Порівняльний аналіз кримінального законодавства України та федерального кримінального законодавства Сполучених Штатів Америки

Щодо питання про визначення поняття злочину («crime») у кримінальному законодавстві США, то слід зазначити таке: по-перше, на федеральному рівні воно взагалі відсутнє, як нема його в кримінальних кодексах окремих штатів (наприклад, КК штату Огайо) і КК федерального округу Колумбія; по-друге, у кодексах більшості штатів можна знайти лише різні варіанти його формального визначення, тобто законодавець зазвичай вказує тільки на дві формальні ознаки злочину - протиправність і караність. Досліджуючи поняття «злочин» у кримінальному праві США, український науковець О.В. Микитчик встановив, що дефініції злочину у США переважно формулюються в юридично-літературних джерелах чи судових рішеннях у конкретних справах [339, С. 112]. Загалом в американській доктрині та кримінальному законодавстві окремих штатів переважають формальні визначення поняття злочину, хоча подекуди зустрічаються й суто матеріальні визначення (Г. Сайкс, У. Реклісс) чи формально-матеріальні (Р. Перкінс) [594, С. 126].

Так, на думку американських професорів М. Готтфредсона та Т. Хірші, злочин є «поведінкою, спрямованою на порушення закону» [765, С. 1]. Інший дослідник - доктор С. Рейн - визначає злочин як дію з наміром чи бездіяльність, що порушують кримінальний закон чи положення прецедентного права, та за вчинення яких держава передбачає покарання [816, С. 4]. Поняття злочину, яке дається відомими англійськими правниками Кардом, Кроссом і Джонсом та яке повною мірою сприймається й американськими юристами, дозволяє говорити про такі ключові ознаки злочину: «протиправна дія (бездіяльність)», «переслідування злочину від імені держави», «визнання винності правопорушника», «караність злочину», «вплив (заподіяння шкоди) на потерпілого» [718, С. 1]. Злочином може визнаватися й діяння, яке забороняється під страхом покарання будь-якою нормою права, а також будь-яким наказом, правилом, інструкцією, що прийняті якою-небудь урядовою установою відповідно до наданих їй для цього повноважень [94, С. 30]. Під поняттям «злочин» також розуміють дію чи бездіяльність, спрямовану на порушення публічного закону, який встановлює відповідні заборони чи передбачає їх [734]. Можна навести й інші визначення поняття злочину, проте очевидно, що на перше місце більшість дослідників висуває його дві формальні ознаки - протиправність і караність. На наш погляд, наявність таких ознак злочину в цілому має позитивне значення, оскільки створює правові перепони від порушення законності. Незважаючи на це, американські дефініції злочину зазвичай не вказують на таку ознаку, як «суспільна небезпечність», без якої часом дуже важко теоретично та практично розкрити у повному обсязі таке соціальне явище як злочин.

Згідно з кримінальною статистикою США, в 2004 р. рівень злочинності в цій країні виявився найнижчим за останні три десятиліття, при цьому тенденція щодо зменшення цього показника зберігається [474]. Однак, як зазначають деякі науковці, в пострадянській періодичній літературі, зокрема російській, за давніми та добре відомими традиціями сьогодні практично неможливо знайти навіть крихту інформації про зниження злочинності в США [201, С. 108]. Цей факт, безумовно, негативно впливає не тільки на позиції вітчизняних фахівців у галузі кримінального права, а й на загальне уявлення про інститут злочину в сучасному американському кримінальному законодавстві (зокрема, за нашими дослідженнями тільки 1,6% опитаних працівників правоохоронних органів України знає, що рівень злочинності в США зменшується щороку).

Звертаючись до першоджерел англійській мовою, відзначимо, що сьогодні в США статистичні відомості про злочинність, кількість осіб, що скоїли злочини, а також інші показники, збираються й аналізуються Міністерством юстиції США завдяки: 1) Єдиним щорічним звітам про злочинність, що здійснюються ФБР (ця програма була започаткована в 1929 р.); 2) Національному спостереженню за жертвами злочинів (ця програма була започаткована в 1973 р.) [843]¹. З науково-практичної точки зору цікавим уявляється такий факт: американська кримінальна статистика враховує не всі, а тільки так звані «індексні» злочини (у принципі така ситуація характерна й для більшості західноєвропейських країн, оскільки в Англії «індексних» злочинів - 70, у ФРН - 24, у Франції - 22 і т. ін.). При цьому, за експертними оцінками, «індексні» злочини в США складають 30-40% від загальної кількості злочинів [697, С. 49]. Так, за відомостями Бюро правової статистики Міністерства юстиції США, які ґрунтуються на Національному спостереженні за жертвами злочинів, у 2005 р.: а) мешканцями Сполучених Штатів (віком від 12 років і старше) було вчинено близько 23 млн злочинів (у 2004 р. - 24 млн), з них 18 млн (77%) - це злочини проти власності, 5,2 млн (22%) - це насильницькі злочини, 227 тис. (1%) - крадіжки приватного майна; б) на кожні 1000 осіб віком 12 років і більше було вчинено: одне зґвалтування, один напад з нанесенням тілесних пошкоджень, три пограбування; в) показники умисних убивств були найменшими з усіх - близько 6 цих злочинів на 100 тис. населення [735]. Очевидно, що оцінка злочинності в даному випадку здійснена головним чином на підставі аналізу трьох груп посягань - злочинів проти власності, насильницьких злочинів і крадіжок приватного майна, а також наявності жертв злочинів.

По-іншому визначає кримінальну статистику ФБР, яке зупиняється, як вже наголошувалося, на характеристиці восьми «індексних» злочинів, що утворюють дві групи найнебезпечніших посягань, - насильницькі злочини (сюди входять: 1) тяжкі вбивства та інші умисні вбивства; 2) зґвалтування; 3) «робері» чи пограбування; 4) напади за обтяжуючих обставин) і злочини проти власності (сюди входять: 1) «берглері», тобто протиправне проникнення у приміщення чи житло з умислом вчинити в них фелонію або крадіжку; 2) викрадення майна (крадіжки); 3) заволодіння автомототранспортними засобами; 4) підпали). Так, в Єдиних звітах про злочинність за 2005 р., які публікують ФБР, кількість скоєних злочинів у США становила приблизно 11,5 млн (як бачимо, цей показник майже вдвічі менший, ніж той, на якому наголошує Бюро правової статистики Міністерства юстиції США. - А.С.) [732].

