Порівняльний аналіз кримінального законодавства України та федерального кримінального законодавства Сполучених Штатів Америки

1460

73.

Перешкоджання здійсненню правосуддя

1501

74.

Незаконне проведення абортів частково народжених плодів

1531

75.

Паспорти та візи

1541

77.

Пеонаж і рабство

1581

79.

Неправдиве свідчення

1621

81.

Піратство та каперство

1651

83.

Поштова служба

1691

84.

Вбивство, викрадення та напад на Президента чи співробітника його апарату

1751

85.

Товари, що виготовляються засудженими

1761

87.

Тюрми

1791

88.

Недоторканість приватного життя

1801

89.

Професії та заняття

1821

90.

Захист комерційної таємниці

1831

90А.

Захист ненароджених дітей

1841

91.

Державні землі

1851

93.

Публічні посадові особи та службовці

1901

95.

Рекет

1951

96.

Організації, що перебувають під упливом рекету, та корумповані організації

1961

97.

Залізні дороги

1991

[99.

Зґвалтування]

скасовано

101.

Записи та звіти

2071

102.

Масові заворушення

2101

103.

Пограбування та берглері

2111

105.

Саботаж

2151

107

Моряки та безквиткові пасажири

2191

109.

Обшуки та накладання арешту

2231

109А.

Сексуальне зловживання

2241

110.

Сексуальна експлуатація та інше зловживання дітьми

2251

110А.

Побутове насильство і сталкінг

2261

111.

Судноплавство

2271

113.

Викрадене майно

2311

113А.

Телемаркетингове шахрайство

2325

113В.

Тероризм

2331

113С.

Катування

2340

114.

Торгівля контрабандними цигарками

2341

115.

Зрада, заклик до заколоту та підривні дії

2381

117.

Перевезення для незаконної сексуальної діяльності та пов'язані з цим злочини

2421

118.

Військові злочини

2441

119.

Перехоплення телеграфних та електронних повідомлень і прослуховування усних повідомлень

2510

121.

Проникнення до телеграфної та електронної систем зв'язку й до баз даних, що містять угоди

2701

123.

Заборона на видачу та використання визначеної інформації особистого характеру автомобільного управління штату

2721

Джерела:

1. Federal Criminal Code and Rules. - St. Paul, Minn., West Group, 2003. - 1436 р.

2. Title 18 U.S.C., Part I - Crimes. - Ел. ресурс: <http://www. law.cornell.edu>.

Додаток Д

Особливості федерального кримінального процесу США

1. Загальні риси федерального кримінального процесу США:

Через притаманний США законодавчий дуалізм американське кримінально-процесуальне право на рівні федерації та окремих штатів є автономними системами, які не доповнюють одне одного, а існують паралельно. За своєю формою кримінальний процес у Сполучених Штатів на обох рівнях змагальний, тобто увесь процес з момента його виникнення формально розглядається як суперечка між двома сторонами - обвинуваченням та особою, яка притягається до кримінальної відповідальності. В суді ці дві сторони за суттю мають рівні процесуальні можливості; завдання ж суду (судді), який представляє собою третю силу, полягає у законному, справедливому й неупередженому визначенні переможця суперечки.

На думку професора Каліфорнійського університету Р. Перкінса, кримінальний процес США - це «формальний механізм, який запроваджений для реалізації матеріального кримінального права. У широкому смислі слова він включає у себе: 1) обвинувачення у злочині; 2) встановлення вини чи невинуватості, а також 3) визначення долі засуджених». Автор словника юридичних термінів Ч. Фріккі вважає, що американський кримінальний процес є встановлений правом метод затримання, розгляду судом справ, переслідування осіб, що вчинили злочини, а також визначення покарання. Професор Гарвардського університету Л. Уайнреб розглядає функцію кримінального процесу у визначенні вини особи у злочині з тим, щоб призначити йому покарання тощо. Професор Йельського університету Дж. Гріффітс, узагальнивши погляди своїх американських колег за останні 50 років, встановив, що сутність судочинства з кримінальних справ найчастіше всього визначається за допомогою термінів «суперечка», «боротьба», «змагання» чи навіть «битва», а правила ведення цих «суперечок», «боротьби» тощо - за допомогою спортивних чи військових висловів: «тактичні переваги сторони обвинувачення», «визнати свою вину - означає здатися» і т. ін.

Отже, можна констатувати, що кримінальний процес у США є сукупністю дій, спрямованих на застосування до особи, котра скоїла злочин, заходів, передбачених нормами матеріального кримінального права. Сам кримінальний процес в американській юридичній термінології ототожнюється з поняттям «кримінальна процедура» (criminal procedure). Така процедура належить до конституційних, законодавчих і адміністративних обмежень щодо слідчих дій, які вчиняються поліцією чи федеральними правоохоронними органами, - арештів, обшуків осіб, місць та об'єктів, вилучень і допитів і т. ін., а також до офіційних етапів кримінального процесу. Важливо зауважити, що всі положення кримінальної процедури у США детально регламентовані нормативно, особливо на федеральному рівні.

2. Джерела федерального кримінально-процесуального права США:

До джерел федерального кримінально-процесуального права США можна віднести Конституцію США, федеральні закони та підзаконні нормативно-правові акти, Керівництва з призначення покарань, правила Верховного суду США, положення доктрини, судові прецеденти тощо.

Конституційні положення виграють основоположну роль в американському федеральному кримінальному процесі. В основному тексті Конституції США врегульовані питання про притягнення до кримінальної відповідальності конгресменів, про правила обмеження дій інституту «хабеас корпус», про заборону видавати закони, що мають зворотню силу, про умови доведення зради США, про екстрадицію злочинців тощо. Із 23 окремих прав, про які згадують перші вісім поправок до Федеральної конституції, 12 безпосередньо торкаються кримінальної процедури. Варто пам'ятати, що Конституція США встановлює нижню, а не верхню межу прав громадян щодо поліції, федеральних правоохоронних органів, сторони обвинувачення, судів й працівників тюрем, через що окремі штати можуть надавати підсудним у кримінальних справах додаткові права.

