами чи аномальними відхиленнями психіки; б) осіб, схильних до вчинення кримінальних посягань. Визнання особи «дефективним правопорушником» можливе навіть тоді, коли немає підстав для віднесення її до категорії неосудних. І хоча обидва випадки мають місце при розгляді в судовому порядку кримінальної справи щодо такої особи, проте, з урахуванням висновку судової експертизи, визнання її «дефективним правопорушником» тягне за собою два наслідки: по-перше, засудження особи та призначення їй відповідного покарання; по-друге, направлення її до спеціальної установи на визначений чи невизначений термін (до її повного одужання).

За останні 20 років психіатрична наука в США та світі досягла значних успіхів у точній діагностиці та успішному лікуванні багатьох психічних захворювань (приміром, сьогодні вісім з десяти осіб з розладами психіки повертаються до нормального життя за умови їх повноцінного лікування) [791]. Примусові заходи медичного характеру та примусове лікування можуть застосовуватися й до злочинців-алкоголіків і злочинців-наркоманів. Такі особи підлягають примусовій ізоляції та лікуванню в спеціальних медичних закладах, строк перебування в яких зараховується до строку покарання за вчинений злочин. На думку О.О. Малиновського, примусові заходи такого роду є схожими з аналогічним інститутом швейцарського кримінального права [319, С. 283]. Відповідно до Закону про соціальне поновлення наркоманів (1966 р.) особа, яка є наркоманом і вперше вчинила злочин, пов'язаний з насильством і зловживанням наркотичними засобами, при постановленні вироку може, замість тюремного ув'язнення, обрати примусове лікування. Тоді її поміщують до спеціального лікувального закладу закритого типу на строк до 3 років, а кримінальна справа щодо неї призупиняється. Успішне завершення лікування тягне за собою закриття кримінальної справи. Закон передбачає і виняткові моменти: здійснення примусового лікування на строк від 3 до 10 років без урахування волевиявлення підсудного за наявності в нього кримінального минулого (зокрема, попереднього засудження) [387, С. 198].

Специфічним різновидом примусових заходів медичного характеру та примусового лікування є заходи безпеки, що застосовуються до сексуально небезпечних осіб, тобто «сексуальних психопатів» - «дефективних правопорушників», схильних до вчинення сексуальних посягань. Федеральне кримінальне законодавство США передбачає, що заходи безпеки до таких осіб переважно застосовуються владою штатів. На федеральному рівні вплив на сексуально небезпечних осіб передбачає їх участь у програмах, встановлених Службою пробації США, а також обмеження у користуванні комп'ютером чи інтерактивними інформаційними послугами (якщо злочинець перед цим використовував їх при вчиненні посягань). Загалом процедура у справах щодо «сексуальних психопатів» носить цивільний, а не кримінальний характер, що підтверджується низкою судових рішень. Наприклад, розглядаючи справу Хендрікса (1997 р.), Верховний суд США відзначив таке: «процес за відповідним законом штату… не є кримінальним, оскільки штат відмовився від каральної мети…, рекомендував лікування…, дозволив негайне звільнення на підставі доказу про те, що індивідуум не є більше небезпечним або психічно збитковим» [778]. Також судова практика звернула увагу на те, що для визнання особи «сексуальним психопатом» необхідно, щоб це було доведено «за межами розумного сумніву» [804].

Примусові заходи медичного характеру, що застосовуються до «сексуальних психопатів», включають лікування медикаментами, психотерапію, гіпноз тощо. У той же час законодавство передбачає і такий незвичайний превентивний захід, як кастрацію сексуальних насильників і педофілів. Його застосування також переважно перебуває у віданні влади штатів. Вважається, що це є досить ефективною формою попередження рецидиву сексуальних посягань. Наразі в США практикується як хірургічна, так і «хімічна» кастрація (при цьому найбільш успішним є застосування «хімічної» кастрації, що підтверджує досвід Канади та деяких європейських країн, де рецидив, що складав більше 80%, у результаті дії спеціального препарату «депо-провера» зменшився до 4%; гарні результати дії зазначеного препарату відзначалися й в інших країнах, зокрема в Німеччині та Швеції, де його застосування є добровільним) [594, С. 247]. Разом із тим, на наш погляд, застосування цього заходу має репресивний характер, адже передбачає явно калічницькі дії щодо особи злочинця. Через це, запозичення цього досвіду видається сумнівним.