За даними науковців, матеріальні збитки від злочинності в США становлять колосальну суму - $ 425 млрд щорічно, однак ця цифра включає вартість прямих й непрямих збитків від насильницьких злочинів та злочинів проти власності, витрат на лікування жерв посягань та інших витрат (приміром, сюди навіть входить втрата доходу сім'єю вбитого таксиста) [561]. Щодо рівня насильницьких і майнових злочинів, то, порівняно з 2004 р., у 2005 р.: 1) рівень насильницьких злочинів збільшився на 1,3% (з 1996 по 2005 рр. цей рівень знизився на 26,3%); 2) рівень злочинів проти власності знизився на 2,4% (з 1996 по 2005 рр. цей рівень знизився на 22,9%) [731]. Рівень насильницьких злочинів і злочинів проти власності в США в період з 1973 по 2005 рр. показано нижче (див. таблиці 2.1.1 та 2.1.2):

Таблиця 2.1.1. Рівень насильницьких злочинів в США в період з 1973 по 2005 рр.

Таблиця 2.1.2. Рівень злочинів проти власності в США в період з 1973 по 2005 рр.

Окрема статистика в Єдиних звітах про злочинність репрезентована щодо специфічних типів посягань (приміром, «ненависницьких» злочинів), провідних процесуальних заходів (наприклад, арештів), жертв посягань, персоналу правоохоронних агенцій тощо. Послідовність змін у структурі злочинності в США протягом 2001-2006 рр. показана нижче (див. таблицю 2.1.3):

Таблиця 2.1.3. Послідовність змін у структурі злочинності в США з 2001 по 2006 рр. (%):

Підтверджують показники ФБР і Бюро правової статистики Міністерства юстиції США щодо рівня злочинності й інші американські джерела. За даними агентства Ассошіейтед прес, за останні роки злочинність у США знизилася в усіх сферах, особливо рівень вбивств [611]. На жаль, у США, незважаючи на потужні інформаційні технології, поки що неможливо отримати повну інформацію про загальнонаціональну злочинність через феномен правового дуалізму та наявність близько 20 тис. поліцейських департаментів, які щорічно, проте необов'язково, звітують (іноді вчасно, іноді ні; іноді повною мірою, іноді частково) до ФБР про стан кримінальних проявів. З цього приводу в своєму дослідженні Р. Кларк вказує на багаточисленність і різноманітність злочинів у США, різні форми звітів про злочинність, на те, що не завжди можна отримати «стовідсоткову» звітність, навіть враховуючи високі технічні можливості американських правоохоронних органів, причому однією з причин такої ситуації є неподання деякими поліцейськими департаментами на місцях звітних даних до ФБР [204, С. 61]. Ось чому загальнонаціональна кримінальна статистика представлена останніми роками лише на рівні 92-94% від реальної (у 2005 р. цей показник сягнув 94,1%). Однак саме з такої звітної інформації, ФБР і складає в подальшому Єдині звіти про злочинність.

Що ж викликає поширення злочинності в США, які її умови та причини, які фактори передусім впливають на її структуру? Слід констатувати, що в наш час на перший план виступає кримінологічна теорія, відповідно до якої основною причиною зростання злочинності в Сполучених Штатах є злочинність «іммігрантів другого покоління», що походить від концепції «конфлікту культур» [488, С. 44]. Не випадково, що в США доля іммігрантів серед злочинців значно перевищує їх долю серед населення в цілому [686, С. 40]. Разом з тим, сучасна американська кримінологічна наука оперує десятками інших теорій пояснення причин та умов злочинності, які умовно можна об'єднати у два великі блоки: 1) соціологічні теорії; 2) біосоціологічні (психологічні) теорії¹. В літературі можна зустріти й інші варіанти перекладу, інтерпретації й класифікації згаданих американських кримінологічних теорій (доктрин) [542, С. 8-22].

Отже, характеристики злочинності в США визначаються за різноманітними формами й методами, яким властиві різні механізми отримання й аналізу статистичних даних кримінального характеру та які значно відрізняються від українських стандартів. Також маємо констатувати, що багатомільйонна статистика щодо злочинності в США пов'язана з тим, що в цій державі до категорії злочинних посягань зараховуються й такі правопорушення, які в Україні визнавалися б тільки адміністративними деліктами (зокрема, злочинами в США вважаються проституція, непристойні висловлювання в процесі радіомовлення, перевищення швидкості руху при керуванні водієм транспортним засобом, поява у громадському місці в стані сп'яніння). Незважаючи на це, слід констатувати поступове щорічне зменшення рівня злочинності в США та Україні, що є об'єднуючим фактором. Проте, очевидно, що в кримінальній статистиці обох держав може спостерігатися певна розбіжність даних про злочинність залежно від того, який орган її репрезентує (в Україні - це МВС, СБУ, ДПА, Генеральна прокуратура, міністерство юстиції; в США - ФБР та Бюро правової статистики міністерства юстиції).

Усі федеральні злочини в США залежно від певних вихідних критеріїв поділяються на різні види, при цьому питання про класифікацію таких злочинів вирішуються як у законодавстві, так і в кримінально-правовій доктрині. Так, Конституція США (розд. 4, ст. ІІ) поряд з такими федеральними злочинами як державна зрада та хабарництво, згадує про так звані «інші важливі злочини та місдимінори» («other high crimes and misdemeanors») [729, С. 5]. І якщо норми про державну зраду, хабарництво та різні місдимінори прямо передбачені федеральним кримінальним законодавством США, то поняття «важливі злочини» ні Конституцією, ні іншими федеральними законами зовсім не визначені, проте, можливо, воно ближче всього до поняття фелонії, в усякому разі, включає його.

У свою чергу, федеральне кримінальне законодавство США застосовує системний (широкий) підхід до розуміння поняття злочину, оскільки ця категорія тотожна поняттю «посягання» («offense»). У зв'язку з цим слід зазначити, що український вчений - професор В.Л. Чубарев - обґрунтовано довів, що при визначенні злочину в національному кримінальному законодавстві також слід було б використати поняття «посягання», а не «діяння» [672, С. 11]. З давніх часів в англосаксонській кримінально-правовій системі існувала класифікація злочинів залежно від матеріальних і процесуальних особливостей з трьох груп: «трізн» (посягання на зовнішню чи внутрішню безпеку держави), «фелонія» (включає в себе всі інші тяжкі посягання) та «місдимінор» (посягання, що не становлять великої суспільної небезпеки) [432, С. 71]. Однак, на федеральному рівні в США, так само, як і на рівні багатьох штатів, законодавець відмовився від такого традиційного поділу, виключивши з розряду самостійних категорій посягання, що утворювали «трізн», та віднісши їх до фелоній. Місдимінори, що відзначалися найменшим ступенем суспільної небезпеки, були виділені в окрему групу під назвою порушення (кримінальні правопорушення).