Федеральні норми писаного кримінально-процесуального права містяться також у законах, прийнятих Конгресом. Вони розташовані переважно у розд. 18 «Злочини та кримінальний процес» і 28 «Судоустрій і судовий процес» ЗЗ США, які є часткою Федерального кримінального кодексу та правил. Безпосередньо про кримінально-процесуальні норми йдеться у частині II «Кримінальний процес» розд. 18 ЗЗ США (положення про арешти й взяття під варту, про винагороди за інформацію про акти тероризму та шпигунства, про обшуки та виїмки, про прискорений розгляд справ, про екстрадицію злочинців, про функціонування великого журі, про статус свідків та докази, про винесення вироків та процедури, що відбуваються піся засудження винних осіб, тощо), хоча про них згадується й в інших частинах цього розділу - ч. ІІІ «Тюрми та ув'язнені», ч. ІV «Виправлення неповнолітніх правопорушників» і ч. V «Імунітет свідків».

Підзаконними нормативно-правовими актами є, зокрема, накази президента, інструкції, накази окремих міністрів тощо. Наприклад, військові суди здійснюють судочинство на підставі керівництва, затвердженого виконавчим наказом Президента США, а виконання спеціальних завдань з попередження чи розкриття злочинної діяльності кримінальних угруповань або робота з інформаторами здійснюється на підставі керівництв й інструкцій, які видаються Міністром юстиції США (одночасно він є генеральним прокурором США).

Судові керівництва та правила (наприклад, федеральні правила кримінального процесу для окружних судів США; правила щодо справ «хабеас корпус»; правила щодо клопотань про заперечення судових вироків; правила щодо діяльності Федерального суду з питань передачі терористів іноземного походження; федеральні правила доказів для судів Сполучених Штатів і магістратів; федеральні правила апеляційної процедури; правила для Верховного суду США тощо) також є джерелами федерального кримінально-процесуального права, при чому більшість із них міститься у ФККП США.

Впливають на реалізацію кримінально-процесуальних норм і положення доктрини та судові прецеденти. Доктрина, тобто думки видатних вчених-юристів щодо кримінально-процесуальних проблем, є втіленням наукового підходу і через це часто використовуються на практиці. Рішення Верховного суду США і федеральних судів використовуються в якості прецедентів при розгляді аналогічних справ, сприяючи тлумаченню законодавчих норм. Наприклад, Верховний суд США сформулював у своїх рішеннях низку важливих правил, обов'язкових при відправленні кримінального правосуддя: про неприпустимість використання незаконно здобутих доказів (справа Меппа, 1961 р.); про право незаможних обвинувачених мати захисників за рахунок уряду (справа Гедеона, 1963 р.); про обов'язкове роз'яснення обвиначеному його прав і про його право не відповідати на питання працівників правоохоронних органів (справа Міранди 1966 р.) тощо.

За певних обставин джерелом федерального кримінально-процесуального права США може виступати й міжнародно-правовий договір (наприклад, при вирішенні питання про екстрадицію).

3. Етапи та специфіка федерального кримінального процесу США:

У широкому аспекті можна вести мову про сімнадцять етапів американського федерального кримінального процесу: 1) отримання інформації про злочин та її реєстрація; 2) розслідування до арешту; 3) арешт; 4) оформлення арешту; 5) збір відомостей після здійсненого арешту; 6) прийняття рішення про обвинувачення; 7) представлення справи до суду; 8) перше з'явлення підозрюваного (обвинуваченого) до суду; 9) попереднє слухання справи в суді; 10) перевірка справи великим журі присяжних; 11) реєстрація в суді обвинувального акта чи інформації про вчинений злочин; 12) виявлення думки обвинуваченого про обвинувальний висновок чи інформацію про вчинений злочин; 13) клопотання, що заявляються до початку судового розгляду; 14) розгляд судом першої інстанції справи за суттю пред'явленого обвинувачення; 15) визначення міри покарання; 16) оскарження; 17) розгляд судом питань після набуття вироком законної сили. Очевидно, що федеральне кримінальне судочинство є інтегрованою процедурою, де кожний наступний крок (етап) спирається на попередній. Проте не всі етапи рівнозначні, не всі з них мають обов'язковий вияв, що залежить від часу виявлення злочину, типу суспільно небезпечного посягання (фелонія, місдимінор чи порушення), юрисдикційних чинників тощо.

Для засвоєння структури федерального кримінального процесу США, доцільно виділити чотири його основні стадії, що послідовно охоплюють всі сімнадцять названих етапів, а саме: 1) досудове провадження та застосування заходів процесуального примусу; 2) попереднє слухання справи в суді; 3) розгляд кримінальної справи за суттю в суді першої інстанції; 4) оскарження та перевірка законності й обґрунтованості рішень суду першої інстанції. Безумовно, кожній із цих стадій притаманні свої завдання, зміст і особливості реалізації.

Федеральний кримінальний процес у США має чимало специфічних рис, а деякі з них настільки оригінальні, що іноді не мають світових аналогів закордоном. Наприклад, при арешті (затриманні) та перед початком допиту підозрюваної (обвинуваченої) особи працівник правоохоронного органу зобов'язаний ознайомити її з певними процесуальними правами, на зразок «правил попередження Міранди» ¹.

На підставі 5-ої поправки до Конституції США жодна особа не може бути примушена свідчити проти самої себе у кримінальній справі. Зізнання особи має бути добровільним, таким, що відповідає принципу «всієї суми обставин» (враховується перелік фактів, за якими визначається добровільність заяви). Жодна сила чи примус не можуть бути застосовані для отримання зізнання обвинувачених осіб. Відмова обвинуваченого від певних прав має бути свідомою та обміркованою.

Обвинувачений (підсудний) у цілому має багато прав: піддатися публічному та негайному судовому розгляду; обирати суд присяжних; подавати клопотання; отримувати копії будь-яких заяв, наукових тестів, списку свідків тощо. Підсудний може обрати суд й без участі присяжних перед одним суддею чи визнати себе винним. Адвокат активно представляє інтереси свого клієнта незалежно від того, вважає він його винним чи ні (положення 6-ої поправки до Конституції США гарантують право особи на користування допомогою адвоката для захисту). Обвинувачених осіб дозволено утримувати під вартою без застави за певних умов, коли суд вважає, що такі особи створюють значну загрозу для суспільства і що ніяке поєднання умов їх звільнення не зможе достатньою мірою гарантувати громадську безпеку. Кримінальне

Іншими словами, при арешті (затриманні) та перед початком допиту підозрюваного правоохоронний орган (поліція) зобов'язаний ознайомити його з певними процесуальними правами, причому побічний доказ того, що особа була обізнана стосовно своїх прав, не є достатнім. Послідовність попереджень Міранди є такою: 1) Ви маєте право зберігати мовчання та відмовитися відповідати на запитання; 2) усе, що Ви скажете, може бути використано проти Вас у суді; 3) Ви маєте право попередньо порадитися з адвокатом, він може бути присутній під час допиту зараз або у майбутньому; 4) якщо Ви не маєте можливості найняти адвоката, він буде призначений Вам безкоштовно; 5) якщо присутність адвоката зараз неможлива, Ви маєте право зберігати мовчання доти, доки Ви не порадитеся з ним. Слід зауважити, що в цілях забезпечення права відмови, після кожного із виказаних попереджень правоохоронець повинен запитати особу «Чи зрозуміли Ви те, про що Вам було роз'яснено?» та одержати відповідь від неї. Останнім у переліку попереджень Міранди є наступне запитання: «Зараз, після оголошення Вам цих прав, чи бажаєте Ви відповісти на питання (дати показання)?»