Інформування населення про злочинців як різновид громадських обмежень безпосередньо пов'язаний із сексуальними злочинцями. Відповідно до концепції контролю громади найбільш ефективна протидія злочинам проти особи досягається шляхом громадського контролю за злочинцем, через це мешканці міста чи селища мають право знати про кримінальне минуле своїх сусідів задля того, щоб більш пильно спостерігати за їхньою поведінкою та вживати необхідні заходи з метою захисту себе і своїх сімей. На цій підставі в 1994 р. у штаті Нью-Джерсі, а потім і в багатьох інших, були прийняті акти, що одержали назву «законів Меган» (на вшанування пам'яті загиблої від рук сексуального маніяка семирічної Меган Канки). Федеральний «закон Меган» 1997 р. (Закон США про реєстрацію злочинів проти дітей та злочинців, які вчинили сексуальне насильство) вимагає, щоб закони штатів передбачали: 1) реєстрацію злочинців у правоохоронних органах; 2) створення банку даних про всіх сексуальних злочинців; 3) щорічну перереєстрацію злочинців принаймні протягом 10 років; 4) видачу інформації щодо сексуальних злочинців, коли це необхідно для захисту населення [217, С. 295-296]. При цьому спроби визнати неконституційними «закони Меган» на підставі того, що вони начебто порушують право особи на приватне життя, не мали успіху.

Вчинення дій щодо повідомлення потерпілих розглядається не тільки як додатковий вид покарання, але й різновид громадського обмеження. Його сутність полягає в сплаті засудженим певної суми грошей з метою інформування жертв злочину на підставі положень § 3555 розд. 18 ЗЗ США. Сплата таких грошових сум може бути призначена замість сплати штрафу, якщо суд вважатиме, що призначення обох санкцій буде зайвим. Вчинення дій щодо повідомлення потерпілих пов'язане тільки зі скоєнням винною особою шахрайства чи інших умисних обманних дій (про це йшлося у підрозділі 3.1. дисертації).

Позбавлення федеральних вигод для осіб, які володіють чи торгують наркотиками, передбачає, що відповідно до положень § 862 розд. 21 ЗЗ США суд може скасувати право на отримання певних федеральних привілей для будь-якої особи, яка засуджена за зберігання чи розповсюдження контрольованих речовин (передусім наркотичних засобів). Особа може бути позбавлена федеральних вигод за рішенням суду на такий строк: а) до 5 років - після відбування призначеного покарання в разі першого засудження; б) до 10 років - після відбування призначеного покарання в разі другого засудження; в) назавжди - в разі третього засудження за наркозлочин. Варто зауважити, що в передбачених законом випадках позбавлення федеральних вигод може поширюватися й на осіб, які вчинили інші злочини [756, С. 1300-1301].

Окремим видом заходів безпеки в США є призначення додаткових (продовжених) строків тюремного ув'язнення. Його сутність полягає в тому, щоб використати максимальні межі покарання для певних категорій осіб і, передусім рецидивістів, за обставин, передбачених у законі. У такому разі винні несуть покарання фактично не за злочини, що були ними вчинені, а за «небезпеку особи» [404, С. 17]. Однак, систему призначення продовжуваних чи додаткових строків тюремного ув'язнення слід відрізняти від системи призначення невизначених вироків, оскільки остання наразі скасована, а раніше була винесенням судом обвинувальних вироків без точної вказівки в них строку покарання у виді тюремного ув'язнення [666, С. 18; 16, С. 10; 298, С. 30]¹.