Незважаючи на те, що положення § 1 «Класифікація посягань» розд. 18 ЗЗ США були скасовані в 1984 р., федеральний закон продовжує розрізняти три великі групи злочинів (посягань): 1) фелонії («felonies») - найбільш небезпечні посягання, які караються смертною карою або тюремним ув'язненням на строк понад один рік; 2) місдимінори («misdemeanors») - менш небезпечні посягання, які караються тюремним ув'язненням на строк до одного року; 3) кримінальні правопорушення (незначні посягання або просто порушення) («petty offences») - специфічні різновиди місдимінору, які караються тюремним ув'язненням на строк до шести місяців або штрафом до $ 5 тис. для фізичних осіб та до $ 10 тис. для юридичних осіб, або обома покараннями разом [756, С. 464].

Зрозуміло, що в основу такого розподілу покладено суто формальний критерій - характер покарань, які передбачені кримінальним законом за скоєні діяння (як правило, це смертна кара чи тюремне ув'язнення, а за певних умов й штраф). Поділ федеральних злочинів на фелонії, місдимінори та кримінальні правопорушення відіграє суттєву роль при кваліфікації діянь, при відправленні кримінального судочинства, при визначенні умов відбування покарання та при впливі правових наслідків засудження. Так, фелонія або одна тільки мета її вчинення нерідко вважається обставиною, яка обтяжує відповідальність, безпосередньо передбаченою законом (наприклад, при вбивстві та проникненні до чужого приміщення). Можливості арешту поліцейським особи, яка підозрюється в місдимінорі (а не у фелонії), значно обмежені. Засуджені за фелонію особи, як правило, відбувають покарання у виправних установах більш суворого режиму, а після його відбуття позбавляються права обіймати публічні посади.

Щодо фелоній і місдимінорів, то вони поділяються на кілька класів, відповідно до яких встановлюються межі кримінального покарання. Посягання, яке спеціально не класифіковане в алфавітному порядку в статті, що його визначає, класифікується таким чином, якщо передбачений максимальний термін тюремного ув'язнення: 1) довічне тюремне ув'язнення або, якщо максимальне покарання смертна кара, як фелонія класу А; 2) 25 років або більше, як фелонія класу В; 3) менше 25 років, але 10 років або більше, як фелонія класу C; 4) менше 10 років, але 5 років або більше, як фелонія класу D; 5) менше 5 років, але більше 1 року, як фелонія класу E; 6) 1 рік або менше, але більше 6 місяців, як місдимінор класу А; 7) 6 місяців або менше, але більше 30 днів, як місдимінор класу В; 8) 30 днів або менше, але більше 5 днів, як місдимінор класу С; 9) 5 днів або менше, або, якщо тюремне ув'язнення не передбачається, як порушення (§ 3559 (а) «Класифікація посягань за покараннями» розд. 18 ЗЗ США) [593, С. 79]. Сутність і практичне значення такої класифікації полягає в тому, що вона визначає межі покарань, що призначаються за злочинні діяння відповідної категорії.

Слід зазначити, що як на рівні федерації, так і на рівні окремих штатів злочинними визнаються найрізноманітніші, часом «незвичні» для української ментальності, посягання. Їх аналіз дозволяє зробити висновок про те, що більшість з них в Україні вважалися б звичайними адміністративними правопорушеннями, а не злочинами, решта - були б скасовані, оскільки не становлять навіть приблизно ніякої суспільної небезпеки. За специфічним категоріальним апаратом, який використовує професор М.І. Хавронюк, такі злочини скоріш за все є «незлочинами» чи «квазі-злочинами» [647, С. 184-190]. Не важко помітити, що навіть для США криміналізація таких діянь є рудиментарною й невиправданою, через це здійснити їх класифікацію дуже важко і, скоріш за все, неможливо.

Разом з тим, зазначимо таку проблему: в США (на рівні федерації та окремих штатів), рівно як і в більшості західноєвропейських держав, що, до речі, підтверджує практика Європейського суду з прав людини у Страсбурзі, адміністративні делікти входять до системи кримінально-правового регулювання, чого не можна сказати про Україну та низку держав СНД. Через це коефіцієнти злочинності як у США, так і в більшості держав ЄС, будуть набагато вищими, ніж в Україні, а статистична структура злочинності й обсяг злочинів у кожній державі практично непорівняні. Враховуючи те, що курс України на європейську та євроатлантичну інтеграцію залишається пріоритетним, на нашу думку, в Україні може найближчим часом постати питання про перегляд системи класифікації злочинних посягань у зв'язку з адаптацією національного законодавства до законодавства ЄС. У свою чергу, це може зумовити встановлення нової категоризації злочинних діянь (на зразок тієї, що існує в США та державах ЄС), що також впливатиме й на принципи їхньої статистичної звітності. Ось чому вже зараз уявляється актуальною позиція Н.Ф. Кузнєцовою, М.П. Мелешка та Є.Г. Тарла, які, поєднуючи американський та європейський досвіди, пропонують усі злочинні діяння, залежно від встановлених кримінальним законом і визначених судом мір покарання, поділити на: 1) правопорушення (не передбачено позбавлення волі) (на наш погляд, цей вид варто було б назвати «кримінальне порушення». - А.С.); 2) кримінальні проступки (позбавлення волі на строк до 1 року); 3) злочини (позбавлення волі на строк понад 1 рік). В останньому випадку злочини мають поділятися на чотири категорії: а) незначні (1-3 роки позбавлення волі); б) середньої тяжкості (4-6 років позбавлення волі); в) тяжкі (7-10 років позбавлення волі); г) особливо тяжкі (понад 10 років позбавлення волі) [284; 287; 336, С. 178]. Слушною також є думка академіка Ю.В. Бауліна про те, що «заслуговують на увагу та обговорення» погляди, щоб серед кримінальних правопорушень виокремити три групи: злочини, кримінальні проступки та порушення, пов'язавши з кожною з цих груп диференційовані правові наслідки, в тому числі й види покарання [26, С. 43]. На наш погляд, ці пропозиції потребують урахування при реформуванні кримінального законодавства України, адже вони на якісно новому рівні подають класифікацію злочинних посягань у контексті європейської та євроатлантичної інтеграції нашої держави.