Судовою практикою в Америці, насамперед рішеннями Верховного суду США, було вироблено низку винятків з правил оголошення попереджень Міранди. Зокрема, не потрібно виконувати попередження Міранди, якщо: а) допит здійснюється в умовах існування загрози громадській безпеці; б) підозрювана особа не знає, що розмовляє з поліцейським, і дає добровільні показання (це характерно для діяльності правоохоронців «під прикриттям»); в) здійснюється процедура звичайної реєстрації заарештованого, коли з'ясовуються його біографічні відомості, перевіряються документи, відбувається фотографування тощо (обвинувальні заяви, зроблені під час такої процедури, можна використати проти особи, якщо запитання не спрямовані на викриття обвинувальної інформації).

Переслідування можливо тільки по обвинуваченню, пред'явленому великим журі, - спеціальним органом з 16-23 присяжних, який визначає, чи наявні достатні докази для пред'явлення обвинувачення (при цьому вимагається одностайний вердикт присяжних).

Прокурори уповноважені на власний розсуд вирішувати питання щодо пред'явлення чи непред'явлення заарештованому обвинувачення, яке саме та за якими пунктами. Понад 90% вироків виносяться внаслідок визнання обвинуваченим своє вини на підставі певної угоди між ним і стороною обвинувачення. Як правило, це означає, що до початку судового розгляду прокурор відмовляється від серйозного пункту обвинувачення, а обвинувачений визнає себе винним за менш серйозним пунктом. До початку процесу прокурор також може добровільно зняти обвинувачення щодо конкретної особи, зберігаючи за собою право пред'явити їх пізніше. Зі свідками у справі прокурор укладає меморандум взаємопорозуміння, а якщо треба забезпечує зміну їх персональних даних, місця роботи та проживання, компенсацію грошових витрат, персональну охорону тощо. Важливим є те, що з метою уникнення самообвинувачення, показання свідка в частині тих положень, про які він має свідчити на підставі судового наказу, ніколи не будуть використані проти нього самого, якщо тільки мова не йде про неправдиві свідчення. Свідками можуть бути й інформатори, проте держава гарантує таким особам не тільки анонімні свідчення у суді, а й виплату грошових винагород за повідомлення інформації про підготовлене чи скоєне суспільно небезпечне діяння або про осіб, які його підготували чи вчинили.

Ці та інші риси американського федерального кримінального процесу підкреслюють його дієвість, гнучкість та унікальність.

Наведені вище положення вироблені автором самостійно на підставі аналізу таких джерел:

1. Гуценко К.Ф., Головко Л.В., Филимонов Б.А. Уголовный процесс западных государств. - М., ИКД «Зерцало-М», 2001. - 480 с.

2. Гуценко К.Ф. Уголовная юстиция США. - М.: Юрид. лит., 1979. - 208 с.

3. Гуценко К.Ф. Уголовный процесс основных капиталистических государств (Англия, США). - Выпуск І. - М., 1969. - 208 с.

4. Молдован В.В., Молдован А.В. Порівняльно-процесуальне право: Україна, ФРН, Франція, Англія, США: Навч. посібн. - К.: Юрінком Інтер, 1999. - 400 с.

5. Строков І.В. Правові та моральні засади застосування криміналістичних засобів. Монографія. - Київ: Редак.-видавн. центр НАВСУ, 2003. - 325 с.

6. Federal Courts and the Law of Federal-State Relations. Fourth Edition / By Peter W. Low and John C. Jeffries, Jr. - N.-Y., Foundation Press, 1998. - 1206 p.

7. Federal Criminal Code and Rules. - St. Paul, Minn., West Group, 2003. - 1436 р.

Додаток Е

Аргументи щодо можливості запровадження кримінальної відповідальності юридичних осіб в Україні

Сучасне українське суспільство виявилося практично не захищеним від негативних наслідків монополізації рику вітчизняними та транснаціональними корпораціями, від порушення ними прав споживачів та працівників, правил техніки безпеки на виробництві, на транспорті та у побуті. За останні три чверті століття на території України саме юридичними особами через штучно створений голодомор було знищено мільйони людей, майже нанівець зведено унікальні в усьому світі запаси українського чорнозему - джерела родючості та життя, затоплено найкращі місця історичного та природного заселення, знівечено природу і поставлено під загрозу вимирання населення значної частини України внаслідок Чорнобильської катастрофи. Більше того, в умовах сьогодення істотно зростають можливості вчинення злочинів юридичними особами у сферах економіки, фінансів, оподаткування, але всі ці злочини для національного законодавця неосяжні, оскільки всі вони вчиняються від імені колективного органу (юридичної особи).

На жаль, при створенні та ухваленні норм нового кримінального законодавства України (йдеться про чинний КК України 2001 р.) щодо відповідальності юридичних осіб не були повною мірою враховані: а) історико-правові джерела; б) відповідні праці та розробки вчених з України та держав СНД; в) іноземне кримінальне законодавство; г) положення проекту КК України, внесеного Комісією Верховної Ради України з питань правопорядку та боротьби зі злочинністю.

З огляду на це, варто зазначити, що:

1. Юридична особа у своїй класичній формі характеризувалася такими ознаками: а) виражала групову приватну власність; б) була юридичним закріпленням відокремленої певної групової власності не тільки щодо інших суб'єктів суспільних відносин, а й тих, хто започаткував це утворення; в) охоплювала всю суспільну майнову діяльність. З погляду держави на юридичну особу, остання є не тільки власником значної кількості майна, а й органом управління та регулювання ринкового господарства.