За наявності низки ознак, що обтяжують кримінальне покарання, суд, використовуючи Керівництва з призначення покарання, може ухвалити рішення про збільшення рівня небезпеки злочинця та здійснити повне складання призначених покарань у виді тюремного ув'язнення. При цьому зняття чи погашення судимості, тобто здійснення процедури визнання дійсним факту того, що нібито особа ніколи не була засудженою за вчинення злочину, ФККП США не передбачено (норма про архіви щодо засуджених - § 3662 розд. 18 ЗЗ США - не вказує на строки погашення та зняття судимості). Така процедура, на думку О. Ульяновської, є лише юридичною фікцією [610, С. 102]. Тому будь-який арешт, привід чи попереднє засудження назавжди відбиваються у «кримінальному досьє» особи і враховуються при звільненні від кримінальної відповідальності, звільненні від покарання та його відбування, при призначенні покарання або заходів безпеки. На нашу думку, відсутність положень про строки зняття чи погашення судимості у ФККП США є негативним досвідом, оскільки це значно погіршує майбутнє кримінально-правове становище особи, яка відбула покарання.

У ФККП США передбачає винесення продовжених вироків, включно до довічного тюремного ув'язнення. Так, згідно з § 3559 (с) розд. 18 ЗЗ США довічне тюремне ув'язнення призначається обов'язково за серйозну насильницьку фелонію, якщо: 1) особа була раніше засуджена (і строки такого покарання сплинули) федеральним судом чи судом якого-небудь штату за: а) дві чи більше насильницькі фелонії, або ж б) одну чи більше небезпечну насильницьку фелонію та один чи більше серйозний наркозлочин; 2) кожна серйозна насильницька фелонія чи кожний серйозний наркозлочин, що розглядаються в якості підґрунтя при призначенні покарання, якось по-іншому, ніж вперше, були вчинені після засудження обвинуваченого за попередні насильницьку фелонію чи серйозний наркозлочин [756, С. 1036]. Наголосимо, що винесення судом продовжених вироків дозволяє на довгий строк чи назавжди ізолювати найзапекліших злочинців від суспільства, що суттєво впливає на зменшення рівня злочинності в США. Це підтверджує й судова практика, де, приміром, у справі Раммела (1980 р.) Верховний суд США визнав конституційним вирок щодо призначення особі довічного тюремного ув'язнення з правом умовно-дострокового звільнення за скоєння в різний час трьох майнових фелоній на загальну суму близько $ 230 [824].

Примусові заходи виховного характеру щодо неповнолітніх також утворюють окремий вид заходів виправлення та безпеки, що застосовуються на рівні федерації та окремих штатів. Специфіка цих заходів полягає, по-перше, в їх різноманітності, оскільки вони поєднують у собі різні громадські обмеження з виховним впливом, та, по-друге, в умовах застосування, що залежать від віку особи, характеру протиправної поведінки, особистого статусу (учень чи особа, яка вже працює, наявність батьків чи піклувальників) тощо.

3.5 Особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх

Кримінальна відповідальність і покарання неповнолітніх регулюється та реалізується з урахуванням їх вікових особливостей (приміром, того, що в неповнолітніх відсутній достатній життєвий досвід, ускладнено орієнтування в скрутних життєвих ситуаціях, у більшому ступені вони піддаються впливу з боку дорослих), проте не ізольовано, а в загальній системі обставин, що впливають на ступінь і характер відповідальності [341, С. 142]. Сьогодні в Україні кількість неповнолітніх віком від 14 до 18 років становить більш ніж 3 млн осіб, однак рівень криміналізації в підлітковому середовищі залишається вкрай високим (приміром, кожний 12-й злочин, що був розслідуваний, вчинено неповнолітніми) [90, С. 3-4]. Судові психіатри та психологи занепокоєні тим, що однією з причин протиправної поведінки неповнолітніх є різного роду відхилення й порушення психіки: акцентування рис характеру чи його психопатичні прояви, затримка психічного розвитку, психопатії, неврози, соціально-педагогічна занедбаність. Приміром, за даними деяких учених 42,8% неповнолітніх, що вчинили правопорушення, мають діагноз психопатії і акцентуацію рис характеру [138, С. 15].