Наступною законодавчою класифікацією злочинів за Федеральним ЗЗ США є розподіл їх відповідно до алфавітного порядку, тобто залежно від першої букви у назві злочину чи групи злочинів англійською мовою. Так, якщо поглянути на оригінальний зміст ч. І «Злочини» розд. 18 «Злочини та кримінальний процес» ЗЗ США, то всі її глави, за винятком гл. 1 «Загальні положення» («General provisions»), розташовані за англійською абеткою - від англійської букви «а» (гл. 2 «Літальні апарати та моторизовані транспортні засоби» («Aircraft and motor vehicles»)) до букви «p» (гл. 123 «Заборона на видачу та використання визначеної інформації особистого характеру автомобільного управління штату» («Prohibition on release and use of certain personal information from State motor vehicle records») [756, С. 461-462.]. З одного боку, така класифікація сприяє оперативності пошуку необхідних термінів і понять та практичному застосуванню закону (тому кожний, навіть і не фахівець, кому відома назва певного злочину чи групи злочинів англійською мовою може без зайвих проблем відшукати необхідну кримінально-правову норму, ознайомитися з її диспозицією та санкцією, понятійним апаратом, а також подивитися, коли ця норма була прийнята, які зміни й доповнення до неї вносилися, які зауваження з приводу неї містяться у законі тощо), а з іншого боку - має негативний підтекст, адже не вказує на ступінь суспільної небезпеки злочинів, не визначає їх місце у системі пріоритетів кримінально-правової охорони.

Серед доктринальних класифікацій особливу увагу привертає та, в основу якої покладена так звана «моральна» ознака, відповідно до якої злочини бувають двох видів: категорії «mala se» (ті, які порушують норми природного права, що є вічним і незмінним, самі по собі несуть зло, аморальні за своєю природою, - вбивства, грубі порушення моральності, викрадення та ін.) та категорії «mala prohibita» (діяння, які, на думку американських юристів, норм моралі, як правило, не порушують, - неправильна експлуатація технічних засобів, порушення правил виготовлення та реалізації товарів та ін.) [594, С. 126]. При цьому найбільш небезпечними злочинами є посягання категорії «mala se». Однак, за сучасних умов, коли від так званих «технічних» злочинів, що вчиняються підприємцями, гинуть тисячі людей, а мільйони стають інвалідами, зменшення небезпеки злочинів категорії «mala prohibita» уявляється сумнівним. Так, варто пригадати справу корпорації «Юніон Карбайд», на підприємстві якої в індійському м. Бхопал у 1984 р. внаслідок витоку смертоносного газу 4035 осіб загинуло та понад 20 тис. отримали тяжкі отруєння [845].

До класифікації злочинів за ознаками «моральності» щільно примикає поділ посягань на «ганебні» (infamous) та «неганебні» (non-infamous), що бере свій виток з англійського загального права [677, С. 13]. Типовими «ганебними» злочинами є посягання, що вчиняються шляхом обману (crimen falsi): неправдиві показання, шахрайство, фальсифікація, підроблення та ін. Особи, визнані винними в їх вчиненні, є такими, що зганьбили себе, скомпрометували, знецінили свою людську гідність, а тому їм зазвичай призначаються додаткові покарання чи різні обмеження - позбавлення права обіймати певні посади чи займатися певною діяльністю, представляти чиїсь інтереси у суді тощо. Решта злочинів є «неганебними». На наш погляд, така класифікація видається застарілою, а тому останнім часом у сучасній американській юридичній літературі практично не згадується.

На думку американського дослідника П. Маквільямса, всі злочини, залежно від того, чи заподіюють вони персональну або майнову шкоду, можна поділити на дві групи: «консенсуальні» та «неконсенсуальні» [790, С. 16]. Перші з них не передбачають як наслідки заподіяння шкоди іншим особам чи майну, тобто вчиняються без очевидних фізичних чи майнових збитків (наприклад, незаконне поводження з наркотичними засобами для власного споживання, проституція, незаконні азартні ігри, непристойна поведінка тощо); переважно жертви цих злочинів самі погоджуються на протиправну поведінку. Другі - спричиняють різного роду шкоду особі й її власності (вбивства, крадіжки, знищення майна, підпали тощо) та вчиняються зазвичай насильницьким чи іншим небезпечним способом. Очевидно, що наведена класифікація злочинів нагадує її український аналог, де йдеться про злочини з формальними та матеріальними складами.

Крім цього, кримінально-правова доктрина США визнає ще одну класифікацію посягань - розподіл їх на загальнокримінальні та політичні. Це, очевидно, є наслідком того, що американське федеральне кримінальне законодавство у § 3185 ч. II розд. 18 ЗЗ США згадує про поняття «посягання політичного характеру» («offense of a political nature»), однак його зміст не розкриває [756, С. 983]. Згадується це поняття й у міжнародних договорах про екстрадицію злочинців, укладених США з іноземними державами, в основному в зв'язку із застереженням про те, що не допускається видача осіб, обвинувачених у здійсненні політичних злочинів. Щодо судової практики, то вона визнає політичним будь-який злочин, скоєний у ході чи внаслідок громадянської війни, повстання або політичних заворушень.

Зрозуміло, що проаналізовані вище класифікації не є вичерпними, оскільки існує чимало інших критеріїв, за якими можна поділити злочини на різні види (групи). Наприклад, якщо взяти хоча б критерії вивчення злочинів Міністерством юстиції США, то можна говорити про «індексні» та «неіндексні» злочини, насильницькі злочини та майнові злочини (злочини проти власності) тощо. Також всі федеральні злочини можна поділити ще й за такими критеріями: 1) за формами вини: а) ті, що вчиняються з наміром (метою); б) ті, що вчиняються усвідомлено (завідомо); в) ті, що вчиняються необережно; г) ті, що вчиняються недбало; 2) за міжнародним чинником: «конвенційні» й ті, що передбачені національним законодавством; 3) за специфікою суб'єкта посягання: а) ті, що вчиняються фізичною особою; б) ті, що вчиняються юридичною особою, та ін. Деякі з вказаних класифікацій співпадають з тими, що існують у кримінально-правовій доктрині України, хоча більшість з них - не має своїх аналогів. Так само, як і в Україні, в США (на федеральному рівні) інститут злочину має тісні зв'язки з іншими кримінально-правовими інститутами, які, однак, мають свою специфіку (мова йде про елементи злочину; рецидив злочину як фактично єдиний вид множинності злочинів; попередню злочинну діяльність та співучасть у злочині; захист від кримінального переслідування тощо).