Історія свідчить, що за вчинення злочину фізичною особою відповідальність несли також його родичі або громада чи взагалі сторонні особи. Інакше кажучи, «колектив» відповідав за свого члена або іншу особу. Наприклад, ще у нормах Руської правди (ХІ-ХІІ ст.) розбійник видавався на «поток и разграбление» з дружиною та дітьми. Проте навіть пізніше, у ХVІІ ст., дворянин, який вбив чужого селянина, міг розрахуватися з господарем вбитого, віддавши йому свого найкращого селянина з дружиною та дітьми. У Середньовіччя кровна помста розповсюджувалася на всю родину винного, а за деякі злочини відповідальність покладалася на всю громаду, до якої належав злочинець. Російське «Уложение о наказаниях уголовных и исправительних 1885 года» закріплювало відповідальність єврейської громади за приховування військових втікачів з євреїв (ст. 530), соляного управління за невиконання покладених на нього обов'язків (ст. 661), товариств за вторинну відпуску осіб, що не змогли заробити на прожиток і були схоплені при випрошуванні милостині (ст. 985). Існування ж інституту кримінальної відповідальності юридичних осіб у його сьогоденному розумінні, тобто протягом останніх 100-150 років, є закономірною спробою держави посилити контроль за негативними наслідками передусім ділової активності великих корпорацій. Саме у цей період різко визначилася тенденція великого бізнесу до монополізації та ігнорування у ряді випадків інтересів споживачів, суспільства і держави в цілому. Застосування цивільно-правових і адміністративних санкцій виявилося недостатнім для відновлення соціальної справедливості та захисту нормального укладу відносин у сфері господарювання та підприємницької діяльності. Отже, історія національного кримінального законодавства знала відповідальність юридичних осіб.

2. Чимало вчених з України та держав СНД, які досліджували питання кримінальної відповідальності юридичних осіб, докладно обґрунтували необхідність її запровадження у національне кримінальне законодавство (Б.О. Волженкін, Н.О. Гуторова, В.М. Кудрявцев, В.К. Матвійчук, А.В. Наумов, О.С. Никифоров, В.І. Розенко, В.М. Смітієнко, Ю.А. Пономаренко та ін.). Ними висловлювалися різні пропозиції: від запровадження кримінальної відповідальності юридичних осіб тільки за вчинення окремих злочинів (приміром, у сфері господарської діяльності чи проти довкілля) до всіх без винятку злочинів.

3. Досвід вивчення кримінального законодавства іноземних держав доводить, що ідея відповідальності юридичних осіб сприймається не тільки у державах англо-американської правової сім'ї (Велика Британія, США, Канада, Австралія тощо) чи країнах Далекого Сходу (наприклад, Китай), а й навіть багатьма репрезентантами романо-германської правової сім'ї (Францією, Нідерландами, Данією, Швецією тощо). Суспільна небезпека злочинної діяльності юридичних осіб за кордоном полягає у тому, що вони помітно впливають на структуру та динаміку злочинності у різних сферах кримінально-правової охорони, спричиняючи при цьому шкоду нормальному укладу життєдіяльності суспільства через свій особливий статус, масштабність, глобальність і ймовірний деструктивний вплив на соціальні відносини. Отже, кримінальна відповідальність юридичних осіб передбачена багатьма цивілізованими демократичними державами світу, враховуючи держави ЄС. Тому поступова «європеїзація» України буде мати зворотній вплив на загальні засади та структуру національних систем кримінального права, бо у процесі свого розвитку вона вимагатиме модифікацій та змін принципового порядку їхніх інститутів, у тому числі щодо відповідальності юридичних осіб.

4. Визнанню юридичної особи суб'єктом злочину у кримінальному праві України можливо заважає інертність мислення, яка традиційно пов'язує кримінальну відповідальність лише з фізичними особами. Згідно із законом не можна притягнути до відповідальності юридичну особу, оскільки це суперечить принципу особистої відповідальності та наявності особистої вини у суб'єкта злочину, суб'єктивному ставленню у вину. Тому слід було, якщо не вигадати, то продумати механізм чи механізми винного (а не лише причинного) зв'язку юридичної особи (корпорації) зі шкідливими, небезпечними наслідками вчиненого нею правопорушення (злочину). Сама концепція відповідальності юридичних осіб у кримінальному праві нагадує щось штучне, юридичну фікцію, вимисел. «Теорія фікцій», яка виникла у середині ХІХ ст., стверджувала, що хоча психіка та воля властиві лише людині, проте у суспільному житті об'єднанням людей притаманні ознаки особистого (персонального), а тому, керуючись фікцією, можна визнавати юридичну особу суб'єктом права.

На сьогодні, у зв'язку із фундаментальними соціально-політичними змінами в Україні, реформуванням економіки та відносин власності, створенням нової системи законодавства ймовірно виникає об'єктивна потреба у теоретичній переоцінці передусім тих правових категорій, які виконували та продовжують виконувати роль базових конструкцій, що обслуговують ринкове господарство. До них належить і категорія юридичної особи, під якою ми маємо на увазі організацію, підприємство чи установу, створену людьми з метою здійснення певної діяльності. Зазначимо, що загалом питання відповідальності юридичних осіб закріплені у чинному законодавстві України. Нормативна модель юридичної особи була втілена у положеннях ст. 80 «Поняття юридичної особи» гл. 7 «Загальні положення про юридичну особу» підрозд. 2 «Юридична особа» розд. 2 «Особи» Книги Першої «Загальні положення» нового ЦК України. Ця стаття визначає, що юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку. Юридична особа наділяється цивільною правоздатністю (ст. 91 ЦК), як і фізична особа, і цивільною дієздатністю (ст. 92 ЦК), може бути не тільки позивачем, а й відповідачем у суді (ст. 96 ЦК), здійснювати управлінські функції (ст. 97 ЦК) тощо. Статус юридичної особи характеризується всезагальністю, здатністю здійснювати комерційну та некомерційну діяльність, можливістю значно впливати на економічну ситуацію в державі.

Юридична особа може виступати суб'єктом інших галузей права. Приміром, визнання юридичних осіб суб'єктами кримінальної відповідальності закріплено нормами міжнародного права, а Україна як держава-засновниця ООН, суворо дотримується та виконує міжнародно-правові документи. Крім того, останні тенденції міжнародного законодавства свідчать, що у Конвенціях ООН все більше слушною стає вказівка на посилення відповідальності юридичних осіб (приміром, взяти хоча б Конвенцію ООН проти транснаціональної організованої злочинності). Відповідні положення щодо кримінальної відповідальності юридичних осіб були свого часу запропоновані проектом КК України, внесеним Комісією Верховної Ради України з питань правопорядку та боротьби зі злочинністю, де йшлося про: 1) поняття юридичної особи (ч. 3 ст. 2); 2) принципи та засади відповідальності юридичних осіб (ст. 27); 3) види покарань юридичних осіб (ч. 3 ст. 52) тощо. Таким чином, для української правової ментальності та національного законодавства питання відповідальності юридичних осіб (у тому числі їх кримінальна відповідальність) є цілком прийнятним.