У 2006 р. в Україні за вчинення злочинів у неповнолітньому віці засуджено 13,9 тис. осіб, що на 20,6% менше; із них 3,7 тис. неповнолітніх, або 26,7% (у 2005 р. - 28,8%), - за вчинення злочинів у віці від 14 до 16 років. До позбавлення волі на певний строк засуджено 2,7 тис. неповнолітніх, або 19,3% (у 2005 р. - 20,7%). Звільнено від покарання з випробуванням 10,2 тис. таких засуджених, або 73,1% (у 2005 р. - 72,3%). Кількість неповнолітніх, стосовно яких справи закрито із застосуванням примусових заходів виховного характеру, зменшилася на 29,4% і становила 2,7 тис. осіб. [495]. Ці та інші дані свідчать про необхідність усунення низки причин, що сприяють підлітковій злочинності, та підвищення ефективності норм кримінального законодавства щодо протидії злочинам серед неповнолітніх. Однак, вирішувати цю проблему потрібно шляхом розв'язання комплексу соціально-економічних проблем, а не тільки кримінально-правовою репресією.

У КК України розд. XV «Особливості кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх» його Загальної частини спеціально присвячений регулюванню питань кримінально-правового впливу на неповнолітніх злочинців (при цьому неповнолітніми згідно з міжнародним і національним законодавством, вважаються особи, що не досягли 18-річного віку). Серед неповнолітніх у КК України відокремлено ще низку категорій осіб, зокрема: а) новонароджені діти; б) малолітні, тобто ті, які не досягли 14-річного віку; в) діти, які не досягли 16-річного віку, тощо. Чимало положень Загальної частини КК України покликані забезпечувати нормальний фізичний і психічний розвиток неповнолітніх. До них, зокрема, належать ті, які: регламентують вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність (ст. 22); передбачають, що обставиною, яка пом'якшує покарання, є вчинення злочину неповнолітнім (п. 3 ч. 1 ст. 66), а обставинами, які обтяжують покарання, - вчинення злочину щодо малолітнього (п. 6 ч. 1 ст. 67) або з використанням малолітнього (п. 9 ч. 1 ст. 67).

Характерним для кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх в Україні є зменшення видів покарань, скорочення їх строків і розмірів тощо [261, С. 94]. Закон передбачає вичерпний перелік видів покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітнього (так, згідно з ч. 1 ст. 98 КК України це такі основні види покарань: штраф; громадські роботи; виправні роботи; арешт; позбавлення волі на певний строк) [447, С. 154-155]. На підставі ч. 2 ст. 98 КК України до неповнолітнього можуть бути застосовані й додаткові покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

Іншими положеннями розд. XV Загальної частини КК України встановлено: а) звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності (в разі вчинення вперше злочину невеликої тяжкості та застосування примусових заходів виховного характеру - ч. 1 ст. 97, а також у зв'язку із закінченням строків давності - ст. 106); б) особливості призначення покарання неповнолітнім (ч. 3 і 4 ст. 102, ст. 103); в) звільнення неповнолітніх від покарання та його відбування, що включає: звільнення від відбування покарання з випробуванням; звільнення від покарання із застосуванням примусових заходів виховного характеру; звільнення від відбування покарання у зв'язку із закінченням строків давності; умовно-дострокове звільнення від відбування покарання (ст. ст. 104-107); г) погашення та зняття судимості неповнолітніх (ст. 108).

У США застосування норм кримінального законодавства щодо неповнолітніх ґрунтується на таких важливих чинниках, як презумпція невинуватості, функціонування ювенальних судів, судовий компроміс, постановлення вироку тощо [553]. Цікаво, що американський конгрес, посилаючись на відомості міністерства юстиції, визначив такі економічні показники: невідвідування школи лише одним неповнолітнім у зв'язку з протиправною діяльністю та вживанням наркотиків коштує суспільству від $ 1,7 млн до $ 2,3 млн (§ 5601 субгл. 1 гл. 72 розд. 42 ЗЗ США). Отже, забезпечення добробуту неповнолітніх, їх нормального розвитку та виховання є одним з головних завдань державних і недержавних органів у США. Ефективність такого підходу очевидна, адже за відомостями Міністерства юстиції США сьогодні приблизно 3/4 неповнолітніх правопорушників не продовжують свою кримінальну поведінку в повнолітньому віці [777, С. 71].