2.2 Стадії вчинення умисного злочину і співучасть у злочині

Такі інститути, як стадії вчинення умисного злочину та співучасть у злочині посідають одне з важливих місць у системі кримінального законодавства, оскільки безпосередньо впливають на кваліфікацію діянь, визначення ступеня суспільної небезпеки скоєного та ступеня суспільної небезпеки особи винного, призначення покарання тощо. Досить повно розроблені ці інститути в кримінально-правовій доктрині та врегульовані відповідними нормами. Положення про стадії вчинення умисного злочину та співучасть у злочині передбачені не тільки національним, а й міжнародним (наприклад, у Конвенції ООН проти транснаціональної організованої злочинності 2000 р.) та іноземним законодавством, що є свідченням їхньої поширеності, значущості та міждержавного впливу. Розгляд стадій вчинення умисного злочину та співучасті у злочині в тісному зв'язку між собою зумовлюється також і тим, що, приміром, у державах англо-американської правової сім'ї, включаючи й США, ці два інститути настільки глибоко переплітаються між собою, що утворюють специфічні форми (конструкції), відмінні від українських кримінально-правових стандартів. Це і було враховано нами при порівнянні в межах одного підрозділу дисертації положень про стадії вчинення умисного злочину та співучасть у злочині в Україні та США (на рівні федерації).

В Україні законодавчі положення щодо стадій вчинення умисного злочину передбачені п'ятьма статтями (ст. ст. 13-17) розд. ІІІ «Злочин, його види та стадії» Загальної частини КК. Зі стадіями вчинення умисного злочину тісно пов'язане поняття «попередня злочинна діяльність», про яке ще писав професор А.А. Піонтковський, вказуючи на таке: розвиток злочинної діяльності після виявлення задуму (наміру) та до моменту його повного здійснення може бути названий «попередньою злочинною діяльністю», що ідентично поняттю «стадії вчинення (умисного) злочину» [427, С. 483].

Комплексно досліджуючи стадії вчинення злочину, А.В. Шевчук визначає їх як «сукупність етапів, що мають самостійне юридичне значення, які він проходить ступенево в своєму розвитку по висхідній від моменту задуму чи підготовчих дій до моменту реалізації злочинного наміру, до закінченого злочину, тобто до моменту вчинення злочину з формальним складом або до моменту настання суспільно небезпечних наслідків, що вказані в законі для матеріальних складів» [683, С. 7]. Дійсно, із визначення закінченого злочину (ч. 1 ст. 13 КК України) випливає, що незакінчений злочин - це умисне, суспільно небезпечне діяння (дія чи бездіяльність), яке не має всіх ознак злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини КК України, оскільки злочин не був доведений до кінця з причин, незалежних від волі винного.

Отож, незакінченим злочином кримінальний закон визнає готування до злочину та замах на злочин (ч. 2 ст. 13 КК України). З урахуванням цього в кримінально-правовій теорії розрізняють три стадії вчинення (розвитку) злочину: 1) готування до злочину (ст. 14 КК України); 2) замах на злочин (ст. 15 КК України); 3) закінчений злочин (ч. 1 ст. 13 КК України) [668, С. 41]. Всі зазначені стадії (етапи) різняться між собою за характером дій, моментом їх припинення, обсягом реалізації умислу та ступенем суспільної небезпеки.

Разом із тим, не можна залишити поза увагою той факт, що поняття «стадії вчинення умисного злочину» та «попередня злочинна діяльність», рівно як і поняття «злочинна діяльність», що згадується в КК України, національне кримінальне законодавство зовсім не розкриває. І насправді, як, приміром, можна дискутувати з приводу попередньої злочинної дальності, чітко не усвідомлюючи, що ж собою становить власне злочинна діяльність з позиції закону? У зв'язку з цим академік А.П. Закалюк не тільки закликає нормативно визначити поняття злочинної діяльності, оскільки воно відіграє провідну роль при кримінально-правовій характеристиці діяльності злочинних об'єднань організованої злочинності, а й пропонує власну дефініцію: злочинна діяльність - це «система умисних цілеспрямованих неодночасних дій суб'єкта, підкорених єдиній меті забезпечення вчинення злочину (злочинів)» [148, С. 63]. На думку професора М.Й. Коржанського, злочинна діяльність - це злочинні дії, що вчиняються постійно чи систематично [242, С. 9]. Інші доводи наводить професор Н.С. Карпов, стверджуючи, що злочинна діяльність - це «шляхи і способи існування і розвитку злочинної частини суспільства»; при цьому «злочин - це одиничне явище, злочинність - загальне, а злочинна діяльність - прояв і відображення соціальної сутності злочинів і злочинності як соціального елементу життєдіяльності суспільства» [199, С. 11]. Отже, наявність різних за змістом дефініцій свідчить про те, що існує нагальна потреба у чіткому законодавчому визначенні поняття «злочинна діяльність», поряд з поняттями «стадії вчинення (умисного) злочину» та «попередня злочинна діяльність».

Повертаючись до нормативної регламентації стадій вчинення умисного злочину, зазначимо, що кримінальний закон досить повно розкриває сутність готування та замаху на злочин. Так, згідно з ч. 1 ст. 14 КК України готування до злочину - це підшукування чи пристосування засобів або знарядь, підшукування співучасників чи змова для вчинення злочину, усунення перешкод, а також інше умисне створення умов для вчинення злочину. Від готування до злочину слід відрізняти (відмежовувати) виявлення наміру (задуму), тобто прояв особою тим чи іншим шляхом - усно чи письмово - свого бажання вчинити певний злочин.