Отже, не вдаючись до полеміки з приводу дефініції поняття «юридична особа» та специфіки ставлення їй у вину вчинених злочинів, ми пропонуємо власне обґрунтоване бачення статусу юридичної особи у кримінальному праві. По-перше, до кримінальної відповідальності може бути притягнуто будь-яку юридичну особу (у тому числі іноземну, якщо юрисдикція національних судів поширюється на вчинені діяння), за винятком держави. По-друге, юридична особа може підлягати кримінальній відповідальності як поряд з фізичною особою, так і самостійно (приміром, якщо внаслідок шахрайських дій одного з представників підприємства, який не є його керівником, таке підприємство отримує великі прибутки, то при цьому можлива спільна відповідальність і підприємства, і його представника - об'єктивного виконавця злочинного діяння). По-третє, кримінальна відповідальність юридичної особи настає за умови, якщо вона винна: а) у невиконанні або неналежному виконанні прямих приписів закону, що встановлює обов'язок чи заборону на здійснення певної діяльності; б) у здійсненні діяльності, що не відповідає її установчим документам або задекларованим (проголошеним) цілям. По-четверте, діяння юридичної особи, яке спричинило шкоду або створило загрозу спричинення шкоди особі, суспільству або державі, має бути вчинене в інтересах даної юридичної особи. По-п'яте, вчинити злочинне діяння має керівник або представник юридичної особи (до уваги не повинні братися дії чи бездіяльність технічних працівників, обслуговуючого персоналу, рядових співробітників, які не є згідно нормативним актам та установчим документам представниками юридичної особи), які допускають, санкціонують, схвалюють кримінальне посягання чи використовують спричинені наслідки. По-шосте, відповідальність юридичних осіб має наставати тільки за ті злочини, на які прямо зазначено у законі. По-сьоме, на діяння, вчинені юридичною особою, мають поширюватися норми про готування та замах і співучасть у злочині. По-восьме, у разі повторності чи рецидиву злочину, юридична особа має підлягати більш суворому покаранню. По-дев'яте, хоча до юридичних осіб не можливо застосувати таке покарання як позбавлення волі на певний строк (довічне позбавлення волі), вони можуть підлягати штрафу, забороні займатися певною діяльністю, ліквідації з конфіскацією майна чи без цього.

Отже, беручи до уваги іноземний і власний історичний досвід, керуючись нагальною потребою забезпечення надійного захисту підприємницької сфери від злочинних посягань, ми запропонували модель відповідальності юридичних осіб, яка може бути використана національним законодавцем при подальшому реформуванні положень КК України

Реалізація цієї моделі, на нашу думку, може бути використана у подальшому при реформуванні кримінального законодавства України, при створенні додаткових правових гарантій убезпечення різних сфер кримінально-правового захисту від злочинних діянь юридичних осіб, при профілактичному впливі на керівників корпорацій (організацій) у процесі ухвалення ними відповідальних рішень, при проведенні роботи з акціонерами та громадськістю щодо прозорості та неупередженості їх контролю за діяльністю юридичних осіб.

Наведені вище положення вироблені автором самостійно на підставі аналізу таких джерел:

1. Волженкин Б.О. Уголовная ответственность юридических лиц. - СПб., 1998. - 56 с.

2. Гуторова Н.О. Кримінально-правова охорона державних фінансів України. - Харків, Вид-во Нац. ун-ту внутр. справ, 2001. - 384 с.

3. Кримінальний кодекс України. Проект Комісії Верховної Ради України з питань правопорядку та боротьби із злочинністю. - К., 1993. - 182 с.

4. Крылова Н.Е. Основные черты нового уголовного кодекса Франции. - М., 1996. - 126 с.

5. Никифоров А.С. Юридическое лицо как субъект преступления // Государство и право. - 2000. - №8. - С. 18-27.

6. Панов В.П. Международное уголовное право: Учеб. пособие. - М.: ИНФРА-М, 1997. - 320 с.

7. Пономаренко Ю.А. Юридична особа як суб'єкт кримінальної відповідальності // Актуальні проблеми правознавства України: Тези доповідей і наук. повідомлень студ. наук. конф. За заг. ред. М.І. Панова. - Х.: Національна юридична академія ім. Ярослава Мудрого, 1996. - С. 57-58.

8. Савченко А.В. Кримінальна відповідальність юридичних осіб: американський досвід // Науковий вісник Національної академії внутрішніх справ України. - 2004. - №2. - С. 217-222.

9. Савченко А.В. Юридична особа як суб'єкт злочину: питання реформування кримінального законодавства // Реформування правової системи України: проблеми і перспективи розвитку в контексті Європейських інтеграційних процесів. Міжнар. наук.-практ. конф. (Київ, 28-29 квітня 2004 р.). Збірник наукових праць. В 2 ч. / Редкол.: С.А. Єрохін, В.Ф. Погорілко, Я.М. Шевченко та ін. - К.: Національна академія управління, 2004. Ч. 2. - С. 464-469.

10. Сергеевич В. Лекции и исследования по древней мстории русского права. - С. - Петербургъ, 1903. - 642 с.

11. Смітієнко В., Агафонов Г. Відповідальність юридичних осіб - нагальна потреба кримінально-правового регулювання // Голос України. - 5 березня 1996. - №43. - С. 9.

12. Хохлов Е.Б., Бородин В.В. Понятие юридического лица: история и современная трактовка // Государство и право. - 1993. - №9. - С. 151 - 159.

13. Цивільний кодекс України. - Ел. ресурс: <http://zakon1.rada.gov.ua>.

14. Уложение о наказаниях уголовных и исправительних 1885 года. Издание тринадцатое, пересм. и доп. / Издано Н.С. Таганцевым. - С.-Петербургъ: Государственная типография, 1908. - 959 с.