Порівнюючи систему ювенальної юстиції в Україні та США, можна погодитися з думкою вітчизняних дослідників Н. Крестовської та В. Шмеріги про те, що сьогодні американська модель правосуддя для неповнолітніх є всесвітнім орієнтиром у розвитку ювенальної юстиції, апробації нових підходів, різноманітності методів тощо [252, С. 96]. Роль федеральних органів влади у кримінально-правовій політиці щодо неповнолітніх у США полягає в установленні необхідних нормативних стандартів та в забезпеченні їх належного фінансування. Головним нормативно-правовим актом з цього приводу є Закон про ювенальну юстицію та запобігання делінквентності серед неповнолітніх, 1974 р. (в редакції 2002 р.), який відбитий у положеннях §§ 5601-5681 розд. 42 ЗЗ США. На підставі цього федерального акта: а) визначено формулу розподілу грантів для органів ювенальної юстиції штатів; б) уведено вимоги щодо сепаратного утримання під вартою (поводження) неповнолітніх і дорослих правопорушників; в) запроваджено деінституалізацію неповнолітніх правопорушників, тобто обмежено компетенцію штатів щодо питань про ув'язнення неповнолітніх; г) створено механізм запобігання майбутнім правопорушенням неповнолітніх на підставі надання їм психологічної допомоги, педагогічного наставництва, лікування від алкогольної та наркотичної залежності, залучення до праці та навчання тощо [709].

Окрім цього, на федеральному рівні в США було створено спеціальні кримінально-правові норми щодо відповідальності та покарання неповнолітніх, викладені в ч. IV «Виправлення неповнолітніх правопорушників» розд. 18 ЗЗ США. Дана частина включає дві глави (гл. 401 «Загальні положення» та гл. 403 «Делінквентність неповнолітніх»), що регулюють такі важливі питання: 1) відносини влади федерації та штатів, а також джерела витрат при поводженні з неповнолітніми правопорушниками; 2) перебування під вартою неповнолітніх правопорушників у тюремних установах штатів; 3) умови та порядок кримінального переслідування неповнолітніх правопорушників в окружних судах; 4) процедура щодо неповнолітніх правопорушників у магістратських судах; 5) проведення прискореного судового розгляду та «диспозиційне» слухання справи; 6) використання даних про неповнолітніх правопорушників¹.

Також норми зазначеної частини роз'яснюють певні кримінально-правові терміни. Зокрема, відповідно до § 5031 розд. 18 ЗЗ США, «неповнолітній» - це особа, яка не досягла 18-річного віку, а в аспекті розслідування та розгляду справи щодо вчиненого ним правопорушення, - особа, яка не досягла 21-річного віку; саме ж «правопорушення, що вчинене неповнолітнім» - це вчинене особою до 18-річного віку порушення будь-якого закону США, яке становило б собою злочин, скоєний повнолітньою особою, або порушення такою особою положень, передбачених § 922 (х) розд. 18 ЗЗ США (щодо незаконного поводження з вогнепальною зброєю. - А.С.) [756, С. 1147-1156].

Правосуддя в справах неповнолітніх складається із окремого кримінального законодавства та особливої процедури розгляду справ. У разі вчинення неповнолітнім правопорушення, за яке законом передбачено покарання у виді тюремного ув'язнення до 6 місяців, проти нього не повинно проводитися жодного слухання у будь-якому суді США, якщо тільки генеральний прокурор не винесе відповідний припис, зумовлений однією з таких трьох обставин - відсутністю належної судової юрисдикції, відсутністю спеціальних програм і служб для потреб неповнолітніх правопорушників, а також вчиненням неповнолітнім насильницької фелонії чи іншого тяжкого правопорушення. В останньому випадку закон зобов'язує поводитися з неповнолітніми правопорушниками, як із дорослими злочинцями. При цьому, відповідно до § 5032 розд. 18 ЗЗ США вік, з якого може наставати кримінальна відповідальність неповнолітніх на федеральному рівні коливається від 15 до 21 року, залежно від категорії вчиненого правопорушення.