Замахом на злочин (ч. 1 ст. 15 КК України) є вчинення особою з прямим умислом діяння (дії чи бездіяльності), безпосередньо спрямованого на вчинення злочину, передбаченого відповідною статтею Особливої частини цього Кодексу, якщо при цьому злочин не було доведено до кінця з причин, що не залежали від волі цієї особи. Отже, законодавець спеціально робить вказівку на тому, що замах це умисне діяння, при цьому вид умислу прямий. Понад сто років тому видатний російський криміналіст М.С. Таганцев зазначив, що «покушение юридически немыслимо при неосторожных деяниях» [559, С. 304]. Ця позиція і в наш час залишається домінуючою у національному кримінальному законодавстві, оскільки неможливо вчинити замах на необережний злочин.

Законодавець вказує на два види замаху: 1) закінчений (ч. 2 ст. 15 КК України); 2) незакінчений (ч. 3 ст. 15 КК України). Такий законодавчий поділ замаху проведено за суб'єктивним критерієм, тобто за ставленням власне винного до вчинених ним діянь, за власним уявленням про ступінь виконання діяння у вчиненні злочину. У теорії кримінального права виділяють й інші види замаху: замах при помилці в об'єкті злочину, замах з непридатними засобами, замах із неконкретизованим умислом, замах із альтернативним умислом та ін.

Щодо кримінальної відповідальності за готування до злочину та замах на злочин, то вона настає за ст. ст. 14 чи 15 КК України і за тією статтею Особливої частини КК України, що передбачає відповідальність за закінчений злочин. Загалом поняттям злочину охоплюються не лише закінчений злочин, але й готування до нього та замах на нього як суспільно небезпечні винні діяння. Разом із тим, готування до злочину невеликої тяжкості згідно з ч. 2 ст. 14 КК України не тягне за собою кримінальної відповідальності. Коли замах на злочин невеликої тяжкості також позбавлений суспільної небезпечності, відповідальність за нього не виникає згідно з ч. 2 ст. 11 КК України. Також ст. 68 КК України передбачає врахування незакінченого злочину при призначенні покарання, однак у ній не зазначено про якісь зменшені строки карального впливу при готуванні до злочину та замаху на злочин (на наш погляд, така ситуація не є виправданою, адже гіпотетично незакінчений злочин може каратися так само, як і закінчений злочин).

У процесі здійснення незакінченого злочину можлива добровільна відмова, тобто остаточне припинення особою за своєю волею готування до злочину або замаху на злочин, якщо при цьому вона усвідомлювала можливість доведення злочину до кінця (ч. 1 ст. 17 КК України). При цьому особа, яка добровільно відмовилася від доведення злочину до кінця, підлягає кримінальній відповідальності лише в тому разі, якщо фактично вчинене нею діяння містить склад іншого злочину.

Отже, кримінально-правове значення попередньої злочинної діяльності полягає в тому, що вона: 1) має специфічну підставу кримінальної відповідальності; 2) характеризується особливостями у кваліфікації деяких її різновидів; 3) впливає на призначення покарання, звільнення від кримінальної відповідальності та покарання тощо. Встановлення відповідальності за незакінчений злочин дає змогу припиняти злочинну діяльність на більш ранніх стадіях і таким чином попереджувати завдання шкоди суспільним відносинам, які охороняються кримінальним законом.

Характеризуючи кримінально-правовий інститут співучасті, слід зазначити, що законодавець говорить про нього у розд. VI «Співучасть у злочині» Загальної частини КК України (ст. ст. 26-31). Співучастю у злочині є умисна спільна участь декількох суб'єктів злочину у вчиненні умисного злочину (ст. 26 КК України). Їй властиві такі ознаки: 1) наявність двох чи більше суб'єктів злочину, які беруть участь у вчиненні одного і того умисного злочину; 2) спільність їх участі у злочині; 3) умисний характер діяльності співучасників. Перші дві ознаки є об'єктивними, а остання - суб'єктивною. Вчинення злочину в співучасті полегшує його вчинення та приховування, а тому становить більшу суспільну небезпеку, ніж вчинення його однією особою. Поняття співучасті важливе як у теоретичному (її визначення співвідноситься з реально існуючими видами злочинної діяльності та породжує цілу низку дискусійних питань), так і в практичному (у багатьох випадках кваліфікація конкретних злочинів, вчинених кількома суб'єктами, ускладнюється відсутністю відповідної законодавчої рекомендації та суперечливістю правозастосовної практики) плані [265, С. 33].

Злочин у співучасті може бути вчинений різними співучасниками. Закон розрізняє чотири їх види: виконавець (співвиконавець), організатор, підбурювач і пособник (ст. 27 КК України). Законодавча класифікація співучасників ґрунтується на тій ролі, яку виконує конкретний суб'єкт при спільному вчиненні злочину (при чому роль кожного визначається його вкладом у досягнення загального результату, характером виконуваних дій (бездіяльності), їх інтенсивності) [263, С. 145]. Організатор, підбурювач і пособник підлягають кримінальній відповідальності за відповідною частиною ст. 27 КК України і тією статтею (частиною статті) Особливої частини КК України, що передбачає злочин, учинений виконавцем.

Специфіка об'єднання співучасників, яка обумовлюється змістом об'єктивних і суб'єктивних ознак спільної участі кількох суб'єктів у вчиненні злочину, в теорії кримінального права має назву форма співучасті. Розрізняють такі форми співучасті: а) залежно від ступеня узгодженості дій співучасників - співучасть без попередньої змови та співучасть за попередньою змовою; б) залежно від способу взаємодії співучасників між собою - співвиконавство та співучасть у власному розумінні слова; в) за характером участі окремих співучасників у вчиненні злочину - просту та складну. Щодо групової злочинної діяльності, то у ст. 28 КК України передбачено чотири види злочинних спільнот: 1) група без попередньої змови; 2) група за попередньою змовою; 3) організована група; 4) злочинна організація. Співучасть може мати специфічні форми свого прояву (мова йде про ексцес виконавця, посереднє виконання злочину, співучасть у злочині зі спеціальним суб'єктом, провокація злочину, невдалі організація, пособництво чи підбурювання до злочину, добровільна відмова співучасників від доведення злочину до кінця) [281, С. 79 - 80].