Додаток Ж

Кримінологічна характеристика особи самовбивці за обставин «суїциду за допомогою поліцейського» та критерії ідентифікації «суїциду за допомогою поліцейського»

1. Кримінологічна характеристика особи самовбивці за обставин «суїциду за допомогою поліцейського»:

У результаті екстраполяції одержаних відомостей щодо суїциду за допомогою поліцейського, здійсненої доктором Б. Пероу (судовий психіатр і колишній командувач підрозділу щодо проведення переговорів з питань звільнення заручників, Департамент шерифа округу Лос-Анджелес), було отримано такі кримінологічні відомості про самовбивць:

- 96% були особами чоловічої статі;

- вікові межі: 18-54 роки;

- використовували: вогнепальну зброю (46%); ріжучі-колючі предмети (46%); макети вогнепальної зброї (8%);

- 58% прохали поліцейських вбити їх;

- 58% мали психічні розлади;

- 38% вже вдавалися до спроб самогубства;

- 50% перебували у стані сп'яніння;

- 42% вчиняли акти насильства в сім'ї;

- 38% мали кримінальне минуле.

Інше дослідження, що було здійснене у 1998 р., включало аналіз 15 випадків застосування зброї поліцейськими, через що було заподіяно смерть особам із суїцидальною поведінкою (округ Маріон, штат Орегон, та округ Дейд, штат Флорида). Самовбивцям були притаманні такі риси:

- майже всі були особами чоловічої статі;

- всі мали короткоствольну або іншу зброю та погрожували нею вбити офіцера поліції (60% самовбивць застосовували цю зброю);

- 40% перебували у стані сп'яніння;

- 50% вже вдавалися до спроб самогубства;

- 40% мали психічні захворювання, серед них 60% впадали у глибоку депресію.

Доктор В. Лорд (м. Шарлотте, Університет Північної Кароліни) вивчив 54 справи про суїцид за допомогою поліцейських у Північній Кароліні у період 1992-1997 рр. Згідно з проведеними дослідженнями самовбивці характеризувалися так:

- 94% були особами чоловічої статі;

- 63% були озброєні вогнепальною зброєю, 24% - ножі, 3% - інші предмети та ще 3% були неозброєні;

- понад 50% перебували у стані сп'яніння;

- 45% мали значні проблеми в сім'ї або припинили сімейні стосунки;

- майже 40% говорили про вбивство та самогубство з офіцерами поліції;

- у 46% справ інцидент виникав у вигляді сварки на побутовому ґрунті в сім'ї;

- 2/3 випадків суїциду не були заплановані заздалегідь.

2. Критерії ідентифікації суїциду за допомогою поліцейського:

До критеріїв ідентифікації суїциду за допомогою поліцейського правоохоронні органи Сполучених Штатів пропонують відносити сукупність доказів, що стосуються таких аспектів:

1. Докази суїцидного наміру:

а) записка, в якій ідеться про бажання накласти на себе руки;

б) випадки спілкування з родичами, друзями або офіцерами поліції, при яких висловлювалося нестримне прагнення померти;

в) суїцидні характеристики особи або висновки судової експертизи щодо існування суїцидного наміру;

2. Докази спроб суїцидних індивідів залучати до актів самогубства офіцерів поліції:

а) відкриті заяви самогубців про бажання бути застреленими офіцерами поліції;

б) письмово або усно виражене серед родичів чи друзів бажання загинути від руки поліцейського;

в) відмова кинути зброю на прохання офіцера поліції та подальше націлення її на поліцейського або на громадян.

3. Докази щодо володіння суїцидними індивідами небезпечною зброєю або щодо наявності у них предметів, схожих на таку зброю.

4. Докази щодо навмисної ескалації конфлікту суїцидними індивідами та провокації ними офіцерів поліції, які були вимушені застосовувати зброю для самозахисту або захисту громадян.

Наведені вище положення вироблені автором самостійно на підставі аналізу таких джерел:

1. Pyers L. Suicide by Cop. The Ultimate Trap // National Academy Associate. - 2001. - Vol. 3 (№4). - P. 12-15; 37.

2. Осадчий В.І., Плугатир В.С., Савченко А.В., Шепелєва Н.В. Кримінально-правовий захист і відповідальність працівників правоохоронних органів: Навч. посібник. - К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2001. - 104 с.

3. Савченко А.В. Пастка сьогодення // Юридичний вісник України. - 19-25 січня 2002. - №3 (343). - С. 9.

4. Brubaker L. Deadly Force. A 20-Year Study of Fatal Encounters // FBI Law Enforcement Bulletin. - 2002. - Vol. 71 (№4). - P. 6-13.

5. Pinizzotto A., Davis E., Miller Ch. Suicide by Cop. Defining a Devastating Dilemma // FBI Law Enforcement Bulletin. - 2005. - Vol. 74 (№2). - P. 8-20.

Додаток З

Призначення покарання у виді штрафів фізичним та юридичним особам:

З.1 Призначення покарання у виді штрафів фізичним особам:

Посягання	А	В
Рівень	Мінімум	Максимум
3 і нижче	$100	$500
4-5	$250	$5,000
6-7	$500	$5,000
8-9	$1000	$10000
10-11	$2000	$20000
12-13	$3000	$30000
14-15	$4000	$40000
16-17	$5000	$50000
18-19	$6000	$60000
20-22	$7500	$75000
23-25	$10000	$100000
26-28	$12500	$125000
29-31	$15000	$150000
32-34	$17500	$175000
35-37	$20000	$200000
38 і вище	$25000	$250000

Джерелo: § 5E1.2. «Fines for Individual Defendants», Part E «Restitution, Fines, Assessments, Forfeitures», Chapter Five «Determining the Sentence» // United States Sentencing Commission Guidelines Manual (October 27, 2005). - Washington, D.C., U.S.S.C., 2005. - P. 403.

З.2 Призначення покарання у виді штрафів юридичним особам:

Рівень посягання	Сума
6 і менше	$500
7	$7500
8	$10000
9	$15000
10	$20000
11	$30000
12	$40000
13	$60000
14	$85000
15	$125000
16	$175000
17	$250000
18	$350000
19	$500000
20	$650000
21	$910000
22	$1200000
23	$1600000
24	$2100000
25	$2800000
26	$3700000
27	$4800000
28	$6300000
29	$8100000
30	$10500000
31	$13500000
32	$17500000
33	$22000000
34	$28500000
35	$36000000
36	$45500000
37	$57500000
38 і більше	$72500000

Джерелo: § 8C2.4. «Base Fine», Part C «Fines», Chapter Eight «Sentencing of Organizations» // United States Sentencing Commission Guidelines Manual (October 27, 2005). - Washington, D.C., U.S.S.C., 2005. - P. 487 -488.