У передбачених законом випадках неповнолітнього можна заарештувати й вжити до нього заходи кримінально-правового впливу й у віці, що менший за 13 чи 12 років (§ 5037 гл. 403 розд. 18 ЗЗ США, § 5601 субгл. 1 гл. 72 розд. 42 ЗЗ США). У такому віці, як стверджують психологи, діти досить зрілі, щоб, приміром, розуміти різницю між правом власності та його порушенням [536, С. 49, 99]. Уже починаючи з 11-річного віку, за твердженням педагогів і психологів, у особи: а) формується свідома, справжня особистість [425, С. 177, 202-205; 362, С. 53]; б) виникає самооцінка, критичне ставлення до оточення, прагнення до самостійного життя, вміння розуміти та підпорядковувати свою поведінку нормам колективного життя [71, С. 58-61]; в) з'являється здатність усвідомлювати значення вчинюваних протиправних діянь і нести за них відповідальність [3, С. 92; 366, С. 90-95]. Враховуючи це, варто прислухатися до думки українських вчених, які обґрунтовують зниження віку кримінальної відповідальності неповнолітніх до 11 років [363, С. 73-75; 53, С. 173].

Взагалі вік є не стільки хронологічною властивістю особи, скільки певною соціально-психологічною категорією. Це період формування людини як особистості, орієнтація її на здійснення соціально-корисної функції у суспільстві [340, С. 44]. Однак, період формування особистості не пов'язаний з однозначно конкретним моментом часу, рубежем. Ось чому суттєво зменшений вік кримінальної відповідальності неповнолітніх у США можна пояснити не тільки спадщиною загального права, а й соціально-економічним рівнем розвитку американської нації, адже чим цивілізованіше суспільство, тим раніше дитина починає усвідомлювати значення власної правомірної поведінки. Зазвичай закон передбачає більш лояльне ставлення до неповнолітніх правопорушників, ніж до дорослих, однак їм надається менший обсяг процесуальних прав (зокрема, неповнолітній правопорушник не має права на звільнення під заставу, а його досудовий статус залежить винятково від рішення судді щодо того, повинен чи ні правопорушник залишатися під вартою до судового розгляду).

Специфікою кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх у США є такі риси:

1) неповнолітній обвинувачується не у вчиненні злочину, а у вчиненні правопорушення, через що він має статус «неповнолітнього делінквента» («juvenile delinquent»), а не злочинця;

2) заарештований підліток доставляється до тюрми для неповнолітніх, окремої від тюрми для дорослих, що зазвичай перебуває у віданні спеціалізованого закладу місцевого органу влади чи органу управління штату (при цьому службовець правоохоронного органу зобов'язаний ознайомити заарештованого неповнолітнього з його правами та негайно сповістити генерального прокурора, а також батьків правопорушника чи його опікунів та своє керівництво);

3) неповнолітній не має права на суд присяжних, через це його справу зазвичай розглядає спеціальний орган - суд у справах неповнолітніх, який має встановити винність такої особи поза всяких обґрунтованих сумнівів;

4) покарання, що застосовуються до неповнолітніх правопорушників, диференціюються таким чином: за загальним правилом строки пробації та тюремного ув'язнення не повинні перевищувати періоду досягнення неповнолітнім 21-річного віку, а якщо неповнолітній вчинив злочин у віці від 18 до 21 року, то строк пробації для нього становить три роки, а строк тюремного ув'язнення - п'ять років (при засудженні за фелонію класів А, В чи С) чи три роки (в усіх інших випадках); в окремих випадках закон передбачає продовжені строки пробації та тюремного ув'язнення, як це встановлено для дорослих осіб (§ 5037 розд. 18 ЗЗ США);

5) замість покарання часто використовується практика відновлювального правосуддя для неповнолітніх делінквентів, що передбачає: а) реальне відшкодування нанесеної ними матеріальної або моральної шкоди; б) запровадження примирливих процедур, що робить таких неповнолітніх більш придатними до суспільного життя, сприяє не тільки усвідомленню й переживанню ними свого діяння, а й намаганню ліквідувати небезпечні наслідки; в) надійне убезпечення громади від кримінального впливу неповнолітніх правопорушників [335, С. 10-11; 471; 750, C. 937-962; 251].