Відзначимо, що поряд із поняттям «співучасть у злочині» доктрина оперує поняттям «причетність до злочину» (це дії, що пов'язані зі злочином, але які не сприяли його вчиненню, не обумовили його підготовку і вчинення) [257, С. 311]. До видів причетності можна віднести: 1) заздалегідь не обіцяні приховування злочину (ст. 396 КК України) чи злочинної діяльності учасників злочинних організацій (ст. 256 КК України), а також придбання, отримання, зберігання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом (ст. 198 КК України); 2) неповідомлення про злочин (воно є кримінально караним тільки тоді, коли поєднане із завідомо неправдивим показанням чи відмовою давати показання - ст. ст. 384 чи 385 КК України); 3) потурання злочину (ст. ст. 197, 364, 367 КК України тощо). Саме наявність попередньої обіцянки чи її відсутність може дати різну юридичну оцінку видам причетності. Якщо ці діяння були заздалегідь обіцяні - це пособництво у злочині, якщо ні, то відповідальність настає за самостійне посягання у випадках, передбачених КК України.

На відміну від України, поняття попередньої злочинної діяльності за кримінальним законодавством США (як на рівні федерації, так і на рівні окремих штатів) не пов'язане зі стадіями вчинення умисного злочину, а виявляється у трьох самостійних посяганнях - підбурюванні, змові та замаху, які характеризуються незавершеністю реалізації злочинного наміру і через це у доктрині називаються незакінченими посяганнями («inchoate offences») [594, С. 173]. Очевидно, що з позицій українського законодавства, попередня злочинна діяльність у США охоплює не тільки власне стадії вчинення злочину, а й співучасть у злочині, оскільки вказує на підбурювання до злочину.

Щодо самого поняття «злочинна (незаконна) діяльність», то американське федеральне кримінальне законодавство чітко формулює та розкриває його зміст. Так, у нормах гл. 95 «Рекет» розд. 18 ЗЗ США поряд із «рекетирською діяльністю» та «забороненою діяльністю» законодавець розрізняє «визначену злочинну діяльність» («specified unlawful activity»), яка є найширшим за обсягом поняттям [756, С. 804-805; 513, С. 54-55]. Законодавче визначення злочинної (незаконної) діяльності в США (§ 1956 (с) (7) гл. 95 розд. 18 ЗЗ США) хоча і є широким та комплексним, викладеним переважно у формі бланкетних і відсильних диспозицій, проте воно свідчить про один важливий момент: якщо поняття злочинної діяльності безпосередньо згадується в кримінально-правових нормах, то його слід окремо визначити в кримінальному законі. Враховуючи складність термінологічного визначення злочинної діяльності, американський законодавець не обмежився створенням якогось комплексного та абстрактного поняття, а пішов досить простим і водночас конкретним шляхом, встановивши вичерпний перелік тих діянь, які могли б утворювати злочинну діяльність [357, С. 48-55]. Через це, на нашу думку, існуюча в США дефініція злочинної (незаконної) діяльності може бути сприйнята як приклад (модель) вітчизняним законодавцем при конструюванні поняття «злочинна діяльність» у чинному КК України (зазначимо, що 54,8% опитаних нами працівників правоохоронних органів України також виступають за законодавче визначення поняття «злочинна діяльність»)¹.

Повертаючись до поняття попередньої злочинної діяльності, зазначимо, що згаданим вище трьом американським кримінально-правовим інститутам - підбурюванню, змові та замаху - приділяється значна увага у теорії та законодавстві. Так, доктриною кримінального права було вироблено низку положень щодо інституту підбурювання («solicitation»), зокрема: 1) підбурювання є суттєвим і самостійним діянням, що не має своїм продовженням вчинення підбурюваного злочину, бо інакше це було б співучастю у злочині (це випливає ще з рішення англійського суду в справі Хіггінса, 1801 р., яке сприйняли американські суди) [723, С. 220];

2) підбурювання є караним саме по собі, причому навіть тоді, коли особа, яку підбурили, відмовилася від виконання якої-небудь дії (однак, якщо особа, котру підбурили, вчиняє дію для досягнення злочинної мети, підбурювач, за наявності необхідних підстав, може бути визнаний винним у замаху) [775, C. 581];

3) підбурювання іншої особи вчинити злочин є замахом на цей злочин, якщо воно має форму переконання іншої особи вчинити (тут і зараз) разом із підбурювачем цей злочин (приміром, якщо А. потребує від Б. наступного тижня спалити будинок іншої особи, то це є підбурюванням, оскільки наявний значний розрив у часі; якщо ж дві особи стоять обличчям одна до одної й хтось з них протягує руку, вимагаючи дати чи прийняти хабар, то такі дії складають замах) [806, С. 585-587].

У ФККП США відсутня загальна норма про відповідальність за підбурювання, однак в ньому є чимало статей, що передбачають відповідальність за підбурювання до окремих видів злочинів. У більшості випадків покарання за підбурювання адекватне покаранню за основний злочин (приміром, у разі підбурювання до: призначення на державні посади - § 211 розд. 18 ЗЗ США; незаконних пожертвувань у політичних цілях - § 602 розд. 18 ЗЗ США; одержання незаконної винагороди при укладанні державних контрактів - § 53 розд. 41 ЗЗ США). Однак, у разі підбурювання до скоєння насильницького злочину, яке полягає в умовлянні, відданні наказу, спонуканні чи якій-небудь іншій спробі до схиляння певної особи вчинити злочин (§ 373 розд. 18 ЗЗ США), або підбурювання моряків до повстання чи заколоту (§ 2192 розд. 18 ЗЗ США), такі дії можуть каратися в межах половини від максимального покарання, передбаченого за основний злочин (у першій нормі, якщо основний злочин передбачає смертну кару, підбурювання карається тюремним ув'язненням на строк до 20 років) [756, С. 514-830, 1421]. За певних умов підбурювання кваліфікується як співучасть (якщо підбурюваний злочин вчинений) або як змова (якщо підбурюваний злочин не вчинений, але була здійснена «явна дія»), або замах на змову. Отже, головна сутність підбурювання полягає у схилянні (заохочуванні) інших осіб до скоєння злочину. Це і відрізняє такий вид попередньої злочинної діяльності від інших її видів, зокрема змови, коли одна особа досягає тільки угоди (домовленості) про вчинення злочину з іншою особою.