Додаток И

Таблиця призначення покарання у виді тюремного ув'язнення, встановлена Керівництвами з призначення покарань:

		Категорія кримінальної історії (Бали кримінальної історії)
	Посягання Рівень	I (0 чи 1)		II (2 чи 3)		III (4, 5, 6)		IV (7, 8, 9)		V (10, 11, 12)		VI (13 чи більше)
Зона A	1	0-6		0-6		0-6		0-6		0-6		0-6
	2	0-6		0-6		0-6		0-6		0-6		1-7
	3	0-6		0-6		0-6		0-6		2-8		3-9
	4	0-6		0-6		0-6		2-8		4-10		6-12
	5	0-6		0-6		1-7		4-10		6-12		9-15
	6	0-6		1-7		2-8		6-12		9-15		12-18
	7	0-6		2-8		4-10		8-14		12-18		15-21
	8	0-6		4-10		6-12		10-16		15-21		18-24
Зона B	9	4-10		6-12		8-14		12-18		18-24		21-27
	10	6-12		8-14		10-16		15-21		21-27		24-30
Зона C	11	8-14		10-16		12-18		18-24		24-30		27-33
	12	10-16		12-18		15-21		21-27		27-33		30-37
Зона D	13	12-18		15-21		18-24		24-30		30-37		33-41
	14	15-21		18-24		21-27		27-33		33-41		37-46
	15	18-24		21-27		24-30		30-37		37-46		41-51
	16	21-27		24-30		27-33		33-41		41-51		46-57
	17	24-30		27-33		30-37		37-46		46-57		51-63
	18	27-33		30-37		33-41		41-51		51-63		57-71
	19	30-37		33-41		37-46		46-57		57-71		63-78
	20	33-41		37-46		41-51		51-63		63-78		70-87
	21	37-46		41-51		46-57		57-71		70-87		77-96
	22	41-51		46-57		51-63		63-78		77-96		84-105
	23	46-57		51-63		57-71		70-87		84-105		92-115
	24	51-63		57-71		63-78		77-96		92-115		100-125
	25	57-71		63-78		70-87		84-105		100-125		110-137
	26	63-78		70-87		78-97		92-115		110-137		120-150
	27	70-87		78-97		87-108		100-125		120-150		130-162
	28	78-97		87-108		97-121		110-137		130-162		140-175
	29	87-108		97-121		108-135		121-151		140-175		151-188
	30	97-121		108-135		121-151		135-168		151-188		168-210
	31	108-135		121-151		135-168		151-188		168-210		188-235
	32	121-151		135-168		151-188		168-210		188-235		210-262
	33	135-168		151-188		168-210		188-235		210-262		235-293
	34	151-188		168-210		188-235		210-262		235-293		262-327
	35	168-210		188-235		210-262		235-293		262-327		292-365
	36	188-235		210-262		235-293		262-327		292-365		324-405
	37	210-262		235-293		262-327		292-365		324-405		360-довіч.
	38	235-293		262-327		292-365		324-405		360-довіч.		360-довіч.
	39	262-327		292-365		324-405		360-довіч.		360-довіч.		360-довіч.
	40	292-365		324-405		360-довіч.		360-довіч.		360-довіч.		360-довіч.
	41	324-405		360-довіч.		360-довіч.		360-довіч.		360-довіч.		360-довіч.
	42	360-довіч.		360-довіч.		360-довіч.		360-довіч.		360-довіч.		360-довіч.
	43	довіч.		довіч.		довіч.		довіч.		довіч.		довіч.

1. Ця таблиця є складовою Керівництв з призначення покарань, що ухвалені відповідною Комісією США. У таблиці розташовано: а) по-вертикалі: 43 (сорок три) рівні небезпеки (тяжкості) злочинів (посягань), які диференціюються за таким принципом: чим більш небезпечний злочин, тим вищий рівень тяжкості (небезпеки) злочину; б) по-горизонталі: 6 (шість) категорій кримінальної історії (кримінального минулого) осіб, що вчинили злочини. При призначенні покарання, виходячи зі специфіки конкретної кримінальної справи, федеральним суддям слід враховувати як вертикальні, так і горизонтальні показники.

2. У кожній клітині зазначеної таблиці (з 1 по 42 рівень по-вертикалі) цифрами вказано на мінімальні та максимальні межі покарання у виді тюремного ув'язнення (приміром, для рівня небезпеки посягання 1 та категорії кримінальної історії І - це 0-6 місяців; для рівня небезпеки посягання 17 та категорії кримінальної історії ІІІ - це 30-37 місяців; для рівня небезпеки посягання 36 та категорії кримінальної історії VI - це 324-405 місяців та ін.). З метою забезпечення гнучкості призначення покарання використовуються два критерії меж у таблиці: різниця у шість місяців між мінімальним і максимальним строком тюремного ув'язнення або ж різниця у 25% покарання у виді тюремного ув'язнення (залежно від того, що тяжче). Для 43 рівня небезпеки посягання передбачено в усіх випадках довічне тюремне ув'язнення.

3. Додатково до рівнів небезпеки посягання та категорій кримінальної історії осіб, що вчинили злочини, кожне посягання має низку властивих йому характеристик, що можуть впливати на збільшення чи зменшення базового рівня покарання (мова йде насамперед про обставини, що обтяжують чи пом'якшують покарання, кваліфікуючі ознаки злочину тощо). Наприклад: при вчиненні крадіжки встановлено загальний базовий рівень 7 (при цьому федеральний закон передбачає покарання у виді тюремного ув'язнення на строк 20 і більше років), однак цей рівень збільшується при завданні матеріальної шкоди потерпілому. Так, якщо крадіжка завдала збитків на суму $ 6 тис., базовий рівень збільшується на два показники, тобто до 9-го рівня. Якщо крадіжка завдала збитків на суму $ 50 тис., базовий рівень збільшується на шість показників, тобто до 13-го рівня. Інший приклад: при пограбуванні базовий рівень посідає цифру 20, якщо ж цей злочин вчиняється із застосуванням вогнепальної зброї, то базовий рівень збільшується на п'ять показників, тобто сягає 25-го рівня.

Іншими факторами, що впливають на призначення покарання, зокрема, є: зв'язки винного та потерпілого, роль злочинця при вчиненні посягання, протидія правосуддю. Приміром, якщо ступінь участі злочинця при вчиненні посягання мінімальна, базовий рівень зменшується на чотири показники. Якщо злочинець заздалегідь знав, що віктимність потерпілого зумовлена віковими категоріями чи психічними розладами, базовий рівень збільшується на два показники. Якщо злочинець протидіє правосуддю, базовий рівень збільшується також на два показники.

4. Федеральні судді мають обрати покарання в межах пропонованих у цій таблиці рівнів, якщо тільки суд не встановить, що існує обставина, що обтяжує чи пом'якшує покарання, котра не була достатньо взята Керівництвами з призначення покарання та яка має відображатися в покаранні, що відрізняється від описаного. За таких обставин суд може і не врахувати рівні, передбачені у таблиці призначення покарань, але при цьому він має мотивувати своє рішення.

5. На підставі цієї таблиці та інших положень Керівництв з призначення покарання: а) структуровано дискреційні повноваження суду; б) передбачено апеляціне провадження щодо розгляду кримінальних справ; в) встановлено мотиви призначення покарань з огляду на матеріали конкретної справи; г) визначено «реальний строк» покарання; г) врегульовано процедуру скасування пероула.

Джерела:

1. Part A «Sentencing Table», Chapter Five «Determining the Sentence» // United States Sentencing Commission Guidelines Manual (October 27, 2005). - Washington, D.C., U.S.S.C., 2005. - P. 384-385.

2. An Overview of the United States Sentencing Commission. - Ел. ресурс: <http://www.ussc.gov>.

3. Federal Sentencing Guidelines. - Ел. ресурс: <http://www.ussc.gov>.

Додаток К

Юридичний аналіз окремих груп злочинів, передбачених федеральним кримінальним законодавством США

К.1 Злочини проти основ національної безпеки за федеральним кримінальним законодавством США

У США ключовий понятійний апарат у сфері національної безпеки відображений у низці федеральних законів (наприклад, Законі про громадянство 1940 р., Законі про контроль за підривною діяльністю 1950 р., Законі про спостереження за іноземною розвідкою 1978 р., Патріотичному законі США 2001 р., Законі США про внутрішню безпеку 2002 р. тощо). Підкреслимо, що федеральне законодавство не визначає загального поняття злочину проти основ національної безпеки (в розумінні американського законодавця - державного злочину). Відсутнє воно й у Модельному КК США, хоча його Особлива частина починається з титулу «Посягання на існування чи безпеку держави» (на наш погляд, це передусім пояснюється винятково компетенцією федеральної влади з цього питання та впливом особливих політичних міркувань. - А.С.). Більше того, американська кримінально-правова доктрина не має єдності щодо: а) загальної назви аналізованих злочинів; б) чіткого переліку конкретних посягань, що складають цю групу злочинів, та підходів до їхньої наукової розробки.

На відміну від доктрини, в американському кримінальному законодавстві питанням кримінально-правової протидії злочинам проти основ національної безпеки надається надзвичайно важливого значення. У національному масштабі такі злочини складають неабияку небезпеку для всієї держави, через що відповідальність за їх вчинення регулюється передусім федеральним законодавством: Конституцією США 1787 р., де визначається склад державної зради, та нормами ФККП США. Так, у Конституції США визначено державну зраду як «розв'язання війни проти Сполучених Штатів, приєднання до їхніх ворогів, надання ворогам допомоги чи послуг» (розд. 3 ст. ІІІ). Включення цього злочину до Основного Закону США можна пояснити двома історичними причинами: 1) важливістю боротьби з найнебезпечнішою антидержавною діяльністю; 2) прагненням не припустити можливого використання статуту (закону) про зраду, який буде прийнятий Конгресом, для розправи з політичною опозицією. У Конституції США також встановлюється важлива процесуальна вимога («ніхто не може бути визнаний винним у державній зраді, якщо це не буде підтверджено свідченнями двох свідків інкримінованої дії або власним зізнанням обвинуваченого у відкритому судовому засіданні») та йдеться про те, що «засудження за зраду не повинно потягнути за собою позбавлення громадянських прав чи конфіскації майна інакше як за життя засудженого».

До федеральних злочинів, що загрожують основам національної безпеки, відносяться посягання, передбачені різними главами розд. 18 ЗЗ США:

1. Главою 115 «Зрада, заклик до заколоту та підривна діяльність», яка криміналізує: зраду (§ 2381); недонесення про зраду (§ 2382); заколот чи повстання (§ 2383); змову на вчинення заколоту (§ 2384); пропаганду з метою повалення уряду (§ 2385); відмову від реєстрації певних організацій (§ 2386); діяльність, що зашкоджує збройним силам взагалі (§ 2387) та у військовий час зокрема (§ 2388); вербування військовослужбовців на службу, спрямовану проти США (§ 2389); добровільну службу у військах, ворожих США (§ 2390). Караються такі дії, зазвичай, тюремним ув'язненням на значний строк (за державну зраду може бути призначено смертну кару) та/або штрафом. Додатковим покаранням може бути позбавлення права обіймати будь-яку посаду на службі Сполучених Штатів.

Найнебезпечнішим із цих посягань є державна зрада, відповідальність за яку настає тоді, коли той, хто зобов'язаний був зберігати вірність Сполученим Штатам, та, знаючи про вчинення зради проти них, приховує це та у короткий строк не повідомляє про це Президенту чи будь-якому судді Сполучених Штатів або губернатору чи судді якогось певного штату. Верховним судом США було вироблено низку важливих положень щодо умов і підстав кримінальної відповідальності за державну зраду, наприклад: а) якщо особа втратила американське громадянство чи відмовилася від нього, то вона не може бути суб'єктом державної зради (справа Кавакіти, 1952 р.); б) для засудження особи за цей злочин потрібно вчинення обвинуваченим якоїсь «явної дії» («overt act») на підтримку ворога США, при цьому обґрунтовувати обвинувачення на уявленні, хоча й незначному, не припустимо (справа Крамера, 1945 р.); в) для засудження за зраду слід довести наявність у особи наміру зрадити уряду (разом з тим достатньо буде встановити факт усвідомлення нею того, що своїми діями вона допомагає ворогові) (справа Д'Агуіно, 1951 р.).

Кримінальна відповідальність за зраду передбачена не тільки федеральним законодавством, а й законодавством багатьох штатів держави. У кримінальних кодексах штатів наводяться відповідні положення Конституції США (наприклад, § 37 КК Каліфорнії, § 13 А-11-2 КК Алабами, ст. 946.01 КК Вісконсін тощо), проте, порівняно з федеральним законодавством, кримінальні кодекси окремих штатів можуть передбачати за державну зраду більш суворі санкції (приміром, за КК Каліфорнії вона карається смертною карою чи довічним тюремним ув'язненням без права на дострокове звільнення (п. а § 37), у той час, як за ФККП США покаранням за державну зраду є: смертна кара або тюремне ув'язнення на строк не менший 5 років, або штраф у розмірі не меншому за $ 10 тис., а також звільнення із займаної державної посади).