Особливе місце при розгляді питання про кримінальне покарання неповнолітніх у США належить призначенню цій категорії осіб смертних вироків. Уперше в американській історії страта щодо неповнолітнього була офіційно застосована в1684 р., коли юнака Томаса Гроугера визнали винним у зоофілії [770]. Тільки в 1988 р. у справі «Томпсон проти Оклахоми» Верховний суд США визнав, що страта неповнолітніх злочинців, які не досягли 16-річного віку, є неконституційною як жорстоке й незвичне покарання [847]. Незважаючи на це, протягом тривалого часу американські суди різних рівнів та юрисдикцій хоча й нечасто, але все ж таки застосовували смертну кару до неповнолітніх осіб у віці 16-17 років, причому це визнавалося Верховним судом таким, що не суперечить нормам Федеральної Конституції [835]. Нещодавно, 1 березня 2005 р., за результатами розгляду справи «Ропер проти Сіммонса» Верховний суд США визнав неконституційною практику винесення смертних вироків тим, хто вчинив злочини до 18-річного віку [822]. Ухвалення цього важливого рішення, яке, до речі, ґрунтувалося на досвіді європейських держав про заборону застосування покарання у виді смертної кари до неповнолітніх та інших важливих аргументах, вплинуло на перегляд низки попередніх федеральних судових постанов.

Протягом багатьох років в американській юридичній літературі виправні (виховні) заклади для неповнолітніх позначалися двома термінами - «реформаторії» та «виробничі школи», однак, починаючи з 60-х років ХХ ст. для позначення місць позбавлення волі для неповнолітніх був запроваджений єдиний термін «виховна школа» [694, С. 20]. Поряд з «виховними школами» для неповнолітніх діяли «табори» чи «ферми», що вважалися пенітенціарними закладами мінімальної безпеки, а також «центри для хронічних правопорушників», «психіатричні центри», «виховні центри», «спецшколи з продовженим робочим днем», «місцеві виправні площадки» та низка інших установ [334, С. 133-134]. Значного поширення в США набув патронат (він може бути соціальним чи сімейним) щодо неповнолітніх осіб, схильних до кримінальної поведінки, сутність якого полягає в застосуванні сукупності заходів матеріальної та моральної допомоги до неповнолітніх, які звільнилися з місць позбавлення волі з метою полегшення їх переходу до чесного трудового життя [700, С. 67]. Вагомими є досягнення центрів комплексної (правової, соціальної, психологічної) допомоги сім'ї та жертвам злочинів, пов'язаних із насильством у сім'ї, а також притулків для осіб, щодо яких було застосоване таке насильство, в тому числі неповнолітніх [686, С. 199].

На рівні федерації та окремих штатів у США з високим ступенем результативності діють різні профілактичні програми для неповнолітніх. На підставі чинного законодавства органи влади штатів і місцевого самоврядування повинні розробляти плани й програми попередження злочинності неповнолітніх з урахуванням регіональної специфіки та визначати обсяги бюджетних асигнувань, федеральний же уряд має координувати і керувати профілактичними заходами, забезпечувати їх фінансування й здійснювати контроль за використанням коштів [690, С. 14-15]. Починаючи з кінця 90-х р. минулого століття на федеральному рівні успішно діють також антигангстерські та антинаркотичні програми серед неповнолітніх, засновані Міністерством юстиції США (тільки в 1998 р. на потреби першої з цих програм було виділено $ 75 млн) [730, C. 20-21]. Складовою частиною програм попередження злочинності є й численні заходи в сфері «психічної гігієни»: створення клінік з виховання дітей; функціонування бюро з приводу порад тим, хто вступає в шлюб; встановлення заходів щодо контролю за народженням дітей тощо [488, С. 44]. На нашу думку, такий досвід вартий на своє ретельне вивчення та запозичення.

Завершуючи аналіз положень у розділі 3 дисертації, можна зробити такі висновки:

1. На відміну від КК України, який містить законодавчу дефініцію покарання (ст. 50), у ФККП США вона відсутня взагалі. Разом з тим, в порівнювальному кримінальному законодавстві вказано на мету покарання: за КК України - це кара, виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами; за ФККП США - кара, стримування кримінальної поведінки (превенція); позбавлення можливості вчиняти злочини; реабілітація (очевидно, що окремі складові мети покарання в обох державах збігаються). Відзначимо ще про одну спільність: у кримінальному законодавстві України та США (на федеральному рівні) критерієм класифікації злочинів (посягань) на групи виступають саме вид і розмір покарання (межі санкцій).