Аналогічно підбурюванню у справах про змову («conspiracy») американські суди також подекуди посилаються на англійські прецеденти, зокрема, на її визначення, що дається у справі Джонса (1832 р.): «Змова - це угода про те, щоб вчинити протиправну дію, чи про те, щоб вчинити правомірну дію протиправними засобами» (очевидно, що цій класичній дефініції властиві надзвичайна широта й неконкретність. - А.С.) [833, С. 277-278]. Поряд з цим американські науковці виробили власні варіанти поняття злочинної змови, визначаючи її таким чином: 1) це угода двох чи більше осіб на вчинення злочину [890, С. 53]; 2) це об'єднання з незаконною метою [806, С. 614]; 3) це домовленість двох і більше осіб на вчинення злочину, здійснення незаконної дії, досягнення якої-небудь незаконної мети або законної мети, проте незаконними засобами [891, С. 147]; 4) це угода між двома чи більше особами вчинити злочин або незаконну дію чи здійснити незаконним способом дію, яка сама по собі не є злочинною [711, С. 215] тощо. Отже, для змови є характерним досягнення обов'язкової згоди чи об'єднання двох або більше осіб з єдиним злочинним наміром чи метою (цього нема при підбурюванні), і, до того ж, необов'язково, щоб дії обвинуваченого були близькі до досягнення поставленої мети, як це вимагається у випадку замаху.

Правова норма про федеральну змову базується на теорії, що група осіб, які зібралися разом і домовилися про вчинення одного злочину, буде схильна до скоєння й інших злочинів (при цьому такому об'єднанню буде властивий більш небезпечний і шкідливий характер, ніж вчинення запланованого злочину однією особою) [879]. З цього випливає такий важливий висновок: злочинна діяльність на своїй початковій стадії, що здійснюється якнайменш двома особами, уявляється більш небезпечною, ніж дії однієї особи, що вчиняє закінчений злочин. Залежно від поставленої мети, змова може бути спрямована на вчинення злочину, перешкоджання відправленню правосуддя, вчинення аморальної дії чи спричинення приватної шкоди [691, С. 17].

На федеральному рівні в США змова є статутним злочином. У ФККП США положення щодо змови врегульовані § 371 («Змова, спрямована на вчинення посягання або обману щодо Сполучених Штатів») гл. 19 розд. 18 ЗЗ США, де йдеться про таке: «Якщо дві або більше особи вступають у змову, спрямовану на вчинення будь-якого посягання чи обману щодо Сполучених Штатів або будь-якого агентства Сполучених Штатів яким-небудь чином або з якою-небудь метою, та при цьому одна або більше з цих осіб вчиняють будь-яку дію задля досягнення мети змови, то кожна з них карається штрафом відповідно до положень цього розділу або тюремним ув'язненням на строк до п'яти років, або обома покараннями разом». Далі у цій статті (парараграфі) зазначено про те, що в разі змови на вчинення місдимінору, покарання за змову не повинно перевищувати максимального покарання, передбаченого за такий місдимінор [557, С. 471]. Звідси можна зробити такі два висновки: по-перше, змовою є угода, спрямована не тільки на вчинення злочину, але й на обман, що включає в себе й цивільне правопорушення; по-друге, для визнання особи винною у вчиненні змови не потрібно наявності «явної дії», а досить довести вчинення будь-якої дії, спрямованої на реалізацію мети змови.

Норма, про яку йдеться у § 371 розд. 18 ЗЗ США, є загальною щодо інших норм про змову, що містяться у ФККП США. За спеціальними нормами відповідальність за змову настає тоді, коли законодавець говорить тільки про змову на конкретні дії (приміром, змову, спрямовану на порушення прав громадян - § 241; змову з метою вбивства, викрадення чи заподіяння тілесних ушкоджень особі, яка перебуває в іноземній державі, а також з метою пошкодження її майна - § 956; змову на вчинення вбивства - § 1117; змову з метою знищення суден - § 2271 тощо), або не тільки про змову, але й про іншу кримінально-карану поведінку (§§ 757, 793, 794, 894, 1201, 2153-2156, 2332а, 2385, 2388 тощо). Для відповідальності за змову в цих випадках також буде досить вчинення «будь-якої дії», що карається як основний злочин (однак, з цього правила можуть бути винятком двох видів: по-перше, коли необхідно довести наявність «явної дії», приміром, для визнання особи винною у змові з метою вчинення тяжкого вбивства - § 1117 розд. 18 ЗЗ США; по-друге, коли відповідальність за змову настає без скоєння якої-небудь дії, приміром, за змову на вчинення заколоту - § 2384 розд. 18 ЗЗ США) [472, С. 159]. Спеціальні вияви змови караються набагато суворіше, оскільки їх розглядають як більш небезпечні форми загальної змови чи як форми вияву основного злочину (максимальне покарання - смертна кара, наприклад, у разі змови на застосування зброї масового знищення, як це передбачено § 2332а).

Широко реалізуються положення про злочинну змову в судовій практиці. Зокрема, Верховний суд США у справі Фіоли виробив таке правило: у випадку, коли знання обставин, у силу яких виникає федеральна підсудність, не є необхідним для засудження за основний злочин, їх незнання також не впливає на відповідальність за змову, спрямовану на вчинення цього злочину [865]. Обвинувачений був засуджений до чотирьох років тюремного ув'язнення за змову та до трьох - за напад, при цьому він не знав, що потерпілий був федеральною службовою особою, на яку було вчинено напад, і це не мало значення ні для відповідальності за напад, ні за змову з метою нападу. Інший приклад: незважаючи на мотиви скоєного, один з федеральних судів визнав осіб, котрі спалювали призовні посвідчення і таким чином демонстрували свій протест проти війни у В'єтнамі, винними у змові з метою пошкодження державного майна [860]. За аналогічною схемою було ухвалено судове рішення щодо справи про обвинувачення кількох осіб у змові з метою вчинення безпорядків під час з'їзду Демократичної партії у Чикаго влітку 1968 р. [863]. Попри це, застосування федеральних норм про злочинну змову в умовах сьогодення дозволяють владі ефективно запобігати небезпечним наслідкам посягань та обґрунтовано притягувати винних до кримінальної відповідальності, не чекаючи завершення ними своєї злочинної діяльності (показовими є події червня 2007 р., коли трьом особам було пред'явлено обвинувачення у змові з метою підриву паливних резервуарів у Міжнародному аеропорту ім. Дж. Кеннеді, а також трубопроводу довжиною 40 миль, який поєднував Нью-Джерсі з аеропортом) [